Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа

У народі кажуть, краще вчитися на чужих помилках, ніж на своїх. Звичайно, це не означає, ми будемо такі невдячні, що будемо вишукувати те, у чому помилялися західні країни і вчитися на цих помилках, не допускаючи своїх. Історія нашої країни рясніє помилками, які допустив наш народ. Отже, історія справді повинна бути вчителькою життя. На своїх помилках також потрібно вчитися, але не тільки на помилках. Історія України має дуже багато цікавого, позитивного, власне того, що може бути корисним сьогодні, адже ніхто не сумнівається у тому, що наша країна у географічному плані є європейською країною.

Ігор Захара, філософський факультет Львівського державного університету ім. І. Франка

Задумуючись над своїм буттям, люди дуже часто ставлять собі запитання: Хто ми? Звідки? Куди йдемо? На що можемо надіятися? У них виникають й інші запитання, скажімо, де ми знаходимося? Хто наші ближчі і дальші сусіди? Якими мають бути наші взаємини? Такі питання дуже актуальні у так звані перехідні періоди і особливо у наш час, який як ніколи є перехідний. Позитивним моментом нашого часу є те, що згадані питання ставляться і робиться спроба дати на них небанальну відповідь у багатьох публікаціях. Назвемо кілька з них: американський учений українського походження Френк Сисин видає ґрунтовну монографію, що в українському перекладі звучить так «Між Польщею і Україною. Дилема Адама Киселя».1 Львівський дослідник історії української духовної культури Іван Паславський пише книгу «Між Сходом і Заходом. Нариси культурно-політичної історії української церкви».2 Киянка Оксана Пахльовська публікує добірку статей під назвою «Україна: шлях до Європи... через Константинополь».3 Цей список можна продовжити. Праці українських учених цікаві, полемічні, дискусійні. Вони, без сумніву, опритомлюють громаду, змушують задуматись над нашими проблемами і шукати виходу із чи не найскладнішого і чи не з найвідповідальнішого періоду, в якому опинилася наша країна. Загальні стратегічні орієнтири в цілому визначені. Це побудова демократичної правової держави. Дещо складніше стосовно орієнтирів. До Сходу слід ставитись неоднозначно. Адже Схід різний. Можна захоплюватись високорозвиненою економікою Японії та Південної Кореї, задумуватися над деякими східними системами, спрямованими на удосконалення духовности. Але несприйнятливим є для нас східний деспотизм, тоталітаризм, тероризм, фундаменталізм, нетерпимість. Що стосується Заходу, то і там також в економіці та духовності є як позитивні моменти, так і неґативні. Адже економіка Заходу не застрахована від кризових ситуацій, і вона не може ґарантувати жодній країні постійного процвітання і благополуччя, відсутности неґативних суспільних явищ, таких як корупція, протекціонізм, злочинність. Високий життєвий рівень, матеріальний достаток не завжди супроводжуються достатнім рівним духовности. Однак у західному способі життя, західній духовній культурі є багато такого, що не може не приваблювати українців. Гасло «Захід нас не чекає», нав'язуване деякими політиками, потрібно сприймати неоднозначно. З одного боку, він нас дійсно не чекає, бо йде далі, постійно розвивається і має достатньо своїх проблем, а чужі йому справді не потрібні. З іншого боку, він дійсно чекає нас для того, щоби Україна стала повноправною європейською, а головно, прогнозованою країною, з якою можна і потрібно мати справу. І історична доля, і теперішня реальність підказують, що нікуди, ні на Схід, ні на Захід не слід іти, краще залишатися самим собою як сутнісна субстанція, а в акцидентному, як кажуть схоласти, тобто в набувному розрізі постійно удосконалюватися за рахунок самих себе та за рахунок усього доброго, що може дати спілкування з близькими та далекими сусідами. Не випадково, китайський мислитель Конфуцій писав: «Слухаю багато, але вибираю краще і йду за ним». Сьогодні Україна має унікальний шанс, використавши внутрішні резерви і можливості, з моральною і матеріальною підтримкою Заходу стати повнокровною європейською країною.

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

У народі кажуть, краще вчитися на чужих помилках, ніж на своїх. Звичайно, це не означає, ми будемо такі невдячні, що будемо вишукувати те, у чому помилялися західні країни і вчитися на цих помилках, не допускаючи своїх. Історія нашої країни рясніє помилками, які допустив наш народ. Отже, історія справді повинна бути вчителькою життя. На своїх помилках також потрібно вчитися, але не тільки на помилках. Історія України має дуже багато цікавого, позитивного, власне того, що може бути корисним сьогодні, адже ніхто не сумнівається у тому, що наша країна у географічному плані є європейською країною.

Коли вже говорити про українську інтелектуальну традицію, можна почати ще з Х ст.. Саме тоді перший київський митрополит Ілларіон виголосив свою знамениту промову «Слово про закон і благодать», де відзначив, що Україна, прийнявши християнство, прилучилась до ходи європейської історії. Оцінюючи історичні реалії, можна без перебільшення сказати, що українська інтелектуальність мала певний вплив на Європу. Згадаймо хоча б дочку Ярослава Мудрого Анну Ярославну – дружину французького короля Генріха І. Ерудиція та вченість Анни викликала захоплення в інтелектуального світу французького королівства. Будучи реґентшою у час правління свого сина Філіппа, вона багато спричинилася до розвитку духовної культури Франції.

Ординська навала на Україну на деякий час пригальмувала її інтелектуальне життя, але вже з ХV ст. у країні розпочалося піднесення науки і культури. В українській класичній історіографії воно отримало назву першого національного відродження (М. Грушевський). Завдяки Люблінській унії (1569) переважна частина українських земель вперше після розпаду Київської держави знову об`єдналась в одній державі, тобто в складі Королівства Польського. Це об'єднання мало проґресивне значення для України не тільки тому, що вона опинилась у європейському культурному просторі, але з того часу почалася її більш впевнена хода до національної незалежности та власної державности.

Окремо можна говорити про інтелектуальний потенціал Галичини, яка на той час мала величезний досвід культурних контактів із Західною Європою. Згадаймо хоча б перших українських гуманістів галицького походження Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського та ін. Із Галичиною пов'язані також початки українського книгодрукування 1491та 1574 рр. На Волині закладається Острозька академія, куди запрошують культурно- освітніх діячів головно з Галичини. Саме зі Львова сюди перемістилася відома друкарня московита Івана Федорова. Подібну ситуацію маємо з Києво-Печерською Лаврою. Організаторами її культурно-освітньої діяльности були вихідці саме з Галичини: Єлесей Плетенецький, Памва і Стефан Беринди, Гаврило Дорофеєвич, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній та ін. У 1615 році було зорганізовано Київське братство, розпочав свою діяльність культурно-освітній гурток при Київській Лаврі, а в 1632 р. була заснована Києво-Могилянська академія, науково-освітня діяльність якої мала західноєвропейську спрямованість. Взагалі історико-філософська та культурна спадщина діячів цього визначного освітнього осередку України має цікаву історичну долю. Її комплексне дослідження розпочалося наприкінці 60-их років ХХ ст., і воно зразу ж зіткнулося з досить таки делікатними питаннями. Адже дослідники вимушені були говорити про певний вплив католицької системи освіти на православну. І тому в історії цього питання завдяки певним ідеологічним установкам маємо дещо суперечливі висновки. На самому початку в історичних та історико-філософських дослідженнях більше акцентувалось на боротьбі католицизму з православ`ям, тому про якийсь вплив не варто було вести мову. Ця полеміка була настільки абсолютизована, що не тільки в науковій, але й у художній літературі католицизм був представлений як ворог українського народу. Утвердженню такої думки у масовій суспільній свідомості сприяли і Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі», Тарас Шевченко, Іван Франко. Цю думку продовжила Ліна Костенко у «Марусі Чурай». Значущість освітньої справи у Києво-Могилянській академії ставили під сумнів такі видатні діячі української науки і культури, як Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Пантелеймон Куліш, Микола Сумцов, Сергій Єфремов, Михайло Возняк. Можна говорити про кілька причин такої оцінки освітньої справи в Україні ХVІІ ст. Про одну з них вже згадувалося – абсолютизація змагання між католицизмом і православ`ям. Далі можна сказати відверто, що українською медієвістикою ніхто з цих учених серйозно не займався. Зашкодила тут також і концепція швайцарського вченого Я.Буркгарда, у якій досить неґативно оцінена культурна спадщина середніх віків. (Детальніше про це у нашій статті «Постренесансна схоластика в Києво-Могилянській академії»4). Але попри це у деяких колах української інтеліґенції і надалі проводиться неправильна, на наш погляд, думка про те, що схоластика, а відтак латиномовна українська культура є чужими українській ментальності. На цю тему можна довго дискутувати, але поставмо тільки одне питання і спробуймо дати на нього відповідь: чому порівняно легко латинська мова, схоластична наука привилися в головному оплоті православ'я, яким була Києво-Печерська Лавра. Історія не зафіксувала жодного серйозного спротиву тим, хто вмів цінувати західноєвропейську схоластичну вченість, подану латиною. Невже серед ченців Лаври не знайшлась хоча б невеличка група ісповідників візантійського обряду, котра висловила б рішучий протест проти латинізації освіти. Професори Лаврської школи, а згодом Києво-Могилянської академії, плекаючи православ`я, добре розуміли, що латинська мова є мовою вченої Європи і на неї не можна не зважати. Крім того, латиномовна культура не була для України чужою. Згадаймо хоча б українських письменників-гуманістів, Острозьку, Замойську та інші школи.

Читайте також: Бібліотека Вишневецького замку та її книжки у відділі стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

Але на краще змінюється картина освітньої справи в Україні ХVІІ ст. після виходу у світ книги Зої Хижняк «Києво-Могилянська академія», яка витримала кілька видань, а також після виходу у світ філософських праць професорів Києво-Могилянської академії, критичного осмислення їхніх творів. На основі глибоких досліджень українських учених зроблено справедливий висновок, що Києво-Могилянська академія була визначним науково- освітнім центром України, одним з важливих джерел її духовности.

Змінюється погляд на науково-освітню і релігійну діяльність Петра Могили. Якщо раніше у деяких працях він був представлений мало не як аґент Ватикану, якого прислав папа, щоб розвалити православ`я, то сьогодні він – видатний український просвітник, славний діяч української церкви, духовний лідер, що вніс, за словами Івана Франка, «небувале пожвавлення в церковне і розумове життя всього народу, а його головне дітище – Києво-Могилянська академія стала заборолом православ'я і південно-руської національности, поважним європейського рівня центром науки і освіти». Анатолій Колодний у збірнику «Петро Могила і сучасність» (Київ, 1996 р.) пише, що Петро Могила приділив особливу увагу питанню підготовки кадрів, виданню богослужбової літератури.5 Він займався засновуванням шкіл в Україні на передових тогочасних зразках західноєвропейських країн. Безперечно, це так, але мова «про кращі зразки шкіл західноєвропейських країн» вимагає все-таки уточнення, що за цими «кращими зразками». Чи не пора змінити думку на краще про орден єзуїтів та його освітню діяльність? Звичайно, той, хто хоче, може висловити багато претензій до цього ордену. Упереджене ставлення до нього залишається і сьогодні. Інколи дехто може пожартувати: «сам Господь Бог не знає, про що думають єзуїти», але все-таки єзуїтам слід віддати належне за їхню наукову та науково-просвітницьку діяльність. Не випадково далеко не симпатик єзуїтів, марксист Франц Мерінґ писав, що цей орден «реорганізував усе шкільництво, запровадивши студіювання класиків – тоді це була найвища освіта – в цій сфері він був спадкоємцем гуманістів».

Звернімо увагу на кінець цитати «він був спадкоємцем гуманістів». Отже, католицькі навчальні заклади, що належали єзуїтам, були найкращими. Тому не випадково Петро Могила, закладаючи у Києві академію та інші школи, орієнтувався, насамперед, саме на єзуїтів. Він посилав на навчання майбутніх професорів академії у переважній більшості саме в єзуїтські навчальні заклади. Він добре розумів, що саме в єзуїтів є чого повчитися. Український письменник Іван Нечуй-Левицький, автор мало знаної широкому українському читачеві роботи «Унія і Петро Могила» також віддає належне освітній діяльності єзуїтів,7 хоча свою брошуру він пише з позицій войовничого православ'я. Правдоподібно, що Петро Могила міг вчитися у єзуїтів як у Молдові, так і Польщі, де він мав аристократичну польську або спольщену родину, або у Франції, де він проходив свої студії. Цікавою є і творча спадщина Петра Могили. Її з однаковим успіхом можуть використовувати представники різних християнських конфесій: католики, православні і протестанти. У деяких дослідженнях і, зокрема, вже у згаданій праці «Петро Могила і сучасність»8 український мислитель названий серед тих, хто роз-вивав екуменічну діяльність. Звичайно, доля істини у цьому є, але і цю діяльність можна пов'язати з єзуїтами. Не буде помилкою твердити, що саме єзуїти були тими католиками, котрі заклали тоді, у ХVІІ ст., підвалини сучасного екуменізму. Вони чи не найактивніше діяли у всіх країнах: вивчали мову і культуру того народу, серед якого жили. Вони вивчали і деякою мірою засвоювали звичаї, релігію, культи того народу, йшли навіть на певні компроміси у релігійному віровченні. Бували і такі випадки, що завдяки цьому вони вступали у конфлікти зі своїми католицькими зверхниками і навіть з папою. У багатьох питаннях це був дуже гнучкий орден, котрий не боявся нічого нового у науці і культурі. Петрові Могилі – людині новаторського духу – була близькою діяльність цього чину. Він не бачив у діяльності єзуїтів якоїсь особливої небезпеки для православ'я. Власне, єзуїти могли стати йому у пригоді для реформування української церкви. П.Могилі імпонує практичність західної школи, діяльність якої спрямована не на внутрішні переживання, а на практичне перетворення дійсности.

Торкнемося коротко викладання філософії у католицьких, точніше, єзуїтських навчальних закладах, адже сама філософія була основною, як ми говоримо сьогодні, профілюючою дисципліною. Вона завершувала викладання світських наук і була, фактично, перехідним містком до теології. Думка деяких дослідників про те, що це була схоластика, яка нічого доброго не дала уму і серцю студентів, є швидше публіцистичним, а не науковим гаслом. У науковому світі по-іншому говорять про західну схоластику ХVІІ ст.. Олександр Лаппо-Данилевський характеризує її так: «... вона була вже дещо захоплена гуманізмом. Із свого погляду вона обережно користувалася елементами класичної ерудиції, а у випадку потреби вона приймала до уваги навіть деякі результати більш вільного критичного дослідження».9 Саме схоластика як метод викладання призвела до того, що у філософській думці того часу зустрічаємо на рідкість гармонійне поєднання античної філософської спадщини з християнською філософією. Крім античности натрапляємо і на ідеї ренесансного гуманізму, філософії Нового часу. У західноєвропейських навчальних закладах філософія подавалась системно, враховуючи як надбання минулих епох, так і її сучасний стан. Схоластичний спосіб викладання сприяв не тільки системній подачі матеріалу, але і змушував студентів думати, сумніватись і творити.

У філософській думці України того часу яскраво відображено поєднання східної та західної філософських парадигм. Візантійська філософія, твори отців західної та східної церков подані як єдина система без жодних суперечностей.

Повернувшись обличчям до Заходу і не втративши зв`язку зі східними філософськими традиціями, українська філософська думка стає універсальною і водночас ориґінальною. Власне синкретизм філософської думки, який отримав своє відображення у філософії професорів Києво-Могилянської академії, і є тим новим явищем, що характеризує українську філософію. Чи нашкодив чимсь західний вплив українській духовності? Питання це риторичне і на нього слід відповідати неґативно. Києво-Могилянська академія завдяки цьому впливові відіграла велику роль у розвитку освітньої справи не тільки в Україні, але далеко за її межами. Про це досить переконливо писали і Н.В.Харлампович,10 і Д. Сандерс11. Випускники Академії працювали в багатьох країнах слов`янського світу, в тому числі і в Росії, адже Московська Слав'яно-Греко-Латинська академія була закладена на зразок Київської академії і також мала прозахідний характер.

Думки Івана Франка, про які скажемо нижче, слід сприймати з певним застереженням. Франко у свій час писав, що Академія не завжди послідовно утверджувала новочасні вимоги з потребами українського народу, не у всьому була наповнена «цілісним патріотичним духом». Абстрактно-схоластичні, позбавлені чіткої національної орієнтації мотиви Академії, закладені її фундаторами, не виховали ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а, натомість, «наплодили» велику масу учених, що понесли свої послуги в Московщину. Можливо, Франко призабув, що з Академією пов'язана діяльність гетьмана Івана Мазепи і цей навчальний заклад у свій час називався Києво- Могиляно-Заборовська-Мазепинська Академія. Вихованцем Академії був автор першої української конституції Пилип Орлик. Ніхто не сумнівається сьогодні, що ці видатні особистості українського політичного життя мали таки сильний характер. Хіба не Академія виховала такого визначного письменника та філософа як Григорій Сковорода.

Читайте також: Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди

Не зайвим буде нагадати, що німецький філософ Йоганн Шад, якого без перебільшення можна назвати одним із представників німецької класичної філософії, почавши свою педагогічну працю у Харківському університеті, зустрів там немале коло досить підготовлених у царині філософії учнів – переважно вихованців Києво-Могилянської Академії.

Як бачимо, західні впливи аж ніяк не шкодили українській системі освіти, українській духовності ХVІІ-ХVІІІ ст., а навпаки збагачували її. Не шкодитимуть вони і тепер, коли живемо у відкритому суспільстві і маємо великі можливості для спілкування, взаєморозуміння і взаємозбагачення.

1 Sysyn F.E. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil 1600-1653. Cambridge, 1985.
2 Паславський Іван. Між Сходом і Заходом: Нариси культурно-політичної історії української церкви. – Львів, 1994.
3 Пахльовська Оксана. Україна: шлях до Європи ... через Константинополь // Сучасність. – 1994. – №1, 2.
4 Захара Ігор. Постренесансна схоластика в Києво-Могилянській академії // Записки НТШ: №228. – Львів, 1994. – С. 389-404.
5 Колодний Анатолій. Велич і уроки Петра Могили // Петро Могила і сучасність. – Київ, 1996. – С.3.
6 Мерінґ Франц. Історія Німеччини від кінця середніх віків. – Харків, 1931. – С.37.
7 Левицький Іван. Унія і Петро Могила. – Київ, 1875.
8 Косуха Петро. Український екуменізм у контексті ідей Петра Могили про порозуміння між православними і католиками // Петро Могила і сучасність... – С. 50, 51.
9 Харлампович Н.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – К., 1914.
10 Харлампович Н.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – К., 1914.
11 Saunders David. The Ukrainian impact on Russian culture. 1750-1850. Edmonton, 1985.