Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

Без докладного дослідження козацьких літописів неможливо зрозуміти феномен духовного життя Гетьманщини, післягетьманського періоду історії українського Лівобережжя, українського світу цієї доби загалом, а також специфіку розвитку української історіографії першої половини ХІХ ст. Однак історико–літературні твори 30–80-х рр. ХVІІІ ст. до сьогодні так і не стали об’єктом спеціальної уваги. В історіографії бракує комплексного дослідження їх як пам’яток інтелектуальної думки. Не опрацьовані також відповідні літописи й під кутом визначення їхньої джерелознавчої вартості. Усе це зумовлює актуальність вибору теми цієї дисертації.

Іван Дзира.
Автореферат на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук


Історико-літературні твори, складені військовими канцеляристами в 30–80-х рр. ХVІІІ ст., посідають надзвичайно важливе місце в інтелектуальній спадщині української еліти зазначеної доби. Вони відбивали історичні погляди, ціннісні орієнтації світської інтелігенції, були однією із специфічних форм вираження її станової та національної свідомості, політичної культури, уявлень про себе і сусідів, “вітчизну”, “націю” тощо. Значний інтерес становить також проблема сприйняття інтелектуалами Лівобережжя ідеї соборності українських етнічних земель. Детальна характеристика суспільно-політичних та історичних поглядів козацьких літописців важлива для сучасної історіографії ще й тому, що наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст. відбувалося становлення української історичної науки. На жаль, через несприятливі обставини поза увагою вітчизняних дослідників залишилось питання впливу пам’яток козацького літописання на творчість М. Берлинського, М. Антоновського, Д. Бантиша-Каменського, І. Срезневського, М. Маркевича та ін., тоді як спадщина військових канцеляристів прислужилася науковому вивченню українського минулого, значною мірою сприяла зростанню суспільної свідомості, формуванню історичних поглядів учених першої половини ХІХ ст. у добу національного відродження.

Читайте також: Фольклоризм козацьких літописів: джерела і художній дискурс

Без докладного дослідження козацьких літописів неможливо зрозуміти феномен духовного життя Гетьманщини, післягетьманського періоду історії українського Лівобережжя, українського світу цієї доби загалом, а також специфіку розвитку української історіографії першої половини ХІХ ст. Однак історико–літературні твори 30–80-х рр. ХVІІІ ст. до сьогодні так і не стали об’єктом спеціальної уваги. В історіографії бракує комплексного дослідження їх як пам’яток інтелектуальної думки. Не опрацьовані також відповідні літописи й під кутом визначення їхньої джерелознавчої вартості. Усе це зумовлює актуальність вибору теми цієї дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження безпосередньо пов’язане з науковими планами Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України в межах наукової теми відділу пам’яток княжої та козацької доби „Джерела з історії українського козацтва та Південної України ХVІ–ХVІІІ ст.” (№ 0103U006876).

Читайте також: Давня література: з полону стереотипів

Метою дисертації є комплексне дослідження козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст. як історичного джерела та пам’яток інтелектуального життя Лівобережжя.

Реалізація цієї мети передбачала розв’язання таких завдань:
- охарактеризувати сучасний стан і повноту дослідження відповідних козацьких літописів;
- визначити джерельну основу та жанрову специфіку історико-літературних пам’яток 30–80-х рр. ХVІІІ ст.;
- встановити вірогідність фактологічного наповнення козацьких літописів;
- виявити специфіку стилізації;
- проаналізувати історичну тематику та проблематику козацьких літописців;
- з’ясувати історичні погляди авторів літописів;
- дослідити ціннісні орієнтації козацьких літописців, специфіку уявлень про “націю”, “вітчизну”, “своїх”, “чужих”, особливості розуміння авторами ідей української державності, соборності, етнокультурної своєрідності;
- простежити жанрову, ідейну, методологічну еволюцію історико-літературних пам’яток козацької доби;
- вивчити історико-генетичні зв’язки між козацькими літописами та історичними працями першої половини ХІХ ст.;
- визначити місце козацьких літописів у структурі джерельної бази “Історії міста Києва” М.Берлинського, нарисів М.Антоновського, вміщених до “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі…”, “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського, “Запорозької старовини” І.Срезневського та “Історії Малоросії” М.Маркевича;
- дослідити вплив козацьких літописів на ідейно-тематичне спрямування української історіографії першої половини ХІХ ст.

Об’єктом дисертаційного дослідження є козацькі літописи 1730–80-х рр. як носії джерельних свідчень з української історії та історіографії, а також наукові праці, присвячені їх вивченню.

Предметом студій є процес створення козацьких літописів як історичного та історіографічного джерел, провідні тенденції та закономірності формування в інтелектуальному просторі наукових засад української історичної думки ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

Методи дослідження. Ключове місце в інструментарії дисертанта відведено принципам історизму, системності та спадкоємності наукового пізнання. Специфіка даної теми вимагала застосування історико-генетичного, порівняльно-історичного, текстологічного методів дослідження процесу розвитку національної історіографії. Характеристика компілятивних козацьких хронік проводилася згідно зі сформованими методологічними прийомами історико-текстологічних досліджень, які базуються на поєднанні методів джерелознавчого та історіографічного аналізу і синтезу. Застосування джерелознавчої критики компіляцій поглибило можливість проникнення в специфіку козацьких літописів як продукту інтелектуального життя Гетьманщини, допомогло осягнути надбання козацької історіографії в безпосередньому зв’язку з тією епохою та сучасними уявленнями про неї. В дисертації застосовано системний підхід до дослідження пам’яток, який спирається на методики різних джерелознавчих дисциплін – текстології, генеалогії, хронології тощо.

Оскільки козацькі літописи за своєю природою є історико-літературними творами, то при їх вивченні було використано також методи літературознавчого аналізу, які передбачають необхідність всебічного дослідження не лише змісту, а й форми, стилю, ідейного та естетичного аспектів.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 30-х рр. ХVІІІ ст. до початку 40-х рр. ХІХ ст. Вибір верхньої межі зумовлений особливостями впливу козацького літописання на подальшу українську інтелектуальну традицію.

Наукова новизна праці зумовлена насамперед тим, що козацькі літописи 30–80–х рр. ХVІІІ ст. вперше стали об’єктом спеціального комплексного дослідження, яке органічно вписується в нещодавно започаткований в українській історіографії перспективний науковий напрямок – вивчення історії політичної культури українського козацтва. Ґрунтовно з’ясовано широкий комплекс проблем, пов’язаних зі специфікою творчої лабораторії літописця, тематичною спрямованістю пам’яток, особливостями компонування тексту, відбору фактологічного матеріалу, вибору системи відліку часу, редакційної роботи. Усе це дало змогу простежити історичні погляди, ціннісні орієнтації літописців як відбитку інтелектуального життя української еліти Лівобережжя. Встановлено, що козацька старшина цього регіону відзначалася високим рівнем національної ідентичності, стійкими уявленнями про тяглість історичного розвитку та соборність українських земель, про належність українського світу до Європи. Більшість літописців обстоювала ідею відновлення Гетьманщини на засадах переяславсько-московської системи 1654 року. Визначено місце козацьких літописів 30–80–х рр. ХVІІІ ст. в українській історіографічній спадщині. На специфічному джерельному матеріалі, що є продуктом творчості військових канцеляристів, висвітлено конкретно-історичні прояви національної свідомості інтелігенції 30–80-х рр. ХVІІІ ст., встановлено її наукової спадщини на історіографію доби національного відродження першої половини ХІХ ст. З’ясовано, що “Повесть о том, что случилось на Украине.. “ є не оригінальною пам’яткою кінця ХVІІІ ст., як уважалося досі, а стилізацією, створеною в харківському гуртку І. Срезневського.

Практичне значення одержаних результатів. Проведене різнопланове дослідження текстів історико-літературних творів дасть змогу глибше уявити розвиток літописної справи Гетьманщини, особливості світогляду козацької старшини, специфіку інтелектуального життя козацької держави. Положення і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнених праць з історії Гетьманщини, вітчизняного джерелознавства, української історіографії, історії української літератури, а також у лекційній роботі, на практичних і семінарських заняттях тощо.

Читайте також: Вплив козацького світогляду на українські стародруки першої половини XVII ст.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження автор оприлюднив у доповідях на міжнародних конференціях: “Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст”. (Київ, 21–22 травня 1998 р.), “1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні (Київ, 13–16 жовтня 1998 р.), „Слов’янство і національно-культурні процеси ХХІ століття” (Київ, 24-25 травня 2006 р.), а також на Третіх джерелознавчих читаннях до 90-річчя від дня народження В’ячеслава Стрельського та 70-річчя від дня народження Володимира Замлинського (Київ, 29 вересня 2000 р.) і першому засіданні Всеукраїнського круглого столу “Сарбеївські читання” (Київ, 30 січня 2003 р.). Дисертація була обговорена на засіданні відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Публікації. Результати дослідження опубліковано в одній монографії та двадцяти статтях у фахових виданнях.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, висновків і списку використаної літератури (365 позицій). Загальний обсяг роботи – 439 сторінок машинописного тексту.

У Вступі обґрунтовано актуальність вибору теми, окреслено об’єкт і предмет дослідження, визначено його хронологічні межі. Тут сформульовано мету й завдання дисертації, відзначено зв’язок з науковими програмами, йдеться про практичне значення й апробацію отриманих результатів.

Перший розділ дисертації присвячено історіографії проблеми та огляду джерел. У ньому визначено основні етапи дослідження даної теми в українській історичній науці, окреслено її провідні аспекти, вміщено характеристику джерельної бази дисертації.

Початок критичного вивчення козацького літописання 30–80-х рр. ХVІІІ ст. припадає на 40-і рр. ХІХ ст. Ці спроби були пов’язані з підготовкою рукописів до друку і першими відгуками на публікації. Маємо на увазі передмови Й.Бодянського, примітки М.Білозерського, рецензії І.Самчевського, М.Костомарова та М.Максимовича[1]. Наприклад, останній, познайомившись з виданням М.Білозерського, виділив оригінальні повідомлення Чернігівського літопису, а також висловив ряд зауважень стосовно особливостей передачі текстів пам’яток. В “Письмах о Богдане Хмельницком” М.Максимович ще раз повторив думку про те, що “Короткий опис Малоросії” є стислою вибіркою з літопису Граб’янки[2]. Своє твердження дослідник аргументував рядом прикладів, у яких автор першого твору запозичив помилкову інформацію з праці гадяцького полковника, оскільки саме спільні помилки є найяскравішим доказом текстуальної близькості пам’яток.

Читайте також: Походження та рання історія козацтва в хроніці Самуеля Грондського

У 1870 р. у статті “Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся” Г.Карпов висловив хибне твердження, що праця О. Рігельмана, котра містить велику кількість документів, є найдостовірнішим джерелом з усіх українських історико-літературних творів[3]. На помилкових позиціях стояв російський дослідник і в наступній своїй праці[4], де він полемізував з М.Максимовичем, вважаючи, що “Короткий опис Малоросії” був створений ще в ХVІІ ст., а пізніше ліг в основу літопису Г. Граб’янки.

Наявність спільної методики й методології дає змогу пов’язати другий період у вивченні історико-літературних пам’яток з іменами О.Левицького, В.Антоновича, О.Лазаревського та інших представників школи документалістів, які утверджували провідну роль джерел у наукових студіях. Цей етап позначений посутнім зростанням уваги до деяких літописів 30–80–х рр. XVIII ст., спробами розглянути їхню вартість як історичного джерела та прив’язати до історії суспільної думки й розвитку української мови.

У передмові до другого видання “Літопису Самовидця”[5] О.Левицький цілком слушно зазначив, що саме потреба у зв’язному систематичному викладі національної історії зумовила появу “Короткого опису Малоросії”. Дослідник, щоправда у дещо категоричній формі, зауважив, що “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана з перших сторінок і до подій 1734 р. є буквальним списком “Короткого опису Малоросії”. Відповідно до рівня розвитку тогочасної науки О. Левицький критично оцінив як історичне джерело й “Зібрання історичне” С.Лукомського.

У передмові до “Сборника летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси”[6] В.Антонович охарактеризував 2 списки “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев”, розробив класифікацію самостійних і додаткових відомостей з першої частини пам’ятки, назвав кілька місць, у яких видно авторське ставлення до зображуваних осіб і подій.

Виявивши в Сулимівському архіві “хронічку”, що розповідає про події української історії 1640–1762 рр., О.Лазаревський надрукував ту її частину, що містить факти не відомі за іншими літописами[7].

У 1890 р. побачило світ нове видання Чернігівського літопису[8], котре відрізнялось від попереднього детальним викладом подій з 1703 по 1725 рр. У передмові О.Лазаревський розглянув питання авторства твору. Того ж року в “Киевской старине” О.Левицький опублікував із невеликою супровідною анотацією автобіографічну “сказку” Лукомського[9].

Кілька статей біографічного характеру з’явилося після сторічного ювілею від дня смерті В.Рубана[10].

Перший у лінгвістиці поставив питання про значення козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст. для історії української літературної мови П.Житецький[11]. Дослідник розглянув ці джерела в контексті еволюції книжної української мови даного періоду. Було з’ясовано, що з 30-х рр. у ній дедалі більше помічається вплив лексичних, фонетичних і морфологічних форм російської мови, котрий відбувався паралельно з витісненням церковнослов’янізмів і полонізмів.

Окремий розділ ІІ тому “Опыта русской историографии” В.Іконникова містив огляд українських літописів ХVІІІ ст.[12] Заслуга автора полягає в тому, що він зібрав і об’єднав у своїй узагальнюючій монографії науковий доробок попередників.

У коротенькій статті “Літописець Якова Лизогуба (1507–1737)”[13] П.Клепацький розглянув питання авторства, склав перелік запозичень, виписав найважливіші оригінальні відомості пам’ятки за 1700–1734 рр.

Третій період у дослідженні козацького літописання, який пов’язаний у першу чергу з діяльністю ВУАН, припав на 20-ті – початок 30-х рр. ХХ ст. звернення до історико-літературної спадщини військових канцеляристів значною мірою сприяло створення кількох комісій, зокрема археографічної, історіографії та історії козаччини, у складі науково-організаційної структури ВУАН, а також активна видавнича діяльність. Питомою ознакою цього етапу стало розширення тематичних горизонтів дослідження літописів. Виразно окреслилося усвідомлення необхідності розглядати їх у першу чергу як джерело для студій інтелектуальної історії Гетьманщини. Також поглибилося вивчення проблеми взаємовпливів між літописами.

Найзагальніші відомості енциклопедичного характеру подали про українські літописи 30–80-х рр. ХVІІІ ст. Д.Дорошенко й Д.Багалій[14].

Поглиблене вивчення джерельної основи ряду українських літописів ХVІІІ ст. у працях М.Горбаня, А.Єршова та Н.Василенко-Полонської[15] було кроком вперед у розвитку національної історіографії, оскільки вони творчо засвоїли принцип документалізму й історико-соціологічний метод своїх попередників, поєднавши при цьому народницьку концепцію з елементами державницької. У кількох працях, написаних в останні роки життя, М.Грушевський закликав учених досліджувати козацькі літописи не лише як історичні джерела, а насамперед як літературні пам’ятки, котрі відображають суспільно-політичні погляди національної еліти. Одним з найважливіших і найактуальніших завдань академік вважав також вивчення впливу цієї літератури на національне відродження ХІХ ст.[16] На жаль, реалізувати ці задуми ні М. Грушевському, ні іншим дослідникам не вдалося, оскільки погром української науки, який стався на початку 30-х рр. ХХ ст., унеможливив подальшу розробку даної проблематики.

Перебуваючи на еміграції, О.Оглоблин розглянув ідейні погляди автора “Короткого опису Малоросії”, який входить до збірника Г.Покаса і зробив висновок, що це не окремий список і навіть не редакція, а цілком самостійний твір[17].

Лише в кандидатській дисертації С.Пінчука, яку було написано до 300-річчя Переяславської ради, козацькі літописи знову стали об’єктом наукового дослідження в УРСР[18].

Загальну оцінку пам’яткам козацького літописання дали М.Марченко й М. Литвиненко[19]. Однак в умовах тоталітарної системи вони не змогли скористатись частиною доробку своїх попередників, були вимушені дотримуватись приписів існуючої ідеології.

Ґрунтовний аналіз зв’язку твору О.Рігельмана з літописами Самовидця, Граб’янки й Величка здійснив Я.Дзира[20]. Питання авторства Чернігівського літопису розглядали Ю.Мицик, Ю.Князьков, О.Апанович[21]. Остання також виклала археографічні відомості про більше ніж 20 списків “Короткого опису Малоросії”[22].

Саме завдяки названим працям і ще небагатьом виняткам історіографія 50-х – першої половини 80-х рр. в УРСР не втратила повністю свій український характер і зв’язок із спадщиною попередніх поколінь.

Читайте також: Роль Чорноморської проблеми в державотворенні часів гетьманства Івана Виговського

П’ятий етап студій про козацькі літописи розпочався після проголошення національної незалежності України.

Нове видання “Літописної оповіді про Малу Росію” О.Рігельмана супроводжувала стаття П.Саса й В.Щербака[23]. Крім загальних відомостей, необхідних для будь-якої передмови, вона містить також серйозну характеристику історичних поглядів Рігельмана. До публікації текстів пам’яток в останні роки докладають зусиль Ю.Мицик і О.Коваленко[24].

Деякі проблеми вітчизняного літописання 30–80–х рр. XVIII ст. порушено в концептуальній монографії В.В.Кравченка[25]. Однак частина фактичних і теоретичних положень і висновків має дискусійний характер або вимагає уточнень. Критичного ставлення потребують деякі міркування про основні шляхи еволюції української історичної думки й історіографії у ХVІІІ ст., вміщені в навчальному посібнику І.Колесник[26].

Значний інтерес становить евристична розвідка Ю.Мицика, що містить цінні матеріали для дослідження історичної фабулістики і водночас є важливим кроком на шляху до повноцінного академічного видання “Короткого опису Малоросії”[27]. Структурі та авторству четвертого списку Чернігівського літопису присвячена спеціальна стаття А.Бовгирі[28].

Оригінальну класифікацію історичних творів др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст. за ознакою застосованої методології й типом історизму запропонував П. Сас[29].

Як продовження княжої літописної традиції та перехідний етап до власне наукових студій з історії України розглядає козацькі літописи Я.Калакура[30].

В цілому, хоча козацькі літописи 30–80–х рр. XVIII ст. й перебували тривалий час у полі зору української історіографії, вони так і не дочекалися системного дослідження. Об’єктом вивчення для більшості науковців була в першу чергу джерельна основа пам’яток. Решта ж важливих питань з різних причин окреслені по суті тільки пунктирно, що істотно збіднює наші уявлення як про особливості української літописної традиції, так і про духовне життя Гетьманщини загалом.

Ключове місце у структурі джерельної бази дисертації займають історико-літературні твори 30–80-х рр. ХVІІІ ст., котрі були написані на Лівобережній Україні військовими канцеляристами: “Короткий опис Малоросії”, Чернігівський літопис, “Краткое літоизобразительное знаменитых и памяти достойних дійств и случаев описаніе”, “Короткий літопис про козацький малоросійський народ” П. Симоновського, “Зібрання історичне” С. Лукомського, “Короткий літопис Малої Росії” В. Рубана тощо. За своїм змістом, характером, конструкцією викладу, а частково й ідейним спрямуванням до вищеперелічених пам’яток прилягає “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана. Зважаючи на специфіку роботи, проводилося вивчення маловідомих досі списків опублікованих джерел в Інституті рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського й фондах ЦДІАУ в м. Києві.

Читайте також: Книжковий фонд відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як джерельна база історичних досліджень

До іншого представницького масиву належать документальні джерела, які відбивають політичні позиції, ціннісні орієнтації представників соціальної еліти Гетьманщини й разом з тим слугують для встановлення джерельної бази літописів та вірогідності повідомлень останніх. Це насамперед міжнародні договори, листи й універсали гетьманів і полковників, посольські інструкції, звіти, донесення, записи дипломатичних переговорів, чолобитні козаків, ті грамоти, укази, закони царського уряду, які прямо чи опосередковано стосувалися політичної ситуації в Україні.

Опрацьовано фундаментальні археографічні публікації: Акты Московского государства…. – СПб., 1899–1901. – Т.2–3; Акты, относящиеся к истории южной и западной России… – СПб., 1861-1892. - Т.3-15.; Архив Юго-Западной России…– К.,1868. – Ч.3. – Т.2.; Памятники, изд. Временной комиссией для разбора древних актов… – К.,1859 – Т.4.; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953–1954. – Т. 1–3.; Документи Богдана Хмельницького. – К., 1961; Універсали Богдана Хмельницького… – К.,1998; Універсали Івана Мазепи. – К., 2001; Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича. – К., 2004; Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830 тощо.

Перелічені в другій групі види документальних та наративних джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. було використано в першу чергу для встановлення джерельної бази козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст. По-друге, вони були задіяні для корекції літописної інформації та встановлення достовірності тих чи інших історичних подій, явищ, фактів. І нарешті, документи ХVІІІ ст. дають уявлення про домінуючі в тогочасному українському суспільстві, зокрема в середовищі шляхти та старшини, умонастрої, політичні погляди й орієнтири.

Представницький комплекс становлять джерела, які містять інформацію про вплив козацьких літописів на історичну науку кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., про їхній ідейно-історичний резонанс у суспільно-політичній думці того часу. Сюди належить приватне листування (насамперед М.Гоголя, М.Костомарова, М.Маркевича, І.Срезневського), мемуарна література, наукові та науково-популярні праці М.Антоновського, Д.Бантиша-Каменського, М.Берлинського, М.Маркевича, І.Срезневського та інших українських істориків, котрі широко використовували козацькі літописи як історичні джерела.

У другому розділі “Козацькі літописи 30–80-х рр. ХVІІІ ст. як історичні джерела” визначається тематика історико-літературних пам’яток, аналізується хронологічна система, з’ясовуються особливості критики джерел, розглядається літературна еволюція історичних сюжетів.

Провідне місце в історико-літературних творах 30–80-х рр. ХVІІІ ст., складених на території Лівобережної України, займала військово-політична тематика, що було природно для тієї епохи й відповідного рівня розвитку вітчизняної історичної науки. З іншого боку, це зумовлювалося не лише характером історіографії, а й бурхливими подіями Національно-визвольної війни, Руїни, Північної та російсько-турецьких воєн першої половини ХVІІІ ст., які закривали собою інші прояви національного життя, а також авторським середовищем.

З двох великих ділянок української історії особливо ґрунтовно літописці розробляли історію воєн, намагаючись створити для читача якомога повнішу, вичерпанішу картину подій, ознайомити його не тільки з перебігом воєнних кампаній, а й з окремими збройними сутичками. Однак, з іншого боку, значна частина матеріалів з історії воєн не визначається необхідною деталізацією. Найбільшою послідовністю і ґрунтовністю вирізняються оповідання С.Лукомського про похід гетьмана І.Свірговського в Молдавію в 1574 р. та розповідь П.Симоновського про хід Національно-визвольної війни в 1649 і 1651 рр., які були написані на підставі іноземних джерел.

Поряд з військовою тематикою особливу увагу істориків 30–80-х рр. ХVІІІ ст. привертали дипломатичні взаємини. Літописці у своїх творах простежували зовнішньополітичні відносини відновленої Української держави з Польщею, Московією, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Туреччиною та Кримським ханством. Вони повідомляли про формування й прибуття посольств, вручення грамот і подарунків, хід переговорів, укладання угод, демаркацію кордонів тощо.

Питанням соціально-економічного життя відводилося в літописах другорядне місце. Інтерес до історії церкви та екстремальних природних явищ виявлявся насамперед у Чернігівському та Лизогубівському літописах, які як за композицією, так і за способом викладу матеріалу наближаються до хронік попередніх століть. Автори ж синтетичних наукових праць, складених за єдиним планом у формі історичної оповіді, присвячують мало уваги подібній інформації. Скажімо, в “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського немає жодного спостереження за природними явищами та звісток про зайняття єпархій. Виняток становить лише згадка про ув’язнення Йосипа Тукальського, що має політичний характер.

Церковні проблеми перестають бути актуальними, оскільки, одержавши підтвердження на свої маєтності, церква у XVIII ст. поступово усунулася від активного впливу на державне життя Гетьманщини. Значна ж частина представників духовенства стала вірно служити інтересам Російської імперії.

Дослідження систем зображення перебігу історичних подій у літописах середини – др. пол. ХVІІІ ст. свідчить, що українські історики володіли досить різноманітними методиками датування. В основному вони спиралися на західноєвропейську систему відліку часу, що базувалася на тогочасних досягненнях науки. Поряд з нею для передачі подій автори використовували й традиційні обрядові та народні побутові способи датування. Так, у козацьких літописах як правило зустрічається датування за юліанським календарем. Оскільки в Російській державі, під протекторатом якої перебувала Гетьманщина, також панував старий стиль, то проблема календарної реформи, що набрала такої гостроти наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., втратила свою актуальність .

Компілятивний характер розглянутих творів дає можливість простежити в діахронії еволюцію різних способів датування подій, котрі вживалися в українському культурному середовищі в цілому. Порівняно з попереднім періодом, у досліджуваних пам’ятках виразно спостерігається тенденція до остаточного витіснення з їх сторінок різдвяного року (після 1700 р. жодна стаття не починається з 25 грудня). Поряд з цим відбувається процес збіднення церковної хронології як стосовно кількості назв релігійних свят, так і щодо частоти їх вживання. Якщо автор “Літопису Самовидця” позначає події датами церковного календаря 100, а С.Величко більше ніж 100 разів, то аналогічна частота у П.Симоновського зведена до мінімуму (він тільки раз згадує “Светлые дни”), а у С.Лукомського взагалі дорівнює нулю.

30–80-ті рр. ХVIII ст. були періодом поступового переходу від традиційного літописання до наукових досліджень з філософією історії та посиленням критичного аналізу матеріалів. У зазначений хронологічний проміжок часу зростає зацікавлення освічених людей специфічними історіографічними та джерелознавчими проблемами. Представники національної історичної школи починають усвідомлювати, що історія є спеціальною галуззю системи наукових знань і робити перші вагомі кроки в дослідженні закономірностей історичного процесу.

Характерною рисою української історіографії цього часу є існування двох видів історико-літературних творів: власне літописних і нелітописних. До перших належить зокрема Чернігівський літопис, у якому збережена виразна порічна форма викладу матеріалу. Більшість пам’яток, створених світськими особами на Лівобережжі, тільки зовні нагадують літописи. За своєю суттю вони є систематичним зв’язаним викладом національної історії, написаним за єдиним планом, витриманим в одному стилі. У ХVІІІ ст., коли формувався сучасний тип історіографії, невід’ємною складовою систематичних історичних праць, елементом тогочасного наукового етикету стають вступи й передмови. У них, як правило, окреслювалися мета й предмет дослідження, наводилися використані джерела, іноді подавалися принципи систематизації матеріалів. Поява таких структурних частин у працях П.Симоновського, С.Лукомського, Г.Покаса, В.Рубана, О.Рігельмана тощо свідчила про поступовий перехід від особистої рефлексії автора до її зовнішніх форм, а саме до власне історіографічних досліджень.

За кількістю використаних джерел, обсягом і особливостями авторських поглядів певною мірою осторонь від усієї групи пам’яток 30–80-х рр. стоїть “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана, яка є однією з перших спроб систематизації фактичного матеріалу, почерпнутого з різноманітних рукописних і друкованих праць. Основний текст цього твору поділяється на частини й розділи (останні наявні й у “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського), що є підтвердженням факту удосконалення техніки наукової роботи.

Головною рисою всіх досліджуваних пам’яток (за винятком Чернігівського літопису) є їхній компілятивний характер. Такий стан речей відображав загальний рівень історіографії XVІІІ ст.

В культурній традиції 30–80-х рр., коли історія ще остаточно не відокремилась від словесності, ідеалом історіописання для військових канцеляристів була белетризована оповідь про минуле, що, крім джерельних матеріалів, спиралася на певні суто літературні прийоми автора.

З погляду методології провідними для козацького літописання даного періоду були раціоналістичні моделі. Йдеться про перевагу прагматичної розповіді, в центрі якої перебували найвизначніші особи козацького стану, використання етико-психологічних оцінок і моралізаторського стилю. При цьому раціоналістичне мислення містило елементи провіденціалізму й пишномовної риторики, що залишилися у спадок від попередньої доби. Нерідко автори вдавалися до практики художньої реконструкції документальних джерел і навіть до історичних містифікацій.

Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору

Авторська та редакційна робота укладачів історико-літературних пам’яток зводилася до таких основних моментів:

1. Використання різноманітних джерел – як вітчизняних, так й іноземних. Залучення останніх, що було звичною справою для українських інтелігентів XVІІ–XVІІІ ст., давало їм можливість познайомитися з кращими досягненнями європейської наукової думки. Брак необхідної літератури, причиною якого був рукописний характер джерел, створював іноді значні труднощі, зокрема призводив до нерівномірності або неповноти викладу.

2. Доповнення й уточнення інформації своїх попередників.

3. Оформлення посилань щодо використаних джерел.

4.Критика, власне елементи наукової критики, джерел. Основним прийомом наукового дослідження для укладачів було зіставлення змісту пам’яток. Автори застосовували його для встановлення достовірності фактичного матеріалу, а також для перевірки правильності висвітлення подій своїми попередниками. Так чинили П.Симоновський, В.Рубан, С.Лукомський, автор “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев”. Іноді, покладаючись на закони формальної логіки або під впливом власних ідейних переконань, дослідник не міг встановити, в якому з джерел об’єктивніше викладається відповідна інформація. В таких випадках він лише констатував різницю й залучав до свого твору обидва варіанти.

Хоч розглянуті пам’ятки містять критику історичної літератури як з боку хронології, так і з боку змісту, однак автори досить рідко виділяли свої міркування із свідчень першоджерел. Критичні зауваження, як правило, не висловлювалися від імені автора (за винятком поодиноких уточнень і коментарів), а органічно впліталися в текст твору. Тому основним способом критики все ще залишалося редагування джерельних матеріалів.

5. Історіографічні праці, що вивчаються, за своїми жанровими особливостями є історико-літературними творами. Історичні події в них могли не лише викладатися в інформаційному плані, у причинно-часовій послідовності їх протікання, а бути опрацьовані згідно з поглядами авторів. Зміни, що їх вносили автори до фактичного матеріалу, визначалися загальною концепцією твору. Через це наявність тенденційних матеріалів або відвертих фальсифікацій треба не стільки пояснювати наївністю історика, що занадто довірливо поставився до свідчень першоджерел, скільки розглядати їх як свідомий вибір або ж взагалі як продукт самостійної літературної творчості майстра слова. Особливо часто в історико-літературних творах зустрічаються стилізації різних документів: королівських привілеїв, договорів, гетьманських універсалів, листів тощо. Подібна роль відводилася авторами й фабулам фольклорного походження, котрі вже зі складеним сюжетом потрапили в структуру літописних пам’яток 30–80-х рр. XVІІІ ст.

З формального боку редакторська робота проводилась на двох рівнях:

1. Філологічному, що полягав у мовностильовій обробці тексту для надання ідейно-естетичної значущості його елементам.

2. Фактологічному – внесенні змін (зокрема доповнень і скорочень) до наявного фактичного матеріалу.

Для реконструкції стереотипів сприйняття воєн і соціальних катаклізмів, які були характерними для суспільства XVІІ–XVІІІ ст., у дисертації розглянуто еволюцію двох поширених літописних фабул – про повстання С.Наливайка й Корсунську битву.

У таких історико-літературних творах, як “Короткий опис Малоросії”, Київський, Чернігівський та Львівський літописи, “Літописец, или описаніе краткое знатнійших дійств и случаев”, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана, Острозький літописець, “Хроніка” Феодосія Софоновича перша тема втілена у формі порічних записів, що дають найзагальнішу схему розвитку подій. Вони містять лише окремі елементи сюжету, небагато художніх деталей, зрідка в їх тексті трапляються тропи. Обробка літописцями інформації першоджерел здійснювалась, як правило, на стилістичному рівні. Другу групу пам’яток складають літопис Граб’янки, “Зібрання історичне” С.Лукомського, “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського та “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана. Автори названих творів змальовують повстання Наливайка у вигляді художньої розповіді, яка передає події в образній формі. Розповіді мають сюжет і художні деталі, деякою мірою можна говорити про наявність у них образу-персонажа. Однак засобами образотворення виступають тут лише вчинки й дії героя, а також авторська характеристика. Зображуючи постать Наливайка, письменники ще не використовують портрет, мовну характеристику, не намагаються відтворити думки й почуття гетьмана. Наукові прийоми у висвітленні подій 1596, 1597 рр. спостерігаємо лише в праці О.Рігельмана. Найяскравіше в історико-літературній прозі XVІІІ ст. постать Наливайка змальована автором “Історії русів". Чисто ідеологічні завдання змусили майстра слова максимально посилити роль творчого вимислу, наповнити оповідання виразними художніми деталями.

У формі порічних літописних записів, не вдаючись до подробиць, інформували читача про Корсунську битву Ф.Софонович, автори Хмільницького, Чернігівського літописів, “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев” та “Короткого літопису Малої Росії”. Ширші за обсягом оповідання, у яких викладається безпосередній перебіг бою, зустрічаємо в “Літописі Самовидця”, “Короткому описі Малоросії” та “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського. Художність у даному випадку досягається завдяки захоплюючому змісту зображуваних подій, вагомості історичних осіб, які беруть у них участь, конкретним утіленням ідейних поглядів авторів. Найбільших творчих успіхів у художньо-естетичному змалюванні історичних подій та їх оцінці вдалося досягти Григорію Граб’янці, Самійлові Величку й автору “Історії русів”. Батальні сцени, що вміщені до їх творів, мають завершений сюжет, містять елементи образотворення та різноманітні тропи (у відповідному уривку “Історії русів” тропи не вживаються; автор досягає тут художності іншими засобами).

На відміну від своїх попередників, які намагались дотримуватись історичної правди, творець “Історії русів” досягає вірного зображення епохи не за рахунок переліку дійсних історичних фактів, а глибоким проникненням у сутність подій, їх оцінкою з позиції свідомого українського патріота.

Описуючи Корсунську битву, О.Рігельман використовував не лише засоби образного змалювання дійсності, а й методи наукового історичного дослідження доби просвітництва.

У третьому розділі “Козацькі літописи як пам’ятки історичної думки” на матеріалах історико-літературних творів досліджується національна свідомість української інтелігенції 30–80-х рр. XVІІІ ст.

Цей період характеризується посиленим наступом російського централізму на українську автономію, що врешті-решт завершився скасуванням гетьманства, зруйнуванням Запорізької Січі, закріпаченням селянства, знищенням решток державного життя й перетворенням Гетьманщини на звичайну провінцію імперії. Козацьке літописання цієї доби потрібно розглядати насамперед як наочний вияв завзятого й послідовного опору автономістів тогочасному російському імперіалізму в ідеологічній та культурній сферах. Літописна справа мала офіційну або напівофіційну політичну спрямованість та особливу підтримку гетьманського уряду. На нашу думку, саме на безпосереднє замовлення адміністрацій Данила Апостола й Кирила Розумовського були створені такі офіційні пам’ятки національної історіографії, як “Короткий опис Малоросії” та “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського. Їх поява свідчить про формування офіційних ідеологічних творів історичної літератури, що відповідали актуальним соціокультурним і політичним запитам провідних верств українського суспільства XVІІІ ст. Виникнення подібних праць потрібно розглядати також як наслідок поступу в духовному розвитку нашої нації, зокрема й успіхів історіографії, що стали можливими завдяки існуванню автономної Української держави. Володарі України XVІІІ ст. та члени їх родин охоче поповнювали власні бібліотеки різноманітними історичними джерелами, в першу чергу козацькими літописами.

Прагнучи використати кращі досягнення західноєвропейського просвітницького досвіду для стрімкого розвитку інтелектуального потенціалу козацької держави, уряд останнього гетьмана розробив спеціальну програму заходів у сфері освіти й науки. Запланована К.Розумовським реформа полягала в секуляризації системи освіти, яка повинна була б складатися з університетів та гімназій. У 1760 р. за тогочасними західноєвропейськими стандартами було розроблено проект Батуринського університету. Ще один університет планувалося відкрити на основі Києво-Могилянської академії, котра мала належати до його структури на правах богословського факультету.

Напрям і характер літописної роботи, що велася з приватної ініціативи, також визначалися патріотизмом, який був викликаний загрозою знищення національного життя. Опір централізаторській політиці петербурзького уряду сприяв активізації неофіційного літописання. Що ж до історичних творів, які представляли гетьманське літописання, то вони відрізнялися від обласних пам’яток складнішою формою викладу матеріалу й вищим ступенем історичних узагальнень.

Читайте також: Латиномовна історіографія України XVII—XIX ст.

Перетворення козацької старшини у привілейований стан землевласників спричинив потребу для неї в легітимізації свого соціального статусу. Через це захист станових інтересів соціальної еліти українського суспільства можна розглядати як внутрішній соціально-політичний фактор, що також сприяв пожвавленню історичних студій. Можна стверджувати, що з 70-х років для більшості старшин привілейоване становище було важливішим за питання політичної автономії.

Авторами історико-літературних творів XVIII ст. та їх численних списків були, як правило, козацькі канцеляристи – службовці Генеральної військової канцелярії або мережі місцевих канцелярій. Молоді люди приступали до виконання своїх обов’язків, отримавши різнобічну ґрунтовну освіту, в тому числі й знання кількох іноземних мов. До їх компетенції входило не лише поточне діловодство. Канцеляристам також доводилося брати участь у вирішенні господарських, судових і дипломатичних справ. Завдяки доступу до державних та інших офіційних документів вони добре орієнтувалися в суспільно-політичній ситуації, володіли солідними знаннями з української історії. Паралельно зі своєю професійною діяльністю вони залучалися до участі в бойових операціях.

В історико-літературних творах 30–80-х рр. XVІІІ ст. національно особливе простежується як в опредметнених у них авторських думках, так і в тих чи інших сюжетних лініях, контексті та соціокультурних архетипах. Найяскравіше різні зрізи національної свідомості виявляються тоді, коли історик порушує питання, що на час написання твору є найважливішим для долі його нації. Причому, літописні сторінки містять не лише пізнавальні, а й емоційні та оціночні форми вираження авторського світогляду. Історіографічні пам’ятки виразно засвідчують усвідомлення українцями XVІІІ ст. своєї етнокультурної неповторності. У текстах вона фіксується в етнічній та топонімічній лексиці; політонімах, якими позначено сусідніх та віддалених народів; переконанні про власну культурну інакшість і навіть вищість над росіянами та культурну відмінність від поляків, не кажучи вже за мусульманські народи. Українська інтелігенція ХVIII ст. розглядала кровну спорідненість і спільність походження як важливі фактори національної ідентичності. Перша з наведених ознак належить до біологічних, а друга є територіальною. Їх наявність говорить про комплексне багатоаспектне розуміння представниками тогочасної еліти поняття „нація”. Так, розповідаючи про злочини, які чинили січовики після перемоги на гетьманських виборах свого кандидата Івана Брюховецького, автор „Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев” з глибоким жалем вигукував: „Но запорожци – своя ридная кров малороссійска...”[31]

Незважаючи на те, що з царювання Петра І розпочався активний відплив талановитих учених і культурних діячів до Московії, більшість вихідців з України продовжувала ідентифікувати себе з власним народом. З іншого боку, ці просвітителі імперії залишалися в національно-культурному відношенні українцями і в очах земляків на Батьківщині: „А єпископа Кирила із Воронежа дожидаються в Чернігів ... Родом він... малоросіянин, Гадяцького полку, містечка Опішного священницький син”[32], – читаємо в другій редакції Чернігівського літопису. Про високе відчуття національної єдності, насамперед в етнокультурному аспекті, свідчить традиційно часте вживання на сторінках літописних творів таких етнополітичних термінів, як “народ”, “нація” й “вітчизна”. Найчастіше в літописній практиці XVIII ст. слово “народ” означало форму національної й етнічної єдності, тобто націю (“Общенародное от Русі челобитье, а паче от козаков”, “всему народови Малороссійскому, незносные…чинили крівди”). Це визначення застосовувалось і в розумінні населення держави, жителів Гетьманщини (“к тамошнему народу выcокоматернее благосердие”). У процесі розвитку цього первинного значення з’явилися семантично вужчі номінативні одиниці. У певних словосполученнях слово “народ” стало означати окрему велику суспільну групу людей – селянство (“посполитий народ”) або козацтво (“козацкий малороссійский народ”). Для позначення спільності людей, об’єднаних єдиною мовою, територією, глибокими економічними зв’язками, традиціями, рисами культури й характеру, вживається термін “нація”. Відносний демократизм поглядів козацьких літописців дозволяв їм, на відміну від шляхетської еліти, широко трактувати соціально-політичне поняття “малоросійської нації”, до якої вони зараховували не лише шляхту й козацтво, а й духовенство та міщан. Деякі приклади дають підставу твердити про ототожнення “нації” з усіма мешканцями гетьманської держави. Визначення “отчизна” (“отечество”) як назва країни стосовно людей, котрі в ній народилися та є її громадянами, застосовувалось і щодо України (“целость отчизни нашой, Украйны Малороссійской”, “князь Меншиков…нашої Української Вітчизни недоброхот”). Самоусвідомлення деяких інтелігентів XVIII ст. було настільки високим, що дозволяло їм трактувати Київську Русь як батьківщину своїх предків-українців, сприяло збереженню державницьких традицій. Причому літописці вважали, що протягом своєї багатовікової історії Україна була невід’ємною складовою частиною європейського світу. Це видно, бодай, із запису автора Чернігівського літопису: “Сарана велика була в Малій Росії і по інших європейських націях”[33]. Всіляко підносячи ідею служіння своєму народові та державі, українська інтелігенція водночас гостро засуджувала національне зрадництво.

Важливим складовим елементом національної свідомості для українського культурного середовища середини XVІІІ ст. виступає релігійний фактор. Розглядаючи православ’я як один з ефективних засобів у політичній боротьбі проти ополячення та окатоличення, українські історики виявляли значний інтерес до релігійних справ другої половини XVІ – першої половини XVІІ ст., особливо до Берестейської унії та її наслідків. Водночас, торкаючись політичних і соціальних подій другої половини XVІІ–XVІІІ ст., більшість військових канцеляристів уже надавала мінімальну увагу релігійним проблемам.

У козацьких хроніках 30–80-х рр. XVІІІ ст. йдеться переважно про історію Наддніпрянщини, котра стала центром творення гетьманської держави. Починаючи з гетьманства Мазепи, основна увага авторів прикута до подій на Лівобережжі. Але літописці по суті тримали в полі зору всю українську етнічну територію. Особливо цінною є інформація, що засвідчує розуміння тогочасною інтелігенцією українськості таких прикордонних регіонів, як Надсяння, Холмщина, Берестейщина, Турово-Пінщина та Слобожанщина. П. Симоновський, О.Рігельман та автор “Історії Русів” вмістили до своїх праць Білоцерківський універсал, автор якого розглядав як “истинныя с древних віков земли и провинціи наши… а именно: Кіевскую, Галицкую, Львовскую, Хельмскую, Бельзскую, Подольскую, Волынскую, Перемышлевскую…”[34].

Хоч резиденціями правителів України в др. пол. XVІІ–XVІІІ ст. були Чигирин, Батурин і Глухів, але в тогочасній суспільній свідомості Київ продовжував виступати як головний релігійний, культурний та економічний центр українських земель. “Государыня Императрица Елисавета, – писав автор “Історії русів”, – в 1744 году благоволила посетить, со всем двором своим Малоросію, путешествуя в главный город ея, Кіев”[35].

В історичному розвитку кожної нації ідея соборності нерозривно пов’язана з проблемою державності. Адже за відсутності власного апарату політичної влади об’єднання всіх етнічних земель у кордонах однієї національної держави виявляється неможливим. З іншого боку, гасло возз’єднання всіх українських територій аж до Вісли сприяло розгортанню й поглибленню державотворчих процесів, особливо за гетьманування Б.Хмельницького й П.Дорошенка. Загалом у суспільній свідомості Лівобережжя середини – другої половини XVІІІ ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності як природної цілісності всіх українських земель і духовної консолідації нашого народу.

Геополітичний напрям формування державної території проглядається на сторінках літописних пам’яток порівняно рідко. Це й не дивно, оскільки у XVІІІ ст. посилився процес інкорпорації України до складу Російської імперії. Тому політична думка національних інтелектуальних сил зосереджувалась у першу чергу на обороні автономії, а не на геополітичних проблемах. Літописні матеріали дають підстави припускати, що Б. Хмельницький вважав опанування Чорноморського узбережжя одним з пріоритетних національних інтересів. Отже важливим геополітичним завданням, що постало перед відновленою Українською державою, була нейтралізація Кримського ханства та колонізація причорноморських степів осілою хліборобською цивілізацією. Розглядаючи пам’ятки вітчизняної історіографії, ми знаходимо інформацію, що до сфери стратегічно важливих інтересів України входила також південна Білорусія, значна територія якої внаслідок успішних воєнних операцій 1654–1655-го рр. потрапила під козацький контроль.

Щоб обґрунтувати право на автономне існування Української держави, військові канцеляристи в міру своїх можливостей зверталися до ділових паперів, які, зокрема, стосувалися сфери зовнішньої політики. За відсутності оригіналів на допомогу приходили стилізація чи творча фантазія. Тобто вимисел виступає тут як технічний прийом, що дає змогу авторові підкріплювати власні аргументи відсутніми в оригінальних джерелах, але такими необхідними “фактами”.

У всіх без винятку історіографічних пам’ятках 30–80-х рр. XVІІІ ст. робиться наголос на литовсько-польському походженні українських прав і вольностей. Деякі з авторів генетично пов’язували політико-правове становище Гетьманщини зі статусом Київського князівства та його мешканців у складі Великого Князівства Литовського. Історики підкреслювали, що, вступаючи на престол, монархи Ягеллонської династії надавали привілеї, основні положення яких закріплювали суспільний і адміністративний устрій українських земель, принципи організації та діяльності місцевих органів влади, основні права громадян тощо.

Щоб засвідчити соціальну значущість козацтва, літописці намагалися переконати читача, ніби ще на початку XVІ ст. цей соціальний стан уже мав формальний юридичний статус. На їх думку, сама природа козаків як оборонців населення держави давала підстави для зрівняння представників цієї суспільної категорії зі шляхтою. Укладачі літописів підкреслювали, що у XVІ ст. козацтво як юридичний суб’єкт постійно розвивалося під протекцією короля та Речі Посполитої. Особливо зручний матеріал для таких міркувань можна було знайти у так званій „Баторієвій легенді”, яка розглядалася протягом XVІІІ ст. в Гетьманщині як важливе правове джерело. Всупереч історичній дійсності, єдиною причиною реформ літописці вважали прагнення Стефана Баторія з максимальною ефективністю використати потенційні можливості козацтва шляхом удосконалення його організаційної структури. Найдокладніша інформація про характер подій 1576 р. міститься на сторінках праці П. Симоновського. Давши розгорнуту „канонізовану” розповідь про зміст реформи й висловивши своє особисте ставлення до неї, наприкінці він сформулював, правда у дещо узагальненій формі, основний принцип козацького імунітету: „Поляки же ни до них самих, ни до их земель, кои им от Королей наданы были, ни какова дела не имели и в правление их никогда не мешалися”[36].

Причинами польсько-українського конфлікту, на думку літописців, були грубі порушення магнатами й шляхтою попередніх договорів, укладених при добровільному об’єднанні України з Польщею, привілеїв козацького стану і створення унії. При цьому козацькі канцеляристи докладали всіх зусиль, щоб довести легітимність дій української сторони. Виходячи із заданих наперед ідеологічних настанов, вони подавали події Визвольної війни не як бунт проти законної влади Речі Посполитої, учасники якого керувалися тільки егоїстичними інтересами грабунку й наживи, а як об’єктивно неминучу й законну революцію в ім’я гуманістичних ідеалів національної та соціальної справедливості. З історичної перспективи вагомим доказом того, що король вів переговори з козацьким військом і визнав за ним право захищати свої привілеї навіть силою зброї стала для свідомої інтелігенції легенда про „Владиславові привілеї”. З її змісту випливало, що монарх, який в очах тодішнього суспільства був єдиним джерелом влади та справедливості, особисто санкціонував збройну боротьбу українського народу.

Значна частина літописців відкрито чи завуальовано обстоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. Вони висловлювали переконання, що політико-правові взаємини України з імперією повинні базуватися на основі Переяславського договору 1654 р. Причому, добровільний характер цієї угоди посилював її вагомість у очах наших співвітчизників. Важливе значення для розуміння політико-правового рівня національної свідомості мають гетьманські статті XVІІ–XVІІІ ст., до змісту яких за потреби зверталися літописці. Українські історики прагнули наголосити на двосторонності зобов’язань сторін під час їх укладання й наводили лише найважливіші та найкорисніші для гетьманського уряду пункти, а невигідні свідомо замовчували. Використані у праці П.Симоновського імперські документи 1742–1751 рр. є яскравим свідченням політико-правової окремішності Гетьманщини, яку ще в середині XVІІІ ст. добре усвідомлювали не лише українці, а й росіяни. Вагомим доказом цього є й сцени прийому українських правителів і дипломатів при царському дворі, що наведені в “Короткому описі про козацький малоросійський народ”.

Високоосвічені інтелігенти аналізували національні “права і вольності” не стільки як морально-етичну категорію, скільки з боку їх предметно-практичного окреслення й документального оформлення у правові акти. Звідси таку велику увагу канцеляристи надавали характеристиці правових взаємин, міждержавних стосунків і політичних зобов’язань сторін.

Літописці звернулися до дослідження вітчизняного минулого з метою збереження історичної пам’яті нації. Природно, що основним об’єктом дослідження для військових канцеляристів стала козацька доба національної історії. Попереднім періодам у світській історіографії XVІІІ ст. відводиться значно менше місця.

А проте більшість літописних пам’яток починається з часів Київської Русі, оскільки в умовах перебування більшості етнічних українських територій під владою сусідів духовні сили етносу були звернені до часів державної незалежності, єдності й могутності. Тісний зв’язок між подіями ІХ–ХІV і XV–XVІІІ ст. безумовно сприяв утвердженню в українському середовищі усвідомлення тяглості національної історії за відсутності правлячої династії. Висвітлюючи процес формування козацького стану, канцеляристи представляли козаччину як основний чинник українського життя після втрати незалежності.

Тема боротьби козацтва проти турецько-татарської експансії знайшла яскраве відображення на сторінках літописів. Прославляючи бойові подвиги, героїзм і відвагу козаків, історики тим самим наголошували на їхніх заслугах перед Річчю Посполитою.

Чимало питань української історії кінця XVІ – першої половини XVІІ ст. у досліджуваних пам’ятках стосуються польсько-українського конфлікту. Чітко усвідомлюючи органічний взаємозв’язок між усіма антипольськими збройними повстаннями, історики оцінювали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що велася з різною інтенсивністю, починаючи з 1590-их рр.

На конкретному історичному матеріалі автори розповідають про формування Української держави в 1648–1764-му рр. Багато уваги звертають вони на визвольну війну під проводом Б.Хмельницького, оскільки саме цьому гетьману вдалося відновити національну незалежність.

Основне місце в історико-літературних працях 30–80-х рр. XVІІІ ст. посідає проблема українсько-московських взаємин. Необхідно було нагадати заслуги козацтва перед Росією в боротьбі з Польщею, Османською імперією, Швецією тощо та, з іншого боку, детально запротоколювати випадки кричущих порушень північним сусідом прав усіх станів українського суспільства. Творці досліджуваних нами історичних пам’яток нерідко були не лише свідками, а й безпосередніми учасниками багатьох важливих історичних подій XVІІІ ст., тому на сторінках деяких літописів зустрічаємо докладну інформацію про тогочасні українсько-російські взаємини.

Знайомлячи читачів з історичними фактами, літописці одночасно формували в них почуття спорідненості з усіма своїми предками, наголошували на єдності поколінь. Таким чином вітчизняна історія поставала не лише як пам’ять про минулі події, а і як пам’ять про всіх спільних родичів по висхідній лінії. Розповіді про героїчне минуле сприяли також формуванню почуття національної гордості. Більшість авторів прагнула виразити відданість, повагу й любов до свого народу. Героїчна й трагічна історія України розглядалася ними як засіб виховання справжнього патріотизму й національної свідомості.

ІV розділ має назву “Вплив козацького літописання на розвиток національної історіографії кінця XVІІІ – першої половини ХІХ ст.” Наприкінці XVІІІ ст. в Україні розпочався процес національного відродження. Воно виявлялося у зверненні тогочасної інтелігенції до народного життя, активному вивченні нею фольклору й етнографії, становленні нової української літератури, що творилася живою народною мовою. На формування світогляду української еліти помітний вплив справили демократичні ідеї французької революції та національні рухи серед поневолених слов’янських народів. Національне відродження, що на перших стадіях виявлялося в культурній та науковій сферах, породило в українській історіографії кінця XVІІІ – першої половини ХІХ ст. інтерес до використання та дослідження так званого козацького літописання.

На історичні студії першої половини ХІХ ст. тією чи іншою мірою впливали державницькі патріотичні ідеї, наявні в історико-літературних пам’ятках попереднього періоду.

Зокрема ряд сюжетів праць В. Рубана й П.Симоновського, що стосувалися подій української історії ХVІ–ХVІІІ ст., привернули увагу Максима Берлинського під час роботи над його фундаментальною “Історією міста Києва”.

1799 р. у Петербурзі побачив світ ІV том “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі” Й.-Г.Георгі, частину розділів до якого написав Михайло Антоновський. В основу великого розділу “Про козаків малоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію” останній поклав матеріали “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана й О.Безбородька. Антоновський майже посторінково, а в багатьох місцях трохи не дослівно використав названий твір. Щоправда, він провів певну редакторську роботу, зокрема вніс кілька незначних доповнень з інших джерел, висловив особисту думку стосовно низки фактів тощо. Загалом же ХХІІІ розділ “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі” є своєрідною редакцією праці В.Рубана й О.Безбородька. На жаль, за своїми науковими якостями й методичними прийомами праця Антоновського виявилась не на висоті тогочасних вимог (вчений просто репродукував творчу манеру своїх попередників).

Читачі кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. могли познайомитись з козацькими літописами не тільки безпосередньо, а й опосередковано – через сучасні історичні праці, укладачі яких, у свою чергу, спиралися на матеріали хронік військових канцеляристів.

Наприклад, активне використання Ж.-Б.Шерером в “Аналах Малоросії” оригінального списку “Короткого опису Малоросії” (на інформації останнього базується весь другий том праці французького дослідника) сприяло увиразненню національної своєрідності українців у Західній Європі та піднесенню авторитету української історіографії на європейському рівні. З іншого боку, відразу після своєї появи “Анали” стали широковідомими на Україні. Безпосередні запозичення на сторінках “Історії русів” багатьох повідомлень з другого тому цієї праці свідчать про опосередкований вплив “Короткого опису Малоросії” на невідомого історика. Проведений нами текстуальний аналіз також дозволяє стверджувати, що ті уривки з “Історії русів”, які наводилися деякими вченими як доказ авторства Григорія Полетики, насправді були запозичені творцем “Історії русів” з книжки Шерера.

Дисертантові також вдалося встановити, що складений у 1813 р. “Летописец о Малой России или сокращенная история о козацких гетманах и о всем случившемся и примечания достойном в Украине”, що зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, є не одним із списків “Короткого опису Малоросії”, як вважали попередні дослідники, а дослівним перекладом ІІ тому “Аналів”.

20–30-і рр. ХІХ ст. були переломними в розвитку національної історіографії. За рахунок залучення істориками архівного матеріалу розширилося коло джерел та зросла їх питома вага, формувалось нове ставлення до джерел, що полягало в посиленні критичного аналізу. Причому під вогонь критики потрапили козацькі літописи ХVІІІ ст. і, особливо, “Історія русів”.

Виходячи з міркувань про об’єктивність відображення дійсності, деякі вчені схилялися до думки, що саме чужоземців – Г.Боплана, П.Шевальє, Й.Пасторія, а не Псевдокониського чи Граб’янку треба вважати основоположниками української історичної науки. Загалом у 20-30-ті рр. відбувалося послідовне накопичення історичного досвіду та розвиток теоретичної думки.

Серед багатьох джерел “Історії Малої Росії” Дмитра Бантиша-Каменського були “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського, “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана та чотири списки “Короткого опису Малоросії”.

У першій частині, що охоплює події від ІХ ст. до 1653 р., вищеперелічені пам’ятки відіграли третьорядну роль. Водночас на розповідь Д.Бантиша-Каменського про історію Київської Русі визначальний вплив справила “История государства Российского” Миколи Карамзіна. Окрім названої праці поміж головних джерел для зображення литовської доби була також “Historie generale de Pologne” П.-Ж. де Соліньяка. І тільки там, де йдеться про боротьбу українського народу з польсько-шляхетськими поневолювачами, зустрічаються окремі фрагментарні вкраплення матеріалів із праць вітчизняних істориків 30–80-х рр. ХVІІІ ст. Основну інформацію про події 1648-1653 рр. дослідник черпав з іноземної літератури.

Зате сюжети з військово-політичної, соціально-економічної та культурної історії України 1654-1657 рр. були написані Д.Бантишем-Каменським насамперед на основі документів архіву Колегії іноземних справ, а також українських історико-літературних творів ХVІІІ ст. Користуючись методом взаємодоповнення й коригування названих груп джерел, дослідник подав відносно вдалий системний виклад історії козацької держави, що існувала в Середньому Подніпров’ї. Третю частину своєї праці, що охоплює події 1687–1764 рр., він побудував насамперед на основі документальних матеріалів московських архівосховищ, а також архіву Чернігівського губернського правління.

Отже, в комплексі джерел “Історії Малої Росії”, котра переважала подібні попередні видання ґрунтовністю, документальністю й науковістю, знайшлося відповідне місце і для козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст., які, за винятком ІІ частини, відігравали для Бантиша-Каменського допоміжну роль порівняно з доробком іноземців і архівними документами.

Інший напрям у використанні історико-літературної спадщини козацьких канцеляристів започаткував Ізмаїл Срезневський. У другій частині “Запорозької старовини” він звернувся до “Короткого опису Малоросії” при зображенні картин польського гніту, облоги Збаража, перших років гетьманства Івана Брюховецького, подвигів Семена Палія тощо. Особливо значний за обсягом уривок, в основу якого покладено це джерело, присвячений подіям 1654–1657 рр. У примітках до другої частини І.Срезневський спирається також на “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана. Укладач вмістив до “Запорозької старовини” кілька квазіпосилань на рукопис П.Симоновського з тим, щоб надати правдивості власним вигаданим фактам. Так само письменник придумав і фабулу про заснування запорожцями Федора Линчая Микитинської Січі. Щоб переконати публіку в реальності цього факту, майстер слова вирішив послатися на список “Короткого опису Малоросії” Олекси Дівовича. Оскільки вказана праця не була опублікована, то пересічному читачеві нелегко було викрити стилізатора.

Зусилля Срезневського були спрямовані не стільки на пояснення причин історичних подій і встановлення їх достовірності, скільки на розвиток захоплюючого сюжету та створення образів окремих героїв. Белетризація також полягала в посиленні психологічної характеристики персонажів, драматизації окремих колізій, активному залученні фольклору тощо. Таким чином, І.Срезневського певною мірою можна розглядати як історика-письменника, що стояв біля витоків вітчизняної історичної прози, зокрема повісті й оповідання. Але він не тільки давав простір творчій фантазії, а й на власний розсуд редагував оригінальні тексти джерел. Усвідомлюючи вразливість подібних втручань, цей автор для більшої переконливості придумав і джерело для деяких своїх сюжетів – “Повесть о том, что случилось на Украине...”. Дана підробка складена досить витончено та винахідливо, але під час текстуального аналізу ми виявили у ній ряд конкретно-історичних і мовностильових недоречностей.

Вивчення джерельної основи “Повести” свідчить про використання її автором, крім праці Рубана, ще “Історії русів” і, що дуже ймовірно, “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського, надрукованої в 1830 р.

Варто зазначити, що досі не знайдено не тільки оригіналу пам’ятки, а й жодного її списку з XVIII – початку XIX ст. Науці відомий лише список, який був власноручно укладений І.Срезневським на початку 30-х рр. XIX ст. Хоч українські історики та письменники другої половини XVIII ст. активно зверталися до різноманітних джерел, проте слідів використання “Повести” ми не знаходимо в жодному з творів цього періоду. Перші згадки про цей літопис зустрічаються на сторінках “Запорозької старовини”.

Той факт, що всупереч літописній традиції невідомий автор прикладає назву “гайдамаки” до учасників національно-визвольної боротьби кінця XVI – XVII ст., також є свідченням неавтентичності твору. У безпосередньому зв’язку з поглядами укладача “Повести” розглядає проблему походження та історичної ролі гайдамаків І.Срезневський. Учений ототожнює їх з тими козаками, котрі не були записані до реєстру й не мешкали на Запоріжжі. Кілька квазіісторичних фактів, які фігурують на сторінках хроніки, відображені також у стилізованих думах та історичних піснях, що були вміщені до “Запорозької старовини” (загибель гетьмана Свірговського під Кілією, ім’я гетьмана Наливайка Павло, битва цього полководця з поляками під Чигирином, діяльність повстанських ватажків Лисенка Вовгури та Харченка Гайчури в 1648 р. тощо).

Однією з основних стильових особливостей літопису є його зв’язок з фольклором. Перш за все впадає в око ритмічний характер мови в багатьох місцях тексту. Причому важливим елементом ритму нерідко виступають рими, що надають музикального характеру прозовій мові, підсилюють виразність змісту, створюють емоційну напруженість. Такі особливості звукової організації мови “Повести” ставлять її осторонь від інших історико-літературних пам’яток XVIII ст. Наявність значної кількості постійних епітетів, прикладок і тавтологій також свідчить про фольклорні впливи на лексичний склад твору. Проте механічно підібрані автором народнопоетичні засоби не сприймаються як органічні складові компоненти тексту. Деякі з них можна розглядати як знаряддя стилізації під фольклор.

Для мовної еволюції історико-літературної прози XVIII ст. характерний поступовий перехід від книжної української та слов’яноукраїнської мов до російської літературної мови. На відміну від пам’яток цього жанру, що були створені в другій половині XVIII ст., лексичний склад “Повести” характеризується надзвичайною строкатістю, неприродним і штучним поєднанням старослов’янської, української та російської лексики. Подібні методи обробки першоджерел і відповідне поводження з мовними засобами практикувалися в епоху романтизму з його інтересом до історії, фольклору й народної мови. Загалом стилізації, до яких вдавався Срезневський, серед іншого свідчать про моральну та історичну вартість так званих козацьких літописів для тогочасної патріотично налаштованої інтелігенції.

Коректніше, порівняно з І.Срезневським, використовував творчий доробок істориків ХVІІІ ст. Микола Маркевич. Оскільки “Короткий опис Малоросії” та “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана ведуть своє походження від літопису Граб’янки, то й інформація з них зустрічається в тексті “Історії Малоросії” досить рідко. Як правило історик віддає перевагу першоджерелу, а не похідним утворенням. В основу розгляду подій до 1657 р. Микола Андрійович поклав “Історію русів”. Постійне залучення з метою розширення своєї праці “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського науково коректне й логічно виправдане. Спираючись на вміщені до неї архівні матеріали, дослідник мав змогу детально висвітлити перебіг важливих подій середини XVII ст., особливо тих, що стосувалися дипломатичних взаємин гетьманського уряду з сусідніми державами. Третім за важливістю джерелом, яке було використане в І томі, є літопис Граб’янки. У ІІ томі Маркевич у першу чергу послуговувався монографією Д.Бантиша-Каменського. Уміщений до неї корпус архівних документів склав фактичну базу політичної історії України 1658-1770-х рр. Поряд з цією працею науковець активно залучає для висвітлення вітчизняного минулого “Історію русів” та літопис Граб’янки. Козацькі хроніки 30-80-х рр. використовуються лише для внесення дрібних доповнень і уточнень до відомостей цих трьох основних джерел. Неточності у висвітленні фактів і подій, що зустрічаються на сторінках “Історії Малоросії”, як правило, можна пояснити недосконалістю джерелознавства першої половини ХІХ ст. Зокрема, до появи в тексті монографії ряду літературних сюжетів призвело занадто довірливе ставлення дослідника до матеріалів “Історії русів”.

Некритично оцінивши свідчення невідомого письменника, ніби його твір складено на основі документів і щоденників Богдана та Юрія Хмельницьких, Маркевич робить помилковий висновок про повну об’єктивність “Історії русів”. Другою причиною був авторитет Георгія Кониського, в авторстві якого дослідник нітрохи не сумнівався. Ученого приваблювали в цьому творі й відомості про події української історії XVI – першої половини XVII ст. Адже про цей період збереглися досить скупі звістки в інших вітчизняних пам’ятках. І нарешті, зміст памфлету відповідав суспільно-політичним поглядам і культурним уподобанням Маркевича, задовольняв його ідейні переконання та літературні смаки.

Багатовікова традиція літописної історіографії відмирала досить повільно. Тому М. Маркевич нерідко застосовує такі особливості роботи з джерелами, котрі були характерні для літописців. Це й механічне поєднання матеріалу, що іноді призводить до дублювання, вказівка на наявність двох або кількох версій без намагання визначити їх достовірність. Коли ж така спроба й робиться, то перевага, як правило, надається вітчизняним джерелам перед іноземними, що іноді спричиняло спотворення історичних реалій.

У прагненні пояснити причини й відтворити послідовність подій, застосувати наукову критику, особливо в полеміці з польськими авторами, М.Маркевич діє як історик. Варто також підкреслити, що, на відміну від літописців, він ніколи не займався стилізаціями, не видумував факти, а черпав їх повністю із своїх джерел.

Літописні відомості були використані М.Маркевичем і в історичних екскурсах об’ємної розвідки “Реки Полтавской губернии”. У ній гідрографічна характеристика вдало доповнюється історичними довідками, почерпнутими з “Літопису руського”, “Короткого опису Малоросії”, “Опису України” Г.Боплана, “Літописної оповіді про Малу Росію” О.Рігельмана, “Історії русів”, різноманітних грамот, універсалів тощо. Окремі замітки з праць А.Шафонського, О.Рігельмана, В.Рубана містяться в рукописі твору “Статистика прошлого столетия. Монастыри киевские. Духовенство вообще, расколы и пр.” Під час роботи над словником української мови упоряднику також доводилось частенько заглядати в козацькі літописи.

Історіософські погляди М.Маркевича значною мірою формувалися під впливом ідей європейського романтизму. Історик розглядав українське минуле насамперед як низку героїчних діянь видатних співвітчизників. Через це він приділяв велику увагу героїчним особистостям, які були носіями демократичних ідеалів українського народу та втіленням національного духу. Певна романтична ідеалізація М.Маркевичем історії своєї Батьківщини, захоплення традиціями козаччини та гетьманщини зрештою сприяли піднесенню національної свідомості й патріотизму.

Загалом з другої половини ХІХ ст. розпочався також новий етап у використанні та дослідженні козацького літописання, особливістю якого було те, що наявна в історико-літературних пам’ятках белетристика була піддана критиці з позицій історизму та об’єктивності.

В результаті дослідження дисертант дійшов таких висновків, які виносяться на захист:

1. Чільною темою літописних пам’яток була військово-політична історія українського народу. Підпорядковане значення мали соціально-економічні питання, події церковного й культурного життя, звичаї, побут, екстремальні природні явища.

2. Автори козацьких літописів як правило використовували створену за останнім словом науки західноєвропейську систему відліку часу. Разом з цим для внутрішньої та зовнішньої впорядкованості передачі подій вони в окремих випадках зверталися також до традиційних обрядових і народних побутових способів датування.

3. Авторська редакційна робота укладачів історико-літературних пам’яток полягала у використанні різноманітних джерел, у тому числі праць іноземних авторів і документальних матеріалів; у розширенні джерельної інформації за рахунок власної літературної творчості; у доповненні й уточненні хронологічних, топонімічних і ономастичних деталей; у оформленні посилань на використану літературу; у спробах наукової критики, що базувалась на законах формальної логіки та мовностилістичних правках.

4. Проаналізовані джерела свідчать про відносно високий рівень національної ідентичності серед козацької старшини Лівобережжя середини-кінця ХVІІІ ст. Вона виявляється в активному використанні етнічної й топонімічної термінології, в усвідомленні культурної вищості над росіянами та культурної відмінності від інших народів, у наявності сформованих негативних стереотипів психологічної характеристики деяких етносів, у засудженні національної зради тощо.

5. Вплив релігійного фактору як важливого елементу національної ідентичності оцінюється літописцями історично, а саме під час характеристики польсько-українського конфлікту.

6. Досліджені пам’ятки свідчать, що у свідомості української інтелігенції середини – другої половини ХVІІІ ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності. У центрі уваги авторів завжди є територія України. Вони цікавились подіями, що відбувалися в усіх українських історико-етнографічних регіонах незалежно від належності цих земель до гетьманської держави, причому прекрасно розуміли українськість пограничних теренів, зокрема Надсяння, Холмщини, Берестейщини, Турово-Пінщини, Стародубщини та Слобожанщини.

7. На сторінках історико-літературних пам’яток впадає у вічі політико-правовий компонент національної свідомості, що не виникає стихійно на побутовому рівні, а завжди є продуктом діяльності інтелігенції. Автори всіх досліджуваних творів наголошують на литовсько-польському походженні українських “прав і вольностей”. Для піднесення соціального статусу козацтва вони доводять, що вже в ХVІ ст. за характером служби та притаманним громадянським цінностям цей стан дорівнював шляхті або принаймні наближався до неї. Укладачі більшості історико-літературних пам’яток висловлюють переконання, що внаслідок успішного розгортання Національно-визвольної війни в 1648 р. була утворена фактично незалежна Українська держава, котра стала суб’єктом міжнародного права й отримала визнання ряду зарубіжних країн. Більшість авторів прямо чи опосередковано обстоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. При цьому вони були переконані, що політико-правові взаємини України з петербурзьким урядом повинні визначатися Переяславською угодою 1654 р.

8. Хоч основним об’єктом дослідження літописців є козацька доба, проте більшість творів починається з епохи Київської Русі, що є свідченням актуалізації історичної пам’яті, котра спиралася на ідею давньоруського континуїтету.

9. Тема боротьби з татаро-турецькою агресією знайшла цілеспрямоване застосування для героїзації історії козацтва, осмислення його як суспільного феномену Речі Посполитої.

10. Ясно усвідомлюючи органічний зв’язок між усіма антипольськими повстаннями, військові канцеляристи розглядали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що точилася з різною інтенсивністю від кінця ХVІ ст.

11. Основне місце в козацьких літописах відводиться зображенню українсько-російських взаємин, що було зумовлено наступом абсолютизму на автономію Гетьманщини та потребою забезпечити входження козацької еліти у дворянство в др. пол. ХVІІІ ст.

12. Розвиток історіографії кінця ХVІІІ – початку 40-х рр. ХІХ ст. слід розглядати в тісному зв’язку із суспільно-політичною думкою та громадським рухом академічної та культурної стадій національного відродження.

13. В основу масштабного розділу “Про козаків малоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію”, що був уміщений до виданого в 1799 р. ІV тому “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі…” Й.Георгі, М.Антоновський поклав матеріали “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана. За науковими якостями праця Антоновського ще належить до історіописання ХVІІІ ст., що було зумовлено зокрема довідковим характером видання.

14. Про опосередкований вплив компіляцій 30–80-х рр. ХVІІІ ст. на “Історію русів” свідчить використання невідомим автором “Аналів Малої Росії” Ж.-Б.Шерера (останній у ІІ томі своєї книжки надрукував один із списків “Короткого опису Малоросії”). Крім безпосередніх текстуальних запозичень, на сторінки “Історії русів” потрапили ідеї французького просвітництва передреволюційної доби.

15. Відомості про події військово-політичної, соціально-економічної та культурної історії України 1654–1657 рр., що складають ІІ частину “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського, викладаються в основному за документами архіву Колегії іноземних справ і українськими історико-літературними творами ХVІІІ ст. Завдяки широкому використанню архівних матеріалів, ґрунтовності й науковості праця Бантиша-Каменського презентує новий тип історичного дослідження – критичну історію.

16. Укладаючи “Запорозьку старовину”, І.Срезневський звертався до “Короткого опису Малоросії”, “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана, “Короткого опису про козацький малоросійський народ” П.Симоновського та інших літописів у першу чергу з метою белетризації сюжету, що полягала в переході від інформаційного викладу до наочного зображення подій, посиленні психологічної характеристики персонажів, драматизації окремих колізій, застосуванні творчої фантазії тощо.

17. “Повесть о том, что случилось на Украине…” є не оригінальною пам’яткою кінця ХVІІІ ст., а стилізацією, створеною в харківському гуртку І.Срезневського.

18. До появи на сторінках “Історії Малоросії” М.Маркевича ряду літературних сюжетів призвів вплив романтичних ідей та занадто довірливе ставлення автора до “Історії русів” і деяких козацьких літописів.

Примітки
[1] Бодянский О. Предисловие // Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народе. – М., 1847. – С.3–4; Його ж. Предисловие // Ригельман А. Летописное повествование о Малой Россіи. – М., 1847. – С. ІІІ-ІV; Белозерский Н. Несколько примечаний к Черниговской летописи // Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским. – К., 1856. – С.1-10; Його ж. Примечания к летописям: “Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойных действ и случаев описание” и “Хронология высокославных ясновельможных гетьманов // Там же. – С.47-50; Самчевский И.О. Рецензия на южнорусские летописи, изданные Н.Белозерским // Киевские губернские ведомости. – 1856. – №23; Костомаров Н.И. Южнорусские летописи, изданные Н.Белозерским // Отечественные записки. – СПб., 1857. – №2. – С114-123; Максимович М.А. Известие о летописи Григория Грабянки, изданной 1854 года Киевскою временною комиссией // Собрание сочинений М.А.Максимовича. – К., 1876. – Т.1. – С.217-230; Його ж. Известие о южнорусских летописях, изданных Николаем Белозерским в Киеве, 1856 г. // Там же. – С.231-247.
[2] Максимович М.А. Письма о Богдане Хмельницком // Там же. – С. 434-435.
[3] Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся. – М., 1870. – 184 с.
[4] Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого. – М., 1873. – 260 с.
[5] Левицкий О.И. Опыт исследования о летописи Самовидца // Летопись Самовидца. – К., 1878. - С.1-81.
[6] Антонович В. Предисловие // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К., 1888. – С.І- LIX.
[7] Л[азаревский] А. Летописные заметки (1651–1749 гг.) // Киевская старина. – 1883. – №3. – С. 680–682.
[8] Черниговская летопись по новому списку (1587–1725) и Коломацкие челобитные с предисловием А.Лазаревского. – К., 1890. – 43 с.
[9] Левицкий О.И. Автобиографическая “сказка” малороссийского летописателя Стефана Лукомского // Киевская старина. – 1890. – №9. – С. 477- 485.
[10] Неустроев А.Н. Василий Григорьевич Рубан. – СПб., 1896; Тихонравов Н.С. В.Г.Рубан // Сочинения Н.С.Тихонравова. – М., 1898. – Т.3. – Ч.1. – С 163–181; Лазаревский А. Рубан Василий Григорьевич // Киевская старина. – 1897. – №1. – С. 12-14; Модзалевский В.Л. Василий Григорьевич Рубан // Русская старина. – 1897. – №8. – С. 383-415.
[11] Житецкий П.И. “Энеида” Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы ХVІІІ века. – К., 1900. – 130 с.
[12] Иконников В.С. Опыт русской историографии. – К., 1908. – Т.2. – Кн.2.
[13] Клепатський П. Літописець Якова Лизогуба (1507–1737). – Кам’янець-Подільський, 1920. – 8 с.
[14] Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – 221 с.; Багалій Д.І. Нарис української історіографії. – К., 1925. – Вип. 2. – 108 с.
[15] Горбань М. Нариси з української історіографії: Новий список літопису “Краткое описание Малороссии”. – Харків, 1923. – Ч.1.; Єршов А. “Летописное повествование о Малой России” О.Рігельмана і “Краткая летопись Малыя России”, видана В.Рубаном // Записки Ніжинського інституту народної освіти. – 1927. – Кн. VІІ. – С. 178–192; Його ж. Сторінка з українського джерелознавства (До питання про літописні джерела праці О.Рігельмана “Летописное повествование о Малой России”) // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. – К., 1927. – С. 841–848; Його ж. Про літописні джерела історичних праць Ст. Лукомського // Записки Ніжинського інституту народної освіти та науково-дослідної кафедри історії культури й мови при інституті. – 1928. – Кн. VІІІ. – С. 105–116; Василенко-Полонська Н.Д. Історики Запоріжжя ХVІІІ в. // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. – К., 1927. – С.811–824.
[16] Грушевский М.С. Самовидец Руины и его позднейшие отражения // Труды института славяноведения АН СССР. – Л.,1932. – Т.1. – С.157–192; Його ж. Об украинской историографии ХVІІІ века. Несколько соображений // Известия АН СССР. – 1934. – №3. – С. 215–225; Його ж. З історичної фабулістики кінця ХVІІІ в. // Академику Н.Я.Марру. Юбилейный сборник. – М. – Л., 1935. – С.607–611.
[17] Оглоблин О. Григорій Покас та його “Описание о Малой Россіи” (1751 р.) // Науковий збірник. – Нью-Йорк, 1952. – С. 61–73.
[18] Пінчук С.П. Образ Богдана Хмельницького в українській літературі ХVІІ–ХVІІІ століть. Дис….канд філолог. наук. – Львів, 1954.
[19] Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). – К., 1959; Литвиненко М.А. Джерела історії України ХVІІІ ст. – Харків, 1970. – 204 с.
[20] Дзира Я.І. Джерельна основа праці О.Рігельмана з історії України // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – К., 1969. – С. 158–178.
[21] Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХVІІ века. – Днепропетровск, 1978. – 88 с.; Князьков Ю.П. К вопросу о влиянии украинского хронографа на исторические сочинения ХVІІ века // Актуальные историографические проблемы отечественной истории ХVІІ–ХІХ вв. – Днепропетровск, 1982. – С.57-65; Апанович Е.М. Рукописная светская книга ХVІІІ века на Украине. Исторические сборники. – К., 1983. – 224 с.
[22] Апанович Е.М. Рукописная светская книга ХVІІІ в. на Украине. Исторические сборники. – К., 1983. – 224 с.
[23] Сас П.М., Щербак В.О. Історія України у висвітленні О.І.Рігельмана // Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К., 1994. – С. 5–31.
[24] Чернігівський літопис (Підготовка до друку, передмова і коментар Ю.Мицика) // Сіверянський літопис. – 1996. – №4. – С.105-122; Коваленко О.І. Іван Забіла та його хроніка з історії України // Там само. – 2000. – №2. – С.148-153.
[25] Кравченко В.В. Нариси з історії української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVІІІ- середина ХІХ століть). – Харків, 1996. – 376 с.
[26] Колесник І.І. Українська історіографія ХVІІІ – початку ХХ століття. – К., 2000. – 256 с.
[27] Мицик Ю.А. Невідома редакція “Короткого опису Малоросії” // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 1999. – Випуск 7. – С. 133-154.
[28] Бовгиря А. “Чернігівський літопис” четвертої редакції: структура та авторство твору // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – К. – Хмельницький, 2002. – Т.8. – Ч.1. – С.5-20.
[29] Сас П.М. Історична думка // Історія української культури: В 5-ти т. – К., 2003. – Т.3. – С.537-574.[30] Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004. – 496 с.
[31] Літописец, или описание краткое знатнійших дійств и случаев // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К., 1888. – С. 21.
[32] Чернігівський літопис. Неопубліковані сторінки // Україна. Наука і культура. – К., 1989. – С. 230.[33] Там само. – С. 225.
[34] Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссійском народе. – М., 1847. – С. 15.
[35] Исторія Русов или Малой Россіи. – К., 1991. – С. 243.
[36] Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народе. – М., 1847. – С. 9.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях:Монографія
1. Козацьке літописання 30–80-х рр. ХVІІІ століття: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – К.: Інститут історії України, 2006. – 566 с.

Статті у фахових виданнях
2. Повстання Северина Наливайка в українській історичній прозі ХVІІ-ХVІІІ ст. // Історіографічні дослідження в Україні.– К., 1999. – Вип. 7. – С.155–173.
3. Історико-літературні твори 30–80-х рр. ХVІІІ ст. в українській історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 1999. – Вип. 9. – С.73–96.
4. Національна свідомість української інтелігенції. За матеріалами історико-літературних пам’яток 30–80-х рр. ХVІІІ ст. (етнокультурний рівень) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 2000. – Число 4. – Частина 2. – С.431–460.
5. До питання про час написання і авторство “Повести о том, что случилось на Украине...” // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. – К.: НБУВ, 2000. – Вип. 3. – С.72-85.
6. Тематика козацьких літописів Лівобережжя середини – другої половини XVІІІ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – Число 5. Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2000. – Випуск 10. Об’єднаний випуск. – Частина 1. – С.81–100.
7. Козацькі літописи середини XVІІІ ст. як джерела “Запорожской старины” Ізмаїла Срезневського // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2001. – Вип. 2. – С.240–256.
8. Особливості хронології українських історико-літературних творів середини – другої половини XVІІІ ст. // Проблеми архівознавства і джерелознавства. – К., 2001. – Вип. 4. – С.245–256.
9. Критика джерел у “Короткому описі Малоросії” і Лизогубівському літописі // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірка наукових праць. – К., 2001. – Число 5. – С.132–144.
10. Критика джерел у Чернігівському літописі та “Зібранні історичному” Стефана Лукомського // Сіверянський літопис. – 2002. – №2. – С.11–17.
11. Козацькі літописи в історичній спадщині Михайла Антоновського // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 2002. – Число 8–9.– Частина 1. – С.248–270.
12. Джерельна основа “Краткого описания о козацком малороссийском народе” Петра Симоновського // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – К. – Хмельницький, 2002. – Т.8. – Частина 1. – С.71–90.
13. Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30–80-х рр. XVІІІ ст. // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С.61–79.
14. Джерельна основа “Краткой летописи Малой России” В.Рубана // Бористен. – 2002. – № 8 (134). – С. 19–22.
15. Історія гетьманської держави у висвітленні козацьких літописців 30–80-х рр. XVІІІ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 2003. – Число 10. – Частина 2. – С.220–248.
16. Козацькі літописи 30–80-х років XVІІІ ст. як історичні джерела та пам’ятки національної історіографії // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. – К., 2003. – Вип. 10.– С.215–230.
17. Козацькі літописи в науковій спадщині Миколи Маркевича // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. – К., 2003. – Вип. 11. – С.439-460.
18. Вплив “Літопису Малоросії” Жана-Бенуа Шерера в “Історіії русів” // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип.6. – С.412–425.
19. Історія України від найдавніших часів до початку Національно-визвольної війни в козацьких літописах 30–80-х рр. XVІІІ ст. // Проблеми історії України ХІХ- початку ХХ ст. – К., 2004. – Вип.7. – С.280-292.
20. Літописна спадщина козацьких канцеляристів 30–80-х рр. XVІІІ ст.: методика дослідження // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 2005. – Число 12. – Частина 2. – С.198-209.
21. Джерельна основа “Історії Малої Росії” Дмитра Бантиша-Каменського // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. 10. – С.265-283.

Статті в інших виданнях
22. Проблема соборності українських земель в історико-літературних творах ХVІІІ ст. // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. – К.: Твім інтер, 1999. – С. 166–185.
23. Національно-визвольна війна в “Кратком описании о козацком малороссийском народе” П.Симоновського // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 2000. – Вип.7. – С.278–283.
24. Корсунська битва в українському літописанні другої половини XVІІ–XVІІІ ст. // На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності. – К. – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Львів, 2000. – С.623–636.