Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології)

У часи Ренесансу українці вихованці західноєвропейських університетів ставали засновниками потужних освітніх осередків в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й становлення вітчизняної вищої освіти. Так, 1576 р. князем Костянтином Острозьким, який отримав хорошу освіту за межами України, була заснована Острозька греко-слов’яно-латинська академія, навколо якої гуртувалися визначні вчені і митці того часу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Лаврентій Зизаній, Дем'ян Наливайко, Андрій Римша та інші. На загал характерною рисою українського православного духовенства (не кажучи вже про світських культурних діячів) було те, що дотримуючись батьківської віри, вони не відкидали духовних здобутків латиномовного світу і не припиняли з ним жвавих контактів.

Людмила Шевченко-Савчинська, к. філол. н., докторант двнз «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», старший викладач кафедри латинської мови Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця

Першим письмовим свідченням про використання в Україні-Русі латинської мови могло б служити інтенсивне листування Данила Галицького з папою римським Інокентієм IV (сер. XIII ст.), у ході якого князь намагався заручитися підтримкою у боротьбі з монголо-татарською навалою і увійти в єдиний духовний orbis terrarum західно-європейськийх народів, межі якого визначалися поширенням католицизму і латинської мови. Наступні півтора століття вживання латинської мови на українських землях обмежується релігійною сферою: монастирі францисканського ордену, заснованого 1209 р. та домініканського ордену (1220 р.) на момент коронації Данила Галицького вже не один десяток років діяли у Львові, Перемишлі, Галичі, Києві. На другу половину ХІІІ– першу ХІV ст., коли Україна потрапляє з-під монголо-татарського гніту під зверхність Литви, припадає розквіт літописної, ораторсько-учительської прози та літератури «високих жанрів»: житія, проповіді, похвальні слова, серед яких практично неможливо знайти латиномовні твори. Однак контакти з латиномовною літературою не припиняються, завдяки чому у нас розростається жанр перекладної повісті («Книга о Таудалі-рицері» – переклад латиномовного оригіналу ірландського походження XII ст., «Повість про трьох королів-волхвів» – переклад з латини повісті німецького кармеліта Й. Гільдесгамського XIV ст., «Муки св. Георгія» – переклад латиномовної католицької версії з Чехії тощо).

У часи Ренесансу українці вихованці західноєвропейських університетів ставали засновниками потужних освітніх осередків в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й становлення вітчизняної вищої освіти. Так, 1576 р. князем Костянтином Острозьким, який отримав хорошу освіту за межами України, була заснована Острозька греко-слов’яно-латинська академія, навколо якої гуртувалися визначні вчені і митці того часу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Лаврентій Зизаній, Дем'ян Наливайко, Андрій Римша та інші. На загал характерною рисою українського православного духовенства (не кажучи вже про світських культурних діячів) було те, що дотримуючись батьківської віри, вони не відкидали духовних здобутків латиномовного світу і не припиняли з ним жвавих контактів. Таке ж сприйняття спостерігаємо і в середовищі міщан України та Білорусі: православні братства (Львівське, бл. 1585 р., Городоцьке, 1591 р., Київське, бл. 1615 р., Луцьке, 1617 р. тощо) організовували та утримували власні школи, де викладання велося рідною мовою, водночас велика увага приділялася опануванню давньогрецької, латинської та польської мов.

Читайте також: До проблеми Ренесансу в українській літературі

Проте, безперечно, серед навчальних закладів найбільше значення для поширення латинської мови в Україні мали навчальні заклади Товариства Ісуса Христа (єзуїтські колегіуми), що розповсюджуються на території України з пер. пол. XVII ст. Черпання з латинсько-католицької скарбниці, прищеплення пан’європейських культурних стереотипів, релігійної толерантності (міжконфесійних конфліктів у стінах Товариств Ісусових історичними джерелами не зафіксовано) мали позитивне значення для поступу українського суспільства. Знаковими постатями серед українців-католиків є вихідці з Галичини та прилеглих земель: згадувані Юрій Дрогобич (XV ст.); Павло Кроснянин, Микола Гусовський (кін. XV – поч. XVI ст.); Станіслав Оріховський, Себастіян Кленович, Симон Пекалід (XVI ст.); Ян Домбровський, Шимон Шимонович (кін. XVI – поч. XVII ст.) та ін. Їхні твори – як поетичні, так і прозові – були незаслужено замовчуваною протягом століть сторінкою історії української літератури, а, отже, української історії. Однак уже сьогодні важко уявити вітчизняну літературу без цих імен.

На початку XVII ст. роль духовного осердя повертає собі Київ, приваблюючи свідомих громадян із усіх куточків України. «Перша причина, чому нашому народу потрібна латинська наука, та, щоб нашу Русь не називали дурною Руссю (...) Бог дасть, грека буде ad chrum, а латина – ad forum» [16; 93] – пише Сильвестр Косів, автор деяких польсько-латинських видань Києво-Печерської Лаври, чим засвідчує черговий етап зростання в Україні прагнення прилучитися до культурних набутків західноєвропейських народів. 1631 р. школа при Києво-Печерській лаврі об’єднується зі школою Київського братства – так розпочинається історія визначного українського освітнього центру на православній основі – Києво-Могилянської колегії – згодом академії. Розквіт її діяльності припадає на кін. XVII– поч. XVIII ст. цьому значною мірою сприяє орієнтація академії на кращі освітні традиції Західної Європи: зокрема, за основну мову викладання у Києво-Могилянській академії слугувала латинська, якою читалися всі курси, окрім граматики церковнослов’янської мови та православного катехізису.

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

З часом сфера використання латинської мови в Україні дедалі звужується, дещо довше, до початку XIX ст. затримавшись у Закарпатті (Йоаникій Базилович, Андрій Гавелич, Василь Довгович, Андрій Дудрович, Петро Лодій). Література латинською мовою, що творилася українцями, в Україні, про Україну, різноманітна у жанрово-тематичному відношенні і піддається доволі чіткому категоріюванню – це полемічно-публіцистичні твори, релігійно-філософська лірика, історіографічні, інтелектуальні, етикетні твори. Жанровий поділ латиномовної спадщини в українській літературі кін. XV—поч. XIХ ст. на тлі системи жанрів української літератури XV–XІХ ст., визначення міри відповідності класичним зразкам у порівнянні з україномовними творами одного жанру – ці важливі, з огляду на величезний обсяг написаного, аспекти досліджень української неолатиністики були започатковані вітчизняними вченими у 80-і рр. ХХ ст., отримали продовження у нашій роботі [20] і потребують подальшого вивчення.

Адже аналіз наукових трактатів із медицини, астрономії, філософії Юрія Дрогобича, Касіяна Саковича, етнографічні описи Яна Ласіцького та ін., дасть більш чітке уявлення про рівень наукових знань у різних галузях, їх поширення в українських землях, а також про коло зацікавлень учених того часу, виражальні засоби, якими вони послуговувалися для передачі своїх ідей та роздумів. Релігійно-публіцистичні твори, які належать перу Станіслава Оріховського, Іоана Габриєловича, Аникити Мазурковського, Якова Суші, Максиміліана Рилла, анонімним авторам – це і затяті полемічні трактати, і філософські рефлексії на релігійну тематику, й історії окремих конфесій – їх дослідження допоможе пролити світло на окремі етапи розвитку суспільної думки та історії України.

Українська епістолографія, що виникає за часів Київської Русі, від початку позначена впливом античної форми. Розвиткові української традиції сприяли латиномовні листи і послання українських культурних діячів XV—XIX ст., що відображали життєвий досвід, світогляд, естетичні уподобання та політичні погляди своїх авторів, індивідуальні риси адресанта, ставлення до адресата тощо (епістоли Станіслава Оріховського, Андрія Бачинського). Залишаючись фактом приватного життя своїх авторів, листи культурних діячів часто стають свідченням культурного життя нації (Григорій Сковорода). «Навіть і в листах слов’янськими мовами зустрічаємо латинські уступи, цитати або окремі формулювання, зокрема – якщо автори потребували термінологічного виразу для своєї думки. Крім того, латинські уривки, цитати, послання й цілі плани проповідей знаходимо в слов’янських проповідях українських проповідників» [19; 267].

Продовження і поглиблення студій потребує історіографічна проза Симона Окольського, Яна Юзефовича, Йоаникія Базиловича, Михайла Лучкая, Михайла Гарасевича та інші твори – передусім різноманітні літописи та хроніки менш відомих чи анонімних авторів, які послуговувалися латиною. Вони є важливим джерелом історії, а основне – дають уявлення про ставлення до певних подій з боку представників різних соціальних верств та етнічних груп населення України, тодішні засоби і способи викладу.

Хоча вже за тогочасними правилами, історик мусив нічого не вигадувати, а писати лише правду, не керуючись ні дружбою, ні ненавистю [8; 116], на сторінках тогочасних видань розквітає ідеалізуючий біографізм, який перебуває в тісному сусідстві з численними видами етикетної літератури. Активний розвиток етикетної поезії та прози – характерний вияв ренесансного антропоцентризму, що повернув до широкого вжитку численні призабуті жанри, які, беручи початок в античності, сприяли утвердженню людського начала в літературі пізніших часів. На тлі надзвичайно важливих історичних подій героїко-патріотична тема в літературі посідає провідне місце і не лише не поступається похвальному жанру, а, найчастіше, включає його.

Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко

У першому східно-слов’янському закладі університетського типу – Києво-Могилянській академії існували лінгвістичні (інфима, граматика, синтаксима) та власне літературні, вищі класи поетики та риторики. Кожен викладач, беручись до своєї справи, мав скласти власну поетику або риторику. Часто результати праці значно перевершували рівень простого посібника – прикладні поетики та риторики суміщали функції літературознавства та літературної критики, які на той час ще не були окремими науковими дисциплінами. Шкільні латиномовні курси поетичного та ораторського мистецтва, датовані XVII–XVIII ст., збереглися у достатній для сучасних досліджень кількості, попри те, що більшість із них – рукописні (Fons Castalius, 1685; Lyra, 1696; Amnis, 1720; В. Новицький Via lactea, 1736; Т. Олександрович, Praecepta de arte poetica, 1743; Г. Кониський Praecepta de arte poetica, 1746; Subsidium Rhetoricum, 1670; І. Волянський Rhetor Roxolanus, 1689; Concha, 1698 та ін.). Найвідоміші зі збережених – Hortus poeticus М. Довгалевського (1736/1737), De arte poetica (1705) і De arte rhetorica (1706/1707) Ф. Прокоповича, перекладені українською, а отже, повернені до широкого наукового вжитку в 70-их рр. ХХ ст.

Збираючи інформацію про етикетну літературу, аналізувати праці саме цих двох авторів цікаво і важливо: не важко помітити, що, хоча часова відстань між написанням посібників незначна, більше за те, М. Довгалевський написав своє керівництво пізніше за Ф. Прокоповича, Hortus poeticus є кодексом правил барокового митця, а De arte poetica, і ще більше De arte rhetorica – класициста. Таким чином, ці праці, створені на зламі XVII—XVIIІ ст., фіксують поступове проникнення в українську літературу класицистичних тенденцій. При цьому і в першій, і в другій поетиці (так само в риториках згаданих авторів) значна увага відводиться різновидам етикетних творів, що послужили вихідним матеріалом для формування того, що сьогодні зветься белетристикою.

М. Довгалевський першим видом поезії називає епічну поезію, яка повідає про подвиги невигаданої особи, у Ф. Прокоповича це називається епопеєю – поетичним твором (розмір – гекзаметр), де за допомогою вимислу розповідається про «подвиги знаменитих мужів, царів, вождів, скорботні війни». На відміну від Ф. Прокоповича, М. Довгалевський не обмежуються загальною характеристикою епічного жанру й одразу розділяє епічну поезію вісім видів: твори з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), похвали особі за вчинок або якість – енкомії (encomiastiсa seu panegyrici), звинувачення (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica), та поховальна (epicedia). Залишаючи для зацікавлених можливість детальніше ознайомитися з різновидами етикетної літератури тут: [24], розглянемо лише окремі з них – передусім найпоширеніші, якщо судити зі збереженого матеріалу, епіталами та епіцедії.

Читайте також: Етикетна латиномовна поезія в українській літературі 16-18 ст.

Віршована епіталама – згідно з М. Довгалевським, вид епічної поезії, «поема на честь шлюбу знатних молодого і молодої, написана в гекзаметрах» [3; 49]. Епіталами (гр. έπιθαλάμια – весільний обряд) та гіменеї (від імені бога Гіменея) виникли у VI–VIII ст. до н. е. із грецької обрядової поезії і тривалий час зберігали деякі фольклорні мотиви (величання нареченого і нареченої, прощання з дівоцтвом тощо). У Середні віки цей вид поезії не культивувався, повернення до нього відбувається лише в добу утвердження в Європі ренесансного гуманізму (XV–XVI ст.). В українській літературі весільні латиномовні величання набувають особливої популярності у XVII ст. Їх авторами є як учні єзуїтських колегіумів, українсько-польські письменники-гуманісти (Павло Русин із Кросна, Ян Дантишек, Ян Вислицький, Ян Квіткевич), так і спудеї Києво-Могилянської академії, а також поети «Мазепиного кола» (Пилип Орлик) та Чернігівського культурного осередку. Як вид літературної творчості епіталама починає занепадати наприкінці XVIIІ ст. У весільному творі (epithalamica) – авторові належало представити молодят в образах благородних тварин або небесних світил (часто це залежало від того, що саме зображувалося на родових гербах), чиєю долею мудро розпоряджаються небожителі-олімпійці. Похвали виголошувалися не лише молодим особисто, а й їхнім звитяжним родичам, зазвичай більша увага приділялася знатнішому роду. Заможне подружжя обов’язково удостоювалося кількох таких поем.

Наступним різновидом епічної поезії, за М. Довгалевським є поховальний твір (epicedia) – поема, написана гекзаметром, у якій автор «описує плач і сльози друзів, воїнів, батьківщини героя, а також може оплакувати всі доблесті та користь, втрачені для рідної землі, і все це можна злагіднити хвалебним співом. Тут часто вживаються вигуки — звернення до смерті — або описується непостійність життя» [3; 232]. Анонімний «Епіцедіон» (1584) – перший відомий твір цього виду в українській літературі.

Ще один вид етикетних творів, на якому варто спинитися детальніше, – енкомії (encomiastia), які прославляють окремий звитяжний вчинок героя або його чесноту. Віршовані похвали, написані гекзаметром, автори поетик класифікували як різновид епічної поезії. Прозові промови такого ж змісту у риториках називалися панегіриками (panegyrici). В історії похвального жанру енкомій – гімн на честь певної особи – є попередником панегірика. Термін «панегірик» увів до літературного обігу у 380 р. до н. е. письменник і ритор Ісократ, назвавши так свою патріотичну промову на всенародних зборах афінян. Йому також належить розроблена теорія красномовства, на основі якої сформувався жанр панегіричної промови на честь видатної особи, переважно – можновладця.

В українській літературі до 30-х рр. XVII ст. енкомії писали переважно книжною українською, Петро Могила вводить серед київських поетів звичай віншувати своїх співвітчизників польською та латиною. Низки енкомій та панегіриків свого часу удостоївся ректор Києво-Могилянській академії Йоасаф Кроковський: «Визначні почесті у День народження» (1708) Івана Нарольського, «Дім благочестя» (1708) Андрія Хмарного та ін. За твердженням О. Левицького, найбільшу славу панегіриста заслужив Стефан Яворський, який отримав у КМА звання «poeta laureatus» – (лавроносного поета). Відомими творцями похвальних віршів того часу були Опанас Заруцький, Микита Соколовський, Гнат Бузановський, Пилип Орлик, Олександр Бучинський-Яскольд, Михайло Козачинський.

Окрім епічної, київські риторики виокремлюють інші види поезії: трагічна, комічна, сатирична, буколічна, землеробська, елегійна. Особлива увага в поетиках уже згаданих авторів приділена ліричній поезії як «мистецтву складати короткі пісні, де висловлюється радість, торжество, бажання, хвала, осуд не тільки осіб, але і тварин, предметів часів і місць» [13; 441]. Головне завдання лірики – «принести насолоду завдяки квітучим тропам, безлічі сентенцій, красивим словам, прекрасному поєднанню стоп» [3; 211]. Саме до різновидів ліричної поезії автори давніх українських поетик відносили оду, гімн, дифірамб. Ода (гр. ωδή – пісня, ліричний вірш) – похвальний віршований твір, у якому видатні особи, відомі історичні події чи надзвичайні явища природи описані в особливо урочисто-патетичному тоні. В Україні одописання не набуло значного поширення, хоча перші оди, написані книжною українською, латинською та польською мовами, датуються XVI cт., – замінну щодо цього жанру функцію у нас виконують енкомії-панегірики. На початку XIX ст. під російським впливом з’являються нечисленні твори українських письменників, названі одами, швидше, умовно, як, наприклад, написана І. Котляревським «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю… Куракіну» яку лише згодом було перейменовано на оду П. Кулішем. Проте автори українських шкільних поетик подають п’ятнадцять способів написання од, демонструючи обізнаність з теорією літератури. Дифірамб (гр. διθύραμβος – епітет Вакха) урочистий величальний вірш, первісно – пісня, виконувана на святі збирання винограду в давній Греції, присвячена Вакху або іншим богам. М. Андрущенко пропонує відносити сюди ж в українській літературі різноманітні привітальні вірші на Великдень та Різдво, що заміняли собою колядки [1; 53]. Гімн (гр. ύμνος – похвальна пісня на честь богів, героїв та переможців) – єдиний із трьох видів грецької лірики, який не втратив музичного компоненту. У середньовіччі виникають релігійні гімни, присвячені Богу та святим. У такому ж наповненні розглядають у свої поетиках гімни М. Довгалевський та Ф. Прокопович. Збереглася велика кількість гімнів, написаних київськими письменниками переважно у XVIII ст., – ці твори славлять церковні свята, ікони та святих, написані переважно церковнослов’янською мовою. Геральдична поезія у ті часи не завжди виділялася в окремий вид. Так, М. Довгалевський, поетика якого чи не найбільшою мірою відбиває риси барокового стилю, підписи під гербами розглядає серед прикладів у розділі, присвяченому емблемам.

Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору

Розгляд описів численних видів похвальних творів на сторінках тогочасних поетик засвідчив: такі твори відносили до двох поетичних видів – 1) епічного (поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії – похвальні віршовані промови (encomiastiсa), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), хвала наукам (pathetica) та поховальна (epicedia); 2) ліричного (ода, дифірамб, гімн). Усі різновиди, про що свідчить уже їхня назва, зародилися у давній Греції, (за винятком хіба що dirae – проклять, однак у грецькій літературі, безумовно, існували відповідні різновиди – наприклад, філіппіки). Вказані два види поезії походять від різних видів мистецтва: епічний з риторики, ліричний – з хорових народних співів. Цим зумовлені їхні основні відмінності: у формі (лірика – це вірші, епіка – поеми), віршовому розмірі (епічні твори належало писати гекзаметром, а, скажімо, оди – десятирядковою строфою з порядком римування рядків АбАбВВгДДг, де великими літерами позначені жіночі, малими – чоловічі рими). Проаналізувавши тогочасні шкільні курси поетик XVII–XVIII ст., російський учений початку минулого століття В. Мочульський також вказував на те, що їхні автори називали етикетні твори поемами і відносили їх до епічних творів, оду ж – до лірики [11; 360].

Аналіз класифікації літературних жанрів, здійснений у діахронії – від античних часів через поетики Ренесансу та пост-ренесансних епох з урахуванням традиційної в українському літературознавстві класифікації за родами і видами, дає підстави, стверджувати: твори, призначені уславлювати або ганити певну особу (явище) чи окремий вчинок – переважно з нагоди конкретної події у людському житті (в сукупності – етикетна література) за формою поділяються на прозові, що належать до епічного жанру, та поетичні, що належать до ліро-епічного жанру і поділяються на епіталами, епіцедії, енкомії, евхаристику та ін. Інші твори хвалебного спрямування: ода, дифірамб, гімн, пеан належать до лірики, геральдика – до емблематики. Такий поділ підтверджується формально-змістовими ознаками великої кількості проаналізованих нами латиномовних текстів.

Вкотре доводиться закликати сучасних дослідників давньої літератури не вживати як абсолютний синонім до «етикетна» прикметник «похвальна» чи «хвалебна» література, оскільки це справедливо лише стосовно частини етикетних творів – тих, які містять похвалу[1]. Водночас прикметник «етикетний, а, е» своїми коренями сягає давньогрецького ηθоζ – побут, звичай, характер та похідного від нього прикметника ηθικόζ – звичаєвий, моральний. Спільнокореневим є запозичений із французької слово etiquette, етикет – зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності спершу при дворах монархів, згодом – дотримання правил поводження, що склалися в суспільстві. Спостереження за новою хвилею процесів, спрямованих на унормування літературознавчої термінології, допомогли нам виявити позитивну тенденцію вживання нині у цьому контексті терміна «етикетна література». Однак цей процес ще не завершився, а відтак спостерігаємо тлумачення прикметника «етикетний» у прикладному, позалітературному значенні, як у передмові до передмові до збірки «Українська поезія. Середина XVII ст.» [16; 12]. Мусимо констатувати, що проблема коректного терміновживання у цій царині давня і дає про себе знати у тих же київських поетиках: так, у Fons Castalius [22; 150] у визначенні віршованої похвали окремому вчинку або чесноті героя енкомій замінено на панегірик, термін із галузі риторики, та ще й віднесено цей вид віршів до ліричної поезії. Услід за авторм Fons Castalius так чинитиь і видатний сучасний медієвіст В. Маслюк [10; 147].

Це очевидний наслідок втрати терміном «панегірик» первісного значення підвиду етикетної поезії (на це вказує також М. Андрущенко, [1; 43]) і набуття нового – «хвалебний вірш узагалі». Дрейфування значення терміна виразно негативно позначилося на уявленні літературознавців про суть позначуваного ним явища: етикетна поезія, згідно вчення давніх теоретиків поезії, належала до епічного жанру і включала поміж іншим прокляття, утішні вірші, патетику [ibidem; 37], а не лише похвали особі. «До епосу відносили всі основні види етикетних віршів: віншування, панегірики, подяки, заклики, плачі тощо» [16; 7].

Наступною некоректністю є підміна понять «сервілізм» – «панегіризм». За визначенням О. Савчук, саме «панегіризм» – основна причина, що викликала неприязнь до латиномовних творів XVI–XVIII ст. не в одного покоління наступників. Ризикнемо припустити, що неприязнь наступників викликало не засилля окремого виду одного з літературних жанрів, а таки сервілізм. До того ж, судячи про вірш (а тим паче про цілу епоху), завжди слід пам’ятати про значну різницю між тодішніми і нинішніми критеріями оцінки мистецької вартості літературного твору. Не буде також справедливо судити про твір, виходячи передусім з того, на потребу чи з натхнення він був написаний – адже нерідко визначити це напевно вже неможливо. У тому разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), варто користуватися терміном «сервілізм». «Панегіризм» слід використовувати обережно, оскільки сьогодні це не термін, а, швидше, ярлик[2]. Утім вирази з прикметником «панегіричний» та аналіз їхнього контексту свідчать про те, що діапазон значень цього прикметника останнім часом змістився від негативного «підлабузницький» до більш нейтрального «похвальний». Багатолітнє звинувачення авторів етикетної поезії у нещирості змінюється на визнання того, що «ці похвали в українських панегіриках були продиктовані не самою лише літературною модою: вони мали підстави також і в самому побуті, що складався під впливом більш глибоких причин» [12; 147].На жаль, сьогодні значення літературознавчого терміну «панегірик» бажають знати лише окремі науковці, решта ж використовують його у широкому, побутовому сенсі. Натомість означення «етикетна» у визначенні етикетної літератури заміщується некоректним «панегірична» або, що вже зовсім дивно, «одична (похвальна)» [9; 107]. Може, авторка надихнулася на розширення слововживання цього прикметника віршем Анни Ахматової «Мені ні до чого одичні раті»? Бо знайти витоки викорстання цього терміну саме в іншому значенні, окрім чогось, властивого безпосередньо одам, не вдалося. Так, Словник літературознвчих термінів подає цей прикметник у сполученні «одична строфа» [7; 284], а О. Дубровська, простежуючи еволюцію жанру оди, – у контексті на зразок «одичні твори» «одичні особливості» [4] тощо.

Розв’язання термінологічної проблеми використання як абсолютних синонімів понять етикетна, панегірична, одична поезія є важливим і актуальним, бо це сприятиме унормуванню української літературознавчої термінології, а отже, і вітчизняної наукової термінології загалом. Ілюстрацією того, які незручності спричиняє порушена проблема, може служити досвід однієї з перших у новій хвилі дослідниць української неолатиністики О. Савчук. Вона, розглядаючи різні види латиномовної етикетної поезії – енкомії, епіталами, генетліакони, зразки яких наявні у творчості Павла Кроснянина, користується поняттям «панегірично-злободенні вірші» авторство якого, імовірно, належить їй самій, у різних варіаціях: «злободенні панегіричні вірші» [14; 10], «злободенно-панегірична поезія» а також «панегірики (вітальні, поздоровчі, вдячні, похвальні, твори з побажанням щасливої дороги особі, яка вирушає в подорож)».

Читайте також: Національна свідомість у контексті української католицької традиції

А проте власне панегіриків, які є величаннями без стандартного приводу на зразок весілля, дня народження тощо, не так і багато. Однак у пізніші часи, коли популярність віншувань підупала і зрештою обернулася на повну свою протилежність, панегіриками (терміном, що позначав найбільш універсальний прозовий вид етикетної літератури) почали називати загалом увесь масив похвальних творів. Таким чином, під сильним сумнівом опиняється поширене уявлення про те, що найчисленнішими (навіть з поправкою – серед збереженого матеріалу) були саме «панегірики» насправді – енкомії. Щоб пересвідчитися у тому, що це не так, досить проаналізувати зміст каталогу стародруків, виданих в Україні у XVII–XVIII ст. [5]. Якщо говорити лише про латиномовні пам’ятки, заявлені у цій праці, то серед них упевнено переважають епіталами та епіцедії.

Отже, для запобігання некоректного використання літературознавчих термінів, якими є пов’язані між собою «етикетна література» (як загальне поняття) та «панегіричні твори» (частковий вияв загального), слід користуватися першим, коли йдеться про риторичні прозові твори епічного, а також вірші ліро-епічного жанру, призначені уславлювати або ганити певну особу (явище) чи окремий вчинок – переважно з нагоди конкретної події у людському житті; та означенням «панегірична» (література, проза) – щодо прозових творів, які прославляють окремий звитяжний вчинок героя, оскільки панегірики – це однин із видів етикетної прози, як енкомії – вид етикетної поезії поряд із епіталамами, епіцедіями тощо. Використання квазі-термінів щодо віршованих віншувань: «весільний панегірик» «поховальний панегірик» «панегірик з нагоди дня народження» тощо (при тому, що перший має назву епіталама, другий – епіцедій, третій генетліакон), свідчить про погану обізнаність з предметом, а за рівнем коректності дорівнює словосполученням на зразок: «фруктовий овоч».

Також хибним є твердження про засилля хвалебних творів у давній українській літературі, зокрема коли йдеться про її латиномовну сторінку. У творах неолатиністики представлені практично всі жанри, які наявні у давній українській літературі, написаній іншими мовами, що залучалися до літературного процесу. Адже неолатиністика – це не відокремлений острів у річищі тогочасної літературної творчості, а одна із течій поряд з україномовною, полономовною, а згодом – російськомовною. Величезний масив написаного латинською мовою у нашій літературі усе ще чекає на комплексні ґрунтовні дослідження. Українська неолатиністика здатна допомогти нам у пошуках відповіді на особливо важливе на сучасному етапі розвитку суспільства питання про місце і роль України в європейському культурному просторі. Саме ці тексти, які належать українським за походженням, місцем проживання чи самовизначенням авторам, здатні звільнити нас від залишків комплексу меншовартості української культури, оскільки неспростовно свідчать про її приналежність до загальноєвропейського русла розвитку, не виключаючи рис своєрідності.

[1] Уже згадуваний різновид епічного жанру, прямо протилежний за змістом до енкомій – прокляття (dirae), твори, у яких замість похвали на адресу певної особи висловлюються звинувачення і ганьба.

[2] Твердження на зразок: «Панегіризм став чи не основною причиною безплідності української літератури другої половини XVII i XVIII ст. (…)» [6;.16] – можна пояснити двома причинами: з одного боку, добрим станом збереження значної кількості величальних текстів і недостатньою обізнаністю з тогочасними давньоукраїнськими творами інших жанрів та підходом до цілого пласту давньої літератури із сучасними автору естетичними мірками – з другого.

СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Андрущенко М. Парнас віршотворний. – К.: Укр. книга, 1999. – 208 с.
2. Голенищев-Кутузов И.Н. Итальянское возрождение и славянские литературы XV–XVI вв. – М., 1963. – 416 с.
3. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К.: Мист-во, 1973. – 436 с.
4. Дубровська О., Еволюцію жанру оди на зламі століть (кін. XVIII – поч. XIX ст.). Дис. … к. філол. н. Донецьк, 2003. – 219 с.
5. Запаско Я.П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. – У 2 кн. – Кн. 1. (1574–1700). – Львів: Вища шк., 1981. – 135 с. – Кн. 2. (1701–1764). – Ч. 1. – Львів: Вища шк., 1984. – 131 с. – Ч. 2. – Львів: Вища шк., 1984. – 127 с.
6. Левицький О. Афанасий Заруцкий, малорусский панегирист кон. XVII– нач. XVIII в. – К., 1896. – 21 с.
7. Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – Вид. 3-е, перероб. і допов. – К.: Рад школа, 1971. – 487 с.
8. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи» 2000. — 472 с.
9. Літературознавчі обрії. Вип. 17. К., 2010.
10. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII– першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К.: Наук. думка, 1983. – 234 с.
11. Мочульський В. Отношение южно-русской схоластики XVIII в. к ложноклассицизму XVII в. // Журн. М-ва нар. просвещения. – СПб., 1904, авг. – С. 351–372. – 360 с.
12. Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII вв. – Кн. 1. – Л., 1926. – 176 с.
13. Прокопович Ф. Сочинения. М.–Л.: Изд-во АН СРСР. – 1961.– 512 с.
14. Савчук О.М. Творчість Павла Русина з Кросна і деякі питання рецепції латинської традиції в українському віршування XVI–XVIII ст.: Дис. … канд. філол. наук. – К., 1994. – 209 с.
15. Тітов Ф. Стара вища освіта на Україні. К., 1924, 310 с.
16. Українська поезія. Середина XVII ст. / Упорядник В.І. Крекотень, М.М. Сулима. – К.: Наук. думка, 1992. – 679 с.
17. Українська поезія: кін. XVI– поч. XVII ст. / Упор. В.П. Колосова, В.І. Крекотень. – К.: Наук. думка, 1978. – 432 с.
18. Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Зібр. тв. – Т. 45. – 598 с.
19. Чижевський Д.I. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія» 2003. — 568 с.
20. Шевченко-Савчинська Л.Г. Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI—XVIII ст. Дис. ... к. філол. н. Київ, 2005. – 253 с.
21. Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków, 2004.
22. Fons Castalius ad hauriendum sitienti eruditae iuventuti intra montana Kijoviae in Collegio Kiovo-Mohileano excussut et caet … anno Domini quo deliberaturis honores fluxerat ad cunas postquamaqua vivax (1700). – 189 арк.
23. http://litopys.org.ua/dovg/dovg05.htm#plid1 [Електронний ресурс]
24. http://www.medievist.org.ua/ [Електронний ресурс]
25. Naratowski. Stan wLoscianski w utworach doby renesansowej. «Lud» t. XIX, XX, 1916–1919; 131 s.