Людмила Шевченко-Савчинська, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, 2001.
Давня українська література є складним комплексом творів з величезним діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей, які рідко можна спостерігати у чистому вигляді. Характерна риса літератури XVI—XVII ст. — її полімовність.
Важливе значення для формування української культури мало латиномовне письменство, по якому лишився чималий масив творів різноманітної тематики, написаних переважно протягом XVI—XVIII ст. Попри свою латиномовність, ці твори є питомо українськими, вони повноцінно відбивають самобутні риси ментальності нації, а чужа мова слугувала, перш за все, комунікативним засобом, який уможливлював діалог із рештою Європи, адже Україна того часу була частиною і суб'єктом формування європейської цивілізації постренесансної епохи.
Така літературомовна ситуація в Україні була далеко не унікальною: середньовічні традиції і ренесансний запал, з яким відроджувалася античність в Європі, спричинили ситуацію, за якої латина постала панівною мовою багатьох національних літератур.
В останні десятиліття помітно пожвавився інтерес до латинсько-польського корпусу давнього українського письменства. З'явилися статті, розвідки, художні переклади, наукові праці, присвячені як життю і творчості окремих письменників (їх автори ― О. Савчук, О. Лефтерова, В. Шевчук, М. Шалата), так і більш загальному аналізу літературної ситуації в Україні на ті часи (О. Мишанич, М. Сулима, Б. Кравців, М. Трофимук, Р. Радишевський, Л. Ушкалов).
Досліджуючи літературу XVI―XVIII ст., слід постійно пам'ятати, що новолатинське письменство ― це новий тип мислення, нова концепція світу, суспільства, людини. Тому мовний критерій національної та художньої ідентифікації авторів ― не єдиний і, тим більше, не основний. За всієї невиробленості комплексу таких критеріїв, з упевненістю можна говорити принаймні про два: 1) свідоме і послідовне підкреслення свого українського походження; 2) патріотична тематика.
Незаперечним є те, що без перекладу, вивчення і введення в культурний обіг латиномовних творів українських поетів неможливо вникнути в особливості літературного процесу пізніших епох, а отже, неможливо створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що на сьогодні вже є нагальною необхідністю.
Уже в літературі Київської Русі трапляються згадки, за якими можна зробити висновок про побутування в українському культурному середовищі творів латинських авторів. Достоменно відомо, що Данило Галицький мав контакти із главами тодішніх європейських держав та з ієрархами Римської церкви. Зрозуміло, що ці контакти мали здійснювалися латинською мовою. Отож, латиномовні документи повинні існувати ще з XI―XII ст. Щоправда, західні культурні впливи на Україну були значно менш інтенсивні, ніж візантійські.
У XIV―XV ст., у які в «латинській Європі» запанувало Відродження, зв'язки української літератури з іншими мали спорадичний характер, а міжнародні взаємини України майже цілком обмежувалися православно-слов'янською спільнотою. Початково латина асоціювалася у православних лише з експансією католицизму і втратою національної самобутності, що було небезпідставним.
Перелом негативного ставлення до латиномовної культури відбувається лише в XVI ст., після переорієнтації шкільництва на гуманістичну модель західно-європейських навчальних закладів.
Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України
1632 р., рік заснування КМА, викладання у якій велося латиною, ознаменував початок нового періоду розвитку новолатинської творчості в Україні. Латинська мова функціонує паралельно з народно-розмовними діалектами ― засобом щоденного спілкування, книжно-українською нормою літературного вжитку та польською ― офіційною мовою Речі Посполитої, до складу якої на той час входила більшість українських земель.
Якщо вкрай спрощено представити шлях розвитку латинської мови, то основними етапами цього процесу є: 1) класична латина античності; 2) вульгарна середньовічна латина; 3) «новолатина», яка стала наслідком ренесансного прагнення відродити класичну латину.
Існує точка зору, за якою латина як посередниця цілковито залежала від того, що і як нею писалося. Протилежним даному є твердження, що латина була засобом вживлення, а деколи й насаджування на місцевий культурний ґрунт античних традицій, а пізніше ― елементів ренесансу й бароко.
Не слід забувати, що для ренесансних і барокових поетів суть творчості полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури.
Вже автори шкільних поетик XVII―XVIII ст., вважаючи основними властивостями художньої мови, крім поетичного вимислу та ритмічної структури, образність, емоційність, гостроту вислову, вирізняли два види поезії: природну та штучну. Природна твориться завдяки природженому таланту і бажанню, знання теоретичних настанов обов'язкове лише для авторів штучної поезії.
Читайте також: Визначальні риси бароко в українських риториках і поетиках XVII—XVIII ст.
Йдучи за арістотелівським вченням про мистецтво як наслідування, тогочасні філологи серед визначальних формантів поетичної мови називають художній вимисел і ритміко-метричну організацію у поєднанні з образністю та словесною орнаментальністю ― все це не лише можна, але й треба наслідувати. Зрозуміло, що такі твердження походять не тільки від традиційних античних та ренесансних поглядів (праці Л. Корвіна, К. Цельтіса, Г. Бебеля, Й. Вадіана) на ars poetica. Озираючись на творчість своїх попередників та сучасників (XVI―XVIII ст.), українські укладачі поетик спостерігали те ж саме. Варто підкреслити, що критерієм оцінки поетичної майстерності на той час були версифікаційна майстерність і точність у наслідуванні античних зразків.
Сучасний білоруський дослідник О. Жлутко вважає підставою для високої оцінки новолатинських поетів такі моменти: глибина і різноманітність змісту, актуальність тематики, вірність естетичним вимогам епохи, значні художні достоїнства, популярність серед сучасників та послідовників [3].
У панегіриках тогчасних авторів відбувається постійне «перевдягання» (трохи не травестіювання) ліричних героїв ― поляків та українців ― в античні шати Феба, Делійця, Австра, Аврори, Юпітера; сюжети античних міфів (переважно у скороченому варіанті чи як окремі штрихи, натяки за принципом ― sapienti sat) трапляються практично у кожному вірші, і є його змістовою опорою (міф про Кастора і Полукса у Г. Чуя Русина; в І. Туробінського ― «Змія страшного коли побороти вдалося…», «І як бачать Аврору на парній рожевій запряжці, Кожного ранку яка день учорашній верта…», Г. Тичинський Рутенець: «Гірших покар сам Плутон вигадать, певно б, не зміг», «Так, як стоногий колись це учиняв Енклеад») [7].
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
Прикметним для поезії того часу (і це яскраво демонструють нам твори зазначених авторів) є паралельне використання християнських образів поряд з античними: Г. Тичинський: «Діво шановна, гідна поваги царице небесна (…) Кажуть, що з гурту Юпітера й ти, небожителько люба». Це саме те, що пізніші дослідники, особливо польські, закидатимуть авторам XVI―XVIII ст. як поганий смак, еклектичність, алогічність, невміння витримувати стиль. Однак тут не слід забувати, що автори новолатинської поезії були представниками нового на той час і відмінного від нашого типу мислення. Саме ними була витворена своєрідна концепція світу, суспільства, людини, і пояснити, а може, почасти ― виправдати поєднання античного та християнського можна двома різними, але не взаємовиключними причинами. По-перше, і це мало-хто візьметься заперечувати, найхарактернішою рисою гуманістичної новолатинської музи є її висока душевна чуттєвість. Тому перед нами ― не жонглювання ваговитими холодними образами-ідолами, а гра дорослих дітей із перевтіленнями. І для них не мало особливого значення ― християнськими чи язичницькими є ті образи, з якими вони грають, головне ― розчулити, схвилювати, вразити читача.
Хоча не можна виключати, що причина була й дещо в іншому: підкоряючись літературному імперативу наслідувальності, новолатинські автори наслідували впідряд, повально, інколи складається враження, що вони відчували в цьому якийсь особливий смак, це поєднання линуло якоюсь хвилею, з якою наша душа вже не резонує.
Ще однією наслідувальною прикметою поезії XVI―XVIII ст. є сильна її риторизація, що виявлялася у використанні «загальних місць» ― топосів. Топос ― це готовий зразок вислову, його основні риси ― повторюваність і традиційність. Топоси поділяються на 2 категорії: фразеологічні звороти однакової форми і значення або синонімічні звороти не ідентичної форми. Зокрема, найпоширенішими є топоси «прославляння Чесноти», «викриття мінливості Фортуни», «похвала предків та їх діянь». Звертаючись до суто формальних характеристик творів латиномовних авторів XVI―XVIII ст. (І. Туробінський, Г. Тичинський Рутенець, Г. Чуй Русин), варто мати на увазі, що вчення про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується на античній літературній теорії. Це вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої в школах того часу було обов'язковим. А тому розміри переважної більшості творів означених авторів ― гекзаметр та елегійний дистих.
Аналіз широкого культурного фону свідчить: в Україні у XVI―XVIII ст. латиномовну літературу не лише читали, цитували, посилалися, але й успішно творили нею. Однак, як відомо, до староукраїнських ці твори довго не зараховувалися ― не без впливу європейського літературознавства, яке основним розрізнювальним критерієм вибрало мову. Проте із другої половини ХХ ст. ситуація кардинально змінюється. Зокрема італійський дослідник С. Грачотті зазначає: «Тримовність української літератури та приналежність до неї всіх письменників і всіх текстів, писаних трьома мовами, мені здається явищем, яке треба методологічно захищати (…),» [2] ― і далі веде мову про три експресивні засоби для відбиття однієї й тієї ж культурної реальності.
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Насправді мовне питання не слід спрощувати чи недооцінювати, оскільки воно є одним зі шляхів вирішення надзвичайно цікавої проблеми ― наслідування у тексті.
Розглядаючи цю проблему на потичному матеріалі двох різних, значно віддалених у часі епох (XVII і XX ст.), неможливо не зважити на дуже яскравий і рельєфний фактор чужомовності, з певного часу постійно присутній в українській культурі. Цей фактор спричинює низку важливих наслідків, найголовнішим серед яких видається мовна інтерференція.
Новолатинська література ― явище загальноєвропейське, вона творила єдиний інтернаціональний контекст, латина при цьому була ефективним засобом проникнення у глибину віків і засобом спілкування між освіченими людьми Європи. «Поети XV―XVI ст. були слугами латинського Парнасу і латинською мовою прагнули розказати світу [іншої мови світ би не зрозумів ― Л. Ш.] про свій народ. Їм досить було вказати свою національну належність, і цим виконувався синівський обов'язок перед батьківщиною» [7].
Таким чином, об'єктивні причини, першорядними серед яких є статус латини як міжнародної мови культури та вказаний ступінь розвитку національної свідомості європейських, зокрема українського, народів зумовили ситуацію полімовності (з домінантою латини) в українській літературі XVI―XVIII ст. Навіть без детального культурологічного аналізу очевидним є те, що залежність митця і його твору від від засобу втілення задуму (в літературі ― це мова) пряма.
Читайте також: XVI–XVIIІ ст. в українській латиномовній поезії
Взаємодія традицій і новацій, канонів і деканонізації є одним із рушіїв розвитку літератури. Творення тексту неминуче супроводжується повторенням (ідеться про використання слів у повноті їх знакової природи, відображення навколишнього та внутрішнього людського світу) та ― нерідко ― наслідуванням. Якщо новолатинська поезія в основі своїй мала міметичний характер (автор був не стільки творцем, як імітатором, класицистичні поетики визнавали за ним не лише право, а й обов'язок наслідувати римські та новолатинські зразки), то в сучасній українській поезії процес наслідування є небажаний і шкідливий. Традиція без новаторства веде літературу до занепаду і зрештою перетворюється в епігонство.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аполлонова лютня: Київські поети XVII―XVIII ст. ― К., 1992.
2. Грачотті С. Спадок Ренесансу в українському бароко // Українське бароко. — К., 1993.
3. Жлутко А. Латинская поэзия Беларуссии эпохи просвещения. ― М., 1990.
4. Маслюк В. Латиномовні поетики та ритороки XVII―XVIII ст. ― К., Наукова думка, 1983.
5. Сулима М. Українське віршування кінця XVI―початку XVII ст. ― К., Наукова думка, 1985.
6. Трофимук М. Ще раз про «неповноту» української культури // Україна XVII ст. між Сходом і Заходом Європи.― Київ―Венеція, 1996.
7. Українська поезія XVI ст. ― К., Радянський письменник, 1987.
8. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI―XVIII ст. ― К., Преса, 1999.
1. Аполлонова лютня: Київські поети XVII―XVIII ст. ― К., 1992.
2. Грачотті С. Спадок Ренесансу в українському бароко // Українське бароко. — К., 1993.
3. Жлутко А. Латинская поэзия Беларуссии эпохи просвещения. ― М., 1990.
4. Маслюк В. Латиномовні поетики та ритороки XVII―XVIII ст. ― К., Наукова думка, 1983.
5. Сулима М. Українське віршування кінця XVI―початку XVII ст. ― К., Наукова думка, 1985.
6. Трофимук М. Ще раз про «неповноту» української культури // Україна XVII ст. між Сходом і Заходом Європи.― Київ―Венеція, 1996.
7. Українська поезія XVI ст. ― К., Радянський письменник, 1987.
8. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI―XVIII ст. ― К., Преса, 1999.