Україна, Словаччина, Польща – під покровом Івана Дуклянина (проблеми пошуку і перекладу українською латиномовних джерел життєпису святого)
Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол.н., НМУ імені О.О. Богомольця
Іван Дуклянин народився 1414 р. в підкарпатському містечку Дуклі (сучасна Польща), що, як красномовно свідчить географічна карта, лежить у польсько-українсько-словацькому порубіжжі. Дукля розташована приблизно на однаковій відстані від кордону з Україною та Словаччиною, а відстань від цього міста до Пряшова навіть удвічі менша, ніж до українського міста Львова, чиїм опікуном Іван Дуклянин вважається здавна і де про святого так багато написано. Різножанрові твори написані переважно латинською мовою, яка протягом багатьох століть зберігала в Європі статус міжнародної.
Значення латини для духовного розвитку європейських народів важко переоцінити: вона була найпоширеніша серед мов, що мали писемну форму, її виражальні можливості тривалий час залишалися значно потужнішими, ніж у решти національних, оскільки латинська мова належала до відшліфованих мов античної цивілізації, чиї інтелектуальні скарби до сьогодні не знецінилися. Значну роль у поширенні та закріпленні латини відіграла важлива складова будь-якої тогочасної європейської держави – католицька церква, яка до середини ХХ ст. послуговувалася виключно цією мовою. В Україні, яка традиційно вважається країною східного обряду, характерною рисою культурних діячів – як світських, так і духовенства (що назагал нетипово для представників православної консервативної конфесії) здавна було дотримання батьківської віри без войовничого відкидання духовних здобутків латиномовного світу. Тривалий досвід поєднання традицій, жваві міжкультурні контакти, багатомовність – всі ці обставини сприяють формуванню релігійно-культурної толерантності в національному характері та сприяють духовному збагаченню.
Читайте також: Явище латиномовної поезії в історії української літератури
Філософсько-художні латиномовні тексти, які датуються XVI–XX ст., – об’єкт дослідження неолатиністики – молодої дисципліни, що не так давно (ХХ ст.) відокремилася від класичної філології і нині швидко розвивається. Зокрема, 1995 р. у Львові (Україна) було засновано Інститут неолатиністики – з ініціативи і згідно концепції, розробленої Мирославом Трофимуком. У Словаччині подібною науковою проблематикою займаються наукові співробітники Славістичного інституту Яна Станіслава Словацької академії наук (Slavistický ústav Jána Stanislava Slovenskej akadémie, http://slavu.sav.sk/index.php), зокрема, пан Сворад Заварський, з яким нам вдалося налагодити плідне листування, обмін інформацією і текстами. У Польщі існує Центр ренесансних студій (Centrum Badań nad Renesansem, http://humanitas.filg.uj.edu.pl), (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną,http://www.obta.uw.edu.pl/pl/node/47), працює ціла плеяда неолатиністів, серед яких – Єжи Аксер, Пйотр Борек, Пйотр Вільчек, Граджина Урбан, Марія Цитовська та багато інших.
Усвідомлення вартості і значення латиномовної літературної спадщини прийшло не так і давно на зміну колишньому загалом байдужому, а подекуди й не негативному ставленню європейського літературознавства (аж до другої половини ХХ ст.) до цього феномену. Замовчування, ігнорування потужного культурного пласту давньої літератури, писаної латиною, в Україні радянського періоду мало ще одну серйозну причину політичного характеру. Свого часу тісна взаємодія українців та білорусів з периферійними, польсько-литовськими, складовими західного світу результувала вироблення прийнятного для цих народів способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій. Українським інтелектуалам належить помітна роль у передачі вже адаптованих до православного духовного підґрунтя досягнень європейської культури російській думці – дослідникові неолатиністичної тематики неважко помітити, що було саме так, а не навпаки, – а це аж ніяк не вписувалося у концепцію «старшого» (російського) та «менших братів». Лише з часом погляд на творчу спадщину авторів, які творили латиною, підлягає об’єктивізації [83; 165], адже, за словами Наталі Вигодованець, серед латиномовних творів немало таких, які, за всієї ускладненості сприйняття давньої літератури сучасним читачем, приносять естетичну насолоду, будять думку та відповідний настрій (Вигодованець, 2010, с. 89). Перші ознаки зацікавлення проявилися у перекладанні, певною мірою цьому сприяли переклади українською античних авторів, здійснені ще І. Франком, М. Зеровим, а в пізніші часи – Б. Теном, А Содоморою.
Початок наукового осмислення багатомовної спадщини давньої літератури в Україні засвідчив вихід у світ 1982 р. збірки барокової поезії східноукраїнських авторів «Аполлонова лютня» та видана того ж року «Поемата» Василя Довговича, вперше перекладена з латини сучасною українською. Існуючі на сьогодні методи дослідження літературної спадщини, яку залишила нам ціла когорта тогочасних письменників, науковців, богословів, українська дослідниця Ніна Безбородько поділяє на дві категорії: перший, який вона називає екстенсивним, полягає у вивченні твору в зв’язку з хоч би побіжним розглядом низки однорідних текстів (серед послідовників цього методу – відомий російський філолог О. Соболевський); другий передбачає всебічний, глибокий аналіз однієї окремої пам’ятки. В Україні неолатиністичні студії нині здійснюються за різними напрямами, основними серед яких є: 1) вивчення особливостей «української» латинської мови (Н. Безбородько, Н. Корж, В. Миронова); 2) дослідження явища на прикладі творчості окремих авторів (О. Лефтерова, О. Осауленко, О. Савчук, О. Трофимук,); 3) дослідження за жанрами (історіографія часів Визвольної війни – Р. Щербина, етикетна поезія – Л. Шевченко-Савчинська) та ін. Якщо перший напрямок є лінгвістичним, то два інші перебувають у царині літератури, однак для здійснення серйозного дослідження літературних творів, написаних латинською мовою, потрібно пересуватися за цими трьома напрямами одночасно.
У зв’язку з об’ємністю проблеми та незатребуваністю у попередні часи латиномовного літературного матеріалу, праці наших попередників переважно були присвячені вивченню явища в одному чи двох аспектах. Так, Н. Корж однією з перших у радянській Україні взявшись до розробки неолатиністичної тематики, вивчала місце та специфіку латинської мови у творчості видатного вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди. Н. Безбородько, досліджуючи латину, якою написані філософські трактати українських авторів XVII ст. , приходить до висновку, що в ході взаємодії мов зазнавала змін не тільки і не стільки українська – цей процес був двостороннім (Безбородько, 1972, с. 13). Такої ж думки притримується інша українська вчена, В. Миронова, яка на основі гродських і земських судових актів розглянула граматичні особливості латинської мови в Україні XV–XVI ст. (Миронова, 1999, с. 15).
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
Проте основні завдання, що постали перед науково-дослідними і видавничими осередками подібного спрямування, це передусім привернення уваги наукової спільноти до необхідності провадження новолатиністичних студій та їхньої специфіки; вивчення впливу римської (латиномовної) традиції на розвиток національних культур; всебічне інтердисциплінарне дослідження створених латинською мовою документів і літературних пам’яток; а також вироблення сучасної концепції історії національної культури як синтетичного, багатомовного за своєю суттю процесу, що є характерною особливістю розвитку у центральному східноєвропейському регіоні. Один із яскравих прикладів такого синтезу – постать католицького святого Івана Дуклянина – його біографія та довгий слід, залишений у місцевій неолатиністиці.
Він походив із родини міщан, початкову освіту здобув у Дуклі. Для подальшого навчання, за документально не підтвердженими даними, вирушив до Кракова, однак, коли коштів забракло, повернувся до рідного містечка і протягом трьох років жив самітником на горах Черговій і Заспиті, що неподалік Дуклянсьского перевалу на сучасному польсько-словацькому кордоні. Саме через цей перевал проходить дорога Дукля—Свидник, один із найстаріших торгових шляхів із Польщі до Словаччини та Угорщини. Також перевал служив межею для етнічних груп лемків і бойків (до депортації лемків на захід Польщі).
1434 р. Іван вступив до ордену Братів Менших (францисканців) і продовжив навчання у Кракові. Два роки був гвардіаном (виборним настоятелем) францисканського монастиря у м. Коросні поблизу Перемишля. Потім перейшов до монастиря францисканців Св. Хреста у Львові, де 1444 р. став гвардіаном і проповідником, згодом призначений настоятелем францисканських монастирів у львівському окрузі. Під впливом Яна Капістрана перейшов до новоствореного відгалуження францисканців – обсервантів (бернардинів). З 1463 р. у новозакладеному львівському монастирі св. Андрія виконував обов’язки проповідника і сповідника. Під кінець життя осліп, тяжко хворів, але продовжував свою діяльність. Помер 1484 р. у Львові, похований на подвір’ї бернардинського монастиря. За легендою, незабаром на тому місці забило джерело, над яким збудували ротонду, а мощі Дуклянина перемістили. При закритті монастиря 1946 р. бернардини забрали з собою срібну раку з його реліквіями до Ряшова, з 1974 р. останки перебувають у костелі м. Дуклі. У XVIII ст. беатифікований і оголошений патроном навколишніх країв; канонізація св. Івана з Дуклі завершилася 1997 р. папою Іваном Павлом ІІ. Після смерті Дуклянина одновірці почали збирати свідчення зцілень і див, до яких він був причетний. І сьогодні таблиці з описами чудес можна побачити у пресвітерії колишнього бернардинського костелу (нині церква св. апостола Андрія УГКЦ) у Львові. Польські автори пов’язували з іменем Івана Дуклянина урятування Львова під час облоги військом Богдана Хмельницького 1648 р.
Львів’яни щедро славили свого патрона, описуючи його життєвий шлях та дива, учинені по смерті. Видання 1673 р. Thaumaturgus Russiae, Beatus servus Dei Ioannes de Duchla, упорядковане Кипріяном Дамирським, є збіркою творів на пошанування св. Івана Дуклянина. Серед творів, об’єднаних під однією обкладинкою: однойменний твір Кипріяна Дамирського (Дамирський, 1673, с. 1–80); Bartholomaeus Zimorowicz, Domus virtutis et Honoris... (ibid., c. 81–104); Popławski Mikołaj, Palma na gruncie... (ibid., c. 105–118); Biezanowski Stanislaus Iosephus, Lampades seraphicae (ibid., с. 119–145); «предметний покажчик» див, здійснених Іваном Дуклянином.
Детальніше спинимося на другому творі збірки, який належить українсько-польському письменнику Бартоломею Зиморовичу, і є цікавим текстом з точки зору неолатиністики. Його повна назва в перекладі українською звучить так: «Дім шляхетності і честі, зусиллями батьків братства ордену шанувальників св. Франциска у Львові споруджений, Бартоломеєм Зиморовичем, львівським консулом, описаний» [тут і далі переклад твору наш – Л. Ш.-С.]. Передмова починається з вірша, у якому Зиморович вказує читачеві на характерну рису святого із Дуклі:
Є вогонь Бонавентури, жар Антонія,
Бернардинська любов. А що ж Дуклянське?
– Променистість[1].
Даруючи результат своєї праці, автор традиційно підкреслює власну незначущість: «І не прагну, щоб серед розкішних дарів пишався простацький дарунок, а лише щоб найвищими досягненнями мого життя прекрасний період він позначив» (ibid., с. 84) та виявляє належну в цьому випадку скромність, промовляючи не від першої особи, а від третьої, приписуючи власні почуття письменницькому перу, яке без благословення святого «саме не здійснить королівського вчинку, перо негідне, наважившись влетіти до храму (…) – його посвячені твої товариші на загальний притулок усім знедоленим перетворили» (ibid., с. 83). З огляду на перехід Івана Дуклянина від францисканців до бернардинів (згромадження із більш суворим статутом), посвяченими товаришами Зиморович швидше мав би називати других. Однак у тексті частіше згадується саме св. Франциск та його послідовники (бернардини – значно рідше), подекуди уславлення сягає екстрему: «Пана Франциска (...) майже другим Христом зробив [Бог]» (ibid., с. 85) – мимоволі закрадається думка про причини префернцій львівського бургомістра. Можливо, це просте бажання посилити в очах читача значущість релігійної громади, до якої належав звеличуваний святий, – адже орден бернардинів на дві сотні літ молодший і, можливо, у сприйнятті Бартоломея Зиморовича це тло видавалося вужчим, бо францисканці-обсерванти були переважно польською та литовською креатурою.
Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.
Про офіційний рівень ушанування Дуклянина свідчить подарований 1677 р. від світської влади міста образ «Апофеоз Івана з Дуклі», встановлений у храмі св. Андрія. Тут посередині пресвітерію здавна містився головний вівтар св. Івана Дуклянина: скульптурну композицію слави святого в небі підтримують потужні колони, – можливо, саме про них пише Зиморович: «встановили для храму і монастиря тут, з боків, майстерно витесані з каменю подвійні колони», принагідно перетворюючи цілком реальні колони на метафоричні опори, стовпи тощо: «Ніколи я своє письменницьке перо не наважився б наблизити до колон твого мавзолею» (ibid., с. 83).
Основна частина твору починається із блискучої гри слів та думки: Magnus in minimis Deus solenne apud se habet: Granda de primis producere facta minutis – «Великий у найменшому Бог має звичай робити величні діяння із тих, що малі спочатку» (ibid., с. 85). Письменник починає розповідь від появи у Львові духовних братів Дуклянина, при цьому він досить точний у викладенні історичних фактів: ченці-бернардини справді прибули до Львова 1460 р. на запрошення львівського старости Андрія Одровонжа, який ухвалив розпочати будівництво біля Галицької брами дерев’яного монастиря і костелу, названого іменем свого патрона, св. апостола Андрія.
Зиморович зворушливо описує те, як перші отці-бернардини загинули від пошесті у Львові 1464 р. – тут він знову збивається на вірш: «Поки // Ніби в осінньому лісі першим морозом // Ударене листя, упали, // уражені смертельно, загинули, до християнських благ, ними ж принесених, перші з усіх батьки наблизилися[2]» (ibid., c. 87). Вишукані рядки, вплетені у канву прозового тексту, є парафразом 305—310 рядків із книги VI Вергілієвої «Енеїди», у яких ідеться про незліченний натовп на берегах Стиксу: Huc omnis turba ad ripas effusa ruebat, (…) quam multa in silvis autumni frigore primolapsa cadunt folia, що у перекладі українського поета-неокласика Миколи Зерова звучить: «Так по лісах незліченне, як холодом першим повіє, // Листя пожовкле летить».
Не більше, ніж першим братчикам, поталанило і їхньому дерев'яному храму – його спалили міщани, незадоволені місіонерською діяльністю католицького ордену, про що осудливо пише Зиморович: «Тим сміливіше повсюди мешканці Русі, щоб позбавити схизму свою налякану сусідства з ними [бернардинами – Л. Ш.-С.] від нав’язливого страху, вогонь під дерев’яний храм і притулок підклали, – так через підступність їм судилося зникнути» (ibid., с. 87).
Не викликає сумніву щирість почуттів автора у рядках: «Його [костелу – Л. Ш.-С.] улаштування рідне мені, (...) оскільки перед очима моїми однаково зі мною протягом цих багатьох років він збільшувався і зростав» (ibid., с. 85). Враховуючи дати народження і смерті Бартоломея Зиморовича (1597—1677 рр.), облаштування костелу справді відбувалося у нього на очах: 1600 р., за ухвалою спеціальної комісії та декретом короля Зигмунда ІІІ розпочалося спорудження теперішньої кам’яної будівлі, до 1613 (Зиморовичеві виповнилося 26 р.) закінчено будівельні роботи, а до 1630 (Зиморовичеві – 33 р.) – усі оздоблювальні. Отож, львівський бургомістр насправді був свідком того, як «із малих початків у прекрасну і коштовну велич для окраси світу і захисту міста» (ibid., с. 85) виросли бернардинcькі костел та монастир (будівництво останнього розпочато бл. 1620 р.). Слова про захист міста – не метафора: для зведення монастиря львівський магістрат призначив чотирьох військових геометрів, щоб споруда могла бути не тільки помешканням ченців, а й місцем розташування військової залоги.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Далі письменник розповідає про заснування жіночого монастиря бернардинок (кларисок), так само пов’язуючи його заснування у Львові з діяльністю Івана Дуклянина, чия «слава доброчесності далеко і широко розповсюдилася». Ці відомості дуже цікаві, зважаючи на брак інформації щодо появи ордену кларисок[3] в Україні. Однак сприйняття цього фрагменту ускладнюється великою концентрацією термінів і понять із релігійної сфери. За версією Зиморовича, за два роки до смерті Дуклянин «двох дів укритих [virgines velatas – це може означати, як черниць, так і дівчат, що дали обітницю у храмі – Л. Ш.-С.], третє правило Св. Франциска представляючих [можливо, ідеться про третю редакцію 1123 р. статуту францисканського ордену, а можливо – про так званий Третій орден (терціарії), до якого воліли належати ті, хто не міг вступити до Першого (чоловічого) чи Другого (жіночого) Орденів і були пов'язані з ним не обітницею, а життєвими правилами – Л. Ш.-С.], пахощами своїми із Кракова у Львів привабив, щоб дива, здаля почуті, особисто вони побачили» (ibid., c. 88).
Не менше додаткових джерел інформації для коректного перекладу потребує і наступне речення: «На їхніх слідах численні послідовниці Парфенон на краю шляху арелатського позаду притулку [Братів – Л. Ш.-С.] Менших, заснованого руками християнського милосердя, населили» (c. 89). Парфенон – вочевидь, збудований 1607 р. навпроти бернардинського комплексу костел непорочного зачаття діви Марії. Словосполучення via Arelatensis – шлях арелатський, імовірно, є метафорою, оскільки саме Цезарію Арелатському (534 р.) належить загальний статут жіночих монастирів, за яким, до речі, черниці щодня мали присвячувати дві години читанню й переписуванню манускриптів.
Після цього розлогого засновку письменник зазначає: «Насправді я не досить часто канву життя звитяжця, гідного всіляких похвал, вважав за потрібне пересновувати, бо так чи інак її в анналах моїх (я не збрешу невдячно про померлих), замолоду каламарем виткав і перед очі читачів підкладаю» (ibid., с. 89). Таким чином Зиморович, сам уже на схилі літ, посилається на свої попередні праці, де він не раз згадував про Івана з Дуклі – передусім це Leopolis Triplex (1640-і рр.). Можливо, щоб не повторюватися, але швидше тому, що земне життя святого, а тим паче його світський початок, традиційно не займали багато місця у життєписі, Бартоломей Зиморович дуже коротко окреслює основні деталі біографії Дуклянина: «Він скромного походження, видатної доброчесності, від благодаті матері, до благодаті Великої Матері, Богорівної Діви притулився (…)»; перехід від францисканців до бернардинів: «потім був закликаний застереженнями та прикладами, настільки значними, як здобутки Мільтіада, о. Яна Капістрана (…)»; також опис «Як він досяг висот?» («клятого ворога, розкіш, завзяттям, постом, самозреченням і зневагою до себе самого переміг»), та «Успіння його».
Далі ж автор переходить до розповідей про дива, зокрема, оповідає і про власне зцілення, що сталося 1660 р., і наводить рядки, якими він щоразу вшановує свого рятівника:
Ця пісня тобі, Дуклянине, перед пароською колоною
Вшановую захист любий і окрасу мою
Ламка трава стає міцна, коло´сом підперта,
Так і я живу, o божественний, твоєю, любов’ю здійнятий.
Завважимо, що цими рядками Бартоломей Зиморович виказує свою обізнаність зі спадщиною античних поетів, бо навряд чи випадково другий рядок його віршованої хвали Дуклянину звучить майже так само, як другий рядок оди Меценату із першої поетичної книги Горація. Порівняймо в оригіналі: Dedico praesidium dulсe decusque meum Зиморовича та О et praesidium et dulce decus meum (О, ти і захист, і люба окраса моя) Горація.
Загалом у своїй оповіді письменник вочевидь орієнтується на ерудованого читача – це промовисто засвідчує згадка про видану 1584 р. латиномовну поему «Роксоланія» Себастіяна Кленовича: бернардинське згромадження «довгі роки лише із самим Богом справу мало (про що і сарматський поет у «Роксоланії» своїй не змовчав)» (ibid., с. 88). Зробивши позначку на полі: Acernus – Кленович, Зиморович дослівно цитує частину VI поеми, у якій його колега не лише на літературному, а й на громадському поприщі – з 1594 р. С. Кленович був бургомістром м. Любліна – описує любий йому Львів і згадує про бернардинів (Кленович, 1987, с. 114-167).
Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича
Уміщуючи своє літературне дітище у добірці, об’єднаній спільною тематикою, честолюбний автор, яким і був Бартоломей Зиморович, прагнув оригінальності. Один зі шляхів досягнути цього – представлення досі маловідомих фактів з життя святого чи розповідей про його чудеса. Першою спробою вирізнитися є посилання на власний досвід, другою – переказ про події навколо мощів Івана Дуклянина під час нападу 1500 р. на Львів молдавського війська. Автор ніби-то сам дивується, що «цей переможний доказ його святості, зрештою, жодним письменником не був зібраний у численних творах, лише поодинокими переказами старих наших примножений, але мовчки оминути його я не можу» (Дамирський, 1673, с. 90). Ідеться про те, як отці-бернардини, заскочені несподіваним нападом ворога, ледве встигли сховатися за мурами міста, «залишивши на поталу ворогів мощі Дуклянина», завдяки захисту якого монастир і храм зосталися неушкоджені. Вночі міщани таємно перенесли до міста ліпсанотеку (скриньку з мощами), після чого негайно вогонь зруйнував спорожнілий сховок, громада ж більше не зазнала жодного збитку.
Досить детально як на твір, що за задумом не належить до історіографічних (черговий вияв синкретичності видів прози у давній літературі), Зиморович описує будівництво бернардинських храму та монастиря. Облога Львова військами Богдана Хмельницького згадується коротко, і то тільки перша, 1648 р., коли, за легендою, Іван Дуклянин відвернув смертельну загрозу від міста своє лише появою. На згадку про диво міщани встановили пам’ятний знак, а незабаром у цій місцевості почали ховати вельмож там, «де старанний Сторож охороняє кістки їхні» (ibid., с.103). Згадка, про місцевість, де і йому самому, вочевидь, судилося спочити, викликає у львівського старійшини непідробні почуття, і кінцівка твору, присвяченого святому Дуклянину, звучить не патетично, а майже лірично. Незважаючи на майже зловтішне змалювання картини, як невблаганна Парка уражає цвіт міста їхніми ж «списами, мечами, стрілами, топірцями родинними»; «Численним вона призначила бути розірваними єдинорогами, левами, слонами, ведмедями, буцефалами, ослами, вовками, зображеними на їхніх знаменах»; «сосни, платани, пальми, оливки їхні дідівські сокирами батьківськими викорчовує, у вогонь погребальний кидає, полум’ю земному піддає їхні троянди, лілеї, очерети родові» (ibid., с. 104). На час виходу збірки Бартоломей Зиморович сам мав уже 75 років і був цілком свідомий того, що «досить скоро і я опис байдужій смерті, безперечно, глухій до чутого вухами гамору, підноситиму; тим самим пером, з яким до неї підступаю, розповім головне для мене; [перо] писатиме і якось мене, свого Секретаря, із числа живих викреслить» (ibid., с. 104).
«Domus Virtutis et Honoris» Бартоломея Зиморовича яскраво ілюструє помітний жанровий зсув, дрейфування між жанрами творів на релігійну тематику, що виявляється тут через увиразнення образу автора: покликування на особистий життєвий досвід, подробиці біографії, переживання тощо. Насиченість елементами індивідуального в аналізованому творі дає підстави відносити його до характерного явища XVII ст. – релігійної лірики, міжжанрового виду, що виник у слов’янських літературах унаслідок складного співіснування старої, середньовічної, системи та нових жанрів з їхньою чіткою світською спрямованістю.
Щодо конфесійного критерію віднесеності певного автора до тієї чи іншої літератури, то нині він видається недоцільним зайвим бар’єром, встановленим на базі сучасних поглядів: «Релігійна відкритість людини зламу XVI—XVII ст. є засадничо чужою її нащадкам уже наприкінці XVII ст., і це розставляє додаткові пастки для дослідника, бо, ретроспективно оцінюючи позицію своїх героїв у справах віри й Церкви, він ризикує потрапити у полон «реформованих» критеріїв побожності, хоча для релігійно відкритої людини вони важили небагато і, зрештою, були вперше засвоєні як норма поведінки лише конфесійно «дисциплінованою» людиною» (Яковенко, 2002 с. 33). Яскравим прикладом розмитих конфесійних бар’єрів може служити творчість члена домініканського ордену, київського єпископа Йосипа Верещинського (1532—1599 рр.), який у своїх творах, написаних латинською мовою, доводив, що українські козаки – шляхетні лицарі; розробив проект лицарської школи на Задніпров’ї; йому належить ідея створення самостійної козацької держави у формі князівства зі столицею у Києві, що спиралася б на місцеві традиції. Знаковими постатями серед українців-католиків є вихідці з Галичини та прилеглих земель: згадувані Юрій Дрогобич (XV ст.); Павло Кроснянин, Микола Гусовський (кін. XV – поч. XVI ст.); Станіслав Оріховський, Себастіян Кленович, Симон Пекалід (XVI ст.); Ян Домбровський, Шимонович Шимонович (кін. XVI – поч. XVII ст.) та ін. Їхні твори – як поетичні, так і прозові – були незаслужено замовчуваною протягом століть сторінкою історії української літератури, а, отже, української історії. Однак уже сьогодні важко уявити вітчизняну літературу без цих імен.
Англійський дослідник Джеймс Бінс, порівнюючи європейську неолатиністику з обширами невідомої землі, зазначив, що коли хтось має у голові найзагальнішу мапу цієї широкої і, здається, безмежної царини, то майже миттю зможе вказати пальцем на латинську книгу, написану на практично будь-яку тему. Сьогодні нашою метою бачиться створення такої «найзагальнішої мапи» в головах східно-слов’янських гуманітаріїв, наступним кроком мають стати всебічні (в тому числі інтердисциплінарні) дослідження, адже збереженого матеріалу настільки багато, що його можна розглядати під будь-яким кутом зору, класифікувати за якими-завгодно критеріями, залежно від мети: за формою, жанрами, призначенням, тематикою тощо.
Аналіз твору Бартоломея Зиморовича – це лише малий фрагмент дослідницької роботи, яка провадиться нами сьогодні. Навівши його, ми щиро сподіваємося не тільки зацікавити колег-філологів можливістю порівняти цей твір з аналогічними, написаними національними (передусім словацькою, польською) мовами, а й привернути увагу ширших кіл наукової спільноти (істориків, релігієзнавців, мистецтвознавців) до розгляду латиномовної спадщини як джерела маловідомих досі фактів і невідомих деталей тощо. Адже неолатиністика, де, за словами професора Єжи Аксера, «використовуються методології дисциплін, що належать до студій історичних, філософських, теологічних» тощо, не є власне філологічною наукою, вона перебуває на перетині філології з іншими гуманітарними галузями (Wilczek, 2007, с. 35). Таким чином, результати дослідження можуть бути використані для поглиблення, доповнення і розширення курсів історії давньої літератури у вищій та у загальноосвітній школах, а також культурології, історії науки, церкви в Україні та суміжних з нею країнах. Адже неолатиністика – плідне поле для співпраці, спільна спадщина, яку важко поділити на національності, але її дослідження здатне принести користь водночас багатьом народам.
Примітки:
[1] Незмінною деталлю зображень Івана Дуклянина є промені, що обрамлюють його постать.
[2] Dum
Velut in Syluis Autumni frigore primo
Laesa cadunt foliacorrepti mortales caderent, ad opem Christianam illis ferendam, primi omnium Patres aduenerunt.
[3] Клариски (жіноче згромадження бернардинів) – перші католицькі черниці в Україні, які потрапили сюди, якщо вірити Зиморовичу, 1482 р. Попри суворий статут, черниці вільно виходили у місто, спілкувалися зі своїми рідними та міщанами, які виховували дівчат. Можливо, це було пов’язано з тим, що францисканці віддавна переважно не жили в монастирях, а вели мандрівне життя.
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ
1. ŁOZIŃSKI Władysław. Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. 1890. 306 с.
2. WILCZEK Piotr. Polonice et latine: studia o literaturze staropolskiej Uniwersytet Slaski, 2007 - 190 стор.
3. БЕЗБОРОДЬКО Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. – Днепропетровск, 1972. – 54 с.
4. ДАМИРСЬКИЙ Кипріян (упорядник). Thaumaturgus Russiae, Beatus servus Dei Ioannes de Duchla. 1673.
5. ДЗЮБА О.М., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X – середина XVII ст.): Посібник–довідник. – К.: Артек, 1998. – 199 с.
6. ЗІМОРОВИЧ Бартоломей. «Потрійний Львів. Leopolis Triplex», Пер. з латин. Н. Царьової; Наук. комент. І. Мицька; Відп. ред. О. Шишка. – Львів, «Центр Європи», 2002. – 224 с.
7. КЛЕНОВИЧ С., «Роксоланія» (Поема). Перекл. В. Маслюк // Українська поезія XVI століття. – К., 1987.
8. КОСІЦЬКА О.М. Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI–XVII ст. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. 10.02.14 – класичні мови. Окремі індоєвропейські мови. К., 2009.
9. ЛЕВШУН Л.В. О слове преображенном и преображающем: теоретико-аналитический очерк истории восточнославянского книжного слова ХІ-ХVІІ веков. – Минск, 2009, с. 268-269
10. ЛЕПКИЙ Б. Начерк історії української літератури. – Кн. 2. – Коломия: Галицька накл. Я. Оренштайна, 1991. – 272 с.
11. ЛИТВИНОВ В. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 1. К.: Наук. думка, Основи, 1995. – 432 с.
12. МИРОНОВА В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999. – 16 с.
13. ТІТОВ Ф. Стара вища освіта на Україні. К., 1924, 310 с.
14. УШКАЛОВ Л. Есеї про українське бароко. – К.: Факт–Наш час, 2006. –284 с., с. 121
15. ШЕВЧУК В. Муза Роксоланська: Укр. літ. XVI—XVIII ст.: У 2 кн. Кн. друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К.: Либідь, 2005. – 728 с.; с. 681
16. ЯКОВЕНКО Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – Київ: Критика, 2002. – 416 с.
[1] Незмінною деталлю зображень Івана Дуклянина є промені, що обрамлюють його постать.
[2] Dum
Velut in Syluis Autumni frigore primo
Laesa cadunt foliacorrepti mortales caderent, ad opem Christianam illis ferendam, primi omnium Patres aduenerunt.
[3] Клариски (жіноче згромадження бернардинів) – перші католицькі черниці в Україні, які потрапили сюди, якщо вірити Зиморовичу, 1482 р. Попри суворий статут, черниці вільно виходили у місто, спілкувалися зі своїми рідними та міщанами, які виховували дівчат. Можливо, це було пов’язано з тим, що францисканці віддавна переважно не жили в монастирях, а вели мандрівне життя.
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ
1. ŁOZIŃSKI Władysław. Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt. 1890. 306 с.
2. WILCZEK Piotr. Polonice et latine: studia o literaturze staropolskiej Uniwersytet Slaski, 2007 - 190 стор.
3. БЕЗБОРОДЬКО Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII ст.: Автореф. дис. … доктора филол. наук. – Днепропетровск, 1972. – 54 с.
4. ДАМИРСЬКИЙ Кипріян (упорядник). Thaumaturgus Russiae, Beatus servus Dei Ioannes de Duchla. 1673.
5. ДЗЮБА О.М., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X – середина XVII ст.): Посібник–довідник. – К.: Артек, 1998. – 199 с.
6. ЗІМОРОВИЧ Бартоломей. «Потрійний Львів. Leopolis Triplex», Пер. з латин. Н. Царьової; Наук. комент. І. Мицька; Відп. ред. О. Шишка. – Львів, «Центр Європи», 2002. – 224 с.
7. КЛЕНОВИЧ С., «Роксоланія» (Поема). Перекл. В. Маслюк // Українська поезія XVI століття. – К., 1987.
8. КОСІЦЬКА О.М. Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI–XVII ст. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. 10.02.14 – класичні мови. Окремі індоєвропейські мови. К., 2009.
9. ЛЕВШУН Л.В. О слове преображенном и преображающем: теоретико-аналитический очерк истории восточнославянского книжного слова ХІ-ХVІІ веков. – Минск, 2009, с. 268-269
10. ЛЕПКИЙ Б. Начерк історії української літератури. – Кн. 2. – Коломия: Галицька накл. Я. Оренштайна, 1991. – 272 с.
11. ЛИТВИНОВ В. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 1. К.: Наук. думка, Основи, 1995. – 432 с.
12. МИРОНОВА В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVI ст. в Україні.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1999. – 16 с.
13. ТІТОВ Ф. Стара вища освіта на Україні. К., 1924, 310 с.
14. УШКАЛОВ Л. Есеї про українське бароко. – К.: Факт–Наш час, 2006. –284 с., с. 121
15. ШЕВЧУК В. Муза Роксоланська: Укр. літ. XVI—XVIII ст.: У 2 кн. Кн. друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К.: Либідь, 2005. – 728 с.; с. 681
16. ЯКОВЕНКО Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – Київ: Критика, 2002. – 416 с.