Варвара Холодна, Католицький медіа-портал
В європейській культурі ідея манускриптів пов'язана ще й із певною формою. До початку нашої ери писці й читачі найчастіше послуговувалися папірусними сувоями, але на зламі тисячоліть їм на зміну прийшли кодекси, тобто книжки, зшиті з окремих сторінок, як ми їх і сьогодні знаємо. Уперше описані в І столітті римським поетом Марціалом, який оспівував їхню зручність, кодекси вже у VІ столітті витіснили з ужитку сувої. І доклалося до цього насамперед християнство – релігія Книги, релігія Слова.
Приводів для переходу на кодекси було достатньо. Наприклад, вони виявилися значно економніші, оскільки на сувої писали тільки з одного боку, а на сторінках кодексу – з обох. Однак принципова причина полягала в тому, що кодексами було зручно користуватися, коли виникала потреба запам'ятати конкретне місце чи порівняти кілька фрагментів, така природна для християнського способу читання Святого Письма. Кодекси значно полегшили аналіз тексту, тож стали панівною книжковою формою; щоправда, сувої залишились у вжитку для генеалогій, молитов, призначених для запам'ятовування, чи офіційних документів.
Основа кодексу – це аркуш. Ранні кодекси іноді створювали з листків папірусу, проте основним матеріалом для них (аж до повсюдного запровадження паперу у XV столітті) був пергамент, зроблений зі шкіри тварин, найчастіше свійських: овець, кіз, корів. Попри високу вартість, пергамент швидко набув популярності : по-перше, він виявився значно тривкіший за папірус, а по-друге, його можна було виготовляти де завгодно, тоді як папірус доводилося імпортувати з Єгипту.
Звісно, пергамент – теж не бездоганний матеріал для писання. Шкіри різняться за кольором залежно від виду тварини та її масті, тож по-справжньому чорно-білими сторінки стали тільки після поширення паперу. Обробка шкіри вимагає використання гострих інструментів, тож є великий ризик пошкодити заготовку. Крім того, ґанджі на пергаменті можуть залишатися через хвороби, які тварина мала за життя. Дірочки в аркушах зазвичай зашивали, проте іноді писці просто розташовували літери довкола них.
Для писання використовували чорнило, зроблене з сажі, гуміарабіку й води або з чорнильних горішків (наростів на дубовому листі) та залізного купоросу. Ці рецепти давали чорне чорнило. Для інших кольорів – наприклад, червоного, яким виділяли заголовки, біблійні цитати чи інші важливі елементи, та для контрастного синього – використовували інші рецепти, базовані на рослинних і мінеральних пігментах. Чорнило наносили на сторінку за допомогою загостреного гусячого пера.
Пергамент, каламар або кілька з чорнилом, перо і ніж – ось базовий набір середньовічного писця. Скромний на перший погляд, але за допомогою цих інструментів були створені дивовижні книжки: від тридцятикілограмового Аміатинського кодексу до крихітного, зробленого для долонь королеви, часослова Жанни Наваррської; від аскетичних філософських праць до розкішного кентерберійського Золотого кодексу.
Для ілюстрацій використано паризький часослов початку XVI століття з Бібліотеки рідкісних книг і рукописів Бейнеке.
https://brbl-dl.library.yale.edu/vufind/Record/3437122
