![](https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiLFZPeIT3LadyYn9hle75C4wqayx4jbAbAwgWZ5RthyphenhyphenAsXaqxq5pIzvzkoghczoYT97twFU3EY7R9dchenTKlKEyuPhG9q0VyB42pFiPpFXCQNZAB9qX-N2J6PdMk9eJdV_jIG2YIpQps/s200/01.png)
Варвара Холодна, Католицький медіа-портал
Аміатинський кодекс – книга по-справжньому велична: вона складається з 1030 пергаментних аркушів 50х34 см завбільшки й важить 34 кг. Проте не тільки розміри роблять її цікавою. Цей манускрипт, написаний на межі VII–VIII століть, – найдавніший збережений повний список Вульгати та найточніша копія тексту святого Єроніма.
![](https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjIZfJOaO9-X598srYecqPK_ISQxf7YIANZO8JTqj-C5PPGJ2Ij4JXXE9sQM72YIpP3oa_6-LNW1ullRkKbAFqVUw4xIhwCfZV4xzl0vnrdac92cKtMPbdAhKp72LOhbPKyC9n0e0D-7Xo/s640/8.jpg)
Народився Аміатинський кодекс – який, звісно, тоді ще не носив цього імені – у спільному скрипторії нортумбрійських монастирів Вермут і Джарроу наприкінці VII століття. Як пише в «Церковній історії народу англів» Беда Преподобний, керівником проекту був їхній абат Колфрід, а задум полягав у тому, щоб зробити три Біблії: для кожного з монастирів і на подарунок Папі.
На кожній сторінці кодексу – 43 чи 44 стрункі рядки, написані унціальним письмом. Усі рядкові літери одного розміру, і нема розділових знаків (на той час вони вже були винайдені, та ще не дуже вживані), але читачеві допомагає розбивка на рядки, яка розділяє смислові частини фраз.
![](https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgqDn93unahCJd0L7FGdqFEtj2ux6WZoWeubsfQTY1q-KPCSevSHChycwDQetwOXjg_H9ZeCepf61dkJ13obAzAl2FYIfZ8F1KVzxgSKxHaJJC5nx4FJpjcwSTXFrH9KMmUBifv7jT2tvs/s640/1591.jpg)
Це був справді амбітний проект: зазвичай манускрипти містили окремі книги Святого Письма, наприклад, Чотириєвангеліє, що, зрештою, не дивно, якщо поглянути на розміри повної Біблії. На кожну розгортку манускрипту потрібна була ціла теляча шкіра – тобто на одну книгу йшло півтисячне стадо. На жаль, сьогодні можна хіба уявляти, як урочисто виглядали три такі томи, лежачи поруч: із трьох примірників, над якими працювали семеро переписувачів, зберігся тільки Аміатинський кодекс. Один манускрипт цілковито втрачений, від іншого залишилися самі фрагменти.
Аміатинському кодексові якраз і була призначена далека мандрівка до Рима, до Папи Григорія ІІ. Абат Колфрід не зустрівся з Понтифіком, бо помер по дорозі 716 року. Проте книгу таки доправили в Італію, і в ІХ столітті її новою домівкою став монастир Святого Спаса на горі Аміата неподалік від Сієни. Від цієї гори й отримав назву манускрипт.
У монастирі Святого Спаса книга пробула майже тисячоліття, до 1782 року, коли герцог Тоскани Леопольд І секуляризував орденське майно. Аміатинський кодекс перевезли у флорентійську бібліотеку Лауренціану, де він зберігається й нині. А 2018 року манускрипт ненадовго повернеться у Велику Британію, щоб стати одним із експонатів виставки Британської бібліотеки про англосаксонські королівства.
Джерело ілюстрацій – Світова електронна бібліотека.
https://www.wdl.org/en/item/20150/