Динаміка образів як вираження зміни ціннісної системи координат

У ході розвитку світової літератури пост-античного періоду виробилися певні традиції використання духовного надбання попередніх часів: основними є, по-перше, шанобливе наслідування образів, мотивів, сюжетів, що існували ще в літературі Давньої Греції та Риму; по-друге, бурлеск, пародіювання, травестіювання усього переліченого. З погляду історії літератури ці тенденції мають однакову вагу і значення, у руслі кожної з них існують твори високої художньої вартості. Змістове наповнення давніх образів є найяскравішим показником приналежності твору до тієї чи іншої традиції освоєння античної культурної спадщини.

Людмила Шевченко-Савчинська. "Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Нагадаємо, що образно-тематичний ареал (ОТА) аналізованих творів української етикетної поезії латинською мовою поділяється на три основні зони: 1) персонажі античної міфології, історії, знаки античних реалій; 2) образи природи; 3) уособлені якості, почуття, абстрактні поняття.

Протягом XVI–XVIII ст. зміни у використанні античних образів в якості інтелектуального коду (навіть згодом це стосуватиметься переважно богів і героїв, а не видатних історичних постатей) були дуже повільними. Чи не тому автори української латиномовної етикетної поезії, маючи у своєму розпорядженні все розмаїття античних міфологічних імен, лише зрідка звертаються до образів Афродити, Юнони, Діоніса тощо – богів, які наділені не самими тільки ідеальними якостями. Цікаво, що при описі поєднання рук і сердець оспівуваної пари поети майже одностайно надають перевагу Гіменеєві – модні пізніше Купідони й Амури вочевидь не сприймалися через їхню легковажність, хоча інколи і в творах того часу можна натрапити на образи юних крилатих створінь.

Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору

На нашу думку, це може бути свідченням, з одного боку, того, що, на відміну від пізнішої, романтичної епохи, класицизм ставиться до наслідуваного ним античного матеріалу серйозно, а з другого – свідченням застосування певного шаблону, лекала – “на полегшення праці” автора етикетної поезії. Хоча існують і перші прояви тенденції, яка набуде значного розвитку в українській літературі національною мовою лише у XIX ст. – йдеться про травестіювання та пародіювання міфологічних сюжетів і персонажів (найяскравіший приклад такого способу засвоєння античних культурних набутків – ірої-комічна поема “Енеїда” І. Котляревського). Перевдягання своїх сучасників у шати міфологічних героїв та історичних осіб латиномовними поетами нагадує режисуру акторської гри на сцені – гра (грайливість з’явиться лише згодом у творах, присвячених світським особам) особливо помітна у весільних віншуваннях, саме у них вперше вчуваються гумористичні нотки у змалюванні олімпійців та їхніх діянь (“Усе найкраще у майбутнього шлюбу” М. Злоторовича, “Лови кохання” Лукаша Словицького). Так, поштиві слова “діонісійською рідиною схвильований” є, за суттю, не чим іншим як недвозначним натяком на нетверезий стан Юпітера, перебуваючи у якому, той навіть дозволяє собі легковажні витівки: “Він найкращі страви поставив на стіл, які в Кекропа поцупив” [256, ряд. 91].

У ході розвитку світової літератури пост-античного періоду виробилися певні традиції використання духовного надбання попередніх часів: основними є, по-перше, шанобливе наслідування образів, мотивів, сюжетів, що існували ще в літературі Давньої Греції та Риму; по-друге, бурлеск, пародіювання, травестіювання усього переліченого. З погляду історії літератури ці тенденції мають однакову вагу і значення, у руслі кожної з них існують твори високої художньої вартості. Змістове наповнення давніх образів є найяскравішим показником приналежності твору до тієї чи іншої традиції освоєння античної культурної спадщини.

Користуючись критерієм частотності вживання, розглянемо кілька образів античної міфології, що особливо рельєфно проступають у тексті етикетних віршів.

Читайте також: Український вірш кінця XVI – початку XVII століття: маркування перспективи

Фортуна (у римлян – богиня щастя й удачі) є, безперечно, найчастішою античною гостею у досліджуваних поезіях: всередньому три–чотири рази у кожному з аналізованих текстів. Звичайно згадування про неї не вносить істотних змін до давнього образу мінливої і примхливої істоти, яка завжди діє на власний розсуд. Саме тому автор епіталами “Перлина Персня”, бажаючи, аби того не сталося, все ж визнає, що примхливість долі здатна затьмарити сонячні дні [243, ряд. 240–241]. Однак далі поет відступає від традиційного способу трактування образу богині удачі і, радіючи із вдалого поєднання двох сердець, заперечує давній вислів: Fortuna caeca est, бо, “можливо, комусь вона являлася сліпою, // Але тут її видющість просто безсумнівна,” [243, ряд. 206–210], адже, на його думку – і це можуть підтвердити усі гості – годі й шукати кращу пару. Фортуна сама дає про себе знати: “Чи не Фртуна знак подає цей // Тому, хто з патриціанським духом, правлячим родом зливається?” [243, ряд. 29–30], вона може діяти через посередників: “[Гіменей] розпорядився строго, // (...)У дім новий ввійшовши, щоб // Не рік, не два – навіки // Була щасливою вона // З коханим чоловіком” [248, ряд. 93–98].

Звертання до Фортуни часто нагадує емоційний, семантично не надто навантажений вигук. Слід зауважити, що у латинській мові слово fortuna мало два значення: ім’я богині та людська доля – щаслива чи нещаслива, яку можна вибирати, до того ж. Вважаємо за доцільне розрізняти ці два значення слова і при перекладі українською: Фортуна і доля відповідно. Так, поет бажає молодятам, “якщо і не рівну у чомусь, то дуже близьку королівській” долю, і понад те, він закликає самим їм прагнути цього, бо “в яку віриш, чекаєш, таку і отримаєш” [243, ряд. 268–274]. Відрізнити ці два випадки використання слова, на перший погляд, не так легко, оскільки категорія слів, що писалися з великої букви, у стародруках XVI–XVIII ст. ширша, ніж у граматиках сучасних мов – до неї належали, окрім власних назв і персоніфікованих понять, похідних від них прикметників, також будь-які частини мови, які автор бажав виділити логічним наголосом. Лишається судити тільки за змістом: як і належить розпорядниці щастя й удачі, богиня Фортуна – щедра і добра, коли ж слово вживається у ширшому значенні, людська доля і ті, через кого вона реалізується – часто суворі й невблаганні: “Йому сестри-трійнята [Парки] життєву нитку жорстоко утяли” [244, ряд. 7–8]; у цьому ж епіцедії натрапляємо на безпосереднє звертання до другої із сестер, Лахеси: “Жорстока Лахесо! Завдаєш пекучу рану мені (…)” [244, ряд 93–94]. Проте людина не завжди здатна об’єктивно оцінити рішення вищих сил – нерідко те, що здається їй несправедливим, має глибший зміст – принаймні у потрактуванні ситуації іншими: “Вирвала із багатьох бід його доля оця. // Випадків, вмерши, нещасних, житейського горя уникнув” (батькові – про передчасну смерть сина) [192, с. 154]; в інших випадках поет не дає готової відповіді на запитання, яке готове зірватися з уст багатьох, пропонуючи причетним самим поміркувати над тим, чому сталося так, а не інакше: “Але чому тоді шляхетна доля відмовила йому у даху над головою?” [181, т. 3, кн. 1, с. 300]. Іноді змальовувані у тексті персонажі висловлюють впевненість у своєму вдалому виборі долі: “Бо щасливіша моя на вістрі Анчевія доля,” [248, ряд. 31] – очевидна гіперболізація тих сподівань, якими сповнена наречена у реальній ситуації. Те, в якому світлі зображується доля, прямо залежить від теми етикетного вірша: в епіталамах, енкоміях та генетліаконах автор від імені всіх доброзичливців бажає адресату всіляких гараздів і віщує здійснення цих побажань; в епіцедіях констатується завершення життєвого шляху і жорстокість долі, яка перешкодила людині його продовжувати; у віршах на втіху бачимо прагнення автора показати тому, до кого звернені рядки, сумну подію як рішення не лихої, а мудрої долі.

Чи не кожен етикетний вірш, незалежно від його призначення (за винятком хіба що проклять), містить ім’я Марса або його епітет для підкреслення войовничості та відваги персонажа чи його предка, або ж для вигідного тла при створенні портрету. У стародавні часи Марс спочатку опікувався пастухами та їхніми справами, згодом перетворився на бога війни; відтоді, коли його почали ототожнювати із грецьким Аресом, до Марсової компетенції усе частіше почали відносити не визвольну, а загарбницьку, авантюрну війну. Це дещо зашкодило популярності культу бога, однак добра слава знову повернулася до його імені: за часів Відродження він стає уособленням мужності і військової звитяги. Окрім згадувань власне Марса, вірші містять ще цілу низку речей і понять, які означаються прикметниками “Марсів”, “марсівський,” причому деякі зі словосполучень утворені ситуативно: “Марса домівка зайнялася червоним” [234, ряд. 3]; “Це Марса знамення!” [247, ряд. 35]; інші позначають більш-менш сталі поняття: “битви грою були йому Марсовою”; “Він бажав би нащадкам передати марсівську міцність” [241, ряд. 30, 34]. Образ не відзначається великою різноманітністю трактувань – найчастіше Марс виступає у величаннях благородним звитяжцем, “спокій батьківщини перебуває на його переможному вістрі” [243, ряд. 87–88]. Однак у скарзі Миру з епіцедію “Плачі великі” дії Марса засуджуються: “Завдані під час війни збитки (…), // які Марс учиняє, я відшкодовую” [244, ряд. 45–48]. В епіталамі “Дім головних небесних світил” бог війни потрапляє у нетипову для нього життєву ситуацію – він не сіє смерть, а потерпає від кохання: “Облишили руки війну! Заручені, прагнуть злагоди” [234, ряд. 15–16].

За римською міфологією, бог війни має сестру Беллону, з якою ділить сферу своєї компетенції. Існування мілітарного божества жіночої статі відкриває нові шляхи перед поетичною уявою. В епіцедії “Плачі великі” померлого оплакують три безутішні жінки – персоніфіковані образи галузей людської діяльності, де особливо яскраво виявляв свої здібності вельможа – війна, мир, набожність. Беллона – одна з них, вона каже, що кончина Йозефа Потоцького примусила здригнутися і заболіти її давно звикле до втрат серце, адже цей муж був опорою і надією вітчизни, вона звинувачує смерть у несправедливості та надмірній жорстокості: “Загибеллю одного мужа ти перемогла і розорила усе ляське королівство!” [244, ряд. 42]. Змальовуючи саму богиню війни в сльозах, поет прагне показати, настільки велика втрата спіткала край, який позбувся свого захисника.

Верховний бог римського пантеону Юпітер рідко буває наділений у творах латиномовної етикетної поезії звичайними людськими рисами (наслідувальність класицизму визначальною мірою вплинула і на поводження з образами: античні митці тривалий час вважали святотатством наділяти богів такими характеристиками). Однак часто Громовержцем, Верховним Богом, а то і Юпітером примхливе поетичне перо зве християнського Бога, додаючи міцності дивовижному сплаву античного язичництва і християнства: “Пильно подивися убік нареченої – дивовижно він [Юпітер] зробив тобі дружину з твого ребра” [256, 46–47]; “Він поставив моєму Громовержцеві сто храмів” [244, ряд. 85–86]. У віншуванні молодятам-Корибутам власне Юпітерові функції перебирає на себе місцевий магнат: “В сарматському небі давно володар – не Юпітер, // А інший, батьківських зір провідник, Вишневецький вельможний" [235, ряд. 28–30]. Незважаючи на те, що образ доволі схематизований, Юпітер “не завжди метає блискавки” – у веселому і доброзичливому вірші Лукаша Словицького він у компанії Гіменея заслухався музик за келихом діонісійської рідини: “Отож, ліри, бубни, труби, зберіть ваше товариство! // Вас Гіменей любить, вас Юпітер ощасливив присутністю” [256, ряд. 87–89]. У цій же епіталамі Громовержець власноруч ладнає весілля, відбиваючи хліб у Гіменея: “Юпітер негайно Вулканові пута скувати наказав” [256, ряд. 29–30]. У весільному вірші, написаному Яном Квіткевичем, також “Юпітер в’яже золотими ланцюгами” [243, ряд. 201–203], однак у цьому разі йдеться про поєднання доль небожителів, тому, хоч у їхніх образах виступають цілком земні представники знатних родів, такий поворот сюжету не суперечить традиційному образотворенню.

На відміну від образів Марса, Фортуни та Юпітера, вживання яких не обмежувалося певним різновидом етикетної поезії, ім’я Гіменея використовувалося, зрозуміло, майже виключно в епіталамах. Будучи богом щасливих шлюбів, він повсякчас зайнятий їх укладанням і святкуванням цих подій: “Не криється небесний гість, // Що він радіє шлюбу: // Велить-бо радість смакувать // І запивать цекубом” [248, ряд. 93–98]. Сила і можливості Гіменея, уповноваженого Коханням, практично необмежені: “Визнати треба водночас, що й герой не один // Гіменеєм закутий був міцно” [234, ряд. 34–35]; він є розпорядником на щасливому весіллі і здатний забезпечити, наприклад, те, щоб молодята зажили “під ласкою у Бога” [248, ряд. 97]. За це причетні до урочистої події закликають один одного: “Отож, Гіменею ясному ще тричі хвалу проспівай!” [243, ряд. 235–239].

Читайте також: Образ жінки як етичний маркер світогляду автора та його доби (на матеріалі латиномовної прози України XVI–XVIII ст.)

Серед богинь греко-римського пантеону безперечну симпатію поетів викликала Мінерва (Афіна): образ богині зринає у панегіриках, присвячених передусім ученим мужам. Вона виявляє прихильність до тих, хто сам наполегливо накопичує зерна мудрості у своїй душі – їм богиня залюбки “оздобить скроні віночком квітчастим” [4, c. 144], а також до тих, хто передає знання іншим і “звик підтримувати своїми грішми палестри Паллади [школи]” [253, ряд. 50–52].

В етикетних віршах згадуються доволі часто сестри-музи, але, як правило, мимохідь, до слова про натхнення: “хай Муза виспівує гімни“ [4, c. 144]; “яви мені гірку пісню із сумовитими фігурами, Музо” [244, ряд. 1–3]. Однак, як ми вже бачили, в енкомії Г. Самборитянина, присвяченій П. Паднієвському, муза Талія виступає головною дійовою особою, від імені якої ведеться оповідь. Нерідко сестри-покровительки мистецтва виступають у віршах під своїми традиційними іменами-означеннями: Піериди, Аоніди – від назв улюблених ними місцевостей: відповідно Піерії в Македонії, на північ від Олімпа, та Аонії у Греції, де розташоване гірське пасмо Гелікон, присвячене Аполлону та музам.

Відмінності тодішніх світоглядних установок та ціннісно-етичної системи від нинішніх виражаються в етикетній латиномовній поезії набором міфологічних персонажів, частотністю їх вживання та акцентуванням у такий спосіб якостей людської натури. Образи, які користуються нині (чи користувалися у недалекому минулому) значною популярністю (Ікар, Прометей, Атлант, Геракл), мало хвилюють поетичну уяву авторів XVI–XVIII ст. Трансформація у часі ідеї, яку несуть окремі образи, цілком очевидна. Зупинимося бодай на деяких.

Фенікс – в античності цим іменем позначалося одразу два міфологічні персонажі: герой троянської війни та казковий птах, який спалював себе у гнізді кожні 500 років і відроджувався у своєму синові. У латиномовних величаннях слово Фенікс вживається лише у його першому значенні – для підкреслення звитяги вельможі: “Феніксові – королівська наречена” [243, ряд. 61–62]. У сучасної людини завдяки популярності “Метаморфоз” Овідія це ім’я асоціюється з відновленням і воскресінням, поверненням до самого себе:

Десь далеко на воді там,
Де не видно навіть хвиль злих,
Гордий Фенікс, що від бур стих,
Мабуть, прапор розпростер сам
(О. Зуєвський)

Аполлон – бог світла, провиддя, поезії та медицини – у численних міфах, якими він оповитий, виступає раціональним, обдарованим, вольовим, рішучим, не схильним до поблажливості. Автори величальних віршів найчастіше звертаються до нього як до покровителя мистецтва: “Сяйливий Аполлоне! Нехай твоя Камена обличчя освятить моє!” [253, ряд. 142]. Але з часом, коли мистецтво стало більш демократичним, поети заприязнилися з Орфеєм, овіяним романтичним ореолом нещасливого кохання, і нині Аполлон репрезентує виключно тілесну красу:

Я знаю, ви існуєте завжди:
Розумний і невтомний, як дельфін –
Коктейль із Аполлона і Геракла,
Який все вміє, правда – не поет.
(С. Дзюба, “Ідеальному чоловіку”)

Ікар – ім’я юнака, який разом із батьком Дедалом відлетів із Криту на змайстрованих крилах, але упав у море і загинув; так само звався основоположник виноробства в Аттиці, убитий пастухами і перетворений на сузір’я. Хоча поети XVI–XVIII ст. та наші сучасники згадують одного й того ж (крилатого) Ікара, у латиномовних етикетних віршах ці згадування служать для того, щоб показати наполегливість людини у досягти своєї високої мети (“Львівський гіменей”), тобто до уваги береться лише перша частина міфу – політ юнака до сонячних висот, тоді як поети ХХ ст. схильні акцентувати фінал – падіння Ікара, трагізм сюжету набуває особливого смислу:

Небесний слід і сум земний століть
Мов кара літ нічних, – політ Ікара
Упалого на землю – обійміть
…І від згоряння крил ця ніч світліша стала
(В. Виноградов)

З цих та інших прикладів особливо помітна основна різниця у ступені розкриття античних образів в українських латиномовних величальних віршах XVI–XVIII ст. та в сучасній поезії: якщо панегіристи небезкорисливо приписують традиційні якості богів та героїв своїм сучасникам і в порівнянні “звеличуваний вельможа – міфологічний персонаж” виграє і лишається головним перший, то нинішні поети намагаються проникнути в глибину образу, якої вони самі ж йому і надають, наділяючи того чи іншго міфологічного героя складним спектром переживань людини ХХ ст. (О. Зуєвський, Р. Кедр та інші).

На противагу цьому однозначно позитивні образи (Атлант, Геракл) не зазнали ніяких змін у своєму трактуванні – імовірно, таке збереження їх ролі зумовлене позірною одновимірністю. Проте, як свідчить історія світового мистецтва, нове прочитання образу можливе лише тоді, коли перед суспільством відкривається небачений досі обшир. Інакше кажучи: те, що деякі образи античної міфології перебувають нині у запасниках творчої уяви, означає лише, що люди, які за певних обставин зможуть прочитати ці образи по-новому, ще не з’явилися. Міфи – від моменту свого створення схематизовані ситуації людського життя – у різні часи набувають своєрідного наповнення. Кожна культурна епоха використовує античну спадщину відповідно до своїх потреб і можливостей. Сучасні поети прагнуть задовольнити ці потреби, шукаючи нові підходи до розкриття смислу, пропонуючи читачеві змінити кут зору, під яким донедавна розглядався певний герой або явище. Ставлення молодих митців до художніх надбань стародавнього світу можна охарактеризувати рядком із вірша С. Процюка: “Спивай же швидше козлине, гармонійне молоко античності”. Експерименти з образами не завжди однаково вдалі, але завджи цікаві:

Галатеє моя льодяная,
Я вийняв тебе із прозорого куба,
(Скульптор – кубіст ж бо)
Як тобі пережити цей серпень,
Прехолодна Кубівно моя, –
Це ж шкідливо тобі для здовров’я.
Але кохаю ж я бо…
(В. Кожелянко, “Голограма в стилі кубізму”)

Величезна кількість образів античної міфології перетворилася на символи: їх вживання сприяє збагаченню сенсового плану коштом економії мовних зусиль. У досліджувану нами епоху номенклатура богів та героїв досить сильно змінюється – проте не у часовому проміжку друга пол. XVI–XVIII ст., а залежно від жанру етикетної поезії. Так, автори епіталам, епіцедіїв, призначених для широкої аудиторії, рідко виходять за межі загальновідомих міфологічних персонажів (Гіменей, Діана, Юпітер, Аполлон, Марс). Водночас енкомії, надто ті, що писалися поетами-ерудитами для своїх не менш обізнаних адресатів і не були приурочені до конкретних дат і подій, переповнені вишуканими, рідкісними міфологемами, абстракціями та античною екзотикою – як для «посвячених». Зрештою, глибоке знання міфології та історії завждии було прикметною рисою представників гуманітарної еліти, мовою спілкування у тісному колі високоосвічених любителів слова. Нині прикладом цього може слугувати творчість українських неокласиків, а також окремих поетів пізнішого часу. У віршах останніх особливо яскраво проявляється тенденція до залучення до тексту міфологічних образів, що викликають інтерес можливістю їхнього перетлумачення (Нарціс, Мінотавр, Галатея, Сізіф, Одісей, Пан, Фавн) – на відміну від притаманного класицизму тяжіння до чіткості і ясності – звідки походить прихильність до образів-символів, які нині вважаються штампами. Проте перетворенню образу на штамп сприяє не його внутрішня суть, а нетворчий спосіб використання. Поняття штамповості образу може змінюватися з часом, а до того, швидкість обернення певного образу на кліше визначається дуже по-різному. Так, образ Прометея, що, з огляду на тодішню суспільно-політичну ідеологію, не мав у XVI–XVIII ст. великого поширення, набув надзвичайної популярності у “новітній літературі”, та мода на нього відносно швидко минула і, здається, надовго. Незважаючи на часте вдавання у всі часи до образів Деметри-Церери, Афіни-Мінерви, деяких інших, вони не вибули з поетичного користування і не зазнали пародизації: 1) “Хай же Мінерва оздобить скроні віночком квітчастим” [4, c. 144]; “Афіна – дівчина бліда // свинцевим поглядом погляне // крізь тебе і накаже: «Йди», // і неможливо не піти” (Д. Корчинський, “Подорож Арго”); 2) “Хіба це не дивовижно, – що богиня Церера назовні виходить саме тоді, коли святиться благополуччя вашого шдюбу?” [243, ряд. 222–234]; “(…) зробити землю джерелом щедрот – це сталося насправді й уві сні // Я буду вдячний вік синам Еллади, // що надоумились тебе послати // через далеку Скіфію – мені” (В. Швець, “Деметра”).

Відомим наслідком того, що у ІІ ст. до н. е. “завойована Греція підкорила своїх завойовників”, стало взаємне збагачення латинської та грецької мов і культур. Це значно прискорило розпочатий раніше процес нашарування розгалуженої системи грецьких божеств на давню і нехитру релігію римлян, прискорило її перетворення на складну і штучну сакральну систему із тлумаченням міфів, розподілом богів за рангами та сприяло посиленню впливу духовної влади на світську. Звідси бере початок паралелізм греко-латинського пантеону. Однією з відмінних рис у використанні античних культурних надбань українською літературою у XVI–XVIII ст. та нині є те, що сучасні поети надають перевагу грецьким іменам богів, автори ж латиномовних етикетних віршів – їх латинським варіантам. Через майже повну тотожність образів богів греко-латинського пантеону вибір на користь латинського чи грецького теоніма звичайно не несе смислового навантаження. Цікавим винятком є пара Афродита–Венера: в античності обидві вони – богині краси і любові, однак утіленням жіної вроди, поєднаної з моральними чеснотами, в аналізованих латиномовних віршах виступає Діана, (покровителька полювання, нічних чар, помічниця при пологах), яка завжди наділялася одухотвореною красою. Лише в епоху романтизму, коли зовнішня краса здобулася на реабілітацію і почала сприйматися як підтвердження внутрішньої, за популярністю серед поетів з Діаною впевнено конкурує Венера – чого не скажеш про епоху класицизму, за якої, імовірно, в образі богині кохання прочитувалося забагато чуттєвості. (Трансформація образу Аполлона, як ми вже мали нагоду пересвідчитися, відбулася у зворотному напрямі). Повернення сучасної української поезії до грецького міфологічного першоджерела виявляється і в тому, що уособленням гармонійної жіночої краси у творах виступає Афродита: “О, стань переді мною – чиста, ясна, // Як статуя, як біла Афродита!” (Р. Кедр).

Те, що автори похвальної латиномовної поезії звертаються до історії стародавнього світу, відшукуючи там не один десяток постатей, чиє життя могло б слугувати вдалим порівнянням або гідним прикладом для сучасників (Александр Македонський, Траян, Помпей, Піндар, Лавінія, Лівія), можна пояснити, зваживши на те, яка кількість міфологічних персонажів зосереджувалася іноді в одному вірші. Їхні автори, намагаючись вишукати синонімічні символи багатства, сили, розуму, мали на меті не лише виявити власну ерудицію через знання й уміння оперувати іменами античної історії, – почасти причина полягала у тому, що а) поет, зуживши теоніми, зрештою починав відчувати брак високоморальних образів серед небожителів, а також б) у гуманістичному прагненні олюднити ідеальне, довести можливість його існування на землі. Те, що за іменами історичних осіб, на відміну від теонімів, стоять реальні люди, їхні вчинки і долі, фактично не впливає на спосіб, у який ці імена використовуються, і не відрізняє його від того, у який згадуються у віршах міфологічні персонажі. Залежно від виду похвальної поезії можна простежити деякі відмінності у загальному тоні, але безвідносно до історичності чи міфологічності образу. Так, в епіталамі М. Злоторовича Траян (римський імператор, за часів якого – 98–117 р. н. е. – кордони імперії максимально розширилися), Помпей (талановитий полководець і політичний діяч, сучасник Юлія Цезаря) згадуються напівжартома, як утілення передусім багатства і слави, чим неможливо спокусити наречену: “І грішми Траян чи троном – Помпей не ваблять?” [248, ряд. 43–45]. Згадка про давньогрецького філософа Діогена ще лаконічніша – замість імені фігурує одна з деталей його побуту, символізуючи матеріальні нестатки, які так само можуть слугувати випробуванням почуттів молодої жінки: “Що, коли житимеш в діжці ти замість дому?” [248, ряд. 46]. У ближчому до звичного тоні йдеться про Александра Македонського, щоправда згадується лише одне з численних “повір’їв”, що оточують цю постать; у ньому демонструється кмітливість геніального полководця у мирні часи: “Я не боюся нітрішечки меч, яким сам Александр // Вузол колись розітнути зміг, згідно із давнім повір’ям” [248, ряд. 29–30]. Розповідаючи в епіталамі “Перлина персня” про славетних предків нареченої, Ян Квіткевич називає Сціпіоном того з них, який першим у давнину удостоївся корони [243, ряд. 153], (Сціпіони – одна з гілок римського роду Корнеліїв, представники якої уславилися великими військовими подвигами та державними справами).

Читайте також: Українські поетики й риторики епохи Бароко: типологія літературно-критичного мислення та художня практика

Ім’я Піндара, великого давньогрецького лірика із Фів (522–442 р. до н. е.) у контексті: “І благодатним звучанням Піндарові струни // Примножують радість щасливої Роксоланії,” [241, ряд. 205–207] слугує квалітативним означенням, оскільки у словосполученні “Піндарові струни” не лише вказує на витончений ліричний жанр, у якому поети оспівують шлюб королівської осби, а й підкреслює високий ґатунок цих творів, адже Піндар здавна вважався ліриком-корифеєм. Згадування про давньогрецького поета у заключному фрагменті, де йдеться про те, що вся земля повниться радісним гомоном, набуває ще глибшого значення у зв’язку з тим, що твори Піндара належать до хорового мелосу; більше за те: мистецька спадщина поета майже повністю складається із величальних віршів (гімни, пеани, дифірамби, енкомії, оди-епінікії), переповнених міфологічними персонажами, подіями, зіставленнями, що навіть у ті часи значно ускладнювало їх сприйняття і вимагало спеціальної підготовки. Таким чином, вираз, який у буквальному перекладі звучить “піндарські струни”, на позначення величальної поезії XVII ст. особливо доречний і точний.

Без особливої симпатії згадується в епіталамі “Перлина персня” Лівія: “Якщо кому Лівію треба, (…) // То хай пошукає де-інде” [243, ряд. 27–28]. Очевидно, йдеться про внучку імператора Августа та його другої дружини, також Лівії. Родовита онука отруїла свого другого чоловіка Друза у 23 р. н. е. З тінню осуду, як призвідниця до великого кровопролиття, згадується і Єлена, дружина троянського царя Менелая, “яка розпалила красою своєю війну // І замучила Трою, серця за собою зовучи” [243, ряд. 130]. У латиномовному оригіналі обидва імені вжиті у множині: Quasit vel Livias optet (…) // Vel Helenas, [243, ряд. 27, 29] – за допомогою синекдохи Ян Квіткевич підкреслює своє неприхильне ставлення до відомих жінок, які через свою амбітність не змогли великодушно розпоряджатися владою, отриманої на додачу до споконвічного права доброчесної жінки – parendo imperare – підкоряючись, веліти (Публій Сір). Згадування про Лавінію, дочку Латина і другу дружину Енея, зроблене, на перший погляд, із безсумнівною метою похвалити наречену, підкреслити значення її особистих чеснот, які перевершують знатність і багатство: “Хоч роду обручка того надзвичайно приваблива блиском, // Дещо інше з собою несе твоя люба Лавінія” [243, ряд. 119–120]. Проте порівняння набуває глибшого смислу, якщо враховувати очевидний паралелізм першої частини “Енеїди”, звідки запозичений цей жіночий образ, з “Одісеєю”, а другої – з “Ілліадою”: царівна Лавінія стає причиною військового протистояння в Італії, так само, як Єлена – біля стін Трої (недарма автор ставить ці імена в один ряд). Тому ключем до розкриття змісту наведеного уривка (речення за змістом мало пов’язане з попереднім) можуть слугувати слова “дещо інше” – однак “інше” означає відмінне не від блиску слави, а від того, що принесла своєму нареченому і своїй землі дочка Латина. Ім’я Лавінії (алюзія) у наступних рядках замінюється синонімом Доброчесність (персоніфікація).

Дві останні зі згаданих постатей належать не стільки історії, скільки літературі, адже вони вихоплені з Троянського циклу, який, попри відкриття Шлімана, продовжує вважатися міфологічним. До цього циклу входять розповіді не лише про Троянську війну, а й про події, що відбувалися раніше, тому він налічує величезну кількість персонажів, більшість із яких – уславлені герої. Культи героїв – посередників між небесними та земними мешканцями (легендарні полководці, засновники міст, напівбоги) набули у давній Греції надзвичайного поширення. В українських латиномовних етикетних віршах XVI–XVIII ст. репертуар героїчних імен за різноманітністю мало що поступається репертуару теонімів, однак частотність вживання останніх явно більша. Найповніше представлений згадуваний Троянський цикл (Фенікс, Лавінія, Єлена, Гектор, Орест, Пілад, Пріам, Нестор та ін.). Ім’я найстарішого учасника Троянської війни майже обов’язково вживалося у віршах з нагоди дня народження, у побажаннях Несторового довголіття: “Зичить тобі Павло // Довго жити, як жив Нестор” (П. Русин із Кросна) [3, с. 53]; у такому ж значенні часто використовувалося й ім’я Пріама, царя Трої [Ibidem]. Міцну і щиру дружбу символізують Орест і Пілад, вони майже не згадуються окремо: “Не настільки велика надія на взаємність Пілада, прихильного до Ореста, // Як надія Вепра, як надія Левиці” [256, ряд. 69–70]. Порівняння звеличуваний – герой найчастіше відбувалося на користь звеличуваного, оскільки йшлося про двох земних мешканців; визначати об’єкт оспівування як такий, що переважає за своїми чеснотами та здібностями небожителів, автору XVI–XVIII cт. нерідко не дозволяла художня етика, що брала початок в античності, коли боги не лише символізували певні абстрактні поняття, а були передусім об’єктами поклоніння.

До лексико-понятійного поля античної міфології належать також численні вирази та словосполучення, частина яких перетворилася на поетичні топоси (стріли кохання, подружні вузи, золотий вік, та ін. – див. розділ 3.1.); інші, які походять із більш рідкісних легенд, давно вийшли з обігу (термодонтська сокира, сагайдак Камілли). Назви ключових деталей популярних міфів міцно закріпилися в українській літературній традиції: Гордіїв вузол, пута Гіменея, сади Гесперид, ріг достатку – ці вирази відтворюються в готовому вигляді, на відміну від авторських новоутворень на зразок: Марсова гра, діонісійська рідина тощо.

Тексти українських латиномовних похвальних віршів нерідко містять цитати, амплікації, перифраз відомих латинських авторів. “Честь перемагає усе!” [256, ряд. 71] – в епіталамі Лукаша Словицького – не що інше, як пероблений рядок Вергілія: “Кохання перемагає усе, будьмо ж у нього в покорі!” (Вергілій, Eклоги, ч. X, ряд. 69); у мові оригіналу перифраз підкріплений грою слів – amor (кохання) – honor (честь). У цьому ж вірші, передаючи зміст поширеної у європейських народів приказки, автор послуговується латинським варіантом – буквально: “Проганяй природу вилами, а вона все одно повернеться,” – не вдаючись до калькування слов’янських редакцій цього виразу. Л. Словицький дещо розширює формулювання ще однієї поширеної з давніх часів думки: Consumitur annulus usu (“Від використання обручка стирається”) – “Життя біжить, багатство минає, обручка тане” [256, ряд. 71]. Усе це, безперечно, свідчить не лише про про велику обізнаність з античними літературними зразками студента єзуїтського колегіуму, а й про його поетичний хист.

Лексико-семантичне поле (ЛСП) античних реалій у латиномовній етикетній поезії XVI–XVIII ст. щільно насичене знаками греко-римської історії та культури:



Окремі іменники
Словосполучення
Історія, війна
Палатин, Акрополь, сенат, сенатор, консул, квірити, триби, курія, сарис, сагум.
Патриціанська гордість, Римська імперія, центурійські загони.
Звичаї, мирний побут
Лари, пенати, квадрига, колісниця, цекуб, кратер, сандалія, тога, плектр, кіфара, атрій, палестри.
Поховальне вогнище, позначати камінчиком дату.

Наведені приклади демонструють належність до даного ЛСП переважно слів на позначення тих речей, понять і звичаїв, які існували не лише в античності, – вони, хоч й у видозміненому вигляді, еволюційним шляхом перейшли до євпропейської культури, а отже, мали більш відповідні своєму часу назви (навіть латинські – завдяки існуванню синонімів). Аналіз контексту свідчить, що вживання латинізмів і грецизмів цілком виправдане стилістично: якщо серед весільних гостей витають боги-олімпійці, то краще подати до столу кратери, а не келихи: “У їх руках – кратер з життям” [248, ряд. 122]; турботу про обійстя замість слов’янських домовика, дворового доречніше доручити ларам і пенатам: “Коли сяйливий Гіменей // Весільною красою Анчевські лари освітив (…)” [248, ряд. 78–80]; хоча ані клімат, ані тодішня мода не сприяли появі в гардеробі вельможі сандалій, однак ідеться саме про таке взуття: “Ці землі так об'їздив, // що родова сандалія скрізь польської доброчесності // Слід залишила” [241, ряд. 59–60]. Метафоричні назви: Палатин – королівський палац, сенат – сейм, консул – високий посадовець, квірити – повноправні громадяни, шляхта, додають значимості, урочистого патріотизму позначуваним поняттям: “Пагіння Яблоновських (…), // Будучи опорою тогатого сенату, прихилило до себе королів” [249, 15–18]. ЛСП античних реалій виконує допоміжну роль щодо аналогічної формації міфологічних імен та понять, сприяє наближенню епох, пом’якшує враження від травестіювання. Поет свідомо збільшував кількість сегментів ЛСП античних реалій для глибшого занурення у наслідувану епоху, прагнучи того, щоб у вірші “промені Римської імперії сяяли” [241, ряд. 74].

Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття

Існує також інший погляд на твори, написані не тією мовою, якою думав і розмовляв їх автор. Зокрема А. Гуревич вказує на те, що при цьому відбувається переклад понять (перехід з однієї системи мислення в іншу), а відтак у дослідника з’являються сумніви в адекватності відображення у цих творах психологічних і соціальних реалій свого часу, оскільки назв для багатьох із них (передусім найновіших) у латинській мові просто не існувало [54, с. 74]. Порушена проблема міри деформації понять унаслідок перекладу видається надзвичайно цікавою, та оскільки вона перебуває ближче до кола мовознавчих, обмежимося тут лише коротким згадуванням про неї.

З огляду на те, що головною метою більшості аналізованих нами творів є звеличення та прославляння людських чеснот, ми отримали можливість спробувати з’ясувати обриси тогочасного ідеалу а) громадсько-політичного діяча, б) вченого мужа, в) воїна, г) подружжя. Зацікавлення цією проблемою і спосіб її розкриття видається нам цілком правомірним у зв’язку із твердженням Аристотеля про те, що письменник має зображувати своїх героїв не такими, якими вони є, а якими належить їм бути. А те, що автори величань у XVI–XVIII ст. були ревними прихильниками цієї настанови, не викликає сумнівів. На думку М. Трофимука, тогочасна белетристика є не менш цінним, ніж історичні документи, джерелом відомостей про певну епоху – адже вона дає змогу довідатися про думки, смаки, устремління значної частини суспільства [189, c. 128]. Зі зміною ставлення до етикетної поезії з’являється закономірний інтерес до того, які ж саме якості та діла імпонували її авторам – одним із перших у вітчизняному літературонзнавстві це питання порушує В. Крекотень у вступній статті до антології “Українська поезія. Середина XVII ст.” Він аналізує панегірик І. Величковського, присвячений І. Самойловичу (1687 р.), і зазначає, що звичайні християнські доброчинності гетьманового патрона Іоанна Кущника – віра, надія, любов, чистість, послух, убозтво – у проекції на українську дійсність і гідність адресата наповнюються конкретнішим змістом. “Це не стільки панегіричне приписування якостей ідеального вождя Іванові Самойловичу, скільки програма вимог до нього і гетьмана взагалі” [197, с. 14]. Так само розцінює узагальнено-описові образи, у яких риси харарктеру реальних історичних осіб відходили на задній план, О. Савчук, на думку якої так “вимірювався ідеал, модель досконалості людини” [162, с. 108].

Громадсько-політичний діяч. Особливо велика кількість величальної латиномовної поезії присвячена громадсько-політичним діячам того часу; переважно це енкомії – вірші, для написання та оприлюднення яких не треба було шукати спеціальної нагоди, перманентно існуючим приводом служили визначна особистість, суспільна діяльність, (для кон’юнктурного автора – передусім посада) звеличуваного. Якщо подвиги на полі бою, примноження слави Божої чи видатні науково-освітні досягнення могли бути окремо цілком достатньою підставою для уславлення, то у похвальному творі, присвяченому громадсько-політичному діячеві, автор усіляко підкреслював удатність особи водночас у всіх важливих галузях людського життя, особливо виділяючи її моральні якості: “Був великим воїном на війні, керівником – у мирі, // Однак найбільше він вирізнявся святощами” [244, ряд. 61–62].

Читайте також: Образ ідеального короля в латиномовній прозі України

У творенні образу ідеального державного діяча уже звичне нам акцентування родовитості героя несподівано послаблюється (принаймні у більшості аналізованих нами віршів згадування про предків та їх діяння зміщені з початку опису і розосереджені по тексту). Можливо, це пов’язане з тим, що у цьому разі зображення визначної постаті різьбиться поетом на тлі усієї держави, а не лише окремого роду. Так, в епіцедії “Плачі великі” анонімний автор лише раз згадує про рід “божественних Потоцьких,” і то лише для того, аби вказати, якої непоправної втрати зазнав увесь рід зі смертю свого славного представника. З другого боку маємо за приклад “Львівський гіменей” Віктора С. Еквіта, у якому автор вітає з одруженням Бонавентуру Белзецького і, очевидно, не маючи напоготові достатньої кількості прикладів активної громадської діяльності останнього, компенсує це описами звершень його родичів на політичному поприщі. Проте доброчесність державного мужа, як і раніше, пояснюється його благородним походженням і вважається нетлінним спадком, який неминуче приносить визнання: “Імена тисячі вождів переплітаються з іменами коронованих осіб, // І скільки б там зірок не засяяло у небі честі, // Ми бачимо, що вся слава залишається у світіі” [249, ряд. 20–22].

Неодмінною характеристикою громадсько-політичного діяча вважалося поєднання звитяги на війні та розсудливості у мирі; відтак вірний шлях досягнення успіху і слави – “власною зброєю і визначним духом” [241, ряд. 40–42], бо “звісно, хто духом м’який, до сенату не входить” [243, ряд. 53], а слова: “вождь наш відважний завжди на коні” [234, ряд. 31–32], враховуючи тогочасні реалії, можна тлумачити не тільки метафорично, але й у більш прямому значенні. Оплакуючи смерть Йозефа Потоцького, персоніфікована Віра із вдячністю каже про померлого: “Він, турбуючись про мою честь, зброєю її захищав” [244, ряд. 81]. Однак на противагу військовому героїзму, виявляти який примушують державця обставини, благороднішим способом забезпечення батьківщині спокою і процвітання, зміцнення віри автори величань вважаюють миротворчість, оскільки війна завдає “збитки будинкам, і людям, і нивам” [244, ряд. 45–46]; далі у тому ж поховальному вірші Віра додає: “Він, сіючи спокій, мої сили примножив у мирі”.

Будучи в тозі, а не у військовому плащі, видатна людина має найбільше можливостей для вияву своїх моральних якостей і здібностей: “Усі не надивуються із його дару пера і Тулієвого красномовства”, примноження “писаної мудрості слави – святістю, щедрістю, людинолюбством” [241, ряд. 60; 47]. Стосовно того, настільки скромність прикрашає громадсько-політичного діяча, міркуання поетів XVI–XVIII ст. не збігаються – деякі “ніколи не вимагали почестей, на які вони заслуговують,” [241, ряд. 82–83], однак нерідко “нащадка смирення не вабить” [243, ряд. 104]. Цілком очевидно, що настанови на зразок середньовічної, яка належить св. Василеві: “І до тих, хто тебе вихваляє, не дослуховуйся” [181, т. 1, с. 280], на той час давно забуті. І все ж істинне значення діяльності тієї чи іншої особи для історії ніколи не буде остаточно відоме їй самій, оточеній щирими похвалами і лестощами сучасників, адже “часто собі посадовець високий // Може пам’ять хіба заслужити тривалу, // Але славу – не так-то і просто” [243, ряд. 156–157].

Вчений муж. Українська освітня традиція налічує не одне століття свого існування: у середні віки осередки освіти утворювалися при церквах і монастирях, при дворах князів у Києві, Чернігові, Холмі, Галичі. На початку XV ст. в Україні поряд із традиційними православними освітніми закладами з’являються перші школи західного типу, де велика увага приділялася вивченню латинської граматики, оскільки посібниками в них служили латиномовні праці західноєвропейських і класичних авторів. На початку XVI ст. більшість традиційних українських шкіл тільки навчали письма, однак це відкривало перед здібнішими учнями реальні можливості для самоосвіти чи продовження навчання у західноєвропейських університетах. Дехто залишався за кордоном назавжди, займаючись наукою та викладанням (Павло Кроснянин, Юрій Дрогобич), або ж трудився там на політичному поприщі (Михайло Глинський), основна ж частина по закінченні навчання в університеті поверталася на батьківщину, поширюючи нові знання та спосіб мислення в освіченому середовищі. Це, а також інші обставини суспільно-культурного та зовнішньо-політичного життя спричинили піднесення освіти в Україні – протягом XVI–XVIІІ ст., у власних часових рамках тут діяли навчальні заклади різного рівня і релігійного спрямування: братські та унійні школи, протестантські гімназії, єзуїтські колегіуми, Острозька, Замойська академії, Києво-Могилянський колегіум.

Зростання престижу і, зрештою, практична потреба освіченості доволі швидко спричиняє ситуацію, за якої грамотність перестає бути привілеєм людей вузького кола. Відбувається осмислення функції накопичення знань у розвитку окремої особистості та усвідомлення ролі освіченої верстви у житті суспільства. У вірші М. Довгалевського з його поетичного курсу “Hortus poeticus” висловлюється поширена на той час думка: “Розум в житті головне, а все інше гине безслідно, // Смерть забирає його, а таланти великі – безсмертні” [4, с. 181].

Читайте також: Естетичні аспекти світогляду Георгія Кониського в контексті ідей українського Бароко

Аналізовані нами латиномовні етикетні вірші засвідчують це усвідомлення у розширеній художній формі. За приклад беремо похвальний твір відомого поета кінця XVI ст. Григорія Самборитянина “Щонайшанованішому Пилипу Паднієвському (…)” (1566), та панегірики митрополитам Йосафу Кроковському (1708) – вихованця КМК Івана Нарольського, та Р. Заборовському (1736), що належить перу М. Довгалевського. Усі вірші присвячені особам духовного сану: П. Паднієвський був єпископом у Кракові, а Й. Кроковський та Р. Заборовський свого часу – київськими митрополитами. Й. Кроковський був одним із високоосвічених людей свого часу: знання з філософії та богослів’я він шліфував у Римській академії. Перебуваючи на посаді проректора і префекта КМА, він створив не лише розширений богослівний курс, а й курс фізики; відомий його трактат, у якому розглядається рух тіла, кинутого під кутом до горизонту, та вільне падіння тіл; він застосовував цікаву методику викладання філософії. Попри глибокі наукові зацікавлення, Й. Кроковський не був людиною, відірваною від реального життя: за його ректорства у КМА упорядковуються економічні питання, прискіпливішим стає нагляд за навчальним процесом, поповнюється бібліотека закладу. Свій дар академічній книгозбірні зробив також і митрополит Р. Заборовський. За його рішенням переважно на заповідані Кроковським кошти було споруджено новий дерев’яний корпус академії.

Суспільно-політична проблематика, чітко виражене ставлення автора (нехай переважно захоплене) до історичних діячів та подій легко переходять із риторики в поезію з огляду на тогочасну їхню спорідненість і функціональну подібність – це виявляється передусім у творах етикетного жанру, присвячених освітньо-культурним діячам. Вірші, вибрані нами для аналізу, розрізнені у часі, неоднакові за обсягом, вони звернені до духовних осіб, які належать до різних конфесій, проте мають багато спільного – саме це дає змогу говорити про незначну динаміку образу вченого мужа протягом досліджуваного нами періоду розвитку літератури.

Cеред визначних якостей звеличуваних передусім акцентується висока моральність: “Бо ж доброчесність велика тебе аж до неба підносить” (Й. Кроковському, [4, с. 144]); “сам Юпітер настроює флейти, скрипки та звук солодких цитр, щоб вигравати пісні прекрасним чеснотам” (Р. Заборовському, [181, т. 4, кн. 1, с. 488]). Однак Г. Самборитянин не обмежується таким узагальненням: опис героя, ім’я якого поки що не назване, має традиційний початок: “Він відомий і справами, і гербом своїм,” [253, ряд. 40] – чим засвідчується те, що перед читачем – нащадок знатного роду, а отже, його благородні вчинки невипадкові, а знатне походження – запорука здійснення нових звитязтв: “Великий герой обдарований багатьма чеснотами, // Завдяки яким рід визнає, що той до нього належить” [253, ряд. 43–44]. Не менше значення після родовитості має розум, однак не у практично-утилітарному розумінні – ідеться про здатність до аналітичного мислення: “Усе теперішнє він проникливим розумом охоплює, // З’єднує майбутнє з минулим думкою своєю” [253, ряд. 47–48]. Керуючись розумом у поєднанні з досвідом та чуйністю, людина завжди чинитиме праведно: “Ретельно він зважує справи на справедливих терезах” [253, ряд. 50].

І. Нарольський змальовує портрет Й. Кроковського у кращих барокових традиціях, активно послуговуючись алегоричною мовою античної міфології: “Хай же Мінерва оздобить скроні віночком квітчастим,” [4, с. 144] – тобто навіть сама богиня мудрості має визнати і вшанувати велич розуму митрополита, так само, як Титан – духовну силу і її переконливу перевагу над фізичною. Слова: “Друзі твої – Піериди” свідчать, що той, про кого йдеться, наділений мистецьким хистом [Ibidem]. Ім’я Музи у контексті: “хай Муза виспівує гімни” [Ibidem] може означати, що божественна істота цього разу не доручає земним поетам, яких зазвичай надихає, складати хвалу такій визначній особі, а робить це сама. Однак славити митрополита бажає не тільки Муза, що часто спілкується із земними мешканцями, – задля такої нагоди спускається з Олімпу сам Аполлон: “Тут з’явився і нас закликає // Славити твій, Йоасафе, єпископський сан” [Ibidem]. Подібний прийом використовує М. Довгалевський: “Тут і Аполлон з лірою, й музи возвеличують його та виголошують побажання” [181, т. 4, кн. 1, с. 488].

Топос плинної життєвої ріки у вірші І. Нарольського набуває особливого значення завдяки тому, що автор передає його читачеві через чотири географічні назви цілком реальних річок, щоправда одна з них (Ганг) не має стосунку до античної міфології, зате дві інші (Герм та Пактол) під такими назвами фігурували хіба що в класичних текстах, оскільки у ті часи називалися вже інакше. Мудрість, талановитість, звершені справи Й. Кроковського настільки значні, що за них знамениті ріки несуть київському митрополиту щедрі дари: “Хай же пісок золотавий у наші краї Ганг приносить, // Хай же течуть пожовтілі від золота Ніл, інші ріки, // Хай же несуть води Герма життя тобі славне небесне, // Хай же багатий на перли Пактол Йоасафа прикрасить!” [4, с. 144]. Належність М. Довгалевського до тієї ж поетичної школи цілком очевидна: “Хай поступиться тут золотоносний Пактол, хай втрачає своє значення Гідасп, багатий на перли, адже ж на київському престолі більше славиться ім’я Рафаїла” [181, т. 4, кн. 1, с. 487]. Численними штрихами розосереджений по тексту вірша І. Нарольського топос неба у традиційному трактуванні вищого, досконалого світу: “доброчесність (…) тебе аж до неба підносить”, “життя тобі славне небесне,” “так лише сяє у небі зоря,” “хай живе він безхмарним життям,” [4, с. 144–145] – тим, що небо, досяжне лише для вибраних, прихильне до оспівуваного, автор підкреслює виняткову значущість чеснот останнього.

За словами А. Макарова, у XVII–XVIII ст. “належати до кола ерудованих людей вважалася не лише почесним (як, скажімо, у наші дні), а й вигідним, оскільки (…) (звісно, за наявності інших даних) відкривало дорогу “на верх” [109, с. 80]. Отож, висока освіченість у поєднанні з відповідними рисами характеру за сприятливих обставин нерідко підносила людину на високі суспільні щаблі, значно поліпшуючи її матеріальне становище. До сприятливих обставин належить передусім покровительство та фінансове сприяння іменитого благодійника. Тому вчені мужі (хоча, безперечно, не лише вони, а й громадсько-політичні діячі, вельможні поціновувачі мистецтва), зазвичай утворювали навколо себе осередок молодих перспективних, здібних людей, яким надавалася усіляка підтримка. Ось чому в аналізованих творах неодмінною властивістю вченого мужа є щедрість – як у вияві власних позитивних якостей, так і в належному винагородженні тих, хто лише на початку доброго шляху: “(…) Несучи гідні нагороди за заслуги собі та іншому, // Звик підтримувати своїми грішми палестри Паллади [школи – Л. Ш.-C.], // Новачків обігрівати турботою тепло” [253, ряд. 50–52]; “славиться ім’я Рафаїла, пастиря чеснот, що піклується школами” [181, т. 4, кн. 1, с. 487]. У змалюванні портрета краківського єпископа помітні спроби індивідуалізації образу шляхом вказівок на риси характеру: “Властива герою постійність, до певної міри суворість,” – автор вважає не зайвим зауважити також, що цей вчений муж “квітучий із виду” [253, ряд. 45].

Етикетні вірші, присвячені видатним культурникам, зазвичай насичені історико-політичними ознаками, реаліями свого часу: “Хоча благородні груди велич здіймає, // Хоча він на вершину почестей здіймається, // Він – твій придворний, Августе Сигізмунде” [253, ряд. 61–63]; “Цього щастя чекали не тільки науки у Києві, але й усі сини Росії” [181, т. 4, кн. 1, с. 487–488]. Якісним наповненням відрізняється від процитованих рядок із панегірика І. Нарольського: “Руська земле щаслива, радій, веселися сьогдні! // Ось твій владика!” [4, c. 145] метонімічна заміна в якому (Руська земля – руський народ), вказує на те, що автор вважає справжнім владикою народу його духовного лідера.

Воїн. У XVI–XVIII ст., коли зміни на політичній карті Європи відбувалися доволі часто, війна поряд з релігією та наукою продовжувала залишатися однією з основних справ, якими належало займатися чоловікові. Але якщо у середні віки у цій тріаді служіння Богу вважалося незмірно важливішим, ніж служіння науці, і лише згодом їхнє значення поволі урівноважується, то суспільний престиж ратної справи перебував на високому рівні як до, так і протягом та опісля досліджуваного в нашій роботі періоду. Судячи з наявного художнього матеріалу, воїнські чесноти користувалися тим більшими повагою і захопленням, чим повнішим був їх комплект.

Вважаємо за необхідне говорити окремо про образ ідеального воїна, що проступає зі сторінок українських латиномовних величальних творів й у віршах поетів українсько-польського пограниччя та про категорію героїчності у творах цього ж таки жанру. Таке розрізнення ґрунтується на відмінності у тогочасному сприйнятті, а отже, і в засобах поетичної ретрансляції понять войовничості як невід’ємної риси характеру всякого чоловіка, що взявся за зброю, та героїзму як властивості окремих видатних особистостей. Проте у величальній поезії здійснити це розділення не так просто, адже автор, підкоряючись законам жанру, сумлінно максималізував усяку позитивну рису об’єкта своєї хвали.

Незалежно від того, настільки значними для своєї вітчизни здобутками і як надовго в історії прославився звеличуваний, традиційним є його порівняння з Марсом: “Великодушний Хмельницький і істинний Марса нащадок” [181, т. 4, кн. 1, с. 475]; “Для мене він був войовничим сарматським Марсом” [244, ряд. 37] чи іншими міфологічними героями або ж історичними особами: “славетний козак, до Ахілла подібний” [181, т. 4, кн. 1, с. 475]; “другий сарматський Сцевола” [241, ряд. 32]. Імена-символи не потребували жодних пояснень, за винятком тих випадків, коли у читача могли виникнути сумніви у доцільності порівняння. Так, в історії Риму Муцій Сцевола, яким Віктор Еквіт називає Андрія Белзецького, відомий тим, що, будучи молодим і відчайдушним, пробрався у ворожий табір і вчинив замах на етруського царя, а коли його впіймали, він засунув у вогонь свою правицю, демонструючи глибоку зневагу до болю – цар Порсенна був цим такий вражений, що наказав відпустити юнака, і той далі боровся з ворогами своєю лівою рукою. Андрій же, хоч і не маючи такої незвичайної історії свого лівацтва, у битвах поводився так само хоробро: “із правиці, якою ворог тримав знамено, // Вихоплював його тричі” [241, ряд. 33]. Сміливий дух воїни отримують у спадок від звитяжних предків: “Усе в одному Белзецькому помножене, бо разом зібране” [241, ряд. 66]; вони також свідомі того, що мають додати слави до “звершень батьків, яким і Фракія, і Дакія, і холодна Москва переможені мусили віддати величні почесті і трофеї” [241, ряд. 159–161]. Отож, і в цьому виді етикетної поезії родовитість слугує поясненням і підтвердженням наявності у людини видатних здібностей – не лише тих, які сприяють здобуттю слави “у військовому плащі,” а й тих, які засвідчують її “довершеність в тозі” [241, ряд. 92].

На думку автора “Львівського гіменею”, головним завданням тих, “у війську хто служить”, є забезпечення спокою вітчизни. Для цих людей війна – насамперед можливість досягнути “блага найвищого,” тобто забезпечити щасливу долю рідному краю, а не просто нагода “явити себе героєм”. Бажання і здатність обороняти є не лише ознакою бойового духу: “Вождь із вождів наш Богдан і завзятий наш воїн-захисник” [181, т. 4, кн. 1, с. 475]; “Ні, війни хай не лякають мешканців Польщі, // Також сільських заворушень їм марно боятись, // Бо на сторожі – воїни міста Лева” [248, ряд. 10–12]; захищати і допомагати тим, хто цього потребує, – моральний обов’язок і необхідність усякого справжнього чоловіка, не залежно від роду його занять, на війні чи у мирі. Так, хоч із тексту процитованої епіталами цілком зрозуміло, що Андрій Шимонович, “удатний доктор філософії та медицини” далекий від Марсових забав, його наречена висловлює впевненість: “Він заступити може, тут я спокійна,” [248, ряд. 23–24] – а далі знаходимо пояснення, від чого саме він може боронити серце своєї обраниці: “Втекли без сліду страх і біль, // Уздрівши охоронця” [248, ряд. 106–107]. До цілком реальних і небезпечних ворогів належать “вожді степу,” “польські тирани жорстокі,” “російська гідра,” “балтійський лев” [247, ряд. 49] однак ті, хто вправно тримають зброю в руках і мають сміливість у серці, – “ворогам вони – жах, а для батьківщини – слава,” [240, ряд. 4] – впевнено перемагає всіх: “Холоднеча Москви розтоплена, налякані лівонці,” [247, ряд. 30–31]; “Наче звірюку якусь, шляхту приборкав, розбив” [181, т. 4, кн. 1, с. 475]. Атака на противника починається уже із великої слави, що лине попереду війська, у якому служить визначний герой: “все нутро тремтить у ворогів, // І кров пульсує від сигнальної сурми” [247, ряд. 55–56].

Попри нещадність до ворогів, хоробрість, твердість духу та інші воїнські чесноти, в епіталамих усякий сміливець, за висловом: Homo est: humani nihil a se alienum putat, (“Він – людина, і ніщо людське йому не чуже”), легко буває подоланий любов’ю: “Палає, слабне у шлюбному жарові Марс,” [234, ряд. 14], яка іноді не від того, щоб доброзичливо покепкувати зі своєї здобичі: “Що, Вепре, тремтиш від списів увіткнутих?” [256, ряд. 27]. Зробити висновок, наскільки високо у ті часи поціновували войовничість, можна із поховального вірша “Плачі великі,” що складається із трьох жалобних промов персоніфікованих сфер діяльності, у яких виявив свої блискучі здібності померлий: поперед Миру та Віри упевнено бере слово сестра Марса, богиня війни, Беллона.

Подружжя. Аналіз низки перекладених епіталам свідчить, що давнє поняття гармонійного шлюбу мало відрізняється від сучасного, однак на уявленнях про ідеальне подружжя неминуче позначаються суспільно-політичні та культурні реалії свого часу. У XVI–XVIII ст., як задовго до і – такою ж мірою – ще довго після досдіджуваного відрізку часу, поєднувати свою кров належало з рівнею, оптимальний варіант – з особою, значнішою за походженням чи здобутками. Шлюби між представниками різних соціальних верств, хоч і не табуювалися релігією, у європейців вважалися вкрай небажаними. Поет, складаючи віншування, молодятам, котрийсь із яких був менш іменитий, намагався усіляко згладити різницю, наголошуючи на другій частині правила: Amicitia pares aut accipit, aut facit (“Дружба або приймає рівних, або робить такими”). Для прикладу – рядки із вірша Яна Квіткевича “Перлина персня” (1678), написаного з нагоди одруження Яна Вієлопольського, “проканцлера королівського, губернатора краківського”, із сестрою королівської величності: “Притягує сила якась навзаєм – солодка вона й непоборна, // Але, окрім неї, тут діє закон: у рівних за духом однакова доля,” [243, ряд. 213–214] – хоч поет на початку і не забув наголосити: “Що за честь тобі, мужу шанований, // Щастя немислиме випало в королівській обручці раптом” [243, ряд. 23–24].

Не зовсім тактовно, як на сьогоднішю думку, натякаючи, що “царське ложе від трону близько”, автор запевняє нареченого: ніхто не має сумнівів у величі його душі, яка не прагне меркантильно достосуватися до королівської ієрархічної сходинки, щоб уласкавити своє честолюбство (чи то й підвищити власне суспільне становище): “Ні, не тому одружитися прагнеш ти дуже так, // Що шлюб – королівський” [243, ряд. 41–44]. Самій же особі королівської крові адресовані велемовні похвали, спрямовані передусім на звеличення її особистісних якостей: “Де ще, в якому роду, окрім цього, // На виданні – сама Доброчесність?!” [243, ряд. 121–122]; “Вона з голови до ніг облита сяйвом слави звитяжного роду, // А посаг її найцінніший – це дух благородний” [243, ряд. 133–136]; “Якби наречена не мала королівського скіпетра, // Однак влада уст її лагідних – вища” [243, ряд. 177–179].

Попри те, що, як сказано в іншій епіталамі за подібної ситуації: “величальний вірш на честь найясніших наречених зараховує видатні дари роду, долі, доброчесності одного з молодят до спільного набутку” [241], автори в обох випадках намагаються зрівняти значимість внесків молодят до скарбниці роду. Радість з приводу того, що “верхні поєдналися з найбільшими” [243, ряд. 48], а відтак упевненість у щасливому майбутньому батьківщини, висловлювані в “Перлині персня” у багатьох варіаціях, на глибинному рівні відображають переконання у необхідності збереження чистоти породи.

Родовитість, видатні заслуги перед вітчизною особливо акцентувалася у віршах, звернених до великих вельмож і можновладців. У випадках, коли шлюб укладався між представниками дрібної знаті чи міщанами, на передній план виступали риси характеру наречених, автор усіляко обігрував зображення на гербах. Від цього текст значно збагачувався у художньому плані, і хоча такі епіталами писали зазвичай не маститі поети королівства, а друзі чи рідні молодят, вони видаються більш щирими, живими і часто приносять естетичну насолоду навіть сучасному читачеві. Однак, намагаючись реконструювати образ ідеального чоловіка тих часів, ми використовували весь наявний віршовий матеріал. Особливо цінним для такого дослідження є “Львівський гіменей…” (1670) Віктора C. Еквіта, оскільки у цьому творі подається детальна характеристика не лише нареченого, а і його численних родичів. Фактично у кожному вірші підкреслюється мужність, тобто відвага на війні і мудрість у мирі: “(…) нікому не зрушити Марсового союзника – // На самому Олімпі він отаборився” [234, ряд. 32–33]; “Тут тричі міцний Вепр, тричі міцні списи височать – // Від них вороги роду і в майбутньому втікатимуть” [256, ряд. 3–4].

Благополуччя родини і держави невіддільні, а тому справжній чоловік дбає про громадські справи батьківщини (в уривку йдеться про бойовий серп, зображений на родовому гербі нареченого): “Серп Сатурна відомий збіжжям ужатим // Серп же Андрієвий має жнива не менші – // Він стіни громадить, мури будує великі, // Вік золотий він світу несе недалекий” [248, ряд. 49–52].

У майбутнє спрямовані і честолюбиві наміри, для здійснення яких у молодого чоловіка цілком досить сили і снаги: “Та нащадка смирення не вабить: // Презнатна Перлина віщує // Йому, крім посади у Кракові славнім, // Більше (…)” [243, ряд. 104–107]. На повагу й захват заслуговують і видатні здібності до науки та мистецтва, а також людяність, чулість: “Написаної мудрості славу // Cвятістю, щедрістю, людинолюбством так примножив, // Що для довершеності і додати нічого” [241, ряд. 47–49]. Іноді поет дає своєму герою жартівливі характеристики, натякаючи, наприклад, на улюблене заняття того на дозвіллі: “Ось Вепр, він тварина, створена для бенкетів” [256, ряд. 96].

До властивостей, підкреслюваних лише в епіталамах, належать міцна любов до своєї обраниці, ніжна турбота про неї: “Заручений, лише тобі призначене серце цієї Левиці, // Яку ти назавжди полюбив: її доля – у твоїх руках” [256, ряд. 95–96], а також здатність продовжити славу поєднаних родів, чого обов’язково бажають молодим, адже великою втіхою для батьківського серця є діти, які виявляють повагу і турботу, “себе за великих вважаючи, а тебе – за найбільшого” [243, ряд. 244–245]. Гідні нащадки – це і задоволення дещо егоїстичного прагнення батьків, переконаних у власній досконалості, мати схожих на себе дітей: “Нащадки щасливі стократно повторять тебе, (…) // Вони довго являтимуть світу успадковані риси”, і примноження слави: “Вони знаменитішим зроблять ім’я – // Як твоє, так і Польщі,” також це шлях у вічність, бо і вони “гідних нащадків для слави нової народять” [243, ряд. 246–254].

Якості, що прикрашають молоду дружину, водночас доповнюють ідеальний портрет “сильної половини”, у дечому повторюючи його (родовитість, освіченість), в іншому – будучи потрібною противагою (ласкавість вдачі): “Якщо ти шукаєш рід, пагінням якого подвоїв би власну велич, // То це рід знатної Броніцької, народженої від вельможних предків. // Прагнеш взяти як священний посаг, дух? // [Ця дівчина] виблискує удатністю, схожою на небесну, // Чеснотами красномовства, освіченості та розуму” [249, ряд. 23–27]. Жінка, яка віддано любить свого чоловіка, дбайливо підтримуватиме родинне вогнище, роститиме дітей, поки чоловік трудитиметься на громадському поприщі чи захищатиме рідний край: “Я, брат, вестиму дорогої Батьківщини заплутані справи, // Ти ж левенят зігрієш – це твоя турбота, сестро” [256, ряд. 21–22].

Рядки з епіталами “Усе найкраще у майбутнього шлюбу” Михайла Злоторовича (1670) є ніби своєрідною художньою ілюстрацією давньої словесної формули: Ubi tu, Gaius, ibi ego, Gaia (“Де ти, Гаю, там і я, Гая”), яка писалася на шлюбних обручках у Римі і виражала не лише правову залежність жінки від чоловіка, а й прагнення розділити з ним долю: “Перстень нічий не здається тобі вигіднішим? // Що, коли житимеш в діжці ти замість дому? // – Байдуже, гроші і блиск мене не спокусять, // Дім мій віднині – там, де трисерп любий буде” [248, ряд. 45–48].

Попри те, що у більшості випадків використовуються стандартні прийоми творення образів (так, наприклад, чоловіки усі як один войовничі), звеличувані жінки у віршах бувають різної вдачі: веселої (“Сестра усміхається ясно (…) Як личить їй радісний сміх!” [248, ряд. 212; 215]); честолюбної (“Спинися та роздивися споріднені лари, честолюбива” [256, ряд. 16]); ласкавої (“влада уст її лагідних” [243, ряд. 177–179]); незалежної і пристрастної (“Левиця вільна по степах роззирається, побратима шукає, щоб насолодитися честю, щоб оніміти від кохання” [256, ряд. 19–20]). Скоріше за все, у цьому виявляються перші зародки реалізму, відбувається відхід від схематизації образу, але не можна виключати і вплив власних уявлень поета про ідеальну дружину – віддану, турботливу, веселу, ласкаву, мудру.

Однак автори весільних величань виявляють одностайність у тому, що є безперечно негативною рисою жіночого характеру – це сварливість, і переконують нареченого та присутніх у тому, наречена, про яку йдеться, позбавлена цього недоліку, бо справді – “Вроду і гроші за посаг найкращий вважають, // Найгірше ж за жінкою чвари привести у дім” [243, ряд. 123–126]. А проте енергійність, рішучість, уміння аргументовано відстоювати свою позицію – та ж енергія, але “в мирних цілях” – є окрасою жінки. Як приклад наводимо уривок, який, до того ж, свідчить про глибоке коріння традиції приписувати багато позитивних рис до розряду власне чоловічих: “Проступила героїчна доброчесність, // Хоч і старанно була тобою під покровами схована (…) // Чоловічий дух і доблесть марно жіночою статтю прикриваєш – // Виказали це навсібіч сяючі промені” [241, ряд. 104–108]. Водночас не таким уже й рідкісним явищем є визнання автором рівноправності у шлюбі чоловіка та дружини: “Право на Вепра набула Левиця, і Вепр – право на Левицю” [256, ряд. 75]; іноді поет напівжартома вказує на зверхність дружини над чоловіком: “наречена, тобі Хому доручаю”, “наречена, ця голова – твоя” [256, ряд. 83; 97], щоправда, часом на це були цілком об’єктивні причини: “Де ще так укладається шлюб? – // Не жінка йде заміж, а сама королівська доля” [243, ряд. 35].

Прикметною рисою аналізованих нами віршів є відсутність у них похвал тілесній красі. Хоча, за поетичною теорією, це одне з особистих дарувань – поряд із духовними та залежними від долі, – що заслуговують на хвалу. До тілесної краси Ф. Прокопович зараховує ставність, спритність, вроду та ін. [155, c. 375]. Навіть коли йдеться про наречену, компліменти в епіталамах мають вигляд прозорих натяків: “І врода – це справжнє багатство твого королівства, // Бо вид ясний не спізнав несправедливість природи” [243, ряд. 174–175], що одразу ж урівноважуються потвердженням духовної краси: “Хіба ж не виказує обличчя те, // Що тут є гостинний прихисток для духу?” [241, ряд. 108].

Загалом ідеальним уявлялося таке подружжя, до якого належали люди, гідні один одного, рівні за походженням, суспільним статусом, звичаями, освіченістю, сповна наділені кращими відповідно чоловічими та жіночими якостями; між ними довіку панує взаємна любов, повага і злагода, що ґрунтується на визнанні рівних прав та розподілі обов’язків чоловіка і дружини. Неодноразово у віршах підкреслюється гідне зачудування прагнення двох досі чужих людей іти далі однією дорогою, ділити радощі і підтримувати у скрутну хвилину свого обранця (чи обраницю): “Візьми мене, я – твій”, “Візьми мене, я – твоя”, // – Воля і дух єдині у взаємній любові” [256, ряд. 56]; “Обручки на з’єднаних міцно руках усе подолають разом” [243, ряд. 216].

Образи природи. Невід’ємною складовою образно-тематичного ареалу у творах будь-якого літературного жанру поряд з антропогенними є образи живої та неживої природи. В аналізованих нами українських латиномовних етикетних віршах можна виділити чотири групи природних образів – астральні, вегетативні, зооморфні та орнітальні.

Центральним астральним образом є сонце, яке згадується у віршах не лише прямо: “Із синього неба, мимо сонця, униз помчав”; “(…), як сонцю за хмарами, // Так і доброчесності бути прихованою довго не судилося” [241, ряд. 105–106]; а й через міфологічних персонажів, які його символізують (Гіперіон, Феб, Фаетон). Прикладом використання астральних образів для створення змістової канви твору (відмінної від міфологічного сюжету) є епіталама “Дім головних небесних світил – Місяця Корибутського та Марса Чарторийського” (1725). Тексту епіталами передує низка епіграфів – це рядки Клавдіана, Плінія, Овідія. Найбільш влучно зміст твору передає уривок з Овідієвого вірша: “Там є місце, яке, коли словам відваги додасться, не побійся назвати: «великого неба палац»” [234]. Віншування є колективним твором студентів Кременецького єзуїтського колегіуму, заснуванню якого свого часу сприяли предки нареченої – Чарторийські. І хоча у вірші прославляється також наречений та його рід, кількість похвал на адресу молодої явно переважає.

Астральні образи у вірші представлені на всіх трьох рівнях: солярному, лунарному та зоряному. Всі вони проявляються опосередковано через міфологію, активізуючи у пам’яті читача легенди, пов’язані зі світилами, що робить, зокрема, образ сонця, цілком другорядний у цьому вірші, багатовимірним і динамічним: а) Гіперіон – абсолютний монарх усього живого, який неспішно рухається небом в оточенні пишного почту: “Попереду йде свита Гіперіона, подібні світила зі знаті,” [ряд. 17–18]; б) Фаетон – син бога Сонця і земної жінки, який через прагнення довести усім, що він справді божий син і загасити нарешті сором, образу й біль у своєму серці, ледь не спалив землю, оскільки його амбіції значно перевершували можливості їх удовольнити: “Любов запалює нові, пекучіші за Фаетонові вогні” [ряд. 5–6]; в) Феб (Аполлон) – бог світла і мистецтва, недарма “Марс палає і Феба шлюбним полум’ям ослаблюється,” [ряд. 14], адже закоханий стає чутливішим до прекрасного навколо.

Попри те, що уже у назві твору поет розкриває читачеві суть метафори, на якій побудований весь вірш, епіталама починається традиційним риторичним пасажем: “Що за пишна процесія в небі? І хто запалив ті світила, що Фебу найближчі, // Казковим коханням?” [ряд. 1–2]. Оскільки у назві вже оголошено, хто криється за Марсовою і хто – за Діаниною масками, автор не вдається до додаткових пояснень, а одразу переходить до опису сили Кохання, владу якого визнають навіть незалежна й горда Діана та войовничий Марс: “Веде війни, мир повертає, велить спорожнити зорям обом сагайдаки” [ряд. 11–12]. Хоча, за міфами, Діана не була заміжня, а Марс мав за дружину Венеру, однак це не завадило тому, щоб між ними у вірші “освятив Громовержець вузи подружні навік” [ряд. 16–17]. Те, що бог війни скорився Коханню – “Руки облишать війну, бо, заручені, злагоди прагнуть,” [ряд. 15–16] – провіщає спокійні, погожі дні земним мешканцям, які до цього прагнуть – недарма пахнуть жертовні, “розкладені тут на землі – за дружбу, за мир і кохання” [ряд. 19–20]. Високе і розумне прагнення людства “жити у злагоді взаємній” збігається із задумом богів і законами всесвіту, а шлюб – один з виявів такого прагнення. Щоправда аргументація цієї тези швидко повертає від гуманістичних поривів до життєвих реалій: “Шлюб робить удвоє міцніші і могутніші скіпетри – через подвоєння сили,” і завершується майже парадоксально: “до битви [шлюб] об’єднує армії, зброї бряжчання” [ряд. 23–25].

Одруження Марса та Діани – не єдиний відступ від міфології: для акцентування екстраординарності події та її учасників (не лише наречених) автор вдається до аномалізації деяких природних явищ: “Що це? Над Польщею раптом розвернулося сузір’я Ведмедиці!” [ряд. 27]. Традиційне підкреслення благородного походження молодят: “Чарторийська наслідниця із дому не менш (а то й більш) старовинного, аніж литовський [Корибутів],” [ряд. 39–40] – може слугувати доказом на користь того, що носії прізвища Кор(и)бут мали литовські корені [224, c. 4].

Хоча далеко не всі зі згадуваних у вірші міфологічних персонажів представляють небесні світила, події розгортаються виключно у небесах – це глобальне просторове перенесення покликане переконати читача у тому, що звеличувані є створіннями надзвичайними, і водночас вирізняє вірш із ряду подібних, оскільки, за людськими уявленнями, небожителі вершать свої діяння, спустившись на землю. Цього разу вони відокремлені від простого люду не лише своїм статусом, а й середовищем існування – небо настільки влучна метафора на позначення того “вищого світу”, до якого належать вельможні наречені, що можна лише подивуватися, настільки рідко використовується цей прийом в етикетній поезії XVI–XVI ст. Імовірною причиною може бути вплив домінуючої редігії, яка монополізувала небо в уяві більшості тодішніх митців.

Текстовими знаками образу місяця є іменник Luna, що в латинській мові має два значення: 1) місяць, місячне сяйво; 2) богиня місяця, донька Латони, згодом ототожнена з Діаною; ім’я античної богині Діани. Трансміфологічне вираження лунарного образу в аналізованих текстах надзвичайно поширене – це підтверджується великою різноманітністю і частотою вживання в етикетних віршах епітетів Діани, до яких вдаються поети, аби уникнути повторення (найпоширеніші: Кінфія – від назви гори на острові Делос, де народилася Діана; Латонія – дочка Латони та ін.).

Як уже зазначалося, незвичайним у вірші є те, що в образі Місяця, який латиною (як і в більшості європейських мов) жіночого роду, виступає рід нареченого – Корибути, а в образі Марса – протилежна сторона, Чарторийські. Причину такого дещо дивного перевтілення (логічним було б, якби наречену представляла Діана, а нареченого – Марс) могла б пояснити геральдична преамбула, але, на жаль, вона нам не відома. Те, що таке представлення невипадкове, свідчить хоча б рядок з іншого латиномовного вірша “Гніздо орла Радзивільського”, де у звертанні до представників вельможного роду вже інший автор використовує той самий образ: “Корибутський місяцю, оповісти царський двір (…)” [247, ряд. 38]. У віршованій частині епіталами згадування власне про молодят порівняно з описом поєднання їх родів доволі лаконічне: “Михайло – володар просторів, і пара йому – Чарторийська наслідниця” [234, ряд. 47–49].

Проведемо дві розташовані одна над одною горизонталі (за місцем проживання – земний світ – і за способом розвитку образів у часі як лінійній структурі), перша з яких (а) позначає загалом роди наречених, а друга (b) – окремих осіб. Дві перпендикулярні їм і паралельні між собою вертикалі позначають образи світил – c) та трансміфологічні їх уособлення (боги-покровителі) – d). Таким чином, ми отримали дві паралельні площини (α та β), першій з яких належать образи cвітил, у яких вистуають роди наречених, королівський двір (Місяць, Сонце, планета \ зірка Марс), а другій – образи богів, за якими стоять конкретні історичні постаті (Діана, Марс, Феб-Аполлон, Юпітер- Громовержець).

Підтвердження розмежування зазначених образних площин знаходимо і безпосередньо в тексті: “Тут виявляють свій задум боги, свою волю – планети” [ряд. 21]. Для прикладу: динаміка домінантного значення імені Марс простежується у наступних уривках: а) астральне тіло – “Це звідси, де Марса домівка зайнялася червоним (…)” [ряд. 3] (Марс належить до зірок, проміння яких має червоне забарвлення, скоріше за все, саме за це зірка отримала свою назву – червоний колір символізує активну дію, агресію, кров); б) міфологічний персонаж: “[Любов] списом протнула тебе твоїм же, воїне-Марсе” [ряд. 8]; в) образ, який уособлює цілий шляхетний рід у час його поєднання з іншим, рівнозначним: “З волі Діани Марсові груди пробито // І не випадково Діана вражена Марсом” [ряд. 10].

Аналізована епіталама закінчується вишуканою у своїй стриманості метафорою: “Зорі світяться поруч і віщують погіддя Польщі” [ряд. 45]. За зібраними образами зірок без імен проглядається вельможне панство, яке складає почет можновладця і відрізняється від нього так само, як зорі – від сонця: “Попереду йде свита [сонця], подібні світила зі знаті”, однак серед них вирізняються “ті світила, що Фебу найближчі” [234, ряд. 17–18] – вони відтіняють сяйливість незмірно більших за себе небесних тіл. Об’єктом, дорівнятися до якого прагне суб’єкт зіставлення, зорі виступають у значенні небожителів: “Споріднені великі тезки квіритів [рід Яблоновських] близьким зв’язком із зорями” [249, ряд. 10–11]. Ранкова зоря Аврора традиційно згадується як покровителька мистецтва: “На осяйних підмостках юної Аврори…” [241, ряд. 128–129]. Подібно до попередніх астральних образів сонця та місяця зорі також нерідко вживаються у своєму прямому значенні джерел променевої енергії, однак і в цьому разі згадування про них слугує для побудови складнішої метафоричної конструкції: “Пророчиця крилата чужинська – стара. Зорями оточена більше, ніж пір’ям” [247, ряд. 38–40]; “Доброчесність здіймала їх до зірок” [240, ряд. 5].

На відміну від астральних чи, як пересвідчимося далі, орнітальних і зооморфних, вегетативні образи, у досліджуваних нами творах етикетної поезії жодного разу не виступають частиною зіставлення з людиною. Ще однією прикметною рисою цієї групи образів в аналізованому нами матеріалі є майже повна відсутність вживання назв дерев та рослин у прямому значенні або ж таких, які не є міфологемами, символами (греко-римської чи тогочасної європейської культури). Швидше за все, це пов’язано з тим, що згідно з настановами своїх учителів, віршописці вихваляють рослини “описом форми, кольру, запаху та природних якостей, і головним чином значення, яке вони мають у людському житті” [155, с. 376]. Найчастіше у віршах згадується лавр, який іноді буває знаком прижиттєвого минучого визнання чи то й просто заохочення: “Гідним юнакам по три лаврових гілки дається” [253, ряд. 71–72] – від античності і донині лавр символізує славу, яка не тьмяніє з часом і є чи не єдиним шляхом вмирущої людини у вічність: “З її дерева роду ти, прищеплена віть, // Зможеш лаврів ужати!” [243, ряд. 46–47]; окрім того, лаври здобувають у мирі – за високі досягненні у мистецтві чи на громадському поприщі: “Під тягарем твоїх вислуг тут лавр золотавий зростає,” і конкретніше – наприклад, завдяки “єпископському сану лавроносному” [4, c. 144].

Вічну славу символізують також пальма та олива: “Відомо, що мало героям з оливи вінки виплітати, // Якщо не вирощуєш ворогу тис погребальний, // Собі ж – лише пальми чи лавр” [243, ряд. 146–149]; оскільки вироби з тису вважалися небезпечнимим для здоров’я, з нього виготовляли списи, соком змащували накінечники стріл. Це один із небагатьох випадків вживання назви дерева у негативному контексті: “тис погребальний” є символом смерті, причому за позбавленням життя не передбачається і натяку на компенсацію, на яку зазвичай розраховує воїн – слава чи життя вічне на небесах, – адже йдеться про ворогів. У цитовані рядки автор вкладає завуальований заклик не втрачати пильність, розніжившись, інакше кажучи, не почивати на лаврах (пальмах чи оливах). Більш традиційним, безрадісним знаком кінця людського життя є кипарис, однак це дерево, на відміну від тиса, символізує оплакувану, дочасну і в жодному разі не бажану кончину.

Присвячений Венері мирт не є вічнозеленою рослиною, але навесні він вкривається квітами, його листки містять пахучу ефірну олію, – такі властивості є цілком очевидними причинами, з яких теплолюбний кущ перетворився на символ кохання і перейшов у цій якості на тривалий час з античної в європейську культуру: “Також мирт шлюбний ліг на голови знатні, // І вождем над вождями постала Любов” [234, ряд. 36].

Емблематичним, а не символічним є образ лілеї у геральдичній преамбулі епіталами “Перлина персня”: “Гойдає чистіша срібла потрійного хвиля // Гладесеньку кулю, трицвітну лілею,” [243, ряд. 9–10], адже наречена на тому весіллі не просто мала безпосередню “близькість до ляського трону” – щоб не лишалося можливості для неправильного тлумачення, “слід знати: у Мархіонів у жилах тече // Галльська священна кров,” [243, ряд. 140] – наголошує Ян Квіткевич. Навряд чи сягає корінням античності звичний мешканець помірних широт – в’яз; згадування про нього в одному з віршів є поодиноким серед усього наявного у нас матеріалу прикладом зіставлення людини з деревом (що надзвичайно поширене в народно-пісенній поезії): “Ще міцніше ніжними лозами сплелися в’язи – // Тепер так і Вепру, і Левиці груди стягла Любов” [256, ряд. 77–78]. Наведений приклад слугує ще одним доказом спорідненості латиномовної поезії із власне національними традиціями, а також свідченням привнесення до скарбниці загальноєвропейської культури питомо українських елементів.

Група зооморфних образів у досліджуваному нами масиві латиномовних етикетних віршів не вирізняється багатоманітністю: найчастіше персонажі виступають в образах лева, вепра, коня – залежно, швидше, не від вдачі, а від соціального статусу звеличуваних та фабули вірша, (що більш чи менш упізнанно відтворює реальні обставини). Застосування зооморфних образів мало неоднакову інтенсивність і значною мірою зумовлювалося видом етикетної поезії. За нашими спостереженнями, поширеність зооморфних образів іде за висхідною: поховальні твори (epicedia), поезія вдячності (eucharistica), прокляття (dirae), енкомії (вітальні твори без особливої нагоди), твори до дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica). На думку Ф. Прокоповича, “вихваляння нерозумних тварин полягає в описуванні тіла і переліченні властивостей та гідних подиву природних якостей, а також отримуваної від них користі” [155, с. 376].

Тваринна подоба у похвальних віршах частіше надавалася представникам чоловічої статі, для жінок підшукувалися більш возвишені (міфологічні астральні, антропоморфні) чи цивілізовані (перлина персня) образи. Однак у віншуванні з нагоди шлюбу Томи Гордона та Констанції Кудличівни [256] обоє молодят виступають в образах вепра та левиці – тварин зі своїх родових гербів. Зупинимося на розгляді цього вірша детальніше, оскільки його автор, студент львівського колегіуму Товариства Ісусового, Лукаш Словицький, зумів вдало використати підказку, дану йому гербами наречених, і майстерно розбудувати навколо геральдичних зображень поетичну фабулу, що свідчить про обдарованість і сумлінність спудея, який добре засвоїв настанови з курсу поетики. Таким чином, уже гербові вірші, якими традиційно починається віншування, тут безпосередньо пов’язані з основним текстом, вони виконують портретно-описову що до наречених функцію: а) “Він – тричі міцний Вепр, тричі міцні списи його височать”; б) “І такою великою на вагу мала Левиця є!” [ряд. 3–4, 18].

Тут же змальоване і природне тло, на якому розгортаються події – за характерними для поезії художніми засобами зображення проглядаються місцеві краєвиди: “Ніби вогнем просіяли простори степу – // До ніг ця краса простелена сиза” [ряд. 1–2]; “Руські скелі [Карпати] розташувалися спиною до володінь Лева [Львова]” [ряд. 17–18]. Нагадаємо, що похвала місцевості – важливий компонент віншувального вірша; зрештою різниця між простим описом та похвалою, на думку Ф. Прокоповича, полягає в тому, що “при вихвалянні лише перелічується те, від чого може походити хвала, простий же опис все відносить або в хороший, або в поганий бік” [155, с. 377]. За поетовим баченням ситуації у розглядуваній епіталамі обох сильних і молодих звірів підстеріг і спіймав у свої міцні сіті мисливець Кохання; негайно було викувано коштовні ланцюги, на які прив’язали Левицю та Вепра. У цьому разі також можемо говорити про маскування, однак автор намагається завуалювати не так особи зображуваних, як їх належність до світу людей: він описує простори, по яких розгулюють Вепр і Левиця, колір їхньої шерсті, пружність мускулів, норов і повадки. І лише після того, як обох звірів полонила любов, починається їх олюднення: “Вже він вепрів покинув, вона – левів”; “Перед вівтарями вони вклонилися божественному роду”; аж до називання на імена – “Заручена, тобі Тому доручаю – йому притаманний характер вепра” [ряд. 64, 40, 83]. Перетворення двох тварин (істот невинних у своєму незнанні людських звичаїв): обмеження себелюбства й особистої свободи унаслідок добровільно взятих обов’язків у любові до іншого – відбувається під дією кохання, освяченого релігійним обрядом: “Виходьте вже із храмів, у яких звершилася доля ваша, – // Змінені-бо і Вепр, і Левиця” [ряд. 81–82]. Сонм античних богів супроводжує героїв вірша як у їхній тваринній, так і в людській подобі: “Вас Гіменей любить, вас Юпітер ощасливив своєю присутністю” [ряд. 88], чим ще раз підтверджується суто художня функція язичницької міфології у тексті.

Більш типовою є ситуація, коли якості (але не подобу), якими в людській уяві наділений лев, перебирав на себе представник чоловічої статі; тоді ж, коли лев був зображений на гербі нареченої, як у попередньому вірші, поетична уява не завжди виходила за рамки узвичаєного, і частіше, як в епіталамі “Усе найкраще у майбутнього шлюбу” Лев уособлював увесь рід нареченої: “Роде Анчевський мій! Леву твоєму властиві // Мужність, шляхетність (…)” [248, ряд. 41].

Іноді вибір тварини, в образі якої автор змальовував свого героя, спирався не стільки на риси характеру, які варто було акцентувати, як на деякі інші, зовнішні щодо героя обставини. Так, Ян Квіткевич у геральдичній преамбулі вірша “Перлина персня” [243] використовує образ коня, коли йдеться про рід нареченого: “Уже не одне коло слави // Твого роду дідівський кінь оббіг дзвінконогий” [ряд. 92–93]. Почасти суть метафори пояснює рядок: “Йди, коню, туди, куди веде Честь сходинами вершницькими,” [ряд. 1] – (вершники – середня із трьох суспільних страт римського суспільства); більш вагомою причиною, через яку нареченого не випадало називати левом (метафоричним володарем звірів), полягала в тому, що його обраниця була сестрою королівської величності (справжнього володаря), тому, за тогчасною логікою, було б неетично вивищувати в парі так того, хто поступався (хоч і не cуттєво) походженням і знатністю.

Серед орнітальних образів найпоширенішими є орел, яструб, птах (у поєднанні з непрямим означенням). Орел, який за встановленою в людській уяві ієрархією посідає таке ж місце, як і лев серед звірів, – тобто царський трон, в аналізованій поезії наділений відповідними характеристиками: передусім ідеться про велич духу, відважність, знатне походження. В епіталамі “Львівський гіменей” [241] орел уособлює всю польську державу: “…птах польського роду, – орел, // Супутник блискавок вогненних” [241, ряд. 140–141]. Однак здебільшого так само, як образ лева, образ орла використовується на позначення молодого звитяжця (енкомії, епіталами, генетліакони).

В епіталамі “Гніздо орла Радзивільського” [247] орел, як можна здогадатися, посідає центральне місце – завдяки тому, що в образі цього птаха представлені не лише наречений (Михайло Радзивіл) та його рід (“Слава Радзивілів – у серці сарматського орла” [ряд. 53]), а також рід нареченої (“Поміж двох [молодят – Л.Ш.-С] гублюся з міркою” [ряд. 6]) та загалом польська знать (“Плескай у долоні від щастя, Ляхії будівниче, – // Знову орли в’ють гнізда!” [ряд. 1–2]). Окрім того, образ цього птаха тут набуває (що нетипово для весільних віншувань) містичного забарвлення, оскільки орел виконує функцію посередника між світом живих і мертвих: “Із поховального вогнища переносив Цезарів орел, // Швидше навантажений переказами, ніж попелом” [ряд. 8–9]. Нерозшифрованим нами у цьому вірші лишається квазіорнітальний образ “пернатої пророчиці”. Наводимо фрагмент тексту дослівно: “Пророчиця перната чужинська – стара; // Зорями оточена більше, ніж пір’ям; // У богів заслужила спочинку, вона нині гола, без пір’я” [ряд. 39–41].

Вдалим способом відобразити у поетичному творі соціальний статус людини, не применшуючи її особистісних якостей (всупереч головній тезі нищівних критиків літературного панегіризму межі славослів’я таки існували) було варіювання образів, у яких автор змальовував свого героя. Лев чи дзвінконогий скакун, орел чи яструб – якщо вони не були геральдичними знаками, – вибір залежав передусім від міри спорідненості із правлячою верхівкою. Так, у вірші “Львівський гіменей” роди наречених постають в образі благородних (але дрібніших за орлів) яструбів: “Нове передчуття щастя дідівському // Яструбу Белзів – на крилі роду Мнішківни” [241, ряд. 119–121].

Поширеним є узагальнений орнітальний образ, який можна вважати таким з точки зору форми – йдеться про іменникові словосполучення на зразок “птах доброчесності”, “птах благочестя”, де слово “птах” покликане актуалізувати у свідомості реципієнта відповідні контексту сегменти лексико-семантичного поля: крила, височінь, небо і под. Проте, можливо, ці конструкції правильніше розглядати як один із видів уособлення, оскільки у них відбувається, за визначенням, оживлення абстрактних понять, наділення їх властивостями живої істоти: “Хіба ж не вашими, Белзівськими шляхами // Прагне полетіти птах доброчесності?” [241, ряд. 151–154].

Аналізовані нами етикетні твори насичені також транстемпоральними образами природи – йдеться про активні на всіх етапах існування словесного мистецтва в Європі знаки реальності, якими представлені чотири природні стихії: вогонь, вода, земля і повітря. Нагадаємо, що первісною формою мистецтва слова була усна (співана) поезія; література (буквально – сукупність літер) – це пізніше духовне досягнення людства. Взаємини між цими видами однієї галузі культури, форма яких неминуче вплинула на їхню суть, на всьому протязі їх розвитку не були симетричними: виникнувши з єдиного джерела, література тривалий час підживлювалася фольклором, і лише сягнувши визначеного ступеня відокремлення, сама стала до певної міри джерелом образів і мотивів для усної народної творчості. Втім кожен конкретний випадок переходу того чи того образу з літератури у фольклор потребує детального з’ясування його походження, оскільки не поодинокі випадки, коли образ повертається в народну творчість рекошетом – через пласти підсвідомості автора. На відміну від багатьох інших, образи природи не потребують подібних досліджень, оскільки наскрізно пронизують твори усіх без винятку жанрів, видів, підвидів словесної творчості. У цьому аспекті аналізована нами українська етикетна латиномовна поезія XVI–XVIII ст. є цікавим матеріалом для розгляду, оскільки чотири природні стихії представлені у ній сповна. Проте з огляду на глибину порушеної проблеми залишимо її детальний розгляд на перспективу.

Уособлення (оживлення) та персоніфікація (олюднення) – різновиди метафори, які користувалися в літературі XVI–XVIII великою популярністю. Причина цього, скоріше за все, криється у все тій же наслідувальності – не лише конкретних античних авторів, а й міфологічних мотивів. Нагадаємо, що у ті часи глибоке знання античної міфології було неодмінною складовою інтелектуального багажу кожної освіченої людини; серед поетів одним зі способів проявити ерудицію було використання у своїх творах рідкісних міфологічних імен, сюжетів понять. Сучасне вивчення античної міфології переважно зводиться до читання популяризаторських переказів – текстів, що не включають великої кількості дрібних деталей, які б допомогли читачеві відновити цілісну картину не вигаданого, а уявного – яким він бачився його творцям – світу. Ця традиція зародилася ще в епоху Відродження, коли активний інтерес до античної спадщини, зокрема, міфології, погамовувався через написання і читання художніх текстів. Зрештою, навіть давньогрецька література, філософія, історія не застали міфологію як цілісну систему, “вони мали справу зі стадією розпаду міфології, її трансформацією в інші мистецькі й наукові системи, і в першу чергу – у фольклор, а через нього – в літературу” [122, с. 10].

Еволюція зовнішності міфологічних образів відбувалася таким чином: річ природи, розпливчасті демони, зооморфні істоти (дракони, грифи, медузи), напівлюди-напівтварини (сирени, кентаври, сфінкси), антропоморфні образи. Антропоморфні божества з’явилися доволі давно, – на думку російського дослідника Г. Гачова, вони існували в людській свідомості ще до переходу образного мислення на стадію анімізму; свідченням існування преанімізму є неймовірна кількість римських богів “даного моменту” (наприклад, бог першого крику дитини) [39, с. 14]. Те, що в аналізованих нами віршах якості, притаманні оспівуваним, а також почуття, що їх оповивають, абстрактні поняття активно персоніфікуються (Доброчесність, Святощі, Мир, Любов, Довголіття, Сум, Прикрощі), підтверджує думку про те, що “у пізніших метафорах, гіперболах та інших тропах живе слід “моментального преанімізму”, коли місток від одиничного до всезагального перекидається прямо” [105, с. 52–53].

Нагадаємо, що персоніфіковані якості, почуття, абстрактні поняття є однією із трьох основних зон образно-тематичного ареалу етикетної поезії. Зазвичай ці образи невиразні, оскільки згадування про певну якість чи почуття трапляється у вірші не більше одного разу: “А Сум і Прикрощі нехай // Повернуть колісницю. // Втекли без сліду Страх і Біль (…)” [248, ряд. 105–107]; “Релігія обіймає руками прекрасними” [239, ряд. 27]; “Негучно лунає голос Довголіття, що наближається” [249, ряд. 12]; “Сіті розкинув мисливець Кохання” [256, ряд. 24] тощо.

Однак в епіцедії “Плачі великі” [244] два із трьох персонажів, які розповідають про чесноти померлого, є персоніфіковані абстрактні поняття – сестри Мир та Святощі. Оскільки ці істоти наблизилися до безутішного автора вірша не відразу, він почав упізнавати їх за зовнішнім виглядом: “молода голова непокрита оливою увінчана” [ряд. 22], “благословенний хрест і священні пахощі” [ряд. 24]; божества “над похмурим здобутком сіли, сумні, // Так оспівали собі володаря, що покинув нас (…)” [ряд. 27–28]. Сестри багато чого повідомляють також і про себе, свою вдачу, симпатії та антипатії: “ненавиджу війни, прагну до спокійного дозвілля” [ряд. 43], “Весь час із лютим смородом недоліків, війною, // Я стикаюся (…)” [ряд. 63–64]. Безутішна туга молодих доброчесних істот, які у розпачі спустилися з небес і, як земні дівчата, оплакують померлого, робить вірш проникливішим і щирішим.