Людмила Шевченко-Савчинська, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди – Національний медичний університет імені О.О. Богомольця
Одним із найбільш об’ємних, багатогранних і частотних образів у творах українського мислителя є дорога і людина на ній – тобто мандрівка. Дмитро Чижевський у праці «Філософія Григорія Сковороди» вказує, що серед основних образів, символів світу, вживаних мислителем, є життя як подорож (суходолом чи морем) – «прастарий поетичний образ, що його зустрінемо вже в Плятона» [10, с. 171]. Справді, відлік свого існування в європейській літературі образ дороги-мандрівки веде з Античності, проте його витоки знаходимо значно глибше, у фольклорі та деяких інших видах народної творчості. Причому не важко помітити, що зв’язок цього архетипного образу в глибинних пластах фольклору різних народів (не лише в Європі) швидше паралельний, аніж послідовний – імовірно, через його цілковиту очевидність.
Читайте також: Фольклоризм козацьких літописів: джерела і художній дискурс
За словами дослідниці Ганни Осадко, архетипні образи – це найдавнішй пласт, з якого образи переходять у наступний, більш об’ємний, стаючи образами-символами. Найбільш поширені і глибокі символи, які є своєрідними сигналами часового, ментального, авторського бачення світу, естетичної орієнтації митця, називають знаковими образами-символами – саме вони маркують епоху, стилістичний напрям, національну належність автора та його індивідуальні риси. «Будучи надзвичайно гнучкими, знакові образи-символи можуть утворювати нові смисли, набувати нових рис залежно від часу та місця створення, залишаючись сталим у найголовнішому – своїй внутрішній ідеї» [5, с. 6].
Яскравою ілюстрацією цієї думки можуть слугувати рядки зі згаданого вже дослідження Д. Чижевського, який зазначає, що людина бачилася Платону сліпим мандрівником, «для Оріґена є світ – «море, з його хвилями та гореччю». Екгарт хоче витягнути людину зі «скаженого, бурхливого моря цього світу». В Тавлєра людина «везе такий дорогий скарб цим грізним морем». [10, с. 171]. Архетипний сюжет подорожі, репрезентований ще міфом про Одіссея, знаходив способи вираження «і в отців Церкви, і в усій містичній літературі» [ibid.], з різною інтенсивністю виявляючись у творчості ренесансних гуманістів, просвітників, романтиків, модерністів і постмодерністів.
Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського
В сучасній українській літературі образ дороги-мандрівки тлумачиться як ініціація, універсальна діаграма становлення людини [8, с. 302], як пошуки Бога, сенсу власного буття, істини [2, с. 76], як здобуття свободи від дому-якоря: «подорожній – персонаж, відсторонений обов’язків» [4, с 78]. Іноді подорож тлумачиться і як приреченість не знати спокою – коли персонаж стомлюється в гонитві за відповідями на болючі питання, ніяк не може дійти істини, знайти себе, («апокаліптична напруга, замінена псевдоекзистенційними пошуками героя» [2, с. 79]), що є близьким до архетипного сюжету подорожі потойбіччям – звідси сугестування образів Каїна, Юди.
У дорозі людина беззахисна, і саме тому подорожньому «дозволені будь-які дії, аби врятуватися від небезпеки й досягти кінця путі» [4, с 79]. Митець, який, за визначенням, наділений великою внутрішньою свободою, сприймає це як позитив, однак пересічному обивателю важко дається відокремлення від унормованих буденних ритуалів. Відтак, маємо два діаметрально протилежні тлумачення дороги – як безмір можливостей і свобода їх реалізовувати та як приреченість на вигнання, рух через силу. Позитивне сприйняття архетипу дороги у новій вітчизняній літературі значною мірою завдячує Григорію Сковороді, тому ідейному імпульсові, що був даний його творчістю та самим способом життя. У цій статті маємо на меті з’ясувати, як архетипний образ дороги через образ-символ життєвого шляху втілюється на сторінках латиномовних творів Г. Сковороди. Матеріалом для такого дослідження слугують передусім (але не виключно) листи філософа-мандрівника – і це цілком поясненно, адже саме епістолярні твори «дають змогу відчути безпосередність і глибину самовираження навіть повніше і достовірніше, ніж художні твори, де більше дається взнаки елемент художньої сконструйованості» [3, c. 324].
Читайте також: Давня література: з полону стереотипів
Основою для побудови знаку і створення образу є природна мова, яка підкоряється законам семантичного перетворення. Результат цього перетворення – народження художнього смислу. В структурі тексту, впорядкованій згідно з принципами ієрархії, визначається верхня частина, що і є художньою концепцією світу (тема, тематичне поле), і нижня частина, що є мовною моделлю світу (композиція). У літературному творі простежується подвійна система відношень з реальністю, оскільки це водночас і витворення фіктивного світу, і відображення дійсності. Відбір для розгляду текстів Г. Сковороди здійснювався нами за критерієм латиномовності, переважна їх більшість належить до епістолярного жанру, отже, на перший погляд, система відношень з реальністю в них повинна бути вдвічі простішою, ніж зазвичай у художньому творі. Однак аналіз засвідчив: формуючись у сітці взаємодії між нижчими і вищими рівнями структури тексту, лексико-семантичні поля, зокрема ЛСП «подорожування» надають листам мислителя виразних ознак художності.
Як відомо, найбільша роль в організації семантичної структури тексту художнього твору як певної системи, що перетворює лінійно розміщені фрази у художній зміст, належить саме лексичним одиницям [6, с. 78] – оскільки художньому творі мова, крім комунікативної, виконує ще й естетичну функцію. З об’єднання іманентних (внутрішньотекстових) методів – літературознавчого та лінгвістичного – виникає філологічний вид аналізу, що передбачає два етапи: власне лінгвістичний й аналіз мови художнього твору як мови мистецтва. Скориставшись цим методом у дослідженні творів Г. Сковороди, ми пропустимо опис першого етапу і зосередимося на висновках, які приніс другий.
Читайте також: Україно-латинський білінгвізм та міра його вияву у латиномовних творах Г. Сковороди
Поширеність у літературі образу життя як дороги зумовлена подібністю, якої важко не завважити, на доказ – десятки фразеологізмів в українській і будь-якій іншій мові (піти шляхом... – робити щось певним чином, перейти дорогу – зловмисно перешкодити, пройти довгий шлях до... – досягнути, пуститися берега – відступити від моральних норм тощо). Судячи з аналізу латиномовних текстів Григорія Сковороди, він не завжди свідомо обирав образ дороги для передачі своїх думок і почувань. Загалом всі випадки використання ним слів з лексико-семантичного поля «подорожування» можна поділити на три категорії: 1) вжито свідомо в метафоричному значенні, 2) несвідомо як складова фразеологізмів, сталих мовних зворотів, готових виразів, прислів’їв, афоризмів, 3) підсвідомо, для створення образу дороги зі слів, що поза контекстом не належать до цього ЛСП. Оскільки художній твір – складне естетичне утворення, що налічує три основні пласти: матеріальна система (звуки, слова); складне семантичне поле, що реалізується цією системою, та ідейно-емоційна система, всі ці випадки є однаково цінним матеріалом як для семантичного аналізу (предмет якого – смислові світи, присутні в будь-якому творі), так і семіотичного (його предмет – знаки для вираження смислу та їхні комбінації) аналізу текстів українського філософа.
Свідомо в метафоричному значенні слова з ЛСП «подорожування» Григорій Сковорода вживає у таких рядках: «Знаю, який спокусливий шлях юності, (...)» [7, с. 250]; «О люди! Навіщо ви дивуєтесь океану, навіщо дивуєтесь зорям?// Ідіть, поверніться додому! Пізнайте себе! Цього буде досить. Амінь.» [7, с. 374) тощо. Як фразеологізми, сталі мовні звороти, готові вирази, прислів’я, приказки, афоризми: «Короткий шлях до зла» [7, с. 222] – давньогрецька сентенція; «О, солодкий життєвий шлях, коли совість чиста!» [7, с. 248]; «Отже, не добившись успіху першим способом, він намагається діяти іншим шляхом» [7, с. 285] та ін.
Однак найбільш цікавими для аналізу фрагменти, в яких образ дороги будується: а) за допомогою слів, що поза контекстом не належать до вказаного лексико-семантичного поля: «Нам здається, що ти вже линеш на крилах» [7, с. 381] – виряджаючи в путь товариша, б) згадка про відомий шлях як у звичному його трактуванні: «Легка дорога до Аверна1» [7, с. 365] – про несподівану смерть (цитата з «Енеїди» Вергілія (VI.126)), так і додаючи власні штрихи: мандри старозавітних персонажів тлумачаться Сковородою як пошук істини – «Всякий народжений, який всім серцем шукав, безсумнівно, знайде і побачить те, що побачити можуть очі не всяких людей, а лише блаженних [істину – Л. Ш.-С.]. (...). Так шукав Авраам, залишивши свою землю; цим шляхом пішов Ісаак, якому землю вказав Господь» [7, с. 255]; різдвяна зірка перестає бути виключно сповісником Христового народження, за Сковородою, вона сяє, щоб у її промінні народжувалися незвичайні діти: «О чудове небо, на якому палає слава Христа, // І зоря, що вказувала шлях святим волхвам! // Бо тоді народжуються діти – оце священне плем’я, // Що хвилює Ірода і Фараона». [7, с. 262]; наслідком метафоричної експансії є рядки: «Хіба розумно робить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не додержує міри? Безперечно, цей не дійде до Єрусалима, хвороба або навіть смерть перерве його подорож» [7, с. 221] – пише мислитель, доводячи корисність помірності в людському житті.
Читайте також: Українська інтелектуальна традиція і сучасна Європа
Традиційний розподіл ролей у метафорі, змістовим стрижнем якої є дорога, виглядає так: життя – дорога/море, людина – мандрівник/мореплавець, прихисток – домівка/гавань. Загалом, такого кодування притримується і Григорій Сковорода, він сповна користується силою архетипних образів, зокрема, антонімічного до дороги образу-архетипу дому, який уособлює внутрішній простір і захисток людини від загроз зовнішнього світу. Ці бінарні опозиції віддавна є метафорами життя та смерті. Дім – початок і кінець мандрів, таким чином життєвий шлях набуває виразних ознак кола – цей символ має велике значення для розуміння системи філософських поглядів Г. Сковороди. На цьому наголошував Д. Чижевський: «Усе в світі «повертає до себе». «Остання та перша точка є одна й та сама, та де почалось, там і кінчається» (366). Так повертає накінець до вихідної точки душа: «до Бога», «до дому» (96, 150, 63, 99 і т. д.) (...). «Все повертається до свого безпочаткового кінця, як у кільці – та до безпочаткового початку» (277)» [10, с. 40].
Знаковий образ-символ дороги – один із найпоширеніших у багатомовній бароковій літературі України, останнім яскравим репрезентантом якої в неолатиністиці є Григорій Сковорода. Мета мандрівника, що ступив на дорогу – вивільнитися з пут земного буття і, подолавши труднощі й небезпеки досягти неба (у драмах часто його еквівалентом виступає священне місто Єрусалим). Так, у першій дії п’єси «Драма про Олексія, чоловіка Божого» архангел Гавриїл у своїй репліці, зверненій до Олексія‚ визначає смислове навантаження цього символу: він каже, що збережена до смерті чистота душі – це прямий шлях до Бога [9, с. 288]. Також довга земна дорога в бароковій драмі трактується як шанс очиститися (або довести свою прихильність до чистоти), шлях до Бога через покаяння. Традиційно кінцевим пунктом мандрівки є смерть: «Уже мнЂ, вижу, стелется дорога // З сего земного подолу до бога» [9, с. 305]. Оскільки дорога, або сходи на небо в психоаналізі розглядаються як символічне відображення зв’язку між різними сферами людського буття, отже, й між трьома рівнями психіки людини, сучасні дослідники вбачають у проходженні героєм свого шляху відображення процесу становлення особистості людини [1].
Сковорода з сумом каже, що людина – не завжди обачний мандрівник: «Звивистими стежками, горбами і через глибокі рови // Мчить недосвідчений вершник, якщо він погано править конем» [7, с. 238] і часто несвідома своєї мети: «На кораблях і колісницях ми прагнемо до доброго життя // Але те, чого прагнеш, з тобою: // Воно, друже, – всередині тебе.» [7, с. 239]. Відносна автономія в дорозі людини, що мусить дбати про себе, втілюється в образі равлика, який сам собі дім і захист («Надвечір чекай нас дома і сиди, як равлик, нікуди не вилазячи» [7, с. 244]), або човника, на якому людина мандрує морем («Човен твій на мілкім брідку» [7, с. 236]). Ніби вболіваючи за нерозважливого подорожанина, Сковорода застерігає: «Морем і сушею, крізь стріли і вогонь мчить той, // Хто нерозумну душу не скеровує розумом» [7, с. 238), «Дорога вночі небезпечна, як і море взимку» [7, с. 273].
Читайте також: Традиція пошуку "Града Божьего" в художній структурі творів Г. Сковороди
Море в латиномовних творах мислителя постає виключно підступним і ворожим до людини, це синонімом до мирського життя з його незліченними повсякденними клопотами і прикрощами: «О світе, найнещасливіше море! Щасливий той, хто рятується від хвиль, подібно до Петра. Будемо тікати від світу, перебуваючи в гавані і зневажаючи омани світу (...)» [7, с. 365]. Море в жодному разі не розглядається Сковородою як шлях – це люта стихія, в даремній боротьбі з якою людина марно тратить час, сили, а іноді й життя: «О! Христос небагатьох рятує від хвиль відкритого моря. // О! Скільки їх поглинає морська хвиля!» [7, с. 274]. Рядки з листа до Якова Правицького роблять образ моря ще прозорішим для тлумачення: «Очевидно, він [Михайло – Л. Ш.-С.] тепер захлинається величезними двірськими хвилями, страждаючи від спеки» [7, с. 364]. Прихильник навчання передовсім на чужих помилках, Сковорода радить Михайлові Ковалинському, як уникати фальшивих друзів, і називає себе моряком, викинутим на берег під час аварії корабля [7, с. 252], натякаючи таким чином на власне щасливе врятування від велелюддя. Порятунком від такого життя, яке руйнує особистість («О тримайся пристані, нехтуй дарами юрби! // Довірившись морю, перестанеш належати собі» [7, с. 278]), супокійною гаванню для всіх, «хто в морі зазнав горя і пагуби», письменник вважає бідність [7, с. 236].
Якщо море в латиномовних творах Г. Сковороди – частотна стійка негація, то небо, як уявний простір для метафоричних шляхів («Перше небо прекрасне, але більш гідне божественного споглядання друге» [7, с. 261]), згадується рідше, і тільки як позитивний напрямок, дорога до Бога: «Хто злітає до небес, той ангел божий» [7, с. 248), «чому ж перестанемо ми злітати в небо? Навпаки, нам треба вправляти наші крила, щоб коли-небудь досягти тієї межі й мети» [7, с. 273], «Бувай здоров, найдорожча душе, і намагайся підноситися в ці небеса!» [7, с. 261]. Опанувати небесну путь можна тільки, зосередившись: «Воістину моя самотність відкрила мені небо» [ibid.]. На відміну від фольклору, в якому жіноче та чоловіче начало закріплені за домом та шляхом відповідно, Сковорода зміщує акценти, в його уяві «Земля – жінка, небо – чоловік», у цьому ж вірші натрапляємо на вираз «І в небі нашого розуму» [7, с. 262], з чого стає зрозуміло, яким уявлявся філософові ідеальний життєвий шлях: подорож усамітненого чоловіка у небо розуму – до Бога, автобіографія в кількох словах.
Оскільки небо метафоричне, то й накреслений вектор можна було вважати цілком умовним. Однак Сковорода належав до тих філософів, слова яких не розходилися зі справами: він не припиняв заняття науками, прагнучи пізнати Бога, мандрував, бо так було легше досягти усамітнення («Аристотель сказав: «Самотня людина – або дикий звір, або бог»» [7, с. 231]), і заохочував інших ступати цим же шляхом («Отже, ти горнешся до Господа. (...) Лише тепер я пізнаю, що ти не з породи шулік, але від крові благородних орлів, які линуть до вищого і, зневажаючи кажанів з їх любов’ю до темноти, злітають до сонця» [7, с. 275]), але ніколи, навіть найближчих учнів не закликав покинути дім. Хоча мандри – не єдиний спосіб усамітнитися, більш традиційним для релігійних шукань було і є чернецтво, але мислитель обрав подорожування в реальному просторі. З рядків листа Якову Правицькому (1785 р.), в якому Григорій Сковорода перепрошує, якщо коли чимось скривдив адресата: «Ти знаєш, що я дратівливий, але ти знаєш також, що від природи я схильний до людяності і незлобивості, які стверджують людину» [7, с. 363] – та нарікає на непорозуміння з деякими зі своїх приятелів, зрозуміло, що з віком його характер не став простішим. Це підтверджується й україномовними листами. Отже, облишити узвичаєне життя, Сковорода не помилився, а це означає, що він пізнав себе досить рано, принаймні настільки, щоб зрозуміти, який спосіб життя йому більше підходить.
Читайте також: Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою (на матеріалі латиномовних листів до М. Ковалинського)
У листах, а надто латиномовних, у яких письменник звертався не просто до близьких друзів, а до людей власного рівня освіченості, він мимоволі відкривався ширше, оскільки в тогочасному середовищі латинська мова сприяла камерності діалогу посвячених (а не відкривала для тексту нові обшири, як, скажімо, в часи Станіслава Оріховського). Серед дрібних, але важливих штрихів до портрета Григорія Сковороди, виявлених у процесі розгляду створеного ним образу дороги – його нехіть до випроваджання, яка походила з усвідомлення того, що вирушати в дорогу самому – значно легше, ніж виряджати когось близького: «Як тільки ми розійшлися після зібрання, мою душу раптом охопив жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити» [7, с. 218], «Ти вже залишаєш нас. (...) Хай охороняє стопи твої і твого милого братика той високий страж Ізраїля, щоб в дорозі не сталося якого-небудь нещастя!» [7, с. 220], «Ми зараз, сумуючи за тобою, втішаємо себе цією пісенькою, (...), коли цей сум збільшиться від розлуки з тобою, будемо пом’якшувати його тим же способом» [7, с. 382). Саме в латиномовній епістолярії особливо добре видно, наскільки і вразливою натурою був Григорій Сковорода, і його небезуспішне прагнення приборкати зайві емоції.
Письмовий діалог з М. Ковалинським, з яким вони бачилися мало не щодня, – виразна ознака того, що подумки Сковорода вже тоді дистанціювався від товариства, занурюючись у себе. Про його тодішній настрій можна було б сказати словами давньоримського поета Катула: «Мої вітання товариству, з яким не день уже ідемо! // Ви добрі всі мої друзяки, та я тепер піду окремо» (переклад наш – Л. Ш.-С.) Нині подібну позицію називають внутрішньою еміграцією, однак Сковороді виявилося замало простувати уявною дорогою. Навряд чи це був «добровільний подвиг зречення», але напевне – спосіб отримати бажане: наблизитися до істини, до Бога, позбутися зайвого, пізнати себе, погамувати пристрасті. Стати подорожнім, примусити себе відчути, що життя – не що інше, як дорога, і все в ній минає і водночас залишається у нас «тонким слідом», і сама вона має початок і кінець, що одне й те саме, а людина – тільки мандрівник, і чим більше він накидає у свою торбу (пристрасті, клопоти, прихильності), тим важче буде долати шлях.
Таким чином, знаковий образ-символ дороги у латиномовних творах свідомо включається Г. Сковородою в традиційні контексти, які сприяють вичерпному розкриттю цього архетипу. Однак завдяки жанрово зумовленим особливостям епістолярії (латиномовну сторінку творчості Сковороди складають переважно листи), отримуємо нагоду здійснити більш глибокий аналіз образу дороги, зокрема окреслити образ власного життєвого шляху, яким він бачився авторові. В одному з віршів, присвячених змалюванню неспокійного житейського моря і похвалам умиротвореного життя, філософ пише про Христа: «Він плаває в гавані: тут він учить своїх» [7, с. 278]. Мимоволі чи свідомо рівняючись на це, саме так і прожив свій вік Сковорода – трохи поодаль, але не в цілковитому віддаленні від охочих послухати його, число яких із часом тільки зростає.
1 Аверн – озеро в Кападокії (Італія) недалеко від Кум. Тут, згідно з легендою, розташовувалася печера кумської пророчиці Сивілли і вхід до підземного царства.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / М.М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М. : Художественная литература, 1975. – С. 234–407.
2. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К., – 2003. – 390 с.
3. Когут О. Новітня українська драматургія: апокаліптичні сюжети на межі ХХ–ХХІ ст. // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 6 (217), Ч. І, 2011. С. 73–84.
4. Лотман Ю.М. О русской литературе: Статьи и исследования (1958–1993). История руссской прозы. Теория литературы // Юрий Лотман. – С.-Петербург: Искусство-СПБ, 1997. – 848 с.
5. Мазоха Г. Контексти епістолярної спадщини Ольги Кобилянської 90-х рр. ХІХ ст. // Теоретична і дидактична філологія. Збірник наукових праць. № 11, 2012. С. 321–334.
6. Миллер Т.А. Образы моря в письмах каппадокийцев и Златоуста (Опыт сравнительного анализа) // Античность и современность. – М., 1972. – С. 360–369,
7. Негодяєва С. Аспекти втілення архетипу дороги в романі Сергія Жадана «Ворошиловград» // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 3 (214), 2011, Ч. І. С. 78–84.
8. Осадко Г. Знакові образи-символи як стильові чинники в поезії та прозі символізму: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Тернопіль, 2006. – 14 с.
9. Поляков М. Вопросы поэтики и художественной семантики. – М.: Советский писатель, 1978. 449 с.
10. Сковорода Г.С. Твори. – В 2-х тт. – Т. 2, – К.: Наук. думка, – 1973. – 576 с.
11. Ткачик Н. Ініціаційна парадигма міфологічної подорожі героя у міському топосі (на матеріалі романістики Ю. Андруховича). // Актуальні проблеми слов’янської філології. – 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 1. С. 296–303.
12. Ушкалов Л. Човник мій хитає вихром бурі // Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. – Київ: Факт, 2006. – С. 255–271.
13. Хрестоматія давньої української літератури ( до кінця ХVIII ст.) / Упор. О.І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1967. – 780 с.
14. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004. – 272 с.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / М.М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М. : Художественная литература, 1975. – С. 234–407.
2. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К., – 2003. – 390 с.
3. Когут О. Новітня українська драматургія: апокаліптичні сюжети на межі ХХ–ХХІ ст. // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 6 (217), Ч. І, 2011. С. 73–84.
4. Лотман Ю.М. О русской литературе: Статьи и исследования (1958–1993). История руссской прозы. Теория литературы // Юрий Лотман. – С.-Петербург: Искусство-СПБ, 1997. – 848 с.
5. Мазоха Г. Контексти епістолярної спадщини Ольги Кобилянської 90-х рр. ХІХ ст. // Теоретична і дидактична філологія. Збірник наукових праць. № 11, 2012. С. 321–334.
6. Миллер Т.А. Образы моря в письмах каппадокийцев и Златоуста (Опыт сравнительного анализа) // Античность и современность. – М., 1972. – С. 360–369,
7. Негодяєва С. Аспекти втілення архетипу дороги в романі Сергія Жадана «Ворошиловград» // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 3 (214), 2011, Ч. І. С. 78–84.
8. Осадко Г. Знакові образи-символи як стильові чинники в поезії та прозі символізму: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Тернопіль, 2006. – 14 с.
9. Поляков М. Вопросы поэтики и художественной семантики. – М.: Советский писатель, 1978. 449 с.
10. Сковорода Г.С. Твори. – В 2-х тт. – Т. 2, – К.: Наук. думка, – 1973. – 576 с.
11. Ткачик Н. Ініціаційна парадигма міфологічної подорожі героя у міському топосі (на матеріалі романістики Ю. Андруховича). // Актуальні проблеми слов’янської філології. – 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 1. С. 296–303.
12. Ушкалов Л. Човник мій хитає вихром бурі // Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. – Київ: Факт, 2006. – С. 255–271.
13. Хрестоматія давньої української літератури ( до кінця ХVIII ст.) / Упор. О.І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1967. – 780 с.
14. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004. – 272 с.