Дмитро Вирський
Та не секрет, що «полігоном» для нової методології тут ставали переважно модерні хронологічні відтінки. А доба домодерну ще часто-густо приєднується до цього добре актуалізованого матеріалу «за умовчанням», без глибокого переосмислення.
Читайте також: Зображальні засоби літератури бароко (на матеріалі латиномовної спадщини)
Таку ситуацію добре ілюструє підручникова література - автори актуальних українських підручників з історіографії - то зазвичай фахівці саме з модерних періодів історії[1]. На жаль, «історіографічний процес» тут або подається за традицією національної телеології, за тріадою, де 1-е - то києворуське літописання - 2-ге - конфесійно-православне/козацьке літописання - і 3-є - академічна історіографія модерного національного відродження. На мові телеології 1-е буде означати формування традиції або її антична класика - 2-ге - це 1-е Відродження, пробне (такий собі перший млинець грудкою) - а 3-є - 2-е Відродження, вже цілком переможне.
Є й інший, і також не кращий варіант періодизації, коли історіографічний процес підмінений тривіальною «хронологією». У цьому випадку, історіографічну періодизацію, не мудруючи, кальковано за періодизацією загальної історії України (припускаю, тут є певне епігонство щодо курсів «джерелознавства історії України», адже джерелознавці, котрі наразі авторитетніші за історіографів у царині домодерну, не потребують поняття «процесу»).
Таким чином, домодерна історіографія звичайно виступає лише «віддзеркаленням»-фіксацією минулого, а не інтелектуальним «процесом», який творить власні «сенси». Себто не тим процесом, котрий, якщо мати на увазі і добре відому марксистську тезу про співвідношення «економічного базису та політичної надбудови», володіє достатнім люфтом «свободи» в історії.
Читайте також: Астрономія в латиномовних текстах України
Прикметно, що широко знаний і вже цілком адаптований на модерному матеріалі постулат О.Прицака (зі статті «Що таке історія України?») про державність як структуротворчій елемент історії України у царині Раннього Нового часу тлумачиться дуже однобічно - не як вивчення історії реальних держав на території України, а як пошуки зародків державності саме української (ось, скажімо, назви «ранньомодерних» розділів у відносно свіжому підручнику з історіографії братів Коцурів[2] - «Історичні знання в українських землях XIV - першій половині XVII ст.», «Історіографія часів Визвольної війни середини XVII ст. і складання державності українського народу»).
За такої перспективи «український історіографічний процес» у згаданий історичний період, насправді, ледь чи можливий. Але, цей підхід є нині вже, безперечно, рудиментом.
Назагал вважаємо, що вітчизняний історіографічний процес - це процес осмислення минулого України представницькими колами держав та спільнот, які функціонували на її території. Саме територіальна прив’язка відрізняє його від україніки - українознавства, що інтегрує знання про Україну з цілого світу (відтак можна казати, наприклад, про китайське українознавство, але воно не є частиною вітчизняного історіографічного процесу).
Вітчизняний історіографічний процес має характер «внутрішнього» і відображує через історіописання численність лояльностей/ідентичностей мешканців країни у межах різних, у т.ч. багатоетнічних, політичних проектів (засновок про «виростання» України з якогось одного історичного державного утворення йому засадничо чужий). Україноцентризм тут править радше за вісь, але не за єдино можливу призму-інтерпретацію. Він існує не сам по собі, а як взаємодія інтелектуальних чи то історіографічних парадигм. Ці парадигми мають різне значення для цілого процесу, але не можуть бути вилучені з нього на підставах меншовартісності.
* * *
Тепер звернемося до конкретної такої історіографічної парадигми - «річпосполитської історіографії України». Хронологічні межі її побутування тісно пов’язані із часом існування Речі Посполитої як політичного проекту - 1505-1795 рр. Саме такі рамки для нього визначив і добре обґрунтував сучасний польський історик Анджей Сулима-Каміньський[3]. Можна згадати, що з українських істориків про «Польсько-Литовську Річ Посполиту, 15-18 ст.» згадував той таки О.Прицак[4].
Саме 1505 року, із прийняттям Радомської конституції, відомої «Nihil novi», що обмежила повноваження польського короля, починається формування річпосполитського «універсалістського проекту» («універсалістський проект» - це термін А.Дж.Тойнбі, що добре корелює з ранішим поняттям М.Грушевського про «шляхетський імперіалізм». Загалом «універсалістський проект» - це типова імперія та дещо утопійна спроба будівництва нової «взірцевої держави»). За Каміньським, ідеологічне забезпечення для вищеозначеного проекту надавав шляхетський екзекуційний рух (екзекуція тут - це перевірка та виправлення традиційно-природних прав). Вимога уніфікованого ладу у стосунках Корони Польської з Великим князівством Литовським була одним з постулатів революціонерів-екзекуціоністів.
Відтак, популярну у нас тезу про відлік історії Речі Посполитої від Люблінського сейму 1569 р. не можна вважати за вдалу. Це так, якби хтось вимагав не зараховувати новгородське князювання Рюрика до історії Київської Русі або не вважав Радянську Україну цілісною системою до приєднання Криму та усталення її державного кордону. Та й цілковита відсутність «цезури» 1569 р. у річпосполитській історіографії лише підтверджує наші міркування.
Читайте також: Шлюбні панегірики у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: особливості примірників
Верхня хронологічна межа річпосполитської історіографії України прив’язана до останнього поділу Речі Посполитої 1795 р. Саме тоді ця держава припинила існування як «універсалістський проект» поширений на Україну.
Увесь цей майже 300-річний період зручно поділяти на два підперіоди: 1505-1654 рр. - час експансії, та 1654-1795 рр. - час відступу і втрат. Причому, перший з них, з точки зору річпосполитської україніки, безперечно цікавіший. Він позначений новаторськими підходами та бажанням переосмислення проблеми «від підстав». І саме ця «класика», за часів другого підперіоду, здебільшого лише консервується. Причому, тоді ж виразно проявляється нова ситуація конкуренції різних історіографій України, практично не знана першому підперіоду.
* * *
Далі трохи про джерельну базу річпосполитської історіографії України. Стан розробки історіографічних джерел доби Речі Посполитої досі бажає багато кращого. Взагалі, можна твердити, що так багато текстів, причому навіть не рукописних, а друкованих, які не уведені у науковий обіг не має жодна інша з історіографічних традицій України (виняток - хіба сходознавство).
Головною перепоною тут є, зрозуміло, відсутність багатьох творів в українських бібліотеках, а також неукраїнська мова текстів (зазвичай польська, латинська або німецька). Ось, наприклад, мені довелося увести в науковий обіг розлогу німецькомовну реляцію - опис битви з татарами 1527 р., полономовну віршовану хроніку татарського нападу 1575 р., латиномовні описи українських земель у країнознавчому творі з 1585 р. і багато інших менших, але важливих для українознавства текстів.
Поза об’єктивними причинами обмеженості доступу до джерела, є й суб’єктивна - відсутність у вітчизняному історіографічному середовищі інституцій та усталених дослідницьких спільнот, зайнятих цією проблематикою. Звернення до неї в Україні носить здебільшого спорадичний характер. Захисти кандидатських дисертацій тут можна перелічити на пальцях (причому здебільшого це будуть праці дослідників зі школи Миколи Ковальського), захисти дисертацій докторських взагалі відсутні. Відтак, вимушено процвітає використання інформації «з других рук», побутують культи авторитетів з ХІХ - початку XX ст. (тексти яких підмінюють першоджерело), у довідниковій літературі, за принципом «зіпсованого телефону», накопичуються помилки.
Крім цього, ще виявляє себе й «нездорова спадковість». На жаль, надто тривалий час в Україні „канонізація” особи або тексту як вітчизняного історика/пам’ятки вітчизняної історіографії часто залежала від доволі жорстких і зазвичай „позанаукових” приписів. Зокрема, абсолютизовано ідентифікації за мовою, вірою/конфесією, етнічним та соціальним походженням.
Читайте також: На переломі: епітафії у поетиці "Fons Castalius" [Кастальське джерело] (1700–1701 р.)
Причому телеологічні настанови змушували ставити знак рівності між «вітчизняним» та етнонаціональним «українським», обмежуючи полі- та мультикультурну перспективу дослідження держав-імперій. Наразі це добре усвідомлюють дослідники Київської Русі, Великого князівства Литовського та Російської імперії[5], які спираючись на методологію «нової історії імперії» говорять про ефективність саме «державницької» призми для розуміння історичних феноменів на теренах України та активно творять інтернаціональні community - співтовариства для їх дослідження[6].
Речі Посполитій тут заважає популярне ототожнення із власне Польщею. Відтак, її часто-густо тлумачать не як «імперію», а як «національне королівство»[7]. Його влада над українськими землями подається попросту як «окупаційна», спрямована не на інтеграцію - загальноімперську уніфікацію, а на асиміляцію-полонізацію. Утім, останнім часом теза про «мультикультурність» спадщини Речі Посполитої знаходить все більше прихильників[8].
Гадаємо, наразі все популярніший, термін «річпосполитський» [9], як позанаціональна/мультикультурна альтернатива поняттям «старопольський» та «польсько-литовський», якраз і відбиває новий підхід до спадку цього державного утворення. А міцний зв’язок історіописання з інститутом держави дозволяє нам виділити річпосполитську історіографію України як окремий дослідницький простір.
* * *
Аби повернутися тут до першоджерел та осмислення проблеми «від підстав» був здійснений коштом Інституту історії України видавничій проект «Околиця Ренесансу: Річпосполитська історіографія України (ХVІ - середина XVII ст.)». В ньому ми спробували окреслити межі цілого цього явища, реконструювати коло причетних - як авторів, так і окремих українознавчих текстів, проаналізувати найбільш значущі з них.
Загалом для аналізу провідних тем річпосполитської україніки (ХVІ - середини XVII ст.) - а) історична географія та геополітика, б) протистояння на українській ділянці Великого кордону Європи, в) генеалогії образу українського козацтва - було залучено наступні праці (або їх фрагменти): Яна Анджея Красіньського (1550-1612) „Polonia. Ad Serenissimum et Potentissimum Henricum I Valesium, Poloniae Regem” / „Полонія. До ясновельможного та могутнього Генріха Першого Валуа, [з ласки божої] Польського короля” (Болонья, 1574); Мартина Кромера (бл. 1512-1589) „Polonia sive de situ, popolis, moribus, magistratibus et republica regni Polonici libri duo” / „Полонія, або про положення, людність, звичаї, уряди та справи громадські Королівства Польського книги дві” (Базель-Кельн, 1577, неодноразово перевидана); Станіслава Сарницького (1532-1597) „Descriptio veteris et novae Poloniae” / „Опис давньої та нової Польщі” (Краків, 1585); Шимона Старовольського (1588-1656) „Polonia” / „Полонія” (Кельн, 1632; неодноразові перевидання) та „Eques Polonus” / „Лицарство польське” (Венеція, 1628); Йоста Людвіка Деція (1485-1545) „Sendbrieff von der grossen schlacht und sigg So Kü. Ma. Von Poln volk In Litten am. XXVII. tag Januarii des. 1527. Jars mit den unglaubigen Tartern gehabt hat” / „Надісланий лист про велику битву та перемогу, що королівське військо польського народу на Литві 27 дня січня 1527 року з невірними татарами мало” (Краків, 1527); Бартоша Папроцького (1543-1614) „Historya żałosna o prętkośći y okrutnośći Tatarskie a o srogim mordowaniu y popsowaniu Ziemie Ruskiey y Podolskiey. Ktore sie stało Księżyca Października Roku 1575” / „ Історія жалісна про прудкість та лють Татарську і про суворе нищення та псування Земель Руської та Подільської. Котре сталося місяця Жовтня Року 1575” (Краків, 1575) та „Ogrod krolewsky...”[10]/ „Сад королівський” (Прага, 1599); анонімна оповідь „Vraie relation de la route et d éfaite des Tartares et Tucs par les Polonais, plus une lettre envoyée au grand chancellier de Pologne” / „Правдива реляція про набіг та розгром Татар і Турків Поляками, плюс один лист великого канцлера Польщі” (Ліон-Париж, 1590); Миколая Рея (1505-1569) „Zwierzyniec” / „Звіринець” (1562); Свентослава Оржельського (1549-1598) „Acta interregni post obitum nimirum Sigismundi Augusti” / „Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа” (бл.1578); Рейнольда Ґейденстейна (1553-1620) „De bello Moscovitico commentariorum libri sex” / „Війни Московської коментарії. У 6-и книгах” (Краків, 1584; численні перевидання) та „Rerum Polonicarum ab excessu Sigismundi Augusti libri XII” / „Історія Польщі по смерті Сигізмунда Августа. В 12-і книгах” (Франкфурт-на-Майні, 1672); Йоахима Бєльського (1550-1599) „Kronikę polską Marcina Bielskiego, nowo przez Joachima Bielskiego, syna jego, wydaną” / „Хроніка польська Мартина Бєльського, наново сином його видана” (Краків, 1597); Станіслава Любеньського (1573-1640) „Errata Iulii Belli Laureae Austriacae scriptoris, taxantur” / „Оцінка помилок твору Юлія Беллі «Лавровий вінок австрійців»” (1630?); Яна Іноцентія Петриція (1592-1641) „Historia rerum in Polonia gestarum anno MDCXX” / „Історія справ, що у Польщі діялися року 1620” (Краків?, 1622; доповнений варіант - Краків, 1637); Якуба Собеського (1590-1646) „Commentariorum Chotinensis belli libri tres” / „Коментарів Хотинської війни книг три” (Гданськ, 1646); Павла Пясецького (1579-1649) „Chronica gestorum in Europa singularium” / „Хроніка подій в Європі” (Краків, 1645 та перевидання) та Анджея Максиміліана Фредра (бл.1620-1679) „Gestorum populi Poloni sub Henrico Valesio...” / „Історія народу польського за правління Генріха Валуа” (Гданськ, 1652 та перевидання).
Читайте також: Основні поняття неолатиністики. Глосарій
Крім того, здійснена реконструкція цілого історіографічного процесу Речі Посполитої XVI - середини XVII ст. із наскрізним простеженням «українських тем» у ньому мала продемонструвати науковому загалу по тенціал річпосполитської історіографії України. Адже тут на свого дослідника чекають ще десятки, якщо не сотні, творів цілком, або дуже слабко опрацьованих в контекстах україніки. Сподіваюся, видана книжка таки сприятиме популяризації цього дослідницького простору серед вітчизняних істориків.
Ця праця дозволила сформулювати і певні висновки щодо специфіки річпосполитської історіографії України у вітчизняному історіографічному процесі. Окреслю тут лише деякі з них.
Так, на теоретичному рівні річпосполитські історики лишилися здебільшого саме на «околиці» Ренесансу (зокрема, відносно класичної ренесансної країни - Італії). Але вони брали високою продуктивністю, яка особливо виграшно виглядає на тлі наступних етапів вітчизняного історіографічного процесу, зокрема і т.зв. козацького літописання XVII-XVIII ст.
За внесок річпосполитської історіографії до вітчизняної традиції ми можемо вважати і насторожене чи то двозначне ставлення до т.зв. княжої доби. Адже типовий історик Речі Посполитої зазвичай критично ставився до державної спадщини Київської Русі[11], але значно толерантніше відносився до «народних традицій» своїх руських співгромадян[12].
Можна казати, що русько-українські позитиви для нього взагалі зосереджувались на річпосполитській сучасності, а негативи - на києворуському минулому[13]. Цим пояснюються і відносно слабкі апеляції до давньоруської політичної спадщини навіть у рамках т.зв. Першого українського відродження кінця XVI - першої половини XVII ст., і формування у середині XVII ст. нових українських державних структур не на базі Великого князівства Руського, але на платформі ще дуже історично «свіжого» Війська Запорізького.
Іншим загальником річпосполитської історіографії є погляд на Україну від західного її кордону (так би мовити зі штадпункту столичного Кракова). Так, зокрема, у площині історіографічної міфологізації давнього минулого з домінанти Західної України походить виопуклення значення Галицько-Волинського князівства-королівства в давньоруській історії, трактування його як головного спадкоємця першопрестольного Києва. Культ галицьких королів сформувався саме у історіографії Польської Корони*, адже підносив долюблінську „Польську Русь” над іншими (за взірцем вивищення королівської себто вільно-правової Польщі над князівською, а отже деспотичною Литвою)[14].
Річпосполитська історіографія також дуже багато зробила для опрацювання образів України -регіону. Чимало знаних і досі уживаних історичних регіональних поділів було сформульовано на письмі саме авторами Речі Посполитої (за приклад може правити поняття «Червона Русь», яке саме річпосполитськими авторами було поширене на цілу Україну).
У рамках річпосполитської історіографії уперше відбувалася й концептуалізація образу українського козацтва. Історики Речі Посполитої первісно вагалися у питанні, де проводити кордон щодо козацтва. Чи це таки свої «діти коронні», чи то безбатченки з Дикого Поля, люди з-поза цивілізаційної межі? Причому для світу Корони Польської були зрозуміліші давні знайомці - козаки подільські, менше інформації було про запорожців. Щодо них навіть були сумніви чи це також «козаки».
Зрештою, «родова пляма» козаччини як явища малого формату, другорядного у житті суспільства, справді стримувала усвідомлення новими поколіннями істориків Речі Посполитої якісних змін, які відбувалися у козацькому середовищі. Утім, це зовсім не призводило до якоїсь застиглості творених ними історіографічних образів козаків.
Загалом саме річпосполитська історіографія надала козацтву «вчений імідж». Вона напрацювала стійкі козацькі «історіографічні міфи»: як-ось «баторіанська» та «лицарська» легенди (міфи-заснування), уявлення про первісну гармонію запорожців і держави (міф «золотого часу»). А крім них, були ще й такі тривалі історіографічні штампи, як теза про шкоду від допливу черні на Запоріжжя або постулат сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурецької боротьби.
Річпосполитська історіографія створила і античні рамки для портрету козаччини. Ці рамки надали козакам значної респектабельності в очах ренесансної вченої традиції. Насамкінець історіографія Речі Посполитої доклалася до популяризації проектів інтеграції козацтва до суспільних структур Речі Посполитої, причому обговорювались тут і різноманітні ступені автономії Війська Запорозького, яке, таким чином, виводилось на простір великої політики. Отже, як бачимо, рамки козацької проблематики великою мірою визначені ще річпосполитськими істориками.
Читайте також: Візія українця як іншого у польському літературному дискурсі
У підсумку, хочу зазначити, що дослідження річпосполитської історіографії України має важливе значення і для подолання ізоляціоністських моделей українського національного розвитку. Воно сприятиме інтеграції до європейського інтелектуального й історіографічного середовища. Про це, зокрема, свідчить тривалий резонанс книги Дмитра Наливайка «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIIІ ст.» (К., 1998)[15]. Саме вона спопуляризувала у нас численні сюжети з історичного письменства Речі Посполитої. Приємно, що до її 10-річного ювілею ми можемо приурочити й новий крок у освоєнні окресленої проблематики.
1 Багатообіцяюче тут видання визнаного фахівця з ранньомодерної історії Наталі Яковенко (Яковенко Н. Вступ до історії. - К.: Критика, 2007. - 375 с.) за кілька місяців по своєму друку навряд чи може бути вже тлумачене як «засвоєне» науковим загалом.
2 Історіографія історії України: Курс лекцій/ Коцур В.П., Коцур А.П. - Чернівці, 1999. - 520 с. Впадає в око, що вживання «Україна» у назві цілої праці, котре мало б зобов’язати до врахування мультикультурних опцій, цілком нівелюється етнонаціональним «українським» у назвах згаданих розділів.
3 Див.: Sulima Kamiński A. Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795. - Lublin, 2000. Це одна з книг серії, у якій вийшли також відомі нариси історії України Н.Яковенко та Я.Грицака.
4 Прицак О. Що таке історія України?// Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. Кн.1/ Передмова П.П.Кононенка. - К., 1996. - С.351.
5 Менш примітні тут їх потенціальні союзники з різних площин сходознавства (зокрема дослідники Золотої Орди, Кримського ханства та Османської імперії), але це лише в зв’язку із зародковим станом самої дисципліни в Україні.
6 Тут симптоматичною є нова інституційноутворююча практика Інституту історії України НАН України, де у рамках традиційних «відділів» активно утворюються нові «центри».
7 Добре відомо, що К.Маркс знаходив такі вже у ХІІ ст.
8 Sulima Kamiński Andrzej. Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795. - Lublin, 2000. - 264 s.
9 Термін «річ посполита» є слов’янською калькою латинського «res publica» (дослівно - справа народу) і свого часу вживався (а в Польщі рудиментарно вживається і нині) як еквівалент поняття «держава»/«республіка». Але, оскільки він не вийшов за часово-просторові кордони Речі Посполитої (1505-1795), то в Україні, втім як і в багатьох інших країнах, цей термін має суто історичну прив’язку і асоціюється лише із згаданим державним утворенням. Причому така еволюція терміну не унікальна (порівняй наприклад із поняттям «халіфат»).
10 Повна назва: „Ogrod krolewsky, w ktorem o początku cesarzow rzymskich, arcyxiążat rakuskich, krolow polskich, czeskich, xiążat sląnskich, ruskich, litewskich, pruskich rozrodzięnia ich krotko opisane nasdziesz ”.
11 Модель: Давня Русь - то князівська тиранія (а подекуди, навіть анархія), якій протиставляється польська політія (суміш трьох позитивних у строїв античної політології - монархії, аристократії та демократії). Цікаво, що анархія згодом стане чи не найпопулярнішим „поясненням” занепаду і, зрештою, падіння І Речі Посполитої.
12 Перекладаючи відповідальність за давньоруський негатив на плечі самих князів-тиранів, річпосполитські історики-політики реабілітували „народ” (поняття з украй розмитими кордонами, що забезпечило йому такий шалений успіх у модерні часи), який, відтак, скинувши давньокняже ярмо, ставав фактично рівноправним членом сім’ї народів Речі Посполитої. А це давало широкі можливості пишатись давньоруським минулим на престижних індивідуально-генеалогічному і корпоративних ровнях життєдіяльності, а також сприяло формуванню локальних та ранньонаціональної української ідентичностей. Зауважимо, що подібний прийом (в усякому злі повинні недолугі вожді та неситі феодали, а простолюд - святий) згодом залюбки застосовувала вітчизняна народницька і радянська історіографії.
13 Цьому протиставленню часто намагалися надати одвічної форми, коли сучасні „добрі” річпосполитські практики занурювались аж до початків польської історії, а континуітет „поганої” княжо-руської давнини вбачали у новітньому московсько-російському, великолитовському або молдовсько-волоському устрої. І модерна українська історіографічна традиція, на відміну, зокрема, від російської, також прийняла доволі насторожене ставлення до давньоруського досвіду, „віддавши серце” хронологічно молодшому козацькому міфові.
* Його почасти поділяла-підживлювала сусідня Угорщина, де на офіційному рівні жив титул королів Галича-Галичини та Володимирії-Волині.
14 Як бачимо, популярний в Україні погляд на захід країни як національний гінтерланд та незамулене джерело українськості, який досі мобілізує чимало прихильників, має тут міцне опертя.
15 За неї автор удостоївся, зокрема, і престижної Шевченківської премії.