Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н., докторант ПХДПУ імені Григорія Сковороди
Дати визначення абстрактному поняттю непросто, навіть офіційні словникові дефініції досить швидко стають суперечливими і неточними – з огляду на динаміку розвитку явища, яке існує лише в людській уяві. Перше ж проблемне визначення у темі «львівського народу» – це національна належність. Звірившись зі словником української мови, можна помітити, що сучасне поширене уявлення про національність як успадковувану ознаку істотно відрізняється від словникового: «Національність – (...) конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру» [7, 232]. Подиву гідним є те, що, саме таке розуміння національності, сформульоване в епоху «розвиненого соціалізму», було досить близьким людині XVI–XVIIІ ст. – судячи з аналізованих латиномовних творів. І навіть більше: приклавши словникову дефініцію до відомих нам суспільно-політичних реалій життя «Metropolis Russiae», як тоді звали Львів, ми побачимо, що його мешканці недарма почувалися окремою спільнотою1 – адже вони жили на одній території, міцно поєднувалися економічними зв’язками, володіли подібними рисами культури та характеру і навіть мали спільну офіційної мову – як і в більшості європейських регіонів, її роль упродовж століть виконувала латинська.
Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої
З огляду на геополітичні та історичні обставини, практично від свого заснування Львів був багатонаціональним, а, отже, багатоконфесійним та багатомовним містом – що відобразилося в літературі2. Тому пошук і вироблення прийнятних способів співіснування (в тому числі в комунікативному просторі) різних національних, релігійних, соціальних складників громади був запорукою її життєздатності. Оскільки відроджена ренесансними гуманістами в своєму класичному варіанті латина не належала якомусь одному народу і була спільною мовою європейських інтелектуалів, то вона ідеально підходила на роль офіційної у місті з русько-вірменським субстратом та польською владою. Як результат, нині в розпорядженні українських дослідників – різножанрова латиномовна поезія, чимала кількість наукових трактатів, величезний корпус праць із теології, приватна та офіційна епістолярія, об’ємна історіографія – значна частина цього написана львів’янами (за походженням чи місцем проживання).
Читайте також: Давня література: з полону стереотипів
Зі Львова, столиці Руського воєводства упродовж XV–XVIII ст.3, у Польському королівстві походили, працювали і вкорінювалися тут десятки латиномовних інтелектуалів, які охоче додавали до свого прізвища топоантропоніми Leopolitanus, Leopolensis, de Leopoli, Leopolita, виявляючи шанобу і власноруч примножуючи підстави пишатися приналежністю до міської громади. Метою цієї статті є з’ясування шляхом історико-літературного аналізу латиномовних текстів (передусім інтелектуальної, історіографічної, етикетної літератури) місцевих авторів деяких особливостей світогляду особистості, сформованої в умовах мультикультурного середовища.
Читайте також: Львівський світ книги у “Сотні польських письменників” Шимона Старовольського
При цьому потрібно конкретизувати значення терміну література в дослідженнях давнього періоду її розвитку. На нашу думку, щодо латиномовних надбань XV–XІХ ст. слід вживати термін у його першому словниковому значенні, за яким література – це вся сукупність наукових, художніх та ін. творів того чи іншого народу, періоду, або всього людства [6, 529], а не як абсолютний синонім до художня література. Жанровий синкретизм, на загал властивий давньому періодові розвитку літератури, був підживлений у часи Відродження культивуванням раціоналізму, сцієнтизму, корисності, поміркованого індивідуалізму, відданості державним і становим обов’язкам.
Письменники-неолатиністи були здебільшого людьми не просто освіченими, а високоосвіченими, для багатьох із них наукові студії стали основною справою їхнього життя або поєднувалися з активною діяльністю на громадському поприщі. Саме до таких належали львівські автори латиномовної інтелектуальної спадщини, чистого продукту культурного порубіжжя. За походженням їх можна поділити на тих, хто а) народився і жив у Львові (Ян Алембек, Тома Дрезнер, Еразм Сикст, Бартоломей Зиморович, Ян Юзефович), б) походив зі Львова, але трудився на інших теренах (Андрій Абрек, Валер’ян Алембек), в) не був львів’янином за походженням, але мешкав там свого часу (Ян Петрицій, Себастіян Кленович, Мартин Анчевський, Самійло Кушевич та ін.) і, що важливо для нас, творив.
Поділ латиномовних авторів за родом занять (медики, викладачі та студенти, священики, політики) є досить умовним, не викликає особливих сумнів хіба що дихотомія: світські – духовні особи, оскільки нерідко людина виявляла себе одразу в кількох галузях діяльності. Як, наприклад, Е. Сикст (1570–1635), львівський бургомістр, практикуючий лікар, автор трактату про термальні джерела у селі Шклі поблизу Львова (1617), медичного коментаря до творів Сенеки (1627) та коментаря до трактату Геркулеса Саксонського про ковтун, або М. Анчевський (1620–1682), львівський райця, лікар, якому належить низка етикетних прозиметричних творів, чи Б. Зиморович (1597–1677), бургомістр, ліричний поет на дозвіллі, автор об’ємного та ґрунтовного як на свій час історіографічного твору «Потрійний Львів чи Хроніка міста Львова» (1665–1672).
Читайте також: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст
Питання внутрішнього поділу та ототожнення себе з певним складником не втрачало актуальності для мешканців Львова упродовж століть. Вихід за межі колишньої своєї спільноти і приєднання до іншої (соціальної, конфесійної, етнічної) було явищем цілком звичайним. Так, Б. Зиморович був сином муляра Станіслава Озимка із львівського передмістя, починав свою кар’єру судовим оборонцем, завдяки власній діловитості та посагу дружини швидко розбагатів і здійнявся сходами львівського політикуму. Батько доктора медицини Е. Сикста, тесля Тома Сикст, понад чверть століття засідав у Третьому Ординку, до повноважень якого належав контроль за фінансами й господарською діяльністю органів міського самоврядування. Згідно зі свідченням львівського хронікаря Яна Алембека, ще в середині XVI ст. предки Еразма носили прізвище Мриголоди, однак хтось із них не вподобав цього прізвища і перебрав нове.
Латинізація руських прізвищ, як дещо примітивна спроба наблизитися до титульної нації через зовнішню атрибутику чи, ширше, вияв світоглядної переорієнтації на захід, траплялася досить часто: люблінський бургомістр Себастіян Кленович (замолоду мешкав у Львові) у своїх латиномовних поезіях підписувався перекладеним прізвищем Acernus. Багатій і політик Мартин Кампіян (Novicampianus, Novicampius), судова справа проти якого за здирництво завершилася позбавленням львівського громадянства, народився 1527 р. в селянській родині у містечку Новополі, звідки й походить його нове прізвище (лат. novus campus – нове поле), справжнє ж його прізвище – Вощина або Вощинка.
Конфесійний поділ нерідко ототожнювався з національною належністю і в очах тогочасної людини іноді мав навіть більше значення. Так, львівський канонік Ян Юзефович у своїй історії львівського архиєпископату розмежовує в громаді передусім католиків і схизматиків, коли йдеться про національний склад Львова, серед етнонімів найчастіше вживає Polonus, Russicus (Ruthenus), Iudeus, Armeniacus. Прикметним у його літописі є перелік делегатів, направлених обложеним містом до Б. Хмельницького: «Пішли, отже, до військового табору із консулів: Андрій Вахлович, Самійло Кушевич – із лавників, із вірменів – Христофор Сахнович, із русинів – Павло Лавришевич, від 40 мужів – Андрій Чехович, управитель громади» [5, 180]. Отож, Вахлович, Кушевич, Чехович – представники різних верств громади характеризуються за посадами, і лише Сахнович та Лавришевич – за національною ознакою. Сумнівно, щоб читач мав за замовчуванням зараховувати високопосадовців до поляків, адже далі сказано, що про те, що від поляків і вірменів пішла «лише допитлива молодь у супроводі» [ibid]. Вочевидь, це прояви певної індиферентності у національних питаннях, а також невизначеності меж поняття національність, наслідок змішування його з віровизнанням, а відтак – і з професією. Подібне спостерігається і на півстоліття раніше, у прозиметричному вітанні Янові ІІІ «Поле серед і понад поля... від знатного і видатного Мартина Анчевського...» (1676). Славлячи королівські чесноти і звершення, автор вкладає поетичні рядки в уста представників «міського сенату львівського чи консулів 12-ти» і громади міста, поділеної, з сучасної точки зору, доволі дивно – за змішаним соціально-національно-віросповідним принципом: «Звернення від станів і націй львівських: від 12-ти скабинів, 40-а мужів, вірменів, греко-русинів» [11].
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
З погляду авторитетної української дослідниці Наталі Яковенко, сучасні активні пошуки доказів існування певного національного (а також мовного, релігійного, культурного) моноліту є наслідком модернізаторських інтерпретаційних ухилів, що їх свого часу започаткувала українська класична історіографія – з позицій новітнього розуміння «духу й завдань нації», абсолютно чужих добі, про яку йдеться [9, 228]. При цьому часто поза увагою залишається не тільки «гетерогенність річпосполитського культурного простору, а й безсумнівний факт побутування у його рамках функціонально спеціалізованих субкультур, що мали надетнічний, надмовний і надконфесійний характер». Як приклади таких субкультур учена наводить політичну культуру «народу-шляхти», «шкільну» культуру, об’єднану спільним ключем освітньої комунікації – латинською мовою навчання, базовими підручниками й текстами для вивчення, тощо.
Численні приклади з історії, коли в скрутні часи, попри внутрішнє суперництво, відцентрові сили долалися доцентровими, доводять те, що львівська міська громада була мультикультурною цілісністю. Так, описуючи хвилювання, яке охопило городян перед облогою, Ян Юзефович використовує згадку про євреїв (які жодним автором не зараховувалися до львівської міської громади): «Такий великий острах і жах серця львів’ян охопив, що їх навіть до іновірних юдеїв підштовхнув для дотримання Божого ладу» [5, 128]. Водночас в літописі сказано (і це є історичним фактом), що під час обох облог Львова (1648 і 1655 рр.) – громада відмовляється видати євреїв Хмельницькому, бо «задля спільної боротьби однаково із християнами і незручності війни, і смерть прийняти були вони готові» [5, 146]. Таке гуманне рішення, прийняте двічі, виставляє львів’ян в особливо вигідному світлі після гнівного випаду на самому початку 1648 р., де літописець робить єврейське питання у тогочасній його редакції чи не головною причиною збройного протесту мешканців «нашої Русі».
Не лише Русь, а й Львів, міську громаду, церкву Ян Юзефович майже щоразу називає нашими. Аналіз контексту, в якому використовується цей присвійний займенник, здатний наблизити дослідника до відповіді на питання про національне самовизначення представників міської еліти. Так, епізод, описаний наприкінці 1649 р., «коли король завдяки львівським медикам здоров’я відновив і зі Львова в дорогу збирався, звичай німецький, яким змолоду користувався, полишив і польський перейняв. Приємним був цей вияв настільки польській, наскільки і нашій громаді» [5, 155] – свідчить про те, що Ян Юзефович не ототожнює громаду Львова із польською.
Описуючи життя й устрій давньої громади Львова польський історик початку минулого століття, В. Лозинський каже про існування «раси львівської», де grunt był ruski, ziarno ze wschodu i zachodu, kłos polski [13, 14], і розвиває думку Б. Зиморовича про те, що siłę rasową dawnego mieszczaństwa lwowskiego ґрунтувалася на різноманітності її складників: з поєднання польського темпераменту, німецької метикованості й вірменської гарячої вдачі в руському тілі утворилася львівська кров і її особлива якість – «praepollentis sanguinis ubertas – могутньої крові урожайність» [ibid.]. Цінність праці Лозинського для української неолатиністики полягає в тому, що вона значною мірою ґрунтується на історіографічних творах латинською мовою, зокрема часто і широко цитуються праці Б. Зиморовича та Ян Алембек. Різкі й нетолерантні висловлювання першого на адресу багатьох національностей (передовсім євреїв) замовчуються, з другим В. Лозинський полемізує, стверджуючи, що русини не поступалися жодній іншій народності у Львові [13, 226]. Текст праці виказує відлуння внутрішньої полеміки її автора щодо місця і значення руської громади у Львові4.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Місцевий патріотизм львівських авторів впадає у вічі на сторінках етикетних латиномовних творів: так, студент єзуїтського колегіуму, Лукаш Словицький, віншуючи молоду пару, до чеснот нареченої зараховує те, що вона – львів’янка (на відміну від нареченого, родом de Corridowne), і підкреслює це у вірші на герб «левенятка міста шляхетного, а також знатної дівчини, Констанції Кудличівни»: «Місто тобі хай стане величності, знатності початком – // Серед руських вище зійти не можеш. // Стань, левиці-родоначальниці нащадок родовитий, // Стань і братні лари оглянь честолюбно. // Руські гори [Карпати – Л. Ш.-С.] розташувалися спиною до Лева // Володінь. Проте наскільки важливою дрібна Левиця є!» [15]. В епіталамі, подарованій Ганні Анчевській, слухач курсу риторики Михайло Злоторович має вагомі причини згадувати раз-по-раз Львів і громаду (батько нареченої – міський радник), проте кожна його згадка про «зібрання доброчесних громадян метрополії руської» виказує цілком щирі любов і гордість: «Ні, війни хай не лякають мешканців Польщі, // Також сільських їм заворушень марно боятись, // Бо на сторожі – воїни міста Лева» [14]. Львів хвилював поетичну уяву не лише власних мешканців: «Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса» латинською мовою оспівав люблінець Себастіян Кленович у поемі «Роксоланія». Автор так само завважує строкатий національний склад міської громади: «В місті осіли вірмени, свої залишивши оселі, // (...) Також і руси живуть тут, населення грецької віри, // (...)» [2].
Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича
Нащадок відомого львівського роду, Людовик Ян Алембек, дід якого, Ян Алембек, був шанованим медиком, природженим гуманістом, філологом та хроністом рідного міста, син Валер’яна Алембека, доктора медицини, професора математики та філософії, згодом – ректора Замойської академії, сам магістр філософії і доктор медицини, королівський лікар, який, зрештою, повернувся до Львова, був автором численних латиномовних творів, сповнених любові до рідного міста, що виявляє себе цілком органічно, без зайвого пафосу. Так, у привітанні каноніка А. Чиричковича письменник раз-по-раз згадує про «величні краї роксоланські», «світ сарматський», «найсильнішого Лева гори», називає себе «прихильним дитинчам-нащадком цього Лева», стверджує: «не личить будь-де, крім як у столиці Русі, у столиці святощів, говорити про блиск тіари», бажає, щоб «осяяло непроминуче світло першість правильної віри в руських містах», і каже, що молиться разом з небесами про те, щоб не торкнулася його Батьківщини оттоманська сандалія ворога Христового [10].
Цільним та об’ємним на сторінках латиномовних творів постає образ зовнішнього ворога – ще одного об’єднавчого чинника для громади міста. Основним напрямком, з якого львів’яни остерігалися небезпек, був Південний Схід, загальна назва для цієї загрози – скіфи (турки, татари, московити), головний збиток – руйнування і грабунок, виснажливі облоги. Письменники того часу не часто вдаються до напівтонів і відтінків – образи історіографічної, теологічної, етикетної літератури поділяються на однозначно позитивні («наші» – місто, країна, одновірці) та негативні (чужинці – вороги держави, громади, віри, роду людського). Присутній на сторінках багатьох латиномовних творів образ «іншого» традиційно ближчий до групи негативних і є, швидше, образом «іншого ворога». Так, за Б. Зиморовичем, давні сусіди Русі нападають на кордони польського королівства, вчиняють усілякі підступи, «пропускаючи таємно зграї татар через свої землі до Польщі, вбиваючи через своїх шпигунів купців, продаючи деяких задля вигоди туркам» [1] тощо. З іншого боку, Ян Юзефович одним із перших латиномовних історіографів намагався відтворити неоднозначність і мінливість зовнішнього щодо міста світу через змалювання образу козаків у динаміці: від захисників Польщі од скіфів – до вимушеного союзництва з ними.
Отже, синхронічний та діахронічний аналіз латиномовної спадщини львівського письменства свідчить, що перед нами – продукт культурного порубіжжя, існування в якому підкорялося законам, що їх описала польська дослідниця М. Домбровська-Партика5. Поліетнічна львівська громада (скоріше, Leopolis multiplex, а от його література – таки triplex: україно-, латино- і полономовна) упродовж століть залишалася яскравою ілюстрацією описаної моделі. Однак не варто пропускати повз дослідницьку увагу існування у порубіжному суспільстві такого типу певних суперечливих проявів. Дозволимо собі не погодитися з Ігорем Шевченком, який, характеризуючи творчість С. Кленовича, Ш. Шимоновича, братів Зиморовичів (Шимона і Бартоломея) та М. Шажинського, стверджує, що «Релігійні дискусії тих часів не відображені у творах згаданих п’яти авторів, ми там також не знайдемо і тіні почуття вищости, а тим більше неприязні щодо місцевого населення (як виняток, один раз такий акцент з’являється у Кльоновича стосовно гебреїв)» [8]. Щодо «леополіфіла» С. Кленовича, то різкий випад на адресу місцевих євреїв займає 26 рядків в його «Роксоланії» (для порівняння, схвальна характеристика львівських вірменів займає наполовину менше, а нейтральна згадка про русинів обмежується двома рядками) [2]. Образи руських панн змальовано братами Зиморовичами справді дуже романтично, але в «Потрійному Львові» Бартоломея почуття вищості щодо місцевого населення виявляється абсолютно недвозначно, а свою неприязнь автор пояснює давньою поблажливістю, з якою руські керманичі через укладену Данилом Романовичем спілку зі скіфами (монголами) перетворили квітучу Русь на розбійницьке лігво, віддалилися від поляків [1]. Водночас у цьому ж творі львівський історіограф визнає необхідність дбати про охорону руських кордонів, бо, за його власним визнанням, «якщо у Русі щось віднімається, то і Польщі збитки» [ibid.].
Читайте також: Алембек Валер'ян. Пантеон доброчесності і мудрості
Ці, на перший погляд, протиріччя у поглядах підтверджують іще одне правило, справедливе щодо львівської громади: найбільш стабільною є та система, якій притаманна динамічна рівновага. Закиди один одному на сторінках історіографії, гострота теологічної полеміки, патетика й піднесення свого як найкращого в етикетних творах, урівноважувалися здатністю швидко об’єднуватися і злагоджено протидіяти зовнішнім небезпекам – саме це давало підстави говорити тогочасним і пізнішим історикам як окремо про львівську русь, «наших» поляків, «Схід під львівським небом» – вірменів тощо, так і загалом про львівську расу, кров, цивілізацію тощо.
Незважаючи на певну своєрідність місцевого львівського патріотизму, подібне об’єднання міщан у громади було типовим на той час явищем – за умови глибшого дослідження тієї ж таки латиномовної літератури незабаром можна буде говорити, скажімо, про «луцький», «київський» та ін. «народи». Це зумовлене тим, що, за словами професора Оксани Пахльовської, регіони України розвивалися за європейським циклом: мала батьківщина – національна – пан’європейська: «Від Давньої Греції і далі – через міста-комуни ренесансної Італії – поставала сьогоднішня Європа як багатовимірна рухома галактика «малих батьківщин»» [4, 24].
Аналіз багатої, різножанрової латиномовної прозової літератури львів’ян ще раз можна підтверджує слушність слів професора Богдани Криси: Великий кордон між Сходом і Заходом проходить не лише через територію України, а й через її літературу [3, 49]. і цей феномен наскільки цікавий і багатогранний, що для його вивчення знадобиться не один десяток років.
Примітки:
1 За поетичним висловом В. Лозинського, «Mury lwowskie były jakby tyglem alchemicznym, w którym przetapiały się te różnorodne żywioły w nowy aliaż, w rasę pełną energii i charakteru» [13, 14].
2 Описуючи останні роки дружини князя Лева Даниловича, усередині XVII ст. Бартоломей Зиморович зазначає: «Всі виразно визнають, що Констанція у Львові порвала з усіма мирськими справами, бо їй набридло збіговисько різних народів, які оселилися у Львові, і скоро відійшла до Сандецького монастиря» [1].
3 Руське воєводство, утворене після завоювання Польщею 1432 р. Галицької Русі, займало значні території, поділяючись на Львівську, Галицьку, Холмську, а також Перемиську і Сяноцьку землі.
4 Основними перешкодами на шляху до влади народу, на чиїй землі і чиїми силами постало місто, він вважає кволий дух єдності, сподівання на чужу допомогу, відсутність відкритого вираження свого протесту та «якась глуха внутрішня заздрість громадян» [13, 225].
5 Культури різних народів приблизно однакового рівня розвитку здатні до взаємовпливу та діалогу, вони стають взаємно відкритими системами, мають спільних митців з ідентичністю порубіжжя та свідомістю локальної приналежності, тут відбувається постійний обмін ідеями, мотивами, засобами вираження тощо. Тип співіснування, у якому домінує ознака відкритості, коли порубіжне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення, трапляється значно рідше, оскільки його вироблення потребує довшого часу, значних зусиль і субстрату належної якості [12, 10–11].
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Зиморович Б. Потрійний Львів тобто Хроніка міста Львова.http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm [Електронний ресурс].
2. Кленович С. Роксоланія. http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm [Електронний ресурс].
3. Криса Б. Світоглядні основи українського поетичного барокко / Богдана Криса // Українське барокко. – К., 1993. – С. 74–83.
4. Пахльовська О. Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було // Український тиждень, № 33–34 (146–147), 13–28.08.2010, с. 24–27.
5. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. – К., 1888. – 386 с.
6. Словник української мови. – В 11-и т. – Т. 4. К.: Наукова думка, 1973. 840 с.
7. Словник української мови. – В 11-и т. – Т. 5. К.: Наукова думка, 1974. 840 с.
8. Шевченко І. Польща в історії України. http://www.ji.lviv.ua/n10texts/shevch.htm[Електронний ресурс].
9. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. 416 с.
10. Alembek L. Walerian. Panteon Virtutis et Sapientiae... Kracow. 1682. 6 c.
11. Campus intra et supra campum seu... Ioannes III..., in cuius avitum campum Leo rossus devinctissimi honoris et candoris passibus... progressus per... Martinum Anczowski... consulem urbis Leopolis, metropolis Russiae. Львів, друкарня колегіуму, 1676. 21 арк. Зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1735(10).
12. Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków, 2004.
13. Łoziński Władysław. Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. – 1890. – 306 с.
14. Omnia felicissimi futuri connubii inter excellentem D. Andream Szymonowicz (...) a Michaele Zlotorowicz (...). [1670]. Leopoli Typis Collegii Societatis Iesu. –Зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1738 (44). – 4 арк.
15. Venatio Amoris in Apro et Leaena, Connubiali nexu foederatis Nobili ac Generoso Domino Thoma Gordon et Nobili Virgine Constantia Kudliczowna (...) a Luka Stanislao Slowicki (...) Collegii Societatis Iesu. Leopolis, 1669. – Зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1738 (43).
1 За поетичним висловом В. Лозинського, «Mury lwowskie były jakby tyglem alchemicznym, w którym przetapiały się te różnorodne żywioły w nowy aliaż, w rasę pełną energii i charakteru» [13, 14].
2 Описуючи останні роки дружини князя Лева Даниловича, усередині XVII ст. Бартоломей Зиморович зазначає: «Всі виразно визнають, що Констанція у Львові порвала з усіма мирськими справами, бо їй набридло збіговисько різних народів, які оселилися у Львові, і скоро відійшла до Сандецького монастиря» [1].
3 Руське воєводство, утворене після завоювання Польщею 1432 р. Галицької Русі, займало значні території, поділяючись на Львівську, Галицьку, Холмську, а також Перемиську і Сяноцьку землі.
4 Основними перешкодами на шляху до влади народу, на чиїй землі і чиїми силами постало місто, він вважає кволий дух єдності, сподівання на чужу допомогу, відсутність відкритого вираження свого протесту та «якась глуха внутрішня заздрість громадян» [13, 225].
5 Культури різних народів приблизно однакового рівня розвитку здатні до взаємовпливу та діалогу, вони стають взаємно відкритими системами, мають спільних митців з ідентичністю порубіжжя та свідомістю локальної приналежності, тут відбувається постійний обмін ідеями, мотивами, засобами вираження тощо. Тип співіснування, у якому домінує ознака відкритості, коли порубіжне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення, трапляється значно рідше, оскільки його вироблення потребує довшого часу, значних зусиль і субстрату належної якості [12, 10–11].
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Зиморович Б. Потрійний Львів тобто Хроніка міста Львова.http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm [Електронний ресурс].
2. Кленович С. Роксоланія. http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm [Електронний ресурс].
3. Криса Б. Світоглядні основи українського поетичного барокко / Богдана Криса // Українське барокко. – К., 1993. – С. 74–83.
4. Пахльовська О. Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було // Український тиждень, № 33–34 (146–147), 13–28.08.2010, с. 24–27.
5. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. – К., 1888. – 386 с.
6. Словник української мови. – В 11-и т. – Т. 4. К.: Наукова думка, 1973. 840 с.
7. Словник української мови. – В 11-и т. – Т. 5. К.: Наукова думка, 1974. 840 с.
8. Шевченко І. Польща в історії України. http://www.ji.lviv.ua/n10texts/shevch.htm[Електронний ресурс].
9. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. 416 с.
10. Alembek L. Walerian. Panteon Virtutis et Sapientiae... Kracow. 1682. 6 c.
11. Campus intra et supra campum seu... Ioannes III..., in cuius avitum campum Leo rossus devinctissimi honoris et candoris passibus... progressus per... Martinum Anczowski... consulem urbis Leopolis, metropolis Russiae. Львів, друкарня колегіуму, 1676. 21 арк. Зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1735(10).
12. Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków, 2004.
13. Łoziński Władysław. Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. – 1890. – 306 с.
14. Omnia felicissimi futuri connubii inter excellentem D. Andream Szymonowicz (...) a Michaele Zlotorowicz (...). [1670]. Leopoli Typis Collegii Societatis Iesu. –Зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1738 (44). – 4 арк.
15. Venatio Amoris in Apro et Leaena, Connubiali nexu foederatis Nobili ac Generoso Domino Thoma Gordon et Nobili Virgine Constantia Kudliczowna (...) a Luka Stanislao Slowicki (...) Collegii Societatis Iesu. Leopolis, 1669. – Зберігається в НБУ ім. В. Вернадського, відділ cтародруків та рідкісної книги, шифр R. 1738 (43).