Ольга Циганок, к. філол. н., докторант Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Опубліковано в: Слово і Час. – 2011. – № 5. – С. 35 – 41.
Епітафія – один із найбільш поширених у давній літературі жанрових різновидів епіграми. Вже у збірці старогрецьких епіграм «Палатинська антологія» (Anthologia palatina), заслуга у створенні якої належить візантійському граматикові X ст. Констянтину Кефалі, епітафії були однією із основних тематичних груп (поряд з любовними, епідейктичними епіграмами та посвятами). Середньовічні, ренесансні та барокові автори перекладали на латину старогрецькі тексти і cамі писали епітафії визначним особам, близьким та ін. [6; 9; 10].
Дослідники українських поетик XVII – першої половини XVIII ст. на епітафіях детально не зупинялися. Віталій Маслюк у своїй ґрунтовній монографії епітафії лише згадував: «Епітафія – написи на надгробках. Вони створювалися за правилами складання епіграм, дуже часто з дотепним закінченням – клаузулою» [3, 166]. Проте автори українських поетик вважали епітафію поширеним жанровим різновидом: „...зустрічаємо в літературі на кожному кроці...” (Liber, 1637, 146), «...найчастіше з усіх епіграм використовуються” (Via lactea, 1735, 172)#.
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст.
Часто в українських поетиках епітафіям присвячували окремий параграф, який називався по різному: «Про епітафію (епітафії)” [De epitaphio (epitaphiis)] (Camoena in Parnasso, 1686, 114; Fons Castalius, 1700, 121; De arte poetica, 1705, 330; Officina, 1726, 39; Via, 1729, 52; Praecepta, 1743, 127), «Про скорботну (-ні) епіграму (-ми) або епітафії» [De epigrammate (-mmatibus) lugubre (-bribus) seu epitaphiis] (Epitome, 1734, 61; Regia, 1740, 33; Liber, 1742, 123); „Про поетичну епітафію” [De epitaphio poetica] (Tabula, 1729 – 1730, 59 та ін.). Лише у поетиці „Ліра” (1696) епітафій немає (Lyra, 1696). Звернемо увагу на ще одну назву епітафії – “epigramma lugubre” [скорботна епіграма].
Оскільки епітафія асоціювалася з кінцем людського життя, так її теорія інколи завершувала виклад курсу поетики. Феофан Прокопович закінчив останню главу свого курсу („Глава VIII. Про епітафію”) словами: „Але разом з цією похоронною поезією вже випускає дух і [навчальний] рік, а також і наша праця...” (“De arte poetica, 1705, 455; подібні формулювання див. також: Idea artis poeseos, 1707, 173; Praecepta, 1746, 123). Спостерігався і інший підхід – коли епіграма розглядалася як перший серед окремих поетичних жанрів (видів), очевидно, щоб підкреслити її значимість. Відповідно епітафія як різновид епіграми у таких випадках на кінець поетики не потрапляла (Regia, 1740, 27 та ін).
Термін «епітафія» в українських поетиках вживався у двох значеннях – широкому, як узагальнюючий для усієї похоронної поезії, і вузькому, як один із жанрових різновидів цієї поезії. У широкому наченні вживається цей термін у поетиці „Настанови” (1735), де розділ називається «Про епітафію чи похоронну поезію» [De Epitaphio sev Funebri Poesi] ( Praecepta, 1735, 31)). Прихильники узагальнюючого вживання терміну мали за собою підтримку Понтана, який згрупував усі твори даної тематики в підрозділ «Про епітафію або похоронну поезію” [De Epitaphio sev Funebri Poesi] (Pontanus, 212 – 247). Понтан стверджував, що це була загальноприйнята практика - під терміном епітафії слід розуміти усю похоронну поезію (Pontanus, 213 - 214).
Читайте також: Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI–XVII ст.
У вузькому значенні слова термін «епітафія» вживається у „Книзі про поетичне мистецтво” (§VII. Про епітафію, епіцедію, ненію” (Liber, 1637, 147 – 148)). Якщо прихильники «узагальнюючого» підходу спиралися на авторитет Понтана, то їхні опоненти мали підтримку з боку інших авторитетів. Автор поетики 1637 р. вказував, що у поділі похоронних віршів на епітафії, епіцедії та ненії він слідує за Сервієм ((Liber, 1637, 146), якого згадували у своїй поетиці Скалігер (Scaliger, 425), а за ним - і Прокопович. (De arte poetica, 1705, 399)#. Як вказував Скалігер, Сервій учить відрізняти епітафії від епіцедії: епіцедія виголошувалася перед похованням, епітафія – біля самої могили, до того ж лише раз (Scaliger, 425). Розділ CXXII третьої книги поетики Скалігера називається „Епітафія, епіцедія, сольний спів, тризна, паренталії, трени, ненії” [Lib.IIII, CXXII. Epitaphium, Epicedium, Monodia, Inferiae, Parentalia, Threni, Naeniae] (Scaliger, 425 - 427).
У широкому значенні вживається цей термін у поетиці „Аполлоновий кедр” (1702) - пишеться про поетичні епітафії, які діляться на [власне] епітафію, епіцедію чи ненію (Cedrus Apollinis, 1702, 148).
Спостерігаються два погляди на епітафію: як на різновид епіграми і як віршовий напис. Переважно епітафія визначалася як епіграматичний вірш, призначений для вміщення на могилі померлого (Liber, 1637, 146; Poeticarum institutionum breve compendium, 1671, 22; Camoena in Parnasso, 1686, 114; Cunae Bethleemicae, 1686 -1687, 56; Cedrus Apollinus, 1702, 148; Tabulae, 1729 – 1730, 31). Основу таких визначень заклав Понтан (Pontanus, 212). Епітафія визначалася також як проста епіграма (Via, 1729, 52; Tabulae, 1729 – 1730, 59; De arte poetica, 1705, 330; Praecepta, 1746, 120 та ін.) на похвалу або осуд померлого (Fons Castalius, 1700, 121).
Відповідно до іншого підходу, епітафія визначалася як напис, який звичайно вирізався на похвалу померлих на могилах, мармурових надгробках, на прапорах, що вивішувалися над могилою, у стилі віршового і прозового слова (Fons Castalius, 1685, 79 – 80; Leo Roxolanus, 1693, 175; Rosa, 1696, 51; Lyra Heliconis, 1709, 246; Parnassus, 1720, 16; Via, 1724, 66).
У деяких поетиках, наче об’єднуючи обидва підходи, паралельно подавалося два визначення – і як напису, і як епіграми (Officina, 1726, 39). У поетиках „Витяг” (1734) і „Палац” (1740) параграф називався «Про скорботну епіграму або епітафію», а визначалася епітафія як короткий напис на могилі (Epitome, 1734, 61; Regia, 1740, 33; подібне визначення - Via lactea, 1735, 172). У останній навіть змішуються обидва поняття: «Епіграма грецькою мовою epigraphe, а латинською inscriptio» (Via lactea, 1735, 171). Насправді обидва терміни означають „напис”, а не „епіграма”. У Довгалевського подається два варіанти визначення епітафії: як віршового чи прозового надмогильного напису, або як написаного віршем чи прозою похоронного твору (Hortus, 1736, 232). Спочатку Довгалевський викладає міркування «риторичних» поетик, потім вказує, що частини епітафії такі ж, як епіграми (Hortus, 1736, 233, про це пише також поетика „Настанови” (1746) (Praecepta, 1746, 120).
Цікаве визначення епітафії подається у риториці 1671 року (Питання III. Яким способом слід писати епітафії і надмогильні написи): Epitaphium est oratio sive soluta sive ligata in defunctorum sepulcris scribi solita, vel vexillis super sepulcra pendentibus [Епітафія – це віршова чи прозова промова, яка звичайно пишеться на могилах померлих або на прапорах, що висять над могилами] (Quaedam institutiones,1671, 94).
Прихильник „епіграматичного підходу” Феофан Прокопович у розділі XII „ Про надмогильні написи або епітафії та інші короткі вислови, також і про дотепи” визначає епітафію як мистецький напис на могилі, на відміну від простого напису. А від поетичних епітафій і епіграм не відрізняється нічим, хіба що в них відсутні свобода стилю і вірші (Прокопович, Про риторичне мистецтво, 399).
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Він так характеризував композицію епітафії: „У першій частині, або експозиції [expositio], дається, як правило, короткий перелік більш примітних діянь покійного, його чеснот чи пороків, іноді тільки вказується його суспільне становище або стан і майно. А в другій частині, або в завершенні [conclusio] , якщо покійний був впливовою особою - як консепт поміщають на кінець якийсь виразний вислів, що вказує на короткочасність людського життя, на його марноту і тлінність, якщо ж особою незначною чи гідною насмішки, доречно навіть використовувати жарти і політичні дотепи (De arte poetica, 1705, 452). У фрагменті, де йдеться про композицію епітафії, трактат Прокоповича отримав широку підтримку, його майже дослівно вводять у свої трактати поетики – метатексти (Praecepta, 1746, 120; Idea artis poeticae, 1707, 173; Libri tres, 1714, 53 ). Подібне визначення зустрічаємо також у поетиці „Школа” (1726) - додається, що слід ввести змістовний і дотепний концепт (Officina, 1726, 40). У ряді поетик друга частина називається „кінцівка” („завершення” - clausula) (Via, 1729, 52; Tabulae, 1729 – 1730, 59; Praecepta, 1743, 127; Praecepta, 1746, 120). У епітафії, як і у епіграмі, ціняться витонченість (дотепність), ясність і стислість (Officina, 1726, 40). Доречно, окрім якоїсь науки або влучного вислову (sententia) про марноту світу і тому подібне вказати рік смерті або від створення світу, або від народження Христа, день, місяць (Сytheron Bivertex, 1694, 171; Liber, 1742, 124). Деякі поетики радять наприкінці вжити доречний консепт, особливо із другого джерела концептів - якийсь роздум чи моральну науку (Hymettus, 1718, 43; Epitome, 1734, 61). Поетика «Кастальське джерело” (1700) зазначає, що у прозовій епітафії краще додати відомий вислів, а у поетичній – концепт чи щось подібне (Fons Castalius, 1700, 121). У деяких поетиках вказується, що наприкінці пишеться ім’я та прізвище автора епітафії, проте, як правило, вони опускаються (Hymettus, 1718, 43; Regia, 1740, 34). Як бачимо, при такому підході побудова епітафії повторює композицію складної епіграми.
У поетиці „Кастальське джерело” (1685), яка визначає епітафію як напис, виділяються такі частини епітафії: винайдення теми (inventio), розміщення матеріалу (dispositio) та виголошення (elocutio). «Винайдення епітафії різне із-за різноманітності предмету та обставин. Розміщення епітафії таке: якщо був християнин, то попередньо ставиться D.O.M. Piis Manibus N. (Б[огу] Н[айкращому] Н[айбільшому] і Благочестивим Манам Н[ашим] – О.Ц.), і вже тоді подаються ім’я, рід, сім’я, батьківщина, батьки, чим у житті займався, заслуги покійного, дари науки. Тоді зрештою хай буде звертання… Інколи подаються нападки на смерть. Виголошення епітафії потрійне: діалогічне (prosopopoeia), драматичне (drammatica) чи розповідне (narrativa), тому що або говорить один поет, або він зображає і інші речі, які говорять, або вперемішку. Поет говорить з Музою, Подорожнім, Померлим чи Чеснотою Померлого…» (Fons Castalius, 1685, 80; подібне визначення див. також Regia, 1740, 33; Praecepta, 1743, 128). Поетика „Шлях” (1724) пише про два види виголошення епітафії: розповідне (narrativa) і драматичне (prosopopoeia) (Via, 1724, 67). Як бачимо, при такому “риторичному” підході частини епітафії такі, як ораторської промови, незалежно від того, чи йдеться про поетичну епітафію, чи прозову.
„Книга про поетичне мистецтво” (1637) вказує, що написи у віршах або в прозі мають переказувати життя покійного і яскраво відображати його заслуги. Написи пишуться у формі епіграм і складаються із вступу (exordium) – звертання до подорожнього чи когось значного, розповіді (narratio) - короткої похвали діяльності померлого, його сім’ї і роду – та закінчення (conclusio), у якому слід розважити опечалених друзів, або побажати вічного блаженства, або виголосити сентенцію (Liber, 1637, 149). Ці міркування не знайшли підтримки у пізніших поетиках.
Не вписалися у загальне русло теоретико-літературного процесу і роздуми про композицію епітафії, наведені у поетиці 1700 року, де виділяються такі складові епітафії: плач, неприємності, втішання, підбадьорення, пояснення нещастя чи втрати чи, навпаки, проклинання, осуд, сатира та ін. («Fons Castalius, 1700, 121»).Очевидно, тут маємо вживання епітафії у значенні епіцедії, як це чинить Скалігер, виділяючи такі частини епіцедія, як похвали [laudes], показ втрати [jacturae demonstratio], розповідь (narratio)], плач [luctus], утішання [consolatio], підбадьорування [exhortatio] (Scaliger, 426).
Епітафії переважно пишуться у формі простої епіграми (epitaphium simplex) – „голої, без жодного дотепу” (Сytheron Bivertex, 1694, 161; Via lactea, 1735, 171), „просто, вказуючи особу [померлого] ( Libri tres, 1714, 53), „тобто того, хто покоїться, описує третя особа” (Hymettus, 1718, 44). Поетика „Молочний шлях” (1735) вказує, що цей спосіб ще дехто називає історичним (Via lactea, 1735, 172). У поетиках XVIII ст. як приклад простої епітафії наводиться дистих „Я знайшов гавань” - „Inveni portum...” (Via poetarum, 1724, 53; Via ingeneos, 1729, 48; Via lactea, 1735, 171; Lіber, 1742, 120; Praecepta, 1743, 120). Ця епіграма, облюбована Григорієм Сковородою, має багату літературну історію [].
Другий спосіб написання епітафій - через драматизацію (prosopopoeia), де особа приховується, як про це пишеться у поетиці 1714 р. (Libri tres, 1714, 53). У таких випадках вводиться сам померлий, який веде бесіду із подорожнім або читачем, чи вводиться інструмент, що говорить, яким користувався померлий, чи камінь або могила (Hymettus, 1718, 44; подібні формулювання див. також: Officina, 1726, 39; Epitome, 1734, 62). Поетика „Молочний шлях” (1735) вказує, що це робиться через драматизацію (prosopopoeia) чи персоніфікацію (fictio) (Via lactea, 1735, 172). Поетика „Палац” (1740) називає другий вид епітафій, за аналогією до епіграм, „складна епітафія” (epitaphium compositum), у якій відкривається сильний концепт (conceptus animosus), або без концепту, та з драматизацією (Regia, 1740, 34).
Поетика “Камена на Парнасі ” (1686) вперше подає класифікацію епітафій. Виділяються 4 типи епітафій: розповідні (enunciativa sev enarrativa), діалогічні (dialogistica), мішані (mixta) та епітафії-загадки (aenigmatica) як частина розповідних. Розповідними називаються епітафії, у яких говорить лише поет. Діалогічні – це ті, у яких є драматизація, тобто говорять одні з іншими, як подорожній з померлим і могилою, чи померлий з друзями та рідними, чи батьки з померлим сином чи навпаки. Мішаний тип – це коли одночасно вводяться і поет, померлий, і інші. У епітафіях- загадках епітафія виражається у формі загадки, хто похований (Camoena in Parnasso, 1686, 114). У деяких поетиках виділяються три типи епітафій: розповідні (enunciativa sev enarrativa), діалогічні (dialogistica) та епітафії-загадки (aenigmatica) (Cytheron bivertex, 1694, 170; Lyra Heliconis, 1709, 246; Liber, 1742, 123), характеризуючи їх подібно до попереднього автора. Поетика „Прообраз” (1707) описує різні поетичні техніки написання епітафій, але назв не дає (Idea artis poeticae, 1707, 173). У поетиці 1729 р. виділяються розповідні (narrativa), драматичні (prosopopoeia), коли поет з кимсь або чимсь говорить, та діалогічні (dialogistica) епітафії, де розмова відбувається у формі діалогу (Tabulae, 1729- 1730, 53). І знову ж таки претекстом для цих поетик був Понтан. Щоправда, він не подає класифікації епітафій, лише вказує, що для епітафій, як і для інших творів, характерні три способи написання: говорить сам поет, поет веде розмову з іншими, поет сам мовчить, даючи змогу висловитися іншим (Pontanus, 247).
Як вказувалося у поетиці „Палац”, епітафії пишуться як прозою, так і віршем (Regia, 1740, 33). Автор поетики 1637 р. стверджував, що епітафії виголошувалися над могилою і могли щорічно повторюватися (“Liber, 1637, 148). Деякі поетики фіксують як усну, так і письмову форму: «Епітафія виголошувалася біля могили, часто писалася і на самих могилах» (Cedrus Apollinis, 1702, 148). Складається враження, що в Україні XVII – XVIII ст. існувала переважно письмова форма епітафій: вони „пишуться над могилами мертвих” (Сamoena in Parnasso, 1686, 87; Сytheron Bivertex, 1694, 145).
Услід за Понтаном (Pontanus, 212) поетики були єдині в тому, що в епітафії звичайно коротко вказують ім’я, вік, заслуги, суспільне становище, гідні похвали якості, як внутрішні, так і зовнішні, причини смерті та інші істотні відомості про покійного (Liber, 1637, 148; Camoena in Parnasso, 1686, 114; Rosa, 1696, 51; Libri tres, 1714, 53; Hymettus, 1718, 43). Це особливо стосується розповідних і діалогічних епітафій (Сytheron Bivertex, 1694, 171; Lyra Heliconis, 1709, 247; Liber, 1742, 124).
Увагу авторів поетики привернув античний звичай розміщувати на могилах інструменти померлих: на могилах пастухів – палицю, моряків – весло, землеробів – плуг, воїнів – меч, мисливців – сокола або собаку і т.д. Деякі поетики вказують, що такі відзнаки роду чи заняття як розміщувалися на могилах раніше, так і ставляться тепер (Hymettus, 1718, 43; Regia, 1740, 34). Зараз розміщують також символи: на могилах вождів – орлів чи левів, священників – ключі, ораторів – блискавку, поетів – лебедя (Rosa, 1696, 5; Idea artis poeticae, 1707, 173 – 174; Libri tres, 1714, 53; Epitome, 1734, 62; Via lacteа, 1735, 35; Hortus, 1736, арк.172 -173).
У поетиці 1714 р. вказується на віршовий розмір епітафій: латинські пишуться, як епіграми, польські чи слов’янські – 11- складовим віршем чи 13-складовим (Libri tres, 1714, 53).
Читайте також: Національна свідомість у контексті української католицької традиції
В епітафіях велике значення мають порівняння, тобто ті, яким пишуться епітафії, порівнюються із собі подібними, володарі з володарями, знать із знаттю, вожді із вождями, герої з героями, мудреці з мудрецями, митці з митцями, і так кожен із своїм станом (Hymettus, 1718, 45; Officina, 1726, 41; Regia, 1740, 38). Доречними в епітафіях є такі тропи як алегорія, драматизація, питання, фігури, щоб викликати розчулення, розжалобити, слід увести Прозерпіну, Парок, Лахесу, Лібітіну і т.д. (Officina, 1726, 39; Tabulae, 1729 – 1730, 31). Часті вигуки, драматизацію, звертання слід вживати і в інших похоронних творах - епіцедіях та в скорботних елегіях ((Via lactea, 1735, 183; Liber, 1742, 117).
Автор риторики 1671 року, розглядаючи теорію епітафії, практично повторює положення поетик, про які говорилося вище. Він пише про поважні і жартівливі епітафії, про способи, якими вони пишуться (просто; вводиться мертвий, який говорить про себе із подорожнім чи читачем; інколи сам мармур чи камінь говорить про того, кого він вкриває; вводяться знаряддя, що говорять: пастухові – палиця, морякові – весло і т.д.) Згадується стеми і символи, які висікаються на могилах у сучасні часи. Як приклади вперемішку подаються прозові та віршові поетичні епітафії (Quaedam institutiones, 1671, 94 (зв.). Це ще раз підтверджує, як тісно в давні часи були пов’язані поетика і риторика, віршові і прозові епітафії.
У поетиці «Короткий виклад поетичних настанов” (1671) вперше викладається поширений у пізніших поетиках виклад про специфіку епітафій в залежності від того, кому вони присвячені (Poeticarum institutionum breve compendium, 1671, 22). Подібні настанови ми знаходимо у багатьох українських авторів поетик, вони викладені або коротко (Сunae, 1686, 56; Liber, 1714, 53; Tabulae, 1729 – 1739, 59), або детально (Hortus, 1736, 233). Інколи, очевидно, за браком аудиторного часу, автори поетик обирали якийсь один аспект чи декілька: чи то детально розглядали, як пишуться епітафії дітям (Hymettus, 1718, 45 ; Epitome, 1734, 61 – 62; Regia, 1740, 37), чи правителям і воїнам (Via, 1724, 67; Via, 1729, 52 – 53; Praecepta, 1743, 127). Найповніше з українських поетик ці питання розглядала поетика „Школа” (Officina, 1726, 40; коротко див. також: Tabulae, 1729 – 1730, 31). «Аполлоновий кедр» (1702) вказує джерело цих настанав: «Цьому досить детально навчає єзуїт Понтан» (Cedrus Apollonis, 1702, 148).
Понтан подає також рекомендації, як писати жартівливі та «солоні» епітафії (iocosum et salsum) (Pontanus, 245).Такі епітафії вперше згадуються у „Віфлеємській колисці” (1686): вказується, що вони пишуться по-іншому (Сunae, 1686, 56, див. також Rosa, 1696 - 1697, 51), тому що усяка різноманітність приносить задоволення (Fons Castalius, 1700, 122). Жарти, як правило, недоречні в епітафіях, хіба що на єретиків, п’яниць та ін. (Cedrus Apollonis, 1702, 148; Tabulae, 1729 – 1730, 60). Прокопович зазначає, що жартівливі епітафії негідним людям і навіть птахам та тваринам пишуться не лише для задоволення, а й для вправ (De arte poetica, 1705, 330); його підтримує поетика „Настанови” (1746) ( Praecepta, 1746, 120). Про такі епітафії згадують і інші поетики (Via, 1724, 68). Поетам інколи дозволяється злегка пожартувати з покійних (Hortus, 1736, 233). На противагу до жартівливих та солоних епітафій, „стандартні” епітафії отримали назву серйозних (serium epitaphium) (Regia, 1740, 36).
Таким чином, в українських поетиках досить ґрунтовно розглядається теорія епітафії. Виходячи з цих нормативних правил, варто проаналізувати літературну практику – приклади епітафій у самих поетиках та епітафії з українських рукописів та стародруків.
Література
- Вергилий. Энеида. С комментариями Сервия / Перевод с с латинского Н.А. Федорова . -М., «Лабиринт», 2001.
- Довгалевський Митрофан. Поетика («Сад поетичний») / Пер. i прим. В. П. Маслюка.- Слово многоцінне. – Кн.4. - К., 2006.— С.226 - 529 (далі – Hortus, 1736 і сторінка у цьому виданні, у випадках цитування за рукописом вказується арк).
- Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. і їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., 1983.
- Прокопович Феофан. Сочинения / Под ред. И.П.Еремина.- М. – Л., 1961. – C. 334 - 455 (далі – De arte poetica, 1705 і сторінка у цьому виданні).
- Циганок О.М. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI – XVIII ст.. – К., 1999. – С. 74 – 86 (Нарис VI. “Inveni portum…”: форми сприйняття однієї античної епіграми у творчості Григорія Сковороди).
- Gwalther Rudolf. Monomachia Davidis et Goliae et allegorica eiusdem expositio heroico carmine descripta. Epicedia ac epitaphia. – Zürich, 1541. – Pag. 30 – 63;
- Jacobi Pontani De Societate Jesu Poeticarum Institutionum libri tres… - Ingolstadii, 1594.- P. 212 – 247 (далі – Pontanus і аркуш);
- Julii Caesaris Scaligeri, viri clarissimi, Poetices libri septem. Ed. II. – Lugduni, 1594 (далі – Scaliger і номер аркуша у цьому видання);
- Rantzau Heinrich. Epitaphia in obitum patris. – Leipzig, 1584;
- Theodori Bezae Vezelii poemata varia: Silvae, Elegiae, Epitaphia, Epigrammata, Icones, Emblemata, Cato, Censorius. – Geneva, 1597 etc.