Функції та повноваження міських рад у містах України за Магдебурзьким правом

Після війта та лави міська рада стала третім за важливістю органом міського самоврядування. У західноукраїнських містах та Кам’янці-Подільському вона була найвищим органом міського самоврядування. У Маґдебурзі міська рада виникла після створення посади війта та колегії лавників. Спочатку вона діяла як дорадчий орган при війтові. До її повноважень належало управління містом і міським господарством. За маґдебурзьким правом, радниками могли бути “люди мудрі, добрі, що досягли визначеного віку, принаймні 25, у місті осілі, не дуже багаті та не дуже бідні, але середнього достатку. Особливо мають бути законнонароджені, мешкаючи у власних будинках та законослухняні (доброї слави), вірити в Бога, справедливість і правду поважати, хамства і злості не терпіти, таємниць міських не видавати, у словах і вчинках сталі, на ласощі не заздрісні, подарунків не приймати, не пияки та двоєженці, не зраджений у шлюбі та не зрадивши своєї дружини, бо згода будує, а незгода руйнує.

Микола Кобилецький, Львівський національний університет імені Івана Франка, e-mail: mkobyletskyj(at)gmail.com

Не міг бути радником чоловік не сповна розуму, снобрід. Також не міг бути чоловік іншого права та досягнувши 90 років” [1, s. 25]. Міську раду у Львові називали сенатом (senatum, officium consulare). Зі створенням міської ради міські мешканці (communitatis civim) мали власний автономний орган самоврядування. Утворення міської ради також вплинуло на виникнення ще однієї відмінності між містами та селами. До того часу кордони між 2 типами поселень не були чіткими. І село, і місто становили окремий судовий округ, в обох діяли війт, солтис, лавники, ремісники, а володіння землею було пов’язане зі сплатою податків. Лише зі створенням міської ради виник орган, що не мав аналога у селах [2, s. 142]. Виникнення цього органу в українських містах робило їх схожими до інших європейських міст. На початках міські ради існували паралельно зі спадковим війтівством. Іншим фактором незалежності й самостійності міських рад стали привілеї власників міст на вільне обрання радників.

Читайте також: З історії формування історико-правових термінів „Магдебурзьке” та „німецьке” права у вітчизняній науці

Спочатку міськими радами керували спадкові війти, але поступово у конфліктах, що виникли між радами та війтами, управління містом перейшло до ради, а один із радників отримував титул бургомістра (burgemeister, magister conscilum, proconsul) [3, s. 96-97]. В Україні також застосовували назви бурмистр та райці. Усі міста України, що одержали маґдебурзьке право, можна розділити на 3 групи. У першій кілька радників почергово виконували функції бургомістра (Львів, Кам’янець-Подільський, Жовква та ін.). У другій бургомістрами були всі радники (Дрогобич, Самбір), а в третій на цю посаду вибирали окремих осіб (Київ).

Кількості радників законодавство чітко не визначало. Це залежало від кількості населення та привілеїв польських королів і Великих литовських князів, які спочатку визначали кількість радників у місті. Вперше львівських радників згадано 1359 р. Їх до 1520 р. було 6 [4, s. 10].

Львівські радники 1359 р. - Пешко з Гнезна, Миколай Чамбор, Шимон, Ми- колай Русин і Миколай Кселінг. Згадуються радники у документах 1353 р., а посади радників, на думку О. Чоловського, існували ще в період Галицько- Волинської держави [4, s. 10]. До радників, згідно з магдебурзьким правом, висували великі вимоги. До їх обов’язків належало “принаймні раз на тиждень або завжди в разі потреби збиратися на ратуші, щоб радитися про добро громади й запобігти шкодам, залагоджувати й розсуджувати всякі суперечки... перекупників, що порушують розпорядження радників та їх ухвали, карати, оскільки через те велика дорожнеча буває...” [1, s. 29-31]. На українських землях у складі Великого литовського князівства у привілеях до радників застосовували терміни “райца”, “радський”, “радца”. Рада, лава, війт разом із допоміжними службами творили орган міського самоврядування - магістрат. Кількість радників не була чітко визначена і в різних містах становила від 4 до 12 осіб. Найбільшу кількість радників мали великі міста, а найменшу (3-4 особи) - приватновласницькі.

Міська рада репрезентувала місто у відносинах з іншими органами державної влади: королем, Великим литовським князем, послами чужоземних держав, вищими державними службовцями. Була охоронцем міських привілеїв, видавала від імені міста листи. У Львові з 1538 р. радники здобули титул “видатний і славетний пан” (spectabilis et famatus Dominus), а з 1559 р., коли Львів отримав право брати участь у сеймі та виборах короля, - “відомий і видатний” (nobilies et spectabiles) [4, s. 153]. Між собою радники називалися братами (mitbruder, fratres). Міські ради виконували ще низку повноважень, визначених маґдебурзьким правом на конкретних умовах того чи того міста.

Новообрані радники Львова отримали назву “керуючі радники” (consules residents), а всі інші, що виконували свої повноваження, - “старі радники” (consules antigni). Від початку XVI ст., після погодження з львівським королівським старостою Станіславом із Ходча, кількість радників зросла до 12. Після смерті Станіслава його брат Оттон, теж королівський староста, дозволив вибрати пожиттєво радників серед лавників. Ці рішення затвердив король Сиґізмунд Старий у 1541 р. За ними радники самостійно добирали своїх членів, з них 6 виконували повноваження, а інші були у резерві [5, с. 17]. Староста отримав право вибирати королівського бургомістра з 6 керуючих радників [3, s. 17]. Таке рішення, з одного боку, обмежило права мешканців міста на вибори органів міського самоврядування, з іншого - гарантувало Львову чи не найвищих рівнів місцевого самоврядування у тогочасній Польщі, а згодом - Речі Посполитій. Подібний привілей радники Кракова одержали лише 1677 р. [3, с. 89]. Очолював міську раду бургомістр. Ним був, зазвичай, 1 із радників, що почергово виконували цю функцію. Бургомістр репрезентував міську раду у відносинах з іншими містами й органами державної влади, але не міг самостійно вирішувати важливих справ [3, s. 89]. Бургомістр міг самостійно видавати розпорядження стосовно забезпечення правопорядку, вирішувати дрібні правові спори та спори між членами суду, виконував функції третейського судді [2, s. 143]. Головою Львівської міської ради, відповідно до норм міського права, був саме бургомістр (burgermeister, proconsul, magister civium). Упродовж року обирали 3 бургомістрів із керуючих радників, котрі почергово виконували свої обов’язки. Першого призначав королівський староста, тому його названо королівським (proconsul negius), другого (громадського) обирали мешканці міста (proconsul communitalis), третього радники - радецького бургомістра (proconsul dominorum consulum). [4, s. 16]. Королівський бургомістр розпочинав і закінчував рік, а 2 інші виконували свої обов’язки кожен упродовж кварталу [3, s. 97]. У роз’ясненні львівського магістрату для Кам’янця- Подільського було зазначено: “Першість і переваги у Львові має проконсул (бургомістр), наділений урядовою владою: управління містом належить йому і всьому магістрату, а не війту, який тому називається не ректором міста, а тільки суддею” [6, с. 200].

Читайте також: Теорія суспільного договору як сучасне уявлення про державу в XVII-XVIII ст.

Окрім того, у Львові з-поміж бургомістрів згадується сеньйор (senor). Сеньйор був зазвичай найстаршою та найавторитетнішою особою і репрезентував місто перед королем чи іншими органами державної влади.

Міська рада м. Сянока, за привілеєм короля Казимира ІІІ Великого, 1366 р. складалася з 6 членів: 4 з них призначав староста, одного обирали інші радники, а другого - війт та лавники [7, s. 44]. Радники почергово виконували повноваження бургомістра. Радники, яких обирали неодноразово, отримували статус пожиттєвих радників. Бургомістр Сянока в управлінні містом володів широкими повноваженнями, оскільки мав ключі від брам, ратуші й міської каси. Бургомістр надавав міське право, контролював збір податків і використання коштів міського бюджету. Разом із радниками здійснював попередній розгляд справ, які пізніше передавали війтівсько-лавничому суду [7, s. 85].

У Кам’янці-Подільському, що керувався львівським правом, міська рада складалась у різні роки з 11 або 9 і менше радників. Міська рада Кам’янця- Подільського, як і Львова, доповнювала себе самостійно, хоча М. Владимирський- Буданов зазначав, що у протоколах новообраних радників не існувало привілеїв, які б встановлювали порядок їх обрання [6, с. 184]. У Кам’янці-Подільському рада, на відміну від Львова, не розділялася на 2 частини, а працювала в повному складі. Радниками у цьому місті могли бути також лише лавники. Половина радників мала складатись із католиків, інша - з православних, але на практиці цього не завжди дотримувалися: 1703 р. серед них були лише 3 українці [6, с. 187]. У Києві в період правління Великого Литовського князівства та Речі Посполитої склад і повноваження міської ради значно відрізнялися від західноукраїнських міст. Тут 1544 р. на основі грамоти короля Сиґізмунда ІІ Августа підтверджено право обирати “судей присяжних, или на урядах потребних людей, числом от 3 до 12 человек, смотря по надобности и обьїкновенно... издревле” Відповідно у Києві утворювалося 2 колегії по 5 осіб у кожній: першою керував війт, її членів називали райцями (радцями, ратманами, ратегерами), другою - бургомістр. Оскільки цей орган не міг повноцінно займатися адміністративними справами, утворено “нову раду”, про яку вперше згадано у 70-х роках XVI ст. До складу “нової ради” входили бургомістр, 2-3 радники і 2-3 лавники, а також “урядники рочні”, які впродовж року безпосередньо керували містом. Інших членів ради - 5 бургомістрів, 3 радників і 2 лавників - називали “урядниками тогорічними”, більшість із них була на своїх посадах пожиттєво [8, с. 25-26]. Вони могли брати участь у засіданнях ради, засвідчуючи підписами документи на прохання міщан. У Києві їм присвоювали пожиттєвий титул “бургомістри старої ради” з правом додаткового голосу на прикладі інших міст Великого князівства Литовського. Вони часто ставали лендвійтами (віце-війтами) у випадку відсутності війта [8, s. 26]. Під час розв’язання найважливіших питань міського життя збиралися і “урядуючі”, і “тогорічні” радники.

Радників обирали з київських купців, а лавників - з цехових майстрів маґ- дебурзької юрисдикції. Також, на відміну від західноукраїнських міст, де в управлінні переважали католики, київський магістрат майже повністю складався з православних, хоча для вірмен, поляків, греків і татар обмежень не було. Це ж стосувалося щорічних виборів міських радників.

У містах із неповним маґдебурзьким правом і приватновласницьких повноваження радників та їх вибори були значно обмежені королівськими старостами, війтами і власниками міст. У Ковелі, згідно з привілеєм короля Сиґізмунда ІІІ 1611 р., міщани обирали 8 авторитетних осіб щороку в понеділок після Нового року, з них 4 староста призначав радниками, а 1 - бургомістром. Бургомістр виконував повноваження впродовж місяця, після чого почергово їх щомісячно виконували інші радники, поки не оберуть нову раду [6, s. 245-246].

За привілеєм Сиґізмунда ІІ 1566 р., у Самборі запропоновано обрати 10 радників (consules), з яких 5 мали виконувати свої функції, а інші перебували у резерві. Трьох уряду. ючих радників обирали інші радники, а 2 призначав староста або його заступник Із 1630 р. 3 радників стали обирати вже міщани [8, s. 210]. Кожен з урядуючих радників почергово виконував повноваження бургомістра. Лише з 1699 р. у складі міської ради було 4 українці. У Ковелі, за привілеєм 1611 р., міщани обирали 8 авторитетних осіб, з яких староста або його заступник призначав 4 радників з бургомістром. Після цього радники щомісячно виконували функції бургомістрів. При наданні маґдебурзького права в Горохові 1600 р. князь Г. Каперський стверджував, що радників обирають міщани.

Читайте також: Система українського звичаєвого права: історико-правовий аспект

Повноваження міської ради визначало маґдебурзьке право: “Бургомістр і радники мають засідати у ратуші щонайменше раз на тиждень або за потребою, щоб обговорити справи общини, збільшувати майно міста, усувати непорозуміння та запобігати шкоді; вони мають зважати, щоб не виникло подорожчання продуктів та напоїв. Рада також має наглядати за покараннями, м’ясними магазинами та корчмами. Рада має не допускати в місті різних суперечок, захищати вдів та сиріт, заборонити такі шкідливі та азартні ігри, як гра в карти і кості” [1, s. 29-30]. Процес вибору складу міської ради був урочистим, із дотриманням відповідної процедури. У містах повного маґдебурзького права його можна спостерігати на прикладі Львова. День виборів органів міського самоврядування тут вважали найурочистішим. Особливо це стосувалося XV ст., якому характерний найвищий рівень міської демократії у Львові. Вибори всіх органів місцевого самоврядування відбувалися 22 лютого щороку в день катедри святого Петра, хоча після надання радникам права обирати лавників, війта та добирати власних кандидатів, це перетворилося на звичайну процедуру [4, с. 117]. За день до початку виборів радник і синдик або писар ішли до Низ.ького Замку, в якому мешкав староста, і запрошували його взяти участь у виборах

У Києві щорічно обирали органи місцевого самоврядування. Вибори відбувалися у середині або наприкінці березня за 3 тижні до Великодня. Ці терміни виборів органів міського самоврядування були властиві й для інших міст Великого Литовського князівства, зокрема Берестя (Бреста) [8, s. 27]. Проведення виборів у важливі періоди церковного року, наприклад, під час Великого посту або у переддень великого церковного свята, започатковано ще у Саксонії, де розташований Маґдебург. Перед виборами у німецьких містах відбувалось урочисте богослужіння в церкві, що мало підтвердити зв’язок між радниками і небесними силами. У Києві вибори організовували після закінчення сесії земського суду, що тривав з 6 по 20 січня у приміщенні ратуші, різдвяних та інших зимових свят, а також Миколаївського ярмарку в Києві (другий тиждень Великого посту). На вибори нових представників до органів міського самоврядування Києва мали прийти члени “старої ради”, які через 2 роки після закінчення повноважень могли знову бути обрані. Одразу після виборів члени “старої ради” звітували перед новообраними радниками про діяльність, складали фінансовий звіт та ін. [8, s. 27]. Заслухавши звіт “старої ради”, новобрані члени магістрату складали присягу в найбільшій магістратській церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Пирогово. На думку авторів середньовічного збірника XV ст. “Книга законів”, присягати означало брати у свідки Бога. Розрізняли 2 види присяги: підтверджувальну, що засвідчувала факти, і присягу-звернення, яка допускала щось у майбутньому [10, s. 100101]. Для присяги використовували хрест або Біблію. Вона мала важливе суспільне і психологічне значення, що підвищувало статус новообраного представника органів міського самоврядування [10, s. 102]. А також юридичне - після її прийняття новообрані члени магістрату набували легітимного статусу. Здебільшого в українських містах, попри передбачену маґдебурзьким правом виборність посадових осіб органів міського самоврядування, владу фактично зосереджували кілька впливових міщанських родин, що призводило до її олігархізації. Зокрема такі випадки траплялися в Києві, Львові, Дрогобичі тощо. У Львові впродовж тривалого періоду посади бургомістрів, радників і лавників обіймали почергово представники родин Глагових, Тушкових, Зомарштайнів, Шольців, Ліндерових та ін. У скарзі на ім’я Стефана Баторія 1576 р. мешканці міста писали: “Всі радники думають тільки про свою користь, мають визначене коло своїх відданих людей, яким у всьому допомагають, а іншими нехтують. Занадто суворо накладають покарання, не беруть до уваги інтересів міщан...” [4, s. 11-12].

У містах з неповним маґдебурзьким правом і в приватновласницьких містах вибори відбувалися також у визначені дні, але під контролем старост і власників або їхніх представників.

Читайте також: Правове регулювання цивільних правовідносин у селах волоського права Галичини (XIV-XVIII ст.)

До повноважень міських рад належало широке коло питань. Основне місце з них посідали адміністративні функції, оскільки міські ради були виконавчим органом міського самоврядування. Вони управляли торгівлею, обороною, промисловістю, організацією правопорядку, збором податків. До інших повноважень входили законотворчі, представницькі, опіка над неповнолітніми та сиротами і в галузі правосуддя. Нормотворча функція ради полягала у винесенні ухвал, обов’язкових для всіх мешканців міста. Бургомістр спільно з радниками приймав “senatus consultum ”, а за участі лавників та колегії “40 мужів” - laudum [4, s. 17]. Найважливішим нормативним актом, який ухвалила міська рада Львова спільно з лавниками, колегією “40 мужів”, мешканцями міста (“усі стани і народ”), були вількери (Willkuhre, arbitria), які зберігали правову чинність упродовж року і дня, набуваючи сили закону. До 1577 р. вількери приймалися без участі колегії “сорока мужів”. Найстаріший львівський вількер належав до 1360 р. і був затверджений королем Казимиром ІІІ Великим. Він стосувався поділу спадкового майна, відшкодування у випадку втрати майна під час пожежі, покарання за легковажне використання зброї та ін. Відомі також вількери 1383 і 1387 р. стосовно будівництва міських судів, заборони грати в кості, продажу вина лише у шинку під ратушею.

Вількери, згідно з нормами маґдебурзького права, видавали у справах, не врегульованих правом, але в Польщі та на українських землях цього не дотримувалися. Такі положення містились у глосах до ландрехту (“Landrecht”) Саксонського зерцала. Ухвалені вількери затверджували польські королі, як власники міста. Згодом не було чіткого розмежування між laudum і senatus consultum, оскільки вони мали короткотермінове значення. Вількери українських міст вписували в окремі міські книги [10, с. 17].

Магістрат мав чітко дотримуватися в управлінні містом міських ухвал (віль- керів), загальнообов’язкових і в судочинстві.

Міські ради - вищі органи міського самоврядування у складі бургомістрів і радників - переважно діяли у західноукраїнських містах, що територіально входили здебільшого до Белзького, Руського та Подільського воєводства Польського королівства (пізніше Речі Посполитої).

До повноважень міських рад належали адміністративні і судові функції. Міські ради могли видавати власні нормативно-правові акти - вількери.

Важливу роль у функціонуванні українських міст що володіли магдебурзьким правом, відіграли ремісничі цехи що стали власні органи самоврядування. Представники цехів брали активну роль в управлінні міст. Цехи українських міст будувались на зразок європейських міст. Функціонування в українських містах цехів наблизило їх до структури європейських міст, серед обов’язкових ознак яких було існування цехів.

На відміну від європейських міст, в українських містах, як і інших містах Речі Посполитої, існували юридики. Юридики істотно обмежували самостійність міст, а особливо їх соціально-економічний статус. Діяльність юридик призводила також до конфліктів між органами міського самоврядування та власниками юридик.

Читайте також: Еволюція історичних уявлень про Україну в середньовічній Франції до середини ХVІІ ст.

Усі українські міста, що володіли магдебурзьким можна поділити на міста повного магдебурзького права у складі двох самостійних колегій, міста неповного магдебурзького права, де війти, бургомістри, лавники та радники одночасно виконували як адміністративні, так і судові функції. До третього різновиду можна віднести приватновласницькі міста самоврядування, у яких перебувало під контролем власників.

В усіх містах магдебурзького права України було створено власні органи судочинства. Судочинство здійснювали лавники під головуванням війта. Судові функції також виконували бургомістри і радники.

Список використаної літератури
1. Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa magdeburskiego / Bartłomiej Groicki. - Kraków, 1629 (перевид. : Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa magdeburskiego w Koronie Polskiej. - Warszawa : Wyd. Prawnicze, 1953. - 259 s. (= Biblioteka dawnych polskich pisarzy-prawników. - T. 1).
2. Kamińska K. Lokacje miast na prawie magdeburskim na ziemiach polskich do 1370 r. : studium historycznoprawne / Krystyna Kamińska. - Toruń : UMK, 1990. - 235 s.
3. Ptaśnik J. Miasta i mieszanstwo w dawnej Polsce / J. Ptaśnik. - Kraków : Nakł. Polskiej Akad. Umietjętności, 1934. - 511 s.
4. Czołowski A. Pogląd na organizacje i działalność dawnych władz miasta Lwowa do 1848 r. / Aleksander Czołowski // Miasto Lwów w okresie samorządu (1870-1895). - Lwów : Gmina Król. Stoł. m. Lwowa, 1896. - 64 s
5. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Денис Зубрицький; пер. з польськ. І. Сварника; комент. М. Капраля; ред. О. Шишка. - Львів : Центр Європи, 2002. - 602 с.
6. Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і в Литві : в 2 ч. / М. Владимирский-Буданов // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV- XVIII в. - Львів, 1903. - Ч. 1. - 180 с.
7. Kucharski W. Sanok i sanocka ziemia w dobie Piastów i Jagiellonów : monografia historyczna / Władysław Kucharski. - Lwów : nakł. miasta Sanoka i powiatu, 1905. - S. IV, [3], 8-117, [3].
8. Білоус Н. Київський магістрат XVI - першої половини XVII ст. : організація та структура влади / Наталія Білоус // Соціум. Альманах соціальної історії. - К., 2003. - Вип. 2. - С. 23-40.
9. Kuczera A. Samborszczyzna : ilustrowana monografia miasta Sambora i ekonomji samborskiej / Aleksander Kuczera. - Sambor : Księg. Nauczycielska, 1935. - T. 1. - 492 s.
10. Рогачевский А. Л. Меч Роланда. Правовьіе взглядьі немецких горожан XIII-XVI в.в. / А. Рогачевський. - СПб, 1996. - 155 с.