Олег Хававчак, аспірант кафедри української літератури Ужгородського національного університету. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Соціальні комунікації. Випуск 22. УДК 821. 161. 2-3. 09 “17/18”: 008(477)
Визначним історико-літературним явищем українського літописання ХVІІ-VІІІ ст. вважається «Літопис Самовидця» (назва П. Куліша). Дослідники по-різному визначають жанр твору. Так, «Історія української літератури» (у 2-х томах) відносить його до історіографічної прози [5, с. 122]. Дослідниця М. Андрущенко слушно, як на нашу думку, заперечує таку дефініцію стосовно української історичної прози ХVІІ-ХVІІІ ст. Вона пише: «Ми не погоджуємося з визначенням цього пласту літератури як історіографічної, адже історіографія, як відомо, це дисципліна, що вивчає розвиток історичних знань, становлення науки історії» [1, с. 106]. «Не зовсім вдалим» уважає М. Андрущенко також термін «батальна чи військово-стратегічна проза»: «нам більше імпонує, пише вона, термін «історична проза ХVІІІ ст.», де вказівка на століття мимоволі не дасть розуміти під цим терміном історичну прозу в сучасному розумінні цього слова.
Читайте також: Латиномовна історіографія України XVII—XIX ст.
Не ставлячи метою прирівняти поетику Літопису Самовидця до «сучасного розуміння» історичної прози, звертаємо увагу на авторську ідентифікацію цього жанру. У двох відомих списках твір названо літописцем, і ця дефініція була звичною як для свого часу. Нею, як на нашу думку, не слід нехтувати, маючи на увазі таку блискучу аналогію як «Літописець руський» чи «Літопис Руський», по-українськи відроджений Леонідом Махновцем [див. : 3].
Тут доводиться не погодитися із проф. О. Мишаничем, який «Літопис Самовидця» на тій підставі, що виклад у ньому закінчено 1702 роком, і автор звучить рівнозначно аноніму, а в літописі Григорія Граб’янки біографічна постать автора відома, і твір завершується 1708 роком, перший із названих творів на підставі чітко вираженого його барокового стилю відносить до ХVІІ ст., а інший – до ХVІІІст. [8, с. 9], хоча, як на думку дослідників, літопис Граб’янки теж бароковий. Зокрема, зіставляючи поетику названих літописів, проф. Дмитро Чижевський пише: «Не закриваючи свого обличчя та своїх тенденцій під маскою об’єктивного літописця автор другого історичного твору – Григорій Граб’янка…, головна його тема – Хмельниччина… Граб’янка користувався не лише українськими джерелами, а й польською (польською та латинською мовами) літературою та західними письменниками (Пуфендорф), і не замовчує цього факту. Стилістично Граб’янка посередньо та безпосередньо йде за ідеалом барокового історичного стилю – римськими істориками, зокрема Лівієм, мова Граб’янки належить до «вищого» стилю, аніж мова Самовидця» [12, с. 302].
Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії
Ми погоджуємося із В Шевчуком у тому, що «за жанром це не хроніка, не літописна повість, не сказання, а таки літопис. Відповідно до вимог жанру літопису автор обирає порічний виклад подій, і водночас як того вимагала доба Бароко, не мислить свого твору без обов’язкової у такому випадку передмови, що носить назву «О началі войни Хмельницького» [7, с. 45]. Уже у перших рядках передмови вимальовується така власне барокова манера письма автора, як розгортати виклад від узагальнюючої сентенції до конкретизації чи деталізації певного, наперед універсалізованого, поняття. Цитую: «Початок и причина войни Хмельницького єст єдино от ляхов на православіє гоненіе» [7, с. 45], – із наступною деталізацією як соціальних, так і духовних та суб’єктивних чинників: «Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обережно, котрих з листами и в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу, тоест печи палити, псов хандожити, дворі змітати и до інших незносных діл приставляти. Знову зась которіе заставали козаками реестровимы, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе были… Плату, которая поставлена была на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотих тридцять на рок, тое на себе отбірали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббирали и настановляли, але полковники, кого хотіли з своей руки, жебы оным зичливими были» [7, с. 45], – і: « В Чигирині місті мешкал сотник Богдан Хмельницькій, козак росторопний в ділах козацких военних, и у писмі біглій, и часто у двора королевского в поселстві будучій… А под тот час у вышименованного Хмельницкого подстаростій чигиринскій Чаплинскій, застаючій от Концеполского, отнял хутор с пасікою и млином на урочищі Суботові, полтори милі от Чигирина, и за той хутор посвар стал с подстаростим Хмелницкому…» [7, с. 46].
Використанням барокової стилістики пояснюється, як на нашу думку, макроструктура літопису. Зокрема, винісши у заголовок твору формулювання: «Лћтопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкаго и о междуособіяхъ,бывших в Малой Россіи по его смерти», автор конкретизує їх, членуючи на оповідання: «Война самая року 1648», «На початку року 1849», «Починается война Збаражская року 1649», «Року 1650», «Року 1651» і т. п. – аж до «Року 1702». Ми погоджуємось із думкою Ярослава Дзири, що «у літописі Самовидця глухо відбито справжні гасла Хмельницького: «жебы при стародавных волностях своїх козацких зоставати», – і підкреслено, що після перемог козацьких військ «зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкого пройшла, же монархи разные отзывалися с приязню и подарки присилали (1649)» [4, с. 29].
Читати також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело
Методологічною передумовою аналізу змісту літопису Самовидця для нас став образ, витворений Іваном Франком у його праці «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котлеревського». І. Франко, зокрема, писав: «Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, була, на мою думку, головною заслугою козацьких літописів» [11, с. 332].
На думку проф. Чижевського, «вже старовина поставила поруч з красою «велич» як одну з тих рис, що можуть характеризувати твори як мистецькі (приписуваний Лонґіну трактат). Кант в 18-му віці послідовно розробив у своїй естетиці («Критика здібності судження») це питання, довівши, що поруч з насолодою від краси можна поставити естетичну насолоду, що її переживає людина при сприйманні таких об’єктів, що розмірами або силою ( кажучи популярно) перевищує межі всякого звичайного буття, об’єктів, що їх неможливо назвати «красними» в звичайному сенсі слова». Таке враження роблять на людину, напр., море, буря та гроза тощо» [13, с. 373-374]. За «межі всякого звичайного буття» виводить Самовидець свій початок «грандіозної конструкції Хмельниччини». Вона, справді, «більше літературна, ніж історична». Так, уже в першому, як на наш погляд, узагальнюючому розділі «Война самая року 1648» ключовими стають образи «пустошення», «крові» і «туги»: «Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил… И на тот час туга великая людей всякого стану значным была…» [7,с. 66], а «Хмельницкий з своїми войсками и татарми или с ордами великими просто ку Лвову потягли, пустошили усі городи…»[7, с. 67].
Читайте також: Бібліографія і історіографія Львова
Як відомо, дослідники «козацького літописання» слушно віднаходять теоретичну базу у риторичній науці Феофана Прокоповича, який у «Книжці шостій. Про метод писання історії і про листи» курсу лекцій «Про риторичне мистецтво (книжок 10) для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини. Викладені преподобним отцем Феофаном Прокоповичем у Києві в славній православній Могилянській Академії року 1706» учив: «Не пиши для наших днів, розраховуючи на те, щоб ті люди, які живуть тепер, тебе хвалили й поважали, а, охопивши думкою все століття, складай історію краще для прийдешніх поколінь і від них добивайся нагороди за її написання, щоб і про тебе колись сказали: це справді була вільна людина і її розповідь цілком заслуговує довір’я. У нього не було нічого лицемірного і рабського і у всьому він йшов тільки за правдою» [10, с. 340-341]. Як на нашу думку,саме перелічені настанови прагне зреалізувати у своєму літописі Самовидець. Він не ставить за мету «передавати того, чого ніколи не було» [10, с. 341], тому подібно до риторів ХVІІ –ХVІІІ ст. . прагне викласти тільки реальні події. По-бароковому універсально задуманий образ своєї частини України він ділить, деталізує за допомогою відповідно обраного і винесеного у заголовки окремих оповідей хронотопу.
Барокові автори не мислили себе поза «трансцендентно-містичною парадигмою, кореспондованою з християнським провіденціалізмом» [9, с. 13]. Самовидець не становить винятку з цього правила: його літописець поєднує історію світську та церковну, більше того сакральний дискурс у нього виступає як у питаннях характерології, так і тлом, своєрідним німбом, який відсвічує земне життя. Із Воскресіння Христового розпочиналося літочислення церковного життя. Так само із цього могутнього джерела християнського оптимізму розпочинає свій виклад подій наш автор, покладаючись на Бога і сподіваючись щасливого для України їх завершення.
Однак поетика твору, його стиль не може трактуватися «в сенсі художньої реалізації методу», а повинен вивчатися «в сенсі універсальної категорії художньої творчості, що обіймає всі її рівні: світосприйняття, ідеї, семантику, поетику»[9, с. 10]. Проф. Д. Чижевський, дошукуючись типології світосприйняття та ідей літописця Самовидця в контексті «кількох найславніших творів, (т. зв. «козацьких літописів» – О. Х. ), що звуться «літописами, але від типу літопису дуже відхиляються»[12, с. 302], виокремив його в такий спосіб: «Досить мальовничий стиль автора з гарними описами та іноді досить напруженим драматизмом оповідання, з досить простою мовою, близькою до народної (зустрічаємо приповідки), є, власне, літературною маскою: автор не лише добре заховав за нею свою особу,– так що її не з’ясовано й досі, але закрив історично-епічним стилем також і в єстві досить тенденційний виклад подій з погляду монархічно-шляхетського. Ось приклад мови Самовидця: «І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесеню військ коронних і гетьманів, зараз почалися купити в полки не тілько тіє, которіє козаками бивали, але хто ініди козацтва не знав… На тот час туга великая людєм всякого стану знатним била, і наругання од посполитих людей, а найбільше од гультяйства, то єсть од броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів…» [12, с. 302].
Читайте також: Фольклоризм козацьких літописів: джерела і художній дискурс
Поняття маски як тема й архетип також складає для нас вагомий методологічний чинник у дослідженні поетики твору Самовидця, який переважно вдягає маску незворушності, безсторонності у ставленні до всіх без винятку своїх персонажів, полководців, гетьманів, царя, цісаря. Керуючись високими гуманістичними принципами, він однаково осуджує «пустошення» рідної землі незалежно від того, з чийого боку воно ведеться.
У нього «пустошать» Україну усі воюючі сторони: Б. Хмельницький: «… и так Хмелницкий з своїми войсками и татарами или с ордами великими просто ко Львову потягли, пустошили усі городи, и под. Львов поступивши попустошил, тилко самій город Львов викуп за себе и орди и Хмелницкому»[7, с. 58]; Іван Виговський: «… гетьман Выговскій, прийшовши под Полтаву, стал неоподаль, докучаючи полтавцом, где Пушкар, не чекаючи приступу Выговского, тысячей у двадцять албо и болше, з запорожцами вийшовши из города на святую тройцу рано, ударил на табор Выговского, и там в табор уламавшися, юже и гарматы опановал был; але гетман Выговскій , на коня впавши, до орды прибіг, и, знайшовши орду в поготовости, зараз з ордою дал своїм помочи, же їх з табору выбили, и, не допустивши до міста Полтави, всіх вистинали и самого Пушкара стяли, же мало хто з того войска живим вышол, и Полтаву дощенту Выговскій спустошил. Того ж дня и Гадяче Гуляницкій узел» [7, с. 72]. Пустошить Україну також і князь Ромодановський: «Того ж часу князь Ромодановскій міл потребу з полками козацкими под Борозною, где козаки не додержавши, мимо город утекли к Ніжину, а князь з войском Борозни достал, одних порубали, а других в полон выбрали и місто спалили». Пустошить Україну також Брюховецький. Він «…простует ко Батурину, переймаючи тых посланых от еи царского величества, а своїх розсилает по всіх полках с письмами, жеби усе посполство стягалося под Нежин у раду и Нежин рабовати; так само: «часть войска турецкого и татар, пошовши з Яненком под Канев, и Канев достали и вирубали людей, и Канев спалили, и монастир, где у церкві мурованой много людей подушили огнем турки» [7, с. 61].
Пустошення України триває і 1687-го року, коли гетьман Іван Мазепа «послал своїх посланців за пороги до Січи и до того войска,которое там зоставало… и до окольничого Неплюева, ознаймуючи о переміні гетмана» [7, с. 144]; «Того ж року татаре барзо великіе шкоди коло Киева починили, коло самого города под замком людей побрали, постинали и усе місто не давали отпочинку…» [7, с. 144]. Плюндрує Україну «1664 року король полскій Іван Казимир, перезимувавши в Острі и тоже там надпустошивши, войска и татар до себе затягнувши…» [7, с. 100], а «…сам его царское величество Петр Алексіевич високою своею царскою особою водою, суднами, з войсками великими… подступил под Азов, город турецкий и оного доставал, около попустошил» [7, с. 151], і «солтан з ордою білагородскою… слободи попустошил» [7, с. 151]. Пустошить Україну мор та саранча: «В Самарі, новом містечку, барзо мор великий, же усе вимерло и воєвода зараз навесні, от котрого и по інших містах… появился мор. Того ж року (1690-го – О. Х. ) великая саранча била на Україні и коло Стародуба на Сівери» [7, с. 147].
Читайте також: Медична лексика в українському латиномовному літописі 17 ст.
Отже, маска безстороннього оповідача стає для Самовидця замалою. Вимальована ним картина Руїни поступово покриває весь обраний ним хронотоп. Крім того, окремі описи вражають авторським співчуттям та болем, і це природно, бо, як відомо, гуссерлівська категорія «переживання» становить собою не що інше як обов’язковий атрибут людського існування [див.: 2].
Трагічну тональність поетики «Літопису Самовидця» посилює також схильність автора до виразу власних лихих передчуттів та уявних трагічних знаків, посланих йому Богом. При цьому для Самовидця, при його душевній схвильованості від описуваного, багато значить контекст, диктований не тільки бароковим універсалізмом, але й особливою наратологічною майстерністю. Так опис ічнянської пожежі служить авторові не тільки образним підсумком подій, що відбулися, але й знаменням ще лихішого лиха, під яким автор розуміє зраду Брюховецького, його плазування перед царською Москвою.
Як довів Володимир Крекотень, «історична матерія була основною у прозі власне історичній хронікально-історіографічній», і вона тут «широко застосувалася» [6, с. 359]. При цьому, за наукою Ф. Прокоповича, «найбільш важливо для історика – уникнути захоплення: нехай він не намагається здобути для себе прихильності, не запалюється любов’ю, не спалахує гнівом, не дозволяє засліпити себе ненавистю чи заздрістю, – взагалі, нехай не буде прихильником жодної групи. Якщо йде бій, він повинен стояти посередині, і якщо відбувається дискусія чи суперечка, нехай поводиться він як слухач, а не як учасник дискусії, і нехай не дає перевагу ні друзям, ні своїй пристрасті, а стоїть тільки на боці правди» [10, с. 339-340]. Самовидець дотримується першої умови і прагне пам’ятати про києво-могилянську риторичну школу. Так, у оповіді «Война самая року 1648» читаємо: «Не тилко жидов губили и шляхту, але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда была, многіе в неволю татарскую пойшли, а найбарзій ремесники молодіе, которіе себі голови голили пополску, чуприну пускаючи наверх голови. Але пред ся Русь християне в тих повітах в городах позоставали, и ежели якого поляка межи сабою закрилі, то тот жив. Костелі зась римскіе пустошили, склепи с трупами откоповали, мертвих тіла з гробов викидали и обдирали и в том одіню ходили» [7, с. 68].
У вищенаведеному взірцеві Самовидець не тільки висвітлює своїх персонажів через їх дії, але й вдається також до улюбленого бароковими прозаїками прийому «натюрморту», який «у літературі рідко коли мав самодостатнє сюжетотворче, а, отже, й жанротворче значення, але як художній засіб заповнення тла, на якому розгортається дія, відіграє істотну роль» [6, с. 359].
Обираючи переважно тотожні вищенаведеному засоби для характеристики своїх «володарів», в т. ч. і Богдана Хмельницького, Самовидець, на мою думку, частіше «полемічно знеславлює», ніж «панегірично уславлює» (терміни Володимира Крекотня – О. Х.) їх. Найпоказовіше прийом «полемічного знеславлення» використовує Самовидець, портретуючи Івана Самойловича, ще одного персонажа свого твору. Із початком гетьманування Івана Самойловича (Козацька Діброва, 1672 рік), за українською літературною традицією, про нього було створено кілька поетичних творів, у т. ч. панегірик одного із найбільш обдарованих барокових поетів, протопресвітера Свято-Успенської церкви в Полтаві Івана Величковського. Видатний медієвіст нашого часу Володимир Крекотень одним із перших у науці дослідив його естетичну природу і дійшов висновку, що це не стільки панегіричне приписування якостей ідеального вождя Іванові Самойловичу, скільки програма вимог до нього, і гетьмана взагалі, від імені інтелігентних кіл тогочасного українського громадянства, декларована в момент, коли булава виприсала з рук Самойловича під тиском опозиційних йому сил. Пригадаймо, що Самойловичів наступник Іван Мазепа набував собі політичний капітал великою мірою за рахунок реалізації культурницьких вимог, висловлених Іваном Величковським» [6, с. 256].
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
В. Крекотень аргументує також іншу свою концепцію того, що «характеристика гетьмана Івана Самойловича, вихоплена Величком з уст його «ближніх підручних», перегукується з характеристикою, даною необачному поповичу в літописі Самовидця», що автор цього літопису теж наголошує, не без іронії, на духовному походженні гетьмана; теж відзначає, що «зразу» він «барзо покорним и до людей ласкавим бил» , але, розбагатівши, «барзо гордий стал» [6, с. 120].
Бароковий натуралізм, як ще одна із креаційних наскрізних структуротворчих граней літопису Самовидця, виписаний у традиційних тонах. Цим мистецтвом наш автор володіє досконало, не зловживаючи, не надсадно і тому психологічно точно та художньо переконливо. Два, як сказав би Володимир Крекотень, «натюрморти» про суспільне життя настільки поглиблюють, так би мови ти, зовнішнє портретування Самойловича і його синів, що у інших численних соціальних контрастах у реципієнта потреби нема. «А будучи сам (Самойлович – О. Х. ) поповичом, из великою помпою ездил, без карети и за місто не поехал, ані сам, ані синове его, и у войску усе в кареті – так великую пиху міли, которая в жадном сенатору не живёт. А здирства вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи полковниками: аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленім,– борзо на людей трудность великая была от великих вимислов – не могл насититися скарбами…» [7, с. 143].
Соціальні контрасти, подібно до Івана Вишенського, Самовидець поглиблює влучними пророчими антитезами: «Ово згола усіх людей нізащо міли (Самойлович і його сини – О. Х. ), не помишляючи на подлость свого рожаю, же Господь Бог тим борзо ображен бывает, хто в пыху подносится. И за тое скарани зостали, же перше от чести всякой отдалени и, як якіе злочинці, з безчестіем на Москву голо попроваджено, а напотом от жон розлучени, а маетности и скарби, которіе многіе били, усе отобрано, в которих місто великое убозтво, вмісто розкоши – сроґая неволя, вмісто карет дорогих и возников – простий возок, теліжка московская с підводником, вмісто слуг нарядних – сторожа стрелцов, вмісто музики позитивов – плач щоденний и нареканя на свое глупство пихи, вмісто усіх роскошей панскіх – вічна неволя. На том скончалося гетьманство поповичово 25 июля, в суботу» [7, с. 143].
Отже, досліджуючи барокову поетику «Історії Русів», цього архітвору української літератури, у контексті поетики т. зв. «козацьких літописів» та виокремивши Літопис Самовидця як такий, що «знав його й автор «Історії Русів» [4, с. 38], доходимо висновку, що науково актуальною і до певної міри незаслужено призабутою в сучасній науці залишається концепція Івана Франка про грандіозну конструкцію Хмельниччини, більш літературну, ніж історіографічну, розпочату «Літописом Самовидця» і завершену «Історією Русів». «Велич» як одну із естетичних категорій об’єкта зображення обирає бароковий автор Самовидець одним із структуротворчих прийомів, щоб у подальшому, деталізуючи, доносити в усій повноті сутність змальованого.
Прагнучи подібно до риторів свого часу бути безстороннім і суб’єктивним у відтворенні образу Лівобережної України кінця ХVІІ і початку ХVІІІ ст., Самовидець своїми творчими інтенціями виходить поза межі обраної маски – творить в усій повноті трагедію «козацької революції 1648 –1654 рр.» (термін Наталі Яковенко – О. Х. ), не забуваючи ні про «трагічних», ні про «пихатих» та «бундючних» її сподвижників. У його творі Руїна постає у образах «крові», «туги», «пустошення», лихих знань і авторських передчуттів, посланих Богом.
Література
1. Андрущенко М. Парнас віршотворний: Києво-Могилянська академія та український літературний процесХVІІІ ст. / Андрущенко Мирослава – К., 1999. – 208с.
2. Бахтин М. К философии поступка / М. М. Бахтин // Философия и социология науки и техники. 1984-1985. – Москва: Наука, 1986. – С. 80-160.
3. Літопис Руський / Пер. з давньоруської Л. Є. Махновця; Відп. Ред. . О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1989. – ХVІ +591 с.
4. Дзира Я. Вступ // Літопис Самовидця. – К. : Наукова думка, 1971. – С. 9-42.
5. Історія української літератури: У 2-хт. / за ред. О. В. Мишанича – Т. 1. – К. 1989.
6. Крекотень В. Вибрані праці / В. Крекотень // Відп. ред., упор. О. Мишанич. – К. : ТОВ «Видавництво «Обереги», 1999. – 344с.
7. Літопис Самовидця / Вид. підготував Я. Дзира. – К. : «Наукова думка», 1971. – 207с.
8. Мишанич О. Українська література ХVІІІ ст. / О. В. Мишанич // Українська література ХVІІІ ст. : Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / Вступ. ст., упоряди. і прим. О. В. Мишанича. – К. : Наукова думка, 1983. – С. 5-28.
9. Наливайко Д. Українське бароко:типологія та специфіка/ Наливайко Дмитро // Українське бароко. – К. : Акта, 2004. – Т. 1. – С. 8-19.
10. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво … // Філософські твори: В 3-хт. / Перекл. з лат. – К. : Наук. думка, 1979. – С. 104-433.
11. Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Зібр. творів: У 50-ти т. / Літературно-критичні праці. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 40. – С. 7-372.
12. Чижевський Д. Історія української літератури: від початків до доби реалізму. – Нью-Йорк: Укр. Вільна Академія Наук у США, 1956. – 510с.
13. Чижевський Д. Поза межами краси: до естетики барокової літератури // Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. – К. : Обереги, 2003. – С. 373-393.
1. Андрущенко М. Парнас віршотворний: Києво-Могилянська академія та український літературний процесХVІІІ ст. / Андрущенко Мирослава – К., 1999. – 208с.
2. Бахтин М. К философии поступка / М. М. Бахтин // Философия и социология науки и техники. 1984-1985. – Москва: Наука, 1986. – С. 80-160.
3. Літопис Руський / Пер. з давньоруської Л. Є. Махновця; Відп. Ред. . О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1989. – ХVІ +591 с.
4. Дзира Я. Вступ // Літопис Самовидця. – К. : Наукова думка, 1971. – С. 9-42.
5. Історія української літератури: У 2-хт. / за ред. О. В. Мишанича – Т. 1. – К. 1989.
6. Крекотень В. Вибрані праці / В. Крекотень // Відп. ред., упор. О. Мишанич. – К. : ТОВ «Видавництво «Обереги», 1999. – 344с.
7. Літопис Самовидця / Вид. підготував Я. Дзира. – К. : «Наукова думка», 1971. – 207с.
8. Мишанич О. Українська література ХVІІІ ст. / О. В. Мишанич // Українська література ХVІІІ ст. : Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / Вступ. ст., упоряди. і прим. О. В. Мишанича. – К. : Наукова думка, 1983. – С. 5-28.
9. Наливайко Д. Українське бароко:типологія та специфіка/ Наливайко Дмитро // Українське бароко. – К. : Акта, 2004. – Т. 1. – С. 8-19.
10. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво … // Філософські твори: В 3-хт. / Перекл. з лат. – К. : Наук. думка, 1979. – С. 104-433.
11. Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Зібр. творів: У 50-ти т. / Літературно-критичні праці. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 40. – С. 7-372.
12. Чижевський Д. Історія української літератури: від початків до доби реалізму. – Нью-Йорк: Укр. Вільна Академія Наук у США, 1956. – 510с.
13. Чижевський Д. Поза межами краси: до естетики барокової літератури // Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. – К. : Обереги, 2003. – С. 373-393.