Традиції українського Бароко в творах Василя Наріжного

Російська література першої половини ХІХ століття містить велику кількість російськомовних творів авторів-вихідців із України. Хоча критики багатьох із таких письменників вважають російськими літераторами, проте частина їх творів несе в собі яскраві риси української літературної традиції. Спробуймо розглянути, як виявляються традиції барокової літератури в творах Василя Наріжного, котрого багато критиків вважають попередником Миколи Гоголя. Біографи Василя Наріжного стверджують, що ранні враження хлопця від українського села поблизу Гадяча в подальшому зайняли значне місце в творах письменника [23, 275]. Понад те, наповненість українським матеріалом прози автора критика пов’язує ще і з загальною для того часу тенденцією загострення інтересу до всього малоросійського.

Ольга Новик, к. філол. н., Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди

Так Ю.Манн вбачає в цьому явищі додатковий поштовх до розвитку роману, і покликається на слова В’яземського, який, говорячи про складність написання російського роману, додавав: «... щоправда, автор наш спостерігач не суто російський, а малоросійський (переклад мій О.Н.)» [10, 32]. Цитують також і М. І. Надєждіна, який зауважував, що для російських письменників «Малоросія природно повинна була стати заповітним ковчегом, в якому зберігаються найживіші риси слов’янської фізіономії і кращі спогади слов’янського життя (переклад мій О.Н.)» [цит. за: 10, 32].

Читайте також: Функції та повноваження міських рад у містах України за Магдебурзьким правом

Багато критиків відзначали стильову еклектику творів письменника Василя Наріжного, вплив різнобічної освіченості письменника на характер його творчої манери. Так Ю. Манн пише, що в творчій біографії Наріжного «впадають у вічі деякі спільні, важливі для його художнього обличчя риси. Наріжний був широко освіченим, його твори виявляють впливи найрізноманітніших джерел, окрім вже згадуваних Шиллера, Оссіана, окрім російських письменників XVIII століття, очевидне знайомство з античною літературою, з Шекспіром, із Сервантесом, Лесажем, з англійським моралістичним романом XVIII століття, з німецьким Просвітництвом, з давньою російською літературою, не говорячи вже про масову романну, здебільшого лубочного характеру літературу» [10].

Стосовно приналежності письменника до національної літературної традиції Павло Михед [12, 11] писав, що в творах Василя Наріжного можемо знайти стильові елементи українського й російського билинного епосу, «Слова» й «Осіанна», «східної повісті», крутійського та готичного роману. Та все ж стильовою домінантою, яка найбільш органічно відповідає творчій обдарованості письменника, на думку вченого, є передусім орієнтація на українську літературну традицію пізнього «низового бароко», на народну сміхову культуру, яка багато в чому визначила творчі принципи Василя Наріжного.

Риторизм прози автора йде від знання барокових поетик та риторик, які вивчав, навчаючись в Переяславській бурсі. Дослідники творчості Миколи Гоголя також відзначають прив’язаність стилю письменника до барокової поетики [1; 2; 3, 8; 4; 6; 14; 15; 18; 26; 30; 31 та ін.]. П. Михед, покликаючись на роботи В. Белінського, В. Данилова, Ю.Соколова, А. Кадлубовського та інших вчених, говорить про безпосередній вплив Василя Наріжного на Миколу Гоголя в засвоєнні барокової літературної традиції. Вчений пише, що близькість між творчими манерами авторів була настільки очевидною, що дала критикам підставу говорити про наслідування Гоголем Наріжного, але це було не наслідування, а творче використання досягнень літературної традиції «народного» бароко, першовідкривачем якого був Наріжний [14, 55]. Спробуємо розглянути, як виявляються традиції барокової літератури в творах Василя Наріжного, якого вважають попередником Миколи Гоголя.

Ю. Манн, пишучи про роман «Російський Жільблаз», зазначив, що в підтексті роману, не зважаючи на просвітницькі і часом моралізаторські інтонації, відчувається глибоко невтішний тверезий погляд на людську природу, і в цьому, як вважає вчений, Василь Наріжний ширше від традиційно- просвітницької ідеології, а також преромантичного, сентименталістського культу природного розвитку [10, 20]. Вчені, зокрема, Ю. Манн, вважають прототипом мудреця Івана Особняка персонажа «Російський Жільблаз» українського філософа Григорія Сковороду. При цьому цитується фраза Івана Особняка стосовно столичного життя, проти якого звучать інвективи: «всякий город есть море глубокое и пространное, и в нем же гадов несть числа». Цю цитату дослідник називає прихованою цитатою з вірша І.М.Долгорукова «Парфену» (строфа ХѴ) (зб. Поэты-сатирики конца XVIII - начала ХІХ века. Л., 1959). Можливо, таке твердження є помилковим, якщо брати до уваги різнобічну освіченість Василя Наріжного і розповсюдженість подібних зворотів і біблійних цитат в багатьох літературних джерелах того часу.

Про те, що образ Григорія Сковороди першим спробував змалювати Василь Наріжний у романі «Російський Жільблаз», пише й Леонід Ушкалов [26, 69]. Аналізуючи життєвий шлях персонажа Івана Особняка, Ю. Манн знаходить як точки дотику з образом Сковороди, так і кардинальні відмінності. Після протиставлення розпусти міста й сільського життя, Особняк розчарувався і в насаджуванні доброчесності, і в душевній красі простої природної людини, а отже, й у сільській гармонії. Тлумачачи прізвище Івана Особняка, літературознавець звертається до словника Даля: «І ось в результаті всіх розчарувань Іван, прозваний Особняком, тобто людиною, що живе «відособлено, окремо» (В.І. Даль), вирішив залишити посаду наставника, не залишив своїх принципів чесного і праведного життя. І - дивна справа! - те, чого він так добивався, прийшло само собою: люди шукали його поради, слухалися повчань. Не тому, що в моральному прикладі мудреця не було вже ніякої обов’язковості, авторитарності? Та й до того ж, знаючи людську природу, він вже «не вимагав неможливого або навіть важкого» (переклад мій – О. Н.)» [10, 21].

Читайте також: Навіщо вивчати українську неолатиністику?

Одним із яскравих образів роману Василя Наріжного «Бурсак» є головний герой твору, Неон Хлопотинський. Характеристику цього персонажа критика зазвичай пов’язує з типом школяра-семінариста, «бакаляра», а звідси очевидний і зв'язок із таким різновидом «низового» бароко, як література «мандрівних дяків». Образи студентів змальовано в багатьох українських текстах 17-18 століть, як в інтерлюдіях, та і в віршах. Обставини життя бурсаків автор міг почерпнути як в літературних і фольклорних текстах, так і з оповідей безпосередніх очевидців, оскільки Києво-Могилянська академія, а з нею і Переяславська семінарія другої половини 18 століття випустили багатьох видатних людей, з якими спілкувався письменник. Колоритні картини життя бурсаків в романі Василя Наріжного «Бурсак» співвідносяться не тільки з традицією його змалювання в попередній літературі, але й з тим, як описує бурсу й бурсаків Микола Гоголь у «Вії». У 1861 році О. Григор’єв, порівнюючи «Бурсака» з творами Гоголя, писав у статті «Западничество в русской литературе»: «Хіба в Наріжному, наприклад (особливо в його «Бурсаці»),не видно тих елементів, з яких складаються потім у Гоголя «Вій», «Тарас Бульба» та ін.? Перечитайте хоча б змалювання життя бурси в «Бурсаці» й порівняйте з ним зображення Гоголя в згаданих повістях. (переклад мій О.Н.)» [цит. за: 17, 469]. А. Галахов, говорячи про традиційність роману, про те, що за своєю заплутаністю походження Неона нагадують «Мінливу фортуну, або Пригоди Мірамонда» Ф. Еміна, також виокремлював у романі Наріжного опис бурси : «Тут багато правдивих, дуже комічних сцен із бурсацького життя, змалювання якого досягло найвищого комізму під пером Гоголя. Але за Наріжним залишається честь початку в ознайомленні читачів з предметом, який до нього вважався недостойним літературної сфери або таким, що карикатурно виходив на сцену в одних театральних п’єсах (переклад мій О.Н.)» (А. Галахов. История русской словесности, древней и новой. Т. П. Первая половина. СПб., 1868, с. 183) [цит. за: 17, 469].

Серед найбільш вживаних образів-символів, якими письменники барокової епохи намагалися висловити своє розуміння світу як чогось надзвичайно складного, повного змін і протиріч, такі як лабіринт, ярмарок (мотив блукання в світі), старець Протей, чарівниця Цирцея, німфа Луна, і нарешті, театр (мотив мінливості, ілюзорності людського буття) [20, 7]. Образ театру в творах барокових авторів характеризує багато дослідників, зокрема й Леонід Ушкалов, підтверджуючи цитатами з творів Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Івана Леванди, Григорія Сковороди та інших письменників [27, 67]. У книзі «Григорій Сковорода та антична культура» Леонід Ушкалов називає другий розділ «На театрѣ жизни нашей» [25, 41-53]. Автор простежує джерела уявлення про світ як про театральне дійство, співвідносячи його ще з творами письменників епохи античності та відзначає поширення розуміння буття за допомогою «театрального» іконічного ряду з часів Ренесансу та Бароко [21, 44-45]. На цьому акцентує і Т. Рязанцева [20, 7].

Е. Курціус виокремлює низку театральних метафор [8, 159-166]. Характерні приклади, які наводить Курціус, зокрема, укладений Ронсаром епілог до комедії, що ставили на карнавалі у Фонтенбло: «(І ось Комедія нам приклад подає, / Де кожний чинить так, як вже кебета є: / Бо світ - театр, а люди живучи, - / Актори в нім. Фортуна - господиня / Готує шати на життя людини, / Всі небеса та долі й знамення - глядачі.). Отже, theatrum mundi з людьми як акторами, фортуною як режисером, небесами як глядачем» [8, 162].

Твори Вільяма Шекспіра є підтвердженням частоти звернень письменників його епохи до образу «світ-театр» [28, 628], [29, 121]. На театрі «Глобус», що відкрився в Лондоні у 1599 році, і в якому відбулася прем’єра п’єси Вільяма Шекспіра «Як вам це подобається», висів вислів: «Totus mundus agit histrionem” - «Увесь світ грає історію». Інтерпретація цього образу часто вживана і в «Дон Кіхоті» Сервантеса [21, 266-267]. Е. Курціус наголошує на тому, що творчість Кальдерона була новим етапом у використанні письменниками театральної метафори: «Кальдерон - перший поет, хто керований Богом theatrum mundi перетворив на предмет сакральної драми. <.. .> Театральна метафора, яка живиться античною і середньовічною традицією, знову повертається до живого театру й стає формою вираження геоцентричного розуміння людського існування, чого не знала ні англійська, ні французька драматургія» [8, 164].

Читайте також: Битва гетьмана Петра Дорошенка під Підгайцями 1667 року: передумови, хід та наслідки (історіографічний аспект)

Безпосередньо в українській літературі XVII - XVIII ст., широке розповсюдження метафори «світ-театр», на думку Л. Ушкалова, обумовлено характерно бароковим quiproquo (М. Фуко) [25, 67]. Вчений визначає такі основні модуси «театральної» метафори в літературі українського бароко: примарність та ілюзорність дочасного людського життя, премудрість Божого промислу. Виходячи з думки, що театр відображав принципи світобудови, розкривав такі аспекти життя, як його відносність, нетривалість, дочасність, Л. Софронова зазначає, що в метафорі «світ-театр» діє принцип відображення [22, 87].

Багато прикладів відображення людського життя за допомогою метафори «світ-театр» подибуємо в текстах барокової літератури. Наприклад, Петро Скарга в творі ‘“R^zanie o smierci, ktore sie y na pogrzeby przyda” пише, що життя подібне до дії на сцені: актора-школяра, як короля, наряджають і наділяють владою, але по закінченню комедії король знову стає школярем, а королівство школою і бідною комірчиною [5, 75-76]. Мелетій Смотрицький використовує образ театру, щоб висловити своє відчуття часу, яке проявляється крізь маску смерті, відкриваючи «невидиму сутність видимого світу», і водночас відкриваючи «рівність усіх незалежно від занять, багатств і титулів: «Житло наше на земли ровно комедіи, // Албо рачей жалостной свѣта тракгедіи // За отнятѣем личины, што был кролем, паном, // По-старому ковалем, шевцем, цимерманом” [цит. за: 7, 25].

В окремих барокових ораціях цей образ використано для того, щоб показати непередбачуваність майбутнього і підкреслити, що поцінувати життя можна лише дивлячись у вічі смерті: «Жизнь сію давно комедією зовут: сиграймож мы свою совсем комедію, и тогда скажем, каково мы ея играли...» (Іван Леванда) [9]. “.Житіє человѢческоє єст игралищє, єму жє живый на небесєх посмѢєтся...” (Лазар Баранович) [цит. за: 25, 46]. Людина в бароковому світі-театрі виступає не тільки в іпостасі актора комедії, що зветься життям, але водночас може бути спостерігачем, відстороненим глядачем, кий все ж немає права судити: «Случаи сплетаться не престанут пред вами, как сплетались прежде вас; вы такой же зритель, как и всѣ, судить пристрастно не хотящие .» [19, 332].

У творах Василя Наріжного, наприклад, «Бурсак», «Запорожець», «Наречена під замком» гра, перевдягання, зміна декорацій, поява героїв під чужими іменами складають важливу частину сюжетів, роблять їх динамічними. Водночас, крізь канву цих творів проходить думка, що людина всього на всього актор в театрі життя і підкорюється волі Божій. Втікачі одягають костюми нечисті, щоб влаштувати втечу з монастиря; дівчина одягається в чоловіче вбрання, щоб переховатися від погоні; знатна дама вінчається в одязі селянки, - таких сцен у романах Наріжного досить багато. Розбійник, що почав своє падіння з пограбування церкви, розкаюється і знаходить прощення у людей, а чужі люди виявляються близькими, - всі ці маленькі перетворення зливаються в єдину мозаїчну картину життя, - життя дочасного, ілюзорного й мінливого, яке повністю співвідноситься з бароковою метафорою «світ-театр».

Імена в романах Василя Наріжного несуть в собі велике смислове навантаження, нагадують сценічних персонажів драматичних творів 17 - 18 століть. Багато з імен персонажів романів ріжуть слух своєю невідповідністю до мови країни, де відбувається дія твору. Значущим в цьому контексті видається той факт, що багато з імен співзвучні з Біблією, з іменами святих, а інші в перекладі означають основну рису характеру героя, його життєве кредо. Наприклад, Деомид (з давньогрецької «порада Зевса») в романі «Бурсак» виконує саме роль порадника, наставника Неона («нового»). Еварест (благоугодний), Никодим (той, що перемагає народ) - імена не просто козацьких ватажків-атаманів, але й людей, які мають багато достоїнств, вміють покаятися в своїх гріхах і визнати свої помилки. Сарвіл (шаровари) - в романі «Бурсак» - ім’я розбійника. Не випадково про всі події його життя за межами бурси читач дізнається з вуст самого персонажа, що дало можливість письменнику показати складний шлях людини від падіння до покаяння, розкрити внутрішню боротьбу, що відбувалася в серці грішника: «Мне случилось стать у тарелки, на коей лежали деньги, принесенные правоверными в дар господу. Лукавый как раз предстал ко мне, шепча на ухо: «Глупец! Почему ты не пользуешься? Не упускай случая, какого, вероятно, не скоро найти можешь!» Так шептал мне бес, и я послушался льстивого гласа его. Пользуясь случаем, что пономарь ушел в придел, я опустил обе руки в тарелку, захватил по полной горсти денег и, смиренно вышел из церкви, спрятал в карманы. Сошед с паперти, я бросился бежать со всех ног. Колени подгибались, в ушах мерещилось; мне казалось, что преподобный Вавила гонится за мною. Таково мучит совесть при соделании первого преступления; при втором разе она вопиет менее внятно, при третьем еще менее, а там мало-помалу совсем замолкает» [16, 97].

Читайте також: Станіслав Оріховський про мистецтво управління державою

Можна пов’язати вибір імен автором і з дидактизмом романів Наріжного, що ймовірно бере початок від дидактизму барокового, зв’язаного з вірою. На відміну від М. Степанова, який визначає творчий метод письменника як «дидактичний реалізм», П. Михед відносить дидактизм творів письменника до барокового мистецтва [12, 12]. Те, що дидактизм Василя Наріжного знаходить адекватну жанрову структуру в формі крутійського роману, свідчить про прив’язаність до барокової літератури, оскільки витоки традицій крутійського роману сягають барокового мистецтва [12, 13]. Стосовно складної композиції оповіді П. Михед також слушно зазначає, що це химерний ансамбль складних і різноманітних барокових комбінацій, мотивів [12, 14], а роль монологу в тексті має й барокову традицію.

Іще один важливий аспект, що поєднує романи Василя Наріжного з бароковою епохою і водночас із творчістю романтика Миколи Гоголя, - змалювання Запорізької Січі. П. Михед відзначає близькість інтонації початку повісті «Запорожець» Василя Наріжного і сторінок повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» [13, 32]. Зв'язок між творами критик пояснює єдиним джерелом, з якого черпали обидва письменники. Початок повісті «Запорожець» показує читачеві величну картину повернення козака-переможця, пораненого, ледь живого, але хороброго і мужнього. Характерно, що Запорізька Січ у творі є й місцем, де старий козак розповідає свою історію, й слугує своєрідним обрамленням оповіді пригод вельможі, які привели його в козацьку вольницю. За численними перипетіями роману «Запорожець» криються традиції європейського історичного та пригодницького роману.

Кілька традиційних мотивів та образів у романах Василя Наріжного також пов’язані з бароковою традицією. Образ саду в «Аристіоні» почасти виникає, як зазначає Ю. Манн, під впливом «Нової Елоїзи» [10, 30]. Не слід забувати, що образ саду був поширеним і в барокову епоху, і має ще більш глибоке коріння у Біблії. «Вертоград многоцвітний», «сад бажань» та інші різновиди одного образу в різних сюжетних підтекстах виступають і в літературі початку ХІХ століття. Василь Наріжний робить сад не тільки місцем міркувань і фоном для дій героїв своїх романів, але й виводить перед очі читача більш глибокі підтексти. Поряд із образом саду в прозі Наріжного часто використовується й бароковий мотив дороги, який відіграє важливу роль у структурі творів. Пізніше в українській літературі дорога стане стрижнем творів Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша та текстів інших романтиків.

Дослідники творчості Василя Наріжного основну увагу звертають на прозу письменника, а поезія цього автора часто залишається в тіні. Митець створив низку віршів, які публікувалися в періодиці початку ХІХ століття під псевдонімами «Улан-Поселянин», «В.Н.» [11, Т. 1, 198; 11, Т. 3, 184; 11, Т. 4, 331]. В контексті нашого дослідження викликають особливий інтерес ті поезії, що написані як данина традиції. До вірша «Той, которую люблю» автор подає примітку, оскільки, як і в бароковій поезії, тут присутні гра, загадка: «Эта піеса

есть родъ стихотворной игрушки: прочитавъ всѣ стихи по порядку, надобно потом черезъ стихъ, т. е. одни мужескіе, и тогда откроется совсемъ другой смыслъ)» [24, 115]. Автор майстерно використовує матеріал для складання поетичної «штуки», характерної для барокового мистецтва. І хоча вірш далекий змістом від релігійної тематики, але формально наближається до барокової поезії такого ґатунку.

В дослідженнях текстів Миколи Гоголя лунає думка, що новаторство письменника в періоді російського романтизму полягає саме в тому, що Гоголь прищепив російській прозі українську мовленнєву чутливість [18, 34]. Традиції української культури в російську словесність привносили і барокові автори, які отримали освіту в Києво-Могилянській академії, і російські письменники початку ХІХ століття, які перебували під впливом української барокової літератури, зокрема й Василь Наріжний. Очевидним є не тільки зв'язок творів Василя Наріжного та Миколи Гоголя з традиціями барокової культури, але й взаємозв’язок українського елемента в російськомовних текстах письменників. Поглиблене вивчення творчості окремих митців у контексті літературної традиції дозволить вивчити і механізми передачі традиції в рамках однієї національної культури, й історію національної літератури в контексті світової.

Литература
1. Барабаш Ю. Причинки до теми “Гоголь і українське літературне барокко (Генезис і типологія)” / Юрій Барабаш // Слово і час. - 1992. - № 9. - С. 19-29.
2. Барабаш Ю. Г. С. Сковорода и Н. В. Гоголь. К вопросу о путях и судьбах украинского барокко (век ХVІІІ - век ХХ) / Юрий Барабаш // История национальных литератур. Перечитывая и переосмысливая. - Москва, 1996. - Вып. ІІ. - С. 73-99.
3. Белый А. Мастерство Гоголя. Исследование / А. Белый. - Москва- Ленинград : ОГИЗ, 1934. - 353 с.
4. Вайскопф М. Гоголь и Сковорода: Проблема “внешнего человека” / М. Вайскопф // Советское славяноведение. - 1990. - № 4. - С. 36-45.
5. Елеонская А.С. Русская ораторская проза в литературном процессе ХѴП в. / А.С. Елеонская. - М. : Наука, 1990. - 222 с.
6. Житецкий П. И. Гоголь - проповедник и писатель. Главы IV-VII / П.И. Житецкий // Журнал Министерства народного просвещения. - 1909. - Ч. XXIII. - Сентябрь. - С. 24-78.
7. Криса Б. Пересотворення світу. Українська поезія XVII - XVIII століть / Богдана Криса. - Львів, 1997. - 214 с.
8. Курціус Е. Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Переклав з нім. Анатолій Онишко / Ернст Роберт Курціус. - Львів : Літопис, 2007. - 752 с.
9. Леванда І. Рѣчи брачные / І. Леванда // Сборник проповѣдей, сост. и переписанных во второй половинѣ ХVІІІ в. Григорія Романовскаго. - Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського - фонд ДА, № 305 (R.271) П., лист 55.
10.Манн Ю. У истоков русского романа / Ю.Манн // Нарежный В.Т. Собрание сочинений в 2 томах. - М. : Худ. лит., 1983. - Т.1. - С. 5-44.
11.Масанов И.Ф. Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей: В 4 т. / И.В. Масанов. — М., 1956 - 1960.
12.Михед П.В. В. Т. Наріжний і барокко (до питання про стиль письменника) // Михед П.В. Крізь призму бароко / Павло Михед. - К.: Ніка-Центр, 2002. - С. 9-24.
13.Михед П.В. Крізь призму бароко / Павло Михед. - К. : Ніка-Центр, 2002. - 328 с.
14.Михед П.В. Об истоках художественного мира Н.В. Гоголя (Н.В. Гоголь и В. Т. Нарежный) // Михед П. В. Крізь призму бароко / Павло Михед. - К. : Ніка-Центр, 2002. - С. 55-56.
15.Михед П. Изображение личности Г.С. Сковороды в романе В.Т. Нарежного «Российский Жилблаз» / П. Михед // Вопросы русской литературы. - Львов, 1979. - Вып. І. - С. 124-130.
16.Нарежный В.Т. Бурсак // Нарежный В.Т. Собрание сочинений в 2 томах / B. Т. Нарежный. - М. : Художественная литература, 1983. - Т. 2. - С. 7­283.
17.Нарежный В.Т. Собрание сочинений. В 2 т. / В. Т. Нарежный. - М. : Худ. лит., 1983. - Т.2 - 472 с.
18.Пересунько С. В. Традиції українського бароко у творчості М. Гоголя / C. В. Пересунько // Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Вісник КНУ ім. Тараса Шевченка. - Вип. 9. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2000. - С. 34-36.
19.Письма Леванды // Труды Киевской духовной Академии. - 1878. - №11. - С.301-408
20.Рязанцева Т. Одіссея духу. Характерні риси доби бароко / Тетяна Рязанцева // Зарубіжна література. - 1996. - №5. - С. 7.
21.Сервантес С. М. де. Хитроумный Идальго Дон-Кихот Ламанчский. / С.М. де Сервантес. - Минск, 1955. - 402 с.
22.Софронова Л.А. Принцип отражения в поэтике барокко / Л.А. Софронова // Барокко в славянских культурах. - М. : Наука, 1982. - С. 78-101.
23.Степанов Н.Л. Нарежный / Н.Л. Степанов // История русской литературы. В 10 т. / АН СССР. Ин-т лит. (Пушкин. Дом). - М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1941-1956. - Т.Ѵ. - Ч.1 - 1941. - С. 275-292.
24.Улан-Поселянин. Той, которую люблю // Украинскій журнал. - 1825. - Ч.7. - №14. - С. 115.
25.Ушкалов Л. Григорій Сковорода і антична культура/ Л.В. Ушкалов. - Х. : ТОВ “Знання”, 1997. - 180 с.
26. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: літературний портрет // Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури / Леонід Ушкалов. - К. : Факт, 2007. - С. 8 - 73 (Сер. «Висока полиця»)
27. Ушкалов Л. Світ українського барокко: Філологічні етюди / Леонід Ушкалов. - Х. : Око, 1994.- 112 с.
28. Шекспір В. Сонети // Шекспір В. Твори: В 6-и т. / Вільям Шекспір. - К. : Дніпро, 1986. - Т.6. - С.621 - 692.
29. Шекспір В. Як вам це сподобається // Шекспір В. Твори в 6-и т. / Вільям Шекспір - К. : Дніпро, 1986. - Т.4. - С.89 - 170.
30. Cyzevśkyj D. Literarische Lesefruchte. Skovoroda bei Nariznyj / D. Cyzevśkyj. // Zeitschrift fur slavische Philologie. - 1941. - Bd. XVH - S. 110-112
31. Tschyzewskyj D. Skovoroda - Gogol’ (Y.G. Shevelov zum Geburtstag) / D. Tschyzewskyj // Die Welt der Slaven. Vierteljahrsschrift fur Slavistik. - Wiesbaden, 1968. - Jg. XIII. - Hft. 1. - S. 318-325.