Андрій Абрек. 10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...

У творі «10 жовтня року 1621» звеличується козацько-польський тріумф під Хотином. Автор смиренно визнає у назві, що перемога була здобута лише «за допомоги Саваофа, за найсправжнісінького сприяння Богорівної Діви, молитвами божественних опікунів королівства найдієвішими». Якщо перше – цілком традиційний риторичний прийом, то присвята твору не конкретній особі, а «на вічну нащадків пам’ять і для наслідування ляській крові» є новацією, виявом ширшого осмислення історичних подій, що підтверджує подальший текст.

Людмила Шевченко-Савчинська (Медієвіст)

Назва латиною: X Octobris Anni MDCXXI seu Monumentum virtutis et gloriae Polonae (...)
Обсяг: 24 с.
Видавець: друкарня Замойської академії
Рік видання: 1644
Оригінал зберігається: відділ стародруків ЛНУ
Мова: латинська.

Твір Андрія Абрека Львів’янина (? –1656) «10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...» свідчить про тісний сплав історіографії з етикетною літературою – коли формально твір на історичну тематику писався з метою розхвалити учасника певних подій, або, рідше, арсенал мовно-стилістичних та жанрово-композиційних прийомів етикетної літератури застосовувався автором для звеличення історичної події. Серед збережених праць Андрія Абрека (у відділі стародруків НБУВ ім. В. Вернадського збережено вісім і не менше трьох праць – у Львівській ННБ ім. В. Стефаника) переважають етикетні твори, є конспекти лекцій з риторики, близько 600 рукописних сторінок містять примітки й коментарі до діалогів Цицерона, дві праці присвячені риториці Аристотеля.

Читайте також: Якості та функції дипломата у ранньомодерний період в уявленнях теоретиків та у практичних інструкціях послам з Речі Посполитої до Османської імперії в XVII ст.


У творі «10 жовтня року 1621» звеличується козацько-польський тріумф під Хотином. Автор смиренно визнає у назві, що перемога була здобута лише «за допомоги Саваофа, за найсправжнісінького сприяння Богорівної Діви, молитвами божественних опікунів королівства найдієвішими». Якщо перше – цілком традиційний риторичний прийом, то присвята твору не конкретній особі, а «на вічну нащадків пам’ять і для наслідування ляській крові» є новацією, виявом ширшого осмислення історичних подій, що підтверджує подальший текст.

Як і належить в етикетному творі, автор вдається до топосу визнання власної незначущості: «Однак я, з витонченістю близько знайомий, побоюватися можу звинувачень у тому, чи не було завеликою обіцянкою як на мої здібності створення пам’ятки і чи рівні мої плечі завданому на них тягареві». Андрій Абрек стверджує, що його наснажує любов до рідної землі, і, зіставляючи себе з Цицероном, якого називали батьком батьківщини, просить звати його, Абрека, слугою і рабом власної батьківщини.


Автор присвятив свій твір синам Якова Собеського, «Маркові та Іванові, (...) народженим для звитяжної діяльності на користь церкви Божої та Батьківщини, покровителям своїм особливим. В основному тексті «Пам’ятки звитяги і слави» А. Абрек шкодує, що шляхетна молодь так мало знає про діяння своїх пращурів, адже вона – це майбутнє країни, тому має знати, як захищати і прикрашати батьківщину, а для цього потрібні приклади, які б захоплювали і вели. Письменник заявляє, що бажає увіковічнити перемогу в Хотинській битві «для того, аби видно було майбутньому, що для наслідування брати». Нащадки повинні переймати у своїх батьків все краще, а не залишатися довіку чистою дошкою. Однак, шкодує автор, нерідко буває, «що часто ми, обтяжені лихим, у спадок нащадкам від батьків передаємо хто хвороби, хто – погані звички».

Читайте також: Українські персонажі у польських історичних романах про Хмельниччину

Загалом, увесь твір пройнятий ідеєю переконати читача у винятковому значенні, яке мають у людському житті знання, виховання на добрих прикладах, а, отже, вивчення історії. Оскільки Андрій Абрек присвятив усе своє життя навчанню і вихованнню студентів, така авторська позиція мала під собою як суб’єктивне, так і об’єктивне підґрунтя: в інтелектуальній сфері Європи в цей час (сер. XVII ст.) оформлюється ідейна течія Просвітництва, з притаманною їй домінантою раціоналізму та культом освіченості. Таким чином, історія, що з античних часів вважалася за вчительку життя, посідає особливе місце серед гуманітарних наук. Професор Абрек вбачає в історії скарбницю добрих прикладів і зразків, хто не вчить її – не розвивається: «У цьому недоліку був звинувачений Солон Сацердотом Єгипетським при Платоні: «О Солоне-Солоне! Ви, греки – вічні діти, нема жодного в Греції старого. І ось чому завжди юним є ваше серце: в ньому немає ніякої давньої думки зі старовинних спогадів, жодної сивої мудрості».


Цей літературний твір також дає уявлення про політичні симпатії та антипатії автора. Як відомо, очолені гетьманом Петром Конашевичем козаки були активними учасниками кампанії і мали на меті здобути собі деякі привілеї та права для Православної церкви в Україні. Однак, усупереч наведеному на початку твору твердженню: «Від заснування міста (каже Лівій) надаються воїнам похвали – їм, не менше, ніж винагороді, радіють серця воїнів»[1], на противагу глорифікації польських воєначальників, їхніх німецьких союзників, Папи Римського як натхненника боротьби проти «азійського дракона», проф. Абрек про значення участі козацького війська у Хотинській битві пише дуже стисло. Письменник не забуває про безіменний подвиг простих чоловіків і жінок, які однаково рішуче стали на захист своєї землі, але не згадує про заслуги запорожців у здобутті перемоги. Використовуючи поширений топос, він виказує острах при згадці про табір козацького війська: «відчували ми, що між молотом і ковадлом опинилися».

Читайте також: Латиномовна проза України кін. XVІ– поч. XІХ ст. як джерело історичних відомостей

На думку професора Абрека, людській природі властиво наслідувати, саме тому треба споруджувати обеліски, знаки, пам’ятники героям – як із каменю, так і словесні, оскільки для наслідування хай будуть у молоді лише найкращі приклади.Тим самим А. Абрек проливає світло на ще одне питання, з’ясування якого здатне допомогти нам краще зрозуміти світоголядні засади тогочасних інтелектуалів – наслідування і його роль у духовному розвиткові людини.

1 Ibid. С.3.