Зона пограниччя культур

На першу половину XVI ст. припадає поява українського козацтва на міжнародній арені – спершу його дії лише дошкуляли кримському хану та польським старостам, але після зміцнення порядків у Запорозькій Січі Дмитром Вишневецьким (50–60-і роки того ж століття) козацтво перетворюється на реальну збройно-політичну силу. Тим часом унаслідок ослаблення Великого Литовського князівства та за деяких поступок Москви у 1569 р. відбувається приєднання до Польщі Волині та Наддніпрянщини. Таким чином, уся Україна, за винятком Буковини та Закарпаття, опиняється під владою Корони Польської – аж до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук


XVI–XVIII ст. – відтинок часу, який умістив початок, розквіт і занепад досліджуваного нами в українській літературі явища – етикетної латиномовної поезії. У вітчизняній культурології ці століття доволі часто лігуються [208; 158; 186; 115], існують також різноманітні варіації, наприклад, кін. XVI–пер. пол. XVII ст. [141], кін. XVII–поч. XVIII ст. [135], XI–XVIII ст. [110], з яких найпоширеніше поєднання – XVII–XVIII ст. [117; 89; 126]. В академічному виданні “Історії української культури” вказані три століття розділені таким чином: “Українська культура на переломі (др. пол. XVI–пер. пол. XVII ст.). Культурно-національне відродження” [70, т. 2] і “Друга половина XVII–XVIII ст.” [70, т. 3]. Враховуючи хід історичних подій, що визначальним чином вплинув і на розвиток культури українського суспільства, такий поділ видається цілком умотивованим.

Читайте також: Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

На першу половину XVI ст. припадає поява українського козацтва на міжнародній арені – спершу його дії лише дошкуляли кримському хану та польським старостам, але після зміцнення порядків у Запорозькій Січі Дмитром Вишневецьким (50–60-і роки того ж століття) козацтво перетворюється на реальну збройно-політичну силу. Тим часом унаслідок ослаблення Великого Литовського князівства та за деяких поступок Москви у 1569 р. відбувається приєднання до Польщі Волині та Наддніпрянщини. Таким чином, уся Україна, за винятком Буковини та Закарпаття, опиняється під владою Корони Польської – аж до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. “Українське життя наломано на польські взірці і ополячено. Був се повний перестрій зверху донизу, який не зоставив каменя на камені в українськім життю” [50, с. 194]. Церковна унія 1596 р. сприяла подальшій полонізації українського населення і поклала початок тривалим конфесійним чварам.

Ефективним засобом запобігання подальшій денаціоналізації в Україні та Білорусії стало створення братств православних міщан (XVI–XVII ст.). Значну роботу, спрямовану на відродження культури, книжності й освіти, здійснювали Львівське (засноване бл. 1585 р.), Городоцьке (1591 р.), Київське (бл. 1615 р.), Луцьке (1617 р.) братства. Вони організовували та утримували власні школи, де викладання велося рідною мовою, також велика увага приділялася опануванню давньогрецької, латинської та польської мов. Важливу роль в організації національної школи в Україні відіграла Острозька греко-слов’яно-латинська академія – перший в Україні заклад вищого освітнього рівня. Вона була заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким і проіснувала до 1636 р. Навколо академії гуртувалися визначні вчені і митці того часу, серед яких Герасим і Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Клирик Острозький та інші.

Читайте також: Проблема унії у творах Станіслава Оріховського (поч. ХVІ ст.)

В українському культурному житті дедалі більшу роль відіграє Київ: після декількох століть занепаду місто відроджується, знову набуваючи свого давнього значення загальнонаціонального центру духовності. Печерський монастир (Києво-Печерська лавра), визначившись як міцна духовна і матеріальна опора православ’я, приваблює до себе свідомих громадян із усіх куточків України: сюди приїздять Іов Борецький, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда та багато інших. Ігумен Єлисей Плетенецький купує коштом монастиря друкарню, перша книга з якої вийшла у 1616 р. Якщо до того перше місце в Україні за обсягом друкованої продукції посідала острозька друкарня, що занепала у 1608 р., то нова, печерська, за п’ятнадцять років роботи випустила книжок більше, ніж до того вийшло в усій Україні [50, с. 263]. Друкувалися не лише кириличні, а й тексти латинкою: польсько-латинські “елементарі”, латиномовні твори українських просвітників. За свідченнями дослідників, на землях, що раніше належали Великому Литовському князівству, в 1600–1625 рр. було видано 202 книги польською, 107 – латиною і 56 – українською та білоруською разом [162, с. 46].

При Києво-Печерській лаврі Петро Могила засновує школу, яка незабаром, 1631 р. об’єднується зі школою Київського братства – так розпочинається історія визначного українського освітнього центру на православній основі – Києво-Могилянської колегії – згодом академії. Статус колегії вона мала ще тривалий час, до 1670 р. – польський король Владислав IV не був зацікавлений у становленні української еліти і всіляко протидіяв починанням П. Могили: за королівським наказом закрилися училищні колонії у Вінниці та в Гощі – право мати їх, так само як і право на самоврядування, а також на викладання богослів’я належало лише академіям. Та попри це, до Києво-Могилянської колегії, яка була позастановим навчальним закладом, звідусюд потяглися молоді люди, спраглі знань. Це засвідчило зростання рівня свідомості суспільства, вже в цю добу здатного оцінити всю важливість освіченості у справі оборони власної самобутності.

Розрізненість культурних осередків (Київське, Львівське, Луцьке братства), а отже, і культуротворчих спрямувань, легко пояснити відсутністю власної державності. Велику роль у формуванні самосвідомості українців, що з часом призведе до осмисленого прагнення незалежності України, відігравала Києво-Могилянська академія як загальнонаціональний центр духовності. З огляду на це, була визначена сума, яка щорічно виділялася академії з українського військового скарбу – 200 крб; для порівняння – за царською грамотою 1700 р. навчальний заклад отримував 50 крб грішми і 50 чвертей хліба (згодом – 30 крб) [1, с. 10]. Конгрегаційна присяга, яку давали академії її випускники, не була пустою формальністю: вони боронили і підтримували свою alma mater і словом, і ділом (для прикладу: Рафаїл Зборовський видавав щороку на утримання викладачів і студентів 200 крб).

Насичене значними подіями релігійне життя Європи XVI ст. результувало якісний ривок на шляху до самовизначення складових християнського світу. Однак якщо у західно-європейських країнах, скажімо, Реформація та Контрреформація були справді революційними зрушеннями на тлі тривалого еволюційного процесу, то в Україні драматичні міжконфесійні зіткнення мають дуже давню історію, і, на жаль, не цілком вичерпали себе по сьогодні. У XVI ст. релігійно-церковні зміни, яких Україна справді потребувала, відбувалися різноспрямовано. Неузгодженість, суперечливість релігійних шукань і неймовірне багатоманіття планів церковних реформ можна пояснити тим, що “йшлося не стільки про логічне еволюціонування до якісного вдосконалення, стільки про подолання свідоглядно-організаційної незрілості” [134, c. 40]. Боротьба проти польсько-католицької експансії відбувалася одночасно зі зростанням прагнення прилучитися до культурних набутків західноєвропейських народів; носієм цих досягнень часто виступала католицька церква. Перехід української знаті у католицтво справляв гнітюче враження на решту суспільства. У книзі “Тренос, або плач східної церкви” Мелетія Смотрицького зворушливо описано сум і розпач, які охоплювали православний люд, оскільки міщанські братства і просвітницькі та національні організації при них без опіки й охорони світських і духовних можновладців почувалися вкрай незахищено.

Процеси полонізації та окатоличення українців починаються з панівної верхівки, але охоплюють не лише її. На першу половину XVII ст., дуже скоро після появи навчальних закладів Товариства Ісуса Христа у Польщі, вони розповсюджуються і на території України. Колись єзуїтські колегіуми були не більш, ніж помешканням членів Ордену, які студіювали філософію і теологію в Паризькому, Падуанському, Лозаннському та деяких інших університетах – без жодного курсу викладання. Та з часом Товариство Ісуса Христа починає проводити лекції для орденських та світських слухачів і під гаслом: Omnia ad majorem Dei gloriam (“Усе заради збільшення слави Божої”) включає до своєї програми пункт про освіту і виховання молоді. У колегіумах діяв принцип релігійної толерантності. Учні-некатолики не мусіли брати участь у католицьких богослужіннях, однак вони відвідували уроки з катехізису, а також за обов’зок мали присутність на викладах контроверсійних питань католицької та інших доктрин [218, c. 165].

В Україні єзуїтські колегіуми діяли у п’ятнадцяти містах: Ярославі, Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Фастові, Острозі, Перемишлі, Вінниці, Барі, Переяславі, Новгороді-Сіверському та ін. (Більше половини їх повністю чи тимчасово припинили свою діяльність під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького). У заклади вищого типу згодом переросли колегіуми Львова, Перемишля та Ярослава. Спочатку вони мали статус місій – одна-дві особи, які займалися релігійною пропагандою, наступний крок – перетворення місії на резиденцію, відкриття початкової і середньої школи, далі – набуття статусу колегіуму. Залежно від статусу заклад мав право на викладання того чи іншого переліку дисциплін. Наприклад, резиденції не могли викладати філософію та теологію, на відміну від колегіумів, які проте не були до цього зобов’язані. Цікаво, що, зважаючи на велику кількість православних студентів, у Луцькому колегіумі з 1614 р. було запроваджено клас “руської мови” (slavonicae linguae). Певно, таки небезпідставно хроніки єзуїтських колегіумів підкреслюють те, що іновірці забирають дітей зі шкіл власного віровизнання і віддають їх до колегіумів Ордену, переконавшись у вищому рівні освіти [218, c. 166]. Однією з перших (1616 р.) на території Польської Корони при Луцькому колегіумі відкрилася музична бурса. Чисельність учнів того ж колегіуму через рік після його відкриття становила 150 осіб, за сім років існування цифра подвоїлася; ще вищі темпи поповнення були у Львівському колегіумі – до нього 400 студентів записалося одразу ж.

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Дім шляхетності і честі...

Викладання в колегіумах вели священники (професори) і клірики (магістри) – єзуїти, які після закінчення курсу філософії в Ордені відбували педагогічну, адміністративну або проповідницьку практику для реалізації набутих знань та утвердження орденського покликання. З огляду на те, що викладацький корпус на 70 % складався з кліриків, а практика тривала 2–3 роки, плинність кадрів була значною. Соціальне походження єзуїтів з’ясувати непросто, принаймні про Луцький колегіум з документів відомо, що 15 % його викладачів були шляхтичами за походженням. Професори – представники різних національностей регулярно переміщувалися за наказом президента з однієї країни в іншу. Таким чином реалізувався один із головних принципів єзуїтської доктрини – інтер- чи наднаціональність.

Лише з часом, коли вище керівництво Ордену набуло впевненості у “благонадійності” місцевих кадрів, іноземці залишили Польщу. На середину XVII ст. кількість вихідців з України серед викладачів Луцького колегіуму становила 24 % – це чітко зрозуміло з їхніх прізвищ: Leopolensis, Roxolanus, Podolanus, Ruthenus, Volynius, Podlasciensis і под. Однак політика інтернаціоналізації, фактично – денаціоналізації – тепер уже з боку Польщі стосовно українців продовжувала залишатися на озброєнні – на жаль, значно довше, ніж на те можна було сподіватися: українські етнографічні райони на території цієї держави (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Південне Підляшшя) перестали існувати порівняно зовсім недавно унаслідок антигуманної операції “Вісла” (1945–1946 рр.) [33, c. 33].

Хоча “універсалізм єзуїтської освітньої доктрини породив не менш універсальну шкільну культуру, що продукувала в різних країнах схожі, немов брати-близнюки, літературні твори: емблематичні і гербові вірші, панегірики, моралізуючі проповіді й вітальні промови (…) ” [70, т. 2, с. 582], загалом роль єзуїтської складової в системі української освіти не зводиться лише до того, що, за словами Лазаря Барановича, “єзуїти вчили Русь латини”. Черпання з латинсько-католицької скарбниці, прищеплення пан’європейських культурних стереотипів, релігійної толерантності (міжконфесійних конфліктів у стінах Товариств Ісусових історичними джерелами не зафіксовано) мали безумовно позитивне значення для поступу українського суспільства.

На кінець XVII– початок XVIII ст. припадає, згідно думки дослідників, період розквіту Києво-Могилянської академії. Гетьман Мазепа дбайливо підтримує провідний навчальний заклад України, її права визнають у Росії, популярність й авторитет академії дуже значний: кількість спудеїв сягає двох тисяч. А проте очевидним стає відхід культурних діячів з України – вони несуть з собою до Росії новації у книгодрукуванні, музиці, театральному мистецтві, літературі (силабізація і тонізація віршів); російська мова тих часів рясніє українізмами, модний одяг має українські мотиви. Уже в 1649–1652 рр. у Москві працювало 32 вихованці київських шкіл (Дамаскін Птицький, Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та ін.), вони перекладали і знайомили росіян із творами учених Європи: Миколая Коперника, Еразма Роттердамського, Андрія Везалія, Яна-Амоса Коменського. Цей процес набуває розмаху і виходить за межі XVIII ст. Заснування тодішніх російських шкіл рідко обходилося без вихованців Київської академії. “Завжди була багата вченими людьми академія Київська і мала в собі честь таку, що з неї, як із преславних Афін, вся Росія з джерела премудрості черпала і всі свої новозаведені колонії напоїла і виростила” [1, с. 15]. Найталановитіші представники національної інтелігенції вимушено покидали Україну – зазвичай назавжди.

Після знищення у 1775 р. за наказом царського уряду Запорозької Січі активно проводиться реорганізація усіх ланок суспільного життя за московським зразком. За переважно церковного спрямування тогочасного культурного життя перехід української церкви під владу московського патріарха мав дуже велике значення. Московська влада встановлює повний контроль в Україні за книгодрукуванням, обмеживши його лише церковним, а згодом забороняє друкувати книги якимись іншими мовами, крім російської. Книги ж українською, надруковані раніше, вилучалися з церков і замінювалися російськими. Про друк латинським шрифтом уже не йшлося. Занепадають найбільші українські друкарні – при Києво-Печерській лаврі та при Ільїнському монастирі у Чернігові. Унаслідок русифікаторської політики на середину XVIII ст. занепад Києво-Могилянської академії стає все очевиднішим: уніфіковано навчальні посібники, різко зменшується кількість учнів, заклад перетворюється на спеціальну духовну школу, втративши колишнє широке культурне значення.

Отож, основними причинами розглядати XVI–XVIII ст. в Україні як єдиний культурний комплекс видаються: хід історичних подій (утвердження козацтва на історичній арені, Визвольна війна, гетьманщина, Велика руїна), що спричинив завершення важливого етапу у формуванні національної самосвідомості і своєрідно позначився на розвитку мистецтва, відбився у творах тієї доби; та, якщо дивитися переважно крізь призму літератури, єдність художніх тенденцій, як от: гуманістичне ідейне спрямування (план змісту), наслідування античних літературних зразків (переважно у плані вираження). Подібно до державотворчих змагань в Україні та водночас визначаючись своєрідною рефлексією зміни етапів розвитку європейського мистецтва, значна частина мистецьких тенденцій і напрямів так само, зародившись у другій половині XVI ст., досягла найбільшого розвитку в XVII ст. і занепала у XVIII-ому – це видається цілком закономірним з огляду на те, що історія національної культури загалом чи окремого її явища невіддільна від історії народу та всесвітньої культури.

Слід враховувати, що Україна мала відношення до Заходу передусім, але не виключно, тією мірою, якою входила до Королівства Польського (пізніше — до Австро-Угорщини та Чехословаччини). За документальними свідченнями, перші вихідці з України потрапляють туди з середини XIV ст.: у 1353 р. у Сорбонні навчаються декілька студентів з Рутенії; там само у 1463 р. Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич (із Києва) отримують звання докторів богослів’я та філософії. Загалом протягом XIV–XVIII cт. в університетах Італії (Падуанському, Болонському та ін.) навчалося бл. 600 юнаків з України. Вихідці з міщан, ремісників, купців, урядовців здобували освіту у вищих навчальних закладах Німеччини (Кенінсберг, Лейпціг, Вітенберг), Англії (Оксфорд, Кембридж), Польщі (Ягеллонський, Віленський університети). Слова Дмитра Туптала Ростовського (кін. XVII cт.) можуть слугувати вираженням громадської думки того часу: “Схвалюю добрий цей звичай, що чимало людей до інших держав за наукою ходять із-за морів, бо помудрілими повертаються” [58, с. 149]

Існування ренесансних впливів і тенденцій у літературі східних слов’ян уже давно не викликає заперечень. Однак перебільшувати вплив Відродження на українську культуру XVI– поч. XVII ст. також не слід. За посередництва вихідців із польсько-українського пограниччя гуманістичні концепції проникали в Україну починаючи ще з XV ст.; сприяли цьому також візити західних культурних діячів та молодь, яка поверталася з навчання в університетах Європи. Головним результатом цього стає утвердження у XVI ст. світського начала в духовній культурі та становлення національної самосвідомості [208, с. 57]. Витворенню розвинутої ренесансної культури на українському культурному ґрунті перешкоджав конфесійний бар’єр. Так, О. Мильников вважає, що “вбачати у діячах Острозького культурного освітнього центру, світогляд яких перебував у руслі ортодоксального православ’я, носіїв ренесансного гуманізму, значить змішувати різні стадіальні рівні культурного розвитку” [120, с. 115].

Компресування у часі, а відтак неминуче змішування, накладання, паралельне існування різних стилів пояснюється певною мірою прагненням української літератури надолужити вимушену несинхронність розвитку з більшістю європейських літератур, що, у свою чергу, було зумовлене суспільно-політичними обставинами. Співжиття із двомовними поляками породило потребу мати власних латиністів, а досконале знання латини дало змогу творити нею вірші. Належний рівень володіння мовою мала передусім освічена молодь, що здобувала освіту у провідних європейських університетах. Українська культура виходить зі стану колишньої замкнутості – це зумовлене зростанням національної свідомості. Багатомовність стає органічною рисою літератури й означає не що інше як багатоплановість та перспективність її розвитку.

На українських землях, з огляду на проживання на них представників інших народів, окрім церковнослов’янської та латинської мов, у вжитку перебували деякі інші, що мали писемну форму: польська, німецька, гебрайська, грабар – залежно від регіону. Як і дещо раніше в Європі, в українців XVI–XVII ст. латина починає асоціюватися з освіченістю, а не лише з окатоличенням та денаціоналізацією. (В. Крекотень вирізняє три етапи у сприйманні набутків західного, латиномовного світу: 1) традиційний греко-слов’янський – негативний; 2) “братський” – з’являються приховані симпатії до західної наукової думки; 3) Києво-Могилянський, пролатинський етап [84, с. 7–10]. Нерідко походження митця було закорінене у різні народи та віри, його рідна мова не збігалася з державною, а освіту він здобував далеко за кордоном – усе це разом із переконаністю в тому, що поезія не знає станових і національних меж, сприяло формуванню своєрідного космополітизму ренесансних гуманістів [162, с. 120]. Однак означення Leopolensis, Roxolanus, Podolanus, Ruthenus і под., які навіть у документах додавалися до власного прізвища, свідчать про те, творці латиномовної поезії усвідомлювали свою належність до вужчих регіональних утворень у структурі полінаціональної держави. “Поети XV–XVI ст. були слугами латинського Парнасу і латинською мовою прагнули розказати світу про свій народ. Їм досить було вказати свою національну належність, і цим виконувався синівський обов'язок перед батьківщиною” [195, с. 12]: Ruthenorum me esse et libenter profiteor (St. Orichovius Roxolanus) – “Я з українців, про що заявляю охоче і з гордістю”, – ці слова належать Станіславу Оріховському.

У своїй творчості тогочасні письменники Речі Посполитої, з огляду на відмінності в мові, релігії, культурі та історії чітко розмежовують Польщу та Русь. У XVII ст. це розмежування поглиблюється, внаслідок чого виникає навіть політичне угруповання шляхти, яка самовизначалася як “нація руська”. Та між самими культурними діячами, що зараховували себе до русинів, існував поділ на “латинських” та “грецьких” – на підставі конфесійної належності [130, с. 65]. М. Білик, досліджуючи роль українського елементу в польській латиномовній літературі XVІ ст., виділяє: 1) письменників, які визначали себе як українці-русини, з огляду на походження чи проживання (Павло Кроснянин – Paulus Crosnensis Ruthenus, Станіслав Оріховський – gente Ruthenus, natione Polonus Orichovius; Григорій Тичинський – Ticiensis Roxolanus; Григорій Чуй-Русин – SamboritanusVigilantius Russus / Ruthenus, Ян Гербурт – Ioannis Rutheni); 2) власне польських письменників, істориків, географів, які писали про Україну (Ян Гербурт Щасний – “Hercules”, Ян Гусовський – “Carmen de status feritate ac venatione bisontis”, “De victoria Turcia carmen”, Папроцький –“Wyjechanie do Wloch Iwana Podkowy”, Гроховський – пісні про Голубка, Ф. Кленович – “Roxolania”) [21, с. 47]. С. Наратовський, аналізуючи те ж явище, зазначає: “письменники, народжені в Малопольщі, або ті, що перебувають тут довший час, різняться в зображенні долі люду, взагалі в осмисленні його ролі, від інших письменників. (…) Особлива психіка і звичаї люду – це чинники, які впливали, без сумніву, на творчість малопольських письменників” [246, с. 131].

Доцільність віднесення до давньої української літератури митців українсько-польської, польсько-української, українсько-білорусько-литовсько-польської (у різних вараціях) літературних спільнот, підкреслював ще І. Франко: “Чинимо се не з жадної національної амбіції, що ось-то у нас яке старе та багате письменство, а просто тому, що вважаємо історію літератури образом духовного розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі (…)” [203, т. 45, с. 431]. Проте, націоналізуючи загальноєвропейську спадщину, слід бути дуже обережним: віднесеність митця до різних літератур не викликатиме застережень, якщо враховувати культурний контекст доби. Ренесансну поезію XVI ст., що була створена вихідцями з України або на її землях, можна назвати українською лише умовно: вона мала ще не національний, а регіональний характер [162, с. 117].

Зарубіжні літературознавці віддають належне “гуманістам українського походження, що поклали свої камені у фундамент чудової будівлі польського відродження” [46, с. 26]. Подальше пожвавлення українсько-польських контактів відбувається в добу романтизму, коли посилено пропагуються зв’язки творчості письменника з його найближчим оточенням, землею, народом, серед якого він живе, з фольклором та історичними традиціями. Українською мовою пишуть у цей час поети Т. Падура, П. Свєнціцький, А. Шашкевич, прозаїки Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, С. Гощинський та ін. Дослідники означують це як “польсько-український романтизм“, “українською музою натхненні”, “українська школа в польській літературі”. Останній із перелічених термінів належить О. Тишинському – польському історіографу; він також є автором теорії регіональних шкіл, згідно з якою, їх представники надавали перевагу моделям рідної культури, глибоко вкоріненим у певному регіоні. Польський літературний критик М. Грабовський, аналізуючи твори своїх співвітчизників, наголошував на великій різноманітності інтерпретацій українського матеріалу та різних образах України у них: аркадська, гайдамацька, аристократична тощо. [94, с. 5]. На початку ХХ ст. польським славістом А. Брюкнером був запроваджений термін “українсько-польська література”, який охоплював україномовну творчість поляків та полономовну – українців. В останнє десятиліття в українському літературознавстві закріпився коректний термін “письменство українсько-польського пограниччя”. Він стосується предусім митців, які писали латиною та польською (або ж українською, якщо йдеться про поляків за походженням) мовами. І все-таки, попри інтернаціональний характер новолатинської літератури, її історія пишеться з обов’язковим урахуванням національної специфіки розвитку в окремих країнах.

Читати далі...