Літопис С. Величка як пам’ятка української мови

Самійло Васильович Величко, як він сам пише, «негдись» був канцеляристом запорозького війська, був ознайомлений з документами, що належали до часів Богдана Хмельницького, чув багато переказів про минуле. Будучи людиною добре освіченою, не без літературного таланту, знайомий із літописами, різними записками, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців, особливо твором «Війна домова» С. Твардовського, він створює велику працю. Величко поставив своїм завданням показати боротьбу українського народу на захист рідної землі від зазіхань польської шляхти і татаро-турецьких орд, уславити козацтво, возвеличити навіки постать «українського Мойсея» Богдана Хмельницького.

Юлія Шпак, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди

Літопис Самійла Васильовича Величка – одна з найвидатніших пам’яток української прози першої половини XVIII ст., яка містить виклад історичних подій від початку визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. і до 1720 р.; історичні події на Україні висвітлюються в широкому зв’язку з подіями в Західній Європі, на Передньому Сході та ін.

Читайте також: Бароковий дискурс «Літопису Самовидця»

Цей твір є найбільшим за обсягом синкретичним твором свого часу, однак надруковано текст було аж у XIX ст., протягом 1848-1864 рр. у Києві заходами Київської археографічної комісії. Унікальність цього твору історико-мемуарної прози XVII-XVIII ст. полягає в тому, що це не просто літопис (як умовно назвали його перші видавці), а водночас історичний, публіцистичний, філософський і художній твір [14: 6].

Разом із літописом Самовидця, літописом Григорія Грабянки, «Історією Русів» Величків фундаментальний твір представляє корпус козацької історіографії, авторами якої були літописці-вчені, мислителі-дослідники, вихованці Києво-Могилянської академії – представники славетного «стану військових канцеляристів», який, за оцінкою M. Грушевського, прийшов «на зміну духовних представників київської схоластики першої половини 18 ст. <…> він підготував національне українське відродження 19 століття.» [3: 216].

Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)

Самійло Васильович Величко, як він сам пише, «негдись» був канцеляристом запорозького війська, був ознайомлений з документами, що належали до часів Богдана Хмельницького, чув багато переказів про минуле. Будучи людиною добре освіченою, не без літературного таланту, знайомий із літописами, різними записками, діаріушами як співвітчизників, так і іноземців, особливо твором «Війна домова» С. Твардовського, він створює велику працю. Величко поставив своїм завданням показати боротьбу українського народу на захист рідної землі від зазіхань польської шляхти і татаро-турецьких орд, уславити козацтво, возвеличити навіки постать «українського Мойсея» Богдана Хмельницького.

Літопис С. Величка дійшов до нас у двох редакціях, якими є оригінал і список. Оригінал твору у 1840 році в Москві було куплено любителем старовини Большаковим для академіка Погодіна на аукціоні в іншого колекціонера старовини Лаптєва. Трохи згодом (у 1842–1845) О. Бодянський та М. Гулак зробили для себе копії літопису. Але ще раніше, як вдалося установити Я. Дзирі [4: 199] зі списку Г. Полетики, копію зробив і А. Чепа.

Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

Протягом 1848-1864 рр. Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів надрукувала Літопис С. Величка, що складається з двох частин. Перша має назву «Сказаніє о войнh козацкой з поляками чрез Зhновія Богдана Хмельніцкого Гетмана Войскъ Запорожскіх в осми лhтехъ точівшойся...», вона увійшла до першого тому (1848). Друга частина – «Повhствованія лhтописная о малоросійськихъ и инихъ от части поведеніяхъ собранная и зде описанная » – видрукувана в двох томах: другому (1851) і третьому (1855). До четвертого тому (1864) видавці внесли уривки різних документів, додатки. Цікаво відзначити, що в трьох частинах містяться також численні портрети важливих персонажів, мапи, ілюстрації, зроблені, напевно, самим автором та його помічниками. Надрукований твір був за списком Погодіна, але під час друкування був відшуканий ще один список – пізніший – у бібліотеці М.О. Судієнка, придбаний останнім від нащадків Г. Полетики. Саме в цьому списку видавцями і були відшукані певні місця, яких бракувало в основному списку. Перша спроба відновлення загубленого списку була зроблена П.Г. Клепацьким [9: 36–76], але її не можна вважати успішною, оскільки і на сьогоднішній день втрата залишається значною і не відшкодованою. З того часу літопис був виданий тільки двічі: у 1926 р. Київська археологічна комісія перевидала лише перший том літопису, а в 1991 році у перекладі Валерія Шевчука з книжної української мови на сучасну твір С. Величка видрукувало видавництво «Дніпро» у двох книгах [14: 8]. Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю: є в ньому дефекти на початку, в середині (роки 1649-1652) і в самому кінці. Прогалину (відсутність закінчення першої, другої, третьої, четвертої та п’ятої частин першого тому) видавці заповнили матеріалом з іншого твору, «Космографії». Ймовірно, Величко є не автором, а перекладачем «Космографії», яку, осліпнувши, літописець продиктував учням незадовго до своєї смерті. Перший том Величкового твору постраждав найбільше, і початкову його дату визначити тепер, очевидно, уже неможливо. Двох аркушів бракує в томі другому, а том третій, з усього судячи, залишився незакінченим.

Свій Літопис Самійло Величко доводить до 1700 року, але в переліку подій автор згадує пізніші роки (приміром, 1723), а в третьому томі згадує ще і про події 1700-1720рр. Літописець також обіцяє розповісти і про події, що супроводжували відлучення його від служби в генеральній канцелярії [14: 8].

Читайте також: Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть

Дослідники довели, що титул першого тому змінений, доданий пізніше замість якогось давнішого, вийнятого з рукопису; титул замінив, очевидно сам автор. Палеографічний опис рукопису, який склала К. Лазаревська [10: III, IV], розкриває нам деякі цікаві деталі творчої лабораторії С. Величка. Спершу рукопис писався без нумерації, і вже потім його було пронумеровано. Перша його частина написана чітким почерком й дуже чисто, гадають рукою самого С. Величка. Це характерне письмо другої половини XVII– початку XVIII ст., що його І. Каманін називає «київським», бо, як він доводить, воно утворилося в Київській академії, ним писали всі, хто належав, до вищої верстви, і вчені писарі [13: 14–15]. Оскільки писав сам автор, варто привести опис письма дослівно: «Воно чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками – все це виказує на руку, звиклу до писання, на вмілість і смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд» [10: VІІІ]. Рукопис переписувався з чернеток. Друга частина палеографічно відрізняється від першої. Її писано різними почерками, гадають, що рукопис переписували чотири чоловіки: можливо оті хлопці, на яких нарікав пізніше Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо. Коли взяти до уваги, що автограф писав сам Величко, і то після 1718 року, можна припустити, що сліпота застала його за роботою коло Літопису. Документи здебільшого писані іншою рукою і часто є вставками. Найстаріша вставка – копія статей Переяславських. Портрет Б. Хмельницького намальовано на тому ж папері, що й у Літописі; портрети І. Виговського та Ю. Хмельницького – на іншому папері. Загалом портретів у всьому Літописі десять, крім згаданих, ще І. Брюховецького, П. Тетері, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, М. Ханенка, І. Самойловича та І. Мазепи. Техніка виконання – туш з сепією [16: 9].

Читайте також: Маргінальні записи стародруків із книгозбірень католицьких монастирів XVI–XVIII ст. на етнічних українських землях як джерело до історії формування монастирських бібліотечних фондів

Цінність рукопису відразу відчули всі, хто мав із ним справу. М. Костомаров, який готував пам’ятку до друку в Київській археографічній комісії, активно використовував матеріал твору Величка при написанні своїх історичних праць, зокрема про Хмельницького. Саме у Костомарова вперше побачив рукопис М. Максимович, про що засвідчено у його спогадах [12: 399]. Не інакше як «дорогоцінним» щоразу називає вчений твір Величка, а саме´ його віднайдення – справжнім відкриттям [12: 525].

У М. Костомарова, як вважає Я. Дзира [5: 189], у 1844 році побачив рукопис і Т. Шевченко. Як член Київської археографічної комісії, поет часто відвідував видатного історика, міг вести диспути про цю пам’ятку, знати, якої думки про неї був М. Костомаров. Маємо цінні спогади П. Куліша: «Коли Т. Шевченко в 1845 році перебував у Києві, він зачинявся у «свою келію» і з захопленням читав «різні українські літописи ... пише один вірш кращий за інший...» [14: 11].

Ймовірно, саме Шевченко, першим прочитав Літопис С. Величка як твір художньо-літературний, у той час як і М. Погодін, М. Максимович, М. Костомаров і О. Бодянський сприйняли і поцінували пам’ятку як історичне джерело.

Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело

З’ясування специфіки Літопису С. Величка має надзвичайну вагу і позначене складнощами, які стоять перед дослідниками. Більшість дотримується думки, що своєрідність твору зумовлена тим, що автор був літописцем-ученим. « З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням», – зазначає Д. Багалій [1: 6].

У літописному творі надзвичайно важко провести межу між літературними та історичними якостями. На початку XVIII ст. історія ще не була відмежованою від літератури. Уже для перших дослідників Літопису С. Величка (Соловйов С. «Очерк исторіи Малороссіи» (1849), Лазаревські К. «Переднє слово.// Величко С. Сказаніе о войнh козацкой з поляками» (1926)) більше важила саме історична достовірність відомостей пам’ятки. У поняття «дорогоцінна» вкладався швидше загальнокультурний ціннісний зміст без уточнення і без заглиблення в секрети естетичної вартості. Власне, те, що не стосувалося фактичної достовірності, сприймалося як недолік. Так, О. Левицький ставить літопис Самовидця вище за всі інші козацькі літописи тому, що, внаслідок первісності свого походження, цей твір позбавлений «некоторой искусственности и субъективности и при этом не без участия фантазии» [11: 85–86], на які так багаті літописи Грабянки та Величка.

М. Максимович вказував не раз на помилки та неточності у Величковому Літописі, але назвав його «важним пріобрhтеніемъ для малороссійской исторіи», а самого автора – «замhчательнимъ полтавцемъ» [12: 398]. Водночас М. Максимович говорив, що твір Величка поступається перед літописами Грабянки та Самовидця, в яких приваблює простота викладу матеріалу. Г. Карпов в своїх працях («Критический обзоръ разработки главніхъ русскихъ источников, до истории Малороссии относящихся»(1870), «Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого»(1873)) виступає надто гостро проти Величкового літопису (акад. Багалій доказово розвінчує безпідставність ряду положень праці Г. Карпова №2 [1: 81]). Наприклад, він іронічно зауважує, що Величко «краткости посльдуя, излагалъ на неколькихъ страницахъ, что у другихъ было выражено въ двухъ-трехъ фразахъ» [7: 248]. Попри це, Г. Карпов робить висновок: «Никто еще из малороссійскіхъ исторических писателей послh Величка на имhлъ равнаго ему литературно-художественного таланта» [8: 258]. У світлі цього цілком справедливого висновку значною мірою втрачають силу його прискіпливі оцінки літопису, як недосконалого історичного джерела. Більш того, саме такі судження допомагають об’єктивно оцінити твір Величка, що неможливо без визнання його як твору літературного.

Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект

У період з року надрукування Літопису до початку XX ст. найбільш фундаментальною по праву можна вважати працю В.С. Іконникова «Опыт русской историографии». Вона була видрукувана протягом 1892-1902 рр. у двох томах і чотирьох книгах в Києві. Дослідник здійснив фаховий розбір переважної більшості (за винятком хіба що праць Василенка) попередніх студій Літопису, охопив широке коло проблем: особистість літописця, структура його твору, достовірність джерел, своєрідність авторського повістування, його мови та стилю. Іконников уже впевнено називає стиль літературним, але (як то стало традицією в працях істориків) чітко проступає зневажальний відтінок: «Литературным стилемъ несетъ и отъ надгробного слова, произнесенного надъ Хмельницкимъ Зоркою, гдь говорится объ усиліяхъ на пользу Малороссіи, благодаря которымъ оживлены могутъ быть навсегда древнія права и вольности украинскія: такъ могли говорить только в 18 стол. » [6: 1596].

Якісно новий рівень осмислення Літопису Самійла Величка як твору не лише історичного, публіцистичного, наукового, а й літературного констатуємо в працях І. Франка. Услід за О. Пипіним, В. Спасовичем ( «История славенских литератур», Петербург, 1865), І. Прижовим («Малороссия (Южная Русь) в истории ее літературі с XI по XVIII век», Воронеж, 1869), О. Огоновським («История литературы руской», Львів, 1887) І. Франко вводить твір Величка у праці синтетичного характеру з історії літератури, у систематичні курси історії літератури, в енциклопедичні видання. (Нарис «Южнорусская литература», нап. І.Франком для 81 тому «Энциклопедического словаря Ф.А. Брокгауза и И.А. Эфрона»). Це сприяло тому, що про літопис Величка дізналися й культурні кола за межами України.

Найбільш детально І. Франко аналізує Величків твір у працях: «Історія української літератури» та «Студії над українськими народними піснями». Він високо оцінював літописи як твори, багаті на ідеї, що «овіяли чаром поезії поперед усього Хмельниччину з її героями та воєнними тріумфами, зробили з неї велику національну епопею з усіма перипетіями драматичного розвою». Разом з цим Франко вважав, що «дійсна Хмельниччина, певно рух, великий і важний наслідками, виглядала далеко не так поетично, захапувала різнорідні політичні й соціальні інтереси, про які не думали літописці і не мали тих далекосяжних провідних ідей, які їй підсовувала a posteriori вдячна і склонна до захвату традиція» [15: 331].

Читайте також: Іван Франко - інтерпретатор "Роксоланії" Себастіяна Фабіяна Кленовича

Отже, І. Франкові першому судилось не лише привернути увагу до козацьких літописів як до творів художньо-літературних, а й накреслити перспективи майбутніх досліджень, які будуть розгорнуті у працях М. Грушевського, Д. Дорошенка, Я. Дзири, Д. Чижевського, Д. Наливайка, В. Шевчука, М. Возняка, В. Крекотня. Хоч і побіжно, торкається Франко і проблеми джерел козацького літописання – однієї з найскладніших і найсуперечливіших. Щоправда, І. Франко не ставить собі за мету з’ясувати не лише історичну, а й літературну значимість перелічених джерел, в той час як саме їх творча переробка суттєво вплинула на формування власного художнього стилю С. Величка.

Таким чином, всі дослідники відзначають наявність або й домінанту художнього начала у Літописі Самійла Величка, але далеко не завжди вони трактують це як достоїнство твору. «Красномовство, – писав Д. Багалій, – це головна риса Величчиного Літопису, його стилю, його викладання, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в інших козацьких літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа» [1: 59]. Багалій, як учений - історик досліджував твір Величка як історичне джерело, знаходив там недоліки, але не помітив, що літопис має ознаки й іншого жанру.

Починаючи з другої половини XX ст. Літопис С. Величка вже привертає до себе увагу літературознавців. Сучасний дослідник М. Марченко пише:«Дослідники і видавці назвали твір Величка Літописом умовно. Насправді він, так само, як і твір Грабянки, не може бути віднесений до літопису в повному розумінні цього слова. Це літературно оброблений твір, що складається з великої кількості оповідань, побудованих на великому джерельному матеріалі, а також на власних вимислах автора» [2: 121]. Такі вчені як Ф. Колесса, Я. Дзира, М. Грицай, Д. Чижевський, В. Шевчук, О. Мишанич, В. Крекотень, Л. Ушкалов приділили багато уваги аналізові художніх особливостей цього твору. В. Соболь, Б. Небесьо, В. Крекотень вважають, що треба не нехтувати Величковою манерою подавати матеріал «витиевато или живописно» (В. Іконников), а вникнути в суто Величкові прикмети «вишуканого, надмірного й роздутого поетичного стилю», уникати якого в історичному творі настійно вимагав Ф. Прокопович, тоді зрозумієш істинні скарби та найбільш значимі достоїнства цього найзагадковішого в українській історіографії твору.

В. Соболь у своєму дослідженні вважає слушними авторитетні судження, але водночас зазначає, що вони яскраво діагностують тривалу в часі одновимірність оцінок унікального твору, який вимагав і вимагає застосування якісно відмінного «інструментарію» при підході до нього. Вона переконливо доводить, що Літопис належить до яскравих зразків українського літературного бароко, чим і пояснюються багаточисельні особливості цього твору, що сприймалися як його недоліки. Саме до бароко відносять цей твір згадані вище В. Русанівський, О. Мишанич, В. Крекотень, Л. Ушкалов.

Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко

Дослідженням мовних особливостей Літопису в синтаксисі, в лексиці та фразеології займалися П. Плющ, І. Білодід, В. Русанівський, М. Грицай, В. Крекотень та ін. Їх висновки подані в різних виданнях, присвячених історії української літературної мови або української літератури, наприклад періоду українського бароко. Однак, незважаючи на постійну увагу дослідників до мовної тканини твору С. Величка, визначення особливостей мовного зображення простору України, мовної характеристики людини в цьому просторі, залишається не розкритим.

Літопис Самійла Величка є не тільки результатом діяльності однієї талановитої людини. Це й літопис, й історичний, і художній, і публіцистичний твір, збірка документів автентичних і художніх стилізацій під документ, антологія художніх творів різних авторів. А насамперед – це витвір духу самого С. Величка, велична пам’ятка, якій немає рівних у тогочасній нашій культурі. Поруч із І. Вишенським, Л. Барановичем, Ф. Прокоповичем, Г. Сковородою, І. Фальківським С. Величко – монументальна літературна постать. Цей Літопис, будучи злитим із різних шматків, – грандіозне мозаїчне панно, котре, попри помилки, нашарування, пил, залишається вражаючим і до сьогодні, адже все в ньому взаємопов’язане, сплетене хай і химерно, але вибагливо [16: 21].

Отже, багато цікавого може ще розкрити «цікавому читалнику» (1: 2) цей унікальний твір, якщо зробити спробу дослідити його з позиції мовознавця.

Література
1. Багалій Д. Нарис української історіографії / Д. І. Багалій. – К. : Вид-во АН УРСР, 1925. – Джерелознавство : Вип.2; №16, Т.1 – 108 с. – ( Зб. Історично – філологічного відділу / Всеукр. Акад. наук ; № 1 б.
2. Грицай М. Давня українська проза. Роль фольклору у формуванні образного мислення українських прозаїків 16-поч.18 ст. / М. Грицай. – К., 1975. – 156 с.
3. Грушевський М. Об украинской историографии 18 века / М Грушевський // Известия Академии наук СССР. – VІІ серия . – Отд. общест. наук. – 1934. – №3. – С. 216.
4. Дзира Я. Самійло Величко та його літопис / Я. Дзира // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – К., 1971. – С. 199.
5. Дзира Я. Творчість Шевченка і літопис Величка / Я. Дзира // Вітчизна. – К., 1962. – №5. – С. 189.
6. Иконников В. Опыт русской историографии: фотомеханическая перепечатка издания 1891-1908гг. / В. Иконников. – Osnabrǘk: Otto Zeller, 1966. – Т.2., Кн.2. – С. 1596.
7. Карпов Г. Критический обзоръ разработки главніхъ русскихъ источников, до истории Малороссии относящихся / Г. Карпов. – Москва, 1870. – 179 c.
8. Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницького / Г. Карпов. – Москва, 1873. – 320 c.
9. Клепацький П. Літопис Самійла Величка / П. Клепацький // ЗапискиПолтавського ІНО. – Полтава, 1925. – Т.2. – С. 36–76.
10. Лазаревська К. Переднє слово // С. В. Величко. Сказаніє о войнh козацкой з поляками. – К.: Видає Археографічна комісія Української Академії Наук, 1926. – Т.1. – С. III–VIII.
11. Левицький О. Очерк внутренней истории Малороссии во 2 пол.17 века / О. Левицький. – К., 1875. – С. 85–86.
12. Максимович М. Собр. соч. / М. Максимович. – К. : Тип. Фрица, 1876. – Т.1. – 847 c.
13. ПaлеографическийИзборник // Материалы по истории южнорусского письма 15-18 вв. – К., 1889. – С. 14–15.
14. Соболь В. Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко / В. Соболь. – Донецьк: Отечество, 1996. – 336 с.
15. Франко І. Зібр. творів: у 50 т. Т.31 : Література і мистецтво: Літературно-критичні праці (1897-1899) / І. Франко. – К.: Наукова думка, 1981. – 683 с. – (Ін-т літ. АН УРСР).
16. Шевчук В. Самійло Величко та його літопис / В. О. Шевчук // С.В. Величко. Літопис: [пер. з книжн. укр. мов. В. О. Шевчук] – К.: Дніпро, 1991. – С.4–21. – (Давньоруські та давні українські літописи).

Джерела
1. Величко С. Сказаніє о войнh козацкой з поляками / С.В. Величко. Українська Академія Наук. Археографічна коміся. – К. : Видання Археогр. Комісії Укр. АН, 1926. – Т.1. – 268 с.