Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол. наук, докторант, Олеся Гульчій, д. мед. н., професор. Національний медичний університет імені О.О. Богомольця
Перша друкована українська книжка одного з перших докторів наук з України Юрія Котермака-Дрогобича (1450–1494) відкривається віршованим вступом, у якому автор стверджує, що розум і талант спроможні відвернути удари долі, провіщені зірками: З Богом зрівнятися гідним є той, хто владу над розумом має. Однак це – переклад, в оригіналі слова були написані латиною, яка ще принаймні століття залишалася в європейських країнах наднаціональною мовою науки, освіти, релігії. Завдяки тому, що вітчизняні інтелектуали розмовляли в буквальному розумінні спільною мовою з рештою Європи, українська культура не була осторонь загальних важливих тенденцій розвитку.
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
З огляду на історичні обставини, безпосередня взаємодія українців та білорусів з периферійними складовими західного світу тривала не одне століття, результатом чого стало вироблення прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій. Українським інтелектуалам належить також важлива роль у передачі вже адаптованих до православного духовного підґрунтя досягнень європейської культури далі на схід слов’янського світу. Тому таким важливим є визначення на ті часи і пізніше місця України «у системі двох основних координат: по-перше, стрижневого розвитку власної слов’янсько-православної традиції (з початковою опорою на візантійську спадщину), по-друге, найтіснішої взаємодії, починаючи з кінця Cередньовіччя, із Західною цивілізацією (не лише через сприйняття її досягнень, а й через періодичні відштовхування)» [8; 21].
Епоха Ренесансу відродила і посилила інтерес до гуманітарного та природничого комплексу наук – на відміну від середньовічного захоплення теологією. Як наслідок – наприкінці XVI ст. в Європі налічувалося понад 60 університетів, більшість із яких мали інтернаціональний характер, тобто приймали також іноземних студентів – університети studia generalia, а ті, в яких навчалися лише місцеві мешканці, звалися studia particularia. Останні, даючи, вузькоспеціалізовані знання, не мали права присуджувати вчені ступені. В Україні цього часу також зростає цінність освіти, збільшується кількість шкіл, але ані середніх, ані вищих навчальних закладів поки що не існує, а відтак перші вихідці з України-Русі потрапляють до університетів Західної Європи з середини XIV ст. Діти міщан, ремісників, купців, урядовців здобували освіту у вищих навчальних закладах Італії (Болонь, Падуя), Німеччини (Кенінгсберг, Лейпціг, Вітенберг), Англії (Оксфорд, Кембридж), Польщі та Литви (Ягеллонський, Віленський університети). З Болонським університетом пов’язана діяльність вченого з України Юрія Котермака-Дрогобича. У Падуанському університеті у XVII ст. навчався Станіслав Оріховський; вихованцями Краківського університету були відомі українські письменники та культурні діячі: Григорій Чуй-Русин, Себастіян Кленович, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила. Вчені українсько-польського порубіжжя (Мартин Русин, Ян Петрицій, Еразм Сикст, Андрій Абрек та багато інших, які називали себе русинами, роксоланами чи львів’янами) здобували освіту й викладали на кафедрах університетів у Кракові та Замості.
Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів
Походження вченого нерідко закорінювалося у різні народи та віри, його рідна мова не збігалася з офіційною, а освіта здобувалася далеко за кордоном – усе це разом із переконаністю в тому, що людська думка не знає кордонів, сприяло формуванню своєрідного космополітизму ренесансних гуманістів [10; 120]. На думку О. Пахльовської, західні регіони України розвивалася за європейським циклом: мала батьківщина – національна – пан’європейська: «Від Давньої Греції і далі – через міста-комуни ренесансної Італії – поставала сьогоднішня Європа як багатовимірна рухома галактика «малих батьківщин». [9; 24]. Однак інтенсивність вживання означень Roxolanus, Ruthenus і под., які додавалися до прізвища (в тому числі в офіційних документах та на титульних сторінках власних праць) свідчить про те, що це не просто вказівка на приналежність до вужчих крайових утворень, а послідовні прояви національної ідентифікації в наднаціональному латиномовному середовищі, властиві також іншим європейцям. Нерідко ім’я бралося за назвою рідної місцевості (Еразм Ротердамський, Геркулес Саксонський та ін.): перші відомі трансформації українських топонімів в антропоніми відбувалися ще у XIV ст. – Мартин із Журавиці або Русин, Петро Кордован з Рутенії, та тривали у XV–XVІІ ст.: Микола Петрович із Бузька, Матвій із Тухлі, Симон із Дрогобича, Іван Петрович із Глухова, Юрій Дрогобич, Павло Кроснянин, Григорій Самборитянин, Варфоломій із Галича, Іван Іванович із Кам’янця [7].
Процитований на початку статті твір «Прогностична оцінка поточного 1483 року» був виданий у Римі накладом бл. 500 примірників 1483 р. – усього через декілька років після винаходу друкарського верстата. Прикметно, що першою відомою друкованою книгою українського автора є саме латиномовний твір, також те, що її автор Юрій Дрогобич (батьківське прізвище – Котермак), видатний астроном і талановитий письменник, першим серед українців здобув ступінь доктора наук у галузі медицини. Поєднання занять астрономією з медициною зовсім не випадкове: у ті часи вважалося, що кожен лікар мусить знатися на зірках, щоб за розташуванням небесних світил встановити час, найбільш слушний для здійснення певної процедури чи маніпуляції, коли найкраще діють ті чи інші ліки тощо.
Читайте також: Філософське підґрунтя Прогностики Юрія Дрогобича
Водночас природничі науки тісно пов’язувалися з філософією. На цій основі в Болонському університеті розвивалася філософська течія, яку італійський історик Карло Калькатерра назвав гуманістичним натуралізмом медиків, підкреслюючи, що «викладання медицини стало засобом розвитку природничого, земного, гуманістичного світогляду». Уважно досліджувалися твори класиків медицини, астрономії та філософії: Аристотеля, Авіценни (Ібн-Сіни), Ібн-Рошде; медики послідовно відрізняли «філософію надприродного», побудовану на незбагненній для людського розуму вірі, від філософії природи, яка намагалася раціонально пояснити природні явища.
Майбутній доктор медицини отримав початкову освіту в рідному Дрогобичі, серйозні наукові студії розпочав 1469 р., ставши студентом Краківського університету, продовжив навчання в Болоньї, де на той час зростає значення так званих artes liberales, передовсім гуманістичної філософії, природничих наук і, особливо, медицини. У Болонському університеті Ю. Дрогобич здобув спочатку ступінь доктора вільних мистецтв і приступив до викладання (упродовж 1478–1482 рр. читав лекції з астрономії); водночас він далі опановує медицину. 1481 р., за рік до здобуття докторського ступеня у цій галузі, 31-річний Дрогобич зайняв посаду ректора. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був «головою університету», а також мав цивільну й кримінальну юрисдикцію над усіма особами, залежними від університету.
Читайте також: Нариси історії розвитку медичної освіти у Львові
Однак Джорджо да Леополі (тобто Юрій зі Львова – саме під таким іменем він залишився в історії Болонського університету) вирішує повернутися до Кракова – аби допомагати своїм землякам здобувати якісну освіту у вищій школі на батьківщині#. Документи Краківського університету засвідчують, що починаючи з весняного семестру 1488 р. вчений читав тут лекції з медицини, астрономії, математики. Якраз у ті роки вказані предмети студіював у Краківському університеті Микола Коперник. Як і болонські медики, професор Котермак тлумачив студентам твори Гіппократа, Галена, Авіценни, ділився власним досвідом лікування хворих. У викладанні медицини вчений надавав важливого значення поєднанню теорії з практикою лікування. На заваді поглибленню студій стала заборона краківської духовної влади здійснювати анатомічні розтини. Доводилося проводити заняття зі студентами у міській різниці, де вони спостерігали, як різники розчленовують худобу.
Викладацька діяльність не заважала доктору Дрогобичу провадити широку медичну практику: кілька разів, як одного з найвідоміших лікарів Польщі, його запрошували до хворого короля Казимира. 1492 р. Ю. Дрогобича обрано деканом медичного факультету Краківського університету. Професор проводив також резумпції – оплачувані студентами заняття, на яких із метою підготовки до екзаменів повторювався і глибше вивчався під керівництвом викладача лекційний матеріал. Резумпції відбувалися не в університеті, а в студентських гуртожитках, тому викладачі нерідко користувалися цією формою навчання, щоб, уникнувши контролю університетської адміністрації, тлумачити античних авторів у гуманістичному дусі. Таким чином, доробок Юрія Дрогобича є не тільки важливим внеском у розвиток української медицини, а також одним із чинників формування європейської вищої медичної школи.
Читайте також: Латинська мова. Підручник для учнів медичних ліцеїв
На початку XVII ст. роль духовного осердя повертає собі Київ, приваблюючи свідомих громадян із усіх куточків України: сюди приїздять галичани Йов Борецький, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда та багато інших. Ігумен Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купує 1616 р. коштом монастиря друкарню, де друкувалися не лише кириличні, а й тексти латинкою: польсько-латинські «елементарі», латиномовні твори українських просвітників. За свідченнями дослідників, на землях, що раніше належали Великому Литовському князівству, в 1600–1625 рр. було видано 202 книги польською, 107 – латиною і 56 – українською та білоруською мовами [3; 46].
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
1631 р. школа при Києво-Печерській лаврі об’єднується зі школою Київського братства – так розпочинається історія визначного українського освітнього центру на православній основі – Києво-Могилянської колегії – згодом академії. Зі зрозумілих причин польські королі не були зацікавлені в активному формуванні української еліти, зокрема Владислав IV всіляко протидіяв починанням Петра Могили: за королівським наказом закрилися училищні колонії у Вінниці та в Гощі – право мати їх, так само як і право на самоврядування, а також на викладання богослів’я належало лише академіям. Та, попри це, до Києво-Могилянської колегії, яка була позастановим навчальним закладом, звідусіль потягнулися молоді люди, спраглі знань. Це засвідчило відповідний рівень свідомості суспільства, здатного оцінити всю важливість освіченості у справі оборони власної самобутності. Високий престиж і, зрештою, усвідомлення практичних переваг освіченості спричиняє ситуацію, яку з подивом констатували іноземні мандрівники: в Україні грамотність практично ніколи не була привілеєм людей вузького кола.
Протягом другої пол. XVII ст., попри складні політичні обставини та суперечливе ставлення влади, розвиток колегіуму, орієнтованого на кращі освітні традиції Західної Європи (зокрема, за основну мову викладання у Києво-Могилянській академії слугувала латинська, якою читалися всі курси, окрім граматики церковнослов’янської мови та православного катехізису) йде за висхідною. Запорозьке козацтво на чолі з гетьманом пишаються і матеріально підтримують провідний навчальний заклад України, кількість спудеїв якого сягнула двох тисяч. Царською грамотою 1700 р. була визначена сума, яка щорічно виділялася КМА – 50 руб. грішми і 50 чвертей жита (згодом – 30 руб.) і 200 руб. від українського Військового Скарбу [11; 10]. Конгрегаційна присяга, яку давали академії її випускники, не була пустою формальністю: вони боронили і підтримували свою alma mater і словом, і ділом (для прикладу: колишній випускник Київський митрополит Рафаїл Заборовський видавав щороку на утримання викладачів і студентів 200 крб).
Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на університет, для чого пропонують відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний. Потужна база для цього вже була готова: вивчення природничих наук (астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та ін.) у КМА було започатковане через поступове відокремлення їх від філософії. Природничі знання, які і доти давала Академія, вивчення творів Ібн-Сіни, Везалія, Бекона, Гіпократа, а також досконале знання латини та комунікативних мов часто підштовхували здібних випускників Академії до поглибленого вивчення медицини за кордоном. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи. А з другої половини XVIII ст. – i до госпітальних шкіл Росії.
Читайте також: Книги з медицини та ветеринарії у фондах бібліотек та в приватних книжкових зібраннях в Україні у XVIII ст.
У Києво-Могилянській академії освіту здобували такі загалом відомі на просторах Російської імперії медики: основоположник акушерства, ботаніки й фізіотерапії Н. Амбодик-Максимович; головний лікар Петербурзького генерального госпіталю, професор Кельнської Академії І. Полетика; почесний член 12 зарубіжних академій Д. Самойлович, який довів можливість щеплення проти чуми; основоположник російської анатомічної школи П. Згурський. Цікаво, що перший російський доктор наук у галузі медицини, К. Щепін, здобув ґрунтовну освіту саме у КМА.
У часи, коли повний курс навчання в Академії тривав дванадцять років, предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. Медицина належала до предметів, що викладалися в неординарних класах – так само як і низка мов, історія, географія, математика (включно з алгеброю, геометрією, оптикою, діоптрикою, фізикою, гідростатикою, гідравлікою, архітектурою, механікою), музика, малювання, високе красномовство тощо. 1802 р. був вперше відкритий окремий медичний клас, але йому так і не судилося стати факультетом – спроби перетворити КМА на університет не отримали підтримки з боку царської влади: спочатку заклад було реорганізовано у так звану головну окружну академію, де мали завершувати свою освіту майбутні вчителі народних училищ, а згодом КМА була перетворена на духовну академію.
Унаслідок звуження можливості здобувати освіту європейського рівня удома, відновлюється інтелектуальна міграція української молоді. Виїзди за кордон на кілька років з метою продовжити освіту чи здобути стартовий капітал досвіду для успішної кар’єри на батьківщині здавна були для українців звичайним явищем, змінювалася лише інтенсивність процесу. Так, у 20—30 рр. XVIII ст., часи певної стабілізації політичного життя, що прийшла на зміну болісним спробам гетьмана Мазепи позбутися протекторату московського царя та закінчення Північної війни, участь у якій коштувала Гетьманщині значних людських та матеріальних ресурсів, цей процес знову посилюється. Нащадки козацької старшини, міщан, священників – широкі прошарки населення, здобувши якісну освіту завдяки Києво-Могилянській академії, у пошуках подальших джерел знання орієнтуються переважно на німецькі землі.
За даними дослідниці О. Дзюби, саме тут навчалося найбільше вихідців із Лівобережної України, багато хто з них прагнув здобути професію, це стосувалося передусім вивчення медицини і права: понад 30 вихідців з Лівобережної України і Слобожанщини здобули диплом доктора медицини – переважно у Страсбурзькому і Лейденському університетах [12]. «Аналіз навіть невеликої кількості документів дає можливість говорити про досить швидку адаптацію вихідців із Лівобережної України до інонаціонального середовища (...). Важливу роль у соціальній адаптації відігравала освіта, яку вони здобували у Києво-Могилянській академії, знання мов, ймовірно релігійна терпимість, яку, незважаючи на призначення академії бути твердинею православної віри, дотримувалися її професори» [4; 62].
Читайте також: Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа
Зовсім інакше складалася доля тих українських культурних діячів, хто приблизно у цей самий час – із др. пол. XVII ст. мігрував у протилежному напрямку, до Росії. За спостереженнями наступників, Петро І повною мірою використав на благо Росії потенціал академії: він настільки часто відкликав її викладачів для потреб держави, що академія постійно стикалася з проблемами із заміщення вакантних посад [5; 509]. Від’їзд культурних діячів з України сприяє появі в Російській імперії новацій у книгодрукуванні, музиці, театральному мистецтві, літературі (наприклад, силабізація і тонізація віршів); російська мова тих часів рясніє українізмами, модний одяг має українські мотиви. Уже в 1649–1652 рр. у Москві працювало 32 вихованці київських шкіл (Дамаскін Птицький, Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та ін.), вони перекладають Біблію з давньогрецької і водночас знайомлять російськомовну аудиторію з творами Миколая Коперника, Еразма Роттердамського, Андрія Везалія, Яна-Амоса Коменського та ін. Заснування тодішніх російських шкіл рідко обходилося без вихованців Київської академії. Цей процес набуває розмаху і виходить навіть за межі XVIII ст. «Завжди була багата вченими людьми академія Київська і мала в собі честь таку, що з неї, як із преславних Афін, вся Росія з джерела премудрості черпала і всі свої новозаведені колонії напоїла і виростила» – так визначив роль першого київського університету у розвитку не лише російської системи освіти, а й культури загалом, ректор Московської академії, архієпископ Смоленський Гедеон Вишневський [2; 15].
Основними причинами міграції українських наукових і культурних діячів на Північний Схід бачаться поступова ліквідація автономного устрою, лімітування сфер інтелектуальної діяльності, інтеграція у загальноімперські соціально-політичні структури. Ю. Шевельов вважав цю міграцію своєрідним ідеологічним рухом, прагненнями реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношенні, але менш розвинутій у культурному [14; 168]. Однак ці наміри були знівельовані ходом історії, рух якої далеко не завжди підпорядковується вищими гуманістичним цілям: незалежним, творчим натурам було досить складно прижитися у новому середовищі, й українська інтелектуальна еліта, живучи й працюючи у Москві та Петербурзі, вимушена була пристосовуватись: творити російською мовою, усіляко виявляти лояльність до влади, що, зрештою, результувало виникнення так званого комплексу малоросійства. Проте у всі часи серед значної частини української інтелектуальної еліти поширеними були ідеї відновлення політичної і культурної незалежності України.
Попри те, що розгляд проблем співіснування, взаємного впливу та проникнення культур є цікавим та пізнавальним, україно-російське порубіжжя залишається значно менш дослідженим за аналогічне україно-польське явище, що удостоїлося значної кількості праць. Серед українських інтелектуальних здобутків на цьому полі згадаємо передусім монографію О. Сухомлинова, присвячену розгляду культурних погранич, за приклад яких переважно правлять західні українські околиці або ще – «креси», послуговуючись науковим терміном польського літературознавства та культурології. Утім, прикро, що у такій ґрунтовній праці, яку здійснив О. Сухомлинов, залишився не те що без належного розгляду, а практично без жодної згадки латиномовний чинник формування україно-польського культурного порубіжжя. А тим часом саме співжиття українців Правобережжя із двомовними поляками призвело до досконалого опанування ними польської та латини, і як підтвердження високого рівня володіння – бажання і спроможність творити цими мовами.
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
Українська культура і надзвичайно важлива її науково-освітня складова частина тривалий час розвивалися в умовах, які історики ХХ ст. називали Великим кордоном, пограниччям між Сходом і Заходом кордону. Польська дослідниця М. Домбровська-Пратика захисні механізми, які за подібних умов створюються національними культурами, поділяє на два загальні типи. Перший є наслідком свідомості кордону периферійного суспільства, що ґрунтується на культурних саморефлексіях, пов’язаних із ситуацією порубіжжя і призводить до ксенофобного та безапеляційного поділу простору на свій і чужий. Істотною складовою цього механізму компенсації та перенесення є ідея політичної та культурної експансії, що пов’язана з відчуттям цивілізаційної та духовної місії.
Другий тип, у якому домінує ознака відкритості, трапляється значно рідше: порубіжне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення. Ці моделі не є явищем статичним і можуть чергуватися [1; 10–11]. Культури різних народів приблизно однакового рівня розвитку здатні до взаємовпливу та діалогу: відбувається постійний обмін ідеями та творами. Стосовно одна одної такі культури стають відкритими системами, вони мають спільних митців з ідентичністю порубіжжя та свідомістю локальної приналежності. Україна, перебуваючи в період бездержавності в тісному контакті одночасно з культурами різних народів, набула багатого досвіду як за першим, так і за другим (більш властивим їй самій) типом взаємодії.
Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої
Саме завдяки цьому, згідно з українським медієвістом В. Крекотнем, вирізняються три різні за тривалістю етапи у сприйманні набутків західного, латиномовного світу: 1) традиційний греко-слов’янський – негативний; 2) «братський» – інтерес до західної наукової думки шириться ; 3) Києво-Могилянський, пролатинський етап [6; 7]. На відміну від сьогоднішніх мовно-культурних реалій, вживання латинської мови в Україні не загрожувало національною асиміляцією, оскільки латина того часу давно не належала якомусь одному народу, а була спільною мовою європейських інтелектуалів. Саме завдяки їй між науковцями відбувався жвавий обмін та динамічне поширення нових ідей, напрямів, тенденцій, зокрема, у медичній галузі людських знань.
Читайте продовження: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина ІІ)
Список використаних джерел
- Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków, 2004. S. 10-11
- http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/894602ab4286b245/
- Бисималиева М. К. О понятиях «текст» и дискурс» // Филологические науки. – 1999. – № 2. – С. 78–85.
- Дзюба О. Українці в європейських містах: адаптація до життя в нових соціумах (XVIII ст.) // Соціум. Альманах соціальної істрії. Випуск 3. – С. 55—62
- Історія української культури. У 5-ти т. –Т. 3. – Українська культура др. пол. XVII– XVIIІ ст. – К.: Наук. думка, 2003. – 1246 с.
- Крекотень В. Освітня реформа Петра Могили і утвердження бароко в українській поезії // Зап. НТШ. – Т. CCXXIX: Праці філологічної секції. – Львів, 1992. – С. 7–25
- Нудьга Г. Перші магістри і доктори: українські студенти в університетах Європи XIV—XVІІІ ст.// Жовтень.—182. – № 3
- Павленко Ю. Україна у світовому цивілізаційному процесі // Вісник НАНУ. – 2002. – № 3 – С. 18–26.
- Пахльовська О. Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було //Український тиждень, № 33—34 (146—147), 13—28.08.2010, с. 24—27
- Савчук О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – К., 1994. – 209 с.
- Серебренников В. Киевская академия с половины XVІІІ в. До преобразования ее в 1818 г. – К., 1897. – 380 с.
- Список докторов медицины из малороссов, практиковавших в России в XVIII в. // Киевская старина, 1896. № 3. С. 98—103.
- Тітов Ф. Стара вища освіта на Україні. К., 1924, 310 с.
- Шерех (Шевельов) Ю. Москва. Маросєйка // Хроніка 2000. 1995, № 1. С. 168.