Застосування інтертекстуального аналізу щодо творів української неолатиністики XVІ–XVIII ст. Підстави і результати

Про присутність чужого тексту у власному тогочасний автор повідомляв, виділяючи дослівні цитати за допомогою курсиву чи іншого шрифту (С. Оріховський, Е. Сикст, А. Абрек), обрамлюючи його словами «як сказав», «на думку», «говориться у …» (…). Загальновідомі та легко впізнавані, з погляду автора, рядки зазвичай не підписувалися, хоч і виділялися формально (С. Оріховський) – найчастіше це траплялося з цитатами зі Святого письма. Винятком є інтелектуальна проза Е. Сикста, де кожна дослівна цитата ретельно паспортизована, включно з рядками зі Святого Письма. Водночас Б. Зиморович у своєму творі на пошану Івана Дуклянина вважає за потрібне вказувати автора лише там, де чужий текст налічує майже два десятки віршових рядків – йдеться про фрагмент опису Львова із поеми «Роксоланія» (1584 р.) Себастіяна Кленовича

Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол. н. докторант двнз «Переяслав-Хмельницький ДПУ ім. Григорія Сковороди», старший викладач кафедри латинської мови НМУ ім. О.О. Богомольця Ельвіра Швець, провідний фахівець відділу міжнародних зв’язків НМУ ім. О.О. Богомольця

У сучасному літературознавстві проблема інтертекстуальності й досі залишається дискусійною та актуальною. На це явище не існує єдиного погляду, а термін інтертекстуальність, за спостереженням літературознавця Вільяма Ірвіна, «має майже стільки значень, як і користувачів» [17, 227]. При цьому важливо, що існування «міжтекстовості» як культурного феномену не викликає сумнівів ні в кого з науковців. Якісно новий етап досліджень цієї категорії розпочався 1969 р. зі статті Юлії Крістевої «Михаїл Бахтін: слово, діалог, роман», де авторка вперше позначила терміном інтертекстуальність спектр міжтекстових відношень. Однак, ще й не будучи так названою, інтертекстуальність впливала на свідомість і творчість митця від найдавніших часів.

Читайте також: Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI–XVII ст.

За Ю. Крістевою, будь-який текст завжди є складником широкого культурного контексту: «кожен текст вибудуваний з мозаїки цитат, це засвоєння й переінакшення іншого тексту» [18, 66]. Сьогодні зміст терміну, залежно від філософських та теоретичних засад дослідників, нерідко відрізняється від початкового, однак спільним для всіх визначень залишається твердження, що всякий текст – це «реакція» на попередні.

Спробу узагальнити сучасний зміст поняття інтертекстуальності в українському літературознавстві зробив Дмитро Кузьменко, виходячи з того, що це властивість, характерна для всіх видів мистецтва, незалежно від епохи, основа всього літературного процесу [8, 349]. «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні на різних рівнях у більш чи менш помітних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. — усі вони поглинені текстом і змішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова» [1, 218].

Д. Кузьменко загострює питання присутності в одному тексті двох або більше текстів, пошук яких може бути дещо спрощений за умови свідомого використання автором особливого літературного прийому, «виду побудови художнього тексту, коли текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів» [12, 54]. Інтертекстуальність як спосіб аналізу тексту протиставляється іманентному аналізу, що означає «виявлення зв’язків на різних рівнях художнього твору... визначення джерел ремінісценцій, смислових зсувів, що відбуваються при переході з одного контексту в інший, а також цілей, з якими автор звертається до інших текстів» [14, 260–261]. Через призму інтертекстуальності світ постає як величезний текст, в якому все колись вже було сказане, «а нове можливе лише за принципом калейдоскопу: змішання певних елементів дає нові комбінації» [7, 27].

Водночас представники західної школи наратології конкретизують поняття інтертекстуальності, пропонуючи п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів. Зокрема, Ж. Женет виділяє 1) інтертекстуальність як «співприсутність» в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо; 3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність – жанровий зв’язок текстів [5, 29]. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв’язки. Близькою до наведеного є поділ інтертекстуальності на види, розроблений російським фахівцем Н. Фатєєвою [13].

Другий із п’яти виділених видів інтертексту – паратекстуальність, була особливо поширеною в україномовних творах доби Ренесансу. Джерелами алюзій або претекстами при цьому найчастіше слугувало Святе Письмо, що давало найбагатший матеріал для посилань, а також відомі літературні твори, міфи, легенди, перекази, прислів’я і приказки. Яскравим прикладом використання Біблії у якості претексту є похвала «Пренасвятђйшей персонђ отцевской» зі збірки Кирила Транквіліона-Ставровецького «Перло Многоцінноє» (1646 р.). Твір складається з восьми глав (статей), де до кожної з них епіграфом виступає рядок з головної християнської молитви «Отче наш». Так, наприклад, до першої статті епіграфом є перший рядок «Отче наш, іже єси на небесах», де автор пише про велич та всемогутність Бога, наголошуючи на тому, що він є всім сущим на небі та на землі; до другої – «Да святиться імя твоє» – опис святості Господнього імені, і так далі. Завершується похвала, як і молитва, незмінним «Амінь», що з одного боку є даниною традиції, а з іншого – так само інтертекстуальним прийомом.

Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.

Витворені за час існування інтертекстуальних студій численні класифікації форм засвоєння іншого тексту ґрунтуються на низці параметрів. Однак більшість із них так чи інакше враховують наступні характеристики: 1) вказівка на джерело цитати, 2) дослівність, 3) позиція автора основного тексту щодо включеного, 4) функції чужого тексту, 5) часо-жанрова локалізація цитат. Шляхом аналізу цих формальних і водночас базових показників маємо на меті довести необхідність обов’язкового урахування текстів української новолатинської літератури в інтертекстуальних дослідженнях, як багатого й різноманітного матеріалу.

Поняття неолатиністика, новолатина охоплює літературні латиномовні надбання, витворені у будь-якій галузі інтелектуальної діяльності, починаючи з доби Ренесансу [20, 33], коли гуманісти-реформатори через звернення до античних зразків очистили граматику і стилістику середньовічної латини і запровадили її використання в науці та літературній творчості поза межами церкви. Найбільш інтенсивне використання латинської мови у світському житті Європи спостерігалося в XVI–XVIII ст.: ця мова впевнено панувала в науці та освіті, літературі й дипломатії. Нині у розпорядженні дослідників – різножанрова латиномовна поезія, об’ємна романістика (включно з такими маргінальними видами як порнографічний роман), історіографія, безмежна кількість наукових трактатів, величезний корпус латиномовної теології, приватна та офіційна епістолярія – «іншими словами, можна віднайти латиномовні паралелі та аналоги для всіх видів письма, що зустрічаються в національних літературах Європи» [15, 29].

Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект

Взяті тут до розгляду тексти Станіслава Оріховського, Еразма Сикста, Бартоломея Зиморовича, Андрія Абрека, Мартина Анчевського, Юрія Немирича, Яна Юзефовича лежать у хронологічному проміжку тривалістю майже два століття (середина XVI– перша чверть XVIІІ ст.) – саме на цей час в Україні припадає стрімке збільшення кількості творів, написаних латинською мовою. Отже, окреслений період можна вважати розквітом української неолатиністики1, а вибрані твори, з огляду на їхню жанрову належність (інтелектуальна, конфесійна, історіографічна, етикетна література) є показовими.

Про присутність чужого тексту у власному тогочасний автор повідомляв, виділяючи дослівні цитати за допомогою курсиву чи іншого шрифту (С. Оріховський, Е. Сикст, А. Абрек), обрамлюючи його словами «як сказав», «на думку», «говориться у …» (…). Загальновідомі та легко впізнавані, з погляду автора, рядки зазвичай не підписувалися, хоч і виділялися формально (С. Оріховський) – найчастіше це траплялося з цитатами зі Святого письма. Винятком є інтелектуальна проза Е. Сикста, де кожна дослівна цитата ретельно паспортизована, включно з рядками зі Святого Письма [22, 37]. Водночас Б. Зиморович у своєму творі на пошану Івана Дуклянина вважає за потрібне вказувати автора лише там, де чужий текст налічує майже два десятки віршових рядків – йдеться про фрагмент опису Львова із поеми «Роксоланія» (1584 р.) Себастіяна Кленовича [23, 88]. Вочевидь, спосіб поводження з чужим текстом вже в ті часи значною мірою залежав від жанрово-стильової належності твору, оскільки той самий автор, Б. Зиморович у своєму історіографічному творі «Потрійний Львів» практично скрізь вказує джерела цитат і парафразів [6].

Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича

Парафраз – не менш поширена форма включення чужого тексту до основного. Серед вибраних авторів найчастіше нею користується Ю. Немирич, він майже не вживає дослівних цитат, замінюючи їх парафразом [11]. Ян Юзефович, узагальнюючи описи подій чи додаючи нові мало відомі факти, часто посилається на слова «наших старих поляків, гідних віри»: «Те, що таке трапилося, підтвердили і людський поголос, і одностайність переповідачів (...)2» [9, 167]. Проте частіше він наводить (дослівно і без змін, як наголошує сам) уривки щоденників, спогадів і листів очевидців історичних подій: «йду за описом каноніка Якоба Ґавача, пресвітера бездоганної віри, (...) його для вірності стилю простою латиною передаю і тим же шляхом від слова до слова переходжу» [ibid., 200].

Частотними є алюзії: віртуозно обіграні автором, вони здатні поєднати змістові блоки твору: згадка про «альпійські труднощі Анібала» (природні перешкоди у військовому поході) [11], увиразнити характеристику: «ниций Хмельницький та його відданий Ахат» (супутник Енея, тут – Тугай-Бей) [23], зробити більш плавним перехід від однієї групи образів до іншої.

У взятих до розгляду творах інший текст використовується цілком свідомо, що дає змогу розглянути питання ставлення автора основного тексту до залучених ним фрагментів. Переважно це позиція інтерпретатора – що задекларовано у назві твору Е. Сикста: «Медичний коментар до праць Л. Аннея Сенеки (...)», Ю. Немирич, С. Оріховський шукають підтвердження власним тезам у творах античних істориків та мислителів (цитати і парафраз виконують ілюстративну функцію). Залежно від письменницького задуму одна й та ж особа чи подія з життя античного світу, міфологічний персонаж може тлумачитися протилежним чином – особливо легко відбувається пересування образів в етичній системі координат у тих творах, де чужий текст виконує декоративну функцію.

Автори-ретранслятори (таку позицію найчастіше зустрічаємо серед історіографів – Б. Зиморович, Ян Юзефович) оснащують об’ємні включені фрагменти мінімальним коментарем, у якому зазвичай вказується джерело інформації та наголошується на її достовірності: «Цієї облоги опис, що належить молодому Івану Божецькому, (...) я використовую і дотримуюсь, щоб розповісти» [9, 169]. Така пряма мова виконує інформативну функцію, збагачуючи розповідь неповторними деталями, однак її вилучення не загрожує творові руйнуванням змісту і структури. На відміну від своєрідного співавторства, коли чужий текст відіграє функцію важливої змістово-структурної складової частини твору: письменник не вказує джерело іншого тексту, не виділяє його формальними ознаками цитати, а вплітає у канву власного, перефразовуючи до напівупізнанності.

Так, у прозиметричному описі загибелі перших бернардинів від пошесті у Львові Б. Зиморовича: «Поки // Ніби в осінньому лісі першим морозом // Ударене листя, упали, // уражені смертельно, загинули, до християнських благ, ними ж принесених, перші з усіх батьки наблизилися» [23, 87], вишукані слова є перефразованими рядками 305 і 310 з книги VI Вергілієвої «Енеїди» [3, ряд. 310], що у перекладі Миколи Зерова звучать: «Так по лісах незліченне, як холодом першим повіє, // Листя пожовкле летить» [2, 87]. Так само другий рядок вірша, присвяченого опікунові Львова: «Вшановую захист любий і окрасу мою» [23, 91] звучить майже так само, як другий рядок оди Меценату із першої поетичної книги Горація [4].

Часо-жанрова локалізація обраних для цитування джерел зумовлювалася естетично-моральними настановами тогочасної освіти: назва домінуючої навчальної методики – imitatio antiquorum цілком промовиста. Античні тексти насичують аналізовані нами твори у різний спосіб та з неоднаковою інтенсивністю: наприклад, в інтелектуальній прозі та історіографії (С. Оріховський, Е. Сикст, Б. Зиморович) Античність, Середньовіччя й сучасність представлені майже пропорційно, в етикетних же творах античні автори упевнено домінують. Утім робити висновки про виключно жанрову зумовленість вибору джерел зарано: так, у хроніці Яна Юзефовича поодинокі цитати античних авторів лише декорують оповідь і виказують освіченість письменника, водночас у релігійній ліриці Б. Зиморовича, який не наголошує на тому, чиї саме рядки він переплітає з власними, переважають ремінісценції античних поетів та філософів. Імовірне пояснення такої відмінності в тому, що Ян Юзефович – духовна, а Б. Зиморович – світська особа, а звідси – суб’єктивні критерії відбору залучених текстів.

Характерною ознакою свого часу є тяжіння авторів аналізованих творів інтелектуальної, етикетної, конфесійної літератури до прозиметричності. Багато прозових творів містять не менше віршових, аніж прозових цитат – переважно це рядки з римської класики (Горацій, Вергілій, Овідій), серед сучасників на першому місці – Симон Симонід (Шимон Шимонович), іноді трапляються й власні вірші авторів основного тексту (Е. Сикст, Б. Зиморович). На нашу думку, прозиметр є різновидом інтертексту – і в тому випадку, коли поєднується поезія та проза різних авторів, і тоді, коли автор один – оскільки у творі сполучаються два літературні види.

На додачу до свідомо поставленої мети автора-інтерпретатора декорувати й ілюструвати власний текст, часто через кількість і якість включеного тексту він перетворювався на змістово-структурну опору, каркас твору. Доречна опція для сучасних дослідників – зазначені на берегах ім’я автора та назва твору. Така акуратність у поводженні з чужим текстом, цілком звичайна для інтелектуальної прози, не була властива етикетному жанру, однак, скажімо, Мартин Анчевський у своєму творі, що належить до парамітетики [16] робить позначки на берегах практично для кожного випадку включення іншого тексту.

Зокрема, всі цитати ретельно паспортизовані в медичному коментареві Е. Сикста до праць Сенеки, що може слугувати прикладом синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, і де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять з цитатами не лише античних лікарів, філософів, а навіть з анонімними (ймовірно, власними) поетичними рядками [21, 48]. Попри назву, Еразм Сикст цитує і коментує не тільки праці Сенеки: він звертається до стародавніх письменників, які хоча б побіжно торкалися медичних питань. Е. Сикст здійснює медичне обґрунтування, подекуди – корекцію тез римського стоїка, вибираючи цитати з його книг – найбільше (34 об’ємні фрагменти) вибрано для коментування із «Послань до Луцилія».

Читайте також: Реферат з історії медицини. Ч. 2: Еразм Сикст

Загалом, висловлені зауваги справджуються у творах окресленого періоду безвідносно до мови, якою вони написані3, чи авторства – форми співіснування чужого та основного тексту регламентуються швидше жанровою належністю. Так, один із вкрай нечисленних полономовних творів С. Оріховського – політичний трактат «Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави» – налічує 30 сторінок і понад 180 включень (дослівні цитати, парафраз, алюзії), автори яких або згадуються в основному тексті, або легко впізнавані – однак цим присутність чужого тексту тут не вичерпується. Прикметно, що взявшись до написання праці польською, Оріховський не може остаточно подолати силу тяжіння над його пером латини: цілком зрозуміле вживання сакральної мови у цитатах з конфесійної літератури, однак латинською нерідко наводяться навіть ті рядки, які в оригіналі були написані давньогрецькою (твори Аристотеля, Гомера, Платона), так само і фразеологізми, яким неважко було б знайти польські відповідники чи перекласти дослівно без втрати смислових нюансів: lupus in fabulis; ne sutor ultra crepidum; nemo id dat, quod non habet тощо. Текст трактату постає перед читачем як строкате, але впорядковане плетиво з думок і висловлювань античних мислителів, середньовічних теологів, самого автора, із мов (польська, латинська, давньогрецька), а також із античних і сучасних йому історичних та побутових реалій.

З огляду на поширеність такої тотальної інтертекстуальності, реципієнт був цілком підготований до сприйняття подібних текстів. Перебуваючи в одному з автором інтелектуальному полі, володіючи ключем до культурних кодів, він легко орієнтувався у всіх змістових рівнях, з великою імовірністю, рідше за нас зазираючи до словника. Цілком імовірно, що, за умови викладу автором виключно власних ідей та почувань, його могли б запідозрити в нескромності чи неосвіченості, а праця видалася б читачеві одноманітною і неглибокою.

Читайте також: Давня українська література: проблема наслідувальності у тексті

Таким чином, інтертекстуальність у різних її проявах віддавна була широко представлена у більшості жанрів давньої літератури української літератури, зокрема, й у латиномовних творах. Саме інтертекстуальність як надмовне явище свідчить про те, що маючи низку специфічних рис, латиномовна література залишається мовною версією національної. Виходячи з широкого розуміння інтертекстуальності, що в усі часи мала великий вплив на розвиток мистецтва, важливо повернути вітчизняній культурі шляхом введення до наукового обігу латиномовні твори, оскільки вони послужили претекстом у художній та науковій творчості нащадків їхніх авторів. Без латиномовної сторінки будуть неповними не лише наші знання про давню літературу, а й про українську культуру загалом.

1 Детальніше про це див.: 1) Л. Шевченко-Савчинська. Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст. http://www.medievist.org.ua/2013/01/blog-post_2704.html ; 2) Л. Шевченко-Савчинська. Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища http://www.medievist.org.ua/2013/02/blog-post_19.html
2 Тут і далі переклад з лат. – Л. Шевченко-Савчинської
3 Епіталама Самійла Кушевича, написана 1670 р. польсько-латинським суржиком (різновид інтертекстуальності): «Wstępujesz Waszmość Panie Doktorze teraźniejszej nocy (...) kiedy już prawie suadent cadentia sydera somnos, do stanu małżeńskiego, kiedy się zaczyna dominium lunae...» тощо, крім того, містить численні поетичні цитати [19, 179].

ДЖЕРЕЛА
  1. Барт, Р. [Текст] // Современное зарубежное литературоведение (cтраны Западной Европы и США): концепции, школы, термины / состав. И.П. Ильин, Е.А. Цурганова. – М: Интрада, 1996. – С. 320.
  2. Білецький, О.І. (упорядник) [Текст]: Антична література: Хрестоматія (2-ге видання). - Київ: Радянська школа, 1968. – 612 с.
  3. Вергілій. Енеїда, ч. VI. [Електронний ресурс]. - latindiscussion.com. Режим доступу:http://latindiscussion.com/forum/viewtopic.php?f=5&t=751#p3547.
  4. Горацій. Оди. Книга І, 1-ий вірш. Ода до Мецената. [Електронний ресурс]. – Google Books. Режим доступу: http://books.google.com.ua/books
  5. Женетт, Ж. Фигуры [Текст]: в 2-х т. Т.1. / Ж. Женетт; пер. с фр.; общ ред. и вступ. ст. С.Н. Зенкина. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. – 472 с. – Перевод изд.: Figures / G. Genette. – Paris: Editions du Seuil, 1972.
  6. Зиморович, Б. Потрійний Львів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
  7. Ильин, И.П. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение (cтраны Западной Европы и США): концепции, школы, термины / состав. И.П. Ильин, Е.А. Цурганова. – М: Интрада, 1996. – С. 320
  8. Кузьменко, Д.Ф. Сучасні підходи до тлумачення поняття «інтертекстуальності» [Текст] /Д. Кузьменко // Літературознавчі студії. – 2008. – 21. – С. 347–351.
  9. Летопись событий в Южной Руси Львовского каноника Яна Юзефовича 1624–1700. – с. 115–212 // Сборник лЂтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси / Под. ред. В. Б. Антоновича. – К., 1888. – 386 с.
  10. Мітосек, З. [Текст] Теорії літературних досліджень. – Сімферополь: Таврія, 2005. – 408 с.
  11. Немирич, Ю. Роздуми про війну з московитами, 1634 року. Літопис. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm.
  12. Руднев, В.П. [Текст] Интертекст // Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века. – М.: Аграф, 1997.- 384 с.
  13. Фатеева, Н. А. [Текст] Интертекст в мире текстов. Контрапункт интертекстуальности. – КомКнига, 2007. – 282 с.
  14. Хализев, В.Е. [Текст] Теория литературы. – М.: Высшая школа, 1998. – 398 с.
  15. Binns, James. [Text] Harriot and the Latin Culture of His Time. The Durham Thomas Harriot Seminar. Occasional Paper No 9. 1993. – 520 p.
  16. Campus intra et supra campum... per Martini Anczowski... Львів. 1676. 
  17. Irwin, William. [Text] Against Intertextuality // Philosophy and Literature. – The Johns Hopkins University Press, 2004. – v28, Number 2. – 388 p.
  18. Kristeva, Julia. [Text] Desire in Language: A Semiotic Approach to Literature and Art. – New York: Columbia University Press, 1980. – 240 p.
  19. Łoziński, W. [Text] Lwow starozytny II. Patrycyat i mieszcanstwo Lwowskie w XVI i XVII wieku. – We Lwowie Gubrynowicz i Schmidt, 1890. – 306 с.
  20. Neo-Latin. [Text]: The American College Dictionary: Random House, 1966. – 610 p.
  21. Sixtus, Erasmus. [Text] Commentarius medicus in L. Annaei Senecae opera... Leopoli, 1627.
  22. Sixtus, Erasmus. [Text] O cieplicach we Skle Ksiag Troie. Przez Erazma Syxta... Замостя. Polska biblioteka internetowa. 1617. [Electronic resourse]. – Acces mode http://www.pbi.edu.pl/book_reader.php?p=53043,
  23. Zimorowicz, Bartholomaeum. [Text] Domus virtutis et honoris, // Thaumaturgus Russiae, Beatus servus Dei Ioannes de Duchla. 1672., с. 81–104.