Ідея свободи у творчості Григорія Сковороди

Виокремлення теми свободи у філософії Г. Сковороди та її дослідження є важливим для української нації, що пройшла тернистий шлях перш, ніж її здобути. Постать Сковороди та його погляди на феномен свободи привертають до себе увагу тому, що живучи в умовах кріпаччини, будучи очевидцем соціального гніту, Сковорода постав провадирем українського народу та спонукав до духовного відродження нації, пробуджуючи її до боротьби за волю. Для того, щоб відродити націю, слід відновити її духовність, зміцнити моральний дух народу. Таке завдання постало перед Сковородою.

Марта Ващак, аспірантка кафедри філософії філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка

Проблема свободи не лише посідає чільне місце в українській історико-філософській думці, а й є важливим питанням для української нації загалом. Крізь усю історію українського народу червоною ниткою проходить проблема свободи, що виражається в національному пісенному фольклорі, історичних піснях, думах тощо.

Великий український філософ Григорій Сковорода, якого справедливо називають українським Сократом, своїм життєвим прикладом зумів показати важливість духовного на противагу нікчемності матеріального, мирського, залишаючи місце для свободи.

Читайте також: Раціональне та ірраціональне у філософії серця Григорія Сковороди: до проблеми цілісності людини

Актуальність статті викликана потребою дослідження не лише проблем пізнання, людини, поняття трьох світів тощо, на які звертається увага у підручниках, а й свободи (“волності” виражаючись словами філософа). Погляди українського мислителя на проблему свободи корелюються з духом українського козацтва як приклад нескореності та свободолюбства. У період зростання інтересу до українських культурних традицій та історії нашого народу є доречним всебічне вивчення філософської спадщини Г. Сковороди, як відображення ментальності українського народу.

Виокремлення теми свободи у філософії Г. Сковороди та її дослідження є важливим для української нації, що пройшла тернистий шлях перш, ніж її здобути. Постать Сковороди та його погляди на феномен свободи привертають до себе увагу тому, що живучи в умовах кріпаччини, будучи очевидцем соціального гніту, Сковорода постав провадирем українського народу та спонукав до духовного відродження нації, пробуджуючи її до боротьби за волю. Для того, щоб відродити націю, слід відновити її духовність, зміцнити моральний дух народу. Таке завдання постало перед Сковородою. Філософ не дарма провадив мандрівний спосіб життя і власним прикладом намагався донести до сердець людей усю силу людського духу, загартовуючи його, борячись з мирськими спокусами.

Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою (на матеріалі латиномовних листів до М. Ковалинського)

Дослідження проблеми свободи у філософській спадщині Г. Сковороди пов’язане з важливими практичними завданнями. Зокрема, використання ідей філософа, які ґрунтуються на християнських цінностях у повсякденному житті та вихованні молоді в дусі любові до рідного народу, пробудження почуття патріотизму, детального вивчення історичних подій XVIII століття в Україні тощо.

Варто зауважити, що кількість праць, присвячених проблемі свободи у філософській спадщині Г. Сковороди, не є чисельною. Життя і творчість мандрівного філософа-поета досліджували М. Попович, А. Пашук, Д. Чижевський, В. Шаян та ін. Дослідник Д. Чижевський у праці “Філософія Г. С. Сковороди” [9] дослідив засади етичного вчення, гносеології та антропології Г. Сковороди. На наш погляд, важливим є те, що автор вперше обґрунтував думку про символізм філософського вчення Г. Сковороди; А. Пашук у праці “Проблема “истиннаго человhка” у філософській концепції Григорія Сковороди” [3] проаналізував учення мислителя про дві натури, три світи, принцип самопізнання, який відстоював Г. Сковорода, а також звернув увагу на проблему істини та щастя. Вважаємо, вартим уваги є те, що дослідник пов’язав свободу з думкою та свідомістю і дійшов висновку, що свобода за Г. Сковородою можлива лише в лоні духу; В. Шаян у книзі “Григорій Сковорода – лицар святої борні” [10] справедливо називає Г. Сковороду пророком українського народу, співставляючи його з такими історичними постаттями як Т. Шевченко, Л. Українка, які поклали своє життя на жертовник української нації. Автор рішуче відкидає усі спроби вважати Г. Сковороду російським філософом, і натомість показує його патріотизм, любов до свого народу та велич духу у боротьбі за свободу; М. Попович у праці “Григорій Сковорода: філософія свободи” [4] досліджує твори Г. Сковороди в культурному та філософському контексті, висвітлює деталі його біографії, намагаючись з’ясувати сковородинські риси характеру. Новизною, на нашу думку, є те, що дослідник твердить про антропологічний поворот, який здійснив український філософ-мандрівник, та інші.

Завдяки зусиллям цих авторів розкрита уся багатогранність постаті українського мандрівного мислителя та його філософсько-літературної творчості. Одначе, вважаємо, що власне проблемі свободи у філософії Г. Сковороди приділялося мало уваги. Тому дана стаття займе своє місце у ніші досліджень життя і творчості Григорія і, можливо, стане ще одним кроком до кращого його розуміння.

Читайте також: Григорій Сковорода: портрет в інтер’єрі бароко

Постать Г. Сковороди та його філософську спадщину досліджували й львівські фахівці. При філософському факультеті університету імені Івана Франка діє Клуб Григорія Сковороди, який щороку організовує філософські читання. У них беруть участь відомі літературознавці, поети, філософи, художники, музикознавці, що свідчить про багатогранність постаті українського філософа-мандрівника.

Метою статті є показати, як Г.Сковорода розумів свободу, яке значення мислитель надавав феномену свободи, а також показати небайдужість філософа до “української справи”. Важливість дослідження полягає у тому, щоб акцентувати увагу читача на проблемі свободи і ставленні до неї мислителя на основі аналізу його творів.

Григорій Савич Сковорода народився 1722 року на Полтавщині у сотенному містечку Чорнухи і мав козацьке коріння. Важливим при аналізі ідеї свободи у філософській спадщині Г. Сковороди є історичне полотно XVIII століття, в якому жив і творив мислитель-поет. Якщо поглянути на тогочасний український побут, то можна говорити про певну свободу вибору. У цей період українці Лівобережжя жили по-різному: дехто оселявся при дворах в інших селян, виконуючи різноманітну хатню роботу й заробляючи на їжу та житло, а хтось ішов у гайдамаки.

Люди, що жили на дворах з чужими сім’ями називалися підсусідками. Вони займалися різноманітними ремеслами, проживали на жилому дворі і ночували разом із господарями. Жили такими підсусідками цілі сім’ї, які в будь-який момент могли здійнятися і йти далі, шукати кращої долі, а могли жити разом доти, доки не збудують власного житла.

Однак люди-підсусідки не мали соціального престижу. Справа у тому, що тогочасний вираз “люди добрі” вміщав у себе глибокий соціальний зміст. До “добрих людей” належали осілі селяни, предки яких були знані впродовж багатьох років. Лише ці люди могли свідчити у судових справах як такі, що гідні довіри, до них не належали інаковірці.

Читайте також: Філософсько-правова спадщина С. Оріховського: феномен професіоналізму правоохоронця

Рід, який з-поміж усіх інших був найдавнішим (містив найбільше знаних поколінь) визнавався і найповажнішим. Багатовікова осілість була одним з важливих чинників у повазі до роду та у сприйнятті його нащадків як “людей добрих”. Отже, неабияку роль відігравала вкоріненість в даній місцевості. З таких сімейно-родових груп складалася тодішня спільнота зі своїми нормами прийняття чи неприйняття побутово-обрядових традицій.

На Правобережжі, особливо в Галичині XVIII століття домінував цеховий побут. Центри українських цехів були зосереджені в Західній Україні, а цеховий устрій прийшов сюди з Німеччини. Цехи, а саме ремісничі корпорації мали чітку ієрархічну структуру. Вони складалися з майстрів, підмайстрів, учнів, яких очолював цехмістр – старший майстер.

Як і в кожній структурованій групі, в цеху панували свої правила, норми та закони. Для того, щоб перейти із рангу підмайстра до майстра, слід було здійснити мандрівку у чужий край, щоб перейняти майстерність закордонних майстрів із їхніми таємницями володіння певним видом ремесла. Схожу структурованість мали й козацькі спільноти, що складалися зі старшин, дідів, черні, хлопців тощо. На чолі спільноти стояв отаман. Якщо порівняти козацький та селянський жилий двір, то з’ясується, що вони мало чим відрізняються між собою. У загородженому огорожею дворі містилися хліви, стайні, клуні, хата з садком тощо. Як зауважив український дослідник М.Попович, відмінність між цими дворами полягала у тому, що у козацькому дворі одружені сини прагнули жити окремо від батьків, тоді як у селянському дворі зазвичай була велика хата, в якій мешкала нерозділена велика сім’я. Отже, навіть у самій структурі козацького двору простежується тенденція до незалежності існування.

Прагнення жити відокремлено інтерпретувалося радянськими істориками як процес становлення приватної власності. Одначе чисельність членів сім’ї, насправді, не відіграє великої ролі у можливості бути приватником. Ось що зазначає автор з цього приводу: “Натомість великий розмір сім’ї і спосіб життя всіх членів сімейного клану в одному дворі виразно свідчить про владу над членами сім’ї, яку мав її глава. Розмір сім’ї – показник не власності, а влади” (!) [4, 36].

Сім’я Григорія належала до рядових козаків-землеробів, а козацьке прізвище “Сковорода” є не поширеним, а навіть рідкісним. Бути козацького роду було гордістю для людини. Козака сприймали як людину, що здатна власноруч будувати власне життя (згадаймо прагнення до відокремлення у побуті), а також схильну до самостійного прийняття власних рішень. С. Кримський влучно зазначив: “В українському козацтві набувають віртуозного вираження і національна вдача, і буяння вільної індивідуальності, особистісного завоювання світу, що було архетипним для менталітету України” [5, 298].

Читайте також: Політичні ідеї періоду становлення Козацької держави

XVIII століття, в якому жив Г. Сковорода, було сповнене негативними подіями для Української держави. Загострення соціальних суперечностей, зміцнення самодержавної політики Петра І, репресивні заходи проти українських козаків з метою приборкання їхніх прагнень до сепаратизму від Росії, нищення автономії Гетьманщини, створення Малоросійської колегії, що підривала позиції гетьмана, тощо. На очах Г. Сковороди вольниця великої України скасовувалася імперськими зазіханнями Росії. Болісним є те, що на фоні зовнішніх соціально-політичних негараздів назрівали конфлікти й усередині українського народу між старшиною й гетьманом, зростало невдоволення селянства. Ці розбіжності “видимого” й “невидимого”, зовнішнього і внутрішнього безсумнівно хвилювали Сковороду до глибини душі. Влучно зазначив А. Карась з цього приводу: “На очах Сковороди руйнувалися звичаї і природні умови життя народу, розмивалися культурні вартості громади. Зверхницький вплив Москви, підступність Петра І і Катерини ІІ – тільки частина проблеми. Інша її частина випливала з душі самої людини – тих же старшин, що далися спійматися світом” [8, 43].

На формування сковородинського світогляду значний вплив мало навчання у Києво-Могилянській Академії. Якщо говорити про тогочасну систему освіти в Україні, то варто зауважити, що вона була побудована за зразками західно- європейської освіти, зокрема польської. До XIV століття європейські університети були незалежними від церкви, але згодом їх починають контролювати чернечі ордени (домініканський, бернардинський тощо).

В європейських, переважно католицьких країнах існували різноманітні братства, такі як Молитовне братство, братство св. Анни та ін. Кожен орден опікувався якимось братством, де існував свій статут і рід занять. У православній ж Україні братствами опікувалися не ордени, а міські громади.

Українські школи були відкритими для усіх станів, тоді як у католицьких державах школи переважно були при церквах, ними опікувалися чернечі ордени і навчалися в них лише ченці, тому для простого селянина вони були недоступні. У Києво- Могилянській Академії могли навчатися як ченці, так і посполиті, як паничі, так і прості селяни.

Структура освіти в Академії, де навчався Сковорода, була злагодженою. Вона складалася з класу інфіми, граматики, синтаксими, класу поетики, риторики, дворічного класу філософії та чотирирічного класу богослов’я. Хоча останній не був обов’язковим, проте освічена людина повинна була володіти деякими знаннями з цього курсу, наприклад, знати катехизис. Однак, багато студентів, навіть у майбутньому православних єпископів, так і не закінчували класу богослов’я.

Російська система освіти того часу була у менш привабли- вому становищі, ніж українська. Реформацією російської освіти зайнявся Петро І, котрий сприяв відкриттю різноманітних навчальних закладів. На теренах України вже існувала Києво- Могилянська Академія і за її зразком була створена Московська Академія. Через брак власних освітніх кадрів у Москві освітні лави заповнювали українські спудеї. М.Попович зазначає, що колишні київські студенти забезпечували педагогічний склад російських церковних шкіл та єпископських кафедр аж до часів імператриці Катерини ІІ!

Г.Сковорода навчався в Академії з деякими перервами. Молодий студент пройшов конкурсний відбір до придворного хору імператриці і перервав навчання в Академії на два роки. Також побував в угорському місті Токаї, згодом знову повертався до Києва і поновлявся на курсі богослов’я. Упродовж усього життя мислитель багато мандрував по Україні та за її межі. Його запрошували до Переяслава викладачем поетики, де він проявив себе як педагог-новатор. Однак, згодом Сковорода змушений був покинути стіни колегіуму через конфлікт з єпископом, який мав зауваження щодо тексту, написаного молодим учителем до курсу поетики, і вимагав повернутися до старої системи викладання. Мислитель не раз гостював у домі товариша Степана Томари в селі Каврай, де навчав його сина Василя. Одначе й там відбулася сварка в процесі вчителювання. Також Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі синтаксиму, грецьку мову та нотну грамоту, але й там педагог втратив роботу.

М. Попович спробував з’ясувати риси характеру Г. Сковороди, аналізуючи життєві обставини філософа. Дослідник зазначає депресивний та пригнічений стан філософа, спираючись на Пісню 19-ту “Саду божественных пhсней, прозябшій из зерн священнаго писанія”. Ця пісня мислителя стала криком душі, що лине зсередини. У ній йдеться про нудьгу та печаль, що мучить його змолоду:

“А ты, тоска проклятая! О докучлива печаль!
Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь” [6, 46]

Що стало джерелом глибокого смутку мислителя, достеменно невідомо. Однак М. Попович зазначає про безсумнівну стривоженність та нервову збудженість філософа в цей період його життя. Сама пісня була написана поетом у 1758 році, коли він перебував у селі Каврай, що на Переяславщині. Можна поєднати смуток Г. Сковороди з конфліктами, що виникали якраз у переяславський період. Згадаймо сварку зі Степаном Томарою чи конфлікт з переяславським єпископом. Навіть у стінах Києво-Могилянської Академії не все було гладко в навчальному процесі, оскільки Сковорода відмовлявся прийняти чернецтво, яке допомагало у викладацькій кар’єрі. Цікавим є те, що мислитель усвідомлює, як важко позбутися туги в серці, адже не завжди людина діє, керуючись лише розумом. Серце як центр душевності особи не завжди підвладне керуванню законами розуму. Ось як пише філософ з цього приводу:

“Звhряку злу заколеш, естли возмеш острий нож,
А скуки не побореш, хоть меч будет и хорош…” [6, 46].

Говорячи про конфліктність Сковороди, яка виливається в різноманітні депресивні стани філософа, певну стривоженість, неспокій та сум, можна припустити, що джерело цієї нестриманості коріниться на небажанні коритися комусь чи чомусь. Можливо справа у козацьких генах філософа, адже супротив і навіть бунтарство проти гніту і будь-якого обмеження власної свободи завжди було характерним для козацтва.

Тим не менше, переяславський період є важливим у житті Сковороди. Він не раз був свідком жорстокості й сваволі поміщиків, які знущалися над кріпаками. Події цього періоду і враження, викликані ними виливаються в літературній творчості філософа-поета.

Читайте також: Підручники з української літератури – спроба позбутися білих плям

Загалом літературна спадщина мислителя є досить різноманітною та оригінальною в своєму роді. У його творах гармонійно переплітаються поезія й філософія. Стосовно цього влучно писав Д. Багалій: “Неможливо відрізняти в Сковороді письменника від філософа і навіть людини, бо все це у нього було злито в єдиний моноліт” [1, 310].

У своїх творах мислитель вдало поєднував особисте й громадське. Вірші Г. Сковороди, його байки, притчі, канти (духовні пісні), педагогічні трактати постають морально- філософськими роздумами про сенс людського життя, про пошуки щастя, добра, дружби, любові, свободи, що ґрунтуються на особистих переживаннях автора.

Одним із центральних понять філософії Г. Сковороди є проблема щастя й морального вдосконалення, якій мислитель приділяє багато уваги. У Пісні 21-й “Саду божественых песней...” автор запитує:

“Щастіе, гдh ты живеш? Горлицы, скажите!
В полh ли овцы пасеш? Голубы, взвhстите!” [6, 48].

Проте, філософ так і не може відповісти самому собі, де шукати щастя. Усвідомлюючи соціальну несправедливість свого часу, Сковорода робить висновок, що щастя немає ні на землі, ні на небі. Не знаходячи відповіді на питання, які глибоко хвилювали його вразливе серце, мислитель впадає у розпач, його охоплює смуток і нудьга. Проте поет знаходить у собі сили перемогти настрої песимізму та печалі завдяки духовній праці над собою:

Читайте також: Абрек Андрій. Сонце після хмар...

“Пройшли облака. Радостна дуга сіяет.
Пройшла вся тоска, Свhт наш блистает” [6, 62].

Показовим є висновок Сковороди про те, що людина може почуватися щасливою тоді, коли відійде від мирських суєт і досягне душевного спокою. Особа повинна знайти щастя в самій собі, оскільки жодні матеріальні статки, влада чи довголіття не зроблять її щасливою. Щастя – це щось більше, ніж мирські справи, його не слід шукати поза людиною. Щастя залежить від мудрості, яка найбільш виражена у Біблії. Це символічний світ, розгадуючи який особа досягне щастя.

Важливе значення Г. Сковорода надає феномену “сродної праці”. Ідея мислителя полягає в тому, що праця людини повинна відповідати її здібностям. Влучно про споріднену працю пише М. Скринник в одній із своїх монографій: “Твердження про зрідненість людини з улюбленим ділом підкреслює неповторність, унікальність, її несхожість з іншими і її право на власний у житті моральний шлях і особисту свободу, що постає основою її індивідуальної ідентичності” [7, 232].

Людина стає духовно свобідною, коли займається тим, що любить і до чого має здібності. Гармонійність людини і справи, якою вона займається, дарують їй особисту свободу. І в цій простоті полягає унікальність й геніальність формули щастя й свободи Григорія Сковороди.

Важливим поняттям у філософській та літературній спадщині Сковороди є проблема свободи, якій мислитель надавав вагомого значення. У радянській літературі мало уваги приділяється поняттю свободи в філософії Г. Сковороди і часто просто оминається. Насправді ж феномен свободи посідає чільне місце у творах мандрівного мислителя. У 9-й Пісні “Саду...” мислитель зазначає про свободу – вольність таке:

“Так и мнh волность одна есть нравна
И безпечальный, препростый путь,
Се – моя мhра в житіи главна;” [6, 34].

Вагомим моментом є врахування свободолюбства мандрівного філософа та сприйняття свободи – “волності” як скарбу, подарованого людині. Аналізуючи біографічні дані життя Г. Сковороди, зауважуємо, що у нього була відсутня схильність до осідлості. Поет часто мандрував і хоча такий кочівний спосіб життя можна пов’язати з певними матеріальними труднощами мислителя, все ж можна припустити про внутрішньо-психологічне небажання сковувати себе якимись узами. Філософ навіть відмовлявся приймати чернечий сан, розуміючи, що це призведе до втрати найціннішого, що в нього є – свободи.

Дослідниця З. Скринник виводить поняття свободи у Сковороди з його вчення про дві людські натури: видиму – тварну і невидиму – божественну й справжню. Єством внутрішньої природи людини є Бог. У своїх вчинках людина керується або внутрішнім покликом серця, або орієнтується на видиму натуру. Авторка зазначає: “джерело свободи – Бог, який перебуває в людині як її внутрішня невидима натура” [8, 67].

Дослідниця доходить важливого висновку, що необхідною умовою для здійснення свободи людини є наявність критичного мислення, здатність побороти в собі властиву для людини орієнтацію на тілесну, видиму натуру. Понад те, важливим моментом у досягненні свободи стає самопізнання людини, яке ґрунтується на ідеї “сродності”. Важливо збагнути, чим любиш займатися і до чого маєш природні нахили. “Свобода як утеча від чужого, нав’язаного іншими, невідповідного власній натурі має піднятися до рівня утвердження своєї власної натури, своєї зрідненості, віднайденої шляхом пізнання самої себе” [8, 69]. Темі свободи Г. Сковорода присвятив окремий вірш, який так і називається “De libertate” (“Про свободу”). З перших рядків невеличкого восьмирядкового вірша стає зрозумілим, якого значення надавав філософ-поет свободі, адже вона цінніша за золото:

“Что то за волность? Добро в ней какое?
Инны говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против волности еще одно блато” [6, 129].

У кінці вірша поет апелює до національного українського героя Богдана Хмельницького, славлячи його. На думку М. Поповича, звернення до соціально-політичної дійсності, прославляння героїв не є характерним для поета: “В інших віршах герой для Сковороди – зовсім не висока чеснота, а одна з марних і минущих сьогоденних цінностей” [4, 101].

Сучасник Сковороди німецький філософ І. Кант теж надавав свободі індивіда великого значення. Ідея свободи Сковороди пов’язується з ідеєю автономії особи у Канта. Згідно з німецьким філософом автономія індивіда зводиться до свободи як від зовнішнього примусу, так і від внутрішніх мотивацій людини. В одній із монографій професор А. Карась зазначає: “Свобода є відсутністю зумовленості як такої, що діє в природі як форма детерміністичних взаємозв’язків чи законів. Вільна людина – це передусім її дії, що мають бути наслідком вибору. Основою вибору є розум, суть якого в його універсальних принципах” [2, 150].

Отже, спостерігається кореляція у вченнях обидвох філософів стосовно ідеї свободи. У Сковороди – це ідея “сродної праці” як можливість людини діяти відповідно до власних бажань і здібностей у чому й полягає її “свобідність”, а у Канта – це ідея автономії, що коріниться на вільних діях згідно розуму і моральних принципах, що є універсальними.

Беручи до уваги історичні реалії епохи, в якій жив Г. Сковорода, варто зазначити про стан кріпацтва в Україні того періоду. По всій території Російської імперії становище кріпака було невтішним. Він вважався власністю поміщика, який мав право його продати чи міг забити до смерті. До прикладу, в сусідній Речі Посполитій шляхтич карався на смерть, якщо його вина у вбивстві свого хлопа була доведена.

Літературна творчість Г. Сковороди припадає на період загострення соціальних суперечностей. Сваволя поміщиків по відношенню до кріпаків призвела до різноманітних повстань з боку селянства та козаків. Лівобережна Україна того часу перебувала в неспокої.

За таких історичних обставин жив і творив Г. Сковорода. Можливо, саме це стало поштовхом до внутрішньої, часом незрозумілої непокори, бажання мандрівного філософа-поета будь-якою ціною залишатися вільним як духовно, так і фізично. Усвідомлюючи всю небезпеку поневолення суспільними структурами, Сковорода нехтував можливостями, які дарували йому ті ж структури. Заради власної свободи філософ відмовився від спокуси залишитися при дворі імператриці, зробити блискучу кар’єру в Києво-Могилянській Академії чи досягнути високих рангів прийнявши чернечий сан. Можливо, саме цих спокус зовнішньої натури й намагався уникнути Сковорода, “утікаючи” від світу. Адже багато сучасників мислителя стали заручниками соціальних структур того часу й “мимоволі були прикладом того, як розум, таланти, енергію видатних представників України використано для зміцнення абсолютизму російських царів, що зрештою сприяло поневоленню України” [8, 70].

Це дослідження феномену свободи у філософській спадщині Григорія Сковороди, звісно, не претендує на всеохопність і має перспективу для подальшого й глибшого вивчення в цьому напрямку. Вагомість творчості Сковороди полягає у тому, що великий мислитель намагався власним прикладом показати важливість сповідування вічних істин в житті людини. Проповідуванням власної філософської доктрини та веденням відповідного способу життя, філософ виказував шлях порятунку українського народу від деморалізації та денаціоналізації. У своїх творах філософ проголошував любов до свободи, до рідного краю, висловлював незгоду з соціальним гнітом.

Для філософської доктрини мислителя властивий символізм і синкретизм. У символіці приховується істина, виявивши яку людина досягне щастя. Особливість поглядів Г. Сковороди на людину полягає у тому, що людське щастя не слід шукати поза межами людини. Особа, яка зуміла пізнати себе – пізнає Бога. Щастя не у владі, не у матеріальних статках, а у мудрості, яка виражена у символізмі Біблії, в можливості працювати у відповідності до поклику серця та здібностей (феномен “сродної праці”), жити в рідній стороні і пізнати самого себе.

Якою б не була доля Григорія Сковороди, чи щасливою, чи часом несправедливою до нього, все ж їй не вдалося “впіймати” свободолюбивого філософа-мандрівника, який зумів зберегти в чистоті той скарб, який найбільше цінував – Свободу.

Література
1. Багалій Д. І. Український мандрований філософ. Гр. Сав. Сковорода / Багалій Дмитро Іванович. – Харків: ДВУ, 1926. – 355 с.
2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпритаціях:[Монографія]/Анатолій Карась. – К., Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – 520 с.
3. Пашук А. Проблема “истиннаго человЪка” у філософській концепції Григорія Сковороди / Андрій Пашук. – Львів: В-тво НТШ у Львові, 1991. – (Записки НТШ: праці історико-філософської секції). Т. 222. – 1991. – 470 с.
4. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / Мирослав Попович. – К.: Майстерня Білецьких, 2008. – 256 с.
5. Проблеми теорії ментальності: [зб.наук.праць / редактори Бей О. Ю., Береговий В. Т. та ін.]. – К. : Наукова думка, 2006. – 405 с.
6. Сковорода Г. С. Літературні твори / Григорій Савич Сковорода. – К.: Наукова думка, 1972. – 432 с.
7. Скринник М. Наративні практики української ідентичності: Доба Романтизму: [Монографія] / Михайло Скринник. – Львів: Каменяр, 2007. – 367 с.
8. Спадщина Григорія Сковороди і сучасність: матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г. Сковороди, 21 – 22 грудня 1994. – Львів: Світ, 1996. – 190 с.
9. Чижевський Д. Філософія Г. Сковороди / Дмитро Чижевський. – Харків: Прапор, 2004. – 272 с.
10. Шаян В. Григорій Сковорода – лицар святої борні / Володимир Шаян. – Гамільтон Онтаріо, 1984. – 176 с.