Станіслав Оріховський про мистецтво управління державою

Криза влади, яка тією чи іншою мірою супроводжує Україну впродовж усього періоду її незалежності, а також розгубленість і безпорадність, яку відчуває більшість українців під час спроб вибрати гідних, ефективних політиків, робить актуальними пошуки надійних критеріїв оцінки діяльності претендентів на чільні місця в державі. Оскільки звернення до зарубіжних теорій організації та оцінки влади є вочевидь недостатнім, важливо досліджувати український філософський досвід розв’язання цих питань. Зокрема, ви­робленню відповідних ціннісних установок і вимог, якими керуватимуться український народ та його еліта в політичному житті, своїй повсякденній та історичній діяльності сприятиме вивчення філософської творчості Станіслава Оріховського (1513-1566).

Роман Пятківський

Багата теоретична спадщина видатного українсько-польського публіциста, філософа та історика XVI століття залишається в нас, на жаль, малодослідженою й недостатньо затребуваною в суспільній практиці. Сучасні вітчизняні дослідники звертаються до філософських позицій С.Оріховського переважно в контексті загальних розвідок над істо­рією української філософської думки (С.Возняк, М.Голянич, В.Горський, В.Огородник, І.Огородник) або в працях, присвячених комплексній характеристиці філософії укра­їнського ренесансного гуманізму (М.Кашуба, В.Литвинов, Д.Наливайко, І.Паславський). Політико-правові та історіософські концепції мислителя спеціально вивчали П.Сас та Д.Вирський, а релігійно-філософський аспект його творчості - Р.Множинська. Найбільш системно філософію С.Оріховського досліджує В.Литвинов, який підготував українські переклади основних творів видатного гуманіста.

Читайте також: «Topographia civitatis Leopolitanae» Іоганна Алембека початку XVII ст. як джерело з історії Львова: коґнітивна рамка, наративні стратегії

Мета статті - розкрити філософські погляди С.Оріховського на політику як мистецтво, що ґрунтується на принципах ефективної діяльності правителя та державної еліти.

Як відомо, ключовими ознаками філософії Відродження були її гуманістична спря­мованість і секуляризація у сфері соціальної філософії, що сприяло відновленню втра­ченого з часів античності інтересу до питань держави і права. Визначне місце серед ми­слителів епохи, які розвивали суспільно-політичну теорію (Й.Альтузій, Ж.Боден, Г.Гроцій, Н.Макіавеллі, Т.Мор та інші), належить українському гуманісту з блискучою євро­пейською освітою С.Оріховському, якого на Заході називали “українським Демостеном” та “сучасним Ціцероном”. Такі високі порівняння були зумовлені не лише певною спорідненістю міркувань С.Оріховського з теорією держави Цицерона та його доброю обізнаністю з суспільно-політичними ідеями Платона, Арістотеля, Августина, Томи Аквінського та Еразма Ротердамського, але, насамперед, наслідком ушанування суча­сниками критичного духу, високої риторики й творчого підходу українського мислителя до розв’язання широкого спектра державно-правових та філософських питань. Неви­падково дослідники справедливо вважають С.Оріховського “однією з найвизначніших постатей у східнослов’янській культурі доби Відродження” [1, 7].

Свої основні рекомендації щодо керівництва державою С.Оріховський виклав у тво­рах “Напучення польському королю Сигізмунду ІІ Августу”, “Промова на похороні Сигізмунда Ягелона”, “Про турецьку загрозу. Слово перше (до шляхти)”, “Діалог, або Роз­мова навколо екзекуції Польської держави”, “Життя і смерть Яна Тарновського”. Указаної проблеми мислитель побічно торкався і в деяких інших своїх трактатах, діалогах, промовах і листах. У своїх творах С.Оріховський виразив тенденцію етизації політики, яка проявила себе у вітчизняній філософській думці ще з часів “княжої доби” (зокрема, “Повчанні” Володимира Мономаха).

С.Оріховський одним із перших в європейській філософській думці став заперечува­ти божественне походження влади і держави. Український гуманіст відноситься до числа прихильників договірної теорії походження держави. Мислитель, співзвучно з позицією Цицерона, підкреслював уроджену схильність людей до суспільного життя і вважав, що “держава є зібранням співгромадян, пов’язаних спільним правом і спільною вигодою” [2, с.272]. Тому держава покликана дбати про спільне благо й збереження загального достатку. Цю місію, переконаний С.Оріховський, повинна забезпечити незалежна від церкви світська влада, яку передусім репрезентують король і сенат (сейм).

Ідеал держави С.Оріховський убачав у становій монархії (політії) - формі державно­го устрою, що органічно поєднує елементи монархії, аристократії та демократії й най­повніше забезпечує справедливість у суспільстві. На думку мислителя, змішана (монархічно-республіканська) форма правління найкраще підходить поліетнічній Речі Поспо­литій, в якій монархія не спадкова і король керує державою від імені громадян, котрі його обирають. Посилаючись на традицію, мислитель нагадує: “І наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що короля обирають задля держави, а не держава існує задля короля. Отож гадаємо, що держава набагато шляхетніша і достойніша за короля” [3, с.41-42]. Як “слуга держави” і “слуга повсюдної вольності”, правитель зобов’язаний пам’ятати, що його обирають не для власного зиску й приємного життя, а заради піклування про людей, і бути для підлеглих “братом, а не паном”.

Читайте також: Еволюція світогляду Станіслава Оріховського

На відміну від Н.Макіавеллі, С.Оріховський уважає, що правителю в державі не все дозволено, він не повинен надмірно запалюватись жадобою слави й честолюбством влади, а має дбати про свій авторитет і повагу в людей - “єдину запоруку” короля, без якої його влада завжди неміцна й нетривала. Прихильність підлеглих здобувається не зверхнім багатством, грубою силою, нещирістю, а шляхом мудрості, справедливості, могутності та стійкості. Отже, як підкреслює мислитель, “... тому, хто хоче правити, душу треба мати передусім велику і благородну” [3, с.60].

Прикладом довершеного правителя С.Оріховський уважав короля Сигізмунда Ягелона - батька молодого Сигізмунда ІІ, до якого автор звертався у своєму “Напученні”. Цей король, відповідно до характеристики філософа, відрізнявся побожністю, добротою, щедрістю, терплячістю й поміркованістю, вмінням передбачати, “що держава потребує, а що відкидає”. Тому він розважливо й справедливо керував державою, гуртував громадян, дотримуючись прав, звичаїв і законів, надійно захищав кордони своєї країни. Проявляючи довершені чесноти мудрості, справедливості, відваги й лагідності, Сигізмунд Ягелон не лише відродив державу, а “. усією душею дбав про неї, - і не виділяв жодної її частини, але обіймав усю однакову” [4, с.129]. Озброєний високими якостями правитель неодмінно стає для держави “добрим батьком”, який готовий працею сповнювати свій обов’язок служіння, залишаючись при цьому “рівним з усіма і нікому - підлеглим” [4, с.160].

Загалом С.Оріховський указує на дві обов’язкові умови, які забезпечують правителю повагу та добровільний послух народу. Любов громадян чільник держави отримує, коли під час правління ні про що інше так не дбає, як про їхній добробут, а довіру здобуває, коли ті цілковито переконані, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за кожного з них. “Бо чого це ти маєш розкошувати за мій рахунок, якщо я вважатиму тебе нерозумним, несправедливим, слабким і нечесним королем? - риторично запитує мислитель. - Не дуже певне тоді у нас становище самої держави буде” [3, с.50].

С.Оріховський став одним із перших ідеологів просвіченої монархії в Європі. На йо­го думку, влади заслуговує тільки людина, котра, окрім природного прагнення до правди й справедливості, ще й тягнеться до науки, “яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою” [3, с.35]. Навіть здібна від природи людина, знехтувавши наукою, нічого не зробить корисного й гідного похвали в жодному з мистецтв і, тим паче, у “мистецтві всіх мистецтв” - управлінні державою, адже “душа, жодною доброю наукою не піднесена, хитається і спотикається при виконанні будь-якого державного обов’язку чи служби” [4, с.127]. Зберегти для громадян вітчизну, права й свободу здатен лише мудрий правитель. Тому добробут і щастя громадян залежать значною мірою від якості керівника держави. “Отож ти правитель, а я - підлеглий, а тому й мудріший за мене, - звертається до короля С.Оріховський. - Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого прогріху” [3, с.34].

Щоб стати “майстром” у мистецтві керування державою, правитель повинен постійно вчитись і засвідчувати свою мудрість ділом. Марні обіцянки й мудрування роблять населення невірним і ледачим до суспільних справ. Тому філософ радить королю завжди дотримуватись свого слова, оскільки воно для держави має не меншу вагу, ніж багатство.

С.Оріховський застерігав правителя від спокуси перебрати всю владу собі, стати по­над державу і закон, оскільки для нього справедливим є “перебувати у межах свого обо­в’язку”, робити тільки те, що зобов’язався у своїй присязі. Український гуманіст пере­конаний: “добре і належним чином правити державою - праця не для одної людини” [3, с.43]. Для керування державою володарю потрібні чесні, мужні, ощадливі й вірні помічники-однодумці, які, розділивши тягар управління державою, підтримають його спіль­ною працею й порадами. Тому, керуючись розумом, “який сам по собі справедливий”, потрібно надавати державні посади за реальні заслуги перед республікою найкращим, найвидатнішим, найавторитетнішим і найбільш освіченим з-поміж громадян, уникати підлабузників та обманщиків, донощиків та пліткарів, злочинців та самовпевнених, зажерливих та гультіпак - усіх нікчемних, які “не вшанування, а кари гідні” [3, с.54]. У державі всі мають пам’ятати: кожен, хто обіймає “гонорову посаду”, є “лише скарбником тих речей, а не власником і господарем” [4, с.145]. Інакше, застерігає С.Оріховський, через невідповідний і несправедливий розподіл почестей, посад і спільних благ, - що є найпершою прикметою правління тирана, - виникають у державі невиліковні хвороби: незгоди, чвари, громадянські війни, які нищать закони і людей. Надання гідних посад гідним людям мислитель уважав змістом “розподільної справедливості” в державі, яка, поруч зі справедливістю правовою, є важливою умовою стабільного життя республіки [5, с. 514-515].

Відстоюючи принцип шляхетського парламентаризму, С.Оріховський наполягав: сейм повинні формувати найдостойніші й найбільш освічені. Спрямована на загальне бла­го взаємодоповнююча співпраця “двох сторожів” державного організму - авторитетного сенату, який “піклується і застерігає”, та мудрого короля, який “править і пильнує”, - запорука безпеки держави, її незалежності.

Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)

На думку С.Оріховського, сейм повинен займатись насамперед питаннями держав­них прибутків, війни та миру, захисту держави, торгівлі, дбати про силу й справедливість законів та прав громадян. Однак парламент не зможе добре виконати жодної з функцій, якщо в ньому панують незгода та чвари, оскільки “не слід сподіватися, що буде прийняте правильне рішення там, де немає поваги і де її заступає гнів і ненависть” [4, с.161]. Коли подібне відбувається між вищими урядовцями, марно очікувати, що вони думатимуть про щось інше, окрім того як знайти спосіб нашкодити один одному. Партії ж виснажуватимуть противників образами, приниженнями, плітками, тримаючи для цієї потреби тисячі судочинців та “адвокатів-крутіїв” [3, с.45]. Вважаючи, що чвари в сенаті найшвидше руйнують державу, мислитель дуже шкодував, що подібний стан справ здебільшого не особливо хвилює звичайних людей.

Найчастіше сенат стає нікчемним, несправедливим, непутящим, хапким і злочинним при тирані, який або взагалі його усуває, або перетворює в “згубне збіговисько най- мізерніших людців”, “найтемніших, найнікчемніших рабів і мовою, і душею”, які без мук сумління займаються розпустою, нівечать закон і пустошать державу, дбаючи про особисте, власне, а не про спільне.

Щоб обрані сенатори чесно докладали рук до важливих державних справ, мислили вільно, боронили право й були готові до самопожертви заради вітчизни, на думку С.Орі- ховського, необхідно, щоб вони не лише мали такі здавна шановані якості, як доброта, мудрість, вимова і багатство, але й були рівними з усіма та “всі без винятку безоплатно працювали на благо всього суспільства і кожен уважав, що так сприяє своєму власному добробуту” [6, с.89]. Сенатори не позбудуться чвар і заздрощів, доки залишатимуться “суддями власних справ”, матимуть можливість впливати на суди й відстоювати в парламенті справи своїх знайомих. Щоб викорінити цю практику, мислитель рекомендує запровадити в державі суд з виборних суддів і туди передати всі суперечки із приводу приватних справ, заборонивши оскаржувати його рішення. Позбавлені, таким чином, права вирішувати в суді справи про “моє” і “твоє”, які є джерелом всякої незгоди в суспільстві, сенатори старанніше почнуть піклуватись про республіку й поступово пе­ретворяться на справедливих і відповідальних “отців своєї держави” [3, с.45-46]. С.Орі- ховський невтомно закликав сенаторів і шляхту перед тиском великих небезпек, в ім’я держави, громадян та своїх сімей приборкати в душах взаємну ненависть, відкинути особисті суперечки й зробити державу “поприщем і причиною своєї слави” [4, с.162].

Убачаючи в позбавленій справедливості державі втілення “справжньої злочинності”, С.Оріховський закликав короля покінчити із “жахливим і упослідженим рабством” - сваволею й хабарництвом суддів та місцевих чиновників, які стають “королями” провін­цій і, приносячи державі самі збитки, відбирають у звичайних громадян свободу [3, с.55]. Більшість людей, за умов правової сваволі, бояться навіть поскаржитись, “а якщо по­скаржаться коли, то приниженими в різний спосіб повертаються додому” [3, с.46]. Усе це незмінно веде до розчарування населення у владі й державі загалом.

Найбільш дієвим способом оздоровлення душі держави С.Оріховський уважав забез­печення справедливості через верховенство закону. У вільній державі абсолютним пра­вителем виступає тільки закон. Короля обирають, щоб він виступав “вустами, очима й вухами закону”, його інтерпретатором та захисником. Завдання правителя - “нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить” і, дотримуючись принципу всезагальної рівності, при потребі “лікувати” законами громадян та захворілі частини держави [3, с.42, 54].

Читайте також: Роман Тимківський. Про чесноти греків і римлян

С.Оріховський уважав найвищим благом для всіх людей та станів держави жити в пра­вовій державі, “у згоді з законом і природою” [3, с.53]. Для цього потрібно, щоб кожен закон у державі був “справедливим, почесним і корисним”, а всі разом вони служили тільки спільному гаразду й свободі, а не інтересам одиниць. Це шлях до миру, злагоди й спокою в державі, бо, як зазначав мислитель, “. правдиву свободу породжує такий державний лад, коли всі коряться праву, а воно, у свою чергу, непідвласне нікому” [6, с.75].

Щоб зупинити процвітання незаконності в державі, необхідно також, щоб правитель власним прикладом у своїй діяльності стверджував “репутацію справедливості” і виводив усі справи “з темряви на світло”. “Ніколи не живи довго на одному місці, - радить С.Оріховський королю, - всюди бувай, всюди давай про себе знати, дбай про всі частини своєї держави: оглядай провінції, вислуховуй скарги, карай винних, звільняй при­гноблених” [3, с.56]. Справедливі нагородження за чесноти й покарання за провини змі­цнять у людей ставлення до добрих справ. Такого керівника вони сприйматимуть як “єди­ного захисника і патрона усіх”.

Український філософ високо цінував суспільний ідеал свободи. Задовго до євро­пейських просвітників (Дж.Локка, Ш.Л.Монтеск’є, Вольтера та інших), С.Оріховський ви­знавав обмеження свободи людини тільки нормами природного права. Серед принципів природного права гуманіст називає передусім такі: право власності, рівних можливостей, дотримання договорів; право на життя, мир, злагоду в суспільстві; на справедливість, на шлюб [7, с.255]. Влада зобов’язана забезпечити людям також свободу слова та переконань, право подавати скарги й виявляти незгоду. “Якщо король не запроваджує цього в державі або не визнає, тоді він не король, а дикий тиран”, - категорично заявляє гуманіст [4, с.158]. С.Оріховський високо оцінював польського короля Сигізмунда Ягелона, який “ніколи не сприяв ґанджу, ніколи не гудив чесноти, ніколи властиво не ставав на бік однієї партії”, “ставився до всіх однаково, бо вважав, що у вільній державі всяка думка має бути вільна, навіть неприхильна”, “чужі міркування про себе терпляче вислуховував, а потім спокійно заперечував або ж погоджувався і негайно брав до уваги” [4, с.156]. Філософ уважав, що, оскільки обраний правитель належить насамперед загалу, він повинен бути “відкритим”, ставити публічні інтереси вище за приватні й не відділяти себе від громадян надмірною охороною, як це роблять тирани та зловмисники супроти спільного блага людей, пам’ятаючи, що ніщо не захистить його краще, ніж любов і прихильність громадян.

Похвалу й славу правителю, на думку С.Оріховського, неодмінно принесе поширен­ня в державі освіти та науки через турботу про навчальні заклади та гідних наставників для молоді. “І не гадай, Августе, - звертається до молодого короля С.Оріховський, - що до слави мудрості є інший шлях, крім того, про який я вже говорив і знову кажу: щоб ти сам вищий від усіх був і мудро правив; далі, щоб з мудрими жив; і, нарешті, щоб робив своїх підданих мудрими” [3, с.53]. Мислитель вірив, що добра освіта з пошануванням філософії зробить громадян “мудрими і державі потрібними”, допоможе побудувати врівноважений державний лад, при якому кожен представник суспільства виконуватиме свій обов’язок, визначений для його стану, старатиметься своїм заняттям якнайбільше прислужитися вітчизні. Як справедливо відмічає В.Литвинов, “міркування Оріховського про те, що діяльність людини повинна служити державі і суспільству, дещо відмінні від ідей, яких дотримувались учені Західної Європи, де інтереси спільного блага в меншій мірі обмежували особисту свободу громадян. Якщо держава, писав мислитель, обтяжена рядом обов’язків стосовно громадянина, то він має їх ще більше стосовно держави” [7, 260]. На нашу думку, така позиція С.Оріховського яскраво свідчить про його належність до консервативного табору українських філософів, котрі вбачали в принципі служіння державі (головній цінності консерватизму) ключове гасло суспільної активності індивіда.

С.Оріховський рекомендував правителю зважати на релігію, розуміти слово Боже як закон, у міру своїх сил дбати про церкву, оскільки, як і пізніші українські консерватори (зокрема, В.Липинський, С.Томашівський), поділяв думку, що “релігія є фундаментом держави і що ця остання змінюється зі зміною релігії” [4, с.150]. Баланс державної влади і церкви є фундаментом справедливих відносин у суспільстві. Мислитель застерігав короля від бажання керувати церквою чи щось змінювати в релігії, закликав його бути “королем не в церкві, а в державі” [3, с.60]. Відводячи релігії та церкві важливу роль у суспільному житті, С.Оріховський, тим не менше, поділяв просвітницьку позицію, згідно з якою люди діють, покладаючись на розум та власний розсуд, а не на Провидіння. “І якщо щось діється недобре або не до ладу, знай, що винна в тому не воля Божа і не випадок, але брак справжнього розуму”, - заявляє український гуманіст [4, с. 140-141].

Ознакою мудрого правителя С.Оріховський уважав здатність захистити свою державу зовні. Він зобов’язаний дбати про захист кордонів і надійну систему оборони, добре опікуватись військом і знайомити населення з військовою справою. Однак мислитель наго­лошує: король має найбільший авторитет серед чужинців, коли користується довірою й під­тримкою вдома. Визнання сусідами й ворогами сильних сторін правителя захищає державу не менше, ніж “зброя і військові машини”. “Він (ворог. - Р.П.) сподівається на перемогу і розпочинає битву, коли знає про нікчемність чи слабкість супротивника. Хто чатує, завжди сподівається перемогти сплячого”, - застерігає С.Оріховский [3, с.61].

Принциповою умовою збереження держави є консолідація суспільства, оскільки вну­трішні чвари зазвичай приносять більше лиха, ніж ворожа зброя. “Даремна зброя поза домом, якщо немає згоди в домі”, - згадує мислитель латинський вислів [2, с.348]. Але найпевніше змушує громадян захищати свою державу любов до свободи та своєї держави, що горить в їхніх серцях. Важливими засобами, що здатні пробудити патріотичні почуття та гордість народу за своє минуле, український філософ уважав історію та мову. Не випадково своєю творчістю С.Оріховський “значною мірою сприяв формуванню нової історіографії з виразним національним змістом” [7, с.189].

Одночасно С.Оріховський розуміє, що без підмоги й прихильності сусідів державі важко бути міцною. Саме тому мудрий правитель - неодмінно творець і речник миру не тільки у своїй державі, але й за її межами. Для цього він повинен шукати миру всіма спо­собами, дбаючи насамперед про благо свого народу та залишаючись строгим до ворога, не дозволяючи йому жодної зверхності над собою та своєю державою.

Створюючи образ належного, успішного правителя, С.Оріховський не забув сформу­лювати критерій, за допомогою якого можна оцінити будь-якого керівника держави. Подібно до того, як “про майстерність митців засвідчують їхні творіння”, про якість правителя, як “найвищого майстра у республіці”, свідчить стан його держави. “Дивись на королівство, якщо хочеш пізнати короля; дивись на дім, якщо хочеш пізнати господаря”, - цитує грецького історика Плутарха український філософ. - Якщо побачиш у королівстві сваволю, нерівність, несправедливість, то про добрі справи той король не дбає” [5, с.520].

Таким чином, С.Оріховський, як гуманіст консервативного спрямування, послідовно обстоював принцип розбудови публічно-правової держави, шукаючи витоки такого порядку насамперед у минулому, а також ураховуючи сучасні йому тенденції рене­сансного гуманізму. Досить цілісна теорія керівництва державою мислителя побудована на ключових консервативних цінностях (Держава, Закон, Релігія, Монарх, Аристократія, Традиція, Патріотизм) та етичних засадах епохи Відродження, відповідно до яких політика за будь-яких обставин має бути моральною й зорієнтованою на людину. У його творах постає образ омріяного українським народом державного діяча широкого фі­лософського світогляду, твердих переконань, стійких уявлень про громадянські обов’язки та високу відповідальність перед державою й власним народом. Привабливою стороною філософських поглядів С.Оріховського є далекосяжні висновки й конкретні пропозиції автора щодо організації управління та суспільного життя в Україні, які на багато століть випередили свій час і сьогодні виглядають особливо актуальними.

1. Литвинов В. Станіслав Оріховський - український Демостен першої половини XVI ст. / В. Литвинов // Твори / Оріховський С. ; упоряд., перекл., вступ. ст. В. Литвинова. - К. : Дніпро, 2004. - С. 5-30.
2. Оріховський С. Діалог, або розмова навколо екзекуції Польської держави / С. Оріховський // Твори / С. Оріховський ; упоряд., перекл., вступ. ст. В. Литвинова. - К. : Дніпро, 2004. - С. 267-370.
3. Оріховський С. Напучення польському королю Сигізмунду ІІ Августу / С. Оріховський // Твори / С. Орі­ховський ; упоряд., перекл., вступ. ст. В. Литвинова. - К. : Дніпро, 2004. - С. 31-70.
4. Оріховський С. Промова на похороні польського короля Сигізмунда Ягелона / С. Оріховський // Твори / С. Оріховський ; упоряд., перекл., вступ. ст. В. Литвинова. - К. : Дніпро, 2004. - С. 118-163.
5. Оріховський С. Життя і смерть Яна Тарновського / С. Оріховський // Твори / С. Оріховський ; упоряд., перекл., вступ. ст. В. Литвинова. - К. : Дніпро, 2004. - С. 488-528.
6. Оріховський С. Про турецьку загрозу: Слово перше (до шляхти) / С. Оріховський // Твори / С. Оріховсь­кий ; упоряд., перекл., вступ. ст. В. Литвинова. - К. : Дніпро, 2004. - С. 71-94.
7. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. / В. Литвинов. - К. : Вид-во Соломії Величко “Основи”, 2000. - 472 с.