Основні поняття неолатиністики. Глосарій

Terminus, i, m. – латинське слово, що означає «кордон, межа», а також це ім’я римського бога кордонів і меж. В контексті нашого дослідження не зайвим буде віддати належне цій уявній істоті, приділивши увагу межам основних термінів, якими послуговуємося. Зважаючи на молодий як для науки вік та значну специфіку неолатиністики, передовсім потребує визначення її назва. Отже, цим терміном позначається: 1) філологічна дисципліна, яка займає­ться всебічним міждисциплінарним дослідженням філософсько-ху­до­жніх латиномовних текстів, документів і літературних пам’я­ток XV–XXІ ст. (у ХХ ст. відокремилася від класичної філології); 2) су­ку­пність творів, написаних відновленим варіантом класичної латинсь­кої мови, починаючи з доби Ренесансу. Утім, беручись до дослідже­ння латиномовної літератури України, варто уточнити визначення більшості основоположних у літературознавстві понять, починаючи зі слова література.

Людмила Шевченко-Савчинська, Костянтин Балашов. Частина книги "Давня література: з полону стереотипів"

Це слово, що походить від латинського littera, -ae, f. – літера, звідси litteratura, -ae, f. – написане, має в українській мові кілька значень, перше з яких – уся сукупність наукових, художніх та ін. тво­рів того чи іншого народу, періоду або всього людства, друге – вид мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допо­могою слова. Сьогодні друге значення цього терміну дедалі частіше виходить на передній план – це фіксує і Словник української мови, в якому записано, що «художня література – те саме, що література 2»[1]. У новолатинських студіях доцільно користуватися терміном література в його першому значенні. Найкращим доказом може слугувати те, що, озброївшись сучасними критеріями віднесення до белетристики, дослідник не зможе відшукати серед латиномовних надбань України XVІ–XVIII ст. бодай одного художнього твору чи провести чітку межу між художнім, науковим, публіцистичним, епістолярним та ін. стилями – у нинішньому їх розумінні. Це пов’язано з жанрово-стильовою синкретичністю, притаманною давньому періоду літературного розвитку.

Читайте також: Хлібкевич Іван. Положення з загального церковного права

За словами українського вченого Дмитра Наливайка, давня література певною мірою дифузна культурі, оскільки чіткі межі, які б відокремлювали її від інших, близьких галузей, ще не були сформовані. Історіографічні, ораторські, епістолографічні, полемічні, філо­софські, наукові твори тогочасного письменства водночас ви­конували функції науково-інформативні та літературно-художні, і грань між ними була рухомою[2]. Свої висновки Д. Наливайко спирає не лише на опрацювання текстових масивів – це також резуль­тат аналізу давньої літературно-теоретичної думки, передовсім по­е­тик і риторик, більшість яких, до речі, написані латинською мовою.

Сприйняття художньої літератури як розважальної, белетристики як мистецтва в Україні формувалося упродовж XV–XVІІІ ст. Латиномовні письменники – переважно тогочасні інтелектуали, ви­пускники університетів – сприяли не стільки охудожненню української літератури, скільки її секуляризації, тобто виходу з конфесійної сфери. Багато з них розвивали наукові (здебільшого природничі або історичні) зацікавлення упродовж всього життя і прагнули власними творами поповнити скарбницю людських знань. Максимально точне уявлення про неолатиністику в Україні може дати вивчення цього явища на тлі розвитку інших пов’язаних куль­турних процесів та історичних подій. Виривання явища з контексту призводить до негативних наслідків і викривлених оцінок – як у випадку з етикетною літературою, прозваною «панегіричною» і затаврованою на кілька століть – адже серед творів, написаних латинською мовою в Україні XV–XVІІІ ст., саме етикетна поезія та проза (разом з історіографічною прозою і драмою) найближча до художньої літератури в її сучасному розумінні виду мистецтва.

Згідно зі словниковими дефініціями, поняття художності нероздільне з мистецтвом: художній, -я, -є – який стосується сприйняття явищ мистецтва або їх створення, втілення, передавання[3]. Мистецтво – 1) творче відображення дійсності в художніх образах, творча художня діяльність[4]; 2) досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність[5]. Ієрархія значень промовисто свідчить, що сучасне сприйняття мистецтва зосереджується на творенні автором художніх образів. Проте в латиномовному письменстві України, що відображає загальнолітературні тенденції сво­го часу, ми майже виключно маємо справу з образами реальних людей та описами історичних подій. Це, а також визначення мистецтва як майстерності в певній галузі (ним вважалася практично будь-яка фахова діяльність, доведена до віртуозності[6]), зумовлюють необхідність особливого підходу до історико-літературного аналізу пись­менства окресленого періоду.

Читайте також: Щасливе для Сарматії віщування (...) наречених, Фелікса Потоцького, (...), а також Христини Любомирської

Шляхом дослідження поетики й генології неолатиністики можна з’ясувати важливі етапи формування стилів, процеси дивергенції і самостійного розвитку різних жанрів вітчизняної літератури, охудожнення прози та її утвердження у статусі виду мистецтва тощо. У часи, коли письменство найінтенсивніше послуговувалося латинською мовою, поезія за своїми функціями була ближча до белетристики, аніж проза, яка не претендувала на роль художньої літератури, і підхід до якої був більш утилітарним (найбільше художності вимагалося від проповідей). Неолатиністичні студії – це чудова нагода простежити етапи розвитку жанрового репертуару вітчизняної літератури: як, скажімо, хроніки XVІ ст. у XVІІ-му наповнюються тропами, у XVІІІ-му перетворюються на історіографічні твори, що далі еволюціонують в історичну прозу та наукову історіографію.

Оскільки слово проза практично перетворилося нині на синонім словосполучення художня проза, є потреба нагадати визначення і цього терміна, що має особливе значення в неолатиністиці: проза – 1) мовлення, не організоване ритмічно, не віршоване; 2) літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою; протилежне до «поезія»[7]; звідси прозовий, -а, -е – написаний прозою (у 1 знач.); стос. до прози (у 1, 2 знач.). Отже, згід­но зі Словником української мови, проза, прозовий твір не є абсолютними синонімами до словосполучень художня проза, художній прозовий твір. У нашому дослідженні термінами проза, прозова література означаємо тексти, структура яких не організована ритмічно, не є віршованою – безвідносно до міри їхньої художності – з огляду на згадані причини.

Читайте також: Андрій Абрек. 10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...

Так само некоректним є ототожнення української літератури з україномовною, зокрема, коли йдеться про давній її період. У літературному житті України XV–XVIIІ ст. використовувалися латинська (в Закарпатті – до початку ХІХ ст.), польська, книжна й народна українська, старослов’янська, російська (з кін. XVIIІ ст.) та деякі інші. Більшість авторів послуговувалися кількома, нерідко публікуючи свої творіння у вигляді дво-, а то й тримовних видань. Зав­дяки багатомовності (наслідок мультикультурності) письменство XV–XVIII ст. в історії української літератури є невичерпним джерелом для літературно-компаративістських студій. Віднесення до українського письменства лише текстів, написаних кирилицею, ігнорування упродовж десятиліть того очевидного факту, що давня література України – це складний полімовний комплекс, призвело до відчуження величезного літературного текстового масиву на користь інших народів і культур. Тому, користуючись поняттям українська література, потрібно пам’ятати, що ним охоп­люються численні не-україномовні складові, а українське письмен­ство – це не виключно україномовні автори.

Досі ми вели мову про сучасну літературознавчу термінологію, однак, закцентувавши увагу на тому, що література України – це більше, ніж україномовне письменство, логічно буде принаймні коротко сказати про назви тієї землі, на якій постали латиномовні твори. Ґрунтовний аналіз назв і самоназв української території, виконаний на латиномовному матеріалі, можна знайти у сучасного дослідника Дмитра Вирського[8]. Авторитетний український істо­рик професор Наталя Яковенко застосовує у своїх працях такі назви і похідні від них прикметники: Русь, коли йдеться про Х–XV ст., Україна-Русь – XVІ–сер. XVІІ ст. та Україна – від часів Козацького гетьманату (детальніше про підстави для цього – у «Нарисі середньовічної та ранньомодерної історії України»[9]). У західній літературі терміном Ru(s)sia позначалися землі, які вдавнину належали до Київської Русі. При цьому виділялися Russia Alba (Білорусь) та Russia Nigra – ця назва вживалася як синонім до Московії («Біла Русь (...), щоб різницю підкреслити, так була названа, щоб від Чорної Русі (нині назва її – Московія, від назви столиці, Москви, походить), легко відрі­знятися»[10]), або застосовувалася деякими авторами до північно-західних районів теперішньої Білорусі[11]; також Russia Rubra чи Ruthenia, (у часи поширення сар­матського міфу – Roxolania) – на позначення колишніх Київського, Чернігівського, Галицько-Волинського князівств Київської Русі.

Іл. 2. Титульний аркуш
збірки листів Станіслава
Оріховського Роксолана.
Джерело: pbi.edu.pl
Важливу для з’ясування деяких етнонімічних питань інформацію містять іноземні етно-політико-історіографічні праці. Наприклад, у «Коментарі до релігійних справ моско­витів»[12] (1598 р.), Антоніо Посевіно перелічує землі, підвладні великому князівству Московії (Ma­gnus Ducatus Moscoviae) – називає Посевіно окреслені території: Ростов, Великий Новгород, Рязань, Коломна, Суздаль, Казань, Вологда, Твер, Смоленськ. Назви Russia і Ruthenia використовуються ним як абсолютні синоніми щодо українських етнічних земель: «Русь, яка з Польським Королівством межує», «через Руське володіння до Московії» тощо. Ук­раї­ною спочатку називали пів­денно-східні терени Руського воєводства у Речі Посполитій, але з другої пол. XVI ст. назва Uсrainа (Vkraina), як свідчать західноєвропейські карти, вживається на позначення земель обабіч Дніпра. Дослідник Петро Сас наголошує на тому, що Йосип Верещинський, представник католицької Русі, автор численної латиномовної спадщини,

Читайте також: Бенедикта Гербеста з Нового Міста Компут

«фактично вперше у вітчизняній історіографії ввів до політичного словника назву «український народ», виповнивши її етнополітичним змістом. Письменник зумів переступити через усталені стереотипи суспільної свідомості й формулювання політичної номенклатури, за якими, зокрема, корінні мешканці Київського та Брацлавського воєводств виступали як кияни, брацлавці чи ті обивателі цих земель; руські за віро­сповіданням тощо. На противагу домінуючим територіально-земельним, географічним дефініціям щодо місцевого населення Верещинський вмотивовує історичну категорію «народу украї­н­ного християнського». Цей момент у судженнях письмовника за своєю новизною означав масштабне історіографічне зрушення. Його вплив на національну свідомість українців на повну силу проявився значно пізніше»[13].

З часом в історіографічній літературі, документації та картографії назва Україна стає синонімом до Russia (Rubra): «мешканці України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавсь­кої» (Стефан Баторій, 1580), «Україна (...) є довша і ширша, ніж Велика і Мала Польща» (Йосип Верещинський, 1594). З неменшим розма­хом окреслювали кордони України українські гетьмани: «вся старожитня Україна, або Русь (...) аж до Вісли» (Іван Виговський, 1657), «на заході «за Перемишлем і Самбором – аж до Сянока», на сході – «до Сєвська і Путивля»» (Петро Дорошенко, 70-і рр. XVII ст.) та ін.

Читайте також: Іоган Гербіній. Священні київські печери, або підземний Київ

Авторство фонетичного різновиду назви Ros(s)ia та означень Micra і Megalе[14], утворених згідно зі звичною для греків просторовою системою, де первісне осердя території означувалося як мала частина, а її новоутворення – велика, належить Константинопольському патріархату (письмові фіксації – з пер. пол. XIV ст.). Назвою Micra Rosia охоплювалися землі, що в латиномовній літературі зва­лися Russia Rubra, а Megala Rosia – Russia Nigra й почасти Russia Alba. Цьому передувало етнонімічне протиставлення, запрова­дже­не візантійським імператором Костянтином Багрянородним (952 р.): «Зовнішня Русь» (землі між Новогородом і Смоленськом) та «Внутрішня Русь» – Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Калькована з грецької назва «Малоросія» вживалася на позначення українських єпархій Київсько-Галицької митрополії, наприкін­ці XVI ст. у церковному письменстві стала позначати українсько-православний простір польсько-литовської держави.

Отже, в неолатиністичних дослідженнях, що ґрунтуються на ма­теріалі, створеному, починаючи з XV ст., наполягаємо на коректно­сті використання як абсолютних синонімів до український означень руський та україно-руський щодо культурно-історичних явищ відповідних періодів; при цьому руський та російський не є синонімами.

З огляду на те, що неолатиністика – ще зовсім молода серед філологічних наук, а в Україні її розвиток пожвавився лише на початку 90-х рр. ХХ ст., не зайвим буде нагадати, що головне завда­н­ня науково-дослідних і видавничих вітчизняних її осередків – всебічне інтердисциплінар­не дослідження латиномовних документів і літературних пам’яток та вироблення сучасної концепції історії української культури, як багатомовного, синтетичного за своєю суттю процесу, що є національно-своєрідним виявом розвитку культури центрального східноєвропейського регіону. Вперше це сформулював майже два десятки років тому засновник та директор Інституту неолатиністики у Львові Мирослав Трофимук. Окрім дослідження впливу римської (латиномовної) традиції на розвиток української культури, одним зі своїх конкретних завдань дире­к­ція інституту бачить сьогодні включення до переліку філологічних спеціальностей пункту «Неолатиністика». Прикметною озна­кою роз­ви­тку є також поява в інтернет-просторі сайтів, присвячених літературі окресленого періоду та її дослідженням, зокрема латиномовним творам, написаним в Україні протягом XV–XIX ст.: нині найбільш цікаві та серйозні серед них litopys.org.ua (izbornyk.org.ua) та medievist.org.ua.

Упродовж минулих двох десятків років українські неолатиністичні студії провадилися за кількома напрямами: 1) вивчення особ­ливостей «української» латинської мови (Н. Корж, Н. Безбородько, В. Миронова); 2) дослідження явища на прикладі творчості окремих авторів (Д. Вирський, О. Лефтерова, О. Трофимук, О. Циганок); 3) опрацювання за жанрами (історіографія – Д. Вирський, Р. Щербина, етикетна поезія – Л. Шев­ченко-Савчинська); 4) включення новолатинських текстів до широких узагальнюючих досліджень давньої літератури України (М. Корпанюк, В. Шевчук, Н. Яко­венко). При цьому більшість згаданих науковців за фахом – класичні філологи, що відповідним чином позначається на доборі ни­ми методологічного інструментарію.

Читайте також: Роман Тимківський. Про чесноти греків і римлян

Через недостатню дослідженість вітчизняної неолатиністики, сучас­ні роботи не можуть належати виключно до якоїсь однієї галузі літературознавства: авторам доводиться представляти читачам принаймні фрагменти критичного розгляду окремих творів (що переважно вперше вводяться до наукового обігу, найчастіше – шляхом власноручного перекладу) і на його основі вносити зміни до уявлень про розвиток літератури в Україні, доповнювати усталені принципи аналізу літературних творів, а іноді й коригувати традиційні визначення деяких термінів, втручаючись таким чином у царину теорії літератури.

Одним із вживаних у неолатиністиці термінів, що потребують уточнення, є літературний аналіз – наукове дослідження твору, що, згідно з більшістю українських посібників та словників з літературознавчої тер­мінології, безвідносно до жанру має охоплювати такі основні питання: зміст, композиція і сюжет, персонажі, засоби, типізація образів, особ­ли­вості мови, художня майстерність[15], а отже, знову йдеться виключно про аналіз художнього твору літератури (причому в сучасному розумі­нні художності). Це примушує ще раз нагадувати визначення літерату­ри і нетотожність наукових понять літературного і художнього твору.

До того ж, образи української неолатиністики – це, переважно, реальні особи та історичні події, а також явища, які сприймалися автором і читачем як реальні (наприклад, дива в конфесійній та історіографічній літературі). Свідомий відхід автора від об’єктивної реальності відбувається лише в етикетних творах. Навряд чи це можна назвати художнім образотворенням у його традиційному розумінні, оскільки іде­а­лізація, прославляння (чи засудження) кон­к­ретної особи, наголошення її позитивної чи негативної винятково­сті, а не широкі узагальнення, були головною метою таких творів і мали цілком злободенні позалітературні причини. Тож, наведена хрестоматійна схема аналізу (зміст, композиція і сюжет, персонажі, засоби, типізація образів тощо) придатна для вивчення белетристики й аж ніяк не може бути застосована у такому вигляді до творів досліджуваної нами конфесійної, історіографічної, інтелектуальної, мемуарно-епістолографічної літератури ла­тин­ською мовою. Та це зовсім не означає відмови від аналізу текстів – навпаки: ми прагнемо довести його виняткову, базову роль в історико-літератур­них студіях, скоригувавши існуючі моделі під матеріал дослідження.

Читайте також: Чи справді "латина з моди вийшла нині"?

Враховуючи низку жанрово-стильових характеристик, щодо ла­тино­мовних творів доцільно застосовувати не стільки історико-літературний (оскільки мета історії літератури, за Зофією Мітосек, – «окреслення поступового розвитку літературних явищ»[16]), скільки історико-­філоло­гічний (завдання філології – «реконструкція, опис і пояснення твору»[17]) аналіз. Тобто на певний час послабити пошуки того місця в історії розвитку літературних явищ, яке конкретний твір може проілюструвати, чи яку лакуну він здатний заповнити, не акцентуватися на інвентаризації і характеристиці художніх засобів, прийомів та образів, натомість посилити увагу до самого твору: його відповідності теорети­чним настановам доби чи історичним реаліям, мірі художності порівняно з іншими текстами певного жанру в одному часовому зрізі тощо. Ці пріоритети покликані допомогти історикові літератури подолати ту значну часову та естетичну відстань, яка відокремлює його від предмета досліджень.

Безперечно, осягнення духовної культури неможливе без урахування історії літератури. Дієвим інструментом, коли йдеться про вивчення давнього періоду її розвитку, є історико-філологічні студії творів, не­спро­стовних свідчень інтелектуальної діяльності в да­в­ні часи. Складовими філологічної техніки, за З. Лемпіцьким[18], є студія тексту (визначе­ння історії, версії та публікації твору, авторства), реконструкція тексту (з’ясування його виникнення, плану, вивчення рукописів тощо), філоло­логічна герменевтика (аналіз мо­тивів, їх походження, переживань авто­ра і спосіб їх композиції тощо). Саме для філології всі тексти однаково цінні, бо вони – «елементи минулої культури, її знаки в сучасному сві­ті»[19]. Водночас історія літератури, хоч і не раз відмовлялася[20] бути сукупністю історій шедеврів, однак так і не змогла остаточно позбутися давнього визначення, оновленого у ХХ ст. Г. Лансоном (1877–1934): «Історія літератури – це історія творів, провідна функція яких – приносити насолоду, а її мета – окреслення поступового розвитку літературних явищ, а не окремих творів»[21]. Сьогодні ця галузь гуманітарного знання сприймається, за Зофією Мітосек, як «наука про спадкоємність літературних явищ, їх причинно-наслідкові взаємозалежності і зв’язки»[22].

Отож, на сучасному етапі досліджень латиномовних творів в Ук­раїні філологічна техніка – не самоціль, а незамінний інструмент, вибір якого зумовлений принаймні двома важливими причинами. По-перше, для осмислення явищ літературного процесу і можливості робити висновки потрібен субстрат, роль якого в історії літератури виконують тексти. Проте науковець, який захоче долучити латиномовну сторінку до історії української літератури, поки що не зможе розшукати жодної виданої в Україні збірки оригінальних праць латиномовних авторів[23], жодного репринту. Не так легко доступитися до цих текстів і в бібліотеці, і навіть отримавши дос­туп, більшість дослідників залишаться відокремленими від латиномовних текстів мовним бар’єром. Це значить, що ще кілька десятків років (з огляду на обсяг) латиномовні твори будуть вводитися до літературного обігу – шляхом оприлюднення і перекладу.

По-друге, історія літератури, як і раніше, прагне виокремити з усієї літератури лише художні твори, начисто ігноруючи при цьому динаміку критеріїв художності літератури на значному часовому проміжку, а також деякі аксіоми генології, як, наприклад, синкретизм жанрів у давній період розвитку європейських літератур. Оскільки більшість прозових латиномовних творів із сучасного по­гляду не можна назвати однозначно художніми, а поняття белетристики у першій половині досліджуваного періоду в українській літературі ще не існувало, то цілком очевидно, що ці тексти поки перебуватимуть переважно у дослідницькому полі філології, накопичуючи довкола себе цікавість – доки історія літератури не буде належним чином підготована до їх сприйняття. Як свого часу історія літератури постала на ґрунті історико-філо­логічних досліджень, так і історія латиномовної літератури в Укра­ї­ні не може бу­ти написана без історико-філологічного етапу вивчення її генології та поетики шляхом аналізу конкретних творів.

Читайте також: Гімназія справжньої доблесті: ідея лицарської школи у політичній публіцистиці Речі Посполитої середини XVI – середини XVII ст.

Ці тези доводить сама наукова практика. Оскільки авторами ди­сертацій з неолатиністики досі були переважно фахівці з класичної філології, а лише побіжно знайомі з латиною україністи (в яких університетський курс латинської мови триває один семестр) не поспішають занурюватися в маловідоме, латиномовні твори так і не були вписані в український літературний контекст. Надто мало з них було оприлюднено, перекладено та всебічно вивчено – у свідомості наукової спільноти практично не існує поняття «українсь­ка неолатиністика», оскільки небагато хто знає, що це не один-два десятки віршів авторів, яких поляки також упевнено називають своїми (не рефлексуючи зайве з приводу походження, національного самовизначення, місця проживання то­що), не «ренесансне явище», а пласт як поетичних, так і прозових творів, що за поту­ж­­ні­стю здатний конкурувати з україномовним, оскільки творився на українських етнічних землях упродовж майже п’яти століть (з другої половини XV по першу половину ХІХ ст. включно). На жаль, неолатиністика досі – раритет інформаційного поля українських гуманітаріїв: про неї практично не чути на поважних наукових форумах, у фаховій періодиці, що здатна бути зручним полем для галузевої співпраці й дослідницьких дискусій, а основне – з університетських кафедр, оскільки саме тут закладається фундамент майбутнього науки.


Іл. 3. Геральдичний вірш
з праці «Символ урочистої любові
й честі академічної»,
виданої у Замості 1644 р.
Одним із важливих пунктів серед завдань неолатиністики вважаємо унормування терміносистеми досліджень, зокрема ети­кет­ної літератури. Зважаючи на значну різноманітність видів (бли­зько півтора десятка – за різними класифікаціями), для творів «з нагоди» потрібен узагальнюючий термін, що підкреслював би характерну для всіх цих видів ознаку і водночас об’єднував їх між собою, відрізняючи як жанр від інших. Таким терміном є означення етикетний, -а, -е – література, жанр, твір тощо.

Прикметник етикетний своїми коренями сягає давньогрецького ηθоζ – побут, звичай, характер та похідного від нього при­к­метника ηθικός – звичаєвий. Спільнокореневим є запозичене з фра­­нцузької слово етикет (etiquette) – зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності спершу при дворах монархів, згодом – дотримання правил поводження, що склалися в суспільстві. Словник української мови тлумачить слово етикет так: «Установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві».

Отож, етикетна література – це поетичні чи прозові твори, при­водом та сюжетною основою при написанні яких слугують переважно стандартні етикетні ситуації (народження, одруження, прощання, подяка тощо), а також, рідше, філософські рефлексії окремих подій особистого та суспільного життя. На наше переконання, не слід вживати як абсолютний синонім до «етикетна» прикметник «похвальна», «хвалебна» чи «панегірична» література, оскільки це справедливо лише стосовно частини етикетних творів – тих, які містять похвалу.

Дрейфування значення терміну панегірик, набуття ним нового значення «хвалебний вірш узагалі» замість первісного – «підвид епідиктичного красномовства», виразно негативно позначилося на уявленні літературознавців про суть позначуваного ним явища: серед видів літератури «з нагоди», згідно з ученням давніх теоретиків, були втішання, прокляття, дошкульні (salinae, ārum, f. – «солоні») вірші, філіпіки тощо.

Читайте також: «Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» о. Касіяна Саковича та проблема витоків «козацького Бароко»

Для уникнення некоректного використання літературознавчих термінів, пов’язаних між собою як загальне поняття – етикетна література та панегірики – частковий вияв загального, слід користуватися першим, коли йдеться про риторичні прозові твори епічного, а також вірші ліро-епічного жанру, призначені уславлювати або ганити певну особу (явище) – переважно з нагоди конкретної події у людському житті; та означенням панегірична (література, проза) – щодо прозових творів, які прославляють окремий звитяжний вчинок героя, оскільки панегірики – це один із видів етикетної прози, як енкомії – вид етикетної поезії поряд з евхаристикою, парамітетикою etc. Вживання щодо віршованих віншувань назв: весільний панегірик – замість епіталама, поховальний панегірик – замість епіцедій і под., вважаємо недоречним.

Спостереження за новою хвилею процесів, спрямованих на уно­р­­мування літературознавчої термінології, допомогли виявити позитивну тенденцію вживання в означеному контексті терміна ети­кетна література.

Читайте також: Астрономія в латиномовних текстах України

Наявний матеріал і ступінь його опрацювання дають змогу робити нині тільки перші висновки та узагальнення, й один із них – це те, що латиномовна література, маючи низку специфічних рис, залишається мовною версією національної, ще одним засобом вираження в письменницьких руках, а не абсолютно самобутнім явищем, оскільки виключно латиномовних письменників ані серед українських, ані серед, наприклад, польських в окресленому періоді не виявлено. Це підтверджується результатами аналізу жанрової належності творів латинською мовою та їхньої поетики: значних відмінностей, крім деяких виявів авторської оригінальності, у її жанровому репертуарі, порівняно з україномовною, немає. Проте в дечому неолатиністика доповнює картину розвитку літератури неповторними, лише їй властивими рисами, виявлення і дослідження яких і є одним із актуальних завдань українських дослідників.

[1] Словник української мови. – В 11-ти тт. – Т. 4. – Київ: Наук. думка, 1973. – С. 529.
[2] Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. – Київ: Дніпро, 1992. – С. 16.
[3] Словник української мови. – В 11-ти тт. – Т. 11. –. Київ: Наук думка, 1973. – С. 170.
[4] Утримаємося від коментарів того замкнутого кола значень, яке створюють цитовані формулювання: якщо художній – той, який стосується мистецтва, а мистецтво – творча художня діяльність, то, звідси, мистецтво – це мистецька діяльність, а художній – той, який стосується художнього.
[5] Словник української мови. – В 11-ти тт. – Т. 4. –. Київ: Наук думка, 1973. – С. 719.
[6] Прикладом поєднання мистецтва і майстерності, яка полягала передусім у точному дотриманні зразків, слугує медицина – з античних часів існувала думка про те, що «Omnium artium medicina nobilissima est – З усіх мистецтв медицина – найшляхетніша».
[7] Словник української мови. – В 11-ти тт. – Т. 8. –. Київ: Наук думка, 1973. – С. 181.
[8] Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XV – середина XVII ст.) / НАН України. Інститут історії України. – У 2-х ч. – Київ: Інститут історії України, 2008. – Ч. 1.
[9] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – Київ: Критика, 2005. – С. 20–23.
[10] Августин Гудікан Борус. Польща чи Новий опис і хорографія (...) Королівства Польського. – Кельн, 1657. (Polonia sive Nova regni Poloniae (...) Descriptio et Chorographia (...) // Tractatus historico-politici (...). Coloniae, 1657).
[11] Наприклад, у згаданому «Нарисі історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталі Яковенко.
[12] Антоніо Посевіно. Московія та інші праці. – Кельн, 1595. (Antonii Possevini, Societatis Jesu, Moscovia et alia Opera (...). Coloniae, 1595).
[13] Петро Сас. Йосип Верещинський // Історія України в особах IX–XVIII ст. – Київ: Україна, 1993. – С. 169–175. http://spilka.uaweb.org/library/veresczynski.html
[14] Мала і Велика (з давньогр.).
[15] Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – Київ: Рад. школа, 1971. – С. 23.
[16] Мітосек З. Теорії літературних досліджень. – Сімферополь: Таврія, 2005. – С. 104
[17] Ibid. – С. 97.
[18] Lempicki Z. Literaturoznawstwo w Niemzeech // Lempicki Z. Wybor pism... – T. 2. – S. 33–34
[19] Мітосек З. Теорії літературних досліджень. – Сімферополь: Таврія, 2005. – С. 99.
[20] Зокрема, на початку ХХ ст., устами Ю. Клейнера (1886–1957), Kleiner J. Historycznosc i pozaczasowosc w drziele literackim // Studia z zakresu teorii literatury... S. 9.
[21] Мітосек З. Теорії літературних досліджень. – Сімферополь: Таврія, 2005. – С. 104.
[22] Ibid. – С. 12.
[23] Видані переклади латиномовних праць є приємним винятком: за останні 30 років побачили світ українською окремі твори Б. Зиморовича, С. Оріховського, П. Орлика, Т. Прокоповича та деяких ін.