«Leopolis Triplex Czyli Kronika Miasta Lwowa» – Зиморовичів міф Львова?

Строкатий національний склад – сьогодні не дивина для великого європейського міста, однак поєднання в одній громаді кількох компонентів було прикметою українського Львова практично від самого його заснування руським князем Данилом Романовичем у сер. ХІІІ ст., тобто тоді, коли це було ще тільки невелике поселення на перетині торгових шляхів. Різноманітність і кількісне представлення залежало від ходу історичних обставин, проте основа міської спільноти складалася з українців (давня самоназва – русини, руський народ), поляків, німців, вірменів, євреїв.

Людмила Шевченко-Савчинська, Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця

Етнічна неоднорідність, яка не перешкоджала громадській консолідації мешканців Львова, віддавна слугувала предметом письменницьких рефлексій – ця тематика розроблялася самими львів’янами ще задовго до ХІХ ст., коли національні питання набули особливої популярності серед європейських інтелекуалів. Описуючи життя й устрій давньої громади Львова, польський історик Владислав Лозинський (1843–1913) каже про існування особливої «раси львівської», де «grunt był ruski, ziarno ze wschodu i zachodu, kłos polski» [6, c. 14], і цитує вислів письменника і політика сер. XVII ст. Бартоломея Зиморовича про те, що «siłę rasową dawnego mieszczaństwa lwowskiego» ґрунтувалася на різноманітності її складників: з поєднання польського темпераменту, німецької метикованості й вірменської гарячої вдачі в руському тілі утворилася львівська кров і її особлива якість – «praepollentis sanguinis ubertas – могутньої крові урожайність» [ibid].

Читайте також: «Topographia civitatis Leopolitanae» Іоганна Алембека початку XVII ст. як джерело з історії Львова: коґнітивна рамка, наративні стратегії

Бартоломей Зиморович (1597–1677) народився, прожив усе життя і помер у Львові1, був сином муляра Станіслава Озимка зі львівського передмістя, починав свою кар’єру судовим оборонцем, завдяки власній діловитості та посагу дружини швидко розбагатів і здійнявся сходами львівського політикуму: 1648 р. уперше (а потім ще кілька разів) був обраний бургомістром Львова. Керував обороною міста під час облоги козаками і московитами 1655 р. та турками 1672 р. Діяльність на літературному поприщі почав із сатиричних та ліричних віршів (польською мовою); у своїй першій поемі «Пам’ятка з турецької війни» прославив перемогу над турками під Хотином. Його латиномовну хроніку «Leopolis triplex – Потрійний Львів», що охоплює історію міста від 1202 до 1633 рр., не можна віднести до тих, що написані sine ira et studio: попри те, що цей об’ємний твір базується на історичних джерелах, Б. Зиморович показує себе пристрасним львівським патріотом з низкою упереджень, особистими прихильностями й антипатіями, які завзято виказує за допомогою різноманітних художніх та риторичних прийомів.

На прикладі «Потрійного Львова» можна спостерігати типове на той час явище жанрового синкретизму – за словами дослідника Дмитра Наливайка, у давній період розвитку письменства історіографія належала до системи літературних прозових жанрів: історіографічні, публіцистичні, твори літератури факту (описи мандрівок, мемуари, листи, щоденники, послання, реляції, трактати тощо) «поєднували у своїй структурі різні елементи і функції – як науково-інформативні, так і літературно-художні, грань між ними відзначалася великою рухливістю» [4, с. 16]. Твір належить до латиномовної сторінки європейської літератури Нового часу – вибір мови, який Бартоломей Зиморович зробив на користь латини, свідчить про його мету донести свої міркування не лише до співвітчизників, а й до міжнародного читацького кола. Адже значення латини в інтелектуальному житті тогочасної Європи було винятковим (детальніше про її роль у розвитку української літератури і культури можна прочитати у низці наших стетей на medievist.org.ua).

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...

Композиція твору «Потрійний Львів», як підказує сама назва, включає три частини: «Львів руський», «Львів німецький» та «Львів польський». Перша частина охоплює події княжої доби від заснування міста до смерті князя Льва. Вже тут хронікар загострює увагу читача на багатонаціональності міста як його характерній ознаці споконвіку, пояснює, як і чому князь розселив прибулі під його опіку народи, і, ведучи мову про русинів, євреїв, вірменів і татар, резюмує: «Отак це місто з чотирьох народів, як із чотирьох стихій, складене» [7, с. 46]. Однак у подальшому викладі можна розрізнити тільки дві «стихії»: перша, дика, потворна (євреї, татари) у кращому своєму прояві дивна, чужакувата (вірмени) чи груба й невміла (русини); друга ж, є хоч і прийшлою, однак позитивна в усіх відношеннях (німці, поляки). За стінами Львова, бачиться авторові, бурхає та сама, перша, небезпечна стихія – сусідні народи: угорці, молдавани, волохи, литвини, мазури, турки, які ніби-то постійно нападають на кордони польського королівства, вчиняють різноманітні злодіяння. Такий одвічно властивий людині поділ життєвого простору на свій і чужий (передовсім за віровизнанням, навіть у XVII ст.), а відтак протиставлення себе іншому, підсилювався бароковими тенденціями – антитетичністю, потягом до суперлятивів тощо.

Загалом, на думку Зиморовича, «на початку свого існування Львів був ще варварським і відірваним від духовного тіла правовірних», і лише кращі з русинів «від облудних грецьких помилок повернулися на правильний шлях» [7, с. 64] – читайте: перейшли в католицтво. У давні часи належність до певного народу ототожнювалася з конфесійною. За спостереженнями дослідника історії Львова XIV–XVIII ст. Ореста Заяця, «етнічні групи об’єднувалися за конфесійною ознакою і утворювали більші «національні громади», які власне й були об’єктами правових відносин» [1, с. 177]. Навіть у першій чверті XVIII ст. львівський канонік Ян Юзефович (1663–1729), описуючи історію львівського архиєпископату, розмежовує в громаді передусім catolici et schismatici, хоча, коли йдеться про національний склад Львова, вживає також етноніми Polonus, Russicus (Ruthenus), Iudeus, Armeniacus та ін.

Характеристики інших етнічних груп громади (татарів, євреїв), менш чисельних, до того ж, іновірних розкидані по всьому тексту. Б. Зиморович використовує згадки про них для увиразнення описів чи як тло розповіді про діяння «народів-творців» історії Львова. До таких народів, на його думку, належать русини (оскільки Львів заснований на їхній землі руським королем Данилом), німці, бо вони – джерело чеснот громади і поляки – як актуальні володарі міста, переможці, тому гідні глорифікації за визначенням.

У побудованому за принципом інтертексту «Потрійному Львові» Б. Зиморовича знаходиться місце для численних алюзій, парафразів, а також дослівних цитат. Зокрема, львівський хронікар наводить слова польського історика Мартіна Кромера, розповідаючи, звідки і чому прийшли в польські землі німецькі колоністи: «Коли Польщу і Русь, почасти війнами недавніми і набігами варварів, почасти мором виснажені [король Польщі Казимир ІІІ] побачив, (...) поля виділив людям тевтонського роду, запрошеним чи прибулим» [7, с. 62].

Читайте також: Українські землі за описом „Полонії” Шимона Старовольського (1632)

На противагу першому, «варварському» періодові історії міста, в частині «Leopolis Germanica» описується становлення Львова як осередка цивілізації, Б. Зиморович пов’язує це безпосередньо з появою німецьких поселенців незабаром після приєднання Галицького князівства до Польщі, здійсненого рукою Казимира ІІІ Великого (1310–1370). Як відомо, потужна хвиля іноземної колонізації Польщі за Казимира – спустошені війнами або доти необжиті землі заселили німці, почасти вірмени, євреї, татари – принесла позитивні наслідки у вигляді пожвавлення економічного розвитку та культурного взаємообміну між контактуюючими народами.

Причину ж появи німецької залоги у львівському замку письменник пояснює закономірним бажанням короля Казимира ІІІ Великого перебувати під захистом тих, кому, за Тацитом, немає рівні серед смертних у зброї та вірності. Король виявив воїнам значну прихильність: «доручив німцям самим порядкувати над іншими місцевими мешканцями та турбуватися про місто» [7, с. 64]. Чисельність перших німецьких поселенців у Львові, за Зиморовичем, значна: їх, «кажуть, було 1200» [ibid.] – стверджує він під 1345 роком. Водночас, історичні документи свідчать, що найбільша інтенсивність німецької колонізації припадає на пізніший час – 1405–1426 рр. (понад 63% від усіх новоприйнятих до львівської громади у цей проміжок часу становлять саме німці [1, с. 177]).

Фабула розділу «Львів німецький» скорочено виглядає так: запрошені до Львова Казимиром ІІІ німецькі переселенці швидко освоїлися у місті, полюбили свою нову батьківщину, отримали від короля землі за мурами Львова («Цим старі наші заохочені, як доти боронили чужу Спарту, так потім Львів, уже як свій власний, більше і більше покращувати не припиняли, аж поки він не став столичним містом» [7, с. 64]), побралися з руськими дівчатами («Жінки і велика кількість хліба // Були гачком для німців» [ibid., с. 63]). Користь від приєднання німців до львівської громади хронікареві очевидна: «Їхніми старанням і коштами збудовано для міста кілька костелів, переведено здалека чернечі згромадження, перенесено митрополичий престол з Галича; на той час на Русі побачили Муз і гостинно прийняли, зерна слова Божого розсіяно по цілій Русі, і в серцях шляхти вони дали плід. (...) [Німцям] Львів зобов’язаний саксонським правом, крайовими судами, основними урядуваннями, становищем люду, ласками, привілеями на торгівлю, ремісничими цехами, а також захистом значніших міст, консульськими відзнаками, курульними кріслами, почесними шатами перших громадян і самим інструментом покарання, що боронить права» [ibid., с. 64]; 1377 р. «також зусиллями тевтонців відкритий шпиталь святої Єлизавети, перший у цьому місті» [ibid., с. 68].

Перелік чеснот німецьких переселенців, укладений за Б. Зиморовичем, дуже різноманітний і підтверджується на сторінках його праці численними прикладами: «побожність, шанування влади, приязнь до своїх, гостинність до чужих» [ibid., с. 64.]; «вони більш хазяйновитіші й ретельніші за поляків у справі накопичення й ощадливості» «добрі звичаї більше шанують, ніж хороші закони» [ibid., с. 65]; «майстровиті у мирі, бадьорі на війні, але однаково вірні»; на додачу – ціла низка цитат із творів Тацита [ibid., с. 66]. Узагальнивши численні похвали, сформульовані львівським хронікарем на адресу громадян німецького походження, можна припустити існування певної ієрархії якостей у його сприйнятті. На першому місці – войовничість (вірність2, витривалість, звитяга, знання військової справи), на другому – побожність, на третьому – освіченість (зокрема медична), на четвертому – поміркованість (ощадливість, стриманість в особистому житті) – всупереч твердженню самого Зиморовича, для якого ніби-то найголовнішим є те, що «добрі звичаї, які, за свідченням Тацита, німці більше шанують, ніж добрі закони, вони запровадили у Львові» [ibid., с. 65].

Виняткову заслугу німців у зміцненні обороноздатності Львова Б. Зиморович наголошує у різні способи, зокрема, приписуючи поселенцям намір залишити таким чином добру згадку про себе: «щоб їхні добродіяння до пізніших нащадків проіснували, проти зовнішньої сили місто, згідно з вимогами тих часів, замкнули довкола валами, ровами, баштами; давніми творіннями, а особливо лише у той час винайденою ручною зброєю нового зразка, достатньо захистили, запасом живності на випадок тривалої облоги забезпечили» [ibid.].

За даними сучасних істориків, з сер. XV ст. поступово зростає чисельність і вага польського компоненту львівської громади. Б. Зиморович втілює цей факт в художню форму: «Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про збільшення і прикрашання міста, бо всі майже жертвували громаді щось виняткове» [ibid., с. 126]. Ставлення поляків до німців письменник характеризує, посилаючись на М. Кромера: «поляк прославляє супротивний йому народ, з яким ведуться віковічні змагання за славу і за перемоги в битвах. Але цноти й у противників гідні похвали» [ibid., с. 63].

Водночас автори переважної більшості відомих на сьогодні латиномовних львівських хронік виказують у кращому разі латентну неприязнь до руської громади з боку пропольськи налаштованих авторів. Це нескладно пояснити реальною розстановкою сил у тогочасній столиці Руського воєводства, де точилася боротьба за владу між поляками та русинами. Перші серйозно і небезпідставно остерігалися других, у яких «пам’ять про власну державу тліла, як іскра в попелі, яку повів вітру міг як загасити, так і роздмухати» [6, c. 225]. Ані вірмени, ані німці не могли конкурувати з поляками у цій боротьбі, оскільки були справжніми прибульцями, русини ж були давніми власниками міста і значних обширів як на схід, так і на захід від нього3.

Уділивши увагу русинам у першій частині «Потрійного Львова», письменник мимоволі, але дуже влучно розкриває причини неприхильного ставлення до руської частини громади Львова: «жадоба панування, палкіша за подібні пристрасті, нерідко обидва [народи] між собою зіштовхувала: полякам бачилося, що їм на згубу розростаються русинів кордони і сили, а русини волали, що поляки під виглядом допомоги їх перемагають» [7, с. 39]. Документальні дані свідчать: упродовж 1405-1426 рр. тільки 11 українців стали громадянами4 Львова (2% від кількості громадян), з часом відсоток новоприйнятих до громади осіб, що вказали на таку свою етнічну належність, зростає: «У 1562-1571 роках вже 55 українців стали громадянами міста Лева, що складало 20% громадян» [1, c. 182].

«Потрійний Львів», написаний львівським бургомістром Бартоломеєм Зиморовичем – важлива пам’ятка свого часу. Головне її значення полягає не в історичних відомостях, бо, хоча, за твердженням Наталі Царьової, першої перекладачки «Leopolis Triplex» українською, Б. Зиморович, маючи доступ до міського архіву, поклав його документи в основу своєї праці, – значна частина з тих джерел, на які посилається хронікар, не збереглися, а інші документи не завжди підтверджують його висновки. Справжня цінність твору полягає в тому, що він є політичною візією історії Львова, яка належить представнику міської владної верхівки, до того ж, наділеного неабияким літературним хистом.

За емоційним тоном, доречно використовуваними тропами й риторичними засобами не зразу стає помітним, як майстерно Б. Зиморович розставляє акценти в оповіді про історичне минуле свого міста. Однак зробивши композицію твору тричленною, а до того ж, винісши тришаровість Львова у заголовок, Бартоломей Зиморович мимоволі загострив читацьку увагу на втіленні своєї концепції. Відтак помітнішими стають деякі невідповідності: з огляду на сакральність цифри три, не дивно, що саме на неї припав вибір в письменницькій періодизації історії Львова. Загалом, використана Зиморовичем схема – традиційна для європейської історіографії і простежується ще на рівні космогонічних міфів греко-римської Античності, де часи до запанування Зевса-Юпітера зображувалися як тиранія грубих і жорстоких істот. За цією схемою руський період змальовується як первісний в історії Львова, часи володарювання в місті князів дикого і нецивілізованого народу, на доказ – опис зовнішності літнього князя Василька, брата засновника міста, Данила: «Більше був подібний до фавна, ніж до людини: весь кудлатий, розчухраний, брудний, з навислими бровами та вусами, з довгою й широкою бородою» [7, с. 53]. Німецькому періоду Б. Зиморовичем відводиться роль славного, помірно віддаленого минулого, яке зазвичай ідеалізують і глорифікують вдячні наступники – поляки, актуальні господарі сучасного авторові Львова.

«Потрійний Львів» – це не просто компіляція джерел, здійснена істориком-аматором, який компонує з розрізнених відомостей історію рідного міста – Б. Зиморович творить ідеологію, бо не стільки переповідає відомості, видобуті з різних джерел, скільки тлумачить, що, на його думку, «добре, а що – погано», і, відповідно, хто заслуговує на владу в місті, а хто нездалий, або й просто – ворог. Він не може викреслити з тріади творців історії Львова русинів, але робить усе, щоб звести нанівець їхнє значення.

Читайте також: Львівський світ книги у “Сотні польських письменників” Шимона Старовольського

Оскільки Б. Зиморович позиціонує себе в цьому та багатьох інших творах, особливо в написаних у другій половині життя, як рвійний християнин-католик, «потрійність» Львова може прочитуватися ще й у релігійному аспекті: руські князі дали місту «тіло», німецькі поселенці – дух, польські володарі – душу. Це також виправдовує зникнення з переліку (але не зі сторінок «Потрійного Львова») вірменів – одного з тих народів, із яких місто було як «із чотирьох стихій, складене» [7, с. 46].

Таким чином, політична заангажованість твору, авторська суб’єктивність, вибіркова, але затята ксенофобія автора не зменшують літературної цінності «Потрійного Львова», а тим більше не є підставою драматизувати міжетнічні стосунки у строкатій львівській громаді XVII ст., яка упродовж століть залишалася яскравою ілюстрацією надетнічної згуртованості. Водночас дозволимо собі не погодитися з Ігорем Шевченком, який, характеризуючи творчість з українсько-польських письменників С. Кленовича, Ш. Шимоновича, братів Зиморовичів (Шимона і Бартоломея) та М. Шажинського, стверджує, що «ми там також не знайдемо і тіні почуття вищости, а тим більше неприязні щодо місцевого населення (як виняток, один раз такий акцент з’являється у Кльоновича стосовно гебреїв)» [5]. Щодо «леополіфіла» С. Кленовича, то різкий випад на адресу місцевих євреїв займає 26 рядків в його «Роксоланії» (для порівняння, схвальна характеристика львівських вірменів займає наполовину менше, а нейтральна згадка про русинів обмежується двома рядками) [3]. Образи руських панн змальовано обома братами-Зиморовичами справді дуже романтично, але в «Потрійному Львові» Бартоломея почуття вищості щодо місцевого населення виявляється цілком недвозначно, попри визнання необхідності дбати про охорону руських кордонів, оскільки «якщо у Русі щось віднімається, то і Польщі збитки» [2].

Ці суперечності у поглядах представників культурного порубіжжя підтверджують іще одне правило, справедливе щодо львівської громади: найбільш стабільною є та система, якій притаманна динамічна рівновага. Закиди один одному на сторінках історіографії, гострота теологічної полеміки, патетика й піднесення свого як найкращого в етикетних творах тогочасної автури урівноважувалися здатністю швидко об’єднуватися і злагоджено протидіяти зовнішнім небезпекам – саме це давало підстави говорити давнім і пізнішим історикам як окремо про львівську русь, «наших» поляків, «Схід під львівським небом» – вірменів тощо, так і загалом про «львівську расу», кров, цивілізацію тощо.

В історії Львова за версією Б. Зиморовича, німецький складник громади наснажує її поміркованим і мужнім духом, виконує роль морального стрижня, що робить місто нездоланним, адже «що тільки теперішній Львів має святого чи видатного, усе це перейняв від найперших тевтонців» [7, с. 64]. Менш очевидним, але цілком прочитуваним підтекстом частини «Leopolis Germanica» є послідовне прагнення пропольськи налаштованого ідеолога львівського владної верхівки5 вибудовувати славетне минуле Львова, починаючи з німецької його колонізації, натомість применшити і навіть дискредитувати значення руських князів в історії Львова (наприклад, через нагадування про спілку між князем Данилом і ханом Батиєм).

Читайте також: Львівський кармелітський літопис

Такі авторські інтенції стають цілком зрозумілі з урахуванням принаймні двох важливих деталей: по-перше, Зиморович був сином ремісника з передмістя (можливо, вірменського походження) і, пробившись своїми силами і здібностями до львівського політикуму, прагнув за будь-що зміцнити свої позиції, влившись до владної (scilicet – польської) частини львівського суспільства. Крім того, Б. Зиморович, судячи з того, що про нього відомо і передусім, зі стилю письма, був людиню експресивною. Його, з сучасного погляду, тенденційність, упередженість, суб’єктивність не викликають сумнівів. Однак невдоволене відвертання від того, що здається нині національною нетерпимістю, означало б тільки одне: некомпетентність чи, радше, непідготованість до здійснення досліджень в галузі історії літератури. А те, що «Потрійний Львів» є одним із найцікавіших для аналізу творів української неолатиністики, не викликає сумніву.

Примітки
1 Сучасний Б. Зиморовичу Львів мав офіційний статус адміністративного центру Руського воєводства у складі Речі Посполитої.
2 Неодноразове наголошення на цій якості як визначальній для фундаторів моралі міської громади може бути пов’язане з тим фактом, що 1658 р. (розпал роботи над твором) папою Олександром VII Львову був дарований девіз: «Semper fidelis – Завжди вірний».
3 ...tylko że po za ormiańską ulicą nie było już nikogo i niczego a po za ruską leżał duży świat, śpiący i bezwiedny, ale zasilający, ją ciągle tem wszystkiem, co się w nim ze snu budziło. [6, c. 225].
4 Йдеться про офіційний, документально зафіксований акт прийняття громадянства.
5 Про таку свою місію Б.З. велемовно заявляє в передмові, присвячуючи твір «найшляхетнішим мужам, панам радним сенату Львівського» і завершуючи вступ звертанням до них же: «Львів також мій літературний разом з його архітектором братською рукою прийміть, у цегляному довго, у літературному вічно живіть!» [2].

Література
1. Заяць О. Громадяни Львова XIV–XVIII ст.: правовий статус, склад, походження. Київ – Львів, 2012. 592 с.
2. Зіморович Б. Потрійний Львів тобто Хроніка міста Львова. Незалежний культурологічний часопис «Ї». [Online] http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
3. Кленович С. Роксоланія. Літопис. [Online] http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm.
4. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К.: Дніпро, 284 с.
5. Шевченко І. Польща в історії України. Незалежний культурологічний часопис «Ї». [Online] http://www.ji.lviv.ua/n10texts/shevch.htm.
6. Łoziński Władysław . Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. s.l. : We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt., 1890. p. 306 с.
7. Zimorowicz J.B. Leopolis Triplex czyli Kronika miasta Lwowa // Josephi Bartholomaei Zimorowicz Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur ex mandato senatus eiusdem civitatis / Ed. C. J. Heck. – Leopoli, 1899. – 424 p.