Латиномовна поезія - у шкільному курсі української літератури?

Здійснюючи періодизацію національних письменницьких надбань, жоден дослідник не уникне розділу “давня література”. Так само жоден укладач шкільної програми не може оминути увагою цього періоду, добре усвідомлюючи його значення для подальшого розвитку літератури. Однак, на жаль, далеко не всякий наставник здатний зацікавити своїх вихованців творами письменників, які значно віддалені від нас у часі. У пост-радянському просторі така ситуація була зумовлена передусім традиційно упередженим ставленням до давньої, далеко “дожовтневої” (друга половина 14-18 ст.) літератури, як до безідейної і такої, що не задовольняє естетичні потреби сучасного читача.

Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол. н., Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, 2003.

Здійснюючи періодизацію національних письменницьких надбань, жоден дослідник не уникне розділу “давня література”. Так само жоден укладач шкільної програми не може оминути увагою цього періоду, добре усвідомлюючи його значення для подальшого розвитку літератури. Однак, на жаль, далеко не всякий наставник здатний зацікавити своїх вихованців творами письменників, які значно віддалені від нас у часі. У пост-радянському просторі така ситуація була зумовлена передусім традиційно упередженим ставленням до давньої, далеко “дожовтневої” (друга половина 14-18 ст.) літератури, як до безідейної і такої, що не задовольняє естетичні потреби сучасного читача.

Читайте також: Давня література: з полону стереотипів

Мур несприйняття зміцнювався ще й мовним чинником: адже давня українська література – це складна система, кожна з підсистем якої творилася окремою мовою (латинською, польською, старослов’янською, книжною українською), а отже, і не була легкоприступною не-фахівцеві, або поганому фахівцеві. Чи не тому у нас так довго панував поширений усередині минулого століття в Європі мовний критерій віднесеності твору до тієї чи іншої літератури. Таким чином, до української літератури зараховувалися лише тексти, написані кирилицею. “Величезна література, створена українцями латиною, польською, давньогрецькою та іншими мовами була віддана на користь інших народів і культур” [1, 4], у той час як без вивчення цього літературного пласту неможливо створити об’єктивне уявлення про становлення національної літератури загалом.

Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття

Як відомо, розвиток української літератури відбувався на межі двох культурно-історичних спільнот: південно-східнослов’янської (провізантійська орієнтація) та польсько-західноєвропейської (“латинський” досвід). Візантійський вплив переважав у 10-15 ст., але у 16-18 ст. на передній план виходять відроджені античні культурні цінності – відлуння європейського Ренесансу. Ясна річ, основною літературною мовою Європи ще у 15-16 ст., не кажучи вже про Середньовіччя, продовжує залишатися латина. З другої половини 16 ст. у романських країнах на письмі латину витісняють італійська, іспанська, французька тощо, однак у країнах Північного Відродження, до яких належала, зокрема, і Польща, ця наднаціональна мова утримувала свої позиції ще довго, попри те, що і тут національні мови завдяки Ренесансу отримали потужний імпульс розвитку.

В силу історичних обставин на той час українська література розвивалася під впливом двомовної польської, відбувалася активна трансплантація елементів Ренесансу і бароко на місцевий культурний ґрунт. Прикметно, що вихідці з України у 17-18 ст. стали провідниками латинської освіченості та західно-європейської культури в Росію (С. Полоцький, М. Довгалевський, П. Конюскевич, Д. Туптало, Ф. Прокопович). Проте, не все було так просто. Хоча латиномовне письменство і лишило по собі величезний масив творів, різноманітність жанрів, стилів, тем та ідей, у якому вражає, однак, не слід забувати, що тривалий час православні українці (тобто більшість) сприймали латину як стяг, під яким відбувалися неухильне окатоличення і денаціоналізація. За висловом Богдана Лепкого, “східні слов’яни втікали від латини, як від злого духа, і треба було багато часу, щоб усунути цей погляд” [2, 249].

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

Поступова зміна такого ставлення відбувається наприкінці 16 ст., коли, рівняючись на зразки західноєвропейських навчальних закладів, тримовними (слов’яно-греко-латинськими) стають братські школи; слов’янською, латинською і польською велося викладання у Києво-Могилянській академії; у єзуїтських колегіумах Кременця, Острога, Луцька та ін. безумовно домінувала латинська. Вихованці цих освітніх закладів не лише читали, цитували, посилалися на літературу латинською мовою – її успішно творили.

Як свідчать дослідники, за ступенем ознайомлення українців з іноземними мовами на той час перше місце посідали латинська і польська. Це тісно пов’язано з історичними обставинами, за яких Україна у кілька етапів опинилася у складі Великого Литовського князівства, а згодом – Речі Посполитої. Однак усе сказане аж ніяк не означає однонаправленості українсько-польських літературних зв’язків. Зарубіжні літературознавці віддають належне “гуманістам українського походження, що поклали свої камені у фундамент чудової будівлі польського відродження” [3, 26]; з інтересом простежують подальше пожвавлення українсько-польських контактів у добу романтизму, означуючи це як “українська школа в польській літературі”, “українською музою натхненні”, “польсько-український романтизм“.

Доцільність віднесення до давньої української літератури письменників українсько-польської, польсько-української, українсько-білорусько-литовсько-польської (у різних вараціях) літературних спільнот, підкреслював ще І. Франко: “Чинимо се не з жадної національної амбіції, що ось-то у нас яке старе та багате письменство, а просто тому, що вважаємо історію літератури образом духовного розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі (…)” [4, 431]. Проте, націоналізуючи загальноєвропейську спадщину, слід бути дуже обережним: віднесеність митця до різних літератур не викликатиме подиву, якщо враховувати культурний контекст доби. Не дарма в останні десятиліття у східноєвропейському літературознавстві виник і закріпився коректний термін “письменство українсько-польського пограниччя”. І все ж, незважаючи на інтернаціональний характер новолатинської літератури, її історія пишеться за країнами. Сучасний стан дослідженості розвитку латинської писемності в Україні тісно пов’язанй із браком висококваліфікованих спеціалістів, які б поєднували глибоке знання латини зі знанням декількох європейських культур та мов, а до того ж, добре зналися б на теорії та історії одночасно національної й античної літератур.

Якою ж мірою нині український школяр може вникнути у ту складну, суперечливу, але водночас цікаву і своєрідну епоху (не дарма 16-18 ст. у дослідницьких роботах так часто лігуються), яка вмістила для української літератури гуманізм Ренесансу, вигадливі хитромудрощі бароко, дивакувату наслідувальність класицизму, а ще, на думку деяких учених – маньєризм, просвітництво, сентименталізм, світанок романтизму?.. Найбальше уваги давній українській літературі шкільна програма приділяє у 9 класі – 7 годин. Тема “Українська література Ренесансу і бароко” передбачає більш-менш детальний розгляд драми та історичної прози, поезія – лише оглядово, з поділом на україномовну та польськомовну (Лазар Баранович, Феофан Прокопович). І – на превеликий подив! – жодного слова про латиномовну. Чому? Адже навіть два щойно згадані поети написали нітрохи не менше латиною. Польськомовна поезія в українській літературі є окремим виявом тогочасної загальної тенденції до багатомовності національного письменства; латиномовна ж – це не що інше, як частина європейського літературного комплексу, творена за його правилами і закономірностями. Як приклад – уривок із вірша Ф. Прокоповича:

[Salve, magne pater,
(…)Natura facies!]
Переклад В. Маслюка

Не просто прикладом означеного явища, а високохудожнім надбанням української літератури є вірші Павла Русина із Кросна. Він народився близько 1470 р. на території, заселеній лемками. Навчався у Грейсвальдському університеті (Німеччина), викладав у Краківській академії. Був видавцем, виховував відомих слов’янських поетів Яна з Вислиці, Яна Дантишика, навчав Миколая Коперника. У 1509 р. видав книгу своїх поезій “Пісні Павла Русина з Кросна”. Помер у 1517 р.

Ось фрагменти зі збірки “Пісень”:

1) Хто б чув про міць володарів могутніх,
Хто б сьогодні знав про вождів діяння,
Хто б згадав про них, коли б віщий лірник
Їх не уславив?

Павло Русин підхоплює поширений мотив, лаконічно сформульований ще у сиву давнину: Ars longa, vita brevis – “Життя коротке, а мистецтво вічне”; за словами “міць володарів могутніх”, “вождів діяння” не варто дошукуватися конкретних імен. Усвідомлюючи відповідальність місії поета у віках, наставник закликає свого вихованця Яна Вислицького:

2) Пильним же в праці тій будь,
У мистецтві не схиб ні на волос,
Щоб ані плямки ніде твір величавий не мав.
(Переклади А. Содомори).

Вчитуючись у рядки поета-гуманіста, відчуваєш поверховість судження про українську латиномовну поезію, як про “холодний риторичний скляний блиск розуму, який хибує лише на одне – відсутність живого, щирого уособлення, а, отже, істинної поезії” [5, 26]:

Павло Кроснянин – не єдиний, хто власним іменем підкреслював свою належність до України-Русі: Григорій Чуй Русин із Самбора, Георгій Тичинський Рутенець, Іван Туробінський Рутенець, Станіслав Оріховський Роксолан, Юрій Дрогобич з Русі тощо. Це явище було продовженням середньовічного звичаю записувати у документах прізвище людини за місцем її народження, поїздки ж української молоді по науку в західно-європейські університети (Краківський, Празький, Падуанський, Болонський та ін.), починаючи з 16 ст., переростають у майже масове закономірне явище. А втім, хоча згадані культурні діячі справді здобували освіту у західній Європі – більше того, з часом займали викладацькі і керівні посади, – вказівка на власне русинство свідчила про дещо більше: це був перший паросток національної сводомості у космополітичній інтелектуальній сфері Європи того часу, де порозуміння значно легше виникало між представниками одного роду занять з різних країн, чим між, скажімо, співвітчизниками ученим і селянином. Поруч зі свідомим і послідовним підкресленням своєї належності до України-Русі не менш вагомою причиною для віднесення автора до української літератури є патріотична тематика. Яскравим прикладом у цьому зв’язку може слугувати творчість поетів Симона Пекаліда (“Про Острозьку війну під П’яткою”), Себастіана Кленовича (“Роксоланія”).С. Кленович народився близько 1550 р. у м. Каліші. Походив із міщан. Замолоду оселився у Львові, згодом переїхав до Любліна, де служив у міському уряді. Був Люблінським бургомістром. Деякий час учителював у Замостській школі. За твір “Перший виступ проти єзуїтів” зазанав гонінь і був доведений до голодної смерті (1602 р.). Писав латиною і польською. Найвизначнішим його твором вважається латиномовна поема “Роксоланія”, сповнена любові до землі, на якій виріс, і до людей, серед яких мешкав митець. Пропоновані уривки (і таких дуже багато) особливо цікаві тим, що вони є своєрідними етнографічними замальовками, а поема загалом – своєрідний погляд на українців збоку:

Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича

1) С. Кленович, будучи непогано обізнаний з побутом мешканців Карпат і передгір’я, захоплювався (точнісінько, як ми сьогодні) їхнім умінням будувати “без жодного цвяшка”, винахідливістю, завдяки якій горяни знали тисячу й один спосіб облаштувати свій побут, використовуючи майже виключно місцевий природний матеріал – деревину.

2) Детальні описи дитячих забав містять зауваження, важливі для кожного, хто цікавиться народознавством, і водночас мимоволі розчулюють читача.

3) Уявлення про діяння відьм вкладаються в об’ємні образи, за допомогою яких автор вимальовує масштабну картину неподобств, на які здатні ці невгамовні істоти.

Латиномовна поема С. Кленовича густо пересипана транслітерованими словами української мови – прийом, який використовується для створення місцевого колориту: colassa (коляска), brynza (бринза), cerqua (церква), pobratymus (побратим) тощо.

У 17 ст. в країнах Заходу про Україну знали чи не більше, ніж у пізніші часи. Це, окрім іншого, пояснюється тим, що інтернаціональна латина забезпечувала повноцінне спілкування з рештою Європи, робила читацьке коло незмірно великим. Сьогодні літературознавці все частіше сходяться на тому, що свідомий вибір мови для митця не інтелектуальна гра, а творча необхідність. “Іншомовна творчість характерна для переломних моментів у суспільстві, в літературі, у письменницькій долі. Вона може бути пов’язана із середовищем, у якому розвивалась авторська індивідуальність, в окремих випадках – з ососбливою схильністю деяких авторів до сприйняття інших культур – що теж, як правило, зумовлене якимись загальнішими причинами” [6, 156].

До середини 20 ст. у європейському літературознавстві переважало сприйняття латини як гальмівного фактору у розвитку національних літератур “через недостатнє відтворення нею дійсності”. Це просто парадоксально, адже виражальні можливості витонченої “золотої” латини були куди значнішими, ніж у тогочасних національних мов, окремі з яких ще розношували, як нову взуванку, власну літературність. Щоб остаточно розвіяти стереотип, варто звернутися до творчості українських поетів-сентименталістів, які у 18 ст. виражали латиною щонайтонші душевні переживання (С. Яворський, для прикладу). Причиною несправеливих закидів могло стати неадекватне сприйняття літературної ситуації, а звідси – занижена оцінка мистецької вартості латиномовних творів 16-18 ст. Адже для ренесансних і барокових поетів суть творчості полягала в наслідуванні стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури (головний заповіт тогочасних поетик – “imitatio”). Однак уже тоді існвало чітке розрізнення природної (завдяки вродженому хисту) і штучної (зі знання правил віршування) поезії. Рівне право на існування визнавалося за обома видами. Бо ж із головними завданнями поезії, згідно з теорією укладачів давніх українських поетик – навчати, хвилювати, розважати – навряд чи могло впоратися саме лише натхнення.

З огляду на значні розбіжності у тогочасному і нинішньому сприйнятті поезії досі не вироблено спільних критеріїв оцінки творчості новолатинських авторів. Чи має це бути версифікаційна майстерність, точність у наслідуванні античних зразків, чи сьогоднішнє “подобається – не подобається”? Доволі важливими для високої оцінки творчості поета видаються критерії, сформульовані білоруським літературознавцем О. Жлутком: глибокий і різноманітний змість, актуальна тематика, відповідність естетичним вимогам епохи, популярність серед сучасників і послідовників. Це не лишає сумнівів, що аналіз твору має здійснюватися на тлі певного культурного середовища.

Неолатиністика – нині окрема галузь класичної філології – нині швидко розвивається. Об’єктом її дослідження є філософсько-художні латиномовні тексти, які датуються 16-20 ст. Так-так, латина досі функціонує як мова, зокрема вона є офіційною державною мовою Ватикану. Не заглиблюючись тут в історію латини, скажемо лише, що доля цієї мови дивовижна, більше за те – вона продовжує творитися, тому латина аж ніяк не заслуговує на епітет “мертва”.

По сьогодні класичні мови, серед яких передусім – латинська і давньогрецька, вивчаються у навчальних закладах класичного європейського зразка. За радянських часів ця традиція була перервана (заскладно для пролетаріату?). Лише на початку 90-их минулого століття було відновлено роботу відділення класичної філології у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, створено численні школи-гімназії, ліцеї, колегіуми. У гуманітарному та медичному ліцеях, які діють відповідно при КНУ ім. Тараса Шевченка та КМУ ім. О.О. Богомольця, провадиться повноціне викладання латинської мови, як результат – після закінчення дворічного курсу навчання учні здатні читати оригінальні тексти античних авторів.

Щоправда, нині назви “ліцей”, “гімназія” у нас зазвичай отримують школи нового типу, які не мають традиційного набору класичних дисциплін, до якого належать історія античності, мистецтва, релігії, античної культури, літератури, латинська, давньогрецька та сучасні мови. У кращому разі в навчальному плані – одна–дві такі дисципліни, плюс дві чи три європейські мови. Але ж сам термін “гімназія” (д-гр. γυμνασία – вправа, тренування), тип і характер цього навчального закладу – прямий спадок античної шкільної освіти, збережений у середньовічних монастирях, а з 13 ст. запроваджуваний у міських школах. У Росії та Україні гімназія до 1917 р. залишалася основним навчальним закладом, який уможливлював вступ до університету [7, 46]. Однак питання доцільності класичної освіти дискутується у нас уже півтора століття: “Класична освіта здається задовільною тільки тоді, коли немає кращої, вона вважалася хорошою тоді, коли природничі науки були в колисці (…)” [8, 114].

В усіх розвинених європейських країнах (навіть у тих, які в минулому належали до соцтабору) класичні ліцеї та гімназії існують досі. Адже за умови дотримання принципової вимоги античної шкільництва – розкриття духовних здібностей і створення передумов для здобуття вищої освіти чи подальшого вибору спеціальності – розвивається мислення, духовна і фізична культура, людина вчиться логічно міркувати.

Видається корисним у навчальних закладах, де викладається латинська мова, паралельно з вивченням на уроках української літератури творчості латиномовних поетів запровадити читання їхніх творів на заняттях з латини, вивчення напам’ять найбільш художніх уривків – адаптованих або не занадто складних. Можливо, більш доцільно буде винести розгляд творчості української латиномовної поезії на заняття в 11 класі, коли вивчення нормативної граматики уже завершене і відбувається читання оригінальних текстів. До переліку сентенцій, або ж “крилатих висловів” можна включити слова, що належать відомим вітчизняним історичним і культурним діячам:

1. Ruthenorum me esse et libenter profiteor (St. Orichovius Roxolanus) –
Я з українців, про що заявляю охоче і з гордістю (С. Оріховський).

2. Manu aedificata manu destruam (Bohdan Chmielnicki).
Рукою споруджене рукою і зруйную (Б. Хмельницький).

Це було сказано під час огляду в 1638 р. Хмельницьким, тоді ще сотником реєстрових козаків, польської фортеці Кодак (поблизу Запорозької Січі), що на той час вважалася неприступною. Попри велику укріпленість, фортеця справді була взята козацьким військом напочатку Визвольної війни після 4-місячної облоги.

3. Felix, qui penetrat mentis acumine (Scovoroda Georgius)

Щасливий, хто досягнув вершин розуму (Г. Сковорода*).(*Латиномовна поезія Г. Сковороди заслуговує на окремий розгляд, краще за все – у рамках вивчення всієї його літературної спадщини. Окреслена у нашій статті тема – українська латиномовна поезія 16-18 ст. – логічно передуватиме розгляду творчості великого поета-філософа, забезпечуючи сприйняття тяглості розвитку тенденцій в українській літературі).

Читайте також: Латиномовна українська література. Загальний огляд

Сьогодні осередки неолатиністики існують у більшості європейських країн; у Польщі вони діють майже у кожному університеті. В Україні неолатиністичні студії активно ведуться у Львові. Першочергове завдання вітчизняної неолатиністики – дослідження, введеня в культурний обіг латиномовних текстів. Це пов’язано з тим, що досліджуваний матеріал навіть крізь товщу століть живить наше відчуття належності до європейської культури, водночас зміцнює відповідальність і гордість за національні духовні здобутки, вселяє патріотизм і самоповагу.

ЛІТЕРАТУРА
1. Українська поезія 17 ст. – К., 1987. – С. 4.
2. Лепкий Б. – Начерк історії української літератури. – Мюнхен, 1991. – С. 249.
3. Голенищев-Кутузов И. Украина и Беларуссия \\ Гуманизм у восточных славян. – М., 1963. – С. 26.
4. Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова \\ Зібр. тв. – Т. 45. – С. 431.
5. Левицький О. Афанасий Заруцкий – малоросийский панегирист кон. 17–нач. 18 века. – К., 1986. – С. 26.
6. Станишич Й. К проблеме двуязычия в литературе южных славян \\ Многоязычие и литературное творчество. – Л., 1981. – С. 156.
7. Куликова Л. Гімназія у вітчизняній освіті \\ Вісн. НАНУ, № 9, 2000. – С. 46.
8. Писарєв Д. Цит. за: Очерки истори школы и педагогической мысли Народов СССР. – М., 1976. – С. 114.
9. Антологія українсьеої поезії. – Т. 1. – К., 1984. – 454 с.