Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Те, що доречне вживання тропів та риторичних фігур надає поетичному твору образності, емоційності, привабливості і водночас сприяє глибшому розкриттю і засвоєнню його змісту, розуміли українські автори етикетної латиномовної поезії, які незрідка були водночас і послідовниками, й авторами давніх поетичних курсів. У київській поетиці “Lyra” читаємо: “Висловлене у переносному значенні завжди красивіше і миліше, ніж у прямому” [245, арк. 110]. Учення про використання зазначених засобів автори шкільних поетик та риторик подають або у сусідніх розділах, або взагалі в одному. У трактаті “De arte rhetorica” Ф. Прокопович поділяє тропи і фігури на три види: повчальні, розважальні та патетичні (слідом за італійським теоретиком бароко Е. Тезауром), однак у “De arte poёtica” він послуговується давнім поширеним поділом тропів і фігур на словесні або тропи думок (метафора, синекдоха, метонімія, антономасія, ономатопея, катахреза, металепсис) та смислові або тропи речень (алегорія, іронія, перифраза, гіпербатон, гіпербола); він також не розділяє тропи та словесні фігури. Водночас у поетиці “Fons Castalius” ідеться про те, що троп змінює значення слова, а фігура – структуру висловлювання. Останні також бувають двох видів: фігури слова (фігури додавання, пропуску, подібності) та фігури речень – до 26-и видів [236, арк. 79]. Тодішнє і сучасне розуміння визначень деяких художніх засобів, які згадуються у давніх шкільних курсах поетики та риторики, доволі часто виявляються розподібненими.
Читайте також: Латиномовна українська література. Загальний огляд
В аналізованому нами масиві поезії чільне місце посідає метафора – один із основних тропів, який розкриває сутність та особливості одного явища через перенесення на нього подібних ознак та властивостей іншого. Аристотель вважав, що метафора – це порівняння без “як”. Вчення цього античного філолога проглядається у пропонованому М. Довгалевським поділі метафор на види:
1) перенесення ознак з живого предмета на неживий;
2) перенесення ознак з неживого предмета на живий;
3) перенесення ознак з живого предмета на живий;
4) перенесення ознак з неживого предмета на неживий.
Читайте також: Панегіричність української латиномовної поезії XVI–XVIII ст.: причини і наслідки
У київській поетиці “Lyra” [245, арк. 111] метафори поділяються усього на три види: одухотворені, неодухотворені і змішані. На думку Аристотеля, метафора обов’язково має бути чіткою, приємною, зберігати подібність з означуваним предметом і бути свіжою [5, c. 78–80]. М. Довгалевський застерігає від таких вад у вживанні метафор: різниця між предметами не повинна бути більшою, ніж подібність; не слід порівнювати маловідомі речі; погано, якщо втрачена міра порівнянні, або якщо підкреслювана подібність звужує зміст понять. Поету слід пам’ятати, що до метафори вдаються з метою досягнути естетичного ефекту, щоб підсилити певне значення або ж через відсутність назв для деяких предметів [57, c. 305].
Українська етикетна латиномовна поезія надає, за нашими спостереженнями, велику кількість різновидів метафор. Порівняно з іншими тропами приклади вживання цього художнього засобу тут трапляються чи не найчастіше. Ось лише найхарактерніші моменти:
1) Перенесення ознак із живого предмета на живий:
Недремний Лев виглядає ворога з мурів і зброю
Напоготові носить [248, ряд. 5–6];
2) Перенесення ознак із живого предмета на неживий:
Руські скелі уляглися спиною до Левових
Володінь (…) [256, ряд. 17–18];
3) Перенесення ознак із неживого предмета на неживий:
Її серце – перлина у шлюбному персні [243, ряд. 27].
Не менш поширений художній засіб у творах означеного жанру – синекдоха. Сьогодні цим терміном позначається кількісна заміна понять, один із видів метонімії (найчастіше вживання однини у значенні множини чи визначеного числа замість невизначеного). Поетика “Lyra” визначає синекдоху таким чином: “Це розуміння однієї речі на основі іншої, між якими існує природний і суттєвий зв’язок” [245, арк. 116]. За М. Довгалевським, синекдоха – пізнання якоїсь речі, побудоване на здогадах; у “Hortus poёticus” він наводить вісім різновидів означеного художнього засобу. Українські латиномовні похвальні вірші слугують багатим ілюстративним матеріалом для цієї класифікації:
1. Вживання частини замість цілого:
а) Викриває Любов сама себе: уста виказують серце [256, ряд. 61];
б) Наречена, ця голова – твоя [256, ряд. 97];
2. Цілого замість частини:
Оскільки зв’язок крові королів узаконюється,
Подію цей день, прекрасний для Батьківщини
та урочистого Міста, вітає оплесками [243, ряд. 261];
3. Однини замість множини:
Благодійник процвітає і зі спокоєм – землероб [254, ряд. 144–145];
4. Множини замість однини:
Ти не бійся Вепрів, вони золоті мечі носять [256, ряд. 84];
5. Виду замість роду:
Хай було б так, коли хтось бажає Лівій,
(Якщо таке диво можливе),
Чи Єлен,
Які б запалили б у війні Трою не на одне десятиліття, зовучи за собою (…) [243, ряд. 127–130];
6. Роду замість виду:
а) (…) А ще – жінка вельможна, яка тебе виводить із затінку [243, ряд. 39];
7. Матеріалу замість речі:
Як довго мідь видає веселі звуки! [241, ряд. 204];
8. Причини замість наслідку:
Живіть тепер щасливі із закінчення ловів Кохання [256, ряд. 98].
Широко вживаним серед латиномовних поетів тропом, за результатами аналізу текстів, є метонімія – заміна назви одного предмета назвою іншого на основі тісного зв’язку між ними. Аристотель вважав метонімію одним із видів метафори і не розглядав її окремо, оскільки метонімізація є протилежним до метафоризації процесом, у ході якого на преносне значення слова накладається його пряме значення. Цей художній засіб у XVII–XVIII ст. був одним із найпридатніших для завуалювання на початку вірша особистості звеличуваного. Однак метонімічні вирази часто трапляються також в інших частинах поетичного тексту. Згідно з визначенням, даним у курсі поетики “Lyra”, метонімія – найменування однієї речі назвою іншої, між якими існує певне відношення – чи то природне, чи то за домовленістю [245, арк. 119]. У латиномовних українських поетиках, як у цьому переконують нас опрацьовані джерела, найчастіше згадувалися чотири основні різновиди метонімії:
1. Форма замість змісту:
Я ж маю захист – дім, де сонце Анчевіанське сіяє,
Він заступити може, тут я спокійна [248, ряд. 23–24];
2. Назва речі замість її власника:
Отож, ліри, бубни, труби, зберіть ваше товариство [256, ряд. 87];
3. Ознака замість речі / особи:
Де ще, в якому роду, окрім цього,
На виданні – сама Доброчесність?! [243, ряд. 121–122];
4. Причина замість результату:
Отож, ліри, бубни, труби, зберіть ваше товариство (…)
Видихніть із себе повітря у фіванські трубки [256, ряд. 87, 89]
Однак сучасні літературознавці вказують на можливе вживання: а) замість назви населення – назви місця (“…Богу – вітальні пісні, у місті пожвавленім, // Що цього дня хороводом священним до танців вступає” [243, ряд. 226–227]); б) замість дії або її наслідків – назви знаряддя (“Серп Сатурна відомий збіжжям ужатим” [248, ряд. 100–101]); тощо. Як зрозуміло з наведених уривків, етикетні вірші, написані латинською мовою, рясніють прикладами різного виду метонімії – безвідносно до того, вирізняються вони тогочасними поетиками чи ні.
Термін металепсис (за визначенням автора поетичного курсу “Lyra” – розуміння однієї речі на підставі іншої, за умови, що обидві пов’язані між собою у певному порядку), використовуваний тогочасними поетиками та риториками, майже не вживається сучасними дослідниками. Однак у досліджувані нами часи теоретики мистецтва слова чітко розрізняли ці два поняття, йдучи за своїми античними попередниками (зокрема, цієї ж думки притримувався Квінтіліан [252, т. 2, с. 80]). М. Довгалевський вважає металепсис заміною одного поняття на інше, між якими існує medius gradus – третє, проміжне, яке дає змогу визначити перше [57, с. 313]. У нинішньому розумінні металепсис є подвійною, потрійною та ін. метонімією. Цей випадок ілюструє тенденцію в європейському літературознавстві до скорочення числа термінів на позначення художніх засобів і водночас зростання кількості підвидів окремих тропів за рахунок об’єднання під однією назвою тотожних понять (наприклад, катахреза злилася з оксимороном, металепсис – із метонімією) [98, с. 284, 240].
Коротко охарактеризуємо тропи речень або смислові тропи, якими послуговуються автори української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. Гіперболу М. Довгалевський визначає як вживання слова чи речення з метою перебільшення або зменшення суті предмета і вказує чотири способи зміни значення предмета:
– порівняння:
Розступімося! Мов повалений Колос, знеможений двір королівський [239, ряд. 1];
– уподібнення:
Що завгодно у посаг бери: // Чи Сіцілію, луками пишну, //
Чи весняний квітучий Тарент, // Що лілеями білими дише [248, ряд. 129–133];
– епітет:
Обдарований великими чеснотами величний герой,
Завдяки яким рід героїв визнає його до себе належним [253, ряд. 43–44];
– використання антономастичної назви:
Другий сарматський Сцевола [241, ряд. 32].
Давнє визначення цього тропу близьке до сучасного, з тією лише різницею, що “зменшення суті предмета” нині називається літотою.
Алегорія – передача абстрактного поняття за допомогою конкретного образу; в українських латиномовних поетиках XVI–XVII ст. – “вираз, у якому слова означають одне, а смисл – інший” [245, арк. 126 зв.]. За приклад може правити рядок епіталами Яна Квіткевича: “Вона – перлина того персня” [243, ряд. 27]. Цікавим є розуміння алегорії М. Довгалевським – це нагромадження простих метафор, що, залежно від складу, буває двох видів: а) із самих лише метафор, б) із метафор і слів, вжитих у прямому значенні. (Приказки, прислів’я, байки, притчі, навіть загадки він також називає алегоріями) [57, с. 222].
Перифраза – (тоді і нині) опис ознак, властивостей предмета замість його назви. У зображенні позитивних явищ і характерів надає стилю особливої піднесеності, і навпаки гостроти і сили – зображенню негативних: а) Величний, шанований Консуле в Левовім місті! Ти не шкодуй, що вік Левкадійця минув [248, ряд. 15–16]; б) Поки він діонісійською рідиною схвильований (…) [256, ряд. 90].
Стилістичні фігури поділяються на фігури слова і фігури речень. Серед перших автори київських латиномовних поетик і риторик визначають фігури додавання (анафора (повторення), антистрофа, анадиплозис (стик), антанакласис, поліптотон, синонімія, полісиндетон, градація), подібності (парономазія, омоептотон, омоевтелевтон, ізоколон, антитеза, антиметебола, корекція, вагання), пропуску (екліпсис, асиндетон, ад’юнкція, дис’юнкція, синекіосис). Щодо нинішнього використання зазначених термінів, то, як засвідчив аналіз відповідних словників та посібників з літературознавства, лише незначна їх частина (підкреслені нами тут) перебуває у науковому обігу, деякі, наприклад, антистрофа вживаються в іншому значенні; зазвичай навіть дослідники давніх латиномовних поетик не наводять у своїх працях визначень цих застарілих понять [117, с. 112]. Проте у деяких підручниках, призначених для майбутніх фахівців-філологів, стилістичні фігури художньої мови аналізуються на рівні детальності, гідному давніх теоретиків художнього слова [184, с. 268–301]. А проте вироблений античними вченими поділ смислових фігур на чотири види (окрім названих накопичення, уникнення та співзвучності, виділялися також фігури протиставлення) уже в досліджувані нами часи був не строгим.
Читайте також: Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст.
Однак вважаємо за потрібне визначити принаймні із сучасної точки зору стилістичні фігури, які трапляються в аналізованих тут текстах.
Анафора – стилістично-звуковий прийом організації поетичної мови, суть якого полягає в тому, що на початку віршових рядків повторюються однакові співзвуччя, слова чи синтаксичні конструкції: “Піснею розквічені тепер усі урочистості, // Піснею розкоші майбутнього стануть” [253, ряд. 25–26].
Анадиплозис (стик) – початок нового віршового рядка тими словами, якими закінчувався попередній: а) “Піснею квітучою цвітуть квітучі поети, // І хтось із поетів прославиться піснею” [253, ряд. 28–27].
Ізоколон – розташування частин речень приблизно в однаковому порядку, що створює повний паралелізм: “Пісні живих благодійників прославляють, // Пісні продовжують їхнє життя після смерті” [253, ряд. 23–24].
Синонімія – одночасне вживання у тексті паралельних синонімів (слів, близьких за значенням, але різних за звучанням): “Славні поети несуть від нього заслужені дари, // Дарунки від нього для численного натовпу нужденних призначаються” [253, ряд. 55–56].
Градація – суть фігури полягає у нарощуванні чи спаданні значення, яке передає послідовність виразів: “Святому понтифіку, освячуючи, тепер несу дари, // Пропоную понтифіку, тихому Пилипові, дар – // Я, Муза мого поета Григорія, // Гучним голосом про дорогі подаруночки оповіщу – // Вони є запорукою нашої любові” [253, ряд. 122–126].
Антитеза – чітко підкреслене протиставлення різних життєвих явищ, людських характерів, почуттів, думок, понять: “Хоча він – лівша, та із правиці, якою ворог // тримав знамено, вихоплював його тричі” [241, ряд. 33].
Авторами поетичних курсів XVI–XVIII ст., попри те, вони що не були цілком одностайними у своїх поглядах, вироблена доволі чітка система рекомендованих до використання художніх засобів. Але у зв’язку з тим, що давні українські теоретики прагнули нічого не пропустити, не загубити з античних набутків, до яких ставилися з великим пієтетом, багато що з їхніх старань назавжди так і лишилося теорією. В. Маслюк зазначає, що вчення про тропи і словесні фігури речень авторів українських поетик XVII–XVIII ст. ґрунтується на античній теорії художньої мови, переважно, на працях Аристотеля, Ціцерона, Квінтіліана, “Риториці до Гереннія” анонімного автора та більш сучасних західноєвропейських теоретиків, зокрема, Л. Корвіна, К. Цельтіса, Й Вадіана, К. Соацера [117, с. 112].
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології)
Отож, за тогочасними уявленнями художні засоби поділялися на тропи і стилістичні фігури; ті й інші були двох видів – словесні (тропи, фігури думок) та смислові (тропи, фігури речень). Серед прикладів вживання словесних тропів у досліджуваних нами творах української етикетної латиномовної поезії XVI–XVIII ст. найчастіше трапляються метафора, синекдоха, метонімія, серед смислових – гіпербола, алегорія, перифраз. Стилістичні засоби представлені словесними фігурами додавання (анафора, анадиплозис, синонімія, градація), подібності (антитеза, парономазія), пропуску (асиндетон, полісиндетон) та смисловими – фігурами речень (інверсія, еліпсис, риторичні запитання, ствердження, заперечення, вигуки, окличні речення). Кількість фігур речення у різних поетичних та риторичних курсах варіюється, наприклад, М. Довгалевський налічує 26 видів смислових фігур. Інвентаризацію художніх засобів ми здійснюємо за сучасною термінологією (особливо це стосується останнього з видів), оскільки давня не зовсім зручна у користуванні через її велемовність. Однак навряд чи це могло вплинути на результати дослідження, адже те, як називався певний художній засіб (об’єктивно існуюче у вірші явище) у часи створення тексту, де його було виявлено, та нині, не змінює суті цього засобу.