Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина ІІ)

До середньовічних освітніх осередків юнаки з України-Русі вирушили практично відразу після їх заснування. Серед відомих університетів Західної Європи немає жодного, де б не вчилися наші студенти. Навчання українців за кордоном було настільки масовим, що спеціально для них відкривались гуртожитки – наприклад, закладений королевою Ядвігою при університеті у Празі 1397 р. Так, у Сорбоні, згідно з документами, українські студенти з’являються 1357 р., а вже незабаром деякі з них здобувають докторський ступінь: Петро Кордован, Іван з Рутенії (1391 р.), Бенедикт Сервінус «рутенської нації», Іван Тинкевич «рутенської нації з Києва» (XV ст.). Дехто залишався за кордоном надовго чи й назавжди, займаючись наукою та викладанням (Юрій Дрогобич, Павло Кроснянин), або ж трудився там на політичному поприщі (Михайло Глинський), проте більшість по закінченні навчання таки поверталася на батьківщину, поширюючи нові знання та спосіб мислення в освіченому середовищі.

Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол. наук, докторант, Олеся Гульчій, д. мед. н., професор, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

У латиномовному підручнику «Hortus poēticus» Митрофана Довгалевського, за яким навчалися спудеї Києво-Могилянської академії в другій чверті XVIII ст., сформульоване поширене на той час переконання: Розум в житті головне, а все інше гине безслідно, // Смерть забирає його, а таланти великі – безсмертні [ (1), с. 181]. Такий пієтет у ставленні до освіченості цілком традиційний: глибоке усвідомлення важливості пізнання нового у розвитку окремої особистості, потужність та авторитет освіченої верстви української суспільства – результат наполегливого оволодіння науками багатьма поколіннями наших співвітчизників, багато з яких були випускниками двох – трьох університетів.

Читайте також: Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа

До середньовічних освітніх осередків юнаки з України-Русі вирушили практично відразу після їх заснування. Серед відомих університетів Західної Європи немає жодного, де б не вчилися наші студенти1. Навчання українців за кордоном було настільки масовим, що спеціально для них відкривались гуртожитки – наприклад, закладений королевою Ядвігою при університеті у Празі 1397 р. [ (2)] . Так, у Сорбоні, згідно з документами, українські студенти з’являються 1357 р., а вже незабаром деякі з них здобувають докторський ступінь: Петро Кордован, Іван з Рутенії (1391 р.), Бенедикт Сервінус «рутенської нації», Іван Тинкевич «рутенської нації з Києва» (XV ст.). Дехто залишався за кордоном надовго чи й назавжди, займаючись наукою та викладанням (Юрій Дрогобич, Павло Кроснянин), або ж трудився там на політичному поприщі (Михайло Глинський), проте більшість по закінченні навчання таки поверталася на батьківщину, поширюючи нові знання та спосіб мислення в освіченому середовищі.

Читайте також: Філософське підґрунтя Прогностики Юрія Дрогобича

Цілком природно, що українці – вихованці західноєвропейських університетів ставали засновниками освітніх закладів удома. Так, 1576 р. князем Костянтином Острозьким була закладена Острозька греко-слов’яно-латинська академія, яка проіснувала до 1636 р. і відіграла важливу роль у національно-культурному житті України. У Сорбоні навчався батько «Київського Атенею» Петро Могила, а в Кембриджі – його соратник Інокентій Гізель. Від початку XV ст. поряд із традиційними православними освітніми закладами в Україні з’являються перші школи західного типу, де велика увага приділялася вивченню латинської граматики, а відтак – художньо-філософських надбань, оскільки посібниками в них служили латиномовні праці західноєвропейських класичних і новолатинських авторів.

Проте викладанню з університетських кафедр чи успішній лікарській практиці передувала низка освітніх щаблів, які мав пройти той, хто відчув у собі необорні наукові зацікавлення. Початкова освіта тривалий час залишалася цілком занурена в конфесійну сферу, але й ті, хто закінчив православно орієнтовані початкові школи, подальші знання здобували в єзуїтських колегіях – неодмінний крок на шляху до університету. На підтвердження такої схеми – цитата із «Духовного заповіту» брацлавського каштеляна Василя Загоровського: «Також, коли дітям моїм милостивий Бог дасть дійти семи років, (...) дати їх навчати в домі моїм або в церкві святого Іллі у Володимирі руської науки та Письма Святого і, не пестячи їх, пильно й порядно до науки приводити (...), долучити статечного бакалавра, який би їх міг добре навчити науки латинського письма (...), і нехай її милість (...) віддасть до науки єзуїтам у Вільні, бо там хвалять дітям добру науку, або де найпристойніше їхні милості визначать – і там, аби додому не приїжджаючи і в ньому не буваючи, коли Бог дасть, сім років або більше уставно й пильно навчалися. А коли їм милостивий Бог дасть досконалу вправність у латинській науці, мають бути віддані через їхню милість, панів приятелів моїх, у служби на такі місця, де могли б пройти навчання у Божій боязні» [ (3), с. 168].

Це, а також інші обставини суспільно-культурного та зовнішньо-політичного життя спричинили піднесення освіти в Україні: протягом XVI–XVIІІ ст. у власних часових рамках у нас діяли навчальні заклади різного рівня і релігійного спрямування: братські та унійні школи, протестантські гімназії, єзуїтські колегіуми, Острозька, Замойська, Києво-Могилянська академії, Чернігівський колегіум тощо, в яких латинська мова або була основною мовою викладання, або займала важливе місце в системі навчальних дисциплін. Тож, поширений донедавна в Україні стереотип сприйняття латини нового часу як мови науки й католицької церкви небезпідставний (однак, як усякий стереотип, не зовсім точний2): адже латинською мовою творили переважно інтелектуали і представники дотичних до латиномовного світу конфесій. Прагнення до знань, високий престиж і, зрештою, практична потреба освіченості спричиняють в Україні ситуацію, за якої грамотність не була привілеєм вузького кола – усе це позитивно позначилося на формуванні вітчизняної вищої школи і прискорило її становлення.

Читайте також: Латиномовний інтелектуальний контекст існування православних братств (на матеріалі львівських авторів XVІІ—XVIII ст.)

На хвилі ренесансного антропоцентризму цілком закономірним було зростання зацікавленості медициною та поглиблення знань цілого комплексу природничих наук. Як результат – ціла низка надзвичайно цікавих творів латинською мовою, що належать перу вчених українського та українсько-польського інтелектуального простору. Так, У XVII ст. при Успенському братстві у Львові був створений Центр медицини та фармації, де систематизувалися медичні знання та надавали необхідну допомогу хворим – до його діяльності був безпосередньо причетний доктор медицини Еразм Сикст (Мриголод) (1570–1635). Він був родом зі Львова, навчався у Кракові, докторський ступінь здобув в Італії, упродовж 1614–1629 рр. працював лікарем львівського лазарету, пізніше – професор медицини в Замойській академії, також був бургомістром Львова. Найвідоміші з його робіт – трактат про термальні джерела у селі Шклі на Львівщині (Замостя, 1617), медичний коментар до творів Луція Сенеки (Львів, 1627) та коментар до трактату Геркулеса Саксонського про ковтун,3 що вважався тоді хворобою.

Читайте також: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст

У праці про термальні джерела автор описує місцевість, наводить результати власноруч здійсненого хімічного аналізу вод в околицях м. Дрогобича, пояснює їхні лікувальні властивості, пропагує грязелікування. Написаний польською і 1617 р. виданий у Замості твір майже два століття залишався актуальним і затребуваним – це підтверджує здійснене 1780 р. його перевидання. Прикметно, що з метою розширити читацьку аудиторію, ініціатори перевидання переклали текст латиною4. Бальнеологічний трактат Еразма Сикста може служити зразком наукового стилю, хоча текст і позначений впливом своєї доби, що виявляється, вже в оформленні першого видання: напочатку тут вміщено чотири вірші латинською мовою, перший з яких належить Шимону Шимоновичу,5 – він славить вченого за те, що ним «Теплі струмки з темряви були оприявнені, // А також досліджено, як ними лікуватися, яке мистецтво їх уживання // І несхитну вони собі присвоїли честь // І людський рід підтримувати раді» [ (4), c. 9]. (тут і далі переклад творів Е. Сикста з лат. наш – Л. Ш.-С.).

Різноманітність посилань Еразма Сикста у праці, присвяченій дослідженню термальних вод у Шклі, виказує не тільки глибину знань автора у царині наукових досягнень стародавнього світу (відповідно до естетики Відродження Сикст із пієтетом ставиться до античної спадщини, рівняючись у всьому на цей канон), а й обізнаність із науковими працями Середньовіччя та сучасників. За спостереженням І. Ісіченка, в добу Бароко «автор, створюючи текст, тяжіє до енциклопедичної широти, до зведення знань, сюжетів, деталей, що мають відтворити хаос і впорядкованість світу» [ (5), с. 31]. Такий віртуальний полілог поглядів і думок на сторінках наукового трактату – цілком поясненна річ, з огляду на те, що в Україні Бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало і виконувало функції Ренесансу [ (6), c. 3].

Читайте також: Про деякі особливості стильової ознаки латинськомовної української літератури

Аналіз добору цитат у тексті дає важливу інформацію про світоглядні засади автора і доби, яку він представляє. Частота і спосіб цитування Святого письма у наукових трактатах на природознавчу тематику є підтвердженням релігійності вчених пост-ренесансних епох. Так, у розділі 9 під назвою «Яке місце поміж стихіями займає вода, і що більше: земля чи вода?» рядки зі Святого Письма (Книга Йова, розділ 28, вірші 8–11), Еразм Сикст коментує таким чином: «Сила, отже, божественна і доброта непередавана і безмежна всі води тоді так розділила, щоб розповідаючи про них та оглядаючи їх, дивуватися людина мусила б» [ (4)]. Чи не ця думка вчувається у пізніших словах Б. Паскаля? – «Усвідомлюючи безмежність і недосяжність пізнання нами природи, ми зрозуміємо, що вона, відбивши свій образ і образ свого Творця на всіх речах, виражає в більшості їх двояку свою безконечність» [ (7), с. 10].

Цитування у бальнеологічному трактаті Біблії, поетичних та філософських творів не є виявом авторської оригінальності – це насичення наукового викладу художніми деталями є типовим на свій час виявом інтертекстуальності: «Гарний приклад [Сенека] навів: так само, як молоко часто смак різних трав, якими худоба харчується, вбирає, і в оцті властивості того вина є, з якого оцет був зроблений: жодної речі немає, яка від тієї, з якої народилася, ознак не увібрала б» [ (4), с. 94 ]. Ось чому здійснювати розгляд наукової літератури (а це трактати, тези філософських диспутів, підручники, конспекти лекцій та праць іноземних авторів) XV–XVIII ст. із застосуванням сучасних критеріїв розмежування стилів не є правильним. Попри те, що у багатьох таких творах можна знайти формальні ознаки наукового тексту, зокрема, історію вивчення проблеми, цитати, посилання тощо, більш коректно застосовувати щодо них термін інтелектуальна проза й аналізувати в контексті своєї доби, враховуючи притаманними їй генологічні критерії та визначення.

Також при розгляді інтелектуальної прози та загалом неолатиністики як явища давнього періоду розвитку літератури слід користуватися терміном література у його першому словниковому значенні – «уся сукупність наукових, художніх та ін. творів того чи іншого народу, періоду, або всього людства» [ (12), c. 529]; а не в другому – «вид мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допомогою слова; художня література» [ibid]. Адже, підходячи до латиномовних надбань із сучасними критеріями належності до белетристики, між практично неможливо відшукати жодного художнього твору або провести чітку межу між художнім, науковим, публіцистичним, епістолярним та ін. стилями – у нинішньому їх визначенні.

Значну дослідницьку цікавість викликає інший збережений твір Еразма Сикста – медичний коментар до творів Сенеки, надрукований 1627 р. у Львові під назвою «Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera». Він може слугувати одним із найяскравіших в українській неолатиністиці прикладів синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять з цитатами не лише античних лікарів, а й письменників і навіть з анонімними (ймовірно власними) поетичними рядками cum grano salis: «Tres medicus facies habet; unam, quando rogatur // Angelicam; mox est, cum iuvat ipse Deus. // Post ubi curato poscit sua praemia morbo, // Horridus apparet, terribilsq; sathan – Три обличчя лікар має: одне, коли кличуть його – // aнгельське, щойно допоміг, – як сам Бог, // Потім же, коли вилікує хворобу й винагороду свою вимагає, // Жахливе являє і страшне, як у сатани»[ (8), c.48].

У передмові Е. Сикст одверто заявляє, що видатні його попередники не здолали таку складну справу, на яку замірився він: «також тут і там довкола бачу, що не якісь такі його [Сенеки] інтерпретатори, а мужі всебічно освічені, а саме: Мурет, Ліпсій, Грутер, а також Андрій Схот, до висвітлення його бралися, та, видно, після них усе це занедбане, або, швидше, медикам для тлумачення залишене, знали-бо люди найосвіченіші це: «Медикам належить залишити медиків, а філологам – трактувати філологів» [ (8), с. 2]. На написання власних фахових коментарів до творів улюбленого філософа Еразма Сикста надихнуло давнє відкриття, «що дуже численні місця не з більш неприступного медицині сховку почерпнуті і що вони використовуються, в таких авторів запозичені, як сам Гіпократ або Цельс». Хоча загалом – це результат глибокої переконаності з часів Галена в тому, що медицина та філософія – рідні сестри, і жоден лікар не може бути хорошим фахівцем без глибокого знання філософії. Автор зазначає: «якнайбільше насолодився я тим, що так багато з наших садів медицини у нього знайшов» і захоплюється, настільки художньо Сенека зумів викласти думки батьків медицини, описуючи людські вади і чесноти, «що несхожим би яйце на яйце здалося» – тобто їх нелегко впізнати. Вочевидь, для Сикста це і була одна з головних приваб праць Сенеки: читання, яке розважає розум пошуками криптоцитат, алюзій, перифразів – усього того, що півтори тисячі років тому приготував для вдумливого читача філософ.

Читайте також: Еразм Сикст. Медичний коментар до творів Сенеки

Закладений у творах самого Еразма Сикста багаторівневий зміст дає змогу текстові (особливо це стосується «Коментарів до творів Сенеки») легко модернізуватися у сприйнятті читача, котрий вибирає ті цінності, які істотні в його аксіологічній системі (за Ю. Клейнером [ (9), с. 107]). Кожна з праць Е. Сикста може служити багатим матеріалом для інтертекстуальних студій в добу Бароко і заслуговує на окреме докладне дослідження – з огляду на надану їхнім автором можливість поринути в інтелектуально-духовну сферу свого часу і нашого з ним спільного простору.

Лікарська професія протягом віків не переставала приваблювала українців: у ХVІІІ ст. в університетах Західної Європи захистили дисертації 62 вчених з України, ще вісім – у Росії наприкінці століття [ (10), с. 243]. За дослідженнями В. Плюща, українські вчені-медики в ХVІІІ ст. написали 322 наукові праці, не враховуючи докторських дисертацій, причому більше 200 рукописних праць з медицини – у другій половині ХVІІІ ст. З них опубліковано було 68 праць, переважно в друкарнях Росії, Польщі, Німеччини та Франції [ibid., с. 247], безперечно, більшість із них – латиномовні.

Потреба створення умов для навчання майбутніх лікарів удома ставала дедалі очевиднішою. Через реорганізацію Києво-Могилянської академії відкритий там 1802 р. окремий медичний клас так і не став факультетом, проте, функціонуючи навіть у такому форматі, він дав медичному світові низку відомих імен: Н. Амбодик-Максимович, І. Полетика, Д. Самойлович, П. Згурський, К. Щепін. Після закриття 1840 р. Віленської медико-хірургічної академії частина її бібліотеки, а також професорсько-викладацького корпусу були направлені до Києва, де 1841 р. при Університеті св. Володимира розпочав свою роботу медичний факультет (нині Київський національний університет імені О.О. Богомольця). Завідувачем кафедри фізіологічної анатомії Олександром Вальтером була захищена перша на медичному факультеті докторська дисертація (написана латинською мовою). Цікаво, що ця праця була присвячена вивченню ковтуна, як і одна з найвідоміших праць Еразма Сикста.

На відміну від своїх попередників, О. Вальтер дуже близько підійшов до розв’язання цієї медичної проблеми. На завершення роботи професор зазначив, що бажає, аби його наступники, живучи і працюючи в місцевості, де поширений ковтун, змогли довести або спростувати його теорію – «чи грибки, висаджені в здоровий організм, ковтун там спричиняють?» [ (11), с. 37] (переклад з лат. наш – Л. Ш.-С.). Текст праці – цікавий матеріал для філологічних студій, оскільки він є результатом дивергенції наукового та художнього стилів, що відбувалася упродовж XV–XVIII ст., та зразком латинської мови у завершальний період її використання в Україні. Крім того, дисертація «De mechanismo implicationis pilorum in Plica Polonica – Про механізм переплетення волосся при ковтуні» є джерелом відомостей для дослідників історії медицини.

Не одна теоретична кафедра НМУ, з тих, що існували від заснування закладу, і нині володіє своєю книгозбірнею, значну частину якої становлять латиномовні стародруки – київські, львівські, харківські та закордонні видання. Так, на кафедрі латинської мови чекають на дослідницьку увагу багатотомне медичне видання авторів Й. та І.-П. Франків De curantibus morbis humanis (частини, присвячені лікуванню захворювань порожнини рота, шкіри, нервової системи, головного мозку, про лихоманки, запалення, тиф тощо); Pharmacologia Chirurgica – Хірургічна фармакологія, 1782 р., Й.-Я. Пленка, Systema Naturae – Система природи, 1736 р., К. Ліннея; підручники з природничих дисциплін: з ботаніки, математики, фізики; граматики латинської, вірменської, турецької, арабської та перської мов; численні передруки античних авторів не лише латинською, а й давньогрецькою мовами. Серед теологічної літератури – Старий і Новий Заповіти, трактати, промови, диспути на релігійну тематику. Особливе місце у цьому зібранні посідає Історія Св. апостолів Павла та Варнави, що належить перу Теофана Прокоповича, і була надрукована 1782 р. у Лейпцігу.

Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.

Отож, визначальною рисою інтелектуального простору України упродовж XVI–XVIII ст. була багатомовність з домінантою латини у галузі науки та вищої освіти. Творчість латиномовних авторів сприяла не стільки охудожненню, скільки секуляризації української літератури, оскільки її авторами були переважно тогочасні інтелектуали – випускники університетів, багато з яких розвивали свої наукові (переважно природничі або історичні) зацікавлення упродовж всього життя і прагнули власними творами поповнити скарбницю людських знань. Латинська мова була універсальним засобом комунікації духовно-інтелектуальній сфері, вона сприяла синхронізуванню розвитку української освіти із загальноєвропейськими стандартами. На прикладі медичної едукації очевидним є те, що черпання з латиномовної інтелектуальної скарбниці, прищеплення пан’європейських культурних стереотипів, релігійної толерантності мало безумовно позитивне значення для поступу українського суспільства.

Примітки
1 Осип Звірака з Полтави у пошуках знань потрапив до Шотландії, де в університеті святого Андрія одержав ступінь доктора медицини.
2 Максимально наближеною до класичного зразка латиною починаючи з доби Відродження в Європі і, зокрема, в Україні, було витворено потужний пласт текстів конфесійної, історіографічної, інтелектуальної, етикетної, мемуарно-епістолографічної літератури.
3 Hercules de Saxonia (1551–1607) De plica quam Poloni Gwozdziec, Roxolani Koltunum vocant. Liber nunc primum in lucem editus, Padova, Officina Laurentii Pasquati, 1600.
4 Порівняймо зізнання С. Оріховського, чому його твір «Квінкус» – один із небагатьох творів, написаних польською: автор не хоче, «щоб його читали італієць, німець, француз чи іспанець. Поляк писав для поляка, щоб бачив, що для Польщі корисне» [ (13), с. 294].
5 Див. оригінальний текст і переклад вірша українською: http://www.medievist.org.ua/2013/01/sixto-leopoliensi-medico-excellentissimo.html

Список використаних джерел
1. Аполлонова лютня: Київські поети XVII–XVIII ст. / Упоряд. та прим. В. Маслюка, В. Шевчука, В. Яременка. – К.: Молодь, 1982. – 318 с.
2. Юрій Дрогобич в контексті формування української еліти, День, N 133, субота, 2 серпня 2003. В., Цуп. День.
3. Загоровський, В. Духовний заповіт // Укр. літ. XIV–XVI ст. К., Наук. д., 1988. – С. 167–184.
4. Sixtus, Erasmus. O cieplicach we Skle Ksiag Troie. Przez Erazma Syxta... Замостя. Polska biblioteka internetowa. [Online] 1617. http://www.pbi.edu.pl/book_reader.php?p=53043.
5. Ісіченко, І. Історія української літератури: епоха Бароко XVII–XVIII ст. Львів—Київ—Харків : Святогорець, 2011. p. 568.
6. В., Крекотень. Освітня реформа Петра Могили і утвердження бароко в українській поезії // Зап. НТШ. – Т. CCXXIX: Праці філологічної секції. – Львів, 1992. – С. 7–25.
7. Думки про релігію. – Львів: Місіонер, 1995. Б., Паскаль.
8. Sixtus, Erasmus. Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera... Львів : друкарня Шеліги, 1627.
9. З., Мітосек. Теорії літературних досліджень. - Сімфер., Таврія. - 2005. - 408 с. .
10. Плющ, В. Нариси з історії української медичної науки та освіти. Кн. 1 : Від початків української державності до 19 століття / В. Плющ. Мюнхен : УВАН, 1970. p. 342.
11. Walther, A. de. De mechanismo implicationis pilorum in plica Polonica. Kiovia. Typis Th. Glucksbergi. 1845.
12. Словник укр. мови: В 11-ти т. – К.: Наук. д., 1973, Т. 4. – 840 с.
13. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2-х чч. / Відп. ред. В. Нічик – Ч. 1. – К.: Наук. думка, Основи, 1995. – 432 с., ч. 1.