Мирослав Трофимук. Ілюстрації зі збірок Пилипа Орлика „Alcides rossiyski...” та „Hippomen sarmacki...”
 |
| Сторінка з першої збірки Пилипа Орлика „Alcides Rossiyski...” (1695): фіґурний вірш, написаний у формі герба Івана Мазепи із акровіршем. |
Найбільш поширеними були акровірші. Інколи автор використовував лишень один акровірш, іноді бачимо у віршованому творі весь набір водночас: акро-, мезо- й телевірш. Як приклади акровіршів з масиву проаналізованої нами літературної спадщини можна назвати партії діалогу Поллукса й Кастора із „Еклоги” Григорія Чуя Русина із Самбора. Партія Поллукса містить акровірш: „I, optime Paule, inclite praesul, vive beatus”[11] (Іди, благий Павле, преславний владико, живи щасливо), що перекладач, виходячи з можливостей віршованого перекладу, інтерпретував так „Славо наша, Павле, архієпіскопе, щастя тобі”[7, 95-96]. Партія Кастора містить акровірш: „O, Pavlus Tarlo Archiepiscopus Leopoliensis”[11] – „Павло Тарло, архиєпископ міста князя Лева”[7, 98-99]. Зауважимо, що у першому акровірші присутня гра слів, яку неможливо передати у перекладі: optime Paule – дослівно: найкращий Павле, проте латинське слово „paulus” має значення „малий” (воно однокорінне із paucus (малий, невеликий) та pauper (бідний, неімущий); в такий спосіб Григорій Чуй обігрує цитату із Євангелія святого Матея, 25, 40.
Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича
Акровірші – улюблений засіб художнього письма Пилипа Орлика. У першій збірці „Alcides rossiysky...” бачимо польськомовний твір „Paean triumfalny lutni Apollinowey na Wileńskim Parnassie...”, який містить акровірш „Ian Mazepa hetman Woysk Ich carskiego przeświętnego maiestatu Zaporozskich Io! – VIVAT!”: „Іван Мазепа гетьман Військ їх царського пресвітлого маєстату Запорозьких: „ура!” – „Слава!”. Cлово„vivat” вписане як анаграма у двох завершальних рядках цього твору й виділене у тексті поверненими на 90° буквами:
„Ister kręty, VwIązł w pęty,
Ordy zdarte, iuż VtArTe
Łby są Bissurmana,
Brzmi Cytra Paeana”.
(„Істре звивистий, зав’яз у путах,/ Орди розбиті, уже побиті/ Лоби бусурману,/ Цитра дзвенить пеаном”)[5, 442].
Читайте також: Латиномовна інтелектуальна спадщина «львівського народу» – продукт культурного пограниччя
Найцікавішим, проте є фігурний вірш, який Олександра Трофимук вважає апогеєм панегіричного викладу збірки „Alcides rossiysky...”: „Текст, написаний у формі геральдичого символу з герба Івана Мазепи: Kurcz – роздвоєний зверху хрест – автор обігрує у фігурному вірші, як хрест на постаменті з буквою V (Вікторія) над ним. Оце і є кульмінація, у якій Пилип Орлик інтерпретує мотиви безсмертя слави, прославляє дім Мазеп, підкреслюючи, що знак хреста, який поєднаний зі знаком перемоги, повністю визначає суть панування Івана Мазепи в Україні як її оборонця й месника за кривди християн”[5, 635]. Графічно-візуальне враження доповнюється анаграмою, виписаною спочатку зліва направо, проти руху сонця (на рогах „вікторії”), а далі – згори до низу (по хресті на постаменті; букви анаграми виділені потовщеним шрифтом): „Ian Mazeppa hetman woysk ich carskiey przeswietney mosci Zaporozskich” – „Іван Мазепа Гетьман Військ їх царської пресвітлої мосці Запорозьких”. На анаграмі-постаменті зі значенням „Non plus ultra” – „Ані кроку далі” „вибудував” Пилип Орлик і латиномовний фігурний вірш у формі піраміди – кургану слави. У другій збірці Пилипа Орлика „Hippomenes sarmacki...”, яка складається із кількох „міні-поем” – „парагонів”, за авторською термінологією, теж бачимо потрійний акровірш. Це перший із „парагонів” де Пилип Орлик веде мову про шляхетне походження Івана Обидовського. Цей перший парагон написаний так, що титульна літера кожного непарного рядка і дві літери парного (початкова і перша літера слова після цезури) є ідентичними.
Акронапис такий: „Ian z Obidowa Obidowski stolnik iego carskiei przeswietnei mosci” – „Іван з Обідова Обідовський стольник його царської пресвітлої милості”, тобто, він відповідає анаграмі довкола герба Обідовських на першій сторінці збірки[5, 530–534].
Читайте також: Польські письменники XVI-XIX ст. з етнічних українських територій і їх роль у збагаченні словникового складу польської мови за рахунок українізмів
Варіантом графічно-візуальних віршованих творів є віршові рядки із маюскульними анаграмами, у яких закодовані імена авторів, або ж героя твору. Так, особливістю віршованого твору „Monumentum perennis gloriae Ioasapho Krokowscio” („Пам’ятник вічної слави Йосафу Кроковському”) Івана Нарольського є наявність виділених слів, які в сукупності творять паралельний текст. Крім того, твір завершується двовіршем, який перекладач опустив; Іван Нарольський вписав у ці два рядки своє імя та прізвище:
„IgnOscas lAter accipieNs leve NominE munuS
Nam meA Recta vOLunt Sternere sCripta tibI.”[8, арк. 3]
Хоч зовсім не знаєш, легко зрозумієш суть мого імені
Бо мої писання хочуть тобі його прямо показати (переклад мій – авт.).
Маюскульні анаграми містить переважна більшість бароково розгорнутих титулів курсів поетик і риторик; у такий спосіб автори закодовували дату написання підручника, або ж дату початку лекційного курсу, як це бачимо у поетиці Митрофана Довгалевського. До речі, у розшифруванні латиномовного титулу поетики у виданні 1973 р., на жаль не збережено цієї графічної особливості[1, 26]; встановити правильний напис вдалося за титульним аркушем рукопису (факсимільне відтворення на початку згаданого видання дуже поганої якості): „... anno quo eXIMIe LeCta Vrbs gLaDIIs ozoV IVssIt Vt anno Calendibus 8bris 1 1736 Anno.” MDCCLLVVVVIIIIII – позначення римськими цифрами числа 1736; у записі слова „8bris” – [octo]bris (лат. дослівно „жовтня”) Митрофан Довгалевський застосував один із способів укладання віршів-загадок, про який веде мову у своєму курсі поетики „Сад поетичний” [1, 244–259].
Інколи автори латиномовних творів для ствердження своїх ідей використовували хроностихи. Прикладом може бути твір Василя Довговича „Gratulatio pro novo anno Andreae Bacsinszky, episcopo Munkacsiensi anno 1803” – „Привітання мукачівському єпископу Андрею Бачинському з нагоди нового 1803 року”, який завершується хронодистихом:
Me qVoqVe qVaeso tVos Inter soCIato CLIentes,
QVos nutrIt fIDeI paX pIetate tVae[4, 221].
І візуальне і змістове навантаження мають анафори й епіфори у віршованих творах. У вірші Павла Русина з Кросна „Ad libellum” („До книжечки”) нагромаджено риторичні звертання й риторичні питання, підсилені анафоричним повтором питальних та заперечних часток. Коли поет „заспокоює” книжку, даючи їй настанову не боятися перипетій подорожі, бачимо восьмикратний повтор заперечної частки „Non” на початку віршового рядка. Впадає в око, що паралельно із анафоричним запереченням перші шість віршових рядків мають однакові клаузули (-osos/-osas), які чергуються як при перехресному римуванні:
„Non saltus metuas periculosos,
Non silvas paveas tenebricosas,
Non dumos vereare senticosos,
Non valles timeas latebricosas,
Non montes fugias laboriosos,
Non fraudes stupeas abominosas,
Non scrupos, salebras, lacus, paludes.
Non septemgeminus tuum retardet
Ister, non Ticiae fluenta cursum”[9, 78].
„Ні ярів не жахайсь, глибоких урвищ,
Ні пітьми не лякайсь у диких дебрах,
Ні гущавин тернистих не страхайся,
Ні тінистих долів, прошу, не бійся,
Ні верхів не минай об’їзним шляхом,
Ні на знак не вважай, провісник лиха,
Ні на вибої, води, багна темні;
Ні Дунай семигирловий, ні Тиса
Бистроплинная хай тебе не гаять”[7, 59].
У сотні рядків цього медитативно-філософського вірша (твір налічує 108 віршових рядків) автор намагається висловити тадиційні для ренесансної поезії міркування про бажання творити, про „otium” – бажаний спокій творчості і про необхідність для цього фінансового покровительства. Твір має циклічну будову: на завершення Павло Русин повторює вступні чотири рядки – звертання до книжки.
„I dulcis, precor, i mihi libelle,
Caro carior i, precor, metallo,
Caris carior et mihi lapillis
Cursu Pannonicas adi citato”[9, 77-78].
„Йди вже, книжечко, йди, моя солодка,
Йди, від золота ясного ясніша
Від коштовностей всіх мені дорожча,
Йди в угорські преславні, плідні землі”[7, 59].
Твір „Ad libellum” – намагання висловити весь спектр почуттів, які хвилюють автора в момент „відчудження” твору: книга іде у світ, поміж люди, перестаючи бути його власністю. Так, використовуючи ускладнені формули і засоби латиномовної версифікації, Павло Русин намагається висловити почуття власної незахищеності у жорстокому, прагматичному світі, прагнення до спокою і творчості, сподівання на владоможного покровителя, зрештою, надію на співрозуміння.
Читайте також: Гарріот та латиномовна культура його часу
Тему ренесансного патріотизму Павло Русин розробляє у вірші „До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою батьківщину таким віршем” („Ad Sebastianum Maghyum Pannonium, ut cum relicta Polonia ad oras paternas pervenerit, hisce versibus patriam suam carissimam salutet”). Поет-гуманіст обрав форму поетичного напучення для вислову власних патріотичних почуттів. І знову бачимо у цьому творі той самий засіб риторичного вираження: шість риторичних звертань, виділених анафорою.
„Salve, sidereo tellus dilecta Tonanti,
Salve, multiiugis terra referta bonis,
Salve, nobilibus tellus metuenda superbis,
Salve, doctiloquis terra benigna viris.
Salve bellipotens tellus pacisque magistra,
Salve magnanimis terra decora viris,
Cunctis fertilior, cunctis generosior oris
Et merito cunctis anteferenda locis”[9, 145].
„Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!
Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!
Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!
Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!
Здрастуй мій краю, могутній у війнах і миру навчитель!
Здрастуй, о земле, твої рицарі – слава твоя!
В тебе найліпші врожаї, і ти чарівніша за інших,
Справді заслужено ти славишся поміж країн!”[7, 47-48]
Подібну техніку віршописання бачимо також в Івана Ужевича: він будує циклічний вірш, використовуючи слово „patronus” у межах двох елегійних дистихів як анафору і як епіфору та обігруючи значення слів autor та fautor. Через те, що жоден із наявних перекладів не відображає повністю змісту, подаємо оригінал і пояснення.
Epigramma ad librum “Граматыка словенская"
Qui numquam patriis tali conspectus in oris
Ordine, clausisti Sclavica verba, liber.
Lutetiae prodis calamo cum partus in auras,
Patronoque sinum gratificantis adis:
Ubere quem Pallas sacro lactavit abunde.
Pieridumque chori censuit esse decus.
Non autore magis quam tu laetare Patrono...”
Fautor erat, speres hunc fore praesidium[10].
Autor (auctor), oris m) у перекладі на українську мову означає „автор”, натомість fautor, oris m – доброзичливець, покровитель. У тексті гра слів: більше втішайся не автором, а доброзичливцем. Латинське слово patron – захисник (судовий), охоронець – має значення, близьке до fautor. Воно вжите два рази (як анафора й епіфора) й охоплює кільцем два рядки, де ідеться про те, що Паллада (прикладка богині Афіни; у римський час ототожнювалася з Мінервою; одна із головних функцій обидвох богинь – опіка мистецтв і наук, знання) виплекала книжечку – граматику Івана Ужевича, вважаючи, що вона буде окрасою хору муз (Pieridum chorus). Отож, імовірно, що під поняттям „покровителя” – Patronus – Ужевич мав на увазі Аполлона Мусагета – покровителя муз. Саме під його опіку Іван Ужевич віддає свій рукопис.
Читайте також: Світ символів у мистецтві українського бароко
Через півстоліття Стефан Яворський зачинає свій твір „Ante mortem suam super libros bibliothecae suae” („Перед своєю смертю над книгами власної бібліотеки”) суто ренесансною темою – звертанням до книг, використовуючи нагромадження риторичних звертань, акцентованих п’ятикратним анафоричним повтором займенників „vos” (ви) та „vobiscum” (з вами).
„Vos mihi dulcedo, vos mel, vos nectar eratis,
Vobiscum, libri, vivere dulce fuit.
Vos mihi divitiae, vos gloria magna fuistis,
Vos paradysus, amor deliciaeque meae,
Vos illustratis, vos nomina clara dedistis,
Per vos magnatum conciliatus amor.”[3]
„Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;
З вами на світі, книжки, солодко жити було.
Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша.
Ви повсякчасна любов і раювання моє!
Ви просвітили мене, превелебні дали мені титла,
Шану вельможних людей подарували мені”[2, 386–387].
„O deus, o pater, o summae charitatis abyssus,
O pietatis fons, o bonitatis apex,
O maris et terrae et summi moderator Olympi...”[3]
„Боже мій, отче мій! – Ти – невичерпної ласки безодня,
Віри святе джерело, благості вищий вінець!
Ти єси моря й землі і найвищого неба владика...”[2, там само]
Часто автори латиномовних віршів використовували особливості латиномовного синтаксису чи словотвору для створення візуально-смислового ефекту: власне такими є випадки полісиндетонної ампліфікації слів із постпозитивними сполучниками „-que” „-cum” і под., або ж застосування однакових граматичних форм; у цих випадках часто виникають і збіги клаузул сусідніх віршованих рядків. Якщо ж такі клаузили виникали і в кінці рядків і після цезури, то автор одержував аналог леоннінського вірша. Хоча ці вірші із псевдоримами активно критикували декотрі із теоретиків, як-то Теофан Прокопович[6, 394], проте інші, як, наприклад, Митрофан Довгалевський, подають масу таких зразків у своїх курсах поетики[1, 232–295]. Видається, що клаузули у паралельних рядках віршованих творів були звичними для українських авторів за аналогією до силабічних віршів. Очевидно, що активне використання однакових клаузул, яке доволі часто зустрічається у латиномовних творах різних авторів, можна вважати наслідком впливу на ренесансну теорію традиції місцевого літературного процесу (у даному випадку – силабічного вірша), що приводило до „барокових огріхів” у віршотворчій практиці.
Читайте також: Перекладацькі вправи Григорія Сковороди за мотивами «Енеїди» Вергілія
Проте у співставленні із іншими, теж „неправильними”, з погляду класицистичної поетики, засобами творчого вираження українських авторів, які вони широко вживають у своїх латиномовних віршах, можна ствердити, що описані у цій статті „барокові огріхи”, у тому числі й засоби візуалізації, як-от акровірші, анафори й епіфори, різновиди фігурних віршів – це наслідок синтезу ренесансної й автохтонної літературних традицій.
Література
1. Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний) / Довгалевсьий М. – К. : Мистецтво, 1973. – 434 с.
2. Зеров М. К. Твори: В 2 т. – Т. 1: Поезії. Переклади / Зеров М. К. – К., 1990. С. 386–387.
3. Маслов С.И. Библиотека Стефана Яворского / Маслов С.И. – К., 1914. – С. V–VI (Приложение).
4. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Свидник, 1982. – № 10. – С. 110 – 232.
5. Пилип Орлик. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибр. твори / Орлик П. – К.: МАУП, 2006. – 736 с.
6. Прокопович Феофан. Сочинения. /Под ред. И.П.Еремина / Прокопович Ф. – М., Л., 1961. – 502 с.
7. Українська поезія ХVІ століття. – К.: Рад. письменник, 1987. – 287 с.
8. Narolski I. Insigne honorum in Gentilicio Krokowsciano Tentorio illustrissimo reverendissimo in Christo patri loasapho Krokowski Kijoviensi Halicensi etc. Metropolitae Solium septem sapientiae sophiae columnis erectum… 1708. – Відділ рукописів ЛНБ НАН України ім. В. Стефаника. – Ф. Баворовського. - № 851. – Арк. 3.
9. Pauli Crosnensis Rutheni carmina. /Ed. M. Cytowska. – Varsoviae, 1962. – 212 s.
10. Ugevicius Ioannes. Grammatica cslavonica [режим доступу] http://litopys.org.ua/uzhgram/uz71.htm
11. Zabłocki S. De Gregorio Samboritano Bucolicorum carminum auctore quaestiones. – Zeszyty naukowe Uniwersytetu Wrocławskiego im. B. Bieruta. – Nauki społeczne. – №39. –Warszawa-Wrocław, 1962. – S. 45–53.
1. Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний) / Довгалевсьий М. – К. : Мистецтво, 1973. – 434 с.
2. Зеров М. К. Твори: В 2 т. – Т. 1: Поезії. Переклади / Зеров М. К. – К., 1990. С. 386–387.
3. Маслов С.И. Библиотека Стефана Яворского / Маслов С.И. – К., 1914. – С. V–VI (Приложение).
4. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Свидник, 1982. – № 10. – С. 110 – 232.
5. Пилип Орлик. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибр. твори / Орлик П. – К.: МАУП, 2006. – 736 с.
6. Прокопович Феофан. Сочинения. /Под ред. И.П.Еремина / Прокопович Ф. – М., Л., 1961. – 502 с.
7. Українська поезія ХVІ століття. – К.: Рад. письменник, 1987. – 287 с.
8. Narolski I. Insigne honorum in Gentilicio Krokowsciano Tentorio illustrissimo reverendissimo in Christo patri loasapho Krokowski Kijoviensi Halicensi etc. Metropolitae Solium septem sapientiae sophiae columnis erectum… 1708. – Відділ рукописів ЛНБ НАН України ім. В. Стефаника. – Ф. Баворовського. - № 851. – Арк. 3.
9. Pauli Crosnensis Rutheni carmina. /Ed. M. Cytowska. – Varsoviae, 1962. – 212 s.
10. Ugevicius Ioannes. Grammatica cslavonica [режим доступу] http://litopys.org.ua/uzhgram/uz71.htm
11. Zabłocki S. De Gregorio Samboritano Bucolicorum carminum auctore quaestiones. – Zeszyty naukowe Uniwersytetu Wrocławskiego im. B. Bieruta. – Nauki społeczne. – №39. –Warszawa-Wrocław, 1962. – S. 45–53.