Раціональне та ірраціональне у філософії серця Григорія Сковороди: до проблеми цілісності людини

Сковорода вважає, що поняття «зовнішня людина» стосується царини почуттів і психологічної сфери життя людини з її інтелектуальною діяльністю включно. Те, що більшість людей розуміє під внутрішнім життям, стосується діяльності нашого мозку, творчих здібностей, які полягають у здатності аналітично й логічно мислити. Сковорода охоче з цим погоджується, але розглядає так звану внутрішню активність як щось дуже поверхове і вторинне щодо того глибинного, що є в людині. А основне в неї – духовність. Він гадає, що сферу свідомого духовного життя людини можна загалом назвати «внутрішній світ».

Леся Войтків, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Філософія 170

З новим прочитанням Сковороди чітко проявляється й нова актуальність його творів, оскільки в них є багато цікавого з погляду сучасного розуміння взаємо дії раціонального та ірраціонального в мисленні, культурі, науковому пізнанні тощо.

Метою цієї статті є спроба визначити об’єктивні підстави духовної цілісності людини, як вона представлена у теоретичній спадщині українського філософа Григорія Сковороди. Філософія Сковороди і її сучасна інтерпретація покликані відкрити нам основи духовної цілісності людини.

У тлумаченні проблеми «раціональність – ірраціональне» у філософії Сковороди намітилося принаймні два основні підходи. Так, Дмитро Чижевський говорить, що у філософії Сковороди раціональний момент відсутній. «Наука Сковороди вільна від раціоналістичного забарвлення» [1, с.138]. Але в сучасній філософії визначився й інший підхід, у якому простежується єдність у філософії Сковороди раціонального та ірраціонального. Про це, зокрема, говорить Анатолій Калюжний у статті «Філософія серця Григорія Сковороди» [2, c.642-659]. Ця ж думка простежується в статті Володимира Ільїна «Сумірність моральних інтенцій у кордоцентризмі Б.Паскаля та Г.Сковороди» [3, с.121-134]».

Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського

Анатолій Калюжний говорить, що суть філософії Григорія Сковороди зосереджена довкола поняття «серця» людини. Сковорода вважає, що поняття «зовнішня людина» стосується царини почуттів і психологічної сфери життя людини з її інтелектуальною діяльністю включно. Те, що більшість людей розуміє під внутрішнім життям, стосується діяльності нашого мозку, творчих здібностей, які полягають у здатності аналітично й логічно мислити. Сковорода охоче з цим погоджується, але розглядає так звану внутрішню активність як щось дуже поверхове і вторинне щодо того глибинного, що є в людині. А основне в неї – духовність. Він гадає, що сферу свідомого духовного життя людини можна загалом назвати «внутрішній світ».

При цьому він виокремлює дві сфери внутрішнього життя людини: психологічну та кордоцентричну. Під першою він розуміє "поверхневу" ділянку нашого духовного, інтелектуального, розумового життя, ділянку, що перебуває на поверхні, на яку впливають соціальні умови щоденного життя.

Другу, тобто кордоцентричну сферу внутрішнього життя Сковорода характеризує як "глибинний" шар – плідне "духовне" життя, яке існує поза безпосереднім психосоматичним досвідом і яке він називає "серцем" . Це світ божественного серця думок, світ самозаглиблення, єдиного розуму, універсальної онтологічної свідомості. Це також царина глибинного розуму на відміну від поверхневого розуму "зовнішнього" внутрішнього життя.

Сковорода примушує нас визнати, що серце – це точка, центр, середина, індивідуальність, орієнтир людської душі, і воно ніде в просторі не існує, бо не має специфічного прояву, і водночас є повсюди, у всьому людському єстві. Якщо тіло є символом людського духу, то серце є виявом всієї людини. Серце – це поняття, яке відображає людину в цілому. Воно означає реальність, яка існувала до виникнення відмінності між душею і тілом. Серце являє собою первісну єдність духу та матерії, але ту єдність, яка існувала до виникнення відмінності між матерією і духом, суттю та існуванням, дією і потенцією, індивідом і особою. Звичайно, тіло виявляє себе через розум, а розуму потрібне тіло, щоб продемонструвати конкретну дію. Але ця демонстрація здійснюється в гармонії кордоцентричної єдності цілісної людини. Людське тіло відтворює тілесність свого розуму.

Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою

Отже, цілісна людина проявляє свій розум за допомогою тіла, а тіло – за допомогою розуму. Адже тіло – це продовження і доповнення розуму і навпаки. Де міститься серце? Воно – в усій людині Серце – це загальне онтологічне буття людини [2, с.647]. Інакше кажучи, серце – це «вся людина» людини і воно являє собою всю людину, тому що емпіричній людині не вистачає саме повноти. Це єство, це серце не можна ні емпірично ідентифікувати, ні встановити в просторі, ні проаналізувати зовнішнім розумом. Серце символізує всю істинність людини, не вирізняючи душу і тіло. Серце символізує вогонь, божественну іскру в людині. Для Сковороди досконала, самодостатня людина – це вічна, цільна людина, людина, в якої є серце, це – кордоцентрична людина. Серце відображає цілісну людину. Справжня людина – це також людина, в якої серце, це – цілісна, вічна, постійна людина. "Homo cordatus est homo totus" кордоцентрична людина – це цілісна людина.

З кордоцентричних глибин б'ють ключем наші думки, які примушують рухатися наше фізичне, тілесне, зовнішнє єство. Каrdіа означає серце як центральний орган тіла людини. Грекам відомо також вживання слова серце для позначення джерела духовного й інтелектуального життя людини. Кагdіа означало центр буття розуму і виражало первісну загальну єдність внутрішнього життя.

Сковорода надає серцю раціональності, іноді ототожнюючи думку і серце. Серце на думку Сковороди, є раціональною основою когнітивного «мислення» і людської «думки» [4, с.160]. Отже серце – це першоелемент знання, і воно дає нам це знання відразу і без поняття. Серце пізнає через любов [4, с.261] . Серце найпридатніше за будь – яку іншу частину людського тіла для того, щоб прокласти шлях до розуміння цілісної людини. Але буває, що серце діє раніше, аніж відбувається пізнання. Адже саме серце примушує людину діяти і спонукає її до необхідних і швидких дій.

Людина вирішує проблеми завдяки наявності інтелекту. Але останнім поштовхом на шляху до прийняття рішення і початку діяльності в тому , а не в іншому напрямі, є саме рух серця. Людина рухається сама, або радше, її рухає серце. Вона виконує бажання свого серця, яке підкоряє її собі і привертає її увагу. Ми всі йдемо в напрямі невловимого руху нашого серця, яке керує нашим розумом.

Читайте також: Григорій Сковорода: портрет в інтер’єрі бароко

Коли перед людиною постає питання віри, то вона кличе на допомогу серце. Переконання з’являється раніше від знання. Навіть якщо людина немає достатньо аргументів, знань або не може повністю обґрунтувати чи підтвердити свою думку або план дій, її переконання залишається твердим, непохитним і активним. Серце надає самим рішенням людини сили і істинності. Рішення серця – повелителі наших діянь, стверджує Сковорода. Вирішальна роль, яку Сковорода надає тут серцю, є близькою за значенням до однієї з прекрасних максим де Ларошфуко: всупереч розуму, уму (тобто поверховому) «людина часто вважає, що вона сама керує собою, тим часом як вона є керованою і поки її розум спрямований до однієї мети, серце непомітно веде її до іншої» [5, с.154]. Сковорода закликає людину підкоритися рухам свого серця, в якому перебуває Єдиний Розум.

Отже серце відповідно до своєї природи перебуває в стані постійного руху. У нього є якесь динамічне прагнення, а через постійний рух воно не залишає можливості ні для того, щоб його зрозуміти концептуально, ні проаналізувати. Перебуваючи в стані вічного становлення, серце постійно змінюється, що приводить до того, що людина живе, постійно переходячи від одного стану до іншого. Людина відчуває ці стани. Ким людина себе відчуває, тим вона і є. А вона завжди є в певному стані: вона весела або сумна, закохана або зла, задоволена або не задоволена, налаштована позитивно або негативно.

При народженні людини серце за своєю суттю є нейтральним. Будучи нейтральним при народженні, серце може рухатись в двох протилежних напрямках: до добра або зла, до правди або брехні. Оскільки серце за своєю природою є нейтральним, воно саме по собі ні добре, ні зле, ні чесне, ні безчесне, ні істинне (в повному сенсі), ні хибне. Серце перестає бути нейтральним або не упередженим внаслідок сімейного, шкільного або громадського виховання, яке зумовлює його потяг до одного з протилежних напрямів, які взаємно зумовлюються. Все те, що поверховий розум, свідомість сіє, вирощує або передає глибинному розуму, над свідомість або серце відсилає до космічного закону відповідності.

За Калюжним, серце, коли воно є керованою силою, беззаперечно виконує всі накази, які воно отримує. Серце отримує накази з трьох джерел: по-перше, від зовнішнього світу, від суспільних чинників та інших осіб. По-друге, від поверхневого «Я», від поверхневого розуму, від психологічного, або астрального «я», точною копією якого є серце. Нарешті, серце може отримувати накази від глибинного «Я», від глибинного духу, від єдиного розуму, і воно буде діяти згідно з ними. Серце намагається діяти за планом. Який би наказ не дістало серце: хороший чи поганий, істинний чи хибний, бажаний чи ні, – воно відразу поглинає його глибоко в себе і передає в слушний час і потрібне місце відповідно до незаперечного закону відповідності [2, с.651]. Сковорода наполягає на такому: Як хто посіє в юності, так пожне в старості. І ще: у людини з ницою душею найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим. Отже, серце має два протилежних заряди: ангельський і сатанинський. Це підводить нас до проблеми діалектики протилежностей, щоб показати «два серця» в людському єстві.

Людське серце є одним, коли воно діє, але потенційно їх два, коли, йдеться про перехід від одного стану до іншого. Два серця як неподільна, але роздвоєна єдність, становлять, власне, єдине ціле, саму суть людської особистості. Слід розуміти філософію двох сердець Григорія Сковороди як діалектичну форму мислення в традиційному і прадавньому сенсі слова.

Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття

Серце може прагнути до добра або зла, краси або потворності; воно може бути чесним і справедливим або нечесним і несправедливим. Завдяки рухові серце може переходити від одного стану до іншого і повертатися назад. І, як наслідок, людина має два серця: «старе і нове». У людини, з одного боку, є тваринне, скотське, сіре, темне, хтиве, інстинктивне і розпусне серце, а з іншого – нове і чисте, спокійне, тихе, покірне, сприймаюче, розуміюче і прозорливе.

Деякі люди, наприклад, хочуть позбутися своїх хвороб, страху, бідності або якихось інших недоліків. Але вони зосереджуються на своїх негативних думках, на дріб'язковостях або особистих стражданнях. Такого не повинно бути. "Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого царства". Людина не лише не зможе ввійти туди, але не зможе навіть побачити його.

Людина народжується для нового способу життя, для нового способу мислення. Коли все повністю саме так і відбувається, перед її очима відкривається інший світ. Вона народжується вдруге. Вона стає новою людиною в Христі. "Я щодня вмираю", – говорив Святий Павло, бажаючи дати зрозуміти, що частина того, чим він був вчора, відпадає від нього і що цю використану частину замінює інша – краща і корисніша. Гадюка міняє шкіру, пташка – пір'я, а дерево – листя. Наші зношені клітини розкладаються і викидаються назовні, поступаючись місцем сильнішим клітинам. Те саме ми повинні чинити і з нашими думками. Коли ми кажемо: "Я думаю так..., або так..., моя думка така.... це мені не подобається..., це мені неприємно..., я люблю Ірен..., я це ненавиджу...", то про яке "я" ми говоримо? Чи говоримо ми про наше психологічне "я", зумовлене впливом зовнішніх чинників, газет, радіо? Чи ми говоримо про своє "я" єдиного духу, про своє ноуменальне "я"? Хіба це щоразу не інше "я"? Одне – люб'язне, співчутливе, інше – критичне, сварливе [2, с.652] Сковорода називає цей перехід від одного "я" до іншого, цю "сродність" одного та іншого "я" теорією двох сердець.

Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко

Зазначимо, що два століття по тому З.Фройд розглянув саме сферу позасвідомого, зокрема, сферу бажань, яку він вважав підземною течією в людині. Але першим був Платон, хто в своїй розповіді про візника, відкрив наявність кордоцентричного первня в душі людини. Душа, як він вважав, схожа на карету, візником якої є раціональний розум (nous), який керує двома кіньми: одним – покірним і робочим, а іншим – непокірним і норовливим. Перший є виявом доброї волі, серця, а другий – неконтрольованих бажань, пристрастей. Григорій Сковорода не каже, що в людини діє два серця, але він каже, що потенційно їх два, оскільки серце є центром, який надає можливість переходити від одного стану до іншого. Саме завдяки дії і потенції зміна є можливою. Людина, вважав Сковорода, є роздвоєною істотою, яка може бути дуже шляхетною, яка здатна на велику любов, але також здатна низько падати і бути дуже жорстокою. Звідси виникає доконечність виховання, головною метою якого є показати людині, що ми живемо для того, щоб за допомогою мистецтва правильного мислення стати такою людиною, якою її бачить Сковорода – істинною, кордоцент-ричною. Сковорода підкреслює, що дії людини мають зазвичай два рушії: один, який приховують і який є істинний, та інший, який визнають, бо він здається позитивним і гарним. Цей перехід від дії до потенції, від одного серця до іншого, від одного стану до іншого можна назвати кордоцентричною діалектикою.

Серце, будучи вічним за своєю суттю, може осквернити душу. Земляне серце, вважає Сковорода, перетворює нас в різних нечестивих скотів: тварин і птахів. Чисте серце робить нас дітьми Божими, що піднімаються над усім тлінним.

Наші прагнення, бажання, поривання набирають сили в кордо-центричній та еротичній природі людини. Ця "еротична" природа серця тісно пов'язана з естетичним елементом зовнішньої людини. "Не любит сердце, не видя красоты" [4, с.154], зазначає Сковорода. Відчуття краси в ім'я любові до того, кому вона належить, проявляється, звичайно, по-різному. Можна, наприклад, милуватися зовнішньою, фізичною красою, якою є краса жіночого тіла, і в якому кожна частина є гармонійно врівноваженою. Еротизм, як тлумачить Сковорода, полягає також у любові до краси морального порядку, яку, напевне, відчуває серце.

Застосування принципу роздвоєності в символіко-метафоричному тлумаченні є особливо цікавим як предмет дослідження, оскільки йдеться про реалії та психологічні дані, що стосуються людини. Один із співрозмовників у діалозі Сковороди нагадує, що коли йдеться про людське серце, то слід говорити не про одне серце, а, враховуючи принцип роздвоєності, – про кордоцентричну двоїстість, про два серця [4, с.175]. Близьким до цього за змістом може бути інший текст, який є українською приказкою: "Такий дурний, що до двох порахувати не вміє" [4, с.177], в якій Сковорода натякає на абсурдність заперечення принципу роздвоєності. В цьому тексті співрозмовник продовжує: "Есть тєло земляное и єсть тело духовное... Так для чего же не быть двоим сердцам?" [4, с.175-176]. Оскільки два серця як роздвоєна єдність продовжують формувати в своїй основі одну і ту саму єдність, то слід їх об'єднати, визначивши субординацію, що і робить Сковорода, розрізняючи розум і душу, роблячи це по-різному, а найчастіше показує це через образ внутрішньої істинної людини. Тлумачення Сковородою роздвоєності серця переконує в існуванні різниці між величним, піднесеним своїми думками-ідеями серцем і низьким або загальним (грецькою мовою коіnоs) серцем, серцем бажань і прагнень.

Людину з божественним серцем називають цілісною людиною. Яке значення вкладав Сковорода в поняття цілісність? Він надає прадавнього значення поняттю, яким визначали цілісність людини. Г.Сковорода продовжує: "Будь тим, ким ти є". "Стань тим, ким ти є". "Допоможи іншому стати тим, ким він є". Адже, "кожен є тим, чиє серце в ньому" [4, с.152]. Людину, діяльність якої не відірвана від серця, він називає цілісною людиною. Людина – це те, що вона думає, що говорить і що робить. Єдність сердечних намірів, слова і дії – це те, що необхідне для цілісності. От тоді цілісність набуває значення цілісності, повноти і загальності. Завдяки цілісності серця людина стає результатом того, що вона думає, того, що говорить, і того, що робить. Це звертання до цілісності серця передбачає безперервну дію, без якої був би неможливим цілісний розвиток особистості.

Читайте також: Латиномовний період у розвитку української літератури

В афоризмі "що людина думає в своєму серці, тим вона і є" відображено і передано весь досвід і всі умови її життя. Людина – це те, про що вона думає протягом дня, а її характер – це загальна сума її думок. Все те, що вона "має" у своєму серці, те в ньому і "відбивається": добре це щось чи зле, істинне чи хибне, красиве чи гидке. Щоб бути цілісною особистістю, людина повинна вибрати насіння (думки, ідеї), яке вона посіє в своєму кордоцентричному саду, тому що насіння дає паростки відповідно до своєї природи.

Процес самопізнання народжує цілісну особистість, що, в свою чергу, може привести до морального реформування людини, до появи всередині нас "істинної внутрішньої людини", кордоцентричної людини, нової Людини. Це реформування Сковорода описав так: "А о чем размышляешь, там твоє пустое и сердце" [4, с.200]. Наприклад, якщо людина вважає, що в світі впливовою і важливою є матеріальна суєта, то .внаслідок такого, помилкового, погляду вона і сама стає суєтою. "Сердце єсть корень и существо". "Всяк єсть тім, чіе сердце єсть в нем" [4, с.278]. Пізнаючи своє божественне серце як цінність, людина сягає вершин "храмів розуму". Звеличуючи свою душу і своє серце, людина починає споглядати божественну святість. Отже, людина з старим, людина з прастарим серцем народжується вдруге, ховається за молодим і новим серцем. Оце і є друге народження, зразок відродження розуму і серця, це те, що ставить людину на щабель нижче від ангела, але набагато нижче від Бога. Призначення нової людини, вважає Сковорода, – це відновити динамічне і кордоцентричне ядро людини, яка повністю пізнала себе.

Сковорода обмежується твердженням, що радість серця і фізичне здоров'я ідуть у парі. "Якщо ти здоровий, радію, якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість – це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена яким-небудь пороком, не може бути веселою" [6, с.115] . Веселе серце робить обличчя світлим. Веселе серце безперервно, безтурботно святкує, не переймаючись "розміром" перешкоди, яку йому доведеться подолати на шляху до задоволення свого бажання. Веселе серце – це хороші ліки, а пригнічений дух сушить кістки. "Ось чому закликаю тебе, наполягає Сковорода, воскресити Божий дар, який закладений у тобі. "Веселе серце – хороші ліки навіть для хворого, бо якщо в нього є радість у серці, то він здоровий, "...коли хто веселий, той і в хворобі здоровий. Не всякий тілом здоровий весело живе" [6, с.115]. Маючи радість у серці, людина здатна здійснити всі свої бажання, тому що це дає людині можливість вдосконалюватися, зміцнюватися, вільно розвиватися і, таким чином, прожити веселе і повноцінне життя.

У статті Володимира Ілліна «Сумірність моральних інтенцій в кордоцентризмі Б.Паскаля та Г.Сковороди», показано, що Сковорода по-новому осягає раціонально-прагматичну духовну парадигму [3, с.131]. Це не відхід від філософії "як такої", не "філософська недостатність" (Г.Шпет), а характерна особливість, "родова риса" його вчення, яке послідовно й свідомо спрямоване на складник добра – щастя, цю "доконечність доконечності". Призначення філософії полягає в пізнанні, яке визначає шлях до щастя. В розумінні Г.Сковороди тільки філософія – єдина (в своєму роді) наука ("найголовніша"), яка вчить вибору шляху до щастя. Тільки тому відкривається істинне щастя, хто зуміє відректися від примітивного, грубого, плотського уявлення про нього. Щастя – не "речово-предметний" подарунок долі, який можна виважити, виміряти, скуштувати на смак, оцінити; воно – в душі людини, в "серці".

Висновок. Отже, проаналізувавши різні підходи до розуміння раціонального та ірраціонального у філософії серця Григорія Сковороди, можна стверджувати, що філософія Сковороди і її сучасна інтерпретація відкриває нам основи духовної цілісності людини.

Література
1.Чижевський Д. Філософія Сковороди. Харків. 2004. -С.137 – 145.
2.Калюжний А. Філософія серця Григорі Сковороди //Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали. –К., 1995. -С.642-659.
3.Ільїн В. Сумірність моральних інтенцій в кордоцентризмі Б.Паскаля і Г.Сковороди //Ідейна спадщина і сучасність. –К., 2003. -С. 121-134.
4.Сковорода Г. Повне зібрання творів. У 2-х тт., Т. 1. – К., 1973.
5.Ларошфуко Ф. де. Мемуары. Максими. – Л., 1961.
6.Сковорода Григорій. Байки харківські. Афоризми. – Харків, 1972.