Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н.
Зумовлена географічним положенням України відкритість кордонів і їхня мінливість (з огляду на перебіг історичних подій, значні обшири території та агресивність найближчих сусідів) визначили специфіку національного і культурного розвитку українців. При тому, що фактично кожна нація розвивається під впливом декількох форм світової культури, за словами С.Б. Кримського, в Україні ми маємо рідкісну ситуацію накладання дуже відмінних між собою цивілізацій: античної та візантійської, східно-тюркської та близькосхідної, західно-європейської і східно-слов'янської [9, с. 75]. Соціально-політичні причини того, що Україна-Русь на зламі XVI—XVII ст., за висловом Д. Чижевського, замість повороту до Візантії, обернулася обличчям на Захід [18, с. 238] ще належить з’ясувати представникам суміжних гуманітарних наук. Ми ж візьмемо до розгляду окремий вияв пізніших наслідків цього обернення: стиль творів україно-латинського білінгва Григорія Сковороди та взаємний вплив української і латинської мов у його текстах.
Читайте також: Контексти прояву культурного пограниччя на колишніх землях східної Речі Посполитої
У 80-і – першу пол. 90-х рр. ХХ ст. спостерігалося помітне пожвавлення інтересу до латинського корпусу давнього українського письменства: з'явилися статті, розвідки, художні переклади, наукові праці, присвячені життю і творчості окремих авторів (їх автори ― О. Лефтерова, О. Савчук, М. Шалата, В. Шевчук,), аналізу явища на тлі загальної літературної ситуації в Україні на ті часи (Б. Кравців, О. Мишанич, Р. Радишевський, М. Сулима, Р. Трофимук, Л. Ушкалов) тощо. Однак латиномовні твори Г. Сковороди, неповторної постаті в історії вітчизняної духовності, одного із найбільш неординарних представників давньої української літератури поки що не здобулися на належну увагу вітчизняних літературознавців. Досі найґрунтовнішою залишається робота, яка належить до галузі лінгвістики і присвячена розгляду функціональних особливостей тогочасної латини, – захищена понад півстоліття тому дисертація Н. Корж на тему місця й особливостей латинської мови у творчості Г. Сковороди [8].
Склалася парадоксальна ситуація: кирилична частина творів, написаних, за висловом Д. Чижевського, «надзвичайно сміливим, але мало привабливим синтезом церковнослов’янської, російської й української лексики», удостоїлася числених дослідженнь талановитих учених, серед яких М. Сумцов, Ф. Срезневський, М. Костомаров, Г. Данилевський, Д. Багалій, І. Франко, П. Житецький, М. Яворський, Г. Хоткевич, у XX ст. мову творів Г. Сковороди досліджували І. Білодід, Г. Гнатюк, І. Огієнко, Д. Чижевський, С. Єфремов, Є. Кудрицький, П. Моргун, М. Жовтобрюх, І. Ощипко, П. Плющ, Ю. Шевельов, М. Русанівський та ін. Але його вірші і листи, написані латиною класичного зразка, не позбавлені, проте, прикмет індивідуального стилю, твори, якими можна ілюструвати курс нормативної граматики латинської мови, досі залишаються без належної уваги – у той час як студенти та аспіранти відділення класичної філології українських університетів укотре досліджують мега-оригінальні та недосліджені теми, на зразок місця епіграми в системі жанрів античної літератури тощо.
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
Зволікання з дослідженнями української неолатиністики полягає у тому, що відмова від вивчення мовного коду перешкоджає загальному розумінню культури, оскільки мова має величезне значення у її формуванні. Позбавлені ідеологічного забарвлення наукові дослідження пам’яток староукраїнської граматичної думки кінця XVI—XVII ст. неминуче приводять до висновку, що в лінгвістичній свідомості авторів взаємодіяли елементи різних мовних систем, що відбивало і специфіку мовної свідомості освічених людей того часу. «Розглянуті факти дозволяють зробити висновок, що антична греко-римська класика, грецька й латинська мови, риторика, граматика, філософія були органічною ланкою загальної стихії давньої української літератури й мали важливе значення для її розвитку» [14, с. 197].
Читайте також: Підручники з української літератури – спроба позбутися білих плям
Наслідком поширення латинської мови стає українсько-латинський білінгвізм, існування якого у продуктивному вияві можемо спостерігати з другої половини XV до першої пол. XIX ст. Це одни із двох видів природнього білінгвізму, який, на відміну від генетичного, що поліпшує комунікативні потреби мешканців пограниччя та дозволяє осмислено сприймати елементи культури сусідів, по сьогодні виникає у відповідності з мовним оточенням та завдяки багатій мовній практиці – на відміну від штучного (навчального) білінгвізму, який є наслідком опанування другої мови через застосування вольових зусиль та використання спеціальних методів і прийомів (детальніше про це див. у [4]).
Білінгвістична взаємодія має комплексний характер: по-перше, це взаємодія функціонування двох мов у процесі реалізації суспільно-комунікативних потреб (функціональна взаємодія), по-друге, – взаємодія мовних структур, що контактують у межах колективу носіїв двох систем комунікації. Глибина структурної взаємодії прямо залежна від ступеня близькості мовних структур. Українсько-латинський білінгвізм окресленого періоду прикметний тим, що у стосунки взаємовпливу вступили мови, відмінності між якими досить значні: починаючи з належності до різних мовних груп і закінчуючи використанням різних алфавітів. З одного боку, це староукраїнська літературна мова як складна система, що об’єднувала генетично різнорідні, але часто функціонально тотожні одиниці, з іншого, – класичні (латина, давньогрецька, давньогебрейська) та нові європейські мови (передусім польська й німецька). У XV—XVIII ст. мало-хто з інтелектуалів був усього лише білінгвою – зазвичай, вихованці університетів були справжніми поліглотами. При зверненні мовця до певної мови відбувалося перемикання коду (за володіння будь-якою кількістю мов домінуючою є одна) – такі постійні вправляння справді корисні для розуму – саме з досвіду поліглотів виникло твердження: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Багатокодовість була необхідною умовою високої культури мислення, складником мовної компетенції, яка прищеплювалася вихованцям Києво-Могилянської академії. Її вірний вихованець, Григорій Сковорода досконало володів латиною та давньогрецькою мовами, другій, за його власними словами, надавав перевагу, як тій, що ближча йому до душі, однак, вочевидь, з огляду на більшу функціональну доцільність, написав числені твори першою. Опанування латинської та новолатинської мов відбулося шляхом читання та перекладу класичної та новолатинської гуманістичнї літератури XVI–XVII ст.: із римських поетів він особливо шанував Горація, Вергілія та Овідія – майстерні переклади творів цих поетів становлять частину поетичної спадщини Сковороди; серед новолатинських поетів Сковорода уподобав та переклав чимало творів М. Муре та С. Гозія.
Окрім згадуваної вже дисертації Н. Корж, присвяченої неолатиністиці XVIII ст., мовну специфіку латини в Україні вивчали М. Безбородько – на матеріалі латинських трактатів українських філософів XVII ст. (переважно київського кола) та В. Миронова – на основі гродських і земських судових актів Волині XV–XVI ст. – вони виділили низку морфологічних та синтаксичних особливостей української латини. Таким чином, охоплено східний, центральний та західний регіони України, а також часовий проміжок, у який концентрація латини в українських писемних пам’ятках сягає найвищої позначки. Прикметно, що М. Безбородько здійснив перші кроки на шляху до вивченя особливостей україно-латинського білінгвізму – він стверджував, що латинська мова як міжкультурна посередниця зазнавала значного впливу рідної мови авторів, які нею послуговувалися [3, с. 13]. Ми ж проаналізували твори Г. Сковороди (переважно епістолярна проза) з метою виявити у них зазначені особливості або додати до існуючого переліку нові, зумовлені україно-латинським білінгвізмом письменника та простежити їх роль у доборі художньо-стилістичних засобів.
Попри успадкування латинською мовою частиномовної системи в Україні ХV—ХVІІІ ст. вона зазнала певних змін під впливом українського мовлення. В. Миронова пояснює це тим, що нерідко ми маємо справу з поверховою імітацією класичної латини – як у досліджуваному нею середовищі волинських судових писарів, чия двомовність «все ж мала субординативний характер, що і зумовлювало потужний за інтенсивністю, глибокий за наслідками і не усвідомлюваний за психологічним механізмом вплив тогочасної української мови на граматичну структуру (...)» [12, с. 6].
Читайте також: Граматичні особливості латинської актової мови XV - XVI ст. в Україні
Дослідниця наводить широкий перелік змін, зумовлених українсько-латинською мовною інтерференцією, серед яких найбільш характерними є: заміна у системі відмінкової парадигми іменника синтаксичної конструкції nominativus duplex (подвійний називний відмінок) орудним відмінком, який виступає в ролі іменної частини присудка; характерна синтаксична конструкція accusativus duplex (подвійний знахідний відмінок) замінюється на синтаксичну конструкцію за моделлю структури – знaхідний + орудний (accusativus + ablativus). У системі прикметника вживаються форми однини прикметника в узагальнюючому значенні; вживання вищого ступеня у значенні найвищого; препозиція прикметника стосовно означуваного слова тощо – безсумнівні наслідки впливу української на латинську мову.
У ході здійсненого нами граматико-синтаксичного аналізу текстів Г. Сковороди практично не виявлено згаданих відхилень від класичного зразка. Серед перелічених інтерференційних явищ зустрічається лише непритаманне латинській мові використання форм однини прикметника в узагальнюючому значенні замість множини: Magnum hoc quidem est atque unice summis viris familiare et sapientibus – Це щось велике і властиве лише найвеличнішим мужам і мудрецям [16, с. 230]. Натомість ми маємо цілу добірку різноманітних суто латинських граматичних та синтаксичних конструкцій і прийомів, якими послуговується для вираження думок і почуттів у своїх латиномовних творах Григорій Савович:
1) Accusativus/nominativus cum infinitivo – замість підрядних додаткових: Satis scio te amare studia – Знаю добре, як ти полюбляєш студіїї [16, с. 219];
2) Genetivus characteristicus: Pietatis est venerari deum et amare proximum [16, с. 220]. – Благочестю властиво шанувати Бога і любити ближнього. Одночасно обидва явища в одному реченні: Scio te nimii esse pudoris – Я знаю, що ти надзвичайно соромливий [16, с. 225].
3) Genetivus objectivus: Et si tibi gratus est noster tui amor (...) – I якщо тобі дорога наша любов до тебе (...) [16, с. 222].
4) Dativus commodi: (...) custodem praefecisti Maximiscum aegroto fraterculo – (...) що Максимка поставив сторожем до хворого братика [16, с. 225].
5) Participium Futuri Activi – для вираження наміру: Et si volueris invises nos confabulaturos hac supra re hodie – І якщо хочеш, зайди до мене, і ми з тобою про це сьогодні поговоримо [16, с. 226].
Можна впевнено стверджувати, що ці багатства щедроруч розкидані по текстах невипадково – сам Сковорода хвалить молодого Михайла за прагнення слідувати канонам класичної латини: Crede mihi, Erasmum nostrum visus sum audire, adeo latino spirat spiritu – Повір, мені здавалося, що я чую нашого Еразма – настільки твій лист пройнятий латинським духом. [16, с. 224].
Різна міра проникнення рідної мови у набуту пояснюється доволі легко: випускники КМА (за рівнем – університету) вигідно відрізнялися рівнем знання латинської мови* від випускників початкових та середніх навчальних закладів. [*1724 р. запрошений з Німеччини учений енциклопедичних знань, дослідник Сибіру Д.Г. Мессершмідт, зустрівшись у сибірському селищі Селенгінську з випускником Києво-Могилянської академії, архієреєм Інокентієм Кульчицьким, був глибоко вражений тим, що, як він пише у своєму щоденнику: «пастир вільно розмовляє латиною і декламує Овідія» [13, c. 70]]. Використання латинської мови для Г. Сковороди не обмежувалося професійною діяльністю та певним лексико-семантичним полем: він виражає латиною власні думки і почування, перекладає життєві реалії – у листуванні з М. Ковалинським його вибір мови цілком добровільний. Мислитель усе життя удосконалював свою латину, не лише читаючи твори античних авторів, а й опосередковано – через оволодіння іншими мовами. Крім того, і це не варто ігнорувати, Сковорода був талановитим письменником і непересічною особистістю – навіть серед освітчених людей свого часу. Тому ми зробили ще одну спробу порівняти власні спостереження з результатами дослідження «української» латини, сподіваючись цього разу побачити більше подібного, оскільки їхні автори ближчі до Сковороди у часі і просторі (інтелектуали київського кола, XVII ст.), а також ментально – праця Н. Безбородько здійснена на матеріалі філософських трактатів.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
Саме Н. Безбородько 1972 р., вперше з часів реабілітації латиномовного періоду розвитку європейської культури недвозначно заявляє про українсько-латинський білінгвізм XVII ст., коли латинська мова в Україні була «не тільки писемною, а й розмовною мовою в умовах двомовності» [2, с. 89]. На жаль, ця робота залишилася непоміченою, і навіть через п’ятнадцять років після її захисту російскі філологи, свідомі того, що «В 1615 г. была основана Киево-Могилянская коллегия (...). В Москве первая небольшая школа, в которой преподавали латынь, была открыта в Спасском монастыре в 1665 г. Одним из ее наставников был Симеон Полоцкий* [*Ще один випускник КМА] [5, с. 54], дивовижним чином доходять висновку, який підтверджують цитатою майже столітньої давності: «И позднее западноевропейская цивилизация "приходила в Москву прежде всего в польской обработке» [7, с. 275.]. Наскільки нелегко було в радянські часи повідомляти наукові та історичні факти з огляду на дражливість деяких тем, свідчить те, що замість говорити про вплив української, польської, білоруської мов у творах культурних діячів київського кола* [*До розгляду взяті твори, зокрема, І. Гізеля, Х. Кононовича-Горбацького, С. Яворського, І Кроковського, М. Довгшалевського, І. Ужевича та ін.], Н. Безбородько змушений називати їх східнослов’янськими – згідно зі щойно згадуваним Ф.П. Філіним, до речі, на той час – головним редактором часопису: «у XVII ст. латинська мова зазнає впливу східнослов’янських мов більшою мірою, ніж у XVIII ст.» [2, с. 82]. Сумнівно, щоб кваліфікований філолог, яким, безперечно є Н. Безбородько, не пам’ятала, що східнослов’янські мови – це українська, білоруська, російська, як і те, щоб автор, прекрасно обізнаний з предметом і об’єктом дослідження, не знав, що перші паростки латинської мови з’являються на московських землях з другої половини XVII ст. – то як могла впливати на латину мова, яка на той час з нею не контактувала?
Однак вимушена термінологічна некоректність не зменшує цінності спостереження про те, що латинська мова XVII ст. більше відрізняється від свого класичного зразка, який так прагнули відродити ренесансні гуманісти ніж у XVIIІ ст. Це пов’язано з тим, що латина поступово виходить із розмовного вжитку. У XVII ж столітті вона – друга рідна мова для українських інтелектуалів. Саме за умови досконалого володіння (що й було властиве Г. Сковороді) можливий вплив домінантної мови білінгва на структуру нерідної мови, зокрема, на її орфографію та синтаксис.
Текстологічний аналіз латиномовних віршів та епістолярії Г. Сковороди виявив: незважаючи на те, мислитель жив у XVIIІ ст., його творам властиві, за Н. Безбородько, деякі типові особливості «української» латини, зокрема, поплутання написання диграфів: замість ае, ое вживається е і навпаки, замість е пишеться диграф ае: caeterum, Camaenarum (замість ceterum, Camenarum) та ін., вживання малої літери у категоріях слів, які в українській пишуться таким самим чином (наприклад, назви народів та похідні від них прикметники). Вплив як екстралінгвістичних, так і внутрішньолінгвістичних чинників спричинив помітні зрушення у синтаксичній будові тогочасної латинської мови. У творах Г. Сковороди ми виявили такі відступи від правил синтаксису класичної латинської мови:
1) Ablativus qualitatis (орудний якості) вживається з прийменником: Аlioquin amor in medio etiam otio inquirit meditaturque – Зрештою, любов, навіть при бездіяльності, досліджує і розмірковує [16, c. 219];
2) Замість genetivus partitivus (родовий частини) вживається орудний із прийменником ех: Habes multos ex condiscipulis, qui admoneant, siquid dubites – Маєш багатьох таких серед товаришів, які порадять, якщо ти в чомусь не впевнений [16, c. 244];
3) Часто трапляються особові займенники у називному відмінку, хоча вони не мають логічного наголосу: Quod ego eximiam tuam in propinquos interpretor pietatem. Sed ego non miror (...) – Це я пояснюю почуттям твоєї виняткової поваги до своїх родичів. Але я не здивуюся (...) [16, c. 218]; Еgo tibi risus hesterni causam reddam – Я тобі поясню причину вчорашньої усмішки [16, c. 232];
4) Збільшується кількість дієприкметників у ролі присудка, що пояснюється посиленням тенденції до аналітизму: аt cum absens factus est – але коли він робиться відсутній [16, c. 219].
Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою
Таким чином, аналіз дає підстави зробити висновки: мова творів Сковороди містить особливості «української» латини XVII ст., однак перелік, якщо звірити його із поданим у Н. Безбородька, неповний – деякі типові для його попередників помилки у творах філософа не виявлені взагалі. Це може служити підтвердженням думки ученого про вихід латини із розмовного вжитку та, у зв’язку з цим – повернення до класичного канону, оскільки українські інтелектуали XVIIІ ст. вивчали латинську мову тільки в школі, а не у природній мовній спільноті, то потреба у мовному наслідуванні зразків була дуже великою [2, c. 86].
На майбутнє залишається вивчення зворотнього процесу – впливу латини на мову більшості творів Г. Сковороди та ще чимало цікавих питань, наприклад, грецизми у його текстах. Ремствуючи з приводу недостатньої вивченості проблеми полімовності Г. Сковороди, Ю. Шевельов зазначає: «Тим часом латинська і грецька мови, якими написана більшість його листів, що дійшли до нас, раз по раз з'являються в його слов'яномовних текстах у вигляді цитат й поодиноких слів та виразів, та коментатори їх недобачають» [20, с. 180]. На підтвердження актуальності такого дослідження – відкрите питання вкраплення у прозові латиномовні тексти грецизмів, які, треба визнати, далеко не завжди робляться від браку абстрактної лексики – по-перше тому, що латинській мові такої лексики не бракувало, а по-друге, тому, що ці вкраплення мають конкретне, а не абстрактне значення: Ο Ζεύς ’άλλοκα μέν πέλει αίθπιος ’άλλοκα δ’ύει. – То дощу не посилає Зевс, то ллє як із відра [16, с. 244]; χείρ χει̃ρα νίπτει – рука руку миє [16, с. 269].
Але якщо ці вирази вжиті принаймні у переносному значенні, бо є відповідно, цитатою з вірша (43 рядок IV ідилії грецького поета Феокріта, ІІІ ст. до н.е.) та фразеологізмом, то невелика приписка у листі, датованому другою половиною вересня 1762 р., вже й зовсім стосується земних турбот: Εί χρείαν ’έχεις χρημάτων, γράφε πρός ‛ημα̃ς – Якщо ти потребуєш грошей, напиши мені. [16, с. 229]. Вочевидь, річ і не лише в тому, що, як пише Григорій Савич у 8-му листі до М. Ковалинського, ніби на підтвердження своєї думки, одразу двома мовами:
‘Ός μή ‛ρωμαι̃κοι̃ς γράμματα ’ελληνικά ζευ̃ξεν,
Ου θύναται συνετου̃ τοθνομα ’ανδρός έχειν.
Qui non graeca simul jungit documenta latinis,
Is viri docti nomen habere nequit. –
Хто не поєднує грецького письма з латинським,
Того не можна назвати вченою людиною.
Відповідь слід шукати швидше у рядках на зразок: «Тепер же, коли я бачу, що ти разом зі мною захоплюєшся літературою греків (в якій мірі я їх ціную, мені нема потреби говорити тобі) (...) то в моїй душі утверджується така любов до тебе, яка зростає з кожним днем (...)» [16, c. 225]. У третьому зі збережених листів до М. Ковалинського, де наставник побивається, що юнак не має змоги вивчати давньогрецьку мову, він заявляє прямо: «Май на увазі, що найкращим доказом твоєї любові до мене буде твоя любов до грецьких муз, і якщо тобі дорога наша любов, то знай, що вона буде тривати доти, поки ти будеш шанувати доброчесність і еллінську літературу». [16, с. 223].
Дослідити причини такої однозначної переваги дуже важливо. Перші спроби приступитися до питання, чому з-поміж двох класичних мов на загал саме латинській надаються преференції в Україні, були зроблені Д. Чижевським, який акцентував на тому, що навіть українські ортодоксальні богослови цитують грецьких отців Церкви латиною; щодо Сковороди вчений зазначає: «Можемо лише сказати, що він міг читати грецьких авторів. Але навіть Плутарха він перекладає з латини» [19, с. 53], однак він не вдається у подальше вивчення цього питання, залишаючи поле досліджень для наступників. Бо, як бачимо із наведених раніше цитат, філологічні уподобання мислителя – на боці давньогрецької мови. Однак існує думка, що, закликаючи М. Ковалинського опанувати давньогрецьку, наставник прагнув реалізувати власну мрію у своєму учневі.
За спостереженням Д. Чижевського, латинська література на сер. XVIII ст. – усе ще звичайна, щоденна лектура освіченого українця, при тому читачі не розрізняли античної та новолатинської літератури: «поруч з Горацієм читають Сарбевського, поруч з Тітом Лівієм – Пуффендорфа». Сучасна українська дослідниця О. Ситько [15, с. 334] пояснює це тим, що тогочасний український читач сприймав латиномовний дискурс саме як латинський універсум, не поділяючи його за епохами або іншими (зокрема, мовностильовими) відмінностями. Це свідчить про сприйняття латини як особливого цивілізаційного явища, яке універсуалізує й синтезує в собі весь європейський інтелектуальний контекст [21].
З’ясування специфіки тогочасного мовного різноманіття передбачає врахування і когнітивного аспекту: в староукраїнський період вважалося, що причини речей можна пізнати засобами досконалої мови (відлуння міфологічних уявлень про те, що дізнавшись ім’я, заволодієш предметом). Звідси – підвищена увага до слова, зокрема, його внутрішньої форми, намагання осягнути глибини змісту через етимологізування, потреба зіставляти слова різних мов – слов’янських, класичних та нових європейських. З погляду мовної свідомості Г. Сковороди, яка значною мірою відбиває і мовну свідомість староукраїнської еліти, мова його творів — не хаос, як може здатися на відстані часу, тим більше – без належної філологічної підготовки, а цілісний соціокультурний феномен [10, с. 9].
Негативне ставлення до новолатинської літератури у пост-ренесансні епохи ґрунтувався на тому, що, починаючи з доби романтизму, митці захоплюються культурою простонароддя, а латинська не належала до мов, зрозумілих народові, більше за те, саме завдяки їй окреслювалося коло освіченої еліти. Твердження Т. Шевченка: "А Бернес усе ж поет народний і великий. І наш Сковорода був би таким, якби на нього не мала впливу латинь,"– яскраве підтвердження такого негативного ставлення. У пізніші часи на заваді вивченню латиномовної спадщини Г.Сковороди стало небажання визнавати існування української шляхти та її субкультури, однією з мов якої була латина. Незрозуміло тільки, чому і сьогодні ми не спостерігаємо належного наукового зацікавлення латиномовними творами Г. Сковороди – попри визнання, що латина стала «органічною частиною не лише його творчості, а й усього світосприйняття, напевно, навіть життя, долі» [1].
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко.- Київ: Академія, 2007. - 744 с.
2. Безбородько Н.И. Ученая латынь на Украине. // Вопросы языкознания, 1978, № 11–12. – С. 85–92.
3. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. – Днепропетровск, 1972. – 54 с.
4. Белянин В. И. Психолингвистика. М.: Флинта, 2008. – 185 с.
5. Дьячок М. Т., Шаповал В. В. Вариативность принципов транслитерации латинских слов в русской традиции начала XVII в. // Лексическая и фразеологическая семантика языков народов Сибири. – Новосибирск, 1987. – С. 54–62.
6. Ісаєвич Я.Д. Мовний код культури. // Вісн. НАН України, 2000, № 3. – С. 41–54.
7. Ключевский В.О. Сочинения, В 3-х тт. – Т. 3, М. – 1957. – 390 с.
8. Корж Н. Место и особенности латинского языка в творчестве Г. Сковороды. – Дисс. … канд. филол. наук. – Х., 1955. – 270 с.
9. Кримський С.Б. Архетипи української культури // Вісн. НАНУ, – 1998. – № 7–8. – С. 74–87.
10. Гнатюк Л. Мова Григорія Сковороди: хаос чи система? // Культура слова. – Вип. 64. – 2004. – С. 3–9.
11. Микитенко Ю.О. Антична спадщина і становлення нової української літератури. – К.: Наукова думка, 1991. – С.57–58.
12. Миронова В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999. – 16 с.
13. Новлянская М. Г. Даниил Готлиб Мессершмидт. Л., 1970.
14. Савчук О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – К., 1994. – 209 с.
15. Ситько О. Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки ХХ ст. Рецепція Дмитра Чижевського. // Наукові записки. Серія: філологічні науки. Вип. 85. – с. 327–336.
16. Сковорода Г.С. Твори. – В 2-х тт. – Т. 2, – К.: Наук. думка, – 1973.
17. Сухомлинов О.М. Культурні пограниччя: новий погляд на стару проблему. Монографія. – Донецьк: ТОВ "Юго-Восток, Лтд", 2008. –212 с.
18. Чижевський Д. І. Антична література в старій Україні // Філософські твори: В 4 т. – К.: Смолоскип, 2005. – Т. 3. – 256 с.
19. Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків доби до реалізму. 2 вид. – Тернопіль, 1994. – 238 с.
20. Шевельов, Ю. Попередні зауваги до вивчення мови та стилю Сковороди // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том ССХXХІX. Праці Філологічної секції. — Львів, 2000. — С. 177–211.
21. http://medievist.org.ua/statti/ukraienskij-novolatinskij-diskurs-v-ocinci-filologicnoie-nauki-xx-st-recepcia-dmitra-cizevskogo
1. Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко.- Київ: Академія, 2007. - 744 с.
2. Безбородько Н.И. Ученая латынь на Украине. // Вопросы языкознания, 1978, № 11–12. – С. 85–92.
3. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. – Днепропетровск, 1972. – 54 с.
4. Белянин В. И. Психолингвистика. М.: Флинта, 2008. – 185 с.
5. Дьячок М. Т., Шаповал В. В. Вариативность принципов транслитерации латинских слов в русской традиции начала XVII в. // Лексическая и фразеологическая семантика языков народов Сибири. – Новосибирск, 1987. – С. 54–62.
6. Ісаєвич Я.Д. Мовний код культури. // Вісн. НАН України, 2000, № 3. – С. 41–54.
7. Ключевский В.О. Сочинения, В 3-х тт. – Т. 3, М. – 1957. – 390 с.
8. Корж Н. Место и особенности латинского языка в творчестве Г. Сковороды. – Дисс. … канд. филол. наук. – Х., 1955. – 270 с.
9. Кримський С.Б. Архетипи української культури // Вісн. НАНУ, – 1998. – № 7–8. – С. 74–87.
10. Гнатюк Л. Мова Григорія Сковороди: хаос чи система? // Культура слова. – Вип. 64. – 2004. – С. 3–9.
11. Микитенко Ю.О. Антична спадщина і становлення нової української літератури. – К.: Наукова думка, 1991. – С.57–58.
12. Миронова В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999. – 16 с.
13. Новлянская М. Г. Даниил Готлиб Мессершмидт. Л., 1970.
14. Савчук О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – К., 1994. – 209 с.
15. Ситько О. Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки ХХ ст. Рецепція Дмитра Чижевського. // Наукові записки. Серія: філологічні науки. Вип. 85. – с. 327–336.
16. Сковорода Г.С. Твори. – В 2-х тт. – Т. 2, – К.: Наук. думка, – 1973.
17. Сухомлинов О.М. Культурні пограниччя: новий погляд на стару проблему. Монографія. – Донецьк: ТОВ "Юго-Восток, Лтд", 2008. –212 с.
18. Чижевський Д. І. Антична література в старій Україні // Філософські твори: В 4 т. – К.: Смолоскип, 2005. – Т. 3. – 256 с.
19. Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків доби до реалізму. 2 вид. – Тернопіль, 1994. – 238 с.
20. Шевельов, Ю. Попередні зауваги до вивчення мови та стилю Сковороди // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том ССХXХІX. Праці Філологічної секції. — Львів, 2000. — С. 177–211.
21. http://medievist.org.ua/statti/ukraienskij-novolatinskij-diskurs-v-ocinci-filologicnoie-nauki-xx-st-recepcia-dmitra-cizevskogo