Валерій Корнійчук
А коли протистояння з суспільством, війна із самим собою досягли апогею, у жанровому діапазоні Франкової лірики поряд із суб’єктивно-об’єктивною ліричною драмою з’явилися дидактичні й елегійні “нути”, що віддзеркалювали зворохоблений стан автора в кризові “дні журби”. У “Semper tiro”, де поет “дійшов свого зросту і сили” (П. Тичина) і став до філософського діалогу зі світом, задомінувала інвокативна лірика, прямо чи опосередковано звернена до адресата. Такий характер дискурсу ліричного “я” з ліричним “ти” і визначив жанрову природу “однієї із найінтереснійших збірок І. Франка” (М. Мочульський).
Читайте також: Іоган Гербіній. Священні київські печери, або підземний Київ
Перші “п’єси” “Semper tiro”, “Сонет” і “Моєму читачеві” об’єднані у своєрідний мистецький триптих апострофою до усіх учасників літературної комунікації: Поета, Пісні, Читача. Трансформованою аплікацією з латинізованого афоризму Гіппократа “Ars longa, vita brevis est” починається філософська медитація “Життя коротке, та безмежна штука…”. Той, кого сама Леся Українка з незмінним пієтетом називала не інакше, як сher Maître (франц. дорогий учитель. – В. К.), раптом на вершині своєї слави відчув себе poëta semper tiro – скромним учнем повелительки Гелікона. Тепер він розкриває перед новоявленими адептами “зрадливої богині” психологічні механізми художнього процесу, коли, заворожений п’янкою магією слова, молодий поет потрапляє в “необнятий розмір” творчого екстазу і поривається в погоню за власною уявою, марно сподіваючись стати “майстром”, “паном тонів, і серць володарем, і владником мільйонів” [15, т. 3, с. 101]. І. Франко розвіює запаморочливу атмосферу ейфорії новобранців Музи, хибне відчуття всесильного деміурга: “О, не дури себе ти, молодая ліро!”, “бо ж мистецтво у мистця вроджене як гін, що мистця охоплює і робить своїм інструментом. Пожадливе в ньому, зрештою, – це не він, людина-особистість (der persönliche Mensch), а твір мистецтва” [16, с. 104].
У назву другого вірша І. Франко вкладав, очевидно, поняття не стільки твердої строфічної форми, скільки жанрової змістовності, адже урочистий, величавий тон сонета зріднює його з одою, дифірамбом, гімном:
Благословенна ти поміж жонами,
Одрадо душ і сонце благовісне,
Почата в захваті, окроплена сльозами,
О раю мій, моя ти муко, Пісне! [15, т. 3, с. 102]
Знаменно, що в роки Другої світової війни цю строфу перефразував М. Рильський у високопатріотичному “Слові про рідну матір”, яке літературознавці небезпідставно вважали “новітньою одою” [Див.: 4, с. 230]:
Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне… [9, с.19]
На відміну від деякого ліричного “безладу”, властивого класичній оді, І. Франко дисциплінує свій спів строгістю сонетного канону, бо єдиним об’єктом поетичного переживання стає Пісня. Прославляючи “царицю” духу, він фізично відчуває її матеріалізовану сутність: подих, поцілуй, дотик. Той “чар солодкий” творчого натхнення “і будить, молодить, і оп’яняє” поета, згасаючи в сонетному замку – завершальному рядку вірша.
Читайте також: Стефан Яворський. Арктос неба руського у родових зорях ясновельможного і вельмишановного отця Варлаама Ясинського... відблискуючий...
Елементи послання трапляються у вірші “Моєму читачеві”, де віртуальний адресат є рівноправним партнером автора у процесі ліричного спілкування. Але якщо поет назавжди залишається у межах власного хронотопу, то читач виконує роль узагальненого і відкритого в часі реципієнта, якому щоразу доводиться заново інтегруватися в конкретний художній текст. У структурі жанру, крім звернення і спонуки до дії, виділяється ще й побажання читачеві, якого І. Франко благословляє донести до свого скону “серце чисте й щиру душу” і не зазнати “сирітства духового”, найважчого карбу “непривітаного співця”.
Чотири ліричні мініатюри “Кожда кичера в млі…”, “Дівчино, моя ти рибчино…”, “Ользі С.” і “О, розстроєна скрипка, розстроєна!..” поет об’єднав у цикл “Буркутські станси”. Усім творам притаманна чітка строфічність, де кожен окремий катрен виражає закінчену думку. Важливо, що “після читання кожної станси [тобто строфи. – В. К.] пропонується деяка зупинка, пауза, як би для обдумування сказаного” [5, с. 282]. Характерною ознакою стансів є медитативність, спокійна, плавна течія вірша та структурна мобільність, адже для цього жанру не існує ні тематичних, ні стильових обмежень. Справді, якщо в першому вірші-пейзажі поет закодовує власне душевне сум’яття у психологічно сумісні з його настроєм образи зажуреної карпатської природи, то другий твір, за словами А. Скоця, “розкриває причину страждань ліричного героя” [10, с.48]. Тут превалює вірш-заклик до коханої дівчини стати чудодійним талісманом у спільній “далекій мандрівці життя”. Третя поезія “Ользі С.” нагадує імпровізацію, альбомний вірш-комплімент або мадригал – короткий ліричний твір на тему кохання, який дихає “ніжністю, солодкістю, любов’ю”. Вишукану похвалу невідомій жінці І.Франко “одягає” в афористичні “шати”, позбуваючись так жанрової фривольності і делікатно ховаючи в них особисте ставлення до властительки альбому. Нарешті, четверта станса повертає нас у лоно мистецтва, до амбівалентного образу “розстроєної скрипки” – бренду музичного сурогату і печального символу поетичного безсилля.
Алегорія “Конкістадори”, чи за М. Ткачуком, вірш-оповідання [13, с. 12], закінчує першу, “розгінну” частину “Semper tiro”. Після розважливого, філософсько-елегійного легато з’являється дужа, енергійна поезія, “скупана в полум’ю молодечого чуття” [8, с. 447]. Автор несподівано звертається до епохи іспанських колонізаторських походів у Центральну й Південну Америку кінця ХV–XVI ст. і облагороджує відчайдушних авантюристів, що услід за Х. Колумбом ринули на нововідкриті землі, нещадно грабуючи місцеве населення. Франкові завойовники – мужні, безстрашні рицарі, новітні “каменярі”, які покинули старий світ, щоб на “незвісних берегах” збудувати “нову, кращу вітчину”. Чи не вперше у громадянській ліриці герої здобувають “кращу долю в боротьбі” для свого ж таки покоління. Майбутнє перестає мріти віддаленою перспективою, воно належить тим, хто без вагання пориває з минулим, спалюючи за собою кораблі.
У прелюдії до незакінченої поеми “Лісова ідилія” щільно переплелися жанрові риси послання і літературного маніфесту. Посвята Миколі Вороному виявилася вдячним претекстом для товариської дискусії про два крила, дві функції поетичної творчості – земну і надземну, громадську й особисту. Сам адресат неодноразово дякував авторові за “посвяту прекрасної “Лісової ідилії” [7, с. 25]: “За посланіє особлива Вам дяка. Воно енергічне, сильне, чесне, але…” [7, с. 20-21]; “За послання ще раз від серця дякую, воно гарне і в друку зробить користь для тих, хто занадто замилується в власних егоїстичних гризотах. Для мене воно миле й дороге тим, що виявляє Вашу щиру прихильність до мене, Вашого справді давнього друзяки і вірного ученика” [7, с. 22; виокремлення наше. – В. К.]. За отим сакраментальним “але”, що начебто розбігалося з Франковою концепцією “огню в одежі слова”, стояло сумірне бажання М. Вороного “бути лише цілим чоловіком” [7, с. 21], повторене в його “Відповіді” до свого “учителя і друга”: “Моя девіза – йти за віком І бути цілим чоловіком” [3, с. 164]. Декларуючи власні погляди на роль мистецтва в житті народу, І. Франко, звичайно, не обмежував “сучасну пісню” суто утилітарними завданнями, а розглядав її насамперед у художній, естетичній площині, тим паче, що сам не раз забігав у “мрій квітчастую країну”. А загострена реакція на відомий заклик літературного побратима зумовлена резонним побоюванням за долю молодої української поезії, яку метр намагався застерегти від спокуси потонути в тумані “рожевих пестощів” і в океані “містичних візій”.
Читайте також: Петро Козерацький. Річка вітальна (...) Станіславу Чурилу з Горая
До циклу “Нові співомовки” увійшли вірші, яким поет намагався надати гумористично-сатиричного забарвлення, запозичивши жанрову модель С. Руданського та звузивши її функціонування до коротких епічних анекдотів, “котрих сюжет взятий з уст народу і прибраний в легеньку, сказати б можна, куцу форму народної коломийки” [15, т. 28, с. 220]. оцінюючи віршовані гуморески “студента медицини”, І. Франко наголошував, що “тут автор наш виявив усі добрі і слабі прикмети свого таланту: незвичайне майстерство форми і народної мови, живість і простоту вислову, делікатний гумор, котрий, мов погідний добродушний усміх, розлитий над усіма тими творами, але заразом недостачу ширшого філософічного погляду на життя людське і народне і невелику творчу спосібність при живій фантазії, зверненій радше на мініатюрування дрібних фактів, ніж на оживлення і обхоплення широких дійових чи життєвих горизонтів” [15, т. 28, с. 220]. Власне, у своїх “нових співомовках” поет хотів створити ідеальний жанр українського фабльо, надати йому “ширшого”, ніж у С. Руданського, “філософічного погляду” та “широких дійових” і “життєвих горизонтів”. Тому його цикл здебільшого спроектований на тогочасні суспільні відносини і має виразне політичне спрямування (“Цехмістр Купер’ян”, “Сучасна приказка”, “Майстер Свирид”, “Як там у небі?”). Навіть вірш “Що за диво?”, який виглядає наче невинна філологічна забава, теж почасти відгукується злободенністю змісту.
Поезія “Притичина” вперше була опублікована під заголовком “З Буркутських пісень” в альманасі М. Вороного “З-над хмар і з долин” (1903) і, мабуть, найкраще відповідала первісному ще авторському розумінню “співомовки”, у якій поєднувалися елементи витонченого гумору, легкої грайливості та серйозності естетичного наміру. Цікаво, що саме цим твором “друзяка давній” у приватному листі до І. Франка “оборонявся” від його “горожанських” закидів: “І коли поет в своїх мріях занесе нас від сієї брудоти кудись над хмари, заколише наше роздратовання, наш біль, хоча б він навіть нічого не казав про ідеали, а дав би хоч таку ідилічну картину, як в “Буркутських піснях” (“Мамцю, мамцю…”), – хіба ж не повинні ми йому сказати “спасибі” [7, с. 21]. Однак “Притичина” хіба що за настроєвістю близька до буколічних жанрів, бо у спонтанному ліричному монолозі закоханої юнки проглядає перша психодрама непорочної молодої душі.
Поезія “Трагедія артистки” випадково “приблукала” до “нових співомовок”, адже спочатку вона увійшла до “вісниківської” серії “На старі теми” з епіграфом “Соловѣи веселыми песними свѣт повѣдают”. У цьому творі на тлі річного календарного циклу (весна, літо, осінь, зима) найпомітніше виявляються ознаки балади з елементами містицизму. Події відбуваються на старій віллі під гаєм, де вдень і вночі, “не вгаваючи, співає панна Ванда” під звуки цитри монотонну пісеньку “Бодай ся когут знудив!”. Вірогідна лірична ситуація з плином часу перетворюється в неправдоподібну історію загадкової співачки, що знала лишень єдиний набридливий мотив: “Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!”. Чотири живописні краєвиди одного і того ж локусу в усі пори року змінюються диким, непривабним пейзажем “заклятого місця”, де щоночі марудиться дух міфічної артистки.
Різножанрові узори малював І. Франко в циклі “На старі теми”. Незважаючи на спільну типологічну матрицю (“Слово о полку Ігоревім” або біблійні псалми), у кожному творі є власна домінанта змістоформи. Вірш-заклик “Чи не добре б нам, брати, зачати…” має характерну ораторську інтонацію і виповнений численними риторичними фігурами. Внутрішні рефлексії тут вириваються назовні, зливаючись у ліричне “ми”, що репрезентує цілу українську суспільність, яку поет прагне позбавити давньої “коромоли”. Інвокативна поезія “Ти знов літаєш надо мною, галко…” – це своєрідна апострофа автора до своєї смерті, що нависла над ним в образі галки, непроханої гості з половецького степу. У невеликій віршованій легенді “Крик серед півночі в якімсь глухім околі…” поета зв’язують з минувшиною вже не особистісні переживання, а болісні роздуми над трагічною долею рідного краю, де в могилі спить “давно забута рать”, “все плем’я соколине”, марно дожидаючи нового “співака походу степового”. Пекуча дихотомія “минулого – сучасного” яскраво проявляється також у вірші-розміркуванні “І досі нам сниться…”, у якому І. Франко проводить гіпотетичний моніторинг занепаду української державності, шукаючи першопричини у фатальній поразці русичів “на рѣцѣ Каялѣ, у Дону великого” [11, с. 16]. Міф блакитного Дону, його далекої води так і залишився символом недосяжної “мрії-свободи”, трансформувавшись в образ упокореного духу, бурлацької, наймитської долі Ігоревих нащадків. В історіософській медитації “Де не лилися ви в нашій бувальщині…” поет ідентифікує історію України з віковими жіночими стражданнями, тисячолітніми слізьми, що виливалися в невмирущих сумовитих піснях. Як справедливо зазначає М. Ткачук, “архетипова модель матері-пісні, берегині духовності і продовжувача роду, безсмертя нації стає особливо значущою в художній картині світу Франка” [13, с. 19]. Героїчні сторінки вітчизняної минувшини оживають у вірші “Вийшла в поле руська сила…”, який належить до ситуативної лірики. Автор послідовно вмонтовує у текст рефрен-аплікацію зі “Слова о полку Ігоревім”: “А лисиці в полі брешуть” (“Лисицы брешутъ на черленыя щиты”), що відлунює упродовж усього твору – ліричної ретроспекції української історії.
Читайте також: Ян Бандоркович. Питання про поширення світла, винесене для привселюдного обговорення
У другій групі “старих тем” переважають ремінісценції релігійних пісень біблійного царя Давида. Проте замість духовних віршів поет складає власні псалми з оригінальним змістом. Вірш “Блаженний муж, що йде на суд неправих…” заперечує філософію пасивного “старозавітного” героя, який “в законі Господа любується й розмишляє о законі його день і ніч!” [Псалом 1, 1]. “Блаженний муж” І. Франка доповнює образ “цілого чоловіка”, який всупереч несприятливим обставинам твердо виявляє своє “я”, постійно дотримуючись раз і назавжди обраного кредо “semper idem”: “Против рожна перти, Против хвиль плисти…” [15, т. 1, с. 54]. Давня схильність поета до “полеміки” зі Святим Письмом проявилася і у переспіві 14-го псалму “Говорить дурень в серці своїм…”. Замість канонічної тези “Безумний говорить в серці своїм: нема Бога” [Псалом 14, 1] автор пропонує цілком протилежне судження “Говорить дурень в серці своїм: “Єсть Бог і єсть він Богом моїм!”, розгортаючи його у металогічну сповідь ліричного персонажа. Альтернативною до 35-го (36-го) псалму є також поезія “Вже ж твоя святая воля…”, де І. Франко з неприхованою іронією коментує хвалебну оду пророка, розвінчуючи його концепцію раю: “Справедливість твоя, як високі гори, суди твої, як глибінь велика; ти, Господи, спасаєш людей і скотину” [Псалом 36, 6]. Адже у такому разі всепрощення заслуговують “скоти в людськім тілі”, усі, хто в земному житті свідомо завдавав непоправної кривди ближньому. Суттєво змінює поет і головну ідею 136-го (137-го) псалма у вірші “На ріці вавілонській – і я там сидів…”, що “вирізняється витонченим психологізмом і глибиною соціально-психологічного аналізу, а також усебічним розвитком теми рабства, яка розглядається у сфері духовного життя нації” [1, с. 21]. До того ж, тут прочитується ще й тема іншого полону – єгипетського, що знайде своє логічне вивершення у поемі “Мойсей”. Загалом ставлення літературознавців до псалму як ліричного жанру неоднозначне. Якщо М. Бондар зараховує його до медитативно-зображальної лірики [Див.: 2, с. 162, 167-170], то І. Бетко вважає, що “визначення “псалом” не є строго жанровим, оскільки не розкриває чітко окресленого змісту” [1, с. 117]. Щоправда, ще у “Псалтирі” можна виокремити гімн, молитву, пророцтво, плач, інвективу тощо. Тому не дивно, що жанрова дифузія проникла і в новотвори, які об’єднує в родинну псалмову групу не тільки спільне походження, а й особливий старозавітний дух, характерний для більшості переспівів.
Епіграф “Голос волаючого (покликуючого) в пустелі (пустині)” з книги пророка Ісаїї (Ісаїя 40, 3) асоціюється з історією іншого біблійного персонажа – Єремії, про якого І. Франко розповідає у вірші-діалозі “Було се три дні перед моїм шлюбом…”. Це яскравий зразок рольової лірики, коли автор зовні начебто дистанціюється від свого героя і примушує його промовляти від власного імені, розширюючи так можливості поетичного вислову і маскуючи особисте переживання. Водночас він тонко веде різні мовні партії, природно відтворюючи то психологічний стан душевного сум’яття, то переконливий пафос внутрішнього голосу, божественний вияв вогненних “глаголів”.
У поезії “Антошкові П. (Азъ Покой)” І. Франко, як і в літа своєї молодості, знову звертається до Першого Послання святого Апостола Павла до коринтян (“Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любови ж не маю, то став ся я як мідь дзвіняча і бубен гудячий”; 1 Кор. 13, 1), яке лягло колись в основу вірша “Любов” (1875). Цього разу дещо модифікований епіграф висвічує асоціативні зв’язки між біблійним текстом і “мовознавчим” пасквілем москвофіла А. Петрушевича, чиї погляди поет аргументовано й дотепно розвінчує в жанрі посланні, де переплелися різностильові лінії, нарочито панібратський тон і висока духовна напруга.
Форма звертання до абстрактного і конкретного адресата, і до себе самого також, переважає в циклі “Із книги Кааф”. Такі твори власне і належать до інвокативної лірики, у якій перша особа, тобто ліричне “я”, посідає окремий пункт у позатекстовому просторі, поступаючись своїм місцем ліричному “ти” – Du Lyrik. Однак, перебуваючи на маргінесі ліричної ситуації, ліричне “я”, що часто ідентифікується з образом автора, стає, можливо, й активниішм чинником впливу на адресата, оскільки виступає досвідченим проповідником чи поважним ментором. У віршах-закликах “Поете, тям, на шляху життьовому…” і “Гуманний будь, і хай твоя гуманність…” автор передає власні інтенції, переживання, рефлексії фіктивному герою – своєму ж художньому віддзеркаленню. Усі його настанови усвідомлені, він сам їх пережив, а тому мають категоричний, пророчий характер. Поет веде свого героя тими тернистими стежками, на яких уже побував сам, тільки застерігає його від ілюзій у пошуках “перлини-щастя”, від надмірної довірливості у світі “бляг і брехень”. Він майстерно володіє мистецтвом красномовства: спочатку нанизує в анафори звертання і ключове слово з імперативами (“поете, тям…”, “гуманний будь…”), а потім чергує різні дієслівні форми, уникаючи інтонаційної монотонності. Особливе місце в композиції обох творів займають численні імперативи, які притягують до себе семантичні сполуки, що виражають головний зміст поезії.
Близькою до віршів-закликів є дидактична апострофа “Як трапиться тобі в громадськім ділі…”, побудована “на емоційно-оцінних повчаннях-тезах” [13, с. 31]. У ній хіба що менше твердості, безапеляційності, патетики та більше інтимності, задушевності, довірливого контакту між автором та адресатом. Філософська розважність, що наповнює інвокативну лірику “Книги Кааф”, найвиразніше виявляється в поезії “Якби ти знав, як много важить слово…”, що акумулює в собі жанрові елементи послання і медитації. Тут І. Франко виступає мислителем, що переріс свою епоху, бо він серцем зрозумів найбільшу таїну, великий смисл екзистенції – “проЯвлення Слова” (Т. Гундорова) і поспішив поділитися цим “знанням предавнім” із сучасним і прийдешнім поколіннями.
У психологічній студії “Ти йдеш у вишукано-скромнім строї…” головним суб’єктом ліричної ситуації стає самодостатнє ліричне “ти”, що вирізьблюється у пластичний портрет двадцятивосьмилітньої дівчини, яка “весну молодості вже найкращу пустила мимо”. У цьому творі немає спонукальних дієслів, відсутні поклики, властиві інвокативній ліриці. Поет глибоко проникає у внутрішній світ своєї героїні, відкриває його насамперед для неї самої, безжально, може, навіть жорстоко зриваючи заслону з її прихованих еротичних бажань. У посланні “Ф. Р.” поряд з формою Du Lyrik з’являється авторське “я”, що активно впливає на ліричну ситуацію, моделюючи то біблійну алюзію чи форму благословення, то інтимні зізнання або імперативні поради. Цей вірш цікавий ще й тим, що І. Франко вплітає у структуру тексту рольову вставку із сластолюбного монологу александрійської блудниці, готової розділити своє ложе з усіма, “хто пристрасті пожежею згорає”. Образ єгиптянки Марії, перенесений з далекого минулого, стає ідеалом розкутого, вільного кохання, і поет закликає таємничу адресатку поринути у світ “любовних мрій” за прикладом легендарної грішниці.
Крім інвокативної, “адресної” лірики, у циклі “Із книги Кааф” реалізуються глибоко особистісні переживання світу, закодовані у форму сонних візій та галюцинаційних перцепцій. Класичним зразком ліричного видіння є вірш “У сні зайшов я в дивную долину…”, побудований за психологічними моделями осмисленої фантасмагорії. Насамперед це художній прийом легкого пересування у просторі, умовний, символічний пейзаж, правдоподібна і водночас прозора алегорична ситуація. Образ чудодійної квітки набуває міфічного забарвлення, трансформується в ідеологічний концепт могутньої сили мистецтва, задекларованої ще у своєрідному пролозі “Життя коротке, та безмежна штука…”. Цей твір також можна вважати легендою з властивими для жанру інтригуючим сюжетом, світоглядною ідеєю та повчальною тенденцією. Тим паче, що “фантастичне, надприродне чи просто незвичайне має в легенді свій “смисл” [2, с. 220].
Ліричне видіння визначає жанрову домінанту однієї із найтрагічніших Франкових поезій “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…”. Цим твором Є. Маланюк закінчував свою статтю “Франко незнаний”, зауваживши, що “сам текст його розповість більше за цілу монографію” [6, с. 72]. Експозиція вірша чітко окреслює час, місце та обставини події, психологічне підґрунтя глибокої душевної паузи. Глухої, холодної ночі поет обсервує власне нутро, вільне від думок, чуття і болю, схоже на нерухомий “гнилий ставок в гущавині”. Моторошна рефлексія, що виникає в надрах втомленого мозку, переходить у не менш страхітливі галюцинаційні химери, які “матеріалізуються” в образах “втоплеників з болотного дна” – “невроджених дітей”, “невиспіваних співів”, нереалізованих творчих задумів. Важко сказати, наскільки “справжнім” було Франкове видиво, а скільки в ньому виявилося художньої фантазії, близької до сюрреалістичних візій. Однак умовно-фантастичний діалог автора зі своїми утопленими “дітьми”, “скрученими головами” надто натуралістичний для поетичної вигадки, а тому окремі його риси виявилися, очевидно, саме у вигляді нічних примар, тобто відбулася характерна для сновидь трансформація думок чи бажань у пластичні конкретні образи.
Читайте також: Андрій Абрек. 10 жовтня року 1621, або Пам’ятка звитяги і слави...
Важкий патопсихологічний стан та апокрифічні алюзії нав’язали І.Франкові інше ліричне видіння – “Як голова болить! Пожовклі карти…”, де переважають жанрові елементи легенди. Б. Тихолоз небезпідставно вважає цей твір “лірично-філософською медитацією” [12, с. 319]. Основний фантасмагоричний сюжет “страшної історії”, прочитаної “у власнім серці”, викристалізовується на тлі галюцинаційного “хаосу” і випливає з неймовірно дикої пригоди святого Матвія у місті людожерів, зафіксованої на сторінках старого рукопису. Природне вкраплення одного тексту в інший породжує нову естетичну реальність, що отримавши початковий імпульс, продовжує життя апокрифа у площині самоаналізу ліричного героя, а доля Христового учня у країні канібалів трансформується в долю “проскрибованого” поета-апостола на рідній і такій чужій для нього землі [Див.: 12, с. 321-324]. Мотив рокованого на смерть в’язня, який три дні чекає свого часу в “сумній темниці” і сподівається на спасителя, викликав асоціативну реакцію Лесі Українки, і на легенду вона відповіла легендою: “Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю, що, коли по наказу тавматургів: “Встань і йди!” – мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова: “Встань і вийди!”, щоб встати і вийти? Коли так, то нащо ждати “барки з Чорномор’я”?.. Нащо вичікувати тії кабалістичні “три дні”, а не вийти зараз таки в перший день, ледве сторожа хоч трошки одхилить двері?..” [14, с. 17]. Далеким відгомоном цього міфу стала казка “Про велета” (1913). Це був останній вірш Лесі Українки, який разом з двома іншими поезіями увійшов до триптиха, опублікованого в ювілейному збірнику “Привіт Іванові Франкові в сорокалітє його письменської праці. 1874-1914” (1916). І хоч поетеса застерігала, що вона не шукає у художніх творах автобіографії [14, с. 13], та все ж, можливо, найглибше із сучасників зрозуміла страшний суб’єктивізм тих вражаючих карток “Із дневника”. Якщо М. Мочульський сприймав ті нічні візії, “немов краплі вечірньої роси”, що “сповняють серце правдивою, естетичною розкішшю”, як всього лише “декорацію”, “предмет”, щоб “видобути з нього стан душі” [8, с. 486], то Леся Українка перестраждала разом з поетом, бо “чула виразно”, як плакала його душа, “що втратила діти свої” [Див.: 14, с. 13-17].
На відміну від автопсихологічної, вокативної лірики “днів журби” з її елегійною жанровою модальністю, у збірці “Semper tiro” основні параметри структурування ґрунтуються переважно на дискурсі ліричного “я” з ліричним “ти”. Однак найчастіше будуються ситуації звернення до адресата, а внутрішні, глибоко суб’єктивні переживання виходять у наративний “простір”, що зумовлює відповідну жанрову парадигму. Тому формотворчу сутність Франкової “семпертірівської” лірики визначають інвокативні різновиди послання, вірша-заклику, апострофи, вірша-діалогу, які, зрештою, співіснують поряд із іншими жанрами. Сюжетна канва “співомовок” та “старих тем” витворює медитативно-зображальні жанрові моделі, серед яких вирізняються політично забарвлені віршовані гуморески та контроверсійні неканонічні псалми. А особистісні, трагедійні рефлексії сублімуються в сугестивні форми ліричного видіння.
1. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття (монографічне дослідження). – Zielona Góra; Kijów, 1999.
2. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. – Київ: Наук. думка, 1986.
3. Вороний М. Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє) // Вороний М. Твори. – Київ: Дніпро, 1989.
4. Історія української літератури ХХ століття. – Київ: Либідь, 1993.
5. Квятковский А. Поэтический словарь. – Москва: Сов. энциклопедия, 1966.
6. Маланюк Є. Книга спостережень. – Київ: Атіка, 1995.
7. Мельник Я. Листи Миколи Вороного до Івана Франка // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. – Львів: Світ, 1993. – Вип. 58.
8. Мочульський М. “Semper tiro” Івана Франка // ЛНВ. – Львів, 1906. – Т. ХХХVІ.
9. Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – Київ: Наук. думка, 1983. – Т. 3.
10. Скоць А. Буркутські станси Івана Франка // Тези доповідей шістнадцятої щорічної наукової конференції, присвяченої 145-річчю від дня народження Івана Франка (17–19 жовтня 2001 року). – Львів, 2002.
11. Слово о полку Ігоревім. – Київ: Рад. школа, 1989.
12. Тихолоз Б. Інтерпретація апокрифічного сюжету у поезії Івана Франка “Як голова болить!..” // “З його духа печаттю…”. Збірник наукових праць на пошану професора Івана Денисюка. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – Т.1.
13. Ткачук М. Парадигма світу збірки “Semper tiro” Івана Франка. – Тернопіль, 1997.
14. Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – Київ: Наук. думка, 1979. – Т. 12.
15. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1976-1986.
16. Юнг К. Г. Психологія та поезія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.
2. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. – Київ: Наук. думка, 1986.
3. Вороний М. Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє) // Вороний М. Твори. – Київ: Дніпро, 1989.
4. Історія української літератури ХХ століття. – Київ: Либідь, 1993.
5. Квятковский А. Поэтический словарь. – Москва: Сов. энциклопедия, 1966.
6. Маланюк Є. Книга спостережень. – Київ: Атіка, 1995.
7. Мельник Я. Листи Миколи Вороного до Івана Франка // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. – Львів: Світ, 1993. – Вип. 58.
8. Мочульський М. “Semper tiro” Івана Франка // ЛНВ. – Львів, 1906. – Т. ХХХVІ.
9. Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. – Київ: Наук. думка, 1983. – Т. 3.
10. Скоць А. Буркутські станси Івана Франка // Тези доповідей шістнадцятої щорічної наукової конференції, присвяченої 145-річчю від дня народження Івана Франка (17–19 жовтня 2001 року). – Львів, 2002.
11. Слово о полку Ігоревім. – Київ: Рад. школа, 1989.
12. Тихолоз Б. Інтерпретація апокрифічного сюжету у поезії Івана Франка “Як голова болить!..” // “З його духа печаттю…”. Збірник наукових праць на пошану професора Івана Денисюка. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – Т.1.
13. Ткачук М. Парадигма світу збірки “Semper tiro” Івана Франка. – Тернопіль, 1997.
14. Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – Київ: Наук. думка, 1979. – Т. 12.
15. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1976-1986.
16. Юнг К. Г. Психологія та поезія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.