Макаронічна мова як результат українсько-латинської двомовності вітчизняних інтелектуалів

Вплив латинської мови на формування лексичного фонду багатьох сучасних літературних мов – факт давно визнаний і загальновідомий. На проблеми запозичень з латини в українську лексичну систему свого часу звертали увагу автори підручника «Курс історії української літературної мови» (1958) та монографії «Історія української мови (Лексика і фразеологія)» (1983). Проте в історії функціонування латинської мови на українській етномовній території залишається чимало нез`ясованих питань. Ще в період Київської Русі відбувалося проникнення латинізмів, але воно не було значним. В часи Речі Посполитої латинська мова відігравала повідну роль у сфері науки та освіти.

Юлія Хохановська, Анна Трач, Ярослав Новиченко, Український медичний ліцей Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Науковий керівник – Людмила Шевченко-Савчинська

Значення латинської мови для розвитку науки та європейської літератури важко переоцінити: протягом багатьох століть вона залишалась провідною мовою освіти і науки. На початку XV століття багатомовність стала органічною рисою літератури України.

Майже до середини ХХ ст. у європейському літературному світі панував погляд на латину як на гальмівний чинник у розвитку національних літератур. Латиномовна література зазнавала критики упродовж тривалого часу, і це стосувалося не лише мови, що нібито робила коло її читачів обмеженим. Також це стосувалося тематики, мотивів, а також художньо-стилістичних засобів.

Згодом погляд на художню спадщину авторів, які творили латиною, змінився, став більш об’єктивним. Можна говорити про певну «реабілітацію» латиномовної літератури серед фахівців-дослідників, починаючи з середини ХХ ст.

Читайте також: Явище латиномовної поезії в історії української літератури

Попри величезну кількість текстів латинською мовою (перші з яких з'являються наприкінці XV, а останні – на початку XІХ ст.), наукових праць, у яких досліджується вітчизняна новолатинська література, поки що недостатньо. У минулому їх створенню перешкоджала багатолітня конфесійна і мовна упередженість у доборі матеріалу та ідеологічні рамки, що не дозволяли відносити твори, написані латинською мовою, до української літератури. Однак потужна інтелектуальна база для вивчення цього особливого явища української літератури почала формуватися в давніші часи та продовжує збагачуватися й нині.

Читайте також: Книжковий фонд відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як джерельна база історичних досліджень

Основні напрями, за якими варто здійснювати вивчення латиномовної спадщини:
  • Історіографія
  • Інтелектуальна література
  • Етикетна література
  • Богословська література
  • Епістолярія
Вплив латинської мови на українську
Вплив латинської мови на формування лексичного фонду багатьох сучасних літературних мов – факт давно визнаний і загальновідомий. На проблеми запозичень з латини в українську лексичну систему свого часу звертали увагу автори підручника «Курс історії української літературної мови» (1958) та монографії «Історія української мови (Лексика і фразеологія)» (1983). Проте в історії функціонування латинської мови на українській етномовній території залишається чимало нез`ясованих питань. Ще в період Київської Русі відбувалося проникнення латинізмів, але воно не було значним (напр. тмин, роза, кошуля, дельва, коляда, фортуна, магістр, кад, комора, планита, талант, тиран та інші). В часи Речі Посполитої латинська мова відігравала повідну роль у сфері науки та освіти. Тематична класифікація латинізмів, здійснена Світланою Гриценко на матеріалі пам`яток кінця XVI–XVII ст., виявляє насичення латинізмами таких сфер, як організація суспільства й соціальні інститути. Як зазначила С. Гриценко, у період XVI–XVII ст. латинська мова функціонувала на українських землях не ізольовано, а впливала на інші східнослов’янські мови, носіями були українці, що мали високий на той час мовний вишкіл, володіли й української писемною мовою.

Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.

У XVI–XVII ст. в Україні була надзвичайно складна, «найскомплікованіша в Європі (якщо не в усьому світі) мовна ситуація» [10]. У цей період в Україні застосовувалися і розвивалися багато різних мов, які належали до відмінних мовних систем, мали різну структуру і відрізнялися як походженням, так і характером використання; це були: українська (руська), церковнослов'янська (слов'янська), грецька, латинська, гебрайська та ідиш, вірменська, турецька, кипчацько-татарська, польська, німецька, угорська, молдавська, італійська, французька та інші мови. Серед цього різноманіття мов особливу роль у культурному розвитку України XVI–XVII ст. відіграла латинська мова, яка була мовою культури вже у Середні віки у цілій Європі.

Українські книжники розуміли міжнародне значення латинської мови в Західній Європі, її престижність; цією мовою здобували освіту українські студенти в західноєвропейських університетах, засвоюючи досягнення європейської науки. В Україні ставлення до латинської мови на різних етапах її використання було неоднаковим: спершу – обережним, у релігійній полеміці – ворожим, та загалом – прихильним. Ті, хто ганив латинську мову, називав її недосконалою, мали для цього не мовні підстави, а ідеологічні мотиви (Іван Вишенський, Захарія Копистенський).

Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.

Переломним етапом у визнанні латинської мови в Україні були 30- ті роки XVII ст. У Києво-Могилянському колегіумі латинська мова посідала перше місце в навчальній програмі. Збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва досліджуваного періоду, написаних латинською мовою і прочитаних не лише у Києво-Могилянській, а й у Московській слов'яно-греко-латинській (яка була створена вихованцем Києво-Могилянської академії Симеоном Полоцьким у 1678р.) академіях та в інших навчальних закладах України і Росії. До найвідоміших належать твори А. Старновецького і М. Котозварського «Liber artis poeticae» (1637), Я. Понтана «Commendatio brevis poeticae» (1646), «Poetica practica» (1648), «Subsidium Rhetoricum» (1670), «Poeticarum institutionum breve compendium» (1671), И. Кроковського «Penuarium Tullianae Eloquentiae» (1683), «Fons Castalius» (1685), «Cunae Bethlumicae» (1686-1687), І. Волянського «Rhetor Roxolanus» (1689), «Promptuarium artis eloquentiae» (1691), «Cytheron bivertex» (1694-1695), «Lyra» (1696), «Rosa inter spinas» (1696-1697), С.Яворського «Concha» (1698).

Читайте також: Визначальні риси бароко в українських риториках і поетиках XVII—XVIII ст.

Процес запозичення латинізмів тривав і в наступні століття, але інтенсивність його знижується у зв’язку з припиненням безпосередніх контактів між українською та латиною – як наслідок виходу з літературного вжитку останньої. Сьогодні знання основ латинської граматики, спеціальної лексики й основного греко-латинського словотворчого фонду забезпечує професійну термінологічну грамотність спеціаліста, водночас значно підвищує його загальнокультурний рівень.

Макаронічна мова
Макаронічна мова – механічна суміш слів чи висловів з різних мов або переінакшення їх на іноземний лад. Інколи макаронічну мову виокремлюють як так званий особливий різновид варваризмів. Цей термін описує мову, надзвичайно густо пересипану варваристичними домішками, надмір яких перетворює її у своєрідний жаргон.

Примітка: варваризмами (лат. barbari, від грец. βάρβαροι – іноземці) називаються слова іншомовного походження, які вживаються поряд зі своїми відповідниками в тій чи іншій національній мові, але остаточно не засвоюються нею.

В Україні в середині XVII ст. так були написані деякі актові книги; макаронічним було язичіє галицьких «москвофілів» у XIX ст. Визнаючи існування макаронічного галицько-українського різновиду письмової мови, так званого язичія, Йосиф Їречек вважав, що при всій нестабільності його норм, некодифікованості, плутанині у правописі та граматиці, далі подібна мова як сучасний комунікативний інструмент існувати не може. Розгортаючи власну концепцію необхідності переведення галицько-української писемності на латинську графіку, Їречек зробив таке узагальнення: «У латинському письмі здоровий розвиток української писемності знайде міцну опору. Доти, поки русини будуть писати та друкувати кирилицею, у них буде проявлятися ухил до церковно-слов'янщини, а опосередковано й до «російщини». Саме ж існування української писемності буде під знаком запитання». [11]

В художніх творах макаронічна мова імітує мову чужинців, пародіює тих, хто захоплюється запозиченням. Як мовний засіб гумору й сатири вжита у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового та інших.

Макаронічна мова у класичному розумінні – це латина, пересипана вкрапленнями з мов романського походження, насамперед італійської та французької. Перші зразки макаронічної поезії за Б. Томашевський, з'явилися в Італії (макарони – страва італійського походження). Був в Італії поет, тепер забутий, Тіфі делле Одассі, який близько 1490 р. написав макаронічний твір, який так і називався «Maccaronea». Він став початком багатьох подібних творів спочатку в Італії, потім це перейшло до Франції, з Франції – в інші країни. Є проте суттєва різниця між українським та, скажімо, російським макаронічними стилями і макаронікою італійською чи французькою, тобто романською, а за нею й іншими західноєвропейськими мовами, наприклад німецькою та англійською, на розвиток яких латина вплинула більшою мірою. Західна макароніка заснована на тому, що офіційну, книжну, наукову мову, якою була латина деякі спудеї таки примудрялися досить погано, вони, самі того не помічаючи, псували латину, домішуючи туди слова рідної мови. Макаронічні поеми передовсім пародіювали мову людини, яка погано володіє латиною, хоч і впевнена в тому, що добре знає її.

У XVII столітті в українській мові розпочався процес, який І. Огієнко охарактеризував так: «За цього ж часу позначився сильний вплив мови латинської на нашу мову, що по канцеляріях творив в XVI–XVIІ віках т. зв. Макаронічну мову: мішанину мови живої, польської й латинської. На знання латинської мови взагалі тепер звернено більшу увагу, бо вона в Польщі скрізь була потрібна, й її навчали, скажемо, в нашій Київській академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії» [12].

Читайте також: Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди

Як зазначалося, макаронічну мову застосовував у своїх творах І. Котляревський. Наприклад, у поемі «Енеїда». Дослідники постійно підкреслюють величезну роль «Енеїди» Котляревського у процесах формування нової національної літератури й літературної мови на демократичній основі. Важливою мовностильовою особливістю поеми є введення в текст елементів інших мов (церковнослов'янської, латинської), а також застосування макаронічної мови (суміші українських і латинських чи псевдолатинських елементів) і «очуднювання» мови за допомогою деформації слів. Пародіюючи некомунікативну (на той час) латину і церковнослов'янську (яка не була розмовною ніколи) мову, а також відірвані від народного джерела літературні стилі свого часу, Котляревський підкреслює перевагу живої народнорозмовної мови, водночас задіює для сприйняття свого твору глибокі пласти знань та ерудицію читача. Адже оцінити (та навіть зрозуміти) макаронічні вставки в поемі міг лише освічений читач, який сам добре знав латину. Також макаронізми урівноважують численні прозаїзми та дещо грубуваті вирази просторіччя, якими рясно пересипана «Енеїда».

Проте, з огляду на тогочасні літературні тенденції відродження національних і духовних надбань, а також мету творення «Енеїди», що вийшла з під контролю Котляревського вже в процесі написання, автор не зловживав макаронічними вставками – він скористався цими літературними прийомами як приправою – зі смаком. Макаронічна мова – саме той спосіб передачі комічного, завдяки якому поема сприймається як твір cum grano salis.

Список використаних джерел:
  1. «Енеїда» Іван Котляревский, Київ, Радянська школа, 1989 рік
  2. uk.wikipedia.org
  3. www.medievist.org.ua
  4. Плющ П. П. До характеристики мовних засобів гумору в «Енеїді» Котляревського. «Мовознавство», 1947, т. 4 — 5; СУЛМ. Стилістика. К., 1973.
  5. К. В. Ленець. Макаронічна мова. Українська мова: Енциклопедія. — Київ, 2000.
  6. www.ukrlit.vn.ua/info/criticism/varvarizm.html
  7. http://b-ko.com/book_21_glava_65_ЛАТИНСЬКА_МОВА_В.html
  8. http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ling/2011_1_1/7..
  9. http://litopys.org.ua/
  10. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. – К.: Наукова думка, 1980. – 304 с. 
  11. Ueber den Vorschlag , das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeiсhen zu schreiben. Im Auftrage des K.K. Ministerium fuer Cultus und Unterricht verfasst von J.Jirecek”,Wien, 1859
  12. http://litopys.org.ua/ohukr/ohu.htm Іван Огієнко. Історія української літературної мови. К., 2001.