"Історія Русів" як джерело культурологічних рецепцій 80-х років XVIII – першої половини XIX століття
Лариса Горенко, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник, професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв
До особливих пам’яток історико-культурної спадщини українського народу належить "Історія Русів", яка відрізняється від попередніх політичних праць тим, що поєднує традиційні національні мотиви – гордість за Україну-Гетьманщину, наголошення прав і привілеїв українського шляхетства, станів – із новими гуманітарними та етнокультурними парадигмами під впливом Просвітництва та революційного руху Європи. Твір побудовано на ідеї фундаментальних принципів правди й справедливості, де головна мета – "подати історію України в освітленні державно-національної ідеології", а також "допомогти пробудженню національної думки в Україні" [5, 50; 6, 189]. Тому дослідження "Історії Русів" в контексті культурологічних рецепцій кінця XVIII – першої половини XIX ст. є надзвичайно актуальним з урахуванням нової парадигми культурної політики в Україні, а також ідейно-філософських основ художніх напрямів і течій цього періоду.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
Враховуючи, що "Енеїда" І. Котляревського вже "розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову", то "Історія Русів" дала підстави до національного пробудження в освітніх сферах суспільства за допомогою історіософського трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала ім’я, державні традиції та історію народу" [23, 323]. Тому в цей період особливо гостро постає проблема культурної ідентифікації української національної еліти, а також асиміляції, певного урівноправнення її панівної верхівки (через надання чинів і дворянства) відповідно до норм Російської імперії. Професор Л. Шкляр підкреслює, що на початку XIX ст. "на історичній арені з’явився тип людини, здебільшого – це представник національно-аристократичних кіл, широко освічена постать, духовно збагачена та інтелектуально розвинена, для якої поняття "національна ідея", "національний символ", "національна свобода" – є привід до вчинку" [25, 67]. В цьому контексті "Історія Русів" належить до найвизначніших пам’яток "культурної самооборони". Водночас, В. Шевчук наголошує наступне: як що в XVI–XVII ст. самооборона зосереджувалася на питаннях віри й вольностей, то "самооборона у XVIII ст. перейшла із політичних сфер у культурні, а коли вичерпалися можливості політичної боротьби, – виключно у сфери культурні" [23, 324].
Для автора "Історії Русів" важливими були не так факти, як духовний зміст епохи, характер і "душа народу", тому ця пам’ятка насичена народними легендами, переказами, історичними думами і піснями, що й дало підстави дослідникам називати її "історичною легендою України", "політичним трактатом, утіленим в історичну форму" (І. Борщак); "анонімним маніфестом українського патріотизму" (І. Лисяк-Рудницький); "народною історичною думою" (М. Максимович); "літературною пам’яткою" (М. Драгоманов); "політичним памфлетом" (Д. Дорошенко, Ю. Луцький); "історичним синтезом" (Д. Чижевський); "історичним памфлетом" (В. Іконников); "вічною книгою незалежності українського народу" (Н. Полонська-Василенко); "епохальним твором", "одною з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення" (В. Шевчук); "працею малоросійських юристів" (О. Пріцак); "послідовним поборником соборності козацької України" (О. Мішуков), де широко використані нові історико-культурологічні терміни і поняття для характеристики національно визвольної боротьби XVII–XVIII ст. в Україні: "нація", "національні вигоди й інтереси", "князь малоросійський", "гетьман козацький", "національні чиновники", "патріот", "антипатріот" тощо [11, 177, 223; 16, 27]. Загалом, як підкреслює В. Шевчук: ""Історія Русів" – не так пам’ятка науки історії, як літератури. Це своєрідний історіософський полемічний трактат чи й памфлет, тому характер памфлету чинить твір передусім літературною пам’яткою" [24, 631]. Також існує думка, що "Історія Русів" має історико-культурний генетичний зв’язок із "Словом о полку Ігоревім" (Ю. Луцький).
Теоретико-методологічною основою цієї статті стали наукові праці про "Історію Русів", а також праці вітчизняних та зарубіжних вчених-філософів, істориків, літературознавців, етнографів, культурологів та українознавців XIX ст.: О. Бодянського, М. Драгоманова, О. Лазаревського, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Куліша, І. Срезневського; дослідників XX – початку XXI ст.: О. Апанович, І. Борщака, Л. Винара, М. Возняка, Л. Горенко, В. Горського, М. Грушевського, О. Грушевського, Т. Гунчака, О. Гуржія, Я. Дашкевича, В. Денисюка, І. Денисюка, Д. Донцова, Д. Дорошенка, С. Єфремова, М. Зерова, М. Кашуби, З. Когута, І. Лисяка-Рудницького, Ю. Луцького, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, Ю. Мицика, О. Мішукова, Д. Наливайка, О. Оглобліна, О. Пріцака, Н. Полонської-Василенко, О. Путра, М. Слабченка, О. Стромецького, М. Сулими, П. Федченка, З. Хижняк, П. Хропка, В. Шевчука, М. Яценка та інших. У цих працях висвітлені актуальні питання щодо авторства "Історії Русів", поширення та зберігання рукописних списків (копій) у середовищі українського шляхетства та дворянсько поміщицьких осередків Наддніпрянської України. Крім того, увиданні "Історії Русів" (М., 1846) цінним є додаток: "объяснение некоторыхъ словъ Малороссійскихъ въ Исторіи Русовъ, непонятныхъ для Великоросіянина", серед яких: "добридень", "маєток", "корогва", "хоругва", "каплиця", "степ", "сурма", "толока" тощо [11, 262; 12, 245]. Цінними джерелами у вивченні цієї пам’ятки є "Записка о начале, происхождении и достоинстве малороссийского дворянства" (1809 р.) В. Полетики та стаття М. Маркевича "З минулого культурного життя України першої половини XIX ст." [9, 4–7; 10, 15–23].
Тому автор статті ставить за мету висвітлити культурософські виміри "Історії Русів", її роль у формуванні культурологічної думки в Україні цього періоду та основні теоретико-методологічні підходи щодо цього на засадах українознавчої науки. В цьому контексті важливим є співвідношення поняття "ментальність нації" (як духовно-культурний та історичний самопрояв нації чи елітної спільноти) та архетипів національної української культури. Автор даної статті дотримується наступного концептуального підходу. Ментальність нації (від франц. – світорозуміння) об’єднує з національними (чи етнічними) архетипами напівусвідомлений характер. Якщо національні (етнічні) архетипи існують як феномени внутрішнього духовного життя етносу (нації), то етнічна (національна) ментальність, навпаки, є комплексом таких зовнішньодіяльнісних феноменів, що сприймаються свідомістю як дух нації, як те, що робить дану націю "помітною", специфічно відмінною серед розмаїття інших етносів (націй). Передусім, це питання стосується доби України Малоросії загалом. Як підкреслює професор Л. Шкляр, "втративши власне традиційне право, а водночас і національну правничу культуру, українці змушені були привчатися жити за нормами і регламентом іншонаціональних правничих цінностей, традицій і норм, які є сконденсованим виявом національного характеру, національного менталітету, а отже, чужий історичний досвід суспільного життя прилаштували до власних умов і форм іншоетнічного культурного досвіду" [26, 275].
Читайте також: Національна свідомість у контексті української католицької традиції (XVI – перша половина XVII ст.)
Актуальними донині постають два питання щодо "Історії Русів, або Малой Росії": час написання твору та авторство. В славнозвісній "Історії України" Н. Полонська-Василенко засвідчила: "Року 1825 зять чернігівського дідича, М. Миклашевського, полковник О. фон-дер Брігген писав К. Рилєєву з Понурівки, маєтку Миклашевського, про "Історію Русів" та "Історію" А. Худорби як про твори "ворожі до російського уряду". У Понурівці був рукописний примірник "Історії Русів". Цей понурівський примірник і знайдений у маєтку І. Безбородька, с. Гриневі, другий – стали праджерелами, з яких у наступних десятиліттях роблено численні копії. Але обидва примірники самі були копіями, бо оригіналу не знайдено. На всіх копіях було позначене як автора ім’я архієпископа Могилівського Георгія Кониського, але вже перші дослідники переконалися, що це був псевдонім, дуже вдалий спосіб справжнього автора сховати своє ім’я" [19, 288–289]. О. Лазаревський переказував розповідь одного з нащадків відомого козацько-гетьманського роду О. Ханенка (1816–1895), автора кількох праць з історії Чернігівщини, про те, що вперше рукопис "Історії Русів" знайдено близько 1828 року у бібліотеці м. Гринева Стародубського повіту при опису гринівського маєтку, коли він переходив від князя Лобанова-Ростовського до князя Голіцина. Знайшли рукопис два члени одного із стародубських судів (О. Гамалія та С. Лайкевич), які описували гринівський маєток. Вони показали цей рукопис губернському маршалкові С. Шираю, зробивши з нього копію, останній завернув оригінал до гринівської бібліотеки. З копії С. Ширая робили для себе копії й деякі стародубські дідичі; одну з перших копій зробив для себе О. Ханенко і відіслав її О. Бодянському, коли він плану вав надрукувати "Історію Русів" [15, 113]. Як підкреслює О. Лазаревський, С. Ширай також послав копію "Історії Русів" й Д. Бантиш-Каменському, але неповну.
Оригінал "Історії Русів, або Малой Росії" до нині не дійшов. Відомі декілька списків твору, що зберігалися в Національному музеї у Львові (список 1814 р.), у бібліотеці "Императорского общества истории и древностей российских" при Московському університеті (копія 1824 р.). Один із списків (з водяним знаком 1817 року) потрапив у Львів під назвою "История малороссийская. Сочи ненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским, переписана в 1818 году". Його Яків Пу гач подарував в 1872 році В. Ганкевичу, а той – О. Парницькому, відомому галицькому історику, останній – К. Заклинському, а брат останнього Роман передав рукопис в 1890 році до бібліотеки то вариства "Просвіта" [2, 6]. Збереглися дані, що в 1853 році український письменник і вчений Олек сандр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію "Історії Русів" на папері з водяним знаком 1809 року [23, 325]. Ще про один список зафіксовано у листі декабриста О. фон дер Бріггена, написаному з маєтку його тестя М. Миклашевського (с. Понурівка Стародубського повіту) до Кіндрата Рилєєва. У листі О. Брігген обіцяв переслати "матеріали із малоросійської історії", писані нібито сучасником Г. Кониського – А. Худорбою [23, 331]. Загалом, на території Лівобережної України виявилося найбільше "власників" списків "Історії Русів", що підтверджується документальними відомостями в науковій, мемуарній та епістолярній літературі, вперше зібраній і систематизованій О. Лазаревським у 1891 році. Безперечно, що "Історія Русів" мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні, як підкреслює В. Шевчук, за десять років [23, 325].
Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії
Щодо авторства "Історії Русів" на сьогодні існує декілька версій: про авторство Г. Кониського (М. Максимовича); Г. Полетики (М. Василенко, М. Горбань, В. Горленко, В. Іконников, Д. Дорошенко, О. Лазаревський); версію В. Горленка про авторство Василя Полетики підтримали М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Єршов; версія про спільне авторство Григорія і Василя Полетик (М. Грушевський, Є. Онацький, Д. Майков), яку остаточно відкинув М. Возняк у праці "Псевдо Кониський і псевдо-Полетика" [2, 45–49]; про авторство О. Безбородька (М. Возняк, П. Клепацький, М. Слабченко, А. Яковлів); князя М. Рєпніна (М. Драгоманов); О. Лукашевича (М. Петровський); І. Ханенка (Н. Полонська-Василенко); О. Лобисевича; А. Худорби (В. Шевчук); колективний автор – члени одного з дворянських гуртків (О. Пріцак) [1, 242–243; 3, 54–59; 4, 7–10; 7, 258]. На думку С. Єфремова, автором "Історії Русів" є високоосвічений представник української інтелектуальної еліти, вихований на французькій літературі XVIII ст. та ідеях "вольтеріанства" [3, 60–61; 17, 35; 18, 194]. Незалежно від того, хто саме був автором, дуже важливе, що чисельність осіб, яких можна вважати за потенційного автора, "свідчить про висоту тодішньої культури" [19, 289]. Зокрема, О. Оглоблин, мікроаналітичним способом вивчаючи топографічні назви, топографічні вказівки, імена згаданих осіб, прийшов до переконання, що написано "Історію Русів" у Новгороді-Сіверському і брали участь у її написанні члени досить великого культурного гуртка [19, 289]. В свою чергу В. Шевчук так характеризує вірогідного автора "Історії Русів": "Жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, отже, народився близько 1745 року, учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання в Росії, належав до козацької старшини і був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю, жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городенщині чи Новгород-Сіверщині і, найпевніше, був пов’язаний із Новгород-Сіверським культурним осередком, відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам’ять в середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України та Крим" [24, 630].
Уточнення потребує і час написання "Історії Русів", оскільки дослідники називають різні дати: 1760–1770-ті роки (Д. Дорошенко, О. Лазаревський, М. Слабченко, М. Возняк); С.Єфремов датою написання пам’ятки вважає кінець 60-х років XVIII ст., а поширення її – 20-ті роки XIX ст.; у 90-ті роки XVIII ст. (Б. Крупницький, В. Шевчук, А. Яковлів); перше десятиріччя XIX ст. (В. Горленко, І. Борщак, А. Єршов, Д. Чижевський та ін.). На думку О. Пріцака, "Історія Русів" постала в 1818–1824 роках "як колективний твір одного з таємних товариств малоросійського дворянства, колишніх старшин, офіцерів (включаючи князя Репніна) і колишніх петербурзьких державних діячів" [20, 64].
Перш за все, "Історія Русів" подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст., зокрема, до 1769 року. Автор оглядає історію України від найдавніших часів, а історію княжих часів – як самостійне державне життя під управою київських князів. Коротко автор описує устрій України після з’єднання з Польщею, відзначає походження "лицарства" (від "боляр" з князівських родів), а також пише про козаків як лицарський стан. Подальша історія України викладається за гетьманствами, де описані військові подвиги козаків, їхній устрій, звичаї, традиції. Центральна постать "Історії Русів" – Богдан Хмельницький як державотворець і видатний політик, який звільнив Україну і повернув їй незалежність. Відтоді автор "Історії Русів" вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 року розглядає як "небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі" [23, 337–338]. Надалі автор висвітлює головні події епохи Петра I та гетьмана І. Мазепи, встановлення та діяльність Малоросійської колегії (з 1765 р.) і призна чення П. Рум’янцева генерал-губернатором.
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
Автор "Історії Русів" об’єктивно викладає концепцію походження України та українського народу, він гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV–XVI ст., а козацтво заведене польськими королями. Автор "Історії Русів" вважає, що Київська Русь – це державне творення саме українського народу, що Русь – це Україна, а не Росія. У своїй концепції автор дотримувався позиції, яка була викладена в протестації Йова Борецького, де було написано, що українські козаки – "того-то правого руського народу з Яфетового насіння, плем’я яке Чорним морем і сушею воювало з Грецьким царством". До того ж, державницька концепція та походження козаків від козар або хозар засвідчено в "Історії Русів" та "Розмові Великоросії з Малоросією" Семена Дівовича. Український народ називає автор "Історії Русів" "нацією малоросійською", а також застерігає, що віра українців та росіян не тотожна. Автор висловлює своє ставлення до шляхетства, яке займало вищі чини і посади в Україні-Малоросії. Автор висловлює своє ставлення до понять "Україна", "український", де підкреслює, що Русь – це питома назва саме України, а руси – споконвічні жителі української землі (це ім’я було штучно перейнято в Московії через політичні, династичні посягнення). Тому автор "Історії Русів" рекомендує чітко розрізняти русів від росіян та білорусів, водночас нагадував українцям їхнє давнє історичне ім’я – руси, русняки, русаки [23, 345].
Безперечно, автор "Історії Русів" працював у традиціях т. зв. козацьких літописів, користувався "давніми малоросійськими літописами", доповнюючи виклад з усних переказів, віршів, пісень, які були поширені в "українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу" [8, 1638]. Автор також працював з історичними документами, щоденниками, родинними архівами, зібраннями тощо. Як наголошує В. Шевчук, "основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги". Загалом, як продовжує В. Шевчук, автор не мав за мету писати історію України, а подав "свою мисленну картину цієї історії" [23, 335].
Читайте також: Літопис С. Величка як пам’ятка української мови
Характеризуючи жанрову структуру "Історії Русів", Д. Чижевський вписує цей твір, з одного боку, до типологічного ряду козацьких літописів доби бароко, зазначаючи, що "історіографія часів бароко ще належить до красної літератури" (літописи Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка), а з іншого боку, як "спроба історичної синтези, що справді подає з національного погляду суцільну картину української історії, належить уже до побарокової літератури і доводить виклад до 1769 р." [22, 304]. На думку Д. Дорошенка, ""История Руссов" вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом; вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки". Саме цей твір є "покажчиком найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.", що й підтверджують спрямування українського шляхетства Ніжинського полку в обороні автономії (1767 р.) і таємна місія В. Капніста до Берліна (1791 р.) [14, 245; 23, 336].
Безперечно, "Історія Русів" належить до найвизначніших творів української національно політичної думки кінця XVIII ст., значною мірою вплинула на багатьох видатних діячів України та зарубіжжя, особливо в 30-х роках XIX ст., коли поширювалася рукописно. Саме наприкінці XVIII – початку XIX ст. яскраво проявилися культурологічні рецепції, впливи "Історії Русів" на тогочасну культурфілософську та історіософську думку. Як підкреслював видавець твору О. Бодянський, "при друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі різнослів’я, а все інше надруковане без найменшого скорочення" [8, 1634]. Під впливом цього твору О. Пушкін на писав поему "Полтава" (1828 р.), а М. Гоголь користувався твором при створенні "Тараса Бульби". Водночас М. Возняк вважає, що О. Пушкін дістав копію "Історії Русів" від С. Ширая, а В. Горленко – від М. Гоголя [23, 333–334].
Сліди читання "Історії Русів" помітні у віршах М. Костомарова (драма "Косинський"), А. Метлицького, Є. Гребінки (поема "Богдан", повість "Ніжинський полковник Золотаренко"), а особливо у творчості Т. Шевченка. Як підкреслював М. Драгоманова: "Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на "Історію Русів", і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів" [23, 334]. Серед творів Т. Шевченка, у яких проявлено вплив "Історії Русів", М. Драгоманов називає "Сон" ("Із города із Глухова"), "Великий льох", "Іржавець", "У неділеньку святую", а також "Тарасова ніч" (1839 р.), що підтверджує М. Возняк [2, 26]. Згадує "Історію Русів" Т. Шевченко у "Близнецах", де й повідомляє про її рукописний примірник завтографом Г. Кониського.
У своїй статті "У захист невідомого покійника автора "Історії Русів, або Малої Росії" М. Драгоманов писав, що ця пам’ятка була "безпосередньою предтечею "Кобзаря" Т. Шевченка, на якого самого вона мала справжній вплив". М.Костомаров зазначив, що "Історія Русів" "вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіки" [8, 1629]. У повістях П. Куліша також помітним є вплив "Історії Русів", серед них: "Михайло Чернишенко" (Київ, 1843 р.), де він звертається і цитує уривки з пам’ятки, а також у праці "Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького". Але найбільше цим твором був захоплений М. Маркевич, що проявилося в його "Истории Малороссии", "Українських мелодіях" (1831 р.). Вплинула також "Історія Русів" і на представників "української школи" в польській літературі, зокрема на М. Чайковського, М. Гліщинського та інших. Захоплений цим твором був відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав фрагменти "Історії Русів", а також сліди впливу помітно у творі Г. Трентовського "Choniann".
Читайте також: Бароковий дискурс «Літопису Самовидця»
Вплив "Історії Русів" помітний на історичних поемах С. Руданського, трагедії Й. Барвінського "Павло Полуботок". С. Єфремов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: "История Русов" була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправдання її нового письменства, з якого те відродження почалося" [23, 335].
Отже, "Історія Русів" відіграла епохальну роль у відродженні України, становленні національної свідомості та ідентичності українського народу. Ця пам’ятка належить до творів, "доля яких – в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду" [23, 323–348]. Насамперед, "Історія Русів" постала як "вислід політичних поглядів певної суспільної групи" – українського шляхетства – у період постгетьманщини.
Очевидно, що "Історія Русів" написана в середовищі Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, що існував на терені Новгород-Сіверського намісництва в останній чверті XVIII – на початку XIX ст. До нього належали нащадки колишньої провідної верстви – гетьмансько-старшинського середовища, які на той час складали інтелектуальний і духовний потенціал національної еліти України. До Новгород Сіверського патріотичного гуртка "автономістів" належали: А. Гудович, Г. Долинський, М. Значко-ворський, Т. Калинський, П. Карабчевський, О. Лобисевич, М. Миклашевський, Г. Полетика, А. Ра чинський, Ф. Туманський, І. Халанський, А. Худорба, С. Ширай, єпископ В. Шишацький та інші – здебільшого вихованці Київської академії та західноєвропейських університетів. Гурток у своїй програмі мав відновлення української державності. Тому закономірно, що "Історія Русів" вийшла з цього середовища як політичний маніфест, який і донині займає особливе місце в історії української державницько-суспільної думки, оскільки саме ним завершується знаменне явище козацького літописання. Особливо вирішальне значення "Історія Русів" мала у відродженні української суспільно-політичної думки в першій половині XIX ст., оскільки фактично створила своєрідний концептуальний і джерелознавчий підхід щодо творення нової української культури, літератури та модерної культурфілософської думки на засадах національної самоідентифікації та європейської орієнтації, де українство та Україна представлені як світовий феномен.
Література:
1. Вл. П. [Пархоменко Володимир] Князь Н. В. Репнин и Георгий Конисский / Вл. П. // Киевская старина. – 1905. – Т. 88. – № 3. – Отд. 2. – С. 242–243.
2. Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика ("Исторія Русовъ" у літературі і науці) / Возняк М.
– Львів-Київ, 1939. – 189 с.
3. Горенко Л. І. Інтелектуальна еліта України кінця XVIII – першої половини XIX ст. (за матеріалами діяльності Новгород-Сіверського гуртка "автономістів") / Горенко Лариса Іванівна // Культура і сучасність : альманах. – К. : Міленіум, 2009. – № 1. – С. 54–61.
4. Грушевский А. К судьбе "Истории Русов". Эпизод из украинской историографии XIX ст. / Грушевський А. // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – К., 1906. – [Т. XIX]. – [Вып. 4]. – С. 1–23.
5. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа : Історія. Політологія. Право / Ю. Пінчук, Л. Гріневич; НАН України, Ін-т української археографії та джерелознавства / Дорошенко Д. – К. : Українознавство, 1996. – 367 с.
6. Дорошенко Д. "Історія Русов" як пам’ятка української політичної думки другої половини XVIII століття / Дорошенко Д. // Хліборобська Україна. – Відень, 1921. – Кн. 3. – С. 183–190.
7. Житецкий П. Памяти Георгия Конисского (1717–1795) / Житецкий П. // Киевская старина. – 1895. – Т. 48. – № 2. – Отд. 1. – С. 257–264.
8. Иконников В. Опыт русской историографии / В. Иконников. – К., 1908. – [Кн. 2]. – [Т. 2].
9. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі: ІР НБУВ), ф. 8 [Київський університет Св. Володимира], оп. 1, од. зб. 1604 : Полетика В. [Полетика Василь] Записка о начале, происхождении и достоинстве малороссийского дворянства. 1809 г. – На 10 арк.
10. ІР НБУВ, ф. 243 [Маслов Василь Іванович], оп.1, од. зб. 27 : Маркевич М. А. : (з минулого культурного життя України 1-ї половини XIX ст.) : [стаття]. 1928. Чернетка. – На 28 арк.
11. История Русовъ или Малой Россіи. Сочинение Георгія Конискаго, Архіепископа Беларусскаго. – М. : Универс. тип., 1846. – [Репринт. видання] / [Отв. ред. В. А. Замлинский]. – К. : РИФ "Дзвін", 1991. – 309 с. ; указ. : 56 с.
12. Історія Русів / [Український переклад І. Драча]. – К. : Український письменник, 1991. – 318 с.
13. Кашуба М. В., Сулима М. М., Хижняк З. І. Кониський Григорій Осипович, чернече ім’я Георгій // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст. : [Енцикл. вид.] / [Упоряд. З. І. Хижняк ; За ред. В. С. Брюховецького]. – К. : Видавничий дім "КМАкадемія", 2001. – С. 274–276.
14. Когут З. Російський централізм і українська автономія : Ліквідація Гетьманщини 1760–1830 рр. / Когут З. – К. : Основи, 1996. – 423 с.
15. Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик [I. "Происхождение Полетик. Сведения о жизни Григория Андреевича Полетики". II. "Шесть писем разных лиц о библиотеке Г. А. Полетики : 1) Письмо Г. А. Полетики к президенту адмиралтейской коллегии Голенищеву-Кутузову с просьбой о продолжении от пуска и с известием о гибели своей библиотеки, 1771 г. ; 2) Письмо могилевского архиепископа Георгия Конис ского к Г. А. Полетике, при посылке польских исторических книг, 1782 г. ; III. "Догадка об авторе "Истории Русов"] / Лазаревский Александр // Киевская старина. – 1891. – Т. 33. – № 4. – С. 97–116.
16. Мішуков О. В. Політико-культурний контекст "Історії Русів" // Мішуков О. В. Філологія. Історія. Культура. Збірник наук. праць : У 2 т. / Мішуков Олег Васильович. – К. : Парламентське вид-во, 2002. – [Т. 1]. – C. 49–83.
17. Мішуков О. "Історія Русів" у контексті доби – першої половини XIX століття / Мішуков Олег Ва сильвич. – К., 1997. – 115 с.
18. Мішуков О. "Історія Русів" у контактно-генетичних зв’язках і типологічних сходженнях / Мішуков Олег Васильович. – К., 1998. – 238 с.
19. Полонська-Василенко Н. Історія України : У 2-х томах. – 3-тє вид. / Наталія Полонська-Василенко. – К. : Либідь, 1995. – [Т. 2 : Від середини XVII століттядо 1923 року]. – 606 с.
20. Пріцак О. Доба військових канцеляристів / Омелян Пріцак // Київська старовина. – 1993. – № 4. – С. 62–66.
21. Чепа М. "Історія Русів" : новий погляд / Чепа М. // Українська культура. – 1999. – № 10. – С. 26–29.
22. Чижевський Д. Історія української літератури : Від початку до доби реалізму. – Тернопіль : Феміна, 1994. – 480 с.
23. Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" / Валерій Шевчук Олександрович // Шевчук В. Ко зацька держава. – К. : Абрис, 1995. – С. 323–348.
24. Шевчук В. "Історія Русів" як літературна пам’ятка // Шевчук В. Муза Роксоланська : Українська література XVI–XVIII століть : [У 2 кн.]. – [Книга друга] : Розвинене бароко. Пізнє бароко / Шевчук Валерій Олександрович. – К. : "Либідь", 2005. – С. 630–648 ; іл.
25. Шкляр Л. Є. Особа в етногенезі / Леонід Євдокимович Шкляр // Життя етносу : соціокультурні на риси : Навч. посібник / [Б. Попов (керівник автор. колективу), В. Ігнатов, М. Степико та ін.]. – К. : Либідь, 1997. – С. 55–70.
26. Шкляр Л. Є. Право як атрибут національної культури : українознавчий аспект / Леонід Євдокимович Шкляр // Феномен української культури : методологічні засади осмислення / [Відп. ред. : В. Шинкарук, Є. Бистрицький]. – К. : Фенікс, 1996. – С. 260–277.
1. Вл. П. [Пархоменко Володимир] Князь Н. В. Репнин и Георгий Конисский / Вл. П. // Киевская старина. – 1905. – Т. 88. – № 3. – Отд. 2. – С. 242–243.
2. Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика ("Исторія Русовъ" у літературі і науці) / Возняк М.
– Львів-Київ, 1939. – 189 с.
3. Горенко Л. І. Інтелектуальна еліта України кінця XVIII – першої половини XIX ст. (за матеріалами діяльності Новгород-Сіверського гуртка "автономістів") / Горенко Лариса Іванівна // Культура і сучасність : альманах. – К. : Міленіум, 2009. – № 1. – С. 54–61.
4. Грушевский А. К судьбе "Истории Русов". Эпизод из украинской историографии XIX ст. / Грушевський А. // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – К., 1906. – [Т. XIX]. – [Вып. 4]. – С. 1–23.
5. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа : Історія. Політологія. Право / Ю. Пінчук, Л. Гріневич; НАН України, Ін-т української археографії та джерелознавства / Дорошенко Д. – К. : Українознавство, 1996. – 367 с.
6. Дорошенко Д. "Історія Русов" як пам’ятка української політичної думки другої половини XVIII століття / Дорошенко Д. // Хліборобська Україна. – Відень, 1921. – Кн. 3. – С. 183–190.
7. Житецкий П. Памяти Георгия Конисского (1717–1795) / Житецкий П. // Киевская старина. – 1895. – Т. 48. – № 2. – Отд. 1. – С. 257–264.
8. Иконников В. Опыт русской историографии / В. Иконников. – К., 1908. – [Кн. 2]. – [Т. 2].
9. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі: ІР НБУВ), ф. 8 [Київський університет Св. Володимира], оп. 1, од. зб. 1604 : Полетика В. [Полетика Василь] Записка о начале, происхождении и достоинстве малороссийского дворянства. 1809 г. – На 10 арк.
10. ІР НБУВ, ф. 243 [Маслов Василь Іванович], оп.1, од. зб. 27 : Маркевич М. А. : (з минулого культурного життя України 1-ї половини XIX ст.) : [стаття]. 1928. Чернетка. – На 28 арк.
11. История Русовъ или Малой Россіи. Сочинение Георгія Конискаго, Архіепископа Беларусскаго. – М. : Универс. тип., 1846. – [Репринт. видання] / [Отв. ред. В. А. Замлинский]. – К. : РИФ "Дзвін", 1991. – 309 с. ; указ. : 56 с.
12. Історія Русів / [Український переклад І. Драча]. – К. : Український письменник, 1991. – 318 с.
13. Кашуба М. В., Сулима М. М., Хижняк З. І. Кониський Григорій Осипович, чернече ім’я Георгій // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст. : [Енцикл. вид.] / [Упоряд. З. І. Хижняк ; За ред. В. С. Брюховецького]. – К. : Видавничий дім "КМАкадемія", 2001. – С. 274–276.
14. Когут З. Російський централізм і українська автономія : Ліквідація Гетьманщини 1760–1830 рр. / Когут З. – К. : Основи, 1996. – 423 с.
15. Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик [I. "Происхождение Полетик. Сведения о жизни Григория Андреевича Полетики". II. "Шесть писем разных лиц о библиотеке Г. А. Полетики : 1) Письмо Г. А. Полетики к президенту адмиралтейской коллегии Голенищеву-Кутузову с просьбой о продолжении от пуска и с известием о гибели своей библиотеки, 1771 г. ; 2) Письмо могилевского архиепископа Георгия Конис ского к Г. А. Полетике, при посылке польских исторических книг, 1782 г. ; III. "Догадка об авторе "Истории Русов"] / Лазаревский Александр // Киевская старина. – 1891. – Т. 33. – № 4. – С. 97–116.
16. Мішуков О. В. Політико-культурний контекст "Історії Русів" // Мішуков О. В. Філологія. Історія. Культура. Збірник наук. праць : У 2 т. / Мішуков Олег Васильович. – К. : Парламентське вид-во, 2002. – [Т. 1]. – C. 49–83.
17. Мішуков О. "Історія Русів" у контексті доби – першої половини XIX століття / Мішуков Олег Ва сильвич. – К., 1997. – 115 с.
18. Мішуков О. "Історія Русів" у контактно-генетичних зв’язках і типологічних сходженнях / Мішуков Олег Васильович. – К., 1998. – 238 с.
19. Полонська-Василенко Н. Історія України : У 2-х томах. – 3-тє вид. / Наталія Полонська-Василенко. – К. : Либідь, 1995. – [Т. 2 : Від середини XVII століттядо 1923 року]. – 606 с.
20. Пріцак О. Доба військових канцеляристів / Омелян Пріцак // Київська старовина. – 1993. – № 4. – С. 62–66.
21. Чепа М. "Історія Русів" : новий погляд / Чепа М. // Українська культура. – 1999. – № 10. – С. 26–29.
22. Чижевський Д. Історія української літератури : Від початку до доби реалізму. – Тернопіль : Феміна, 1994. – 480 с.
23. Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" / Валерій Шевчук Олександрович // Шевчук В. Ко зацька держава. – К. : Абрис, 1995. – С. 323–348.
24. Шевчук В. "Історія Русів" як літературна пам’ятка // Шевчук В. Муза Роксоланська : Українська література XVI–XVIII століть : [У 2 кн.]. – [Книга друга] : Розвинене бароко. Пізнє бароко / Шевчук Валерій Олександрович. – К. : "Либідь", 2005. – С. 630–648 ; іл.
25. Шкляр Л. Є. Особа в етногенезі / Леонід Євдокимович Шкляр // Життя етносу : соціокультурні на риси : Навч. посібник / [Б. Попов (керівник автор. колективу), В. Ігнатов, М. Степико та ін.]. – К. : Либідь, 1997. – С. 55–70.
26. Шкляр Л. Є. Право як атрибут національної культури : українознавчий аспект / Леонід Євдокимович Шкляр // Феномен української культури : методологічні засади осмислення / [Відп. ред. : В. Шинкарук, Є. Бистрицький]. – К. : Фенікс, 1996. – С. 260–277.