Львівський кармелітський літопис

Серед цікавих фактів з історії монастиря – розповідь про те, як 1620 р. п’ятеро монахів вирушили полковими священниками з польським військом гетьмана Жолкевського; у битві під Цецорою, де поляки зазнали поразки, один з монахів загинув у битві і ще двоє – в полоні, звідки Клименту Ільницькому вдалося втекти, перепливши Дністер, а ще один, Михайло Босняк, охрещений турок, згодом був викуплений з полону своїми братчиками. Під час пошесті 1623 р. померли ігумен та 16 ченців. 1625 р. почалося спорудження кам’яної будівлі монастиря – кармелітам у цьому допомагали жовніри, які мали їх за своїх духовників. Під час першої облоги Львова Богданом Хмельницьким у 1648 р. монастир був зруйнований і відбудований на кошти, що заповів кармелітам львівський староста, писар польний Адам Гієронім Синявський (1623–1650 рр.)


Назва латиною: Annales Leopolienses Carmelitanae (у збірці «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси» (упорядник В. Антонович)).
Обсяг: рукопис на шести листках in 4° (за Антоновичем)
Видавець: Типография Г.Т. Корчак-Новицкого
Рік видання: 1888, Київ
Оригінал зберігається: у відділі рукописів інституту Осолінських, № 2154 каталогу (за Антоновичем).
Мова: латинська.

«Annales Leopolienses Carmelitanae – Львівський літопис кармелітський» був віднайдений та частково оприлюднений Володимиром Антоновичем. За змістом рукопис поділяється на дві частини: перша, з підзаголовком «Annotata circa monasterium Leopoliense fratrum Cаrmelitarum in platea Figulina – Зауваги про львівський монастир братів-кармелітів на Гончаревому дворищі» це сама хроніка, друга (чотири останні аркуші) містить рoзповідь про походження чудодійної ікони кармелітського монастиря і перелік здійснених нею понад чотирьох десятків див. З першої частини дізнаємося про те, що обитель кармелітів у Галицькому предмісті Львова заснував бл. 1442 р. краківський каштелян Ян Чижевський; перша споруда монастиря згоріла під час татарського набігу 1616 р. Вдруге монастирська будівля постала на ділянці, пожертвуваній кармелітам львів’янином Альбертом Макухою, гончарем (figulus), (звідси у назві першої частини – «in platea Figulina»).

Читайте також: Книгозбірня монастиря Ордену босих кармелітів у Вишневці: історія та книгознавча характеристика фонду

Серед цікавих фактів з історії монастиря – розповідь про те, як 1620 р. п’ятеро монахів вирушили полковими священниками з польським військом гетьмана Жолкевського; у битві під Цецорою, де поляки зазнали поразки, один з монахів загинув у битві і ще двоє – в полоні, звідки Клименту Ільницькому вдалося втекти, перепливши Дністер, а ще один, Михайло Босняк, охрещений турок, згодом був викуплений з полону своїми братчиками. Під час пошесті 1623 р. померли ігумен та 16 ченців. 1625 р. почалося спорудження кам’яної будівлі монастиря – кармелітам у цьому допомагали жовніри, які мали їх за своїх духовників. Під час першої облоги Львова Богданом Хмельницьким у 1648 р. монастир був зруйнований і відбудований на кошти, що заповів кармелітам львівський староста, писар польний Адам Гієронім Синявський (1623–1650 рр.).

«Annales Leopolienses Carmelitanae» досі так і залишається неперекладеним з латини рукописом, оскільки Володимир Антонович вочевидь не мав на меті висвітлювати церковну історіографію (а саме для її доповнення може прислужитися цей літопис) – його «Сборник летописей» скомпонований таким чином, щоб на основі опрацьованих джерел дати уявлення про найважливіші, на думку укладача, події української історії. Саме тому він оприлюднює ту частину кармелітської хроніки, яка, за визнанням самого Антоновича, «содержитъ разсказъ o событіяхъ въ южной Руси съ 1648–1676 годъ и главнымъ образомъ посвящена описанію осады Львова Хмельницкимъ въ 1648 году, во время которой разрушенъ былъ Кармелитскій монастырь» [с. 51].

Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі

Цілком імовірно, що саме кармелітським літописом як джерелом відомостей про облогу Львова 1648 р. користувався відомий львівський хронікар Ян Юзефович. На такі висновки наштовхують порівняння: змалювання звірств під час нападу на обитель кармелітів: «viri ac foeminae, senes ac pueri 388 mactati et ad 120 sub tecto combusti fuerunt – чоловіки й жінки, старі й діти – 388 було замордовано, і близько 120 під дахом згоріли» [с. 242]; в літописі Яна Юзефовича: «plurimos, ultra 388, erudeliter mactaverunt; ultra 120 homines sub tegumen ecclesiae latentes (quod subito succederunt cosaci) combusserunt, puerorum infantium numero non cоmputato – більшість, понад 388, жорстоко замордували, понад 120 людей, які під дахом храму ховалися (коли несподівано напали козаки), спалили, хлопчиків малих без ліку» [с. 145]. При цьому канонік, як і решта пізніших історіографів, вдається до узагальнень («У святому цьому місці понад 14 монахів було замучено» [ibidem]), то автор кармелітського літопису, поіменно називає загиблих братів, яких налічує 12, оскільки «брати Серапіон Ройовський і Марціан Самбірський, священики, серед мертвих не були знайдені, коли в той час розшукували їх, вірилося, що до татарів у полон потрапили (як і брат Андрій, новонавернений, також тоді захоплений, в кордонах Волощини з їхніх рук утік і в Татарії, в дорозі лих зазнавши, зник)» [c. 242]. Імовірно, кармелітський хронікар був сучасником подій, і ще сподівався на повернення зниклих братчиків.

Яскравими барвами в кармелітському літописі змальовано врятування монастирського дзвона стараннями наставника новаків, який наважився піти до самого Богдана Хмельницького, поважного старця Стефана Топольського. С. Топольський – вочевидь, один із перших паростків відомої зукраїнізованої династії священників, що може служити ще одним підтвердженням католицького її коріння. Це далеко не єдина золота піщина інформації, що їх можна видобути з латиномовної історіографії і що могли б пригодитися в історичних дослідженнях, зокрема, в мікроісторичних побудовах.

На сторінках кармелітського літопису знаходимо підтвердження цікавої подробиці з життя сімейства львівського райці Мартина Никанора Анчевського, не лише персонажа, а й автора латиномовних творів. Хронікар описує згубні наслідки походу під 1672 р. на Польщу турецького султана з військом і повідомляє таке: «Богом великим захищений, уцілів Львів, але як запоруку із середовища свого вісім громадян, а саме: Андрія Шимоновича, доктора медицини, Яна Студницького, помічника лавника (через вік немічного), який сина свого, вдягнутого у тогу гідного юнака, замість себе відрядив, Андрія Добрича з Едвардом Ненським, поляків із трибунів, Габрієля Миколайовича Бернатовича та Яна Яськевича, вірменів, Степана Лаврисевича з Петром Афендиком, русинів – усіх їх віддали туркам у заручники, обіцяючи заплатити відкуп, 80 тис. талерів, щоб звільнити громадян своїх, які аж до року 1676 перебували в полоні, деякі з них померли, перш ніж були викуплені, а деякі повернулися тільки 1679 р.» [с. 245]. Порівнявши відомості з різних джерел про цей факт з історії Львова, можемо скласти загальне уявлення про ситуацію: перед облогою Львова 1672 р., яка видалася міщанам страшнішою за дві попередні, вчинені Хмельницьким, з міста втекли майже всі райці, окрім двох. З огляду на це, командування обороною міста доручили лавникам, зокрема, резервом на Ринку командував Андрій Шимонович, зять Мартина Анчевського, одного з райців, які покинули місто у небезпеці. Не маючи змоги надати туркам за зняття облоги 80 тис. дукатів, зубожіла громада мусила дати заручників з-поміж своїх знатних громадян, які мали залишатися в полоні до повної сплати. Турки доправили заручників до Кам’янця, де утримували в досить суворих умовах.

Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору

Літописець-кармеліт, розповідаючи про події Хмельниччини, практично ніде не розділяє згадки про козаків і татарів – ця манера, загалом характерна для латиномовної історіографії, поширюється далеко за хронологічні межі Визвольної війни, наприклад, в описі подальшої долі дзвона одного з костелів (ibidem, епізод татарської облоги Львова 1672 р.). Козаки на сторінках цього твору виглядають знеособленим знаряддям війни в Божих руках. Окрім Богдана Хмельницького, лише нечисленні, найвизначніші козацькі ватажки удостоїлися бути названими на імена (так само, як і татарське військо, представники якого фігурують в літописі виключно в множині) решта – це Сosacі чи quidam Сosacus, якщо йдеться про певний злочин, здійснений одноосібно.

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений

Якщо згадки про загибель братчиків можна пояснити авторським сприйняттям смерті як переходу в кращий світ, то зображення решти жахіть війни (вбивства, пограбування, плюндрування) як чогось належного здатне збентежити сучасного читача – але не літературознавця. За словами Н. Яковенко, Хмельниччину зазвичай описували з обох боків (українського та польського) як явище апокаліптичного характеру, якому неодмінно мали відповідати прикмети «кінця часів»: нелюдські злочини, святотатство, моторошні візії повальної загибелі, незвичайні кари тощо. Ще одним підтвердженням цього може слугувати те, що перекази про вбивства десятків людей менш емоційні, ніж розповіді про долю конкретних культових будівель: «Всі оздоби, кажу – всі, навіть дах церкви ордену спалений дотла, вікна, двері, вівтарі посічені, металеве все, кажу – все віддерто; коли все спустіло, вже й дзвін висячий в Україну наказано було відіслати (...)» [с. 244].

Судячи з тексту, хронікар мав на меті створення саме таких картин, досягнення цього завдання, з одного боку, полегшувалося, а з іншого ускладнювалося використанням засобів із жанрового арсеналу монастирського літописання. Деперсоналізація, анонімність воїна, а тим більше позбавлення ворога імені навіть тоді, коли це ім’я було відомим, – цілком зрозумілі літературні прийоми. Однак монастирський хронікар не міг сповна скористатися тим, що було в розпорядженні світського письменника – йдеться про цілий набір імен з античної міфології та історії, використання яких посилювало художність твору, робило його сприйняття багаторівневим. І все ж особиста причетність до релігійної сфери не перешкоджала авторові користуватися мандрівними топосами, (наприклад, у згадуваному літописі кармелітського монастиря: культова споруда як сховище для сотень мирних мешканців, смертельна загроза як наслідок зради дворушної людини, стандартні подробиці в описах пограбування монастирів тощо). Саме ця обставина нерідко ускладнює визначення справжніх масштабів трагічних подій – потрібна комплексна дослідницька робота з обов’язковим зіставленням між собою текстів та інших історичних джерел, з урахуванням літературознавчих висновків і тощо.

С. 244–245:
Однак те, що згромадження значне на ділянці Гончаревій настільки великої руйнації зазнає, хто б передбачив? Всю свою злість вимістив найдикіший шал варварів.
Всі оздоби, кажу – всі, навіть дах церкви ордену спалений дотла, вікна, двері, вівтарі посічені, металеве все, кажу – все віддерто; коли все спустіло, вже й дзвін висячий в Україну наказано було відіслати, та через гідного поваги старійшину (потім навіть виголошеною похвалою те не згадано) Стефана Топольського, на тоді наставника новаків, повернено. Він був ведений почуттям настільки великої сміливості, що не побоявся навіть до самого гетьмана Богдана Хмельницького прийти, прохаючи, щоб залишили дзвін церкві; його проханням чи імовірніше, почуттям зворушений, зглянувшись на збитки від штурму, залишив [дзвін]. Але ці самі дзвони знову були звернені до козаків р. б. 1672, коли ще більше лихо і небезпека прийшла до Львова і з того часу численними збитками община була пригнічена.
Тим часом ці поразки послабили республіку, бо заколотник Дорошенко Петро передав Україну під покровительство Турків і, виступивши, привів до Польщі війну, бо року вищезгаданого, 1672, сам турецький володар з численним спорядженням для війни, з щонайозброєнішим військом виступив проти Польщі, при Батогу військо кінне досить нескладного бою зазнало.
Кам’янець захопили, неприступну фортецю, й інші громади на Поділлі. Сам залишився при Гусятині захопленому, спаленому, пограбованому місті, і послав Каплана-пашу до Львова.
Богом великим захищений, уцілів Львів, але в запоруку із середовища свого вісім громадян, а саме: Андрій Шимонович, доктор медицини, Ян Студницький, помічник лавника (через свій вік знеможеного) сина свого, вдягнутого у тогу гідного юнака, замість себе відрядив, Андрій Добрич з Едвардом Ненським, поляки з трибунів, Габрієль Миколайович Бернатович та Ян Яськевич, вірмени, Степан Лаврисевич з Петром Афендиком, русини – усіх їх віддали туркам як запоруку, обіцяючи заплатити відкуп, 80 тис. талерів, щоб звільнити горомадян своїх, які аж до року 1676 були полонені, деякі з них померли, перш ніж були викуплені, а деякі повернулися тільки 1679 р.
Переклад з лат. Л. Шевченко-Савчинської