Мирослав Трофимук, кафедра української преси, Львівський національний університет імені Івана Франка, e-mail: m.trofymuk(at)gmail.com
Визначальна особливість української літератури полягає у синкретизмі головних образів та ідей, питомих для її творців, а також у тому, що її жанрово-видовий організм позначений синтезом типологічно різних літературних і духовних форм і мотивів, бо упродовж кількох генеральних етапів свого розвитку наша література творилася у різних історико-культурних контекстах, черпала з цілком відмінних джерел.
Читайте також: Образ міста в творах Себастіана Фабіана Кленовича
“В українській культурі епоха пізнього Середньовіччя - це період остаточного утвердження християнства як ідеології. Разом з тим проповідь православного вчення в Україні найчастіше провадилася представниками неписьменного духівництва серед народу, ще доволі міцно зануреного у поганський міфологічний, хтонічний і анімістичний “образ світу”, традиційно притаманний аграрному суспільству”, - стверджує Юрій Пелешенко, відомий дослідник літературного процесу XI-XIV ст. в Україні [2, с. 318]. І додає: “симбіоз поганських і християнських елементів, чи, точніше, “зануреність” церковного вчення у море язичницьких образів, витворили таке унікальне явище, що можна означити як українське народне християнство - важливий компонент традиційної української культури. Ця культура як автентична неповторна система, напевне, сформувалася саме протягом XIII-XVI ст., що підкреслює надзвичайну важливість епохи пізнього Середньовіччя для становлення сучасної української нації” [2, с. 318].
Михайло Грушевський описав це так: “Отже, ... в XIII-XIV вв. (часи економічного й політичного занепаду України) і в XIV-XV вв. (під польсько-литовською окупацією) православна церковність на Україні наповнилась національним змістом, ширилась серед селянства, старалась наблизитись до нього та його потреб. Цим пояснюються успіхи християнізації української народної маси... Одначе, це не означало з боку народу ніякого відречення від свого старого світогляду та переходу на світогляд церковний. Візантійська церковність переймалась у нас дуже довільно, з великою участю поетичного перетворення, і за поміччю такої поетичної інвенції творилась нова комбінація старого натуралістичного світогляду з православною доктриною та ріжними релігійними течіями, які заходили в тих часах на Україну” [1, с. 49-50].
Тому, спостерігаючи літературний процес пізніших епох, помічаємо виразні впливи фольклорних пластів культури на всі без винятку “високі” жанри літературних творів. Зрештою, думка не нова; вона виразно констатована у наявності трьох стильових рівнів української літератури, що є характерним не лише для творів епохи бароко: “високого”, “середнього” та “низового”. Насправді це спроба найзагальнішого означення у творах стилю будь-якої епохи співвідношення власне літературних та фольклорних елементів.
Отож, спробуймо розглянути на прикладі двох чужомовних творів українського літературного процесу XVI ст. - латиномовного та польськомовного, як їхні автори вкомпоновують у тканину поем “високого” жанру фольклорні елементи.
Насамперед про чужомовність. Уже незаперечним є факт, що постренесансна українська література (як література Середньовіччя) творилася водночас кількома мовами, які виконували приблизно з однаковою мірою канонічності роль літературних мов своєї епохи в Україні. І хоча, говорячи про цей період - XVI-XVIII ст. - у своїй “Історії української літератури”, Дмитро Чижевський волів аналізувати пізніші твори, радше барокові, стверджуючи про “незначність української літератури XVI в.”; у його “Історії” ідеться про власне україномовну (у різних редакціях) літературу. Спробу пояснення феномену макаронічного слововжитку, вірніше, фразовжитку було дано у статті “Дмитро Туптало “Епістолії многомовні” [5]. “Роксоланія” Себастіяна Фабіяна Кленовича - перша друкована латиномовна поема про Україну - є безсумнівною складовою української культури, хоча її автор не був українцем за походженням. Латиномовність поеми є незаперечним свідченням її належності до високого стилю. Водночас вона всуціль побудована на власне фольклорних переказах, які й стали інспіруючою спонукою авторові для написання цього унікального твору. Себастіян Фабіян Кленович у “Роксоланії” зафіксував стан української культури епохи пізнього Середньовіччя. Саме в цьому й полягає значення цього твору для української культури: чужинець, вражений побаченим і почутим, подав у небезталанній художній формі “світлину” “Роксоланії” - українського краю і звичок та звичаїв його мешканців, ословивши й легітимізувавши таким способом окремішність й неповторну індивідуальність цієї етнічної групи європейського континенту.
Читайте також: Зображальні засоби літератури бароко (на матеріалі латиномовної спадщини)
“Епіцедіон... Михайлові Вишневецькому” (поема на погреб, вірніше, на смерть князя) - “Вірш жалобний” за своєю природою теж є твором “високого жанру”. Водночас автор декларує у вступі, що він “пом’янув пана добродія” “не Гомеровим чи Вергілігієвим віршем, а з простої гадки своєї” (в. 9-10). Нижче я докладніше проаналізую зміст цієї фрази, а тут зауважу, що це висловлювання теж є констатацією “високої стилістики” авторського замислу, а, властиво, виправдовуванням автора за невластиву мовну форму: такі твори у XVI ст. повинні були писатися винятково латинською мовою.
Та перейдімо до факту. Перебіг фабули поеми такий: від опису території (“лісу - місця буття “русина”, з майже невмотивованими вставками з античної мітології - з Тіртея про кохання Дафніса та його “наслідувача-перерібника” Вергілія), детермінованої суміжними “землями” (Германія, “литовські межі”, “москвичі” тощо) через опис природних умов і особливостей ведення господарства, торговельних контактів, виготовлення напоїв (розділи I-V) до опису міст (окремий, VI розділ; описані Львів, Замостя, Київ, Кам’янець, Луцьк, Бузьк, Сокаль, Городло, Белз, Перемишль, Дрогобич, Холм, Красностав) та “талантів і звичаїв” (завершальний, VII розділ): народження і хрещення дитини, дитячі забави; віра (“прадідівські закони”), любовна притча про приворіт-зілля з еротичними мотивами (аналог Теркрітового твору, запозичений із Софрона), і врешті, прикінцевий епізод про похорон і вшановування душ померлих. Сім розділів - сакральне число, опис тринадцяти міст - центральна тема, тричленна тематична структура (контекст, текст (ключові пункти краю - міста), духовний світ) - ці та інші символічні риси твору повинні навіяти реципієнтові почуття епічності, сакральності.
Література Ренесансу суттєво відрізняється від літературного процесу попередніх епох. Це стосується як форми творів (ренесансна поезія черпала натхнення у артефактах античної культурної спадщини, часто переспівуючи мотиви й теми, запозичуючи винайдені грецькими авторами й модифіковані римськими наступниками жанрові форми), так і ідей. На зміну тематиці Біблійного передання й Святоотцівської літератури як основного інспіруючого джерела для літераторів Середньовіччя приходять концепції античної філософії та ідеї і теми античної літератури. Для ренесансних гуманістів - фактично філологічної школи - властива певна ідеалізація античного мистецтва. “Altera natura” - так уявлявся їм “інший, другий світ” античного мистецтва, який концентровано відображає філософські пошуки самоусвідомлення особистості у реальному світі, проте позбавлений протиріч цього, реального світу. Отож, прагнучи до ідеалу, зокрема, прагнучи створити ідеальний літературний твір, ренесансні й постренесансні автори намагаються оперувати поняттями античної філософії, історії, етики, риторики й поетики, обігрують античні ідеї, часто-густо наповнюючи їх цілком новим змістом, застосовують художні методи насамперед римської літератури, яка уже проробила свого часу подібні маніпуляції з грецькою культурною спадщиною, розвиваючи в такий спосіб власну національну, а згодом імперську культуру. Усвідомлення цієї специфіки культуротворчих процесів і дало привід Д. Чижевському стверджувати, що “16-18 віки свідомо стреміли до знайомства” з античною, насамперед римською, культурою, унаслідок чого “до української літератури прийшли численні клясичні сюжети, які пізніше увійшли до народньої поезії, до казки і леґенди. Чимало з них використано і пізнішими поетами” [9, с. 83-85][1].
Основним прототипом “Роксоланії”, без сумніву, є “Буколіки” (“Еклоги”) Вергілія[2], на що недвозначно вказує й епіграф до поеми: IV, 3. Крім того, у тексті неодноразово згадано “аркадійських божків” (вв. 90, 136)[3]. Чи вибір Себастіяном Фабіяном Кленовичем епіграфа саме із IV еклоги Вергілія символізує ідею майбутнього благоденства українських земель, чи хотів автор ренесансної поеми у такий спосіб оповістити світ про з’яву нової етнічної спільноти чи про відродження колишньої державності “русів”? Радше, ні. Маючи на оці цитовані вище твердження істориків культури про стан українських земель у XVI ст., можна ствердити, що С. Ф. Кленовича насамперед цікавило оте “народне українське християнство” - химерна суміш поганства й християнських обрядів, тобто Іван Франко таки слушно оцінив “Роксоланію” як поему етнографічну.
Про те, що С. Ф. Кленович орієнтувався не лише на Вергілієву спадщину, а мав за першовзір і Теокріта, свідчать позатекстові вставки на кшталт оповіді про любов Циклопа до Галатеї, а також переказ про Федора і Федору, яскраве наслідування Теокрітового твору “Чари” (“Pharmakeutriai”).
С. Ф. Кленович добре знав твори давньогрецьких авторів. Вочевидь, замислюючи свій твір, він пам’ятав і про успіх Вергілія, який йому принесли буколіки й еклоги, і про те, що першовзором для Вергілія був Теокріт. Обидва оспівували “пастуший рай” на Пелопоннесі, проте якщо для Теокріта він був таки реальною Аркадією, грецьким краєм, то Вергілій насправді описує свою італійську вітчизну, говорячи про аркадійські гаї. У літературі Ренесансу жанр буколік був дуже популярним; не дивно, що саме цей жанр запозичив С. Ф. Кленович для опису лісів і пасовиськ Роксоланії-України.
Та не тільки. Оцінюючи доробок Кленовича, літературознавець і перекладач твору Михайло Білик прецизійно виявляє також усі доступні авторові “Роксоланії” історіографічні джерела, які лягли в основу концепції цієї грандіозної (1805 віршових рядків!) поеми, першої латиномовної публікації про звичаї українців. С. Ф. Кленович користав з усіх можливих джерел: тогочасних літописів й власноруч зібраних на території Галичини фольклорних переказів та чинних обрядів. Така компіляція дала йому можливість відтворити колористичну картину побуту і вірувань мешканців українських територій і водночас вписати цей фактаж у систему тогочасних наукових понять про географію й історію краю. Фактично С. Ф. Кленович уклав “свідоцтво про існування” Русина - етнічного індивідуума на території Центрально-Східної Європи.
Саме це й помітив свого часу Іван Франко. Дослідник намагався розглянути феномен і зсередини, і зовні. Він сумлінно препарував твори авторів-українців різних епох, виявляючи елементи і засоби мистецького вираження, а, з іншого боку, намагався охопити аналітичним поглядом усю широчінь резонування здобутків національної культури, виявити глибину її впливів на адептів із суміжних культуротворчих ареалів європейського континенту.
У статті “Нові праці про Україну” І. Франко описав своє бачення рідного краю як унікального терену з могутньою інспіруючою аурою, яка мала потужний вплив не лише на споконвічно автохтонні етноси й індивідів, а й виступала активною спонукою мистецьких процесів суміжних регіонів, а також творчості осіб, які потрапляли у силове поле її дії. Висловлюючи прихильність міметичній теорії, літературознавець писав: “Українська природа, український народ, українська історія такі багаті, що здавен-давна показували великий вплив на другі народи, виразились і в літературах польській, російській, в одну і в другу вносячи багато елементів оживляючих, доконуючи в одній і в другій великих і важливих реформ, - мали ж бо вони показатись немічними і малими тільки на власному ґрунті, у власній літературі? ...Та сама любов до України, котрою проймалися не раз люди чужі, зайшлі (згадаймо тільки поляка, родовитого мазура Кльоновича, автора латинської поеми «Roxolama» (1584), Павловського, автора першої граматики української мови, Срезневського, впорядчика «Запорожской старини» і хоч би ще й родовитого москаля Петрова, автора повної історії української літератури!) не менше живо палала в серцях самих українців і була головним джерелом зародження і зросту української літератури в мові народній” [6, с. 193-194].
Для цього І. Франко уклав “План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви”. Тут, серед спеціальних курсів (“Южноруська етнографія”), дослідник постулює ознайомлення з теоретичними основами фольклористики, починаючи від Гердерівських ідей [7]. Говорячи у пункті XVIII про безпосередній матеріал з “южноруської” етнографії, вважає за доцільне починати його вивчення саме “Роксоланією” С. Ф. Кленовича (в авторському варіанті - Кльоновича. - М. Т.), лаконічно характеризуючи місце і роль цього латиномовного твору: “Перші сліди заняття южноруською національністю у нас” [7, с. 32]. Паралельною темою у цьому пункті виступають “Перші записи южноруських пісень XVIII в. Перші їх друки”.
Дослідник добре знав цей твір. У різних працях він аналізував оповіді, зібрані С. Ф. Кленовичем у Галичині і включені у тканину поетичної оповіді. І. Франко подав також версії цих сюжетів, що побутували в інших етносів європейського континенту, співставляючи їхній зміст із авторськими інтерпретаціями визначних творців національних епосів Європи. Дослідник з легкістю оперував літературними фактами, які охоплюють хронологічні межі від VI ст. до н. е. (старогрецька література) до своїх сучасників - авторів XIX ст. У такий спосіб І. Франко вибудував монументальну картину тисячолітнього побутування й еволюції популярних в епоху романтизму сюжетів, які, властиво, становили основу “народного” світогляду, або ж були аналогом до відповідних сюжетів античної міфології, літератури[4].
Промовистою є стаття “Тополя” Т. Шевченка”, поміщена у 28 томі [8]. Після загальнотеоретичного історико-літературного вступу вчений проаналізував декілька сюжетів світової літератури, які становлять фабулу Шевченкової балади. Тут ми й натрапляємо на ім’я С. Ф. Кленовича: “Найдавніший звісний нам (українцям. - М. Т.) варіант сеї повісті є галицько-руський, записаний ще около року 1580[5] польським поетом Кльоновичем і розказаний латинськими дистихами в його поемі “Roxolania” [8, с. 81]. Далі автор статті докладно виклав зміст переказу, проте не мовою оригіналу (“латинськими дистихами”), а подаючи польський переклад без вказівки авторства перекладача (очевидно, Сирокомлі?). Паралельно дослідник навів Шевченкову інтерпретацію відтвореного С. Ф. Кленовичем переказу про “Федора і Федору”[6], змістом якого є звертання закоханої дівчини до ворожки з проханням привернути милого і фантастичний сюжет перенесення Федора для здійснення бажання. Тут же зустрічаємо ще одну згадку про “Роксоланію” С. Ф. Кленовича як джерело міфопоетичних сюжетів для авторів епохи романтизму, зокрема й Тараса Шевченка. “І сей зворот узяв Шевченко, мабуть, із знаної пісні про чабана, в котрій зілля, варене на огні, приносить невірного чабана до дівчини, хоча цей варіант подібніший до того, про який розказує Кльонович” [8, с. 85].
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
І. Франко зазначив, що Шевченкова балада має специфічний настрій, відмінний від першоджерел: міфологічних переказів й авторських обробок. Літературознавець продемонстрував новизну обробки сюжету, яку здійснив Т. Шевченко, й підтвердив вихідні тези своєї статті, де ішлося про суть зрілої, підкріпленої відповідною мірою таланту, авторської творчості, що власне й полягає у специфічній модифікації відомого літературного матеріалу згідно з авторським світобаченням, яке, за І. Франком, формується народним, національним світоглядом як середовищем розвитку світосприйняття автора-індивіда.
Свій огляд І. Франко закінчив[7] аналізом завершального мотиву балади Т. Шевченка, викладеного у двох кінцевих катренах твору. Ця фабула - греко-римський мотив про “переміни людей в дерева”. І. Франко провів лінію від античних міфологічних переказів, які “особливо люблені були... в Італії в часах Відродження” (дивно, що дослідник не згадав тут про “Метаморфози” Овідія, так звану “Біблію поганства”, де в авторській обробці, власне, й подані оті перекази про перетворення; саме завдяки цьому творові римського поета міфи і врятувалися від забуття) через “знамениту поему Торквата Тассо “Увільнений Єрусалим”, де використано аналогічний сюжет. Цей огляд дає змогу дослідникові вирізнити елементи переказу, які Т. Шевченко обрав для завершення свого твору, і таким способом виділити особливості Шевченкового світобачення [8, с. 86-88].
Проте, як бачимо, Т. Шевченко активно використовував у своїй творчості не лише твори і перекази “народні”, себто фольклорного походження, які виникли на ґрунті українських реалій, але й ті, що були запозиченими в український міфопоетичний обіг й активно тут побутували. Й тут знову звертаємося до “Роксоланії” С. Ф. Кленовича як одного з джерел і засобу збереження отого українського народного християнства - важливого компоненту традиційної української культури.
Для нас тут незвичайно цікавий творчий метод Т. Шевченка, який типологічно споріднений із методикою творчості ренесансних авторів й, відповідно, суголосний з художнім методом С. Ф. Кленовича. Зрештою, у цьому нічого дивного, адже романтизм, прийшовши на зміну бароко, черпав силу, зокрема, й у ренесансі, у його художніх методах. У цьому розумінні двоє авторів, дарма, що їх роз’єднує три століття, виступають прихильниками типологічно споріднених методик збору матеріалу, його художнього компонування й переробки. Маю на увазі укладення авторами поетичних творів на основі переказів й застосування принципу “imitatio”: С. Ф. Кленович наслідував творчість Вергілія, а глибше - Теокріта; Т. Шевченко творив, переосмислюючи народні перекази, стилістично і філософськи змінюючи їхній тембр і водночас синтезував перекази, уже модифіковані народною творчістю і, можливо, - як це стверджує І. Франко, - запозичені безпосередньо з античної епохи. Спільним для обох авторів (і, додамо, для того ж І. Франка, що підкреслив Д. Чижевський в “Історії літератури” [9, с. 85]), тобто питомим для будь-якого автора, що творить художню реальність, є використання міфу - переказу. На початку, природно, цей переказ є “народним”, тобто, категорія авторства відсутня, а згодом, коли літературна творчість стає фаховим заняттям й за тим чи іншим автором закріплюється право винайдення віршового розміру, жанрової форми або певної стилістики (той-таки бурлеск), процес розвитку всесвітньої літератури і національний літературний процес зокрема стає процесом переосмислення змісту первісного переказу на основі специфіки світосприйняття конкретного автора конкретної епохи. Це було найзагальнішим методом у широкому діахронічному річищі латиномовної літератури. Пізніші часи додали ще художній переклад національними мовами як спосіб інтерпретації фабули та її адаптації для потреб місцевого культурного процесу.
Епіцедіон - “вірш на погреб”[8], поминальна поема, - специфічний тип зазвичай віршованого твору всуміш із програмними вставками прозовою мовою (авторська передмова). Структурні частини таких творів відрізнялися стилістичним декором, лексикою, віршовою формою. Для розокремлення частин вживалося різноманітних шрифтів (ґотик, антиква тощо); частини цілого твору часто розмежовуються алегоричними картинками й емблематичними віршами. Вірші або ж інтерпретують окремі реалії вексилографічних зображень (які, за художнім замислом автора, є алегоріями певних чеснот, притаманних власнику герба), або ж, використовуючи біблійну топіку, розвивають морально-дидактичні сюжети стосовно певних подій у житті героя, узагальнюючи (а часто й гіперболізуючи) значення цих подій і переводячи таким способом усю розповідь у виміри агіографічного жанру.
Читайте також: Латиномовна інтелектуальна спадщина «львівського народу» – продукт культурного пограниччя
Структурними частинами “Епіцедіону...” є, відповідно, канонічне звертання “До читача”, що завершується на другій сторінці збірки зображенням герба князів Вишневецьких з традиційною абревіатурою: “М.В.К.К.С.Л.”: “Михайло Вишневецький, Каштелян Київський, Староста Любецький”. На третій сторінці збірки вміщено початок віршованого твору “На герби славної і вічної пам’яті достойного, вельможного княжати Михайла Вишневецького, Каштеляна землі Київської, Черкаського, Канівського та Любецького старости”, що продовжується до шостої сторінки включно. Далi йде велика за обсягом (від 4 по 12 сторінку включно) присвята дружині покійного князя Гальшці з дому Зеновичів, у котрій автор на матеріалі, почерпнутому з Біблії, розлого демонструє марноту мирського буття людини, зображаючи смерть закономірним завершенням життєвого шляху; очевидно, так автор хотів потішити вдову князя у її горі.
Зі сторінки 13 по 44 включно триває власне “Епіцедіон... або вірш жалобний...”, після котрого поміщено вірш “До ласкавого читача” (сторінки 45-47 включно) та “Замкнення тих віршів”. Останнім твором збірки є восьмирядкове звернення “До пошановувача”. Уся збірка вкладається у сорок вісім сторінок.
Автор “Епіцедіону...” присвячує свій твір дружині покійного князя - Гальшці Зеновичівні, зауважуючи принагідно у передмові, що він “пом’янув пана добродія” “не Гомеровим чи Вергілігієвим віршем, а з простої гадки своєї” (170, 9-10). “Проста гадка” в цьому випадку може означати як те, що поема написана польською мовою, а не латинською, так і те, що твір скомпоновано версифікаційними засобами місцевого літературного процесу зі збереженням традиційних стилістичних особливостей твору. Проте найвірогіднішим видається трактування, що простота гадки в даному випадку означає власне авторське бачення, наявність персональних ідеологем.
“Вірш жалобний” починається зверненням до читача. Після віршованого вступу загальнофілософського змісту йде згадана прозова присвята дружині покійного князя, за нею - досить розлога медитація на тему марноти земного життя, власне інтродукція, що починається, своєю чергою, символічним зверненням до Аполлона та Амфіона (які уособлюють поезію та музику) з проханням притишити радісні мотиви, як того, зрештою, і вимагає жанр епіцедіону. У зверненнях до читача, що фігурують на початку твору, неважко помітити аналогію до традиційних для епічної творчості (й української зокрема) зачинів-звертань.
Філософські роздуми автора переходять в опис роду князя Вишневецького. Наступна частина поеми присвячена опису діяльності героя твору: його життя - це, власне, безперервний шерег заходів, спрямованих на захист і зміцнення українських земель.
Місце дії детерміноване однозначно: боротьба, очолювана Михайлом Вишневецьким, точиться в українських степах, на Наддніпрянщині (“poddnieprska Ukraina” (в. 47), “pola Pozadnieprskie” (в. 357), “Podnieprskie te kraie” (в. 693), “podnieprskie strony” (в. 727), “przy podnieprskich brzegach” (в. 769), коло Черкас (в. 571, 634), Чигирина (в. 582), Корсуня (в. 812); далі конфлікт у поемі розгортається на території Сіверського князівства.
Однак на початку твору автор поеми окреслив ширшу перспективу діяльності князя, вписуючи події українського простору в межах Речі Посполитої в контекст історичних процесів на терені Центрально-Східної Європи (в. 59-96). У поемі згадано також про безпосередніх сусідів України: Литву, Московщину, Польщу, Волощину, сучасну Молдову.
Якщо уважніше приглянутися до термінології, яку використано для визначення території діяльності Михайла Вишневецького, то помітимо цікавий нюанс: у поемі два рази вжито назву “Русь” (“...gdy z rusi plony gnali...” (в. 59); “...Wtargnęli w Księstwa Ruskie. Kraju Podolskiego” (в. 489)); усі інші топонімічні визначення мають іншу форму: “україна”. Причому “україна” - лише з малої літери. “Poddnieprska ukraina dziś osierociała” (в. 47), “Szczytem prawie był wszytkiey, iście ukrainie” (в. 51), “Ryceża dzielnego nalazł na ukrainie” (в. 234), “Został zacnym starostą tam na ukrainie” (в. 349), “Bo takiego zawsze pragnie ukraina” (в. 351), “ćirpi ukraina” (в. 563), “lż nigdy ukraina nie żywię bez trwogi” (в. 630), “Tam w oney ukrainie” (в. 717), “Zwłaszcza na ukrainie” (в. 805), “zostal i ukrainnym starostą Lubeckim” (“Do łaskawego czytelnika”, в. 69), у творі “Zamknienie tych wirszow” “lżby szkody czynić miał iakie ukrainie” (в. 2), “Co mężnie bronić będą szablą ukrainy” (в. 4), “...z ukrainy gonił” (в. 8), “Będę też zastępować ukrainną trwogą” (в. 10).
Дія поеми точиться у “руському, або, точніше «українському» прикордонному світі”. Життя у цьому світі детерміноване безперервними війнами і всіма видами діяльності, що з ними пов’язані. Однак особливу цікавість становить вертикальний вимір відтвореного у поемі простору - ментальний світ українського шляхтича, автора поеми. Цей вимір має кілька шарів.
Описуючи ту чи іншу подію, автор оперує назвами річок. Визначальним гідронімом для позначення “українної топографії” є, зрозуміло, Дніпро. Маємо шерег цих визначень. “Działo się tam gdzie Choroł w szyroki Dniepr płynie” (в. 212), “Sam się wprzód pilnie począł przez Dniepr przeprawować” (в. 364), “Woiował koło Dniepra okoliczne włości.” (в. 732), “Trypol miasto nad Dnieprem” (в. 734), “Ruszyli się tak społem, sławny Dniepr przebyli.” (в. 932). І лише раз автор вживає давньогрецьку назву Дніпра: “Został zacnym starostą tam na Ukrainie, Gdzie sławny Borystenes k morskim brzegom płynie” (в. 349-350).
Єдиний випадок вживання грецькомовного гідроніма, очевидно, не є випадковим. Суть формальних засобів Ренесансу у творах XVI-XVII ст. визначається способом їхнього використання. Іменування української ріки Бористеном - не лише дань моді чи прагнення зблиснути ерудицією: ця назва, як i інші, аналогічні, входила до стандартного обсягу інформації, яка викладалась в освітніх закладах, тобто в самому вживанні назви “Бористен” чи подібної не було нічого особливого, що б вирізняло суб’єкта мовлення. Уже в наступних рядках поеми фігурує традиційна українська назва. Це означає, що автор XVI ст., вживаючи назву “Бористен”, немов абстрагувався від суто географічних реалій, витворюючи таким способом цілком нове значення наведених понять.
Якщо назва “Русь”, “Руські князівства” для означення українських земель у XVI-XVII ст. була цілком ординарною, то гідронім “Бористен” вкупі з поняттям “український” витворюють метафоричну категорію українського буття: автор “Епіцедіону...” вживає метафоризовану грецьку назву Дніпра для підкреслення урочистого змісту події - номінації Михайла Вишневецького званням старости: автор поеми немов обіймає єдиним поглядом усю територію Дніпра i сугестує читачеві відчуття маєстатично-урочистого акту вшанування князя Вишневецького відповідно до його заслуг посадою опікуна цієї величезної території.
Отож, поминальний зміст твору, запропонований жанром епіцедіону, в майстерному авторському виконанні переростає у широке епічне полотно, що служить основній меті - ствердженню діяльності володаря в особі князя Михайла Вишневецького, в цьому разі - в межах території, яку тепер прийнято називати Центрально-Східною Європою.
Очевидно, таким i був задум автора. Незважаючи на назву-визначення, “жалобний вірш” (а властиво, “вінець віршів”) є багатофункціональним твором епічного роду, що свідчить про поєднання (а відповідно - i засвоєння) на українському ґрунті (ще до програмної діяльності з середини XVII ст. Києво-Могилянської академії) різних літературних традицій, незалежно від мови написання: постренесансної, детермінованої вимогами теорії щодо засобів стилістичного декору й відповідних обраній темі жанрових форм, й автохтонної епічної, яка певною мірою корелює теоретичні вимоги. Саме з української епічної традиції запозичені образно-сугестивні засоби “Епіцедіону...”, а сама поема більшою мірою повторює жанр “хвал” - творів дружинного циклу, які вшановували заслуги володаря (найчастіше з дидактичною метою), аніж ренесансного епіцедіону. Переважання у творчій свідомості автора поеми традицій автохтонного - українського - літературного процесу є безсумнівним.
Про це свідчить вся поетика твору, що є відображенням тої культурної атмосфери, яка була питомою для автора. Побудова образів, українізми, а також властиві україномовному історичному епосові - історичним пісням та думам - повтори, топоси тощо, переконують нас у тому, що, незважаючи на польську мову, твір є породженням і чи не першим виявом специфічного комплексу ідей, які домінували в культурній атмосфері “русько-української” спільноти.
Буквально у кожному рядку зустрічаємо образи, запозичені зі стихії української епічної або ж батальної традиції.
“Poddnieprska ukraina dziś osirociała” (47).
“Juz dziś ony ozdobne pola kurhanami Właśnie iak sliezne niebo iasnemi gwiazdami...
Y tych patrz iak smutnymi dziś się wszystkim zdali,
Rzecz pewna gdyby głos był, iżeby płakały” (55-56, 61-62).
“S kitayki rozmaitey proporce się chwieią,
A na surmach żałośnie dumy wygrawaią” (263-264).
“Szcytem prawie był wszystkiey iście Ukrainie.
Możesz iuż dobrze pomniec y ty, Tatarynie” (51-52).
“Z obu stron dosyć krzyku, rusznice pukaja,
A strzały lataiące obłok zasłaniaią” (1050-1051).
“Sam Bóg tam Hetmanem był woyska tak małego,
Iż tak wniwecz obrócił siły Moskievskiego” (1068-1069).
“Szablami iuż się sieką, a z rusznic strzelała,
Z łaski Bożey iuż naszy Turkom odpierają.
Wsparci będąc od naszych iuż tył podawaja,
Turkom z głowy od szabel zawoie lataią”. (275-278).
“A książę w tej potrzebie będąc postrzelony,
Swym serca dodawając, sprośną Moskwę gromi.
Książe też Alexander, syn pana zeszłego,
Młodych lat, ale serca Hektora mężnego
Przytarszy wielkim pędem, potka się rycerskie,
Tam smiele szadlą swoią krwawił łby moskiewskie.
O iakaż tam pociechą, zacne książę miało
Na młodego ryceża oko twe patrzało.
Ano mu harda Moskwa placu ustępujie
Tak żartkiemu potkaniu pilnie się dziwuie.
Tak naszy nacierając, Moskwę rozgromili
A ich harde mnimania wniwecz obrócili.
Sam Bóg tam Hetmanem był, woyska tak małego,
Iż tak wniwecz obrócił siły Moskiewskiego.
Bo nasze woysko małe za nic sobie mieli
A w koło ogarnąwszy, do Moskwy gnać chcieli.
Tam czternaście set naszych w tey potrzebie było,
A Moskwy trzy tysiące pewnie się liczyło.
Stamtąd się potym wcale do domu wrócili,
Bogu dawszy zwycięstwa dzięki uczynili” (1056-1075).
Остання цитата звучить, неначе уривок забутої думи про українсько-московські війни.
Цікаво, що розмисли над художніми особливостями поеми спонукали Андрія Стороженка до полеміки з Павлом Житецьким щодо творців українських дум. На думку історика, український епос XVI-XVII ст. творився не якимось спеціальним цехом “старців”, а безпосередніми учасниками батальних подій, котрі належали до шляхетсько-козацької верстви. Дослідник не заперечує думки, що ті автори могли вливатись у ряди “старців-лірників” унаслідок, скажімо, каліцтва або ж з якихось інших причин випадаючи зі своєї питомої суспільної верстви, проте переконаний, що безпосередні творці українського історичного епосу походили з мілітарної верстви, а цехи кобзарів-старців переймали у них готові твори, тобто виконували роль ретрансляторів [4, c. 184-185, примітка]. На доказ своєї тези А. Стороженко навів докладні описи битв i військових прийомів татарів, топографії подій тощо, а також точні імена татарських воєвод, доводячи, що настільки реалістично зобразити цю спеціальну ділянку мілітарного побуту міг лише безпосередній учасник походів. Розвиваючи тезу А. Стороженка, варто додати, що авторами творів аналогічних “Епіцедіону...”, могли бути лише досить освічені особи[9].
Основою, фундаментом духовного виміру “українського” світу була автохтонна епічна традиція. Інший шар свідомості автора поеми - “шкільна вченість”. Засвоєні у процесі здобуття гуманітарної освіти знання з галузей історії, риторики, античної міфології (насамперед римської) тощо становили єдину знакову систему, зрозумілу й сприйнятну майже на всьому обширі тогочасного центральноєврпейського “orbis terrarum”. Жоден тогочасний автор, маючи певні амбіції, не міг уникнути використання цієї топіки; з іншого боку, саме у процесі засвоєння цих знань витворювалися певні суспільні світоглядні установки, які корелювали із правдами віри і бодай у літературній, декларативній традиції прекрасно надавалися до творення квазіагіографічних образів. Наявність у топічній тканині твору цього шару засобів вираження свідчить про те, що автор орієнтувався на освіченого адресата - насамперед на реципієнта зі своєї суспільної верстви. Суспільна ж верства, до якої апелюють прибічники української ідеї, бачила світ крізь призму творів польської історіографії, насамперед Мацея Стрийковського.
Античні реалії, насамперед імена історичних діячів, вжиті у поемі для “героїзації” покійного князя. Кожне порівняння подвигів князя й античних воєвод оформлене як лаконічна оповідь-характеристика. Ці порівняння покликані звеличити героя твору й водночас канонізувати його як рівного персонажам освячених давниною античних анналів. Для історика культури ці місця поеми становлять особливу цінність: вони є джерелом інформації про трактування людьми XVII ст. конкретних фактів античної історії; ці оцінки не завжди збігаються з нинішніми.
Отож, за уявленнями XVI ст., необхідною ознакою володаря є давність, значність роду, а також “рівногеройність”. На першому плані в усіх творах такої тематики виступають саме ті риси характеру, які уможливлюють успішну військову діяльність. Проте Ждан Білицький у своїй поемі не творить образ воєводи, а саме князя, “справжнього князя”. Питомою ознакою володаря є не тільки здібності полководця й уміння здобувати військові перемоги (“першого серед ліпших”), а насамперед здатність забезпечити мир своїм підданим. Крім того, в характеристиці Вишневецького зустрічаємо й інші, традиційні для володаря риси: він постає у поемі ініціатором колонізації півдня України, продовжуючи осадницьку діяльність князів старішої доби (тут автор вдало використав факт запозичення назви грецького полісу (Nota bene: знову грецизм, як у випадку з Дніпром-Бористеном!) для новозаснованого “українного” міста, щоб підкреслити нерозривність традиції на українських землях ще з часів античності):
“Starał się też czuyny pan, by hrodyszcza ony,
Ludźmi wszędzie godnymi były osadzony.
Gdzie przedtym zwierzom dzikim legowiski byli.
Tatarzy tymisz sliady w to państwo wchodzili.
Osadził Miasto nowe y między rzekami
Korsonem od greckiego Miasta mianowany.
Gdyby Pan Bóg przedłużył jeszcze żywot iego,
Iscieby mało było hrodyszcza pustego” (в. 807-814).
Зверну увагу, що автор “Епіцедіону...” бачить історичні процеси не з перспективи окремого краю - Поділля, Волині чи, скажімо, “Вишневеччини”, а мислить - очевидно, як і його володар, - загальноукраїнськими категоріями. Учасниками походів названі, крім Вишневецького, інші українські князі, зокрема Острозькі - Констянтин та Януш, “szlachta Kijewska, także Owruczanie, Ostrzanie y Homlanie, mężni podnieprzanie...” (в. 843-850), Podołanie, Wołyńcy, Poddnieprzanie (в. 714-715) тощо.
Героїчний чин оборони одноплемінців, як випливає з тексту поеми, - головне покликання української шляхти. Як і відновлення у світі справедливості, це не лише подвиг, а запланований Провидінням вчинок, виконати його - обов’язок шляхтича. Тут висловлено ті месіанські переконання, що пізніше стали основою світогляду козацтва і повною мірою реалізувалися у пізніших творах барокової доби. Цю ідеологію мілітарної верстви Ждан Білицький вкладав у “промови перед боєм” - окремий жанр у канві розвитку фабули епічної поеми, а, властиво, різновид авторського звертання.
Ще один топос епічної української поетики подає ідеалізовані випадки співпраці магнатів-воєвод.
“Tam dwór kniazia Romana, Sanguszka onego,
Leżał tuż nie daleko od mieysca tamtego.
Wnet się z dworem łączyli książecia zeszłego,
Tamże zgodnie obrali wnet sprawce Jednego
Ostafica dzielnego kniazia Rużyńskiego,
Jak sercem tak urodą y serca wielkiego.
A temu po posłusyeństwo wszyscy przyryekali
Za tym bez omieszkania na straż rozesłali” (в. 243-250).
У цій цитаті можна вловити прообраз пізніших козацьких рад. Зрештою, князь Ружинський - реальна історична особа, як і князь Сангушко, - обидва належали до українських магнатських родин і займались організацією охоронних загонів на південних кордонах України. З цього приводу А. Стороженко зауважив: “вірші 246 і 247 дають нам змогу пояснити, як треба розуміти перекази про те, що південноукраїнські князі були гетьманами низових козаків: вони, як і Євстафія Ружинського, були керівниками козакуючих спільнот - князів та їхніх ополчень” [4, с. 183, примітки 2, 3].
Декларована насамперед мілітарна функція, необхідність в умовах боротьби за виживання стала постійною спонукою для появи й існування “українного” лицарства, тою категорією українського буття, що витворила спадкоємність протегуючої страти від князівського стану до наступного козацького.
Прикінцевий епізод книги - ствердження неперервності українського роду (Вишневецьких) на тлі суспільно-політичних зрушень в українських землях: Михайло, Олександр, а врешті, Дмитро Вишневецькі творять трійцю козацьких зверхників, що розпочинають - як нам відомо - нову добу в історії України.
Читайте також: Національна свідомість у контексті української католицької традиції (XVI – перша половина XVII ст.)
“Епіцедіон...”, як бачимо з висловлених у творі ідей, є світським “агіографічним” твором кінця XVI ст. непересічної мистецької вартості, який декларує ідеал володаря-патріота і доброчесного громадянина й демонструє поліфонію духовного простору людини “українного” світу... Одною зі складових цього духовного простору був український фольклор, який творив ґрунт самосвідомості і посполитого громадянина, і шляхтича-воїна, і князя - організатора цього духовного простору й параметрів щоденного побуту на цьому просторі. Від ремесла до заснування нових поселень, від їхньої розбудови - до оборони і уславлення.
І тут треба ствердити, що зміст “світлини” С. Ф. Кленовича є поверхневим; це малюнок з натури допитливого спостерігача, у той час як “Епіцедіон... Михайлові Вишневецькому” - твір значно глибший, багатогранніший, більш філософський. Він буквально “дихає” питомою національною культурою, подає її у повноті вираження.
В “Епіцедіоні...” кінець XVI ст. явив європейській культурі одну з перших спроб зґенерувати локальний “українний” міф, ще для князівського клану. Згодом ці ідеї розвине, модифікувавши для своїх потреб, нова суспільна верства - козацтво й “покозачена” шляхта, яка спробує перейняти владу над цією територією. Історична правда полягає у тому, що для вислову української ідеї Ждан Білицький використав факт кончини князя, а інший автор - Пилип Орлик - через століття для ствердження аналогічних ідей використає факт одруження нащадків двох найзначніших родів Гетьманщини.
У поемі “Епіцедіон...” можна знайти чимало віршових рядків, у яких відображено вплив автохтонних народнопоетичних творів (насамперед, узвичаєних кінцівок) на українську чужомовну поетичну творчість. Для української літератури, як це вже неодноразово відзначали дослідники, характерна поступова демократизація бароко, активна його взаємодія з фольклором. Проте в Україні ця взаємодія не обмежувалась “низькими”, комедійно-пародійними, бурлескними жанрами. Фольклорні впливи проникають також у “середній” та “високий” стильові пласти літератури.
Химерне переплетіння античних реалій з реаліями української дійсності XVI-XVIII ст. відображає певний тип світосприйняття, характерний для тої епохи. Основна тематика літературних творів того часу - дійсні історичні й політичні події, учасниками яких були автори або ж їхні близькі. Надалі - упродовж XVII ст. - ці події змальовуються тими засобами, що засвоювались у процесі здобування освіти, насамперед у Києво-Могилянській академії. Українські школи давали достатній обсяг знання з царини античної спадщини. Ця спадщина, була багатим джерелом мовних і етичних моделей. У школі учні одержували і певний комплекс міфологем, які стосувалися античності, демократичного устрою античних держав, яку люди бароко вважали власною праісторією. Саме з її подіями, персонажами їхніх вчинків людина бароко зіставляла свою власну поведінку. З позицій міфологізованого історичного досвіду автори бароко оцінювали перебіг їхньої сучасності, власну історію, з міфологізованої традиції висновували й ті вартості, що становили квінтесенцією тодішньої української духовності. Автори панегіричних творів моделювали ідеалізовані образи значних осіб, своїх сучасників і таким способом закріплювали у слові для сучасників та нащадків норми суспільної поведінки.
Поява фольклорних відлунь - наслідок співіснування і конвергенції кількох пластів літератури в Україні - є найбільш природною саме в епоху бароко: “...можемо конкретно бачити, як народня пісня переймає елементи стилістики барокової вірші”, бо й фольклор творився абсольвентами Києво-Могилянської академії, а, з іншого боку, “барок сам має певний нахил до народньої поезії і черпає з її скарбниці засоби вже тому, що одна з цінностей поезії для барокового автора є її різнобарвність: одну з барв і дає народня традиція”, як стверджує Дмитро Чижевський [9, с. 130].
Примітки
[1] Пор. з аналізом Івана Франка “Тополі” Т. Шевченка.
[2] Загалом можна назвати близько 20-ти авторів, алюзії та криптоцитати із творів котрих прочуваються у поемі С. Ф. Кленовича: це Гомер, Платон, Піндар, Ксенофонт, Теокріт, Вергілій, Овідій, Горацій, Лукрецій...
[3] Аналіз збігів у “Буколіках” Вергілія й “Роксоланії” С. Ф. Кленовича - тема окремої статті.
[4] Легке і успішне засвоєння новоєвропейськими літературами жанрових канонів та способів викладу сюжету, притаманних античній літературі упродовж епохи Ренесансу та постренесансних епох, можна пояснити лише одним: світогляд, сюжети й витворені на їхній основі літературні жанри античності були близькими, цілком адекватними до світогляду й автохтонних жанрових форм інших європейських етносів чи етнічних груп - кельтів, германців, слов’ян тощо. Лише сприймаючи античну спадщину як аналог свого власного, вони легко сприйняли й адаптували до своєї творчої практики здобутки античної епохи, від якої відстали, можливо, внаслідок кліматичних умов, можливо, з інших причин. Проте в українській літературній та фольклорній практиці є безліч аналогів до античних здобутків. І в цьому криється “успіх” бароко й на українських землях, де ця епоха стала визначальною для розвитку літератури; властиво, вона стала апогеєм і водночас, з політичних причин, “лебединою піснею” нормального розвитку нашої культури.
[5] Першодрук “Роксоланії” Себастіяна Фабіяна Кленовича датується 1584 роком: Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis. Cracoviae, 1584.
[6] Див. наявні нині переклади сучасною українською мовою: С. Ф. Кльонович. Роксоланія / Переклад Михайла Білика // Питання класичної філології. Випуск другий. Вид-во Львівського ун-ту, 1961. С. 119-156; передрук окремим виданням: Себастьян Фабіан Кльонович. Роксоланія: Поема / Перекл. з латин. М. Білика. Київ, 1987; Роксоланія: (Поема) / Переклав Віталій Маслюк // Українська поезія XVI століття. Київ, 1987. С. 114-167.
[7] Версія, опублікована у п’ятдесятитомнику, - це републікація з журналу “Радянське літературознавство” за 1941 р. Автограф статті зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України у неповному складі: наявні лише аркуші 1-4; 5-9 втрачені. Див.: [9, с. 387-388].
[8] Польський текст поеми надруковано у книзі: Стороженко А. В. Стефан Баторій и дніпровскіе козаки. Київ, 1904 [4]. Український текст доступний за виданням: Слово многоцінне: Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII ст.): У 4-х кн. Київ, 2006 [3].
[9] Питомо барокова цитата: “Nie długo tam / z pohańcem argumentowali. Bo szablą silogismy ich konkludowali” (в. 760-761) явно свідчить про “спудейське минуле” Ждана Білицького.
Література
1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні: друге, удосконалене видання. Вінніпеґ, Мюнхен, Детройт, 1962.
2. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.). Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Київ, 2004.
3. Слово многоцінне: Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII ст.): У 4-х кн. Київ, 2006.
4. Стороженко А. В. Стефан Баторій и дніпровскіе козаки. Київ, 1904.
5. Трофимук О., Трофимук М. Дмитро Туптало: “Епістолії многомовнії” // Дмитро Туптало у світі українського бароко: Збірник наукових праць. [У надзаг.: Львівська медієвістика. Вип. 1]. Львів, 2007. C. 266-289.
6. Франко І. Нові праці про Україну // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1980. Т. 27. С. 187-195.
7. Франко І. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1984. Т. 41. С. 24-73.
8. Франко І. “Тополя” Т. Шевченка // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1980. Т. 28. С. 73-88.
9. Чижевський Д. Історія української літератури. Книжка друга. Прага, 1942.
[1] Пор. з аналізом Івана Франка “Тополі” Т. Шевченка.
[2] Загалом можна назвати близько 20-ти авторів, алюзії та криптоцитати із творів котрих прочуваються у поемі С. Ф. Кленовича: це Гомер, Платон, Піндар, Ксенофонт, Теокріт, Вергілій, Овідій, Горацій, Лукрецій...
[3] Аналіз збігів у “Буколіках” Вергілія й “Роксоланії” С. Ф. Кленовича - тема окремої статті.
[4] Легке і успішне засвоєння новоєвропейськими літературами жанрових канонів та способів викладу сюжету, притаманних античній літературі упродовж епохи Ренесансу та постренесансних епох, можна пояснити лише одним: світогляд, сюжети й витворені на їхній основі літературні жанри античності були близькими, цілком адекватними до світогляду й автохтонних жанрових форм інших європейських етносів чи етнічних груп - кельтів, германців, слов’ян тощо. Лише сприймаючи античну спадщину як аналог свого власного, вони легко сприйняли й адаптували до своєї творчої практики здобутки античної епохи, від якої відстали, можливо, внаслідок кліматичних умов, можливо, з інших причин. Проте в українській літературній та фольклорній практиці є безліч аналогів до античних здобутків. І в цьому криється “успіх” бароко й на українських землях, де ця епоха стала визначальною для розвитку літератури; властиво, вона стала апогеєм і водночас, з політичних причин, “лебединою піснею” нормального розвитку нашої культури.
[5] Першодрук “Роксоланії” Себастіяна Фабіяна Кленовича датується 1584 роком: Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis. Cracoviae, 1584.
[6] Див. наявні нині переклади сучасною українською мовою: С. Ф. Кльонович. Роксоланія / Переклад Михайла Білика // Питання класичної філології. Випуск другий. Вид-во Львівського ун-ту, 1961. С. 119-156; передрук окремим виданням: Себастьян Фабіан Кльонович. Роксоланія: Поема / Перекл. з латин. М. Білика. Київ, 1987; Роксоланія: (Поема) / Переклав Віталій Маслюк // Українська поезія XVI століття. Київ, 1987. С. 114-167.
[7] Версія, опублікована у п’ятдесятитомнику, - це републікація з журналу “Радянське літературознавство” за 1941 р. Автограф статті зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України у неповному складі: наявні лише аркуші 1-4; 5-9 втрачені. Див.: [9, с. 387-388].
[8] Польський текст поеми надруковано у книзі: Стороженко А. В. Стефан Баторій и дніпровскіе козаки. Київ, 1904 [4]. Український текст доступний за виданням: Слово многоцінне: Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII ст.): У 4-х кн. Київ, 2006 [3].
[9] Питомо барокова цитата: “Nie długo tam / z pohańcem argumentowali. Bo szablą silogismy ich konkludowali” (в. 760-761) явно свідчить про “спудейське минуле” Ждана Білицького.
Література
1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні: друге, удосконалене видання. Вінніпеґ, Мюнхен, Детройт, 1962.
2. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.). Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Київ, 2004.
3. Слово многоцінне: Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII ст.): У 4-х кн. Київ, 2006.
4. Стороженко А. В. Стефан Баторій и дніпровскіе козаки. Київ, 1904.
5. Трофимук О., Трофимук М. Дмитро Туптало: “Епістолії многомовнії” // Дмитро Туптало у світі українського бароко: Збірник наукових праць. [У надзаг.: Львівська медієвістика. Вип. 1]. Львів, 2007. C. 266-289.
6. Франко І. Нові праці про Україну // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1980. Т. 27. С. 187-195.
7. Франко І. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1984. Т. 41. С. 24-73.
8. Франко І. “Тополя” Т. Шевченка // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1980. Т. 28. С. 73-88.
9. Чижевський Д. Історія української літератури. Книжка друга. Прага, 1942.