31.01.2012. Статті Необхідно відзначити, що від початку існування Єзуїтського колегіуму у Львові при колегії існував шпиталь на кошт ордену. Іще до надання статусу університету при колегії працювали такі особистості, як професори, доктори медицини: Гієронім Воссербротт де Лєополі, а також Станіслав Дибовицький, який отримав попередньо ступінь доктора медицини у відомому на той час університеті в Болонії, Еразм Сикст доктор медицини і філософії, опублікував наукову роботу про теплиці в Шклі коло Львова “Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera” (1627), Мартина Кампіана, Павла Боїма та ін.
26.01.2012. Статті Ігор Захара. Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа Чи нашкодив чимось західний вплив українській духовності?
21.01.2012. Статті Олександр Шишка. Бібліографія і історіографія Львова І Естрайхер, і Левицький прагнули облікувати всі видання, які вийшли друком на території Польщі і Австро-Угорщини, причому Естрайхер включив до своєї бібліографії надбання українського книгодрукування та літератури. Таким чином вони охопили і ті публікації, що стосувалися безпосередньо Львова. Одним з перших, хто створив спеціалізований бібліографічний огляд літератури про Львів на кінець ХІХ ст. був Антон Петрушевич - греко-католицький священик, церковний і політичний діяч, історик, археолог, філолог та етнограф. 16.01.2012. Статті Тихін Лещук. Функціональна роль латинських термінологічних словників (Дослідження на основі бібліографічних джерел) Латинська мова дала підґрунтя для створення дуже багатьох (близько 30 відсотків, а в галузі медицини і фармації понад 90 відсотків) і загальновживаних слів, і наукових термінів. Отже, словник має на меті не лише дати людині надійний ключ до розуміння літератури, історичних джерел, документації, рецептури, написаної латинською мовою, він одночасно є енциклопедією лексичних знань для пересічного мовця, не кажучи вже про фахівця-лінгвіста.
11.01.2012. Статті Дмитро Вирський. Українська козацтво у хроніці Я.І. Петриція (бл. 1622 та 1637 рр.) Петрицій знаний як лікар, історик, теоретик виховання. Народився він у Львові. Син Себастіана Петриція, професора Краківського університету, лікаря і філософа, міщанського походження. Навчався медицині у Краківському університеті, а згодом у Болоньї (докторат нострифіковано у Кракові 1620 р.). Цей професор Краківського університету, 1621 р. був призначений і першим в історії цього навчального закладу історіографом. Як вчений Петрицій знаний як автор трьох праць з медицини, підручника доброго виховання, а також чотирьох історичних промов, що торкалися минулого Польщі. 6.01.2012. Статті Людмила Шевченко-Савчинська. Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища Сьогодні впевнено можна сказати, що панегірична поезія – це термін-оксиморон, оскільки панегірик – у переважній більшості давніх теоретико-літературних праць визначається як жанр епідиктичного красномовства, тобто є прозою за визначенням. На жаль, в українському літературознавстві коректне вживання терміну «панегірик» є рідкісним – значно частіше він використовується у широкому, побутовому сенсі.
26.12.2011. Статті Джеймс Біннс. Гарріот та латиномовна культура його часу Я дуже часто зустрічаю навіть цілком добре обізнаних істориків та літературознавців, які реагують на термін “ренесансна латина” запитанням: “А це ще що таке?” І коли їм пояснюють, що це – латина, якою продовжували писати й після Середньовіччя, кажуть: “Певно, її було небагато, правда ж?” Так далеко від правди ми ще не відходили.
22.12.2011. Статті Адміністративна робота, фахова діяльність, активна участь у громадському житті не завадили Сикстові 1627 р. видати ґрунтовну працю «Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera» – медичні коментарі до творів Сенеки. Цей, так само як і жоден інший з творів Сикста, досі не був перекладений українською, попри цілком очевидну належність автора до культурного поля «руської митрополії», як часто тоді звали Львів. Зрештою, ситуація стане більш ясною, якщо додати, що в Україні не залишилося жодного примірника трактату про шклянські термальні джерела, ані коментаря до творів Сенеки – найближчий примірник останнього зберігається у Варшаві.
17.12.2011. Статті Можна говорити про спроби «ревізії» класичної теорії елегії. Вони мали, з одного боку, античне підґрунтя, що пов’язано із фрагментарним взаємопроникненням різних жанрів та жанрових різновидів. Поетика «Кастальське джерело» (1700), яка звернула увагу на елегійний характер фрагментів «Енеїди» Вергілія, «натякнула», що елегії можна писати і гекзаметром. З іншого боку, відчувається сильний вплив тогочасної літературної практики, для якої, що часто буває, рамки теорії були затісні. Очевидно, під впливом поголовного і свого особистого захоплення «Тренами» Яна Кохановського автор поетики «Гіметт» (1718) віддав перевагу гекзаметру як основному віршовому розміру елегійної поезії.
12.12.2011. Статті Валентин Вандишев. Філософське підґрунтя Прогностики Юрія Дрогобича Досить глибоко філософсько-методологічне підґрунтя астрології розглянув Юрій Дрогобич у «Судженні про затемнення». Знати, які зірки прихильні до тебе, а які протидіють, а також знати, коли відбудеться та чи інша важлива для людини подія, важливо для вибору правильної лінії поведінки у житті. Якщо людину попереджено про наслідки можливих дій і вона зрозуміла значення застороги, то і вибір зробить правильний. А в такому разі людина зможе управляти і своєю долею. Йдеться про те, щоб у спектрі можливих наслідків наших вчинків знайти такий ланцюг наслідків, який врешті приведе нас до Блага. Звісна річ, для цього треба знати, на що націлити себе, якого блаженства шукати. Для Юрія Дрогобича таким блаженством не були ні жадоба наживи, ні честолюбство. Попри все він шукав Істини, знань, які «самою Мінервою послані з гірських вершин» 7.12.2011. Статті Галина Ковальчук. Дослідження історії формування колекцій стародруків та їх паспортизація Теорія та практика колекційного зберігання стародруків переконують, що для чіткого та всебічного обліку зібрань стародрукованих видань, окрім звичайного сумарного та індивідуального, потрібна паспортизація таких колекцій. Адже відомо, що значна частина стародруків дійшла до нашого часу в конволютах штучних збірниках, які складаються з різних видань або рукописів. Конволюти трапляються видавничі, але найчастіше власницькі: оскільки більшість видань виходили з друкарень без палітурок, власник добирав декілька, як правило, одноформатних книжок. Це могли бути твори одного автора, книжки одного видавництва, видання однієї тематики тощо. 2.12.2011. Статті Епітафія – один із найбільш поширених у давній літературі жанрових різновидів епіграми. Вже у збірці старогрецьких епіграм «Палатинська антологія», заслуга у створенні якої належить візантійському граматикові X ст. Констянтину Кефалі, епітафії були однією із основних тематичних груп. Середньовічні, ренесансні та барокові автори перекладали на латину старогрецькі тексти і cамі писали епітафії визначним особам, близьким та ін. Дослідники українських поетик XVII – першої половини XVIII ст. на епітафіях детально не зупинялися. Віталій Маслюк у своїй ґрунтовній монографії епітафії лише згадував: «Епітафія – написи на надгробках. Вони створювалися за правилами складання епіграм, дуже часто з дотепним закінченням – клаузулою». Проте автори українських поетик вважали епітафію поширеним жанровим різновидом: „...зустрічаємо в літературі на кожному кроці...” (Liber, 1637, 146), «...найчастіше з усіх епіграм використовуються” (Via lactea, 1735, 172). 27.11.2011. Статті Дар'я Мартиненко. Доброчинність і меценатство у життєдіяльності українських просвітителів XV – XVI ст. Коли йдеться про становлення таких культурно-освітніх феноменів, як доброчинність, меценатство, приватна ініціатива в освіті, більшість дослідників пов’язують їх тільки з вітчизняною християнською традицією, започаткованою ще у княжу добу. Нам же здається доцільним шукати витоки цих явищ не тільки в межах візантійсько- слов’янської парадигми, що тривалий час панувала в Україні, але й дослідити їх європейське походження (в ренесансній культурі та університетській практиці). Адже на межі XV ст. відбулися глобальні ментальні зрушення: унаслідок активізації навчання українців за кордоном здійснюється поступова переорієнтація з грецького культурного коду, який значною мірою виснажив себе, на європейську систему цінностей. Тому важливо простежити контекст цих взаємовпливів, насамперед завдяки аналізу соціально-етичної доктрини визначних гуманістів українського походження, ураховуючи їх авторитет та особливий вплив на земляків. 22.11.2011. Статті Микола Корпанюк. Тема продержавницьких національно-визвольних рухів XIV – XVI ст. у тодішньому українському літописанні Із падінням Київської держави в 1240 р. розпочинається новий етап її розвитку та протиборства з монголо-татарськими завойовниками, очоленим видатним державним діячем і полководцем Данилом Романовичем Галицьким. Завзята державницька діяльність князівської гілки Романовичів увінчалася успіхом – їхня держава – Галицько-Волинське королівство – повнокровно розвивалася до 1340 року, активно протидіючи загарбницьким планам польських, угорських королів, золотоординських ханів, литовських князів. У Супрасльському, Волинському літописах ця доба з нашої історії висвітлена скупо. 17.11. 2011. Статті Людмила Шевченко-Савчинська. Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди Багатокодовість була необхідною умовою високої культури мислення, складником мовної компетенції, яка прищеплювалася вихованцям Києво-Могилянської академії. Її вірний вихованець, Григорій Сковорода досконало володів латиною та давньогрецькою мовами, другій, за його власними словами, надавав перевагу, як тій, що ближча йому до душі, однак, вочевидь, з огляду на більшу функціональну доцільність, написав числені твори першою. Опанування латинської та новолатинської мов відбулося шляхом читання та перекладу класичної та новолатинської гуманістичнї літератури XVI–XVII ст.: із римських поетів він особливо шанував Горація, Вергілія та Овідія – майстерні переклади творів цих поетів становлять частину поетичної спадщини Сковороди; серед новолатинських поетів Сковорода уподобав та переклав чимало творів М. Муре та С. Гозія. 12.11.2011. Статті Зоряна Куньч. Йоанникій Галятовський в історії української риторики Формування світогляду майбутнього видатного проповідника відбувалося саме в колегії, яку згодом було перейменовано в академію. Припускають, що вже під час навчання в колегії Галятовський міг довідатися про творчість багатьох стародавніх та середньовічних письменників. Схоластичний характер педагогіки та сувора дисципліна Києво-Могилянської колегії, очевидно, не створювали умов для детального ознайомлення з їхніми творами, однак для живого, спраглого до знань розуму учня на перших порах досить було самих лише імен авторів, лише вказівок на них, щоб згодом скористатися цими вказівками для самоосвіти. Українські письменники ХVІІ ст. у своїх творах постійно вказують на джерела, і якщо попередники Галятовського, зокрема й Л. Баранович, посилаються виключно на духовних письменників, то сам Галятовський часто наводить імена письменників світських. Нам відомо, що Й. Галятовський добре знав твори багатьох західноєвропейських письменників XII–ХV ст., особливо велику начитаність він виявив у європейській богословській та історичній літературі ХІV–ХVІІ ст., у своїх творах посилається на багатьох римських письменників — Овідія, Вергілія, Ціцерона, Сенеку тощо, із руських творів згадує "Києво-Печерський патерик", "Славено-руський лексикон" Памво Беринди, "Синопсис" Іннокентія Гізеля. Маса прочитаних книг свідчить про допитливість Галятовського, його наукову старанність. 7.11.2011. Статті Людмила Шевченко-Савчинська, Наталя Давиденко. Латиномовний інтелектуальний контекст існування православних братств (на матеріалі львівських авторів XVІІ—XVIII ст.) 3.11.2011. Редакційне 2.11.2011. Статті Варто спинитися на розумінні національної книги щодо України. Найрозповсюдженіше уявлення — українськими вважаються кириличні стародруки, починаючи від видань Івана Федорова і до кінця ХVIII ст. Але в українських землях у XVI — XVIII ст. активно друкували книжки також латинським шрифтом — польською, латинською, німецькою та іншими мовами. І не лише релігійні видання для католицької чи уніатської церков. Праці з природознавства, техніки, сільського господарства, медицини в Україні в цей час видавалися здебільшого іноземними мовами. Таким чином, видані друкарнями Києво-Печерської лаври, Почаївського монастиря та багатьох інших друкарень на терені України твори польською чи німецькою мовою є книгами українськими, незалежно від того, якою мовою вони надруковані. Поділ книжок на «кириличні = старослов’янські (староукраїнські) = православні = українські» та «латинським шрифтом = католицькі = іноземні» є, певною мірою, ідеологічним і не може застосовуватись у книгознавстві, бо призводить врешті-решт до спецсховищ, заборонених книжок, тобто до втрат у збереженні повноцінного репертуару, що лише у сукупності своїй може дати цільну картину суспільства в конкретний проміжок часу. Отже, стосовно стародруків пріоритетною є не мовна ознака відбору, а територіальна, точніше етнографічно-територіальна. Тому, на нашу думку, доцільно і навіть обов’язково слід збирати всі видання друкарень, котрі діяли на українських землях протягом ХVI—ХVIII ст., описувати їх і вводити до наукового обігу. Відомо ж, що багато вітчизняних письменників та вчених того часу писали, поряд із церковнослов’янською (точніше, за С. І. Масловим, староукраїнською, тобто старослов’янською в українській редакції), польською та латинською мовами. 28.10.2011. Статті Валентина Титаренко. Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст. Дослідники історії української мови неодноразово підкреслювали складність та парадоксальність мовної ситуації в XVI – XVII ст. на українських землях, відзначали її винятковість у слов’янському та європейському світі. Особливість ситуації полягала у функціонуванні на українських землях водночас кількох “різних мов (староукраїнська, церковнослов’янська, польська, латинська, грецька, чеська, німецька, гебрайська, ідиш, вірменська, угорська, кипчацько-турецька, словацька, молдавська, італійська та інші – В. Т.), які належали до зовсім різних мовних систем, мали різну структурну будову й відрізнялися як походженням, так і характером використання”. Варто зауважити, що таке розмаїття мов функціонувало на українських землях загалом, але не використовувалось одночасно в одному жанрі, низка мов вживалася лише на окремих територіях. Із вищезазначених мов чеська, німецька, гебрайська, ідиш, вірменська, угорська, кипчацько-турецька, словацька, молдавська, італійська були, поза сумнівом, мало поширені: вживалися в місцях компактного проживання відповідного етносу та подекуди в писемній ділянці, зокрема, при оформленні документів, тому на систему української мови як літературної, так і розмовної впливали мінімально. 23.10.2011. Статті Людмила Шевченко-Савчинська. Роль класичної освіти у формуванні М. Максимовича як науковця Майже до середини ХХ ст. у літературознавстві значення латини як мови словесного мистецтва недооцінювалося, попри це класична мова не вилучалася зі шкільних програм західноєвропейських країн. Вивчення латини дає змогу учням змогу не лише читати тексти античних авторів в оригіналі, і головне – вони засвоюють основи наукової термінології, закладаючи надійну основу для знань, які здобуватимуть у вищих навчальних закладах. За радянської влади вітчизняна класична освітня традиція була перервана на кілька десятиліть, а згодом поновлена у завужених рамках виключно вищої школи. Після здобуття Україною незалежності (зокрема, в культурно-освітньому плані) на початку 90-их рр. минулого століття після тривалої паузи продовжилася робота відділення класичної філології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, утворено численні школи-гімназії, ліцеї, колегіуми – лише у Києві налічується майже чотири десятка ліцеїв, у яких навчається понад 18 тис. учнів за різноманітними профілями. 18.10.2011. Статті Леся Войтків. Раціональне та ірраціональне у філософії серця Григорія Сковороди: до проблеми цілісності людини Сковорода примушує нас визнати, що серце – це точка, центр, середина, індивідуальність, орієнтир людської душі, і воно ніде в просторі не існує, бо не має специфічного прояву, і водночас є повсюди, у всьому людському єстві. Якщо тіло є символом людського духу, то серце є виявом всієї людини. Серце – це поняття, яке відображає людину в цілому. Воно означає реальність, яка існувала до виникнення відмінності між душею і тілом. Серце являє собою первісну єдність духу та матерії, але ту єдність, яка існувала до виникнення відмінності між матерією і духом, суттю та існуванням, дією і потенцією, індивідом і особою. Звичайно, тіло виявляє себе через розум, а розуму потрібне тіло, щоб продемонструвати конкретну дію. Але ця демонстрація здійснюється в гармонії кордоцентричної єдності цілісної людини. Людське тіло відтворює тілесність свого розуму. 13.10.2011. Статті Володимир Окаринський. Стереотипи свідомості воюючих сторін у їх ставленні до цивільного населення на прикладі облоги Збаража та за умовами Зборівського миру 1649 р. Період Хмельниччини 1648–1657 рр., як жоден інший, зазнав численних ідеологічних спекуляцій, про що свідчать навіть різні назви, які вживають для цієї війни: “Визвольна війна українського народу” (за “возз’єднання” з Росією), “Національно-визвольна війна”, “Українська національна революція” (її перший етап), останнім часом все активніше вживається назва “Козацька революція”, а також традиційна назва “Хмельниччина” і т. д. Лише дві останні з цих назв є більш-менш нейтральними, без ідеологічного забарвлення.Слід збагнути, – і в цьому допомагають різноманітні джерела – що у подіях Хмельниччини “своя” правда була і в козаків Б. Хмельницького, і в повстанських ватаг “вождя шаленого плебсу” полковника Максима Кривоноса та інших ватажків покозаченої “черні”, і в загонів шляхти руського князя Яреми Вишневецького, і в прихильника мирного порозуміння православного воєводи і сенатора Адама Киселя. 3.10.2011. Статті Галина Ковальчук. Книжкове пам'яткознавство в системі бібліотекознавства Сьогодні бібліотекознавство переживає якісно новий етап свого розвитку як самостійна наука документно-комунікаційного циклу. Поряд із суттєвими змінами в бібліотечній справі, бібліотекознавстві, пов'язаними зі стрімким розвитком інформаційних технологій, за бібліотеками залишається одна з головних їхніх функцій збереження національного і світового надбання (зокрема, книг, що є пам'ятками історії та культури або книжковими пам'ятками) та пропагування цього спадку сучасними засобами, донесення збережених духовних скарбів до суспільства, до потенційних читачів. Аналізуючи сьогоднішній стан бібліотекознавства, процеси, які відбуваються в бібліотечній діяльності, можна констатувати: співвідношення, умовно кажучи, нового і старого в цій справі набуває абсолютно нового забарвлення, і тим значнішим, важливішим є все, що робиться у справі збереження культурної спадщини спеціалістами, які працюють у бібліотеках, архівах, музеях. Наразі ЮНЕСКО, численні неурядові організації, усвідомлюючи небезпеку втрати давніх пам'яток писемності та друкарства через воєнні конфлікти, стихійні лиха, техногенні аварії, а також реальне старіння носіїв інформації, закликають всі установи-фондоутримувачі особливу увагу приділяти збереженню цієї сукупної пам яті світу, адже саме в давніх зразках писемності, в рукописних книгах, стародруках, рідкісних і цінних книгах ХІХ - поч. ХХ ст. зосереджені призабуті унікальні знання, неперевершені зразки мистецтва книги, поліграфічного виконання. 28.09.2011. Статті Людмила Шевченко-Савчинська. Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. За визначенням О. Савчук, саме «панегіризм» – основна причина, що викликала неприязнь до латиномовних творів XVI–XVIII ст. не в одного покоління наступників. Ризикнемо припустити, що неприязнь викликало не засилля окремого виду одного з літературних жанрів, а таки сервілізм. До того ж, судячи про вірш (а тим паче про цілу епоху), завжди слід пам’ятати про значну різницю між тодішніми і нинішніми критеріями оцінки мистецької вартості літературного твору. На жаль, сьогодні значення літературознавчого терміну «панегірик» бажають знати лише окремі науковці, решта ж використовують його у широкому, побутовому сенсі. Натомість означення «етикетна» у визначенні етикетної літератури заміщується некоректним «панегірична» або, що вже зовсім дивно, «одична (похвальна)». 23.09.2011. Статті Тамара Литвин. Принципи формування бібліотеки вченого-гуманітарія у середині XX століття (на прикладі Івана Крип’якевича) Повагу до бібліотек допитливому юнакові прищепив батько – доктор богослов’я Віденського університету, отець Петро Франц Крип’якевич. В його родині була добре укомплектована бібліотека – видання з історії церкви і теології, латинські, грецькі та церковно-слов’янські стародруки. Учений не ставив за самоціль зібрати велику кількість видань. Він неодноразово в молодості та зрілому віці дарував книги із своєї колекції Бібліотеці НТШ. Зокрема, лише у 1936 р. він передав їй 289 книг. До цієї благодійної справи історик залучив також брата Лева. Більшість цих видань нині зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника. Вони мають неабияку наукову, історичну, духовно-культурну, а також матеріальну цінність. Домашню бібліотеку вчений систематизував за тематичними групами: археологія та історія України; локальна історія (Галичина, Львів; Волинь; Холмщина); Польща; історіографія; шкільництво; історія церкви; географія; культура; книгознавство; бібліотеки; військо; біографії. Власне це ті теми, за якими автором написано найбільше книг, статей, популярних розвідок. 18.09.2011. Статті Людмила Шевченко-Савчинська. Україна, Словаччина, Польща – під покровом Івана Дуклянина Про офіційний рівень ушанування Дуклянина свідчить подарований 1677 р. від світської влади міста образ «Апофеоз Івана з Дуклі», встановлений у храмі св. Андрія. Тут посередині пресвітерію здавна містився головний вівтар св. Івана Дуклянина: скульптурну композицію слави святого в небі підтримують потужні колони, – можливо, саме про них пише Зиморович: «встановили для храму і монастиря тут, з боків, майстерно витесані з каменю подвійні колони», принагідно перетворюючи цілком реальні колони на метафоричні опори, стовпи тощо: «Ніколи я своє письменницьке перо не наважився б наблизити до колон твого мавзолею». Основна частина твору починається із блискучої гри слів та думки: Magnus in minimis Deus solenne apud se habet: Granda de primis producere facta minutis – «Великий у найменшому Бог має звичай робити величні діяння із тих, що малі спочатку». Письменник починає розповідь від появи у Львові духовних братів Дуклянина, при цьому він досить точний у викладенні історичних фактів: ченці-бернардини справді прибули до Львова 1460 р. на запрошення львівського старости Андрія Одровонжа, який ухвалив розпочати будівництво біля Галицької брами дерев’яного монастиря і костелу, названого іменем свого патрона, св. апостола Андрія. 13.09.2011. Статті Галина Ковальчук. Створення електронних інформаційних ресурсів книжкових пам'яток в НБУВ 8.09.2011. Статті 3.09.2011. Статті У XVI ст. почастішали випадки покатоличення представників української шляхти. Цьому сприяли різні чинники – культурно-освітні (навчання в західноєвропейських університетах, бажання прилучитися до “високої” латинської культури), урядова політика в адміністративній сфері (католики мали більше шансів для адміністративної кар’єри, ніж православні), побутові фактори (змішані шлюби). Покатоличення сприяло полонізації українців. Однак не можна ставити знак рівності між цими двома процесами. Українці, які приймали католицизм, не обов’язково ідентифікували себе з поляками, а якщо й відбувалася ідентифікація, то тільки часткова (за формулою “gente Rutenus, natione Polonus” – “руського роду, польської нації”). Українське католицьке середовище дало низку високоосвічених інтелектуалів-письменників, які свідомо наголошували на своєму руському походженні. Цих авторів слід розглядати як письменників-гуманістів, оскільки в їхній творчості присутні ренесансні елементи. Вони часто підписувалися подвійним прізвищем, додаючи слово “русин” (“рутенус” чи ”роксолан”) – Іван Туробінський–Русин, Юрій Тичинський–Русин, Григорій Чуй–Русин. 31.08.2011. Новини Сьогодні о 12.45 Українська Вікіпедія перегнала Норвезьку і стала 14-ою за кількістю статей серед усіх Вікіпедій світу. Вітаємо! 29.08.2011. Статті Наразі добре відомо, що в радянські часи, з огляду на хронічний нестаток площ, «не пріоритетність», бо тематика цих книжок була далекою від проблем соціалістичного будівництва, масиви польськомовних та латиномовних видань, у т. ч. виданих в Україні, у великих бібліотеках передавали до обмінно-резервних фондів, оскільки обробити їх завжди не вистачало часу. Що робили з такими книжками в невеликих масових бібліотеках, якщо вони туди випадково потрапляли, теж зрозуміло: списували з обліку як застарілі чи такі, що не користуються попитом. Таким чином, цілком імовірно, що були чи існують досі друки, не відбиті в загальних бібліографіях, тобто унікальні книжки, збережені в одному-двох примірниках у світі. Так, у відділі стародруків і рідкісних видань НБУВ введено в обіг унікальний примірник луцького видання XVIII ст., не зареєстрованого ні в польській бібліографії К. Естрайхера, ні в бібліографії українських стародруків Я. П. Запаска та Я. Д. Ісаєвича. У зв'язку з цим слушною видається пропозиція академіка НАН України, директора Інституту українознавства ім. І. П. Крип'якевича НАНУ Ярослава Дмитровича Ісаєвича щодо підготовки нового, доповненого видання «Каталогу українських стародруків». Це дуже важливе, перспективне завдання, яке потребує не тільки додавання кількох, виявлених останніми роками, стародруків чи інформації про час їх видання. Треба створити сучасну електронну пошукову базу з доповненими й виправленими описами видань, із передачею повних назв, складу видання, вказівкою на варіанти друку, що дозволить фондохранителям на місцях правильно атрибутувати те чи інше видання у фонді. Читати... 24.08.2011. Редакційне Медієвіст. Реферат з історії медицини Сьогодні в Україні, вивчаючи історію медицини, студент-медик спочатку дізнається про бога Асклепія і його першу медичну династію, далі про видатних античних медиків Гіппократа, Галена та інших, розповідь же про розвиток медицини на вітчизняних теренах починається з імені Миколи Пирогова, чия поява може здатися променем світла у темному царстві. Однак ця темрява значною мірою штучна, оскільки її причина - не у відсутності протягом віків в українців світла медичних знань, а через байдуже невідання, яке прийшло на зміну свідомому замовчуванню багатьох важливих сторінок української культури у радянські часи. Між Галеном та Пироговим - понад півтора тисячоліття, проте все, що зможемо почути навіть від досвідченого знавця історії медицини, - це згадки про лікування у лазнях, алхімію та наявність слухачів курсу медицини медиків у Києво-Могилянській академії. Водночас цілком очевидно, що успіхи шанувальників сестри філософії, які з 1841 р., гуртувалися навколо відкритого окремого медичного факультету в Університеті св. Володимира, з'явилися не на порожньому місці, - мали бути колеги-попередники. А отже, період у 18 століть від Р.Х. не був таким уже гомогенним, сірим і безпросвітним для розвитку медичної науки, таке враження - хибне. Читати...9.06.2011. Йдемо у відпустку Команда проекту завершує сезон 2010\11 та іде у відпустку. Вдалої відпустки! 3.06.2011. Статті Людмила Шевченко-Савчинська. Явище латиномовної поезії в історії української літератури Досліджуючи літературу XVI―XVIII ст., слід постійно пам'ятати, що новолатинське письменство ― це новий тип мислення, нова концепція світу, суспільства, людини. Тому мовний критерій національної та художньої ідентифікації авторів ― не єдиний і, тим більше, не основний. За всієї невиробленості комплексу таких критеріїв, з упевненістю можна говорити принаймні про свідоме і послідовне підкреслення свого українського походження та патріотичну тематику творів. Без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів неможливо вникнути в особливості літературного процесу пізніших епох, а отже, неможливо створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що на сьогодні вже є нагальною необхідністю. Уже в літературі Київської Русі трапляються згадки, за якими можна зробити висновок про побутування в українському культурному середовищі творів латинських авторів. Достоменно відомо, що Данило Галицький мав контакти із главами тодішніх європейських держав та з ієрархами Римської церкви. Зрозуміло, що ці контакти здійснювалися латинською мовою. Читати... |
       |
Новини |