Тетяна Чужа, к. філол. н., асистент Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка
Польські романтики, зокрема, представники «української школи» утвердили в обігу літературний міф України та козацтва, котрий став для багатьох польських письменників основним засобом зображення українського минулого, а це минуле, у свою чергу, – ключем до трагедії польської історії. «В другій половині ХІХ ст. в польській літературі остаточно відбулася зміна у трактуванні України, котра полягала в її об’єктивації. Ідею рівноправ’я, спільної традиції замінило переконання у вищості польської культури, її цивілізаційній місії на Кресах й у тому, що українці – не народ» [4, 550]. Г. Грабович у центр цього антиукраїнського перелому слушно ставить Сенкевича, у якого «Із „тіні” Україна переходить у щось демонічне і чуже» [1, 186-188]. Необхідністю детальніше проаналізувати історико-літературні особливості представлення української проблематики зумовлена актуальність нашого дослідження.
Читайте також: Станіслав Оріховський, Григорій Сковорода – майстри віртуального діалогу в українській латиномовній прозі
Наше завдання полягає в дослідженні польських історичних романів останньої чверті ХІХ століття, присвячених зображенню подій Хмельниччини, з точки зору присутності в них образів місцевих персонажів, проведенні їхнього типологічного аналізу. Це забезпечить матеріал для реконструкції уявлень тогочасного польського суспільства про структуру українського соціуму середини XVII ст., а також про рушійні сили, котрі діяли у часи польсько-української війни під проводом Хмельницького, їхню історичну роль та значення для подальшої долі Речі Посполитої.
В експозиції роману Т.Т. Єжа «З бурхливої хвилі» у вихідній семантичній системі показано історичну несправедливість у ставленні польської держави до козацтва. Наратор зазначає аналогічність ролі шляхетського і козацького станів та нерівноправність їхнього становища, що й призвело до конфлікту: «Проти старого лицарства повстало лицарство нове» [5, 97]. Козацтво прагнуло здобути привілеї, схожі до шляхетських. Дія роману точиться у Чигирині, детально змальовано середовище городових козаків, їхні стосунки з польською адміністрацією та військовим командуванням, таємну політику Хмельницького, натомість характеристика запорізького козацтва практично відсутня.Усі пункти напруги виникають на полі особистих стосунків між Хмельницьким та Чаплинським, Вишневецьким і Конецьпольським. Авторський наратор підкреслює, що у його політичній діяльності не було видно жодного плану, жодної провідної думки чи цілі, а всією поведінкою гетьмана керує лише любовний запал. Після загибелі коханої Олени Хмельницький втрачає інтерес до боротьби. Властиве Єжу захоплення «локальними ефектами» [9, 32], поспішне і майже недбале закінчення, мабуть, і не дозволили письменнику запанувати над усією конструкцією і збудувати сюжет відповідно до заявленого на початку конфлікту, звівши його до любовної пристрасті Хмельницького.
Однак цей персонаж належить до кола своїх, є складовою єдиного суспільно-державного організму Речі Посполитої. Українське походження чигиринського сотника надало його постаті колориту, але всі його мрії і плани спрямовані на досягнення успіху у чинній системі стосунків: дружба зі шляхтою, кохання до шляхтянки, запобігання і вимушене підкорення цивільній та військовій польській владі. Широко змальовані кар’єрні прагнення його сина є типовими для тогочасного молодого шляхтича. Між козацькою старшиною та польськими персонажами не утворюється бінарна опозиція свій-чужий.
Читайте також: Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)
Чернь, за Єжем, потрапила у вир не своїх справ, селянство гинуло тисячами, аби потрапити «з неволі одного лицарства в неволю іншого» [6, 167]. Також важливу роль приписано різноманітним суспільним групам, котрі додатково дестабілізують ситуацію – це екзотичні «гайдамаки, розбійники, степовики, гультяйство» [5, 181], на яких покладено відповідальність за підігрівання градусу напруги і криваві розправи над мирним населенням, зображені у стилістичній конвенції топосу «перевернутого світу». Особливу увагу Єж звертає на степовичок – групу розпусних, огидного вигляду жінок. І в Сенкевича, і в Єжа екзотичний місцевий люд представлено під час ярмарку в Чигирині, після якого розгортається п’яна оргія тих сил, котрі братимуть участь у повстанні. По-різному представлено постать Адама Кисіля: у Єжа це старий лицар, речник примирення козацтва з польською державою, «єдина людина згоди і поєднання», які належать до сфери авторського ідеалу. Натомість у романі Сенкевича київський воєвода – безсилий, зневажений старець, який не усвідомлює серйозності ситуації.
В експозиції роману Сенкевича козацтво зображене амбівалентно: волелюбним, витривалим, байдужим до багатства та схильним до вживання алкоголю. Актуалізовано рису природності-дикості-стихійності. Їхнє пияцтво – мало не природне явище, як „кривавий місяць”, посвіти на небі, нашестя сарани чи інші зловісні прикмети. Поведінка козаків традиційно ірраціональна. А вчинене ними повстання безпідставне, не виправдане жодними причинами, окрім алкогольного сп’яніння. Русини-українці розділені поміж ворожими таборами: добрі – у війську Яреми, панських загонах, у коронному таборі, серед лояльної старшини, а погані – на Низу. Лояльна городова старшина з ностальгією пригадує колишню військову солідарність запорожців зі шляхтою, патріотизм щодо Речі Посполитої, підкреслює роль захисту кордонів і християнського світу взагалі. Але на час зародження повстання, в оцінці Барабаша і Зацвіліховського, козаки зіпсувалися – вони не виконують своєї основної функції, займаються розбоєм і прагнуть помсти, на відміну від часів золотого братерства, козаки зраджують, змовляючись із татарами. Саме зневага й осуд повсталих з боку «правильних» русинів є сильним акцентом, оскільки підкреслює подвійну віроломність козацтва, яке спрямувало зброю не тільки проти віри й порядку, а й проти кровних зв’язків [10, 135].
Читайте також: Польськомовна поезія в контексті давньої української літератури: тематика та художня специфіка
Сенкевич широко застосував риторичний арсенал для деградації противника, починаючи від змалювання віроломства його намірів і кінчаючи ницістю характеру, однак не зміг дотримуватися цієї лінії послідовно, бо, наприклад, у батальних сценах для демонстрації мужності та героїзму польських лицарів потребував гідного противника. Таким чином, на сторінках роману з’являються образи кривавого демона Хмельницького (протиставлення Вишневецькому), гіганта-силача Полуяна (у поєдинку з Подбіпєнтою), кровожерливого зарізяки Кривоноса (у боротьбі з загоном Скшетуського), характерника Богуна (як конкурента для лицаря-шляхтича у змаганні за руку прекрасної панночки).
Читайте також: «Leopolis Triplex Czyli Kronika Miasta Lwowa» – Зиморовичів міф Львова?
У творах Ю.І. Крашевського козацьке питання другопланове – основна дія розгортається при дворі Владислава IV. У романі «На королівському дворі» польський король готується до громадянської війни, планує державний заколот, намагаючись здобути абсолютну монархічну владу. З цією метою він веде потаємні переговори з козаками, обіцяючи невдовзі почати війну проти Туреччини, озброює власним коштом наймані полки. Все це оцінювалося як замах на шляхетські свободи і права, встановлені в тогочасній Речі Посполитій. А козацтво він планував використати як сліпе знаряддя в обидва боки: і проти Туреччини, і проти непокірної шляхти. У таємному листуванні король пропонує козакам спровокувати своїм самовільним нападом війну з Туреччиною. При цьому погоджується на зміцнення позиції козацтва на Україні, навіть коштом місцевої шляхти [7, 72]. У цей контекст цілком закономірно вписується наведена автором відома фраза короля у відповідь на скарги козаків щодо утисків: «Чи у вас шабель немає в руках?»
«Козацьку» точку зору в романі представляють покозачений шляхтич Лясота Плаза та козак-характерник Парфен, яких після аскетичного військового побуту Січі неприємно вражає пишнота й розкоші польського панства. Останній так резюмує відмінності між народами і причини тієї ворожості, що саме зароджувалася: «Ви тут усі наші вороги, бо ми народ селянський, а ви панове шляхта і князьки» [7, 374]. У романах Крашевського немає жодних похвал польської великодержавності, культуртрегерських аргументів чи націоналістичних акцентів, навіть завуальованих від царської цензури. Південно-східні окраїни колишньої польської держави були емоційно близькими письменнику, а козацький устрій він докладно вивчив за нарисом А. Скальковського, проаналізувавши його в своїй рецензії [8]. Козацькі персонажі зображені без властивого, наприклад, для Сенкевича, приниження. Їхній простий побут свідчить не про культурну нижчість, а про добровільний аскетизм і військову звитягу. Ані в «На королівському дворі», ані в «Божому гніві» автор не звеличує мілітарних успіхів польської держави, навіть, здається, умисно уникаючи баталістики [3, 134]. Крашевський викриває причини та прояви культурного, політичного, морального занепаду тогочасного суспільства напередодні Хмельниччини: зникнення лицарського духу у шляхти, розкоші, егоїзм, пиху магнатів, стремління короля до абсолютної влади, політичні інтриги, боротьбу за вплив, затхлу придворну атмосферу і розпусту. З гіркотою автор представляє ці ознаки суспільного розкладу, який вів Польщу до все більших нещасть і поразок, а зрештою – до катастрофи.
Читайте також: Польська «кресова» жінка. Постколоніальний контекст
Отже, протягом 80-х років ХІХ ст. на прикладі історичного роману можна простежити стрімку зміну у представленні українських персонажів в польській літературі, які з «інших», але ще «своїх», перетворюються на «чужих». Т.Т. Єж змалював одноплемінців, із якими конче необхідно залагодити суперечку, виправити соціальну несправедливість, однак перенесення акценту у площину особистого життя Хмельницького надмірно спростило соціальну проблематику. Хоча тут ще прочитуються романтичні, українофільські акценти. Генрик Сенкевич, принизливо описавши всі мотиви і рушійні сили повстання, вибудував нову парадигму українства як демонічних, ворожих, деструктивних сил, над якими польський народ звитяжить «вогнем і мечем». У Ю.І. Крашевського українські події виведено поза рамки оповіді, українські персонажі здебільшого виступають у ролі сторонніх, зовнішніх щодо організму Речі Посполитої чинників або спостерігачів, не беручи участі в історичній драмі розкладу її державності.
1. Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи // Грабович Г. До історії української літератури. – К.: Основи, 1997. – 604 с. – С. 138-169.
2. Chynczewska-Hennel T., Jakowenko N. Społeczeństwo – religia – kultura // Między sobą: szkice historyczne polsko-ukraińskie. – Lublin: Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, 2000. – S. 111-151.
3. Danek W. Powieści historyczne J.I. Kraszewskiego. – Warszawa: Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1966. – 268 s.
4. Hnatiuk O. Ukraińskopolskie związki literackie // Literatura polska XX wieku. Przewodnik encyklopedyczny. – Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 2003. – T.2. – S. 547-556.
5. Jeż T.T. Zburzliwej chwili. – Warszawa: Nakładem Redakcji Przeglądu Tygodniowego, 1881. – T. 1.
6. Jeż T.T. Z burzliwej chwili. – Warszawa: Nakładem Redakcji Przeglądu Tygodniowego, 1881. – T. 3.
7. Kraszewski J.I. Na królewskim dworze. – Warszawa: Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1987. – 412 s.
8. Kraszewski J.I. Zaporoże // Wasyłenko W. Jóżef Ignacy Kraszewski – zapomniane, nieznane (ukraińskie materiały źródłowe). – Warszawa, 1999. – S. 21-49.
9. Markiewicz H. Współzawodnicy Sienkiewicza // Ruch literacki. – 1977. – Z.1 (100). – s. 27-40.
10. Sienkiewicz H. Ogniem i mieczem. – Warszawa: Kama, 1998. – T. I. – 448 s.
2. Chynczewska-Hennel T., Jakowenko N. Społeczeństwo – religia – kultura // Między sobą: szkice historyczne polsko-ukraińskie. – Lublin: Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, 2000. – S. 111-151.
3. Danek W. Powieści historyczne J.I. Kraszewskiego. – Warszawa: Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1966. – 268 s.
4. Hnatiuk O. Ukraińskopolskie związki literackie // Literatura polska XX wieku. Przewodnik encyklopedyczny. – Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 2003. – T.2. – S. 547-556.
5. Jeż T.T. Zburzliwej chwili. – Warszawa: Nakładem Redakcji Przeglądu Tygodniowego, 1881. – T. 1.
6. Jeż T.T. Z burzliwej chwili. – Warszawa: Nakładem Redakcji Przeglądu Tygodniowego, 1881. – T. 3.
7. Kraszewski J.I. Na królewskim dworze. – Warszawa: Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1987. – 412 s.
8. Kraszewski J.I. Zaporoże // Wasyłenko W. Jóżef Ignacy Kraszewski – zapomniane, nieznane (ukraińskie materiały źródłowe). – Warszawa, 1999. – S. 21-49.
9. Markiewicz H. Współzawodnicy Sienkiewicza // Ruch literacki. – 1977. – Z.1 (100). – s. 27-40.
10. Sienkiewicz H. Ogniem i mieczem. – Warszawa: Kama, 1998. – T. I. – 448 s.