Людмила Шевченко-Савчинська.
"Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст.". Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Майже до середини ХХ ст. мовний критерій віднесеності твору до тієї чи іншої літератури у європейському літературознавстві вважався визначальним. Дослідники у цьому разі спиралися на те, що використання латини нібито стримувало розвиток національних літератур, до того ж, ця мова недостатньо відтворювала дійсність, а твори нею писалися неоригінальні й наслідувальні. Неприхильне ставлення до латиномовної поезії посилював її прикладний аспект (панегіричність чи панегірозність – на думку деяких особливо категоричних учених). Така оцінка без урахування культурного контексту доби не могла бути справедливою. Адже у XVIII ст., проникнуті духом сентименталізму, поети латиною виражали найтонші відтінки своїх почуттів (прикладом в українській літературі можуть слугувати латиномовні вірші С. Яворського). Насправді виражальні можливості латини виявилися навіть більшими, ніж у тогочасних національних європейських мов, оскільки вона належала до відшліфованих мов давньої цивілізації, чиї інтелектуальні набутки до сьогодні не втратили свого значення; гуманісти лише очистили латину від середньовічного нашарування елементів нових європейських мов, реставруючи античні літературні традиції.
Читайте також: Панегіричність української латиномовної поезії XVI–XVIII ст.: причини і наслідки
Зміни на політичній карті Європи, що відбулися після розпаду Західної Римської імперії (476 р. н. е.), не можна назвати фатальними для латини, яка протягом принаймні ще двох століть залишалася звичайною живою мовою. У Середні віки її розвиток здійснювався шляхом перетлумачення мовного матеріалу під впливом національних мов: продовжуються тенденції, що зародилися у класичний і пізній період, творяться нові виражальні засоби. Статус міжнародної латинській мові належав протягом двох історичних періодів: за часів Римської імперії вона – державна, у середньовіччі – мова освічених верств населення. Справді велику роль у поширенні та закріпленні латини відіграла головна тогочасна опора будь-якої європейської держави – католицька церква, яка послуговувалася виключно цією мовою.
Тривалий час тільки латина володіла письмовою формою, знання якої належало до привілеїв освічених верств суспільства, живі народні мови, що ними користувалися в побуті, мали усну форму. Більшість європейських народів здобулися на власну писемність тільки у XIII–XV ст., але ще в епоху Відродження зберігалося розмежування письменних – literrati і тих, хто, не знаючи латини, володів лише рідною – illiterrati.
У використанні латини в Україні (Литві, Білорусії) того часу простежуються дві тенденції: застосування її як культової мови (традиції середньовіччя) та як літературного інструменту (Ренесанс). У той час, коли у Західній Європі частота вживання латинської мови ішла за низхідним напрямом, у Східній відбувався зворотній процес: з другої половини XVI ст. у романських країнах на письмі латину витісняли італійська, іспанська, французська, водночас у країнах Північного Відродження, до яких належала, зокрема, і Польща, ця міжнародна мова утримувала свої позиції ще довго, попри те, що і тут національні мови завдяки Ренесансу отримали потужний імпульс розвитку. У цьому виявляється амбівалентність Ренесансу: посилення інтересу до національної мови та літератури відбувається разом із фомуванням елітарної літератури латинською мовою [162, с. 27]. Тому необґрунтованими видаються твердження на зразок того, що “з XIII ст. використання латинської мови в науці значно обмежується” [80, c. 157] – у XV–XVI ст. основною літературною мовою Європи продовжувала залишатися латинська.
Читайте також: Мова новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.
Латиномовна література в усі часи слугувала школою стилістики, джерелом художніх образів на шляху розвитку національних літератур. А щодо закидів про неоригінальність, то зауважимо, що для ренесансних і барокових поетів суть творчості полягала в imitatio [162, с. 78]. Йдучи за Аристотелівським вченням про мистецтво як наслідування, автори шкільних поетик серед визначальних формантів поетичної мови називають художній вимисел і ритміко-метричну організацію у поєднанні з образністю та словесною орнаментальністю – все це не лише можна, а й треба наслідувати. Зрозуміло, що такі твердження походять не тільки безпосередньо від традиційних античних та ренесансних поглядів (Л. Корвін, К. Цельтіс, Г. Бебель, Й. Вадіан) на ars poetica. Озираючись на творчість своїх попередників та сучасників (XVI–XVIII ст.), українські укладачі поетик спостерігали те саме. Варто зазначити, що мірилом поетичної майстерності на той час були точність у дотриманні правил віршування та наслідуванні античних зразків. Щодо нинішніх критеріїв оцінювання творчості новолатинських поетів, то вони досі не вироблені. Слушним видається те, що при розгляді латиномовної поезії слід зважати на глибину змісту, актуальність тематики, відповідність естетичним вимогам епохи, значну художню цінність, популярність серед сучасників та послідовників. [64, с. 12]. Поза сумнівом, аналіз твору має здійснюватися на тлі певного культурного середовища.
XVI–XVIІІ століття деякими дослідниками вважалися у вітчизняній літературі мало плідними – це зумовлювалося, вочевидь, тим, що до українських зараховувалися лише тексти, написані кирилицею. Ігнорувалося те, що давня українська література – це складна система, кожна з підсистем якої творилася окремою мовою (латинською, польською, старослов’янською, книжною українською). “Величезна література, створена українцями латиною, польською, давньогрецькою та іншими мовами була віддана на користь інших народів і культур” [195, с. 4]. Як свідчать дослідники, за ступенем ознайомлення українців з іноземними мовами на той час перше місце посідали латинська і польська, що легко пояснюється історично-культурними обставинами. А проте негативне сприйняття (чи взагалі несприйняття як української) вітчизняним літературознавством латинсько- та полономовної поезії того часу було тривалим.
Природно, що приведена у відповідність до принципів західних колегій, Києво-Могилянська акдемія за основну мову викладання мала латинську – нею читалися всі курси, окрім граматики церковнослов’янської мови та православного катехізису, більш того: у стінах закладу між собою студентам дозволялося розмовляти тільки цією мовою. Якщо додати до цього читання класичних текстів і постійні вправи з перекладу (з латини і на латину), стає зрозумілим, звідки у студентів настільки досконале знання класичної мови, що давало їм змогу вільно спілкуватися, виголошувати красномовні орації та віршувати латиною. У поетичних, філософських та риторичних курсах київських авторів міститься велика кількість латиномовних віршів: “Cedrus pharetrati Rossiano Orpheo” (1702) Іларіона Ярошевицького, “Congeries praeceptorum rhetoricum” (1729/1730) Гната Бузановського, “Hortus poeticus legendigratia flores et fructus ligatae et solutae orationes” (1736/1737) Митрофана Довгалевського, “Regia regis animorum Appollini” (1739/1740) Павла Конюскевича, “Philosophia juxta numerum quatuor facultatum quadripartita” (1749) Григорія Кониського та ін. Виходячи за рамки досліджуваного нами періоду, нагадаємо, що латиною написана чимала кількість віршів видатного вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди.
Латинське віршотворення у стінах Києво-Могилянської академії формує власне українську парость новолатинської поезії, автори якої виховувалися на високих зразках латинської та польської літератури, однак були справжніми патріотами. З часом латина виходить з ужитку в українській поезії, дещо довше затримавшись під польським впливом на Правобережжі та до початку XIX ст. – у Закарпатті (Петро Лодій, Андрій Дудрович, Андрій Гавелич, Василь Довгович).
Серед студентів та викладачів Києво-Могилянської академії не нижчим був рівень володіння польською – недарма заклад називали “полоно-слов’яно-латинським” [1, с. 34]. У XVII ст. польська належить до тих мов, якими послуговується українське письменство, але після зміни політичної обстановки до неї вдаються дедалі рідше. На початку XVIIІ ст. польською пишуть свої твори поети Почаївського, Чернігівського культурних осередків, також Ян Орновський, Георгій Кониський, Пилип Орлик. Загалом у XVIII ст. більшість віршів, що належать вихованцям КМА, написані книжною українською, яка усе більше русифікується.
Хоча тривалий час православні українці – тобто більшість – сприймали латину як стяг, під яким відбувалися неухильне окатоличення і денаціоналізація (“Східні слов’яни втікали від латини як від злого духа і треба було багато часу, щоб усунути цей погляд” [97, с. 249]), з кінця XVI ст. починається поступова відмова від такого ставлення, згодом підкріплена переорієнтацією освіти на західноєвропейські зразки. Навряд чи варто сьогодні ставати на позиції консервативно настроєних інтелектуалів – тогочасних і пізніших, які сприймали латину як шлях до зречення православної віри та всього національного. У XVII ст. в країнах Заходу про Україну знали набагато більше і уявляли її точніше, ніж у пізніші часи. Це, окрім іншого, пояснюється тим, що інтернаціональна латина забезпечувала повноцінне спілкування з рештою Європи і робила аудиторію незмірно великою. Вибір мови у ті часи передусім означав вибір читача, для якого призначався твір. На думку сучасних дослідників, такий вибір – це не холодний інтелектуальний розрахунок, а внутрішня потреба і закономірність. “Іншомовна творчість характерна для переломних моментів у суспільстві, в літературі, у письменницькій долі. Вона може бути пов’язана із середовищем, у якому розвивалась авторська індивідуальність” [175, с. 156]. Зрештою, це безперечне право митця – писати тією мовою, у якій він знаходить більше виразових засобів для своїх думок і почуттів.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
Філософсько-художні латиномовні тексти, які датуються XVI–XX ст., – об’єкт дослідження неолатиністики – молодої дисципліни, що не так давно (ХХ ст.) відокремилася від класичної філології і нині швидко розвивається. У 1995 р. у Львові було засновано Інститут неолатиністики – з ініціативи і згідно концепції, розробленої М. Трофимуком. Завданнями, що постали перед цим незалежним науково-дослідним і видавничим осередком, був передусім розвиток новолатиністичних студій в Україні, що передбачає дослідження впливу римської (латиномовної) традиції на розвиток української культури, а також всебічне інтердисциплінарне дослідження латиномовних документів і літературних пам’яток та вироблення сучасної концепції історії української культури як синтетичного, багатомовного за своєю суттю процесу, який є національно-своєрідним виявом розвитку культури центрального східноєвропейського регіону.
Сучасний стан дослідженості розвитку латинської писемності в Україні тісно пов’язанй із браком висококваліфікованих спеціалістів, які б поєднували глибоке знання латини зі знанням декількох європейських культур та мов, а до того ж, добре зналися б на теорії та історії одночасно національної й античної літератур. Адже тогочасна Україна – це “класична область для порівняльного літературознавства” [127, с. 56].
Безперечно, розуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, оскільки мова є засобом формування культури і важливою ознакою національної належності, окрім того, мовний матеріал – цінне джерело у вивченні не самої лише культури, а й історії певного народу [65, с. 41]. Згідно з визначенням: культура – це все, цілеспрямовано створене людиною, мова є складовою частиною культури, як будь-який інший людський витвір. Однак набути навиків простого ремесла, не кажучи вже про досягнення вершин мистецтва, без мовної комунікації практично неможливо. Отож, будучи матеріалізацією мислення, мова посідає особливе місце у розвитку людської культури.
Той факт, що для створення письмових текстів у донаціональний період розвитку використовується якомога віддаленіша від розмовного варіанту (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й чужа мова (арабська у тюркських та іранських народів, латина у європейських народів), має також соціальне пояснення: свідоме чи несвідоме прагнення панівної еліти підкреслити свою відмінність, культурну вищість над простолюддям [65, с. 45]. Зі зростанням етнічної свідомості у східних слов’ян (XVI–XVII ст.) посилюються пошуки “власної античності” – це виявляється у прагненні до своєї мовної архаїки. Церковнослов’янська як сакральна мова набуває особливого престижу; тогочасні українські книжники вважають, що багатством виразових засобів вона не поступається латинській та грецькій. Цікаво, що найперші фіксації усного мовлення здійснються латинським, а не кириличним шрифтом – імовірно, це свідчить про неможливість повної десакралізації кириличних текстів у свідомості тогочасної освіченої людини. За застарілими критеріями оцінювання художньої вартості твору, серед яких домінували ідеологічний та мовний, XVI–XVIII століття тривалий час вважалися в українській літературі мало продуктивними – не так за кількістю, як за якістю написаного. Сьогодні урахування того, що Україна XVI–XVIII ст. завдяки знанню у нас латинської мови входила до наднаціонального інтелектуального поля Європи, дає змогу створити повну й об’єктивну картину літературного поступу. Вже не викликає сумніву, що, досліджуючи українську етикетну латиномовну поезію XVI–XVIII століття, обов’язково слід враховувати і загальноєвропейський контекст, і національні особливості розвитку літератури.