Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол. н., НМУ імені О.О. Богомольця
Історія літератури – один із трьох китів (поряд із теорією літератури та літературною критикою), на яких тримається літературознавство, наука, що вивчає сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури. Саме історія літератури досліджує мистецтво слова у зв’язку з розвитком суспільства та інших складників його культури. Подібно до всесвітньої історії, вона включає численні історії окремих національних літератур, але, як і історія людського суспільства, не обмежується переліком фактів у хронологічній послідовності, – ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприйняття читачами і критикою, спираючись на здобутки теорії літератури, а також філософії, естетики тощо, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, напрямів і течій, виявляють особливості та вплив творчості письменників, їхніх окремих творів на сучасні й наступні епохи.
Читайте також: Візантійська традиція та османська гостинність: на прикладі польських посольств до Стамбула у XVII ст.
Література та історія – від початку близько споріднені галузі інтелектуальної діяльності: історія – розповідь про події, підтверджені фактами, література – записана розповідь про події, фактами підтверджені або ні (белетристика). При цьому джерелом художньої літератури вважається усна народна творчість; визнаний батько європейської літератури Гомер не записував свої твори, його творчість – яскравий приклад нерозділеності історії та художньої літератури. Спроба чіткого розмежування, здійснена відносно недавно, у XVIII ст. пост-ренесансними послідовниками культу розуму, призвела одразу до двох результатів: 1) історіографія та белетристика зробилися практично антонімічними поняттями (оскільки синонімом до першого було фактаж, а до другого – фантазія); 2) натомість між історією та літературою несподівано виник новий зв’язок у вигляді історії літератури як галузі літературознавства – відносно молодої науки, що виділилася в окрему галузь знання наприкінці XVIII– на початку XIX ст., а доти розвивалася як галузь філософії та естетики (хоча перші стрункі літературознавчі концепції належать давньогрецьким мислителям Платону й Аристотелю).
Пошуки відповіді на запитання, що виникло першим – історіографія чи художня література? – на перший погляд, ведуть до художньої літератури. Більше за те, за словами Наталі Яковенко, «Вже в еліністичну добу, під впливом тоді ж посталих правил красного письменства (а історію вважали одним із його жанрів), історія переймає програмові завдання й технічні навички власне літератури – передусім знамениту тріяду вимог: docēre (навчити, переконати), delectāre (захоплювати, розважати), movēre (подвигнути, спонукати до дій)» [16, с. 19]. На сучасному етапі розвитку історіографії в її структурі виділяють загальну, предметну, проблемну, галузеву. Належачи до галузевих, історія літератури помітно вирізняється серед інших і перебуває найближче до власне історії.
Специфіка історії літератури виявляється в тому, що завдяки синкретизму жанрів у давній період вона може доповнювати різноманітні галузеві історії – наприклад, історію філософії, медицини, права тощо (інтелектуальна проза) та безпосередньо саму історію (історіографічні твори). До такого висновку досить скоро приходить кожен літературознавець-давник, приділяючи історичним відомостям різну кількість уваги – на власний розсуд, залежно від спрямування, мети і методів дослідження. Однак сьогодні історичні відомості ігноруються і літературознавцями, й істориками, які зазвичай не розцінюють як джерело історичних відомостей твір, зарахований до літератури чи бодай до історії літератури. Ця стаття має на меті заохотити і пожвавити (або для початку привернути увагу до необхідності) проведення міждисциплінарних досліджень на стику історії літератури та історії, спорідненість яких прочитується не лише у назвах наук, а й, за ближчого розгляду, на рівні джерел, якими вони послуговуються.
Читайте також: Давня література: з полону стереотипів
Українські теоретики XVII– пер. пол. XVIII ст., зокрема, наставники Києво-Могилянської академії, вважали, що поети й історики дуже близькі через художні завдання і способи їх досягнення, при цьому спираючись на відоме твердження Аристотеля про незначну різницю між цими двома видами творчості [8, с. 54]. Зокрема Теофан Прокопович вбачав основні відмінності в тому, що в поезії віршована мова, в історії прозова; історик має дотримуватись лаконічності в описах, а поет у розповіді користується свободою; поету можна висвітлювати у творі події згідно з художнім задумом, а історик мусить подавати їх у чіткому хронологічному порядку; історія відрізняється від поетичних творів більш стриманим стилем викладу. Цитована праця була латиномовною, як і більшість давніх методичних рекомендацій з поетики й риторики, створених й апробованих у стінах Києво-Могилянської академії. Згідно з їхніми правилами в Україні писали українською, польською і латиною промови й вірші сотні освічених авторів.
Складний комплекс творів, яким є давня література, наділений великим діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей. Його характерні риси – жанрова синкретичність, що особливо яскраво виявилося у прозі, та багатомовність: у літературному вжитку в Україні протягом цього періоду були латинська, польська, книжна і народна українська, старослов’янська, а наприкінці XVIIІ ст. і російська, немало авторів послуговувалися водночас кількома мовами. Багатокодовість – необхідна умова формування високої культури мислення, що прищеплювалася вихованцям вищих навчальних закладів. Позбавлені ідеологічного забарвлення наукові дослідження пам’яток староукраїнської граматичної думки кінця XVI–XVII ст. неминуче приводять до висновку, що в лінгвістичній свідомості авторів взаємодіяли елементи різних мовних систем, що відбивало і специфіку мовної свідомості освічених людей того часу.
Читайте також: Роман Тимківський. Про чесноти греків і римлян
Упродовж минулих двох десятків років українські неолатиністичні студії провадяться за кількома напрямами, основними серед яких є: 1) вивчення особливостей «української» латинської мови (Н. Корж, Н. Безбородько, В. Миронова); 2) дослідження явища на прикладі творчості окремих авторів (О. Савчук, О. Лефтерова, О. Трофимук, О. Кощій, Д. Вирський); 3) дослідження за жанрами (історіографія – Р. Щербина, Д. Вирський, етикетна поезія – Л. Шевченко-Савчинська). При цьому більшість згаданих авторів за фахом – класичні філологи, що відповідним чином позначається на доборі ними методологічного інструментарію. Цей факт ще раз доводить, що як історія літератури загалом постала на ґрунті історико-філологічних досліджень, так і історія латиномовної літератури в Україні не може бути написана без історико-філологічного етапу вивчення її генології та поетики шляхом аналізу конкретних творів.
Важливим висновком, який випливає з неолатиністичних досліджень – це те, що термін українська література не є абсолютним синонімом до україномовна література, зокрема, коли йдеться про давній її період. Більшість авторів послуговувалися кількома, нерідко публікуючи свої творіння у вигляді дво- а то й тримовних видань. Тому поняття українська література охоплює також усі свої іншомовні складові, а українське письменство – це не виключно україномовні автори.
Неолатиністам варто частіше акцентувати, що в дослідженнях, присвячених давньому періодові розвитку літератури з притаманною їй жанрово-стильовою синкретичністю, термін література вживається в його першому словниковому значенні – «уся сукупність наукових, художніх та ін. творів того чи іншого народу, періоду, або всього людства» [10, c. 529]; а не в другому – «вид мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допомогою слова; художня література – те саме, що література 2» [ibid]. Адже, підходячи до латиномовних надбань із сучасними критеріями належності до белетристики, практично неможливо відшукати жодного художнього твору або провести чітку межу між художнім, науковим, публіцистичним, епістолярним та ін. стилями у нинішньому їх визначенні.
Аналіз латиномовних текстів України XV–ХIX ст. робить очевидною необхідність послідовного зняття протиставлення белетристики з її вигаданими персонажами й сюжетом як єдиного претендента на звання художньої літератури – літературі факту чи документальній літературі Це ще одне важливе й актуальне питання, що виходить за межі дослідницького поля історії літератури і переходить у царину її теорії. Розгляд латиномовних творів літератури факту приводить до висновку, що серед її жанрів в Україні переважали щоденниками (зокрема, щоденниками облог), мемуаристика, епістолографія. Жанр подорожніх записів, на відміну від загальноєвропейських тенденцій, в українській неолатиністиці був менш популярним. Якоюсь мірою це компнсується різноманітною, цікавою та численною зарубіжною латиномовною українікою.
Водночас на матеріалі текстів XVІ–XVIІІ ст. через дослідження їхньої генології та поетики, уникаючи недоречного осучаснення, можливо з’ясувати важливі етапи відокремлення і самостійного розвитку різних видів вітчизняної літератури, розвитку стилів, формування белетристики як виду мистецтва. До слова, сучасне сприйняття мистецтва зосереджується на творенні автором художніх образів, однак в окреслені часи мистецтво розуміли як майстерність у певній галузі (практично будь-яка фахова діяльність, доведена до віртуозності, вважалася мистецтвом). Ці особливості зумовлюють необхідність особливого підходу до історико-літературного аналізу латиномовних творів цього періоду.
Наявні відомості про літературно-теоретичну думку в XVI–XVIII ст. свідчать: історіографічна, інтелектуальна, богословська, філософська, епістолографічна проза (внутрішня диференціація через змішування функцій була ще досить слабка) сприймалася швидше як низка літературних жанрів. Д. Наливайко послідовно доводить, що до системи тогочасних прозових жанрів належали історіографія і пов’язана з нею біографія, ораторські жанри – промови, дискусії та декламації, епістолографія (листи, послання тощо), а також полемічна, публіцистична, філософська й наукова література. Ці тексти містять нові подробиці відомих подій (історіографічна проза), а також здатні послужити потужним джерелом інформації про історію розвитку науки (інтелектуальна проза) і церкви (конфесійна література) в Україні, доповнити крайові та галузеві історії. Латиномовну літературу тривалий час не зараховували до української, а отже, неперекладеним і недослідженим залишається цілий масив творів, які через притаманний тому часові синкретизм жанрів є дуже цікавими в історичному аспекті.
Читайте також: Латиномовна українська література. Загальний огляд
Роль, приписувану історії від Античності до початку ХХ ст., найлаконічніше сформулював Цицерон: «Historia est magistra vitae – Історія – це вчителька життя». Цілком логічно, що з запануванням християнства в духовному житті європейців історіографія на багато століть перейшла під пильний патронат релігії. Для цього були й практичні підстави: вести регулярні записи подій протягом часу, що значно перевищував тривалість людського існування, було можливо лише там, де постійно жевріло життя та думка, і монастирі були для цього цілком придатними.
Літопис львівського кармелітського монастиря, віднайдений та частково оприлюднений Володимиром Антоновичем, має заголовок «Annales Leopolienses Carmelitanae», хроніка містить численні відомості з історії монастиря, рoзповідь про походження чудодійної ікони кармелітського монастиря і перелік здійснених нею див. У першій частині повідомляється про заснування обителі кармелітів у Львові бл. 1442 р.; про пожежу під час татарського набігу 1616 р. і відбудову монастирської будівлі. Серед цікавих подробиць з історії монастиря – розповідь про долю п’яти монахів, які 1620 р. вирушили полковими священиками з польським військом гетьмана Жолкевського; про пошесть у Львові 1623 р., спорудження кам’яної будівлі монастиря, розпочате 1625 р.– у цьому ченцям допомагали військові, яким кармеліти були за своїх духівників та ін. Дуже детально описана тут облога міста 1648 р., що дає змогу порівняти її перебіг за іншими джерелами й виявити деякі нові подробиці й/або встановити походження відомостей.
Так, Ян Юзефович, у своєму історіографічному творі, про який ітиметься далі, вказує, що при нападі на кармелітський монастир, «388 осіб жорстоко закатували, понад 120 осіб і малих дітей без ліку, які під дахом храму ховалися, коли несподівано вдерлися козаки, спалили,» [1, с. 145] (тут і далі переклад з лат. – Л. Ш.-С.) – саме такі цифри наводить хронікар-кармеліт, описуючи напад на свою обитель. Якщо пізніші історіографи вдаються до узагальнень («У святому цьому місці понад 14 монахів було замучено» [ibidem]), то автор кармелітського літопису, імовірно, сучасник подій, поіменно називає загиблих братів, яких налічує 12, оскільки «Брати Серапіон Ройовський і Марціан Самбірський, священики, серед мертвих не були знайдені, коли в той час розшукували їх, вірилося, що до татарів у полон потрапили (як і брат Андрій, новонавернений, також тоді захоплений, в кордонах Волощини з їхніх рук утік і в Татарії, в дорозі лих зазнавши, зник)» [1, c. 242].
Кармелітський літописець дуже художньо змальовує пограбування монастирської будівлі козаками: «Всі оздоби, кажу – всі, навіть дах, церкви ордену спалений дотла, вікна, двері, вівтарі посічені, металеве все, кажу – все віддерто»; лише дзвін було врятовано стараннями поважного старця Стефана Топольського, який наважився піти через це до самого Богдана Хмельницького. С. Топольський – вочевидь, один із перших паростків відомої зукраїнізованої династії священників, що може служити ще одним підтвердженням католицького її коріння. Це далеко не єдина золота піщина інформації, яка могла б пригодитися в історичних дослідженнях, зокрема, в мікроісторичних побудовах.
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
Вочевидь, Хмельниччина глибоко цікавила львівського каноніка – недарма опис цих подій «на півдні Русі» за обсягом і детальністю не поступається основній темі. Хоча Юзефович дивився на цю війну як на ворожі державі події і саме з цих засад оцінював дії протиборців, однак він спромігся на революційну в річпосполитській історіографії спробу замінити огульні звинувачення пошуками глибинних причин повстання козаків і «сільської черні». Хронікар визнає те, що під час облоги деякі україно-руські церковні громади (примушені і контрольовані міською владою) допомагали збирати відкуп тощо. Працюючи над своїм літописом, Ян Юзефович також користувався численними рукописними джерелами (приватні записки і щоденники, рукописні акти і документи з магістратського, консисторського, капітульного, та різних монастирських архівів; зробив цілі вставки (іноді на кілька сторінок) із друкованих творів В. Коховського, П. Пясецького, рукописного щоденника І. Божецького; чимало розповідає зі слів «старих і гідних віри людей, очевидців» або переказує те, що «чув від старших наших поляків» [1, c. 121].
Львів залишався адміністративним центром Руського воєводства упродовж майже трьох століть поспіль, його напрочуд строкатий національний склад як цікава особливість історичного розвитку ще чекає розгляду. Деякі висновки про ставлення до національного питання самих львів’ян можна зробити, розглянувши і порівнявши «Літопис міста Львівова» Я. Юзефовича та розлогий латиномовний твір «Leopolis Triplex – Потрійний Львів» [5], створений упродовж 1665–1672 рр. і присвячений рідному місту його бургомістром, Бартоломеєм Зиморовичем. Маючи доступ до міських архівів, Б. Зиморович послуговувався ними для написання своєї праці, крім того, він був очевидцем кількох важливих історичних моментів у житті Львова, зокрема, Хмельниччини.
Серед історичних фактів, які неминуче привертали увагу сучасників, домінували війни, битви, повстання за участю козацтва. Обмежившись у цій розвідці прозою, можемо стверджувати, що найбільш часто й детально змальовуваними в ній були Хотинська битва, Хмельниччина, Північна війна. Щодо другої, то залежно від обсягу й жанру твору в її орбіту авторами втягувалися менш значні події, які передували Визвольній війні чи розцінювалися як її відлуння. Саму Хмельниччину зображували по-різному, але, здебільшого, рідко-хто обмежувався кількома штрихами – зображення тогочасних трагічних подій мало вигляд масштабних полотен, як, наприклад, в історіографічних творах Б. Зиморовича чи Я. Юзефовича. Проте чимало описів облог (Львова, Люблина, Замостя та ін.), баталій (під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями, Берестечком тощо) були написані й видані окремими збірками. Аналіз численних творів однієї тематики, що належать різним авторам (свідчення очевидців і пізніші рефлексії), робить працю дослідника (як літературознавця, так й історика) цікавішою, збільшує її ефективність, оскільки дає змогу врахувати ширший діапазон сприйняття історичних подій латиномовною автурою та різноманітність засобів вираження.
Ознайомлення з низкою латиномовних хронік (особливо це стосується опису лихоліть XVII ст., навіть виконаних їхніми свідками), порівняння їх з україно- та полономовними переконує, що без ретельної верифікації даних неможливо визначити справжні розміри трагічних епізодів тієї війни – з огляду на значне охудожнення історіографії, зумовлене синкретизмом жанрів. Тож, мета літературознавця полягає у виявленні впливів описаного Н. Яковенко «синдрому перевернутого світу» на образотворення. Якщо історикові це літературно-психологічне явище істотно ускладнює з’ясування фактів – «неможливо з певністю сказати, чи такі випадки траплялися насправді, чи про них розповідали тому, що так мало би бути згідно з сакральним прецедентом, описаним у Святому Письмі» [16, с. 212], то для філолога додаткова літературна оболонка образу є окремим аспектом дослідження.
Праця «Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits... [18] – Короткий нарис фундації Федора Коріятовича», створена наприкінці XVIII ст., значно ближча до власне історіографії, порівняно зі згадуваними творами. «Brevis notitia» й низка праць з історії Закарпаття належать перу протоігумена православного Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря Йоаникія Базиловича (1742–1821 рр.); вони створені на багатому матеріалі, зібраному у фондах монастирської бібліотеки та єпархіального архіву. Низка проблем, порушених у «Brevis notitia» (1799–1804 рр.), залишається досі актуальною: Й. Базилович розглядає історію походження русів, їхніх обрядів, шляхи поширення християнської релігії, самої назви; він приділяє велику увагу важливому і наприкінці XVIII ст. питанню розселення слов’ян, їхньої появи на території Закарпаття і Паннонії. Значне місце (з другого по шостий розділ книги ІІ) відведено описові зростання могутності Київської Русі. На основі давньоруських літописів історик характеризує найголовніші досягнення у внутрішній і зовнішній політиці монархів Олега, Ігоря, Ольги. Після описів зовнішньої політики князя Святослава Базилович преходить до викладу деяких цікавих відомостей з історії болгарів, сербів, хорватів, чехів. Особлива увага, з огляду на специфіку твору, приділена взаєминам Київської Русі і Візантії. Вже на сьогодні відомі десятки подібних творів, раніше не досліджуваних через свою латиномовність, які містять багато цікавих відомостей з суспільно-історичного життя України та її найближчих сусідів.
Антропоцентризм як важлива ідея з комплексу продукованих Відродженням, сприяв появі значної кількості величальних творів упродовж кількох наступних епох (включаючи ті, художньо-ідеологічна платформа яких була відмінною від ренесансної, наприклад, бароко). Це зумовлювалося потужністю імпульсу, завдяки якому гуманістичні ідеї ширилися в європейській культурі. Хоча, за визнанням учених-гуманістів, історик мав бути безстороннім, нічого не вигадувати, писати лише правду, не керуючись ні дружбою, ні ненавистю [7, с. 116], на сторінках пост-ренесансного історіописання розквітає ідеалізуючий біографізм, який тісно сусідить із численними видами етикетної літератури. Основна причина виникнення і сюжетно-композиційний стрижень етикетних творів – події людського життя. Саме це, тільки в більшому масштабі (опис важливих подій у громадському житті і вчинків визначних осіб) ріднить етикетну літературу з історіографією.
Про їхній тісний сплав (коли формально історіографічний твір писався з метою розхвалити учасника певних подій, або, рідше – арсенал мовно-стилістичних та жанрово-композиційних прийомів етикетної літератури застосовувався автором для звеличення історичної події) свідчить, зокрема, твір «10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...» [17] (1644) Андрія Абрека (народився у Львові (на згадку про рідне місто підписувався у своїх творах як Abrek Andreas Leopol[ita/-iensis] – Львів’янин), помер 1656 р. у Замості). У «Пам’ятці звитяги і слави» оспівано значну козацько-польську перемогу під Хотином. Загалом, увесь твір пройнятий ідеєю переконати читача у винятковому значенні, яке мають знання, виховання на добрих прикладах, а, отже, вивчення історії в людському житті. Оскільки Андрій Абрек присвятив усе своє життя навчанню і вихованнню студентів, така авторська позиція мала під собою як суб’єктивне, так і об’єктивне підґрунтя: в інтелектуальній сфері Європи практично в цей час (сер. XVII ст.) оформлюється ідейна течія Просвітництва, з притаманною їй домінантою раціоналізму та культом освіченості. Таким чином, історія, що з античних часів вважалася за вчительку життя, посідає особливе місце серед гуманітарних наук. Професор Абрек вбачає в історії скарбницю добрих прикладів і зразків, хто не вчить її – не розвивається.
Завдяки прагненню здобувати нові знання, навчанню за кордоном, в Україні ширяться загальноєвропейські ідеї та тенденції; латинською мовою створюється не лише конфесійна, історіографічна, етикетна, а й тогочасна наукова література. На початку окресленого в нашому дослідженні періоду (кін. XІV– поч. XV ст.), ще зарано говорити про наукову літературу як таку – праці тогочасних учених більш коректно називати інтелектуальною прозою – це наукові трактати, тези філософських диспутів, підручники, конспекти лекцій та творів іноземних авторів. У багатьох з них можна знайти формальні ознаки наукового тексту, зокрема, історію вивчення проблеми, цитати, посилання тощо. Культивований у добу Відродження раціоналізм, корисність, поміркований індивідуалізм сприяли заповненню літератури сцієнтичною тематикою, котра естетизувалася не менше, ніж рицарські чи монаші чесноти. Вивчення латиномовної інтелектуальної прози, розвиток якої був раціональною відповіддю на виклики і потреби часу, дає змогу істотно доповнити галузеві історії. Її авторами були люди не просто освічені, а високоосвічені, для багатьох із них (Мартин Русин, Юрій Дрогобич, Еразм Сикст, Теофан Прокопович та багато інших) наукові студії стали основною справою їхнього життя.
Доктор медицини Еразм Сикст (1570–1635), був львівським бургомістром. Найвідоміші з його робіт – трактат про термальні джерела у селі Шклі поблизу Львова (Замостя, 1617) та медичний коментар до творів Луція Сенеки (Львів, 1627) [19]. Особливо цікавим для літературознавчих досліджень є «Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera». Саме він може слугувати прикладом синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять з цитатами не лише античних лікарів, а й письменників і навіть з поетичними рядками. Кожна з праць цього автора може служити багатим матеріалом для інтертекстуальних студій в добу Бароко і заслуговує на окреме докладне дослідження – з огляду на надану їхнім автором можливість поринути в інтелектуально-духовну сферу свого часу і нашого з ним спільного простору.
Характеризуючи на той час практично недосліджену латиномовну сторінку давньої української літератури, Дмитро Чижевський зазначав: «Нарешті, майже всі письменники різних напрямів лишили чимало латинських листів, почасти виданих (напр., 150 латинських листів Сковороди), які в дусі барокової традиції літературно оформлені і тому можуть теж бути цінними джерелами для дослідження поетики того часу та ідеології й освіти авторів листів» [15, с. 320]. «Невигадане» переважає в численних листах, щоденниках, нотатках, біографічних портретах тощо. Провідною жанровою ознакою епістоло-мемуаристики залишається суб’єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, співвіднесенням власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціально-психологічною мотивацією їхніх дій, рішень і вчинків. Творам мемуарної літератури притаманна документальність, історична достовірність – за визначенням.
Читайте також: Українські землі за описом „Полонії” Шимона Старовольського (1632)
Прикладом інформативності епістолярію можуть служити латиномовні листи митрополита Йосипа Рутського (1574 р., м. Рута – 1637 р., с. Дермань), київського митрополита, предстоятеля української греко-католицької церкви (з 1613 р.). Один із листів, адресований «руським вихованцям Грецького колегіуму» (від 08. 11. 1622 р.) досить детально розповідає про вбивство схизматиками шаргородського протопопа, та козаками у Києві – отців Олександра й Ігнатія та братів Кирила і Гедеона; інше послання єпископа Рутського – до єпископа Корсака (від 25. 11. 1633 р., з Рути) повідомляє про напади козаків та православних міщан на уніатських священників [6, с. 248–249]. Сьогодні епістолярія – багате джерело для досліджень, здійснюваних, передусім філологами та істориками. Не менш цікаво, яке місце посідало в духовному житті та який вплив на хід історичних подій, на думку сучасників аналізованих нами епістол, мало листування – приватне й офіційне.
З повною версією цієї статті можна ознайомитися у часописі Slavica Slovaca (№ 1 /2013).
ЛІТЕРАТУРА
- Антонович В. (упорядник) Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. 1888.
- Білик М.Й. Український елемент у польській літературі XVI cт., писаній латинською мовою. // Слов’ян. літ. єднання. Вид-во Львівського університету, 1959. – С. 41–52.
- Вигодованець Н. Літературне Бароко Закарпаття. Ужгород: Ґражда, 2010. – 136 с.
- Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в кінці XVI–XVII віці // Жовтень. – 1989. – № 1 – С. 98–108.
- Зіморович, Бартоломей. Потрійний Львів. Leopolis Triplex. [ed.] Пер. з латин. Н. Царьової, Наук. комент. І.Мицька and Відп. ред. О. Шишка. Львів : «Центр Європи», 2002. p. 224 с.
- Косіцька, О.М. Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI-XVII ст. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви). Автореф. дис... канд. філол. наук : 10.02.14. Київ : s.n., 2009. p. 19.
- Литвинов В. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. Київ : «Основи», 1995. pp. Ч.1 – 432 с. Ч.2 – 432 с.
- Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII– першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні, К.: Наук. думка, 1983. – К.: Наукова думка, 1983. — 236 с.
- Расевич
- Словник укр. мови: В 11-ти т. – К.: Наук. д., 1973, Т. 4. – 840 с.
- Словник укр. мови: В 11-ти т. – К.: Наук. д., 1980, Т. 11. – 670 с.
- Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Зібр. тв. – Т. 45. – 598 с.
- Циганок О. Музи-мандрівниці або Шляхами Аполлона. / З історії літературної топіки // Медієвістика. – Вип. 1. – Одеса: Астропринт, 1998. – С. 58–64.
- Чижевський Д. Література латинською мовою // Історія української літератури. – Нью-Йорк: Укр. вільна академія наук у США, 1956. – 512 с.
- Чижевський, Д. Антична література в старій Україні // Філософські твори: В 4 т. Т. 3. К.: Смолоскип, 2005. с. ...
- Яковенко Н., Вступ до історії, К.: Критика, 2007. – 368 с.
- Abrek A. X Octobris Anni MDCXXI seu Monumentum virtutis et gloriae Polonae (...) Typ. Acad. Zamoscen. 1644.
- Bazylowycz, Ioannikij. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits... in monte Csernek ad Munkacs. 1799. Cassoviae (Kosice).
- Sixtus, Erasmus. Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera... Львів : друкарня Шеліги, 1627.
- Zimorowicz, Bartholomaeus. Leopolis, Russiae Metropolis, a Turcis, Tartaris, Moldavis, Cosacis. Cracoviae, Typis Universitatis. 1693.