Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н., ст. викл. кафедри латинської мови та медичної термінології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Теоретична і дидактична філологія. Збірник наукових праць. № 2, 2010. С. 315-326.
Перефразовуючи Теодора Моммзена, на думку якого лінгвістичні відомості дають змогу робити точні висновки про найдавніші часи у житті народів, можна стверджувати, що саме латина є ключем до розкриття суті багатьох європейських культурних явищ. Завдяки пожвавленню міжкультурних контактів починаючи із XV ст. українська культура поволі, але впевнено виходила зі стану колишньої замкнутості, що є важливим чинником формування національної свідомості. Частина навчальних закладів в Україні за основну мову викладання використовувала латинську - йдеться перш за все про єзуїтські колегіуми, які до Визвольної війни діяли у п'ятнадцяти українських містах: Львові, Луцьку, Вінниці, Барі, Фастові, Переяславі та ін.
Хибною є думка, що ареали поширення латини та католицизму збігалися або чітко обмежувалися західними регіонами:викладання у Києво-Могилянській академії, де навчальний процес був налагоджений відповідно до західних освітніх принципів, так само провадилося латиною - нею читалися всі курси, окрім граматики церковнослов'янської мови та православного катехізису.
Майже до середини ХХ ст. значення латини для розвитку європейської науки та словесного мистецтва недооцінювалася, зокрема, панування цієї мови трактувалося літературознавцями як гальмівний чинник у розвитку національних літератур. Згодом погляд на художню спадщину авторів, які творили латиною, підлягає об'єктивізації. У ХХ ст. виникає неолатиністика - молода дисципліна, що відокремилася від класичної філології. Її об'єктом є філософсько-художні латиномовні тексти, що датуються XV-XX ст.
У 1995 р. у Львові М.Трофимуком був заснований та очолений Інститут неолатиністики. Завданнями осередку були визначені дослідження впливу римської (латиномовної) традиції на розвиток української культури, всебічне інтердисциплінарне дослідження латиномовних документів і літературних пам'яток та вироблення сучасної концепції історії української культури як синтетичного,багатомовного за своєю суттю процесу. Cьогодні в Україні неолатиністичні студії здійснюються за кількома напрямами, основними серед яких є вивчення особливостей "української" латинської мови (Н.Корж, М.Безбородько, В.Миронова); дослідження явища на прикладі творчості окремих авторів (О.Савчук, О.Лефтерова, О.Трофимук, О.Осауленко); дослідження за жанрами (етикетна поезія - Л.Шевченко-Савчинська).
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Перехід до викладання національними мовами відбувся в Європі протягом XVIII ст. Однак досі у переважній більшості європейських країн латинська мова залишається окремою навчальною дисципліною - і не лише у вищій, а й подекуди у середній (Німеччина) чи середній спеціальній (Велика Британія) школі, де курс латини розрахований не на один рік, а отже, вивчення є по-справжньому глибоким, що ґрунтується на усвідомленні важливості цих знань.
В Україні програма шкіл нового типу, які отримують назви "ліцей", "гімназія", здебільшого не включає обов'язкового за визначенням набору класичних дисциплін (латинська, давньогрецька мови, історія античності, мистецтва, релігії,античної культури, літератури). Утім греко-латинську наукову термінологію варто зробити обов'язковим загальноосвітнім предметом, який не лише сприятиме кращому засвоєнню інформації, необхідної для опанування майбутньої професії, а й збагатить лексикон молодої людини, розширить її кругозір, підвищить ефективність опанування мов.
Викладання латинської мови у середній школі розпочалося після здобуття Україною незалежності - з одного боку, встиг накопичитися досвід складання навчальних програм, а з іншого, цього часу виявилося недостатньо для появи статей, розвідок і рекомендацій щодо методики викладання цієї дисципліни. Наша стаття має на меті не стільки заповнити цю лакуну, скільки привернути увагу фахівців до необхідності розгляду цієї проблеми, що якраз на часі.
Сам факт збереження античних назв і закріплення їх за елітними загальноосвітніми навчальними закладами свідчить про глибоко вкорінене розуміння: за умови дотримання принципової вимоги античного шкільництва - розкриття духовних здібностей і створення передумов для здобуття вищої освіти чи подальшого вибору спеціальності - розвивається мислення, духовна і фізична культура, логічне мислення, уміння чітко викладати свої думки.
На якісному рівні та в належному обсязі викладання латинської мови здійснюється у гуманітарному та медичному ліцеях, які діють відповідно при КНУ ім. Т. Шевченка та НМУ ім. О.О.Богомольця. Як результат дворічного курсу - учні опановують нормативну латинську граматику, здатні читати тексти античних авторів в оригіналі, а головне - засвоюють основи наукової термінології, закладаючи надійну основу для знань, які вони незабаром здобудутьу вищій школі. Нині розроблена та передана до розгляду МОН нова програма для учнів Українського медичного ліцею НМУ ім. О.О.Богомольця, яка розрахована на шість семестрів, формапідсумкового контролю - іспит. Програмою передбачається читання уривків українських неолатинських авторів - як тих, хто на письмі послуговувався виключно латиною, так і тих, чиї україномовні твори вже відомі з курсу української літератури.
З метою міждисциплінарної інтеграції видається корисним запровадити паралельно з вивченням творчості латиномовних поетів на уроках української літератури (С.Пекалід, Ф.Кленович, Ян Домбровський, П.Русин-Кроснянин), читання їхніх творів на заняттях з латини, вивчення напам'ять найбільш художніх уривків - адаптованих або не занадто складних.
Оскільки неодмінною складовою заняття з латинської мови є вивчення напам'ять прислів'їв і приказок, варто тематично синхронізувати їх перелік із розглядом матеріалу на уроках історії (перш за все, історії України відповідного періоду) - оскільки серед крилатих висловів чимало тих, що належать відомим вітчизнянимісторичним і культурним діячам. Ці вислови мають супроводжуватися обов'язковим історичним коментарем, який можуть підготувати самі учні.
Детального розгляду заслуговує латиномовний доробок Г. Сковороди. Як показує досвід, для учнів розгляд латиномовних творів Г.Сковороди стає новим відкриттям особистості мудреця, можливістю поглянути на його творчість під іншим кутом. Адже давно настав час відмовитися культивувати у школі спрощений образ дивакуватого Сковороди-байкаря. Для того, щоб неадаптовані тексти філософського змісту були подоланними для сприйняття молодими людьми шкільного віку, слід вибирати теми та ідеї, що здатні їх зацікавити. Через читання уривків та окремих речень із латиномовних творів мислителя можна розглянути три його ідеї (на вибір): світ - це книга, життя як мандрівка, сміх - ознака душевного здоров'я. Вони неоднакові за рівнем філософського узагальнення, однак цілком можливо підібрати тексти однакової граматичної складності, на матеріалі яких тлумачитиметься та чи та ідея.
Читайте також: Григорій Сковорода і Лесь Курбас: у пошуках внутрішньої людини
Сам філософ був вірним сином своєї alma mater: як і Київська академія, він транслював західноєвропейські культурні ідеї у тогочасну суспільну свідомість. Сковорода не лише читав в оригіналі твори Платона, Аристотеля (давні греки), Горація, Вергілія Сенеки, Цицерона та ін., перекладав і тлумачив їх. Тексти античних авторів слугували йому канвою для роздумів.
Спираючись на деякі положення Епікура, він формулює одиніз найважливіших постулатів свого світорозуміння: "Подивися насвіт цей, поглянь на рід людський. Адже він-бо є книга [1, с. 130]".Цю книгу треба і читати, і продовжувати творити. Світ можна гортати, вчитуватися у нього, і пам'ятати, що власне життя -сторінка цієї книги, а отже, не весь світ, а його частина. До тих, хто захоче прочитати рядки його життя, Г.Сковорода ставився зповагою. Він не намагався спростити чи примітизувати текст, непрагнув бути зрозумілим для всіх упідряд. Філософ не раз відмовлявся заповнювати власні сторінки тим, що диктували йому обставини: покинув придворну хорову капелу, потім викладання у кількох престижних закладах, не погодився прийняти чернецтво - заради того, щоб залишатися собою і не прагнув бути кимось на догоду уявленням інших.
На думку Г.Сковороди, символічний світ книг набуває значущості, лише ґрунтуючись на досвіді, будучи осмисленим через алегорії власної практики, набутої у тих ситуаціях, якісимволізуються у книгах. У суперечці про те, що було першим, мудрець без вагань віддає першість людському досвіду: "Не розум від книжок, а книжка від розуму [7, с. 348]".
Не слід і нам забувати про це. Адже нерідко власна доля нагадує нам вичитані сюжети. Історії зі сторінок пропливають над нами,як тіні хмар. Однак ризиковано свідомо наслідувати сюжет, який припав до душі: далеко не завжди заготовлені схеми можна припасувати до реальних обставин і своєї вдачі. Зіткнення з такою незбіжністю породжує розчарування.
Римляни, серед яких Г.Сковорода мав чимало однодумців, казали: "Via est vita" ("Життя - дорога"). Живеш, значить, мандруєш: у просторі, часі, подумки, у спогади, у майбутнє. І кожен крок - перемога. Сковорода вторить: "Життя наше - дорога, а вихід до щастя не є коротеньким [8, с. 338]".
Дивовижно, які близькі нам сьогодні ці образи: і світ як текст (думка, оживлена західним філологом кількадесят років тому, стала темою сотні рефератів, кількох десятків курсових і навіть декількох магістерських у поважних вишах), і життя як дорога - цей образ через свою позірну простоту майже став народною мудрістю. Г. Сковорода охоче наділяв філософські ідеї буттєвістю, бо відчував холод абстракцій, які наводнювали вже тоді і нині роблять водянистішим людське життя.
Поява нових слів на позначення "переміщення у просторі" і перехід інших до розряду архаїзмів пояснюється передусім зміною способу, у який людина переміщується, зміною самого простору і,безперечно, змінами світогляду того, хто переміщується. Це особливо ясно розумієш, перекладаючи з латини твори Г. Сковороди, які рясніють лексемами зі значенням "переміщення".Сковорода знав, що дім людини, як і в равлика, - там де вона, варто лише затриматися, оселитися, укорінитися десь і, здається,серйозно остерігався цього. Сьогодні ми можемо подорожувати навіть не покидаючи свою оселю - завдяки численним комунікаціям: телевізор, телефон, а головне - інтернет. Парадоксально: сучасні засоби зв'язку тільки почасти можуть розрадити людську самоту, але не здатні позбавити від неї. Відстань між людьми не скоротилася, водночас наші думки тепер переміщуються швидше і на більших обширах. Зрештою, завжди існуватимуть ті, кому і в житті, і в подорожі більше до вподоби стиль соло, оскільки їм потрібен більший, ніж звичайно, простір. Як Сковороді, що мандрував сам і не шукав попутників.
"Життя - мандрівка [9, с. 450]", стверджує мудрець. Мандрівка, а не гонитва чи втеча. Світ безуспішно ловив його і не впіймав саме тому, що філософ не грав за нав'язуваними йому правилами.Він упевнено прямував обраним шляхом, шляхом до самого себе. Подорожі Київщиною та Слобожанщиною допомагали скоротити цей невидимий путь, оскільки в дорозі можна здобути більше досвіду за коротший час.
"Подібно до того, як музичний інструмент, якщо ми його слухаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж із присутнім [...], коли без участі тіла душа з душею безмовноі безтілесно розмовляє", - писав Григорій Савович. Листи до М.Ковалинського (переважно латиною, із вкрапленнями греки) водночас можуть служити зразками епістолярного жанру на тойчас та джерелом вивчення світоглядних засад філософа. Однією зтем у листах є здоров'я - духовне і тілесне. Сковорода описує коротко, але виразно причини виникнення та розвитку душевної недуги і застерігає: щоб не занедужати тілесно, потрібно дбати про душевне здоров'я. Здорова людина не зосереджується на понурих та дражливих думках, вона радісна та іронічна в міру: "Якщо ти здоровий, я радію; якщо ти до того ще й веселий, радіюще більше, бо веселість - це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким пороком, не може бути веселою", - звертається Г.Сковорода у 18-у листі до юного Михайла [10, с. 285]". Коли ж якась смутна думка затрималася довше, від неї "лікування у тому, щоб бути веселим і бадьорим [10, с. 290]".
Сміху як прикметі здорової душі присвячений окремий (9-й) лист Григорія Савовича, у якому він розлого відповідає на, здавалося б, не таке значне запитання учня. "Чому я всміхнувся ініби сміхом привітав тебе?". "Всміхаючись писав я цього листа, іти, я думаю, його читаєш із усмішкою [10, с. 233]". Наставник каже: сміх - рідний брат радості, що часто замінює її; "отже, ти питаєш,чому я був веселий учора? Слухай же: тому що я побачив твоїрадісні очі, я, радісний, вітав того, хто радіє, радістю". Тут він згадуєі про Ісаака, чиє ім'я перекладається як сміх, радощі. У листах Григорій Савович не раз називає Михайла нащадком Ісаака: "Бувай здоров, нащадку Ісаака! [10, с. 257]" чи просто: "Бувай здоровий і веселий! [10, с. 253]".
В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого "страшенно мучить демон печалі, і який звичайноназивають бісом меланхолії. (...) Даючи поради цій людині, я самледве не пропав [10, с. 338]". Наставник застерігає учня: дуже важливе значення має те, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш:"А дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль. Я сподіваюся, що з цими духами я чудово і з завзяттям борюся. Бувай здоров, найдорожчий, і будь моїм спільником у цій боротьбі! [10, с. 339]", - підсумовує Григорій Савович.
На думку філософа, твір можна не лише перекласти - відтворити "звон", а й витлумачити - розкрити "силу". І якраз цього можна вчити на його латиномовних текстах.
Цитована епістолярія Г. Сковороди належать до української неолатиністики - великого масиву філософсько-художніх текстів, написаних латинською мовою в Україні протягом XVI-XX ст. Першочергове завдання вітчизняних дослідників - вивчення та введення в культурний обіг латиномовних текстів. Наступний крок - використання результатів досліджень у навчально-виховному процесі, оскільки, як видно з досвіду, означені тексти здатні зацікавити сучасних учнів навіть швидше, ніж твори класичних авторів. Робота з латиномовними текстами українського походження дає не тільки безпосередню користь, сприяючи засвоєнню термінологічної бази, вона є також важливою складовою патріотичного виховання молодої людини.
З метою здійснення такого виховання учням були запропоновані фрагменти із Літопису подій у Південній Русі 1624-1700 рр. львівського каноніка Я.Юзефовича, ополяченого вірменина. Центральна подія хроніки - Визвольна війна під орудою Б.Хмельницького. Попри те, що автор-католик не симпатизує козацтву, літопис сповнений захвату величчю подій, які розгорталися того часу в Україні. Завдяки цьому працювати з"Літописом подій" особливо цікаво - за принципом аudiatur et alterapars звіряти різні бачення доленосних для України подій, зауважувати умисні неточності на зразок такої: в одній із битв, де поляки програли, автор вказує кількість козацького війська на три тисячі більшу, ніж у всіх переглянутих нами джерелах; чимало відомі деталі (наприклад, завбачливо зіпсована Хмельницьким дорога від Корсуня до Богуслава з метою затримати наступ польського війська). Цікаво прочитувати всю історичну топоніміку Черкащини та Київщини латиною (іще один неспростовний доказ включеності України до європейського культурно-історичного простору).
Літописи, хроніки є важливим джерелом історії, бо дають уявлення про ставлення до певних подій з боку представниківрізних верств населення України, тодішні засоби і способи їхвикладу. Так, Historia Polonica В. Кадлубовського, як і більшість названих подібних чином творів (наприклад, Збірка історичних та географічних "особливостей" Речі Посполитої М. Хвальковського з цього ж переліку), незважаючи на заголовок, інформує не лише про історію середньовічної Польщі, а й про Київську Русь. Адже Україна на той час сприймалася як невіддільна частина польських володінь.
С.Окольський викладає історію першої спроби створити вУкраїні незалежну від польських католиків структуру (йдеться про руську провінцію домініканського ордена, провінцію св. Яцека Одровонжа, що проіснувала з 1596 р. майже півстоліття). Священикам цієї провінції був притаманний неабиякийрегіональний патріотизм. Книга містить також деякі загальнівідомості про Русь: "Про походження назви Русь", "Про поділ Русі", "Князі Києва".
Ідеалізація історичних постатей - один із характерних виявів ренесансного антропоцентризму, який повернув до широкого вжитку численні призабуті жанри, що, беручи початок в античності, сприяли утвердженню людських засад в літературі пізніших часів. Ідеться передусім про численні види етикетної поезії - вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь: поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики - похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia).
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
Несподівано утилітарність етикетних творів, яка кілька столітьпоспіль відштовхувала дослідників, обернулася на привабу. Адже хвалебні вірші можуть служити не лише матеріалом для дослідженьособливостей тогочасної поетики. Вони допомагають у реконструюванні тогочасних суспільних уявлень і системи цінностей, а також сприяють відновленню портретів цілкомконкретних історичних осіб. Серед етикетних віршів можна знайти немало вишуканих, високохудожніх і водночас легких з точки зору граматичного аналізу фрагментів, які можна читати і перекладати на уроках латинської мови із старшокласниками.
Отже, робота з творами українських неолатиністів допоможе молоді у пошуках відповіді на особливо важливе на сучасному етапі розвитку суспільства питання про місце і роль України в європейському культурному просторі. Адже саме ці тексти, які належать українським за походженням, місцем проживання чи самовизначенням авторам, здатні звільнити нас від залишків комплексу меншовартості української культури, оскільки неспростовно свідчать про її приналежність до загальноєвропейського русла розвитку, не виключаючи рис своєрідності. Потужний пласт українських латиномовних текстів зміцнює відповідальність і гордість за національні духовні здобутки, вселяє патріотизм та самоповагу.
Список використаних джерел
1. Борек П. Місце історії в творчості Яна Томаша Юзефовича /П. Борек // Вісник Львівського університетуту. Серія історична. -2003. - Вип. 38. - С. 409-426.
2. Історія української культури : [у 5-ти т.]. - К. : Наукова думка,2003. - Т. 3: Українська культура др. пол. XVII - XVIIІ ст. - 1246 с.
3. Летопись событий в Южной Руси львовского каноника Яна Юзефовича // Сборник летописей, относящихся к истории южнойи западной России. - К. : Временная комиссия для разбора древнихактов при Киевском, Волынском и Подольском генерал-губернаторе., 1888. - С. 113- 212.
4. Кримський С. Б. Феномен мудрості у творчості Г. Сковороди / С. Б. Кримський // Вісник НАНУ. - 2002. - № 12. -С. 54-61.
5. Малахов В. Етика: курс лекцій / Малахов В. - К. : Либідь, 1996. - 288 с.
6. Сковорода Г. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя вжитті // Сковорода Г. Твори : у двох томах / Сковорода Г. С. ;[передм. О. Мишанич ; пер. із староукр. М. Кашуби,В. Шевчука]. - К. : Обереги, 1994 - Т.1 : Поезії. Байки. Трактати.Діалоги. - С. 325-358.
7. Сковорода Г. Розмова, названа алфавіт, або Буквар миру //Сковорода Г. Твори : у двох томах / Сковорода Г. С. ; [передм.О. Мишанич ; пер. із староукр. М. Кашуби, В. Шевчука]. - К. :Обереги, 1994 - Т.1 : Поезії. Байки. Трактати. Діалоги. -С. 413-463.
8. Сковорода Г. С. Повне зібрання творів у 2-х т. /Сковорода Г. С. ; [редкол. : В. І. Шинкарук (голова) та iн. ; АНУРСР. Ін-т філософії]. - К. : Наукова думка, 1973. - Т. 2. - 574 с.
9. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявленьта ідей в Україні XVI - XVII ст. / Яковенко Н. - К. : Критика, 2002. - 416 с.
1. Борек П. Місце історії в творчості Яна Томаша Юзефовича /П. Борек // Вісник Львівського університетуту. Серія історична. -2003. - Вип. 38. - С. 409-426.
2. Історія української культури : [у 5-ти т.]. - К. : Наукова думка,2003. - Т. 3: Українська культура др. пол. XVII - XVIIІ ст. - 1246 с.
3. Летопись событий в Южной Руси львовского каноника Яна Юзефовича // Сборник летописей, относящихся к истории южнойи западной России. - К. : Временная комиссия для разбора древнихактов при Киевском, Волынском и Подольском генерал-губернаторе., 1888. - С. 113- 212.
4. Кримський С. Б. Феномен мудрості у творчості Г. Сковороди / С. Б. Кримський // Вісник НАНУ. - 2002. - № 12. -С. 54-61.
5. Малахов В. Етика: курс лекцій / Малахов В. - К. : Либідь, 1996. - 288 с.
6. Сковорода Г. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя вжитті // Сковорода Г. Твори : у двох томах / Сковорода Г. С. ;[передм. О. Мишанич ; пер. із староукр. М. Кашуби,В. Шевчука]. - К. : Обереги, 1994 - Т.1 : Поезії. Байки. Трактати.Діалоги. - С. 325-358.
7. Сковорода Г. Розмова, названа алфавіт, або Буквар миру //Сковорода Г. Твори : у двох томах / Сковорода Г. С. ; [передм.О. Мишанич ; пер. із староукр. М. Кашуби, В. Шевчука]. - К. :Обереги, 1994 - Т.1 : Поезії. Байки. Трактати. Діалоги. -С. 413-463.
8. Сковорода Г. С. Повне зібрання творів у 2-х т. /Сковорода Г. С. ; [редкол. : В. І. Шинкарук (голова) та iн. ; АНУРСР. Ін-т філософії]. - К. : Наукова думка, 1973. - Т. 2. - 574 с.
9. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявленьта ідей в Україні XVI - XVII ст. / Яковенко Н. - К. : Критика, 2002. - 416 с.