Підручники з української літератури – спроба позбутися білих плям

Як відомо, давня українська література (письменство ІX—XVIIІ ст.) є складним комплексом творів з величезним діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей, які рідко можна спостерігати у чистому вигляді. Її характерні риси – жанрова синкретичність,* що особливо яскраво виявилося у прозі, та багатомовність: у літературному вжитку протягом цього періоду були латинська, польська, книжна і народна українська, старослов’янська, а наприкінці XVIIІ ст. і російська; немало авторів послуговувалися водночас кількома мовами.

Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол.н., докторант двнз “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”, старший викладач кафедри латинської мови Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця

Віддавна література слугує невичерпним джерелом естетичних, морально-етичних, філософських понять, втілених в художніх образах, які, увиразнюючи ці поняття, впливають на розум і почуття читачів, а якщо йдеться про молодих людей, то з легкістю перетворюються на їхні переконання. Як свідчить досвід багатьох суспільств, передусім, тоталітарних, не лише окремі ідеї, а й складний ідеологічний апарат легко і непомітно може бути засвоєний саме через літературу, опрацювання комплексу програмних творів. Отож, з одного боку, вивчення літератури в контексті національної і світової художньої культури сприяє формуванню загальнолюдських цінностей, з іншого, відкриває широкі можливості до ефективного маніпулювання суспільною свідомістю.

Читайте також: Давня література: з полону стереотипів

В Україні, згідно з Методичними рекомендаціями щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2009-2010 навчальному році (лист МОН від 22.05.2009 р. № 1/9-353), школярі, спираючись на літературно-художні образи, “мають змогу засвоювати й поглиблювати поняття ціннісних вартостей – загальнолюдських, національних, громадянських, родинних, особистих” [1]. Оминемо спеціальною увагою словосполучення “ціннісні вартості” і зосередимося на основному – чим саме має збагатитися учень у процесі опанування шкільного курсу української літератури. Окрім перелічених цінностей, у документі йдеться про формування загальної читацької компетентності, яка включає: загальнокультурну літературну – сприймання літератури як невід’ємної частини національної культури, власне читацьку – знання теорії, ціннісно-світоглядну – розуміння світоглядних категорій, що знайшли художнє відображення в літературних творах, інформаційну – навики пошуку й праці з різноманітними джерелами інформації та комунікативно-мовленнєву – “розуміння специфіки мови художнього твору, володіння основними видами мовленнєвої діяльності, здатність до написання письмових робіт різного жанру” [ibidem].

Аналіз програми, за якою здійснювалося вивчення української літератури у 5—9 класах загальноосвітніх навчальних закладів протягом 2009—2010 н. р. [2] та низки документів [1], [3], що в той чи інший спосіб тлумачать програму, засвідчив, що зацікавлення питанням багатомовності української літератури обмежується у них розглядом культурно-історичних обставин, які впливали на мовний вибір М. Гоголя, з’ясуванням причин написання Г. Квіткою-Основ’яненком перших творів російською мовою і згадкою про існування у доробку Марка Вовчка повістей українською, російською, французькою мовами. Так що висновок про багатомовність українського літературного процесу учень (та й учитель) можуть зробити хіба що самотужки, опрацьовуючи додаткові матеріали, чи за допомогою деяких із рекомендованих Міністерством освіти і науки України підручників.

Читайте також: Давня література у середній школі: з досвіду читання творів української неолатиністики

Упродовж 2009-2010 навчального року вивчення української літератури в 9 класах загальноосвітніх навчальних закладів здійснювалося за підручниками (на вибір) Авраменка О.М., Дмитренка Г.К.; Міщенко О.І.; Пахаренка В.І.; Ткачука М.П., Сулими М.М., Смілянської В.Л. Всі вони є виданнями 2009 р., а, отже, їхні автори мали змогу ознайомитися і з самими творами латино- та полономовних письменників (принаймні в перекладі), і з дослідженнями цієї сторінки давньої української літератури – зрештою, обізнаність сучасного україніста з її наявністю не викликає сумніву. Однак, міра уваги, яка приділяється багатомовності, в зазначених виданнях різна, не кажучи вже про коефіцієнт згадуваності латинської та польської як мов українського літературного процесу. Перш, ніж проаналізувати висвітлення питання у нинішніх шкільних підручниках, пропоную коротко зануритися в його суть , оскільки детальніше про це йшлося у статтях “Явище латиномовної поезії в історії української літератури». // Дивослово. – № 5. – 2004. С. 41–44 та “Латиномовна поезія – у шкільному курсі української літератури?” // Дивослово. – № 8. – 2004. С. 13–17. Відверто кажучи, ці та інші наші статті створювалися і публікувалися з цілком визначеною метою – привернути увагу науковців та вчителів до порушених питань, а якщо вдасться, то й донести до них всю важливість висвітлення теми латиномовності значної частини творів давньої української літератури, переконати в тому, що без цих знань уявлення молодої людини про українську літературу, а отже, про ментальний розвиток свого народу, буде неповним, або, ще гірше – неправильним.

Як відомо, давня українська література (письменство ІX—XVIIІ ст.) є складним комплексом творів з величезним діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей, які рідко можна спостерігати у чистому вигляді. Її характерні риси – жанрова синкретичність,* що особливо яскраво виявилося у прозі, та багатомовність: у літературному вжитку протягом цього періоду були латинська, польська, книжна і народна українська, старослов’янська, а наприкінці XVIIІ ст. і російська; немало авторів послуговувалися водночас кількома мовами.

Така літературомовна ситуація в Україні була далеко не унікальною: у ті часи наднаціональні мови-посередниці (окрім латини, наприклад, церковно-слов'янська, арабська тощо), які об'єднували країни у відповідні культурні регіони, були поширеним явищем, на причинах якого ми не маємо змоги тут зупинитися.

Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.

Процес засвоєння латинської освіченості, а отже, формування літератури латинською мовою у східних слов'ян розпочався пізніше, ніж у Західній Європі, однак це не применшує його значення. Україна мала передусім стосунки із Заходом, що породило потребу мати власних латиністів**; досконале знання латини дало змогу творити нею вірші. Належно володіла мовою освічена молодь, що з XІV ст. здобувала освіту у провідних європейських університетах, – переважно так звана католицька русь – представники католицького віросповідання, які були національно свідомими, наполегливо ідентифікували себе українцями, декларували своє “руське” походження [5; 4].

Певний час латина асоціювалася у православних з експансією католицизму і втратою національної самобутності, що було небезпідставним, та незабаром відбувається злам негативного ставлення до латиномовної культури, пов’язаний із переорієнтацією українського шкільництва на гуманістичну модель західно-європейських навчальних закладів. 1632 р., рік заснування КМА, викладання у якій велося латиною, ознаменував початок нового періоду розвитку української новолатинської творчості, коли ця творчість і латинська мова як засіб комунікації сягають в Україні вершини розвитку, функціонуючи паралельно з народно-розмовними діалектами ― засобом щоденного спілкування, книжно-українською нормою літературного вжитку та польською – офіційною мовою Речі Посполитої, до складу якої на той час входила більшість українських земель.

Сьогодні в Україні метою неолатиністичних студій є передусім розгляд міри і способу включеності української літератури до загальноєвропейської традиції та значення цього для національного культурного розвитку шляхом уведення в науковий обіг і дослідження невід'ємної складової літературного процесу, яка дотепер проскрибувалася через псевдопатріотизм, тенденційність чи методологічні прорахунки. Дослідник літератури XVI―XVIII ст. має пам'ятати, що новолатинське письменство ― це новий тип мислення, нова концепція світу, суспільства, людини, тому мовний критерій національної та художньої ідентифікації авторів ― не єдиний і, тим більше, не основний. За всієї невиробленості комплексу таких критеріїв, з упевненістю можна говорити принаймні про два: 1) свідоме і послідовне підкреслення свого українського походження; 2) патріотична тематика.

Основними перешкодами, на які наражаються новолатиністичні дослідження в Україні, є брак висококваліфікованих спеціалістів-знавців не лише класичної латини та пізніших її модифікацій, а й цілого комплексу наук, а також важкодоступність текстів, відсутність відповідної фахової літератури. Однак ці обставини не можуть вважатися такими, що унеможливлюють вивчення у школі латиномовної сторінки української літератури – латинську мову вивчають на першому році навчання більшість гуманітаріїв і, зокрема, усі філологи. Адже без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів неможливо вникнути в особливості літературного процесу пізніших епох, а отже, неможливо створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури: “без вичерпного знання своєї новолатинської спадщини ми збіднимо нашу літературу кількісно і не матимемо повного уявлення про особливості формування світогляду нації” [7; 123].

Отож, чинна шкільна програма не відводить окремого часу на знайомство школярів із латиномовною спадщиною українських письменників. Що можуть про неї дізнатися 9-класники зі своїх підручників? Найпростіше відповісти на це запитання, проаналізувавши підручник з української літератури для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів О.І. Міщенко: тут немає відомостей про численні твори українських авторів, які були написані латинською мовою, чи бодай згадки про багатомовність нашої давньої літератури взагалі. З великою натяжкою за таку згадку можна вважати натяк на існування полономовних творів: “Це полемічне протистояння тривало навіть на мовному рівні: священики-уніати й католики творили польською мовою, трактати ж на захист православ’я писали українською” [8; 82]. Згадаймо при цьому ще раз митрополита С. Косова, який не був надто оригінальним, пишучи польською свій твір “Exegesis”, спрямований на оборону православних шкіл.

Підручник авторів О.М. Авраменка та Г.К. Дмитренка дає значно більше інформації з питання, яке нас цікавить. Згідно з авторською періодизацією давньої української літератури, сер. XIV—XVII ст. – це український ренесанс, прикметними рисами якого є “упровадження латиномовної й польськомовної літератури (...). Цей період відзначається поверненням до античних зразків. У літературі панує латинська мова, повертається античний ідеал краси (...)” [9; 40]. Розповідаючи про Острозьку академію та Києво-Могилянський колегіум, автори уточнюють: “викладання велося латиною, загальноприйнятою мовою в тогочасній Європі» [9; 60]. Як власне латиномовний український автор тут згадується Павло Русин, не замовчується полімовність творчого спадку Петра Могили, Теофана Прокоповича, Григорія Сковороди.

Однак найбільше відомостей про латиномовну сторінку давньої української літератури можна почерпнути з підручника В.І. Пахаренка. Стильова манера викладу вирізняється з-поміж інших передусім тим, що вона передбачає діалогічність, складається враження, що автор відчуває присутність читача по той бік тексту і зважає на нього, цілковито усвідомлюючи свою роль і статус. Цей стиль не назвеш рафінованим науковим, однак навряд чи рафінований науковий був би вдалим вибором, адже, не забуваймо, що підручник призначений для 9-класників. “Тож погортаймо старезні книги, пожовклі сторінки рукописів давньоукраїнської літератури. Певно, сприйняти душею, до кінця зрозуміти ці тексти вам буде досить непросто. На перешкоді стоятимуть два чинники,” – йдеться про світоглядно-естетичний*** та мовний критерії – п. Пахаренко перелічує мови літератури того часу: болгарська, латина, польська, старогрецька, з ХVІІІ століття – російська мови і резюмує: “Подолавши ці перешкоди, ми перенесемося в княжу й козацьку Україну, познайомимося з найвидатнішими книжниками-мудрецями того часу, довідаємося, що думали і відчували наші предки тисячу років тому, зрештою, краще зрозуміємо свою епоху, самих себе” [10; 47] .

Тлумачення суспільно-культурної ситуації в Україні XV—XVII ст. знаходимо у відповідному розділі: йдеться про труднощі у засвоєнні українською духовністю ренесансних тенденцій – напрям “видавався несумісним із православною традицією” [10; 80], тому закономірно, що започаткували Ренесанс в українському письменстві не православні автори, а римо-католицька русь, що писали здебільшого латиною. Серед творців української ренесансної поезії п. Пахаренко називає Юрія Дрогобича (і додає його коротку біографію), Павла Русина із Кросна, Григорія Чуя-Русина, Григорія Тичинського, Станіслава Оріховського, Cебастіяна Кленовича. Таким чином автор підкріплює фактами своє твердження: “Отже, в соціальному, загальнокультурному аспекті Україна ХV – початку ХVІІ століть цілком уписується в загальноєвропейський контекст” [ibidem].

Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів

У підручнику авторського колективу: Ткачук М.П., Сулима М.М., Смілянська В.Л. бачимо гідну заохочення спробу вказувати, від якого саме слова з класичних мов веде початок той чи інший літературний термін. Однак тут знову дають про себе знати проблеми окресленого кола, зокрема, брак знань латини та давньогрецької мов чи принаймні наукової термінології латино-грецького походження серед українських гуманітаріїв. Посилання на етимологію літературознавчих термінів неупорядковане: слова давньогрецької мови подаються у латинській транслітерації, унаслідок чого подекуди вони гублять свої закінчення, частиномовну належність або значення. Так, термін естетика виводиться від “грец. aistethetik`o – чуття, почуття» [11; 8], однак найближчим до цієї транслітерованої форми є прикметник – αισθήτικός здатний відчувати, чутливий, а те, що хотіли вказати автори, відчуття, виглядає як αισθήσις. Фонетика давньогрецької мови, судячи зі збережених відомостей, значно відрізнялася і від української, і від латинської, за посередництвом якої ці слова записані на сторінках підручника, отож, грецькі слова остаточно втрачають змогу бути правильно відтвореними: “від грец. hagios i grapho – святий та пишу» [11; 31] – hagios в оригіналі – άγιος, тобто не звук h [г] на початку, а важкий придих. Водночас нижче на цій самій сторінці у визначенні Біблії бачимо записане вже давньогрецькою слово βιβλια – проблема лише в тому, що книга давньогрецькою – βίβλος, найближче, що схоже на заявлену форму, – це називний відмінок множини від βιβλίον – книжечка, тобто правильно було б написати: “Біблія (давньогр. βιβλια – книжечки) – це (...)”. Усіх цих непорозумінь можна було б легко позбутися, якби хоч хтось із тих, хто здійснював наукове редагування тексту, знав класичні європейські мови або принаймні усвідомлював необхідність звернутися по допомогу до фахівців – не тому, що в українського шкільного підручника все ж таки є, хоч і досить сумнівна можливість потрапити до рук західного європейця (при тому не обов’язково філолога: наприклад, у системі загальної освіти Німеччини латинська мова вивчається протягом шести років); і навіть не тому, що орфографія – це важливо, а перш за все тому, що підручник – це книга, яка вчить, і він не повинен рясніти непорозуміннями.

Проте повернімося до обраної теми проскрибування. До яких жанрів належать твори латинською мовою в українській літературі, за свідченням тих трьох підручників, котрі містять принаймні згадки про їхнє існування? Здійснений аналіз засвідчив, що це майже виключно поезія, існування прози латинською мовою передбачається у деяких узагальнюючих формулюваннях та у рядках, присвячених Ю. Дрогобичу та С. Оріховському, про драматургію не йдеться взагалі. Це прямий наслідок того, що латиномовність не розглядається у згаданих книгах як важлива сторінка розвитку української літератури, хоча на сьогодні латиномовні поетики є на сьогодні більш дослідженими у вітчизняному літературознавстві, ніж сама література.

Надання дослідниками преференцій поезії почасти можна пояснити черговим на той час періодом її домінування в європейській літературі, а почасти – тим, що сучасна літературно-теоретична думка перебуває під впливом тодішньої, яка “до власне художньої літератури відносила лише те, що написане віршами (...), проза ж (...) носила значною мірою прикладний характер” [8; 15]. Цьому суперечить В.І. Пахаренко, який стверджує: “У добу бароко художню літературу розуміли значно ширше, ніж тепер. Зокрема, це поняття включало й такі жанри, як проповідь та історіографія (історичні праці про певну епоху)” [10; 92].

В інших підручниках для 9 класу серед україномовних прозових творів давнього періоду української літератури розглядаються лише літописання як жанр історично-мемуарної прози, побіжно згадується ораторська проза [8], послання [9]. В одному з підручників, можливо, з певною стилістичною метою вжито означення “патріотична проза”. У передмові до підручника авторського колективу – Ткачук М.П., Сулима М.М., Смілянська В.Л. – про жанровий поділ літератури XVI—XVIII ст. сказано: “в ідейному протистоянні тиску католицизму народжується полемічна література, а також ряд жанрів у драматургії та поезії” [11; 6]. Таким чином, проза цього періоду цілковито ототожнюється з полемічною літературою – сподіваюся, мимо волі авторів.

На початку 1990-х років ми радісно прощалися із застарілими ідеологічним та мовним критеріями оцінювання художньої вартості твору, через які цілі товщі століть вважалися в українській літературі мало продуктивними – не так за кількістю, як за якістю написаного; це дало змогу повернути українській літературі несправедливо відторгнуті від неї імена. Але чому ж сьогодні так мало результатів роботи науковців, позбавлених колишніх упереджень? Тішить хоч би те, що період, “пропащий” для літератури, дедалі скорочується – це може свідчити про інтенсивність літературознавчих студій, їх поглиблення: “Давня [література] складається з двох періодів – княжого (прадавньоукраїнське, або руське, письменство – ІХ–ХІІІ століття) і козацького (староукраїнське письменство – ХVІ–ХVІІІ століття). Їх розділяє перехідний період (ХІV–ХV століття), коли в літературі майже нічого оригінального не було створено” [10; 46].

Якщо у доволі розлогих статтях шкільних підручників про історично-мемуарну прозу України не знайшлося жодного слова, скажімо, про Бартоломея Зиморовича з його хронікою “Leopolis Triplex” (Потрійний Львів), створеній протягом 1665—1672 рр. [12], чи про львівського історіографа, представника вищого духовенства Яна-Тому Юзефовича, що, попри початкову мету, зробив стрижневою подією своєї праці Визвольну війну 1648—1654 рр. [13], то що вже казати про етикетні твори – прозові і поетичні – українською, латиною, польською? Але ж відомості про них просяться бути оприлюдненими після слів: “Характерною рисою давньоукраїнської літератури є повторюваність у різних творах певних ситуацій, характеристик, порівнянь, епітетів, метафор, а також “етикетність”: герой чинить і поводиться так, як того вимагає закон і умовності того часу; події змальовано за допомогою сталих образів і форм, з виразною церемоніальністю” [8; 47].

Для того, щоб скласти уявлення про етикетні твори, корисно ознайомитися зі вступною статтею до збірки “Українська поезія. Середина XVII ст.”: “вірші різних жанрів, що оголошувалися на урочистостях, писалися з приводу тих чи інших дат і подій, на честь шанованих, владних і багатих людей (…)” [14, с. 12]. Негативне ставлення до латиномовного періоду та чи не найчисельнішого у ньому етикетного виду упродовж довгих років було зумовлене недослідженістю у вітчизняному літературознавстві цього пласту текстів. Однак на їхню адресу лунала не лише огульна критика: “українському автору часто випадало похваляти своїх меценатів за захист “збройною та оружною рукою” народного побуту, його мови, вірувань” [14; 147].

Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища

В Україні, як і в решті європейських країн, література латинською мовою творилася упродовж настільки тривалого періоду (XV—XIX ст.), що нині у своєму розпорядженні дослідники мають твори, які належать до бароко, класицизму і навіть просвітництва. Однак розпочиналося все зі сприйняття ренесансної концепції антропоцентризму, що повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри, які, беручи початок в античності, сприяли утвердженню гуманістичних засад у літературі пізніших часів: панегірики (енкомії), епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні твори, парамітетики тощо, котрі оспівували людину, її земне життя і здобутки.

Значна частина української латиномовної поезії позначена впливом бароко, однак ще більше творів мають виразні ознаки класицизму, що зумовлене особливостями суспільно-культурного розвитку українського суспільства. Дух боротьби за державність спричинює до часткового витіснення барокової, домінуючої в Європі трагічності світосприйняття у нас героїко-патріотичною темою, а історія сприймається вмістилищем людського досвіду, тому літератори радять читачам научатися на прикладах видатних особистостей. Результатом синтезу естетичних ідей пізнього бароко та просвітництва (XVII–XVIII ст.) стало поєднання ренесансного антропоцентризму з просвітницьким культом розуму – в Україні, де історичні обставини наштовхують митця на аналіз індивідуальності в умовах виконання нею надособистісної ролі, це простежується особливо чітко.

Розглянемо, яким чином періодизують літературу автори вибраних шкільних підручників. Автори підручника [9] розділяють на періоди лише українську літературу і вирізняють у ній монументальний, орнаментальний стилі, ренесанс, бароко, романтизм [9; 41]; ані класицизм, ані просвітництво тут не згадуються. За підручником [8] “у європейській культурі виділяють такі мистецькі епохи: античність, Середньовіччя (раннє й пізнє), Ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм, пост-модернізм”; давню українську літературу “умовно поділяють на києворуський, ренесансний, бароковий і просвітницький періоди” [8; 47]. Зі сторінок підручника [10] школярі дізнаються, що “у розвитку європейської культури можна виділити такі епохи: фольклор, античність, Середньовіччя, Ренесанс, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм” [10; 14]. Автори ж підручника [11] поділяють давню українську літературу на “середньовічну літературу ХІ—ХV століть, її важлива складова — література княжої доби (ХІ— середина ХІІІ століття, інша назва — література Київської Русі), період ХVІ—ХVІІІ століть визначають як літературу Ренесансу і Бароко” [11; 5].

Читайте також: Визначальні риси бароко в українських риториках і поетиках XVII—XVIII ст.

Таким чином, автори всіх чотирьох чинних підручників сходяться в беззаперечному існуванні в українській літературі лише двох мистецьких стилів – ренесансу і бароко – щоправда, на їх висвітленні позначилася недавня літературознавча мода на бароко: простий статистичний аналіз засвідчив, що про цей стиль у шкільних підручниках згадується значно частіше, навіть якщо йдеться про загальноєвропейські тенденції:


Однак, віддаючи належне бароко як провідному стилю українського мистецтва в XVII ст., слід зважати на те, що це явище підвладне періодизації, тож, на різних етапах риси бароко поєднувалися з ознаками інших художніх стилів (йдеться передусім про класицизм, маньєризм, просвітництво). Чи не з тих само міркувань дослідниця давньої української літератури О. Савчук застерігає від використання терміну “бароко” в українському літературознавстві у значенні епохи, оскільки таким чином затіняється значення інших, уже згаданих художніх стилів [16, 79]; при цьому справедливо застерігає від надмірного захоплення ренесансно-бароковою проблематикою на шкоду висвітленню питання класицизму, існування якого в українській літературі так само очевидне [ibidem; 139].

Потужний пласт етикетної літератури нині – важливе джерело для поглибленого вивчення характеру й особливостей української культури XV–XIХ ст. Творці (здебільшого) й об’єкти (виключно) цієї літератури – люди заможні, а також титулована знать, родовиті вельможі. Отож, мало досліджені раніше зі зрозумілих причин особливості художнього мислення представників української еліти (як наприклад, вказівка на власне русинство багатьох із авторів – вияв нормального розвитку національної свідомості у космополітичній інтелектуальній сфері Європи) представляють нині значне зацікавлення.

І хоча фактично кожна нація розвивається під впливом декількох форм світової культури, в Україні маємо рідкісну ситуацію накладання дуже відмінних між собою цивілізацій: античної та візантійської, східно-тюркської та близькосхідної, західно-європейської і східно-слов'янської [17], що визначальним чином вплинуло на розвиток вітчизняної літератури, і латиномовна її сторінка – важливий результат цього синтезу, який виявився вже у давній період її розвитку. Тож, розповісти про його існування і значення слід уже в 9 класі загальноосвітньої школи – це не зарано і не заскладно, оскільки у цьому віці молода людина перебуває на шляху самовизначення. А система освіти в Україні, функціонування якої спрямоване на виховання покоління людей, здатних оберігати і примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, і має бути основою національного і духовного відродження суспільства.

Загалом проаналізована шкільна програма та більшість підручників заслуговують на схвалення знавця латиномовної сторінки давньої української літератури вже хочби тому, що дають ширше уявлення про означене явище, аніж їхні попередники. З метою розширення і поглиблення знань не лише про українську літературу, а й про українську культуру загалом, її інтегрованість у європейський інтелектуальний простір, а також для щоб урівноважити висловлені критичні зауваження конструктивом, пропонуємо перелік латиномовних авторів і творів, якими слід доповнити відповідні розділи шкільної програми з давньої української літератури та наголошуємо на ефективності інтеграції між курсами української літератури та латинської мови у тих закладах, де викладаються обидва предмети.

Читайте також: Латиномовна українська література. Загальний огляд

Поезія:
1. Русин Павло. Похвала поезії.
2. Кленович Cебастіан. Роксоланія.
3. Домбровський Ян. Дніпрові камени.
4. Злоторович Михайло. Етикетний твір “Усе найкраще у майбутнього шлюбу між удатним доктором філософії та медицини Андрієм Шимоновичем Та рівною йому за знатністю панянкою Ганною Анчевською».

Проза:
1. Оріховський Станіслав. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу
2. Оріховський Станіслав. Про турецьку загрозу.
3. Зиморович Бартоломей. Потрійний Львів.
4. Юзефович Ян. Хроніка міста Львова.
5. Сковорода Григорій. Листи до М. Ковалинського.

* “Тодішня літературно-теоретична думка до власне художньої літератури відносила лише те, що було написане віршами, тобто поетичні і драматичні жанри, проза ж уміщалась десь на межі словесного мистецтва з іншими видами духовної діяльності людей і носила значною мірою прикладний характер”. [4; 15]
**Православний митрополит київський, галицький та всієї Руси (1647) Сильвестр Косів у своєму польськомовному творі “Exegesis” (1635), спрямованому на оборону православних шкіл, зауважує: “Вчися, кажуть, по-грецьки, а не по-латинськи – добра рада, але більше для Греції, ніж для Польщі, де найбільше латинська мова в уживанні. (...) Поїде неборак-русин на трибунал, на сойм, на соймик, до суду гродського або земського – “без латини – плати вини!” Грецька мова – для справ церковних, але для справ публічних – латинська!” [6; 107].
***«Щоб належно зрозуміти й оцінити твір, написаний у минулому, треба застосувати до нього конкретно-історичний підхід, тобто врахувати особливості суспільно-політичного й духовного життя тієї епохи, рівень розвитку і специфіку тогочасної літератури” [10; 36].

СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Методичні рекомендації щодо вивчення української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2009-2010 навчальному році (лист МОН від 22.05.2009 р. № 1/9-353). [Електронний ресурс] Режим доступу: www.mon.gov.ua/education/average/met_rek/ukr_lit.doc
2. Українська література. 5–12 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Автори Р.В. Мовчан, Н.В. Левчик, О.А. Камінчук, М.П. Бондар, О.Б. Поліщук, М.М. Сулима, Л.П. Шабельникова, В.М. Садівська. Керівник проекту М.Г. Жулинський. За загальною редакцією Р.В. Мовчан. – К., Ірпінь: Перун, 2005. – 201 с.
3. Програма /рівень стандарту/ для учнів 5-12 класівсередніх загальноосвітніх навчальних закладів. [Електронний ресурс] К., 2006. Режим доступу: http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=4781&Itemid=964
4. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). К., 1992.
5. Литвинов В. Католицька Русь. К. Укр. центр дух. культури. 2005. – 274 с.
6. Шевчук В. Дорога в тисячу років. К. 1990. – Рад. письм. – 411 с.
7. Трофимук М. Ще раз про “неповноту“ української культури // Україна XVII ст. між Сходом і Заходом Європи.― Київ―Венеція, 1996.
8. Міщенко О.І. Українська література. Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Генеза, 2009.
9. Авраменко О.М., Дмитренко Г.К. Українська література. Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Грамота, 2009.
10. Пахаренко В.І. Українська література. Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Генеза, 2009.
11. Ткачук М.П., Сулима М.М., Смілянська В.Л.
12. Зіморович Бартоломей. Потрійний Львів тобто Хроніка міста Львова [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
13. Юзефович Ян. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси / Под ред. В. Б. Антоновича. — К., 1888. — 386 с.; http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet06.htm
14. Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII вв. – Кн. 1. –М Л., 1962. – 168 с.
15. Українська поезія: кін. XVI– поч. XVII ст. / Упор. В.П. Колосова, В.І. Крекотень. – К.: Наук. думка, 1978. – 432 с.
16. Савчук О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – К., 1994. – 209 с.
17. Кримський С.Б. Архетипи української культури // Вісн. НАНУ, – 1998. – № 7–8. – С. 74–87.