Оксана Кощій.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Новолатинська література є частиною української літературної спадщини XVI–XVII ст., яка характеризується значною жанровою різноманітністю та викликає низку дискусійних питань, адже незаперечним залишається факт поступових змін у структурі латинської мови, що виникали внаслідок тісних міжмовних контактів і в силу тих функцій, які латина виконувала у церковно-релігійній, науковій та суспільно-політичній сферах життя. Латинська мова кінця XVI – початку XVII ст. мала велику варіативність, що знаходило своє відображення на всіх мовних рівнях. З одного боку, середньовічна латина була логічним продовженням класичної, яка внаслідок специфіки її рецепції не складала оформленої цілісності, з іншого, внаслідок тісних міжмовних контактів латина не могла уникнути модифікацій, зумовлених засвоєнням низки фонетичних, граматичних і лексичних особливостей української мови.
Читайте також: Давня література: з полону стереотипів
Особливості середньовічної латини неодноразово виступали об’єктом вивчення вітчизняних і зарубіжних мовознавців. Серед досліджень на радянському та пострадянському просторі визначаються праці М. Гуричевої, О. Диннікова, М. Корлетяну, М. Лопатіної, О. Реферовської, в яких подається ґрунтовний аналіз різноаспектних мовних змін у народній, пізній та деякі аспекти мовних змін у середньовічній латині. Дослідженню фонетичних, граматичних та лексичних особливостей середньовічної латини присвячені роботи як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників: Л. Доровських, Д. Дрбоглава, П. Леманна, Ф. Луцької-Литвяк, Ж. Марузо, Д. Норберга, К. Штрекера. Проблематика латинської мови релігійних пам’яток розкривається у працях О. Малеїна і О. Садова. Вагомий доробок у дослідженні середньовічної латини належить польським (Є. Аксер, К. Вейссенгоф-Брожкова) та чеським (А. Відманова, Я. Нехутова) вченим-лінгвістам. Окремі факти з граматики середньовічної латини скандинавських територій подані в праці шведського науковця М. Хаммарстрома.
Значна увага середньовічній латині надається і в мовознавчих працях українських дослідників, серед яких варто відзначити дослідження граматичної будови середньовічної латини М. Сеніва та М. Собуцького. Українському різновиду латинської мови XVІ-XVIІ ст. присвячена також чимала кількість різноаспектних досліджень міжмовних контактів цього періоду. Особливості мови українських латинськомовних пам’яток та українсько-латинської мовної взаємодії розглядаються у працях Н. Безбородько, С. Гриценко, Н. Корж, О. Лефтерової, Н. Яковенко. Брак ґрунтовних робіт, присвячених граматичним особливостям українського різновиду латинської мови XV-XVIІ ст., викликав появу низки нових досліджень, серед яких на особливу увагу заслуговують праці Н. Бойко, О. Косіцької, В. Миронової, Р. Щербини (граматичні особливості латинськомовних епіграфічних, епістолярних, актових та історіографічних джерел). Проте у працях, присвячених різним граматичним аспектам українського різновиду середньовічної латини, увага дослідників майже не акцентується на функціонуванні латини у пам’ятках новолатинської літератури.
Читайте також: Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело
Новолатинська поема кінця XVI – початку XVII ст. з території України (зокрема поема Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano») взагалі залишилася поза увагою дослідників-мовознавців, частково потрапивши до сфери наукових зацікавлень літературознавців, істориків та культурологів (М. Возняк, І. Голенищев-Кутузов, М. Грушевський, Я. Ісаєвич, С. Кардашевич, В. Крекотень, С. Лепявко, В. Литвинов, Б. Мілевська-Важбінська, В. Микитась, І. Мицько, Ж. Некрашевич-Коротка, Ю. Новак-Длужевський, І. Помазан, Р. Радишевський, О. Савчук, О. Ситько, Є. Ульчинайте, К. Харлампович, К. Чиж, Л. Шевченко-Савчинська, В. Шевчук, Н. Яковенко, В. Яременко).
В окресленому контексті дослідження універсальної і водночас специфічної за характером новолатинської епіки набуває особливої значущості: лінгвістична оцінка поеми «De bello Ostrogiano» Симона Пекаліда не тільки дозволить виявити ступінь залежності мовної компетенції автора від системи освіти і загального рівня класичної освіченості, зв’язок з естетичними теоріями епохи, залежність від культурного та історичного контексту, але може сприяти й більш цілісному розумінню окремих мовних явищ, що виступають у латинськомовній поезії кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.
Дисертаційна робота є першою спробою лінгвістичного дослідження новолатинської поеми з території України кінця XVI – початку XVII ст. (на матеріалі латинськомовної історичної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano» (1600), в якому основна увага надається мовній характеристиці латинськомовного поетичного тексту як специфічної форми комунікації зі своїми лінгвістичними законами та нормами, а також мовним змінам, що виникають внаслідок тісної довготривалої взаємодії кількох мовних культур. У дослідженні постулюється двовекторність лінгвістичного аналізу новолатинського поетичного тексту як результату консервативної дії епіко-поетичної латинськомовної традиції класичного періоду і модернізуючого впливу взаємодії двох мовних культур.
Актуальність дослідження новолатинської історичної поеми кінця ХVІ ст. в Україні мотивується відсутністю спеціальних мовознавчих праць, присвячених дослідженню новолатинської поеми, в яких об’єктом аналізу є мова новолатинського поетичного тексту, та необхідністю вивчення проблеми відтворення цілісної картини функціонування латинської літературної мови в зазначений період, що, зважаючи на специфіку поетичного мовлення як особливої форми комунікації зі своїми мовними законами та нормами, має наукову цінність у теоретичному й практичному аспектах.
Зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах загальної наукової теми «Актуальні проблеми філології» (номер державної реєстрації 02 БФ 004-01), що розробляється в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення екстра- та інтралінгвістичних чинників формування фонетико-орфографічних та лексико-граматичних особливостей мови новолатинського поетичного тексту на прикладі історичної поеми «De bello Ostrogiano» Симона Пекаліда.
Мета роботи зумовила реалізацію таких завдань:
1) охарактеризувати специфіку функціонування латинської мови в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та виявити внутрішні і зовнішні причини, які впливали на формування латинськомовної усно-писемної культури на території України кінця XVI – початку XVII ст.;
2) узагальнити соціо-культурні передумови виникнення та розвитку новолатинської літератури в культурі України кінця XVI – початку XVII ст.;
3) окреслити особливості виникнення, функціонування і еволюції жанру латинськомовної історичної поеми на українських теренах кінця XVI – початку XVII ст.;
Читайте також: Фонетико-орфографічні особливості новолатинської історичної поеми
4) охарактеризувати історичний і естетичний контексти поеми «De bello Ostrogianо», її історичну основу та художні особливості, а також вплив на автора системи освіти і загального рівня класичної освіченості та естетичних теорій епохи;
5) розглянути текст новолатинської поеми як єдину функціонально-стилістичну систему, виявити елементи традиції і новаторства в її творенні;
6) шляхом суцільного аналізу текстового матеріалу описати особливості мови новолатинської поеми в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та зіставити фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості, притаманні новолатинському поетичному мовленню, поширеному на європейських теренах, із фонетикою, граматикою і лексикою латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду;
7) встановити фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості латинської мови в тексті поеми, зумовлені специфікою поетичного тексту та інтерференцією мов в Україні кінця XVI – початку XVII ст.
Вперше у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві об’єктом дослідження вибрано латинську мову історичної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano». Вибір об’єкта зумовлений його багатоаспектністю, оскільки латинська мова, якою писалась тогочасна література, зазнавала впливу не лише мовної інтерференції, спричиненої рідною (не латинською) мовою автора, але й впливу епіко-поетичної латинськомовної традиції класичного періоду.
Предметом дослідження є фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості латинської мови новолатинської історичної поеми кінця XVI – початку XVII ст. в Україні.
Матеріалом для дослідження послужив текст латинськомовної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano», яка вийшла друком у Кракові 1600 року і налічує 1694 гекзаметричні рядки. Матеріал дослідження було дібрано з тексту оригіналу поеми, що зберігається у відділі стародруків Національної бібліотеки Польщі. Обсяг робочої картотеки дисертації становить 1700 одиниць.
Методи та прийоми дослідження. У дисертаційній роботі використано низку сучасних методів лінгвістичних досліджень. Провідним методом дослідження став описовий метод із застосуванням відповідних прийомів класифікації і систематизації, що дозволило провести аналіз поеми в синхронному зрізі. Для побудови гіпотези і перевірки її істинності на фактичному матеріалі використано гіпотетико-дедуктивний метод.
Об’єктивним критерієм виявлення варіантності, а також опису диференційних ознак порівнюваних фонетико-орфографічних та лексико-граматичних явищ у класичній та середньовічній латинській мові став метод дистрибутивного аналізу. Порівняльний метод застосовано у порівнянні лексико-граматичних особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латини з латинською мовою класичного періоду, а лінгвостатистичний – у процесі узагальнення і зіставлення кількісних даних.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше об’єктом дослідження для визначення специфіки українського різновиду пізньосередньовічної латини стала мова новолатинської історичної поеми. Дисертація є першим у лінгвістиці дослідженням, яке присвячене вивченню мовних особливостей новолатинської історичної поеми кінця XVI – початку XVII ст. в Україні. У роботі визначено й описано фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості пізньосередньовічної латини, зумовлені мовною інтерференцією рідної мови автора і консерватизмом епіко-поетичної латинськомовної традиції, у порівнянні з нормами класичної латини.
Теоретичне значення дослідження полягає у висвітленні фонетико-орфографічних і лексико-граматичних особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латинської мови, представленої у тексті історичної поеми в Україні кінця XVІ ст., та у визначенні впливу латинської поетичної традиції класичного періоду на мовну специфіку новолатинської поеми. Робота може слугувати основою для системних описів і проблемно-типологічних студій із проблематики середньовічної латини, тенденцій і закономірностей розвитку новолатинської поетичної мови та подальших досліджень із тематики функціонування латинської мови на теренах України й інших країн у період пізнього середньовіччя. Отримані результати лінгвістичного аналізу, які суттєво доповнюють відомості з особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латини, вносять нові дані до загальної теорії перекладу, оскільки при перекладі середньовічних латинськомовних текстів повинні враховуватися особливості середньовічної поетичної латини в Україні.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Аналіз тексту новолатинської поеми допоможе з’ясувати низку проблем, пов’язаних із визначенням спільних критеріїв оцінки латинськомовних творів та виявом впливу античної традиції на їх написання. Це дозволить визначити характер взаємодії античної і середньовічної традицій та виробити сучасну концепцію розвитку середньовічної латини як синтетичного явища.
Практична цінність дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані філологами, істориками-медієвістами, культурологами та іншими фахівцями у процесі вивчення латинськомовних джерел XVІ–XVІІ ст., створених на території України, а також у навчальному процесі як матеріал для читання курсів і спецкурсів із середньовічної латини та історії латинської мови, оскільки тексти латинськомовної літератури мають складні випадки перекладу, не описані у традиційних граматиках латинської мови.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (травень 2002, лютий 2010), на наукових конференціях і семінарах, зокрема на Міжнародній науковій конференції «Наукова спадщина проф. С. В. Семчинського і сучасна філологія» (Київ, травень 2001); Всеукраїнській науковій конференції «З ХХ в ХХІ століття», присвяченій 90-річчю проф. А. Білецького (Київ, жовтень 2001); XI Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» імені проф. Сергія Бураго (Київ, червень 2002); Міжнародній науковій конференції до 75-річчя доктора філологічних наук проф. С. В. Семчинського (Київ, травень 2006), Міжнародній науковій конференції «Рецепція наукової спадщини академіка М. Я. Калиновича у сучасній філології» (Київ, березень 2009) та щорічних конференціях професорсько-викладацького складу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дослідження викладено у шести одноосібних статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України. Перелік публікацій наводиться в авторефераті.
Структура і обсяг роботи. Основна мета і завдання зумовили структуру дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (207 позицій) і додатків (59 сторінок). Повний обсяг дисертації складає 286 сторінок, з яких 205 займає основний текст. Текст дисертації містить 2 таблиці. У додатках подано текст латинськомовної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano» (фотокопія стародруку).
У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність проведеного дослідження, подано загальні засади дослідження, які зумовили вибір об’єкта і предмета, сформульовано мету, завдання, методи і прийоми аналізу фактичного матеріалу. Розкрито наукову новизну та визначено теоретичне значення і можливість практичного застосування отриманих результатів.
У першому розділі – «Функціонування новолатинської літератури у європейському мовному ареалі кінця XVI – початку XVII ст.» здійснено огляд вітчизняної та зарубіжної літератури за темою дисертації; охарактеризовано специфіку функціонування латинської мови в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та виявлено внутрішні і зовнішні чинники, які впливали на формування латинськомовної усно-писемної культури на території України кінця XVI – початку XVII ст.; узагальнено соціокультурні передумови виникнення та розвитку новолатинської літератури в культурі України кінця XVI – початку XVII ст.; окреслено особливості виникнення, функціонування і еволюції жанру латинськомовної історичної поеми на українських теренах кінця XVI – початку XVII ст.; охарактеризовано історичний і естетичний контексти поеми «De bello Ostrogianо», її історичну основу та художні якості; виявлено вплив на автора системи освіти і загального рівня класичної освіченості та естетичних теорій епохи; розглянуто текст новолатинської поеми як єдину функціонально-стилістичну систему, елементи традиції і новаторства в її творенні, охарактеризовано безперервність латинськомовної поетичної традиції.
Читайте також: Етикетна латиномовна поезія в українській літературі 16-18 ст.
Новолатинська освіченість і література здійснили суттєвий вплив на формування східноєвропейської культури епохи Відродження та Просвітництва і стали їх невід’ємною частиною. Не зважаючи на те, що процес засвоєння латинської освіченості на українських теренах почався пізніше, ніж у країнах Західної Європи, тут твори латинською мовою з’являються вже у XIV-XV ст. Проте широкого вжитку латинська мова в Україні набуває у XVІ-XVІІ ст., в епоху енергійного культурно-просвітницького руху та розквіту науки і літератури. Знання латинської мови стає не лише життєвою нормою, а й ознакою належності до вищих верств суспільства; представники шляхти і міщанства намагалися знати її досконало, а тогочасне аристократичне середовище формувало моду на латинську писемну культуру.
Більшість європейських новолатинських поетів, намагаючись довести середньовічну латину до класичної досконалості, прагнули писати свої твори саме античною, так званою, «золотою» латиною. Для них латинська мова була передусім мовою науки і вишуканої словесності, засобом безпосереднього проникнення в глибину віків і спілкування між освіченими людьми всієї Європи. Серед освічених верств населення було всезагальним знання латини як універсальної мови інтелектуалів, крім того, підсилена авторитетом античної культури, вона була основною мовою літератури; новолатинська писемність успішно розвивалась в італійській, польській, іспанській, португальській, французькій, німецькій, англійській літературах. Використання латинської мови в цей період на теренах Речі Посполитої обумовлювалося насамперед латинським напрямом освіти та суспільно-історичними обставинами.
Одним із провідних напрямків у тогочасній освіті було навчання ґратуляційно-похвального красномовства. Головною метою риторичного навчання було вивчення композиції і стилю похвальних етикетних творів. Усі тогочасні школи прагнули навчити учня створювати і виголошувати промови з нагоди, писати поетичні етикетні твори. Школи стали своєрідним центром етикетної поезії, яка була скерована передусім на адресу фундаторів, меценатів і опікунів шкіл. На літературний процес ХVІ-ХVІІ ст. істотно впливали і латинськомовні поетики, автори яких трактували панегірик або як автономний поетичний жанр, або як наджанрову категорію, дозволяючи використовувати панегіричні елементи у різних літературних жанрах.
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології)
Поема Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano» свідчить про прекрасне знання автором латини, і хоча стиль поеми вказує на схожість до стилю Вергілія, вона має певну оригінальність і свідчить про самостійний поетичний внесок автора. Зафіксовані у поемі Пекаліда запозичення з римської епіки частково є випадком свідомого наслідування, частково мимовільного. Свідомі наслідування помітні в композиції, до випадкових наслідувань можна зарахувати вирази і рядки, які за формою і змістом лише частково відповідають античним зразкам, – це так звані ремінісценції з прочитання, які свідчать про обсяг прочитаних автором античних творів, його літературну культуру, чи зрештою про міру опрацювання творів, з яких походять запозичення.
У тогочасній поезії зосередження уваги на досконалості мови і стилю наслідуваних взірців спрямовувало імітацію головним чином на збагачення формальної структури твору. Завдяки ґрунтовному ознайомленню з мовою і стилем класиків автор поеми намагався осягнути їх формальну досконалість. Уже перший рядок поеми Симона Пекаліда свідчить про взірцевий для автора поетичний твір: поема починається майже таким самим рядком як і Вергілієва «Енеїда», пор.:
Переказ фактографічної інформації не був головною метою творців тогочасних епосів, – на межі XVI-XVII ст. перевагою поетичного твору вважалось вміле використання imitatio antiquorum.
У другому розділі – «Фонетико-орфографічні особливості новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.» проведено аналіз графічних та фонетичних особливостей, визначена система їх варіантів та функціональне співвідношення у вживанні в класичній латині та в мові новолатинської поезії. Розглянуто специфіку друкарської графіки тексту новолатинської поеми та особливості використання діакритичних знаків. Проаналізовано явище фонетичної адаптації запозичених слів.
Для відтворення звуків пізньосередньовічної латинської мови кінця XVI – початку XVII ст. використовуються переважно ті самі літери, що й в класичний період. Проте правильність написання питомих лексем залежить здебільшого не від рівня володіння автором латиною, а від неусталеної орфографічної традиції та рівня її подачі у тогочасних лексикографічних джерелах. Численні випадки гіперкорекції графем на позначення грецьких звуків можуть також пояснюватись бажанням наслідувати класичні зразки та збереженням у мові новолатинського джерела традиційної для мови класичної римської поезії високої частотності використання грецьких звуків із метою надання твору грецького колориту.
Правильність передачі запозичених лексем у більшості випадків залежить від внутрішніх інтенцій автора та певною мірою від впливу тодішнього правопису польської чи української мов. Традиційні букви латинського алфавіту збереглися в тих словах, які не зазнали фонетико-орфографічної інтерференції, а саме в питомих лексемах класичної латинської мови. Натомість вживання літер, нехарактерних для класичної латини, хоч і є спорадичним, але зустрічається тільки у запозиченнях для передачі невластивих для неї звуків української чи польської мови.
У процесі передачі нехарактерних для латинської мови звуків та у процесі адаптації латинського письма до фонетичної системи української (польської) мови простежуються такі тенденції: а) використання нових літер, невластивих латинському алфавіту: k, w, j, ą, ę (Kosinscius, Kius, Piątkos, Wlodimire, Wladimiria, Ostrogij, fluuij, subijt, Piątcos, Zaręba, Pręclaviana); б) використання питомо латинських літер для передачі нехарактерних для їх традиційного позначення звуків: ch [г], z [ж], с [ч], s [ж, ш] (Zachorovius, Bochdanus, Ichor, Sisca, Zuca, Cernevia, Mecislaus, mecith, Suras, Trubesi, Lopusensis, Mocossa, Drobusia); в) використання питомих латинських літер у нехарактерному для них поєднанні: cz (Czudna).
У запозиченнях лише спорадично використовуються буквосполучення ae, ph (Basarabaei, Praecopia, Ephraimitanis), які в класичній латині існували для позначення відповідних звуків у грецизмах. У свою чергу, диграфи th, ch та літера z у мові новолатинської поеми використовуються значно частіше, оскільки диграф ch та літера z, позначаючи звуки [г], [х] та відповідно [з] (Bochdanus, Ichor, Salamachae, Polochus, Zachorovius, Zavacius), використовуються для диференціації цих звуків від звуків, які позначались літерами g [ґ] та s [c] (Gulscius, Sigismundus). Використання диграфа th у більшості запозичень є проявом гіперкорекції (Ostrogothon, Lithavos).
Невелика кількість зафіксованих словоформ із нехарактерними для латинської мови літерами w, k і j, та повна відсутність диграфів і триграфів, властивих польському алфавіту, порівняно з їх кількістю в латинській мові інших пам’яток, наприклад, у актовій, епіграфічній чи історіографічній латині, свідчить про прагнення автора чи видавця (матеріалом дослідження є друковане, а не рукописне джерело) дотримуватись норм класичної латини, оскільки друкований текст більшою мірою, ніж рукописний, сприяв уніфікації, нормалізації та усталенню орфографії.
Наявність незначної кількості змін і варіацій, що траплялись і в творах античних авторів, передусім залежить від розбіжностей у подачі тих чи інших форм сучасними автору словниками і граматиками, які не завжди виконували функцію стандарту і взірця класичної вимови. Найчастіше варіантні орфографічні форми фіксуються у міфонімах, топонімах і етнонімах, як правило грецького походження, що пояснюється можливою аналогією з етимологічним грецьким написанням. Натомість у питомо латинських словах набуває поширення тенденція, пов’язана з гіперкорекцією грецьких диграфів: Thanais, Aethna, charus, rheda, pheretrum trophaea, Phlegeton, Radamantus, catafractus, Thitonus.
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
У деяких випадках, зокрема у вживанні архаїзмів, які вважалися такими ще в латинській мові класичного періоду, виявлення фактологічної основи для висновків про певні фонетичні явища в мові новолатинської поезії ускладнюється орієнтацією автора поеми «De bello Ostrogiano» на класичний епічний зразок – «Енеїду» Вергілія. Встановлено, що на фонетичне варіювання, передусім у запозиченнях, яке часто трапляється у випадку використання окремих лексем із метричних міркувань, впливає не лише класична епіко-поетична традиція, а й міжмовна інтерференція. Деякі особливості, здебільшого спорадичні, можуть бути зумовлені простою друкарською помилкою, оскільки аналізований текст дійшов до нас у друкованому варіанті, а не у вигляді рукопису.
У третьому розділі – «Граматичні особливості новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.» проведено аналіз граматичних особливостей мови новолатинської поеми в зіставленні з відповідними категоріями граматичної системи латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду. Розглянуто явища варіювання флективної частиномовної парадигми та морфологічної адаптації запозичень, зумовлених, з одного боку, вимогами поетичного мовлення, а з іншого – впливом української і польської мов.
Для морфологічної системи мови новолатинської поеми характерні лише незначні порушення граматичної правильності, що може розглядатись як типологічна особливість мови поезії, натомість спостерігається явище морфологічної варіації, викликане додатковим обмеженням жанру і ритму.
У морфологічній системі іменника пізньосередньовічної латини у тексті поеми фіксуються такі особливості, як збереження традиційного для класичної латини відмінювання іменників, запозичених з грецької мови (Coryton, chelym, Erinny, Rhodopen, thoracas), а також трансляція характерних для класичної латини граматичних ознак на морфологічну адаптацію нових запозичень: Ostrogiae, Haliciam, Zuca, Bochdanus, Kosinscius, Terectimirum, Iagellonem, Olgerdoviades.
Найпоказовішими змінами в системі прикметника є використання властивих для латини класичного періоду морфологічних засобів адаптації запозичених прикметників (Ostrogianus, Wladimiria, Lubarciacos, Lopusensis) та вживання варіантних форм прикметників (herous і heroicus, ahenus і aheneus, divinus і divus, Germanus і Germanicus, Boreus і Borealis).
Для займенникової системи аналізованого твору передусім характерне явище звуження системи вказівних займенників, вживання архаїчних або експресивних форм (Queîs varios tellus depingit laeta colores [I, 170]; A Scythicis cives defensi insultibus; olli / Munera quae condigna ferent, quae praemia linguae? [I, 557-558]; Parta quies, vosmet rebus seruate secundis [IV, 27]) та відсутність імплікації логічно ненаголошеного особового займенника у ролі підмета: Idem ego participes meritorum semper habebo [IV, 30-31] – «…ті, кого я вів до бою, / Завжди будуть учасниками винагород»; Nos sumus authores crimenque caputque malorum [IV, 62] – «Ми – автори, і винуватці, і призвідники лих».
У системі дієслова показовими є такі явища: використання паралельних особових флексій: -ere і -erunt (posuere i posuerunt) з частотною перевагою флексії -ere, як стилістично маркованої (це, зокрема, має відношення і до риторики); вживання стягнених форм перфекта: monstrarunt (=monstraverunt), negastis (=negavistis), vastarat (=vastaverat); імплікація дієслова-зв’язки: Gens facilis victu, bellis et nescia vinci … [I, 17] – «Народ – легкий у перемогах, який не знає військових поразок…»; Oratis pacem, varium ac mutabile vestrum / Vulgus [IV, 93-94] – «Ви просите миру, різний і непостійний – ваш народ»; звуження спектру вживання часових форм (обмежується вживання часових форм imperfectum, plusqumperfectum, futurum І-II, натомість розширюється вживання presens, perfectum та imperativus); взаємозамінність прийменникових і безприйменникових конструкцій та префіксальних (похідних) і безпрефіксальних (непохідних) дієслів: fer in astra – «піднеси до зірок» та intulit astris – «підніс до зірок», tutus insidiis та tutus ab insidiis – «захищений від небезпек», depingit [I, 170] від depingere замість pingit від pingere; inardescit [IІІ, 371] від inardescere замість ardescit від ardescere. Хоча спектр латинських прийменників зазнав звуження, діапазон їх значень розширився, що призвело до незначного порушення у використанні відмінкових та прийменникових конструкцій в українському різновиді поетичної середньовічної латини і знайшло своє відображення в субституції прийменникових конструкцій на безприйменникові і навпаки: inter+acc. замість gen. partitivus: … Spiratque secundus / A Calabris Zephyrus, ventos mitissimus inter [I, 109-110] – «… З Калабрії повіває приємний зефір, – найтепліший з вітрів»; cum+abl. замість abl. temporis: Postera cum prima stellas oriente fugarat / Alma dies … [IV, 1-2] – «Потім, коли зійшло сонце, благодатний день прогнав зорі»; abl. separationis замість de(ex)+abl.: Omnibus idem animus detrudere finibus hostem [IV, 12] – «У всіх така ж думка – вигнати з кордонів ворога». Зважаючи на те, що мова новолатинської поеми XVІ століття наслідувала функції і форми граматичної системи класичної латини, а рівень володіння латинською мовою автора був досить високий, семантика латинських прийменникових і безприйменникових відмінкових конструкцій не зазнала відчутних змін під впливом рідної мови автора.
У четвертому розділі – «Лексико-словотвірні особливості новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.» розглянуто розвиток семантики питомої латинської лексики та подано характеристику неологізмів середньовічної латинської мови у мові новолатинської поеми. Здійснено аналіз явища словотвірної адаптації іншомовної лексики в новолатинській поемі та визначено основні чинники, які вплинули на зміни у лексико-словотвірній системі поетичного тексту.
Для змін у лексичному складі новолатинської поеми характерні три напрямки: а) зміна значення питомої латинської лексики: питома лексика латинської мови набуває нових значень, в її смисловій структурі відбувається перерозподіл і спеціалізація значень відповідно до комунікативних потреб і вербалізації нових явищ і понять: bombus, i m – гудіння, шум > ядро, бомба; deus, i m – божество римського пантеону > Господь; Tripolis, is f – Тріполіс (Тріполі – Пн. Африка) > Трипілля; typus, i m – ліпнина > друк; sclopus (=stloppus) – клацання, удар > мушкет; Leo, onis m – лев (тварина) > Лев (чоловіче ім’я); б) виникнення неологізмів, утворених від лексичних основ класичної латини: утворення нових слів відбувається згідно з правилами словотвору класичної латини шляхом деривації та композиції за допомогою латинських або латинізованих грецьких основ і словотворчих афіксів, успадкованих із латини класичного періоду: Taurinus – таврійський < Tauri, orum m – таври; Constantinides – нащадок (син) Костянтина < Constantinus, i m – Костянтин; Olbipolis – Ольвія < Olbia, ae f – Ольвія і -polis; в) словотвірна адаптація лексики, запозиченої з інших мов: серед основних способів словотвірної адаптації іншомовної лексики в мові новолатинської поеми можна відзначити три тенденції: транслітерація (baeran, mecith, tabor, Bochovitin, Amalech, Chaidar, Sebeltuc, Suras), морфологічна адаптація (Varsovia, Volinia, Turovia, Beresda, Czudna, Dubna, Turca, Zuca, Salamachae, Mecislaus, Wlodimire, Bochdanus, Trubesi) та суфіксальна деривація за допомогою латинських або латинізованих грецьких словотвірних формантів, які приєднувались до іншомовних основ (Russicus, Voliniacus, Nisovianus, Cholsanensis, Visnoviensis, Lechiades, Olgerdoviades, Horinides). Основною морфологічною зміною, якої зазнали запозичення на латинськомовному ґрунті, була трансформація питомих закінчень і суфіксів (Kosinscius, Pretvicius, Lubarciacos, Ostrogiensis). Такі зміни можна вважати проявом мовної інтерференції, оскільки автор поеми настільки добре засвоїв другу мову (латинську), що автоматично переносить її моделі на систему першої (рідної) мови.
Читайте також: Граматичні особливості латинської актової мови XV - XVI ст. в Україні
Аналіз лексичного складу поеми доводить, що автор аналізованої поеми мав у активі багатий лексичний запас латинської мови, тому не виникало труднощів з вибором правильного слова. Вживання незначної кількості неологізмів пояснюється намаганням автора адекватно передати реалії, на позначення яких у класичній латині не існувало відповідних лексем.
Невелика кількість морфологічно неадаптованих слів, які вживаються тільки в називному відмінку, та наявність морфологічно адаптованих у цій та усіх інших граматичних позиціях свідчать про консервативність автора і його намагання створити поетичний твір, який якомога менше відрізняється від античних зразків. Часте використання власних назв (як питомо латинських, так і запозичених) у мові новолатинської поеми свідчить не лише про дотримання автором загальноприйнятого ще з античних часів літературного прийому, за якого власні назви вживались як показник близького знайомства з конкретним матеріалом, а й про своєрідне підкреслення нарочитої вченості автора поеми, особливо у випадку словотвірної адаптації запозичених етнонімів та топонімів. Своєрідним проявом консервативності автора є використання у мові поеми традиційного для словотвірної системи латинської мови принципу аналогічного словотвору, тобто виникнення паралельних форм за аналогією.
У висновках узагальнюються основні спостереження, зроблені під час аналізу мовного матеріалу щодо структурних особливостей латинської мови в тексті новолатинської поеми в Україні кінця XVІ ст. порівняно з класичною латиною прозового та поетичного мовлення, а також сформульовані причини змін, яких зазнала латинська мова аналізованого джерела.
У дослідженні новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVІ ст. ставилися завдання: охарактеризувати специфіку функціонування латинської мови в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та виявити внутрішні і зовнішні чинники, які впливали на формування латинськомовної усно-писемної культури на території України кінця XVI – початку XVII ст.; узагальнити соціокультурні передумови виникнення та розвитку новолатинської літератури в культурі України кінця XVI – початку XVII ст. та окреслити особливості функціонування й еволюції жанру латинськомовної історичної поеми на українських теренах кінця XVI – початку XVII ст.; охарактеризувати історичний та естетичний контексти поеми «De bello Ostrogianо», її історичну основу та художні особливості, а також вплив на автора системи освіти і загального рівня класичної освіченості та естетичних теорій епохи; шляхом суцільного аналізу текстового матеріалу описати особливості мови новолатинської поеми в Україні кінця XVІ – початку XVІІ ст. та зіставити фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості, притаманні новолатинському поетичному мовленню, поширеному на європейських теренах, із фонетикою, граматикою і лексикою латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду; встановити фонетико-орфографічні і лексико-граматичні особливості латинської мови в тексті поеми, зумовлені специфікою поетичного тексту та інтерференцією мов в Україні кінця XVI – початку XVII ст. У результаті виконання поставлених завдань та отриманих результатів дослідження зроблено такі висновки.
1. Існування в Україні кінця XVI – початку XVII ст. латинськомовної писемної традиції у відповідних сферах суспільного життя і, зокрема, літературі є історично обумовленим явищем української культури. Використання латинської мови у літературного процесі європейського середньовіччя було явищем закономірним, яке обумовлювалося соціально-історичним розвитком та естетичними поглядами письменників. Латинська мова, підсилена авторитетом античної культури і всезагальною обізнаністю з нею освічених верств населення, була основною мовою літератури. Аналіз тогочасної літературної ситуації дає можливість уявити середньовічну літературну латину як віртуальну цілісність, яка об’єднувала письменників (з різних територій Європи) на відстані. Функціонування латинської мови не було штучним: у всій Європі писали й розмовляли латиною, навчали нею, використовували її у різних функціях політичного й адміністративного життя, і незважаючи на статус «мертвої» мови, латина продовжувала не лише активно використовуватись – вона значно еволюціонувала.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
2. Аналіз головних причин, які спонукали тогочасних митців до створення епічних поем, дозволяє стверджувати про закономірне зростання популярності жанру історичної поеми в новолатинській поезії, оскільки вона відповідала завданням, поставленим перед нею тогочасною епохою. Поема Симона Пекаліда свідчить про прекрасне знання автором латини, і хоч стиль поеми вказує на подібність до стилю Вергілія, вона має певну оригінальність і свідчить про самостійний поетичний внесок автора. Прекрасне знання латини, досконале володіння жанровими формами і метрикою античного епосу дозволило автору латинськомовної поеми «De bello Ostrogiano» зробити глибокий і оригінальний внесок у розвиток новолатинської поезії в Україні кінця XVI ст., однією з характерних рис якої стало звернення до греко-римської ренесансної класичної традиції не лише з метою збереження оригінальності класичної латинської поезії, а й з метою модернізування її згідно з тогочасними суспільними запитами.
3. Проведений у роботі зіставний аналіз фонетико-орфографічних особливостей мови новолатинського поетичного твору в зіставленні з відповідними категоріями латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду виявив незначні зміни, яких зазнала тогочасна латинська мова під впливом української і польської мов. Фонетико-графічна система мови новолатинської поеми є адаптованою фонетико-графічною системою класичної латини з певними незначними і малоістотними змінами. Артикуляція більшості звуків мало відрізняється від класичної, а окремі особливості у позначенні звуків можна пояснити фонетичними змінами, які відбулися ще в пізній латині чи латині раннього середньовіччя і які вже в такій формі були засвоєні на українських теренах, а тому істотно не змінилися. Вимова звуків латинської мови досліджуваного періоду мало чим відрізнялася від прийнятої сьогодні традиційної вимови.
4. У мові аналізованого твору, аналогічно античній латинській поезії, пріоритет найчастіше належить формальним характеристикам словоформи, її зручності для певного поетичного розміру. Про домінуючу роль метрики у виборі тієї чи іншої фонетико-графічної форми свідчать такі явища, як синкопа, контракція, рекомпозиція та вживання інших паралельних фонетичних варіантів, навіть від одних лексем, але в різних метричних позиціях. На фонетико-графічному рівні серед явищ, які викликані метричними потребами, зафіксовані такі: а) використання діакритичних знаків, лігатур та скорочень; б) фонетичні явища збільшення або зменшення просодичної кількості слова: гемінація одинарних приголосних або спрощення гемінат, спрощення у групах приголосних, синкопа, епентеза, апокопа, анаптикса, метатеза; в) використання зафіксованих ще в класичній латині орфографічних (просодичних) варіантів; г) фонетична адаптація запозичених слів згідно з метричними вимогами.
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
5. Період кінця XVI – початку XVII ст. характеризується значною варіативністю граматичної структури латинської мови в Україні. Про це свідчить наявність граматичних варіантів, одні з яких є залишками старої мовної системи, а інші виникли внаслідок інноваційних процесів. Певні зміни та ускладнення в мовній організації аналізованого поетичного тексту були спричинені впливом ритмічної організації поетичного твору. Одна граматична ознака може пояснюватися декількома причинами: специфікою функціонування латини в певний період і на певній території, естетичним смаком автора, потребами віршового розміру, ступенем індивідуально-авторського засвоєння матеріалу, який залежить від впливу різних позамовних факторів.
6. Труднощі пристосування мови до віршового ритму гекзаметра і закріплення метрично зручних флексій за різними ритмічними позиціями спонукали автора використовувати всю різноманітність синонімічних морфем. Простежені явища на ґрунті граматичного варіювання дозволяють відзначити таку особливість, як нормативне, з погляду норм латинської епіки, флективне варіювання, притаманне морфологічному рівню класичної латинської мови. У парадигмі іменників та дієслів засвідчено граматичне варіювання деяких родових та особових флексій, яке було характерним для поетичної латини класичного періоду. Такі морфологічні форми не несуть ніякої додаткової інформації, вони є суто метричними дублетами і можуть взаємозамінюватись у релевантній метричній позиції. Причинами такого варіювання є збереження архаїчних форм як стилістичних маркерів унаслідок їх традиційного вживання у мові латинської епіки. Вживання тієї чи іншої форми у більшості випадків зумовлене метричною структурою слова. Наявність граматичних варіантів займенників зумовлена стилістичними потребами: засвідчені у досліджуваній поемі випадки морфологічного варіювання у системі латинського займенника, як правило, пов’язані з експресивним використанням мовних засобів як характерного для мови поетичних творів явища. З огляду на особливий статус морфології, норми якої, будучи обов’язковими для усіх членів колективу, зазнавали порушень значно рідше (порівняно з великою варіативністю фонетики, лексики тощо), можна зробити висновок, що використання різночасових морфологічних форм у мові новолатинської поеми було пов’язане тільки з їх поетичною функцією в мові, яка упродовж віків поступово виробляла певні стилістичні норми у вживанні граматичних форм.
7. Такі явища, як звуження системи вказівних займенників, субституція часових форм латинського дієслова, імплікація дієслова-зв’язки, субституція прийменникових і безприйменникових конструкцій та префіксальних (похідних) і безпрефіксальних (непохідних) дієслів та деякі інші, є наслідком не лише певних метричних обмежень, які накладаються на граматичні форми, а й прикладом інтерференційного впливу слов’янських мов. Зважаючи на те, що мова новолатинської поеми XVІ століття наслідувала функції і форми граматичної системи класичної латини, а рівень володіння латинською мовою автора був досить високий, семантика латинських прийменникових і безприйменникових відмінкових конструкцій не зазнала відчутних змін під впливом рідної мови автора.
8. Лексико-словотвірний аналіз мови новолатинської поеми дозволив встановити, що основна роль у виникненні нових значень питомої латинської лексики та нових слів була зумовлена не лише новими реаліями життя, а й жанровою специфікою твору. Для автора новолатинської поеми неодмінною умовою відбору лексики стала обрана тематика, антична епічна традиція, традиції латинського віршування, зокрема метрична домінанта та власні інтенції. Крім того, значний вплив на лексико-словотвірну систему мови новолатинської поеми справила грецька мова та тогочасні тенденції латинського словотвору. Мова новолатинської поеми послідовно відображає одну з найважливіших властивостей поетичного мовлення – реалізацію словотвірних можливостей мовної системи – і наочно показує динамічний характер мовних елементів на фонетичному та граматичному рівні латинської мови.
9. Такі явища у лексико-словотвірній системі мови новолатинської поеми, як розвиток семантики питомої латинської лексики, поява неологізмів та словотвірна адаптація запозиченої лексики пояснюються тематикою твору, його поетичною (метричною) складовою та експресивно-стилістичною необхідністю. Автор поеми досконало оперує словотвірними можливостями класичної латини, використовуючи з метричних міркувань найпродуктивніші словотвірні форманти. Прагнення автора до використання метрично вмотивованих словоформ часто призводить до появи у тексті словотвірних синонімів та дублетів. Наявність словотвірних дублетів у мові новолатинської поеми можна кваліфікувати як вияв мовної динаміки, яка є найбільш притаманною лексичному рівню мови. Незважаючи на те, що увесь проаналізований у дисертаційній роботі матеріал належить до одного джерела, можна зробити висновок, що використані автором поеми способи передачі нових реалій, зокрема розширення семантичного об’єму слова, використання неологізмів та словотвірна адаптація, були звичними для новолатинської епіки кінця XVI – початку XVII ст. в Україні.
10. Вибір автором поеми тієї чи іншої граматичної форми (у випадку їх взаємозамінності) пояснюється не стільки втратою мовного чуття чи недостатнім знанням граматики латинської мови, скільки вимогами літературного жанру, особливо в тому випадку, коли йдеться про метричні особливості мови поезії. Для мови новолатинської поеми характерне явище варіювання, тобто відбору із багатьох синхронних варіантів найбільш ефектних, економічних і зручних з погляду епічної версифікаційної техніки. За результатами аналізу мови новолатинської поеми підтверджується існування як в класичній, так і в середньовічній латинській мові прямої відповідності між набором мовних форм і поетичним мовленням (зокрема епічним жанром).
11. Фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості латинської мови в тексті новолатинської поеми в Україні кінця XVI – початку XVII ст. з одного боку, зумовлені специфікою поетичного тексту і консервативною дією епічної латинськомовної традиції класичного періоду, а з іншого, – інтерференційними змінами в латинській мові, викликаними контактом латинської, української та польської мов. Латинська мова проаналізованої поеми успадкувала формальне фонетико-графічне і лексико-граматичне багатство класичної літературної латини, окремі зміни якої пояснюються як віддаленістю в часі античних авторів від новолатинських, так і результатом зміни носія мови. Латинська мова історичної поеми Симона Пекаліда – типова для зазначеного періоду і є репрезентативною для мовної практики того часу.
Наведені результати і висновки можуть слугувати основою для проведення нових досліджень із проблематики функціонування латинської мови на теренах України і загалом східної Європи кінця XVI – початку XVII століття, зокрема допоможуть з’ясувати низку проблем, пов’язаних із визначенням спільних критеріїв оцінки латинськомовних творів та виявом впливу античної традиції на їх написання. У перспективі це дозволить визначити характер взаємодії античної і середньовічної латинськомовних традицій та виробити сучасну концепцію розвитку середньовічної латини як синтетичного явища.
4) охарактеризувати історичний і естетичний контексти поеми «De bello Ostrogianо», її історичну основу та художні особливості, а також вплив на автора системи освіти і загального рівня класичної освіченості та естетичних теорій епохи;
5) розглянути текст новолатинської поеми як єдину функціонально-стилістичну систему, виявити елементи традиції і новаторства в її творенні;
6) шляхом суцільного аналізу текстового матеріалу описати особливості мови новолатинської поеми в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та зіставити фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості, притаманні новолатинському поетичному мовленню, поширеному на європейських теренах, із фонетикою, граматикою і лексикою латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду;
7) встановити фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості латинської мови в тексті поеми, зумовлені специфікою поетичного тексту та інтерференцією мов в Україні кінця XVI – початку XVII ст.
Вперше у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві об’єктом дослідження вибрано латинську мову історичної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano». Вибір об’єкта зумовлений його багатоаспектністю, оскільки латинська мова, якою писалась тогочасна література, зазнавала впливу не лише мовної інтерференції, спричиненої рідною (не латинською) мовою автора, але й впливу епіко-поетичної латинськомовної традиції класичного періоду.
Предметом дослідження є фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості латинської мови новолатинської історичної поеми кінця XVI – початку XVII ст. в Україні.
Матеріалом для дослідження послужив текст латинськомовної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano», яка вийшла друком у Кракові 1600 року і налічує 1694 гекзаметричні рядки. Матеріал дослідження було дібрано з тексту оригіналу поеми, що зберігається у відділі стародруків Національної бібліотеки Польщі. Обсяг робочої картотеки дисертації становить 1700 одиниць.
Методи та прийоми дослідження. У дисертаційній роботі використано низку сучасних методів лінгвістичних досліджень. Провідним методом дослідження став описовий метод із застосуванням відповідних прийомів класифікації і систематизації, що дозволило провести аналіз поеми в синхронному зрізі. Для побудови гіпотези і перевірки її істинності на фактичному матеріалі використано гіпотетико-дедуктивний метод.
Об’єктивним критерієм виявлення варіантності, а також опису диференційних ознак порівнюваних фонетико-орфографічних та лексико-граматичних явищ у класичній та середньовічній латинській мові став метод дистрибутивного аналізу. Порівняльний метод застосовано у порівнянні лексико-граматичних особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латини з латинською мовою класичного періоду, а лінгвостатистичний – у процесі узагальнення і зіставлення кількісних даних.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше об’єктом дослідження для визначення специфіки українського різновиду пізньосередньовічної латини стала мова новолатинської історичної поеми. Дисертація є першим у лінгвістиці дослідженням, яке присвячене вивченню мовних особливостей новолатинської історичної поеми кінця XVI – початку XVII ст. в Україні. У роботі визначено й описано фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості пізньосередньовічної латини, зумовлені мовною інтерференцією рідної мови автора і консерватизмом епіко-поетичної латинськомовної традиції, у порівнянні з нормами класичної латини.
Теоретичне значення дослідження полягає у висвітленні фонетико-орфографічних і лексико-граматичних особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латинської мови, представленої у тексті історичної поеми в Україні кінця XVІ ст., та у визначенні впливу латинської поетичної традиції класичного періоду на мовну специфіку новолатинської поеми. Робота може слугувати основою для системних описів і проблемно-типологічних студій із проблематики середньовічної латини, тенденцій і закономірностей розвитку новолатинської поетичної мови та подальших досліджень із тематики функціонування латинської мови на теренах України й інших країн у період пізнього середньовіччя. Отримані результати лінгвістичного аналізу, які суттєво доповнюють відомості з особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латини, вносять нові дані до загальної теорії перекладу, оскільки при перекладі середньовічних латинськомовних текстів повинні враховуватися особливості середньовічної поетичної латини в Україні.
Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений
Аналіз тексту новолатинської поеми допоможе з’ясувати низку проблем, пов’язаних із визначенням спільних критеріїв оцінки латинськомовних творів та виявом впливу античної традиції на їх написання. Це дозволить визначити характер взаємодії античної і середньовічної традицій та виробити сучасну концепцію розвитку середньовічної латини як синтетичного явища.
Практична цінність дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані філологами, істориками-медієвістами, культурологами та іншими фахівцями у процесі вивчення латинськомовних джерел XVІ–XVІІ ст., створених на території України, а також у навчальному процесі як матеріал для читання курсів і спецкурсів із середньовічної латини та історії латинської мови, оскільки тексти латинськомовної літератури мають складні випадки перекладу, не описані у традиційних граматиках латинської мови.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (травень 2002, лютий 2010), на наукових конференціях і семінарах, зокрема на Міжнародній науковій конференції «Наукова спадщина проф. С. В. Семчинського і сучасна філологія» (Київ, травень 2001); Всеукраїнській науковій конференції «З ХХ в ХХІ століття», присвяченій 90-річчю проф. А. Білецького (Київ, жовтень 2001); XI Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» імені проф. Сергія Бураго (Київ, червень 2002); Міжнародній науковій конференції до 75-річчя доктора філологічних наук проф. С. В. Семчинського (Київ, травень 2006), Міжнародній науковій конференції «Рецепція наукової спадщини академіка М. Я. Калиновича у сучасній філології» (Київ, березень 2009) та щорічних конференціях професорсько-викладацького складу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дослідження викладено у шести одноосібних статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України. Перелік публікацій наводиться в авторефераті.
Структура і обсяг роботи. Основна мета і завдання зумовили структуру дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (207 позицій) і додатків (59 сторінок). Повний обсяг дисертації складає 286 сторінок, з яких 205 займає основний текст. Текст дисертації містить 2 таблиці. У додатках подано текст латинськомовної поеми Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano» (фотокопія стародруку).
У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність проведеного дослідження, подано загальні засади дослідження, які зумовили вибір об’єкта і предмета, сформульовано мету, завдання, методи і прийоми аналізу фактичного матеріалу. Розкрито наукову новизну та визначено теоретичне значення і можливість практичного застосування отриманих результатів.
У першому розділі – «Функціонування новолатинської літератури у європейському мовному ареалі кінця XVI – початку XVII ст.» здійснено огляд вітчизняної та зарубіжної літератури за темою дисертації; охарактеризовано специфіку функціонування латинської мови в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та виявлено внутрішні і зовнішні чинники, які впливали на формування латинськомовної усно-писемної культури на території України кінця XVI – початку XVII ст.; узагальнено соціокультурні передумови виникнення та розвитку новолатинської літератури в культурі України кінця XVI – початку XVII ст.; окреслено особливості виникнення, функціонування і еволюції жанру латинськомовної історичної поеми на українських теренах кінця XVI – початку XVII ст.; охарактеризовано історичний і естетичний контексти поеми «De bello Ostrogianо», її історичну основу та художні якості; виявлено вплив на автора системи освіти і загального рівня класичної освіченості та естетичних теорій епохи; розглянуто текст новолатинської поеми як єдину функціонально-стилістичну систему, елементи традиції і новаторства в її творенні, охарактеризовано безперервність латинськомовної поетичної традиції.
Читайте також: Етикетна латиномовна поезія в українській літературі 16-18 ст.
Новолатинська освіченість і література здійснили суттєвий вплив на формування східноєвропейської культури епохи Відродження та Просвітництва і стали їх невід’ємною частиною. Не зважаючи на те, що процес засвоєння латинської освіченості на українських теренах почався пізніше, ніж у країнах Західної Європи, тут твори латинською мовою з’являються вже у XIV-XV ст. Проте широкого вжитку латинська мова в Україні набуває у XVІ-XVІІ ст., в епоху енергійного культурно-просвітницького руху та розквіту науки і літератури. Знання латинської мови стає не лише життєвою нормою, а й ознакою належності до вищих верств суспільства; представники шляхти і міщанства намагалися знати її досконало, а тогочасне аристократичне середовище формувало моду на латинську писемну культуру.
Більшість європейських новолатинських поетів, намагаючись довести середньовічну латину до класичної досконалості, прагнули писати свої твори саме античною, так званою, «золотою» латиною. Для них латинська мова була передусім мовою науки і вишуканої словесності, засобом безпосереднього проникнення в глибину віків і спілкування між освіченими людьми всієї Європи. Серед освічених верств населення було всезагальним знання латини як універсальної мови інтелектуалів, крім того, підсилена авторитетом античної культури, вона була основною мовою літератури; новолатинська писемність успішно розвивалась в італійській, польській, іспанській, португальській, французькій, німецькій, англійській літературах. Використання латинської мови в цей період на теренах Речі Посполитої обумовлювалося насамперед латинським напрямом освіти та суспільно-історичними обставинами.
Одним із провідних напрямків у тогочасній освіті було навчання ґратуляційно-похвального красномовства. Головною метою риторичного навчання було вивчення композиції і стилю похвальних етикетних творів. Усі тогочасні школи прагнули навчити учня створювати і виголошувати промови з нагоди, писати поетичні етикетні твори. Школи стали своєрідним центром етикетної поезії, яка була скерована передусім на адресу фундаторів, меценатів і опікунів шкіл. На літературний процес ХVІ-ХVІІ ст. істотно впливали і латинськомовні поетики, автори яких трактували панегірик або як автономний поетичний жанр, або як наджанрову категорію, дозволяючи використовувати панегіричні елементи у різних літературних жанрах.
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології)
Поема Симона Пекаліда «De bello Ostrogiano» свідчить про прекрасне знання автором латини, і хоча стиль поеми вказує на схожість до стилю Вергілія, вона має певну оригінальність і свідчить про самостійний поетичний внесок автора. Зафіксовані у поемі Пекаліда запозичення з римської епіки частково є випадком свідомого наслідування, частково мимовільного. Свідомі наслідування помітні в композиції, до випадкових наслідувань можна зарахувати вирази і рядки, які за формою і змістом лише частково відповідають античним зразкам, – це так звані ремінісценції з прочитання, які свідчать про обсяг прочитаних автором античних творів, його літературну культуру, чи зрештою про міру опрацювання творів, з яких походять запозичення.
У тогочасній поезії зосередження уваги на досконалості мови і стилю наслідуваних взірців спрямовувало імітацію головним чином на збагачення формальної структури твору. Завдяки ґрунтовному ознайомленню з мовою і стилем класиків автор поеми намагався осягнути їх формальну досконалість. Уже перший рядок поеми Симона Пекаліда свідчить про взірцевий для автора поетичний твір: поема починається майже таким самим рядком як і Вергілієва «Енеїда», пор.:
Arma virosque cano devictos a Catharactis …
«Славлю я зброю й мужів з-за порогів, розбитих у битві …»;
Arma virumque cano, Troiae qui primus ab oris …
«Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої …»
Переказ фактографічної інформації не був головною метою творців тогочасних епосів, – на межі XVI-XVII ст. перевагою поетичного твору вважалось вміле використання imitatio antiquorum.
У другому розділі – «Фонетико-орфографічні особливості новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.» проведено аналіз графічних та фонетичних особливостей, визначена система їх варіантів та функціональне співвідношення у вживанні в класичній латині та в мові новолатинської поезії. Розглянуто специфіку друкарської графіки тексту новолатинської поеми та особливості використання діакритичних знаків. Проаналізовано явище фонетичної адаптації запозичених слів.
Для відтворення звуків пізньосередньовічної латинської мови кінця XVI – початку XVII ст. використовуються переважно ті самі літери, що й в класичний період. Проте правильність написання питомих лексем залежить здебільшого не від рівня володіння автором латиною, а від неусталеної орфографічної традиції та рівня її подачі у тогочасних лексикографічних джерелах. Численні випадки гіперкорекції графем на позначення грецьких звуків можуть також пояснюватись бажанням наслідувати класичні зразки та збереженням у мові новолатинського джерела традиційної для мови класичної римської поезії високої частотності використання грецьких звуків із метою надання твору грецького колориту.
Правильність передачі запозичених лексем у більшості випадків залежить від внутрішніх інтенцій автора та певною мірою від впливу тодішнього правопису польської чи української мов. Традиційні букви латинського алфавіту збереглися в тих словах, які не зазнали фонетико-орфографічної інтерференції, а саме в питомих лексемах класичної латинської мови. Натомість вживання літер, нехарактерних для класичної латини, хоч і є спорадичним, але зустрічається тільки у запозиченнях для передачі невластивих для неї звуків української чи польської мови.
У процесі передачі нехарактерних для латинської мови звуків та у процесі адаптації латинського письма до фонетичної системи української (польської) мови простежуються такі тенденції: а) використання нових літер, невластивих латинському алфавіту: k, w, j, ą, ę (Kosinscius, Kius, Piątkos, Wlodimire, Wladimiria, Ostrogij, fluuij, subijt, Piątcos, Zaręba, Pręclaviana); б) використання питомо латинських літер для передачі нехарактерних для їх традиційного позначення звуків: ch [г], z [ж], с [ч], s [ж, ш] (Zachorovius, Bochdanus, Ichor, Sisca, Zuca, Cernevia, Mecislaus, mecith, Suras, Trubesi, Lopusensis, Mocossa, Drobusia); в) використання питомих латинських літер у нехарактерному для них поєднанні: cz (Czudna).
У запозиченнях лише спорадично використовуються буквосполучення ae, ph (Basarabaei, Praecopia, Ephraimitanis), які в класичній латині існували для позначення відповідних звуків у грецизмах. У свою чергу, диграфи th, ch та літера z у мові новолатинської поеми використовуються значно частіше, оскільки диграф ch та літера z, позначаючи звуки [г], [х] та відповідно [з] (Bochdanus, Ichor, Salamachae, Polochus, Zachorovius, Zavacius), використовуються для диференціації цих звуків від звуків, які позначались літерами g [ґ] та s [c] (Gulscius, Sigismundus). Використання диграфа th у більшості запозичень є проявом гіперкорекції (Ostrogothon, Lithavos).
Невелика кількість зафіксованих словоформ із нехарактерними для латинської мови літерами w, k і j, та повна відсутність диграфів і триграфів, властивих польському алфавіту, порівняно з їх кількістю в латинській мові інших пам’яток, наприклад, у актовій, епіграфічній чи історіографічній латині, свідчить про прагнення автора чи видавця (матеріалом дослідження є друковане, а не рукописне джерело) дотримуватись норм класичної латини, оскільки друкований текст більшою мірою, ніж рукописний, сприяв уніфікації, нормалізації та усталенню орфографії.
Наявність незначної кількості змін і варіацій, що траплялись і в творах античних авторів, передусім залежить від розбіжностей у подачі тих чи інших форм сучасними автору словниками і граматиками, які не завжди виконували функцію стандарту і взірця класичної вимови. Найчастіше варіантні орфографічні форми фіксуються у міфонімах, топонімах і етнонімах, як правило грецького походження, що пояснюється можливою аналогією з етимологічним грецьким написанням. Натомість у питомо латинських словах набуває поширення тенденція, пов’язана з гіперкорекцією грецьких диграфів: Thanais, Aethna, charus, rheda, pheretrum trophaea, Phlegeton, Radamantus, catafractus, Thitonus.
Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі
У деяких випадках, зокрема у вживанні архаїзмів, які вважалися такими ще в латинській мові класичного періоду, виявлення фактологічної основи для висновків про певні фонетичні явища в мові новолатинської поезії ускладнюється орієнтацією автора поеми «De bello Ostrogiano» на класичний епічний зразок – «Енеїду» Вергілія. Встановлено, що на фонетичне варіювання, передусім у запозиченнях, яке часто трапляється у випадку використання окремих лексем із метричних міркувань, впливає не лише класична епіко-поетична традиція, а й міжмовна інтерференція. Деякі особливості, здебільшого спорадичні, можуть бути зумовлені простою друкарською помилкою, оскільки аналізований текст дійшов до нас у друкованому варіанті, а не у вигляді рукопису.
У третьому розділі – «Граматичні особливості новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.» проведено аналіз граматичних особливостей мови новолатинської поеми в зіставленні з відповідними категоріями граматичної системи латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду. Розглянуто явища варіювання флективної частиномовної парадигми та морфологічної адаптації запозичень, зумовлених, з одного боку, вимогами поетичного мовлення, а з іншого – впливом української і польської мов.
Для морфологічної системи мови новолатинської поеми характерні лише незначні порушення граматичної правильності, що може розглядатись як типологічна особливість мови поезії, натомість спостерігається явище морфологічної варіації, викликане додатковим обмеженням жанру і ритму.
У морфологічній системі іменника пізньосередньовічної латини у тексті поеми фіксуються такі особливості, як збереження традиційного для класичної латини відмінювання іменників, запозичених з грецької мови (Coryton, chelym, Erinny, Rhodopen, thoracas), а також трансляція характерних для класичної латини граматичних ознак на морфологічну адаптацію нових запозичень: Ostrogiae, Haliciam, Zuca, Bochdanus, Kosinscius, Terectimirum, Iagellonem, Olgerdoviades.
Найпоказовішими змінами в системі прикметника є використання властивих для латини класичного періоду морфологічних засобів адаптації запозичених прикметників (Ostrogianus, Wladimiria, Lubarciacos, Lopusensis) та вживання варіантних форм прикметників (herous і heroicus, ahenus і aheneus, divinus і divus, Germanus і Germanicus, Boreus і Borealis).
Для займенникової системи аналізованого твору передусім характерне явище звуження системи вказівних займенників, вживання архаїчних або експресивних форм (Queîs varios tellus depingit laeta colores [I, 170]; A Scythicis cives defensi insultibus; olli / Munera quae condigna ferent, quae praemia linguae? [I, 557-558]; Parta quies, vosmet rebus seruate secundis [IV, 27]) та відсутність імплікації логічно ненаголошеного особового займенника у ролі підмета: Idem ego participes meritorum semper habebo [IV, 30-31] – «…ті, кого я вів до бою, / Завжди будуть учасниками винагород»; Nos sumus authores crimenque caputque malorum [IV, 62] – «Ми – автори, і винуватці, і призвідники лих».
У системі дієслова показовими є такі явища: використання паралельних особових флексій: -ere і -erunt (posuere i posuerunt) з частотною перевагою флексії -ere, як стилістично маркованої (це, зокрема, має відношення і до риторики); вживання стягнених форм перфекта: monstrarunt (=monstraverunt), negastis (=negavistis), vastarat (=vastaverat); імплікація дієслова-зв’язки: Gens facilis victu, bellis et nescia vinci … [I, 17] – «Народ – легкий у перемогах, який не знає військових поразок…»; Oratis pacem, varium ac mutabile vestrum / Vulgus [IV, 93-94] – «Ви просите миру, різний і непостійний – ваш народ»; звуження спектру вживання часових форм (обмежується вживання часових форм imperfectum, plusqumperfectum, futurum І-II, натомість розширюється вживання presens, perfectum та imperativus); взаємозамінність прийменникових і безприйменникових конструкцій та префіксальних (похідних) і безпрефіксальних (непохідних) дієслів: fer in astra – «піднеси до зірок» та intulit astris – «підніс до зірок», tutus insidiis та tutus ab insidiis – «захищений від небезпек», depingit [I, 170] від depingere замість pingit від pingere; inardescit [IІІ, 371] від inardescere замість ardescit від ardescere. Хоча спектр латинських прийменників зазнав звуження, діапазон їх значень розширився, що призвело до незначного порушення у використанні відмінкових та прийменникових конструкцій в українському різновиді поетичної середньовічної латини і знайшло своє відображення в субституції прийменникових конструкцій на безприйменникові і навпаки: inter+acc. замість gen. partitivus: … Spiratque secundus / A Calabris Zephyrus, ventos mitissimus inter [I, 109-110] – «… З Калабрії повіває приємний зефір, – найтепліший з вітрів»; cum+abl. замість abl. temporis: Postera cum prima stellas oriente fugarat / Alma dies … [IV, 1-2] – «Потім, коли зійшло сонце, благодатний день прогнав зорі»; abl. separationis замість de(ex)+abl.: Omnibus idem animus detrudere finibus hostem [IV, 12] – «У всіх така ж думка – вигнати з кордонів ворога». Зважаючи на те, що мова новолатинської поеми XVІ століття наслідувала функції і форми граматичної системи класичної латини, а рівень володіння латинською мовою автора був досить високий, семантика латинських прийменникових і безприйменникових відмінкових конструкцій не зазнала відчутних змін під впливом рідної мови автора.
У четвертому розділі – «Лексико-словотвірні особливості новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVI ст.» розглянуто розвиток семантики питомої латинської лексики та подано характеристику неологізмів середньовічної латинської мови у мові новолатинської поеми. Здійснено аналіз явища словотвірної адаптації іншомовної лексики в новолатинській поемі та визначено основні чинники, які вплинули на зміни у лексико-словотвірній системі поетичного тексту.
Для змін у лексичному складі новолатинської поеми характерні три напрямки: а) зміна значення питомої латинської лексики: питома лексика латинської мови набуває нових значень, в її смисловій структурі відбувається перерозподіл і спеціалізація значень відповідно до комунікативних потреб і вербалізації нових явищ і понять: bombus, i m – гудіння, шум > ядро, бомба; deus, i m – божество римського пантеону > Господь; Tripolis, is f – Тріполіс (Тріполі – Пн. Африка) > Трипілля; typus, i m – ліпнина > друк; sclopus (=stloppus) – клацання, удар > мушкет; Leo, onis m – лев (тварина) > Лев (чоловіче ім’я); б) виникнення неологізмів, утворених від лексичних основ класичної латини: утворення нових слів відбувається згідно з правилами словотвору класичної латини шляхом деривації та композиції за допомогою латинських або латинізованих грецьких основ і словотворчих афіксів, успадкованих із латини класичного періоду: Taurinus – таврійський < Tauri, orum m – таври; Constantinides – нащадок (син) Костянтина < Constantinus, i m – Костянтин; Olbipolis – Ольвія < Olbia, ae f – Ольвія і -polis; в) словотвірна адаптація лексики, запозиченої з інших мов: серед основних способів словотвірної адаптації іншомовної лексики в мові новолатинської поеми можна відзначити три тенденції: транслітерація (baeran, mecith, tabor, Bochovitin, Amalech, Chaidar, Sebeltuc, Suras), морфологічна адаптація (Varsovia, Volinia, Turovia, Beresda, Czudna, Dubna, Turca, Zuca, Salamachae, Mecislaus, Wlodimire, Bochdanus, Trubesi) та суфіксальна деривація за допомогою латинських або латинізованих грецьких словотвірних формантів, які приєднувались до іншомовних основ (Russicus, Voliniacus, Nisovianus, Cholsanensis, Visnoviensis, Lechiades, Olgerdoviades, Horinides). Основною морфологічною зміною, якої зазнали запозичення на латинськомовному ґрунті, була трансформація питомих закінчень і суфіксів (Kosinscius, Pretvicius, Lubarciacos, Ostrogiensis). Такі зміни можна вважати проявом мовної інтерференції, оскільки автор поеми настільки добре засвоїв другу мову (латинську), що автоматично переносить її моделі на систему першої (рідної) мови.
Читайте також: Граматичні особливості латинської актової мови XV - XVI ст. в Україні
Аналіз лексичного складу поеми доводить, що автор аналізованої поеми мав у активі багатий лексичний запас латинської мови, тому не виникало труднощів з вибором правильного слова. Вживання незначної кількості неологізмів пояснюється намаганням автора адекватно передати реалії, на позначення яких у класичній латині не існувало відповідних лексем.
Невелика кількість морфологічно неадаптованих слів, які вживаються тільки в називному відмінку, та наявність морфологічно адаптованих у цій та усіх інших граматичних позиціях свідчать про консервативність автора і його намагання створити поетичний твір, який якомога менше відрізняється від античних зразків. Часте використання власних назв (як питомо латинських, так і запозичених) у мові новолатинської поеми свідчить не лише про дотримання автором загальноприйнятого ще з античних часів літературного прийому, за якого власні назви вживались як показник близького знайомства з конкретним матеріалом, а й про своєрідне підкреслення нарочитої вченості автора поеми, особливо у випадку словотвірної адаптації запозичених етнонімів та топонімів. Своєрідним проявом консервативності автора є використання у мові поеми традиційного для словотвірної системи латинської мови принципу аналогічного словотвору, тобто виникнення паралельних форм за аналогією.
У висновках узагальнюються основні спостереження, зроблені під час аналізу мовного матеріалу щодо структурних особливостей латинської мови в тексті новолатинської поеми в Україні кінця XVІ ст. порівняно з класичною латиною прозового та поетичного мовлення, а також сформульовані причини змін, яких зазнала латинська мова аналізованого джерела.
У дослідженні новолатинської історичної поеми в Україні кінця XVІ ст. ставилися завдання: охарактеризувати специфіку функціонування латинської мови в Україні кінця XVI – початку XVII ст. та виявити внутрішні і зовнішні чинники, які впливали на формування латинськомовної усно-писемної культури на території України кінця XVI – початку XVII ст.; узагальнити соціокультурні передумови виникнення та розвитку новолатинської літератури в культурі України кінця XVI – початку XVII ст. та окреслити особливості функціонування й еволюції жанру латинськомовної історичної поеми на українських теренах кінця XVI – початку XVII ст.; охарактеризувати історичний та естетичний контексти поеми «De bello Ostrogianо», її історичну основу та художні особливості, а також вплив на автора системи освіти і загального рівня класичної освіченості та естетичних теорій епохи; шляхом суцільного аналізу текстового матеріалу описати особливості мови новолатинської поеми в Україні кінця XVІ – початку XVІІ ст. та зіставити фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості, притаманні новолатинському поетичному мовленню, поширеному на європейських теренах, із фонетикою, граматикою і лексикою латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду; встановити фонетико-орфографічні і лексико-граматичні особливості латинської мови в тексті поеми, зумовлені специфікою поетичного тексту та інтерференцією мов в Україні кінця XVI – початку XVII ст. У результаті виконання поставлених завдань та отриманих результатів дослідження зроблено такі висновки.
1. Існування в Україні кінця XVI – початку XVII ст. латинськомовної писемної традиції у відповідних сферах суспільного життя і, зокрема, літературі є історично обумовленим явищем української культури. Використання латинської мови у літературного процесі європейського середньовіччя було явищем закономірним, яке обумовлювалося соціально-історичним розвитком та естетичними поглядами письменників. Латинська мова, підсилена авторитетом античної культури і всезагальною обізнаністю з нею освічених верств населення, була основною мовою літератури. Аналіз тогочасної літературної ситуації дає можливість уявити середньовічну літературну латину як віртуальну цілісність, яка об’єднувала письменників (з різних територій Європи) на відстані. Функціонування латинської мови не було штучним: у всій Європі писали й розмовляли латиною, навчали нею, використовували її у різних функціях політичного й адміністративного життя, і незважаючи на статус «мертвої» мови, латина продовжувала не лише активно використовуватись – вона значно еволюціонувала.
Читайте також: Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI-XVII ст.
2. Аналіз головних причин, які спонукали тогочасних митців до створення епічних поем, дозволяє стверджувати про закономірне зростання популярності жанру історичної поеми в новолатинській поезії, оскільки вона відповідала завданням, поставленим перед нею тогочасною епохою. Поема Симона Пекаліда свідчить про прекрасне знання автором латини, і хоч стиль поеми вказує на подібність до стилю Вергілія, вона має певну оригінальність і свідчить про самостійний поетичний внесок автора. Прекрасне знання латини, досконале володіння жанровими формами і метрикою античного епосу дозволило автору латинськомовної поеми «De bello Ostrogiano» зробити глибокий і оригінальний внесок у розвиток новолатинської поезії в Україні кінця XVI ст., однією з характерних рис якої стало звернення до греко-римської ренесансної класичної традиції не лише з метою збереження оригінальності класичної латинської поезії, а й з метою модернізування її згідно з тогочасними суспільними запитами.
3. Проведений у роботі зіставний аналіз фонетико-орфографічних особливостей мови новолатинського поетичного твору в зіставленні з відповідними категоріями латинської мови прозового та поетичного мовлення класичного періоду виявив незначні зміни, яких зазнала тогочасна латинська мова під впливом української і польської мов. Фонетико-графічна система мови новолатинської поеми є адаптованою фонетико-графічною системою класичної латини з певними незначними і малоістотними змінами. Артикуляція більшості звуків мало відрізняється від класичної, а окремі особливості у позначенні звуків можна пояснити фонетичними змінами, які відбулися ще в пізній латині чи латині раннього середньовіччя і які вже в такій формі були засвоєні на українських теренах, а тому істотно не змінилися. Вимова звуків латинської мови досліджуваного періоду мало чим відрізнялася від прийнятої сьогодні традиційної вимови.
4. У мові аналізованого твору, аналогічно античній латинській поезії, пріоритет найчастіше належить формальним характеристикам словоформи, її зручності для певного поетичного розміру. Про домінуючу роль метрики у виборі тієї чи іншої фонетико-графічної форми свідчать такі явища, як синкопа, контракція, рекомпозиція та вживання інших паралельних фонетичних варіантів, навіть від одних лексем, але в різних метричних позиціях. На фонетико-графічному рівні серед явищ, які викликані метричними потребами, зафіксовані такі: а) використання діакритичних знаків, лігатур та скорочень; б) фонетичні явища збільшення або зменшення просодичної кількості слова: гемінація одинарних приголосних або спрощення гемінат, спрощення у групах приголосних, синкопа, епентеза, апокопа, анаптикса, метатеза; в) використання зафіксованих ще в класичній латині орфографічних (просодичних) варіантів; г) фонетична адаптація запозичених слів згідно з метричними вимогами.
Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.
5. Період кінця XVI – початку XVII ст. характеризується значною варіативністю граматичної структури латинської мови в Україні. Про це свідчить наявність граматичних варіантів, одні з яких є залишками старої мовної системи, а інші виникли внаслідок інноваційних процесів. Певні зміни та ускладнення в мовній організації аналізованого поетичного тексту були спричинені впливом ритмічної організації поетичного твору. Одна граматична ознака може пояснюватися декількома причинами: специфікою функціонування латини в певний період і на певній території, естетичним смаком автора, потребами віршового розміру, ступенем індивідуально-авторського засвоєння матеріалу, який залежить від впливу різних позамовних факторів.
6. Труднощі пристосування мови до віршового ритму гекзаметра і закріплення метрично зручних флексій за різними ритмічними позиціями спонукали автора використовувати всю різноманітність синонімічних морфем. Простежені явища на ґрунті граматичного варіювання дозволяють відзначити таку особливість, як нормативне, з погляду норм латинської епіки, флективне варіювання, притаманне морфологічному рівню класичної латинської мови. У парадигмі іменників та дієслів засвідчено граматичне варіювання деяких родових та особових флексій, яке було характерним для поетичної латини класичного періоду. Такі морфологічні форми не несуть ніякої додаткової інформації, вони є суто метричними дублетами і можуть взаємозамінюватись у релевантній метричній позиції. Причинами такого варіювання є збереження архаїчних форм як стилістичних маркерів унаслідок їх традиційного вживання у мові латинської епіки. Вживання тієї чи іншої форми у більшості випадків зумовлене метричною структурою слова. Наявність граматичних варіантів займенників зумовлена стилістичними потребами: засвідчені у досліджуваній поемі випадки морфологічного варіювання у системі латинського займенника, як правило, пов’язані з експресивним використанням мовних засобів як характерного для мови поетичних творів явища. З огляду на особливий статус морфології, норми якої, будучи обов’язковими для усіх членів колективу, зазнавали порушень значно рідше (порівняно з великою варіативністю фонетики, лексики тощо), можна зробити висновок, що використання різночасових морфологічних форм у мові новолатинської поеми було пов’язане тільки з їх поетичною функцією в мові, яка упродовж віків поступово виробляла певні стилістичні норми у вживанні граматичних форм.
7. Такі явища, як звуження системи вказівних займенників, субституція часових форм латинського дієслова, імплікація дієслова-зв’язки, субституція прийменникових і безприйменникових конструкцій та префіксальних (похідних) і безпрефіксальних (непохідних) дієслів та деякі інші, є наслідком не лише певних метричних обмежень, які накладаються на граматичні форми, а й прикладом інтерференційного впливу слов’янських мов. Зважаючи на те, що мова новолатинської поеми XVІ століття наслідувала функції і форми граматичної системи класичної латини, а рівень володіння латинською мовою автора був досить високий, семантика латинських прийменникових і безприйменникових відмінкових конструкцій не зазнала відчутних змін під впливом рідної мови автора.
8. Лексико-словотвірний аналіз мови новолатинської поеми дозволив встановити, що основна роль у виникненні нових значень питомої латинської лексики та нових слів була зумовлена не лише новими реаліями життя, а й жанровою специфікою твору. Для автора новолатинської поеми неодмінною умовою відбору лексики стала обрана тематика, антична епічна традиція, традиції латинського віршування, зокрема метрична домінанта та власні інтенції. Крім того, значний вплив на лексико-словотвірну систему мови новолатинської поеми справила грецька мова та тогочасні тенденції латинського словотвору. Мова новолатинської поеми послідовно відображає одну з найважливіших властивостей поетичного мовлення – реалізацію словотвірних можливостей мовної системи – і наочно показує динамічний характер мовних елементів на фонетичному та граматичному рівні латинської мови.
9. Такі явища у лексико-словотвірній системі мови новолатинської поеми, як розвиток семантики питомої латинської лексики, поява неологізмів та словотвірна адаптація запозиченої лексики пояснюються тематикою твору, його поетичною (метричною) складовою та експресивно-стилістичною необхідністю. Автор поеми досконало оперує словотвірними можливостями класичної латини, використовуючи з метричних міркувань найпродуктивніші словотвірні форманти. Прагнення автора до використання метрично вмотивованих словоформ часто призводить до появи у тексті словотвірних синонімів та дублетів. Наявність словотвірних дублетів у мові новолатинської поеми можна кваліфікувати як вияв мовної динаміки, яка є найбільш притаманною лексичному рівню мови. Незважаючи на те, що увесь проаналізований у дисертаційній роботі матеріал належить до одного джерела, можна зробити висновок, що використані автором поеми способи передачі нових реалій, зокрема розширення семантичного об’єму слова, використання неологізмів та словотвірна адаптація, були звичними для новолатинської епіки кінця XVI – початку XVII ст. в Україні.
10. Вибір автором поеми тієї чи іншої граматичної форми (у випадку їх взаємозамінності) пояснюється не стільки втратою мовного чуття чи недостатнім знанням граматики латинської мови, скільки вимогами літературного жанру, особливо в тому випадку, коли йдеться про метричні особливості мови поезії. Для мови новолатинської поеми характерне явище варіювання, тобто відбору із багатьох синхронних варіантів найбільш ефектних, економічних і зручних з погляду епічної версифікаційної техніки. За результатами аналізу мови новолатинської поеми підтверджується існування як в класичній, так і в середньовічній латинській мові прямої відповідності між набором мовних форм і поетичним мовленням (зокрема епічним жанром).
11. Фонетико-орфографічні та лексико-граматичні особливості латинської мови в тексті новолатинської поеми в Україні кінця XVI – початку XVII ст. з одного боку, зумовлені специфікою поетичного тексту і консервативною дією епічної латинськомовної традиції класичного періоду, а з іншого, – інтерференційними змінами в латинській мові, викликаними контактом латинської, української та польської мов. Латинська мова проаналізованої поеми успадкувала формальне фонетико-графічне і лексико-граматичне багатство класичної літературної латини, окремі зміни якої пояснюються як віддаленістю в часі античних авторів від новолатинських, так і результатом зміни носія мови. Латинська мова історичної поеми Симона Пекаліда – типова для зазначеного періоду і є репрезентативною для мовної практики того часу.
Наведені результати і висновки можуть слугувати основою для проведення нових досліджень із проблематики функціонування латинської мови на теренах України і загалом східної Європи кінця XVI – початку XVII століття, зокрема допоможуть з’ясувати низку проблем, пов’язаних із визначенням спільних критеріїв оцінки латинськомовних творів та виявом впливу античної традиції на їх написання. У перспективі це дозволить визначити характер взаємодії античної і середньовічної латинськомовних традицій та виробити сучасну концепцію розвитку середньовічної латини як синтетичного явища.