Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений

Одним із таких образів, створених Б. Зиморовичем у «Львові, столиці Русі обложеній ... 1672 р.» є образ козацтва: автор уділяє значну увагу історії виникнення козацтва: він стверджує, що перших переселенців з Київщини й Брацлавщини і навіть Польщі сюди привабила надзвичайно родюча земля, яка спершу давала казково багаті врожаї, а тепер плодить цілі легіони беручких до страхітливої війни людей. Ті, хто наважився на переселення (добровільно порушив усталений життєвий порядок), з точки зору Зиморовича, вже морально неповноцінні. Зиморович наполегливо підкреслює грубість і нешляхетність, властиву козакам як селянським дітям. Етимологічні пошуки дають нагоду акцентувати ще одну ваду козаків – зухвалість: «не від спритності кіз, хоч вони й піхотинці, але, швидше, прозвано їх таким прізвиськом за зухвалість, як у бешкетників, «козака» – є така руська ідіома».

Медієвіст


Назва латиною: Leopolis Russiae metropolis a Turcis, Tartatis, Cosacis, Moldavis Anno MDCLХХІІ (1672) hostiliter obsessa ...Обсяг: 78 с.
Видавець: Cracoviae, Typis Universitatis
Рік видання: 1693
Мова: латинська.

Leopolis Russiae metropolis a Turcis, Tartatis, Cosacis, Moldavis Anno MDCLХХІІ (1672) hostiliter obsessa... – пізній твір Бартоломея Зиморовича, досі більше відомого як полоно- та латиномовного поета. На жаль, небагато-хто з філологів, навіть після курсу давньої української літератури, знає, що Бартоломей Зиморович – також автор кількох об’ємних, а головне – зіпертих на архівні матеріали історіографічних праць латинською мовою. Оповіді з історії Львова та навколишніх земель є цікавими не лише для істориків, а й для літературознавців, оскільки зображувані в них образи – яскраві й динамічні.

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

Одним із таких образів, створених Б. Зиморовичем у «Львові, столиці Русі обложеній ... 1672 р.» є образ козацтва: автор уділяє значну увагу історії виникнення козацтва: він стверджує, що перших переселенців з Київщини й Брацлавщини і навіть Польщі сюди привабила надзвичайно родюча земля, яка спершу давала казково багаті врожаї, а тепер плодить цілі легіони беручких до страхітливої війни людей. Ті, хто наважився на переселення (добровільно порушив усталений життєвий порядок), з точки зору Зиморовича, вже морально неповноцінні: хтось прагнув безкарно уникнути державних повинностей, хтось – ціною менших зусиль отримувати більший урожай, хтось був настільки необачним, що не завважив смертельної небезпеки, але, переважно, туди потяглися такі ж розбишаки, якими були тутешні сусіди – турки й татари, що «вважають, ніби ганебно не з грабунку жити». Зиморович наполегливо підкреслює грубість і нешляхетність, властиву козакам як селянським дітям («грубі сини тієї землі, із себе народжує село воїнів без пишноти (...), всі поміж себе рівні через незнатність»). Етимологічні пошуки дають нагоду акцентувати ще одну ваду козаків – зухвалість: «не від спритності кіз, хоч вони й піхотинці, але, швидше, прозвано їх таким прізвиськом за зухвалість, як у бешкетників, «козака» – є така руська ідіома».

Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело

Подальша оповідь львівського бургомістра дає підстави запідозрити його якщо не в прихованих симпатіях до козацтва, то в мимовільному замилуванні цією стихією. Він визнає, що ситуацію, за якої кожен переселенець однією рукою тримає зброю, а другою обробляє поле, була спричинена невтручанням польської влади – саме так життя зучило їх відбивати силу силою і боронити себе та власне добро. Детально і майже шанобливо описана чітка військова організація тих, хто замешкав за Дніпровими порогами, впорядкування, здійснене шляхтичем Остапом Дашкевичем в другій половині XVI ст. Вочевидь, нітрохи не переймаючись, висновками, які випливають з описаного ним, Зиморович зазначає, що, побачивши, яка потужна оборонна сила виплекалася на кордоні без жодних спеціальних зусиль, Польща рада була використовувати прибережних козаків як сторожу від Татарів. Письменник описує, як Сигизмунд І-ий, Стефан Баторій та інші королі «доблесть їхню шляхетськими винагородами прикрасили», підтверджуючи тим самим існування цієї якості і визнання її на найвищому рівні. Це урівноважується запізнілим каяттям у тому, що: «Республіка цю гідру багатоголову золотом більше, ніж залізом виховувати намагалася».

Письменник стверджує, що Творець справедливо розташував Роксоланію біля татарів – одне зло з іншим бореться і врівноважуються обидва – тим самим додаючи цікавий матеріал для досліджень історичних назв українських етнічних земель. Адже наступне перефразування рядків Горація: Graecia barbariae lento conlisa duello – на Russia Barbariae lento collisa duello – Русь варварів зіткнення приборкує війною, – вказує на розмежування автором назв Русь і Роксоланія. Цитата з вірша іншого античного поета звучить так: «Поміж сусідів давня й старовинна ворожнеча, // Безсмертна ненависть і ніколи невиліковна рана» [Юній Ювенал, сатира XV, ряд. 34]. Загалом рефлексії Б. Зиморовича на тему сусідства викликають цікавість, оскільки навіть не дуже широкий їх виклад у цьому творі свідчить про глибину роздумів.

Читайте також: Давня література: з полону стереотипів

Аби не відходити далеко від основної теми (доповнення розповіді про облогу Львова історією козацтва свідчить про авторську зацікавленість цим питанням), Зиморович заявляє, що всі великі польсько-турецькі зіткнення в XVII ст. були спровоковані зухвалою поведінкою запорозьких та донських козаків, нападами на турецькі міста, піратством у Чорному морі тощо. Користуючись в описі українських земель топосом «земля, що плине молоком і медом», письменник зазначає, що так було колись – тепер же цей край залитий кров’ю і своїми сльозами. Не оминає він увагою і Хмельниччину, їдко характеризує її ватажка, зводячи його мотиви виключно до відшкодування особистих кривд. Він висміює політичну недалекоглядність Богдана Хмельницького, який увійшов у спілку з давніми ворогами Польщі – турками й московитами, і, сподіваючись на підтримку місцевих схизматиків, двічі безуспішно брав в облогу Львів. Така оцінка результату облог Львова козацько-татарськими силами 1648 та 1651 рр. видається не зовсім об’єктивною: руйнування міста ніколи не було у планах Б. Хмельницького, на відміну від багатого відкупу, який обидва рази був наданий громадою.

Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі

Основна подія твору – похід 1672 р. турецького султана Мехмеда IV на Польщу змальовується як останній і вирішальний поєдинок між мусульманською та християнською вірою за панування в Європі – це ще один топос латиномовної історіографічної літератури. Те, що до мусульманів приєднуються козаки – християни, хоч і «зіпсовані» схизмою, підсилює в тексті враження кінця часів і переверненого Хмельниччиною світу. У подальшому змалюванні пережитих самим Зиморовичем подій, описі облоги значно менше матеріалу, придатного для аналізу образу козацтва – почасти через зосередження авторської уваги на житті обложеного міста, почасти тому, що згадки про козаків підтверджують дану їм на початку характеристику, не урізноманітнюючи її ніякими новими рисами, за винятком кількох дрібних епізодів (як натяк на схильність козаків до пияцтва – в описі замирення: «кілька разів за правилом гостинного прийому, дотримуючись звичаю і знаючи, що серця козацькі в сухості не люблять мешкати, келих із міцним вином йому [гетьману] піднесли»).

Свідомо чи ні, Бартоломей Зиморович оточує козацтво романтичним ореолом, який залишається помітним і в його пізній творчості. Зрештою, якби навіть він залишив з усієї передмови до «Львова, столиці Русі обложеної ... 1672 р.» тільки дві тези: «Quorum uniusque hac gerit arma manu, qua colit arva manu – З них усяк цією рукою зброю тримає, тією – поле обробляє» та «Cosaci vero fiducia animorum, non modo jugum, sed ne frenum quidem accipere volunt – Козаки справді дуже самовпевнені, не те що ярма, а й вуздечки будь-якої вдягати не хочуть», то й тоді можна було б вести мову про вагомий внесок цього латиномовного автора устворення образу козацтва.
Облога
Про Львів, Русі столицю, тричі вороже обложену й тричі божественно врятовану, піде оповідь моя, того, хто намірився розповідати, ширшим шляхом задля розуміння читацького – про заводіїв внутрішньої війни, козаків, і їхній перехід під протекторат турецький невелика передмова має бути. І щоб не відійшов я досить далеко від обіцяного, – про прикордоння Русі аж до гирла Бористену, що в Евксиній впадає, довго біжить крізь широкі степи, Україною зветься, під владою польською завжди було. Воно спершу родючість полів і врожай багатий пасовисьок, а тепер на своїй ріллі легіони з гачкуватими ралами і щитами породжує, які до страшних воєн беручкі. Як видно – грубі сини тієї землі, із себе народжує Село воїнів без пишноти, на татарів на суші, на турків у морі, дармові войовники, всі поміж себе рівні через незнатність; козаків не від спритності кіз, хоч вони й піхотинці, але, швидше, прозвано їх таким прізвиськом за зухвалість, як у бешкетників, «козака» – така руська ідіома. З них усяк цією рукою зброю тримає, тією – поле обробляє. (Quorum uniusque hac gerit arma manu, qua colit arva manu). Вони таким чином державних повинностей господарських, сільських, поштових уникають, коли, покинувши лари обжиті, на висілки, поза Київщину, Брацлавщину й Бар на цілини незайняті просуваються і пустельні та досі безгосподарні займають, численних одновірців свого «покрою», неменше чужинців, з казкових теренів Польщі родючістю єдиною приваблених, до себе приманюють, так само татарів, світових розбишак (які вважають, що ганебно без грабунку жити, як віршував Назон, колись мешканець томської землі), саме сусідство для розграбування полів вони заохочують. Коли ж татари через два близьких століття полечка їхні щорічно «десятинували», республіка Польська жодної допомоги їм надати неспроможна була, самі від дикої природи навчені відбивати силу силою, зброю на громадських розбійників зібрали, і на захист себе мужньо повстали. Ось як про це правдиво свідчить Поет:

Поміж сусідів давня й старовинна ворожнеча,
Безсмертна ненависть і ніколи невиліковна рана (D. Junii Juvenalis Satiræ expurgatæ: Accedunt notœ anglicæ. Hilliard, Gray, Little et Wilkins, 1828 – 257 стор., сатира 15, с. 120.)