Стелла Подгурська, аспірантка при кафедрі мистецтвознавства та експертної діяльності національної академії керівних кадрів культури і мистецтв
Зазначена тематика досліджувалась у працях українських та зарубіжних вчених: П. Білецького, Н. Глєбкіна, Н. Дмітрієвої, С. Кримського, Н. Ковальчук, А. Макарова, О. Ніколенко, В. Овсійчука, В. Свєнціцької, Д. Степовика, Н. Шамардіної, В. Шевчука та інших. Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На вiдмiну від західноєвропейського та російського, українське бароко було не аристократичним стилем. У ньому були присутні певні елiтарнi мотиви, та й то лише в лiтературi, всi iншi види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свiдомiстю. Мистецтвознавці підкреслюють демократичність українського барокового мистецтва, що ґрунтувалась на ідеях православних братств, патріотичного духу всіх верств українства загалом [1, с. 69]. За словами Д. Кучерюка, “В українському бароко злилися в одне ціле ідеї Відродження, меланхолійність і смуток, динаміка форм на противагу спокою, велич пишноти й багатого убрання” [1, с. 493]. Д. Степовик зазначав, що українське бароко мало особливе значення для розвитку реалістичних тенденцій, оскільки стимулювало формування у творах образу правдивого середовища, виробляло погляд на світ як на вічний рух, створювало передумови для зближення в далекій перспективі мистецтва з побутом людини [9, с. 59].
Читайте також: Містицизм в європейській літературі. Епоха після Просвітництва
Український “химерний” стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами: визвольна війна середини XVII століття, постійні військові походи, перебування на грані життя та смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю є сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища, своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок, в якому завжди крокували поряд добро та зло, любов і ненависть, Бог і диявол, життя та смерть, радість і смуток. У такому мистецтві завжди залишалось місце для подвигу, вчинку, який обов’язково мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близькій тип активної людини, героя та лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.
Образ людини — це образ збуреної бунтівної душі, що схильна до героїчної авантюри. Саме героїко-патріотична тема була домінуючою в бароковій літературі. Залишаючись глибоко віруючими людьми, козаки займались меценатством, сприяли будівництву храмів, навчальних установ, друкарень тощо.
Образ козака, за філософією Г. Сковороди, це образ ліричного героя,. що перебуває в постійному пошукові сенсу життя [8, с. 89 ]. Як підкреслює А. Макаров у книзі “Світло українського бароко”, ідеал бароко — “аскет-філософ, тобто людина, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого, але чию душу переповнює водночас жага небесного, вічного, невмирущого” [3, с. 128]. Маючи нестримне бажання увіковічнити пам’ять про себе та свої вчинки на землі, козацтво прагнуло таким чином до возвеличення власного духу через залучення до духовності.
Поступово формуючись, стиль українського бароко набуває притаманних йому прикметних рис, серед них: театральність, монументальність, глибинність просторових вирішень, зовнішня показовість, схильність до формально-стильових тенденцій. Проте, особливою рисою українського бароко є його “емблемотворчий або символічний характер”. Саме від бароко бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу — всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури (Брама Заборовського, наприклад), мова живопису (композиція “Христос-Пелікан”), віршовані підписи під гербами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів, мова філософії (у “Сні” Г. Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіння по-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія (“Комедія на день Різдва Христового”), література (твори полемістів) тощо.
Читайте також: Іоган Гербіній. Священні київські печери, або підземний Київ
Українське бароко утверджувало образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України у вигляді зодягненої у порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського “Всенародне торжество” (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими.
Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святковому вбранні.
Символ стає домінантою барокового мистецтва. О. Потебня вважав, що кожне слово від народження є символом, та й сама мова символічна. Символ є умовним знаком, образом, що вміщує думку, інформацію, комбінацію почуттів. М. Ткач зазначав, що символ завжди вміщує в собі думку, навіть у найпростішому випадку він передає не саме почуття, а думку про його існування. Без символіки неможливо уявити молитву, заклинання, ритуал, традицію. Г. Сковорода порівнював символ з оболонкою зернини, без якої воно (зерно) вмирає [11, с. 9].
Особливість барокового мистецтва полягає у створеному ним цілого умовно-символічного світу. На нашу думку, всі символи доби, відповідно до їхнього змісту, можна поділити на дві групи: геральдичні та релігійні. До геральдичних належать зображення тварин, птахів, військової атрибутики, спеціальних геральдичних знаків. Релігійна символіка доби представлена зображеннями рослин і тварин, небесних тіл. Особливу роль і в першій, і в другій групі відіграють геометричні фігури.
В українській поезії курйозні вірші об’єднали різноманітні словесні емблеми: від гербових клейнодів і акровіршів — до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це “знак” долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Лазар Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. Іоанікій Галятовський у книзі “Душі людей померлих” (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім’я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І — хрест, X — 30 сребреників. Пірамідальна композиція барокових храмів підкреслює ідею урочистості.
Перевага в композиційному задумі вертикальних ліній над горизонтальними створює враження стрімкого руху вгору, прорив у височінь. Перехрестя горизонтальних та вертикальних ліній змушує повернутись ще до одного символу, не лише доби бароко, а й загалом усього християнського періоду — хреста. Хрест є знаком знаків, це символ Христа, його розп’яття та слави, віри та церкви. Він став головним символом в мистецтві архітектури, його основа покладена в будівлю церков. У геральдиці нараховується близько 400 видів хрестів, серед яких можна назвати: якірний хрест, анх, хрест Голгофи, кельтський хрест, хрест “ботонні”, коптський хрест, хрест Константина, тевтонський хрест, гама-хрест, грецький хрест, латинський хрест, хрест Святого Петра [12, с. 166–167]. Такий символічний код мали всі види мистецтва, представлені творчістю Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича та інших.
Стійкі алегоричні образи в їхньому символічному позначенні набували статусу емблем.
Особливої уваги заслуговує той факт, що серед найпоширеніших символів мистецтва доби бароко є зображення саду, винограду, аканту, змії, серця, ключа, книги, світла тощо.
Читайте також: Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
Стійкі алегоричні образи в їхньому символічному позначенні набували статусу емблем.
Особливої уваги заслуговує той факт, що серед найпоширеніших символів мистецтва доби бароко є зображення саду, винограду, аканту, змії, серця, ключа, книги, світла тощо.
Читайте також: Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
Сад був емблемою мудрості як етичної духовності, як сприятливий Грунь довершеності буття, розквіту доброчинності душі [2, с. 92]. Як зазначає Валерій Федоров, сад є втіленням жіночого образу, символом культивованої душі, раєм. Іноді ми уявляємо сад як естетичний образ життя, з його крихкістю та непостійністю. Квітучий сад передає символіку життя, що проходить три етапи: народження, смерть та відродження [11, с. 100].
Українське бароко, наслідуючи закладену ареополітиками ідею світла як головного принципу світобудови сприймає його у прямому (барокові споруди часто прикрашають сонячними дисками, променями світла) та переносному значенні, як необхідність освітлення духовним світлом. Сонячна барокова тенденція знаходить своє відображення у символічних образах самого Христа, в зображеннях “Ока всесвіту”. Сонце є одним з 12 символів влади і означає джерело тепла, життєву силу, пристрасть, хоробрість, вічну молодість, а як джерело світла — символізує знання та інтелект. Це двері всесвіту, вхід до знання та безсмертя. Як християнській символ, воно виступає у якості Бога-Отця, правителя та опікуна Всесвіту, що випромінює світло та любов, Христос — Сонце праведності, божественне начало в людині [2, с. 280]. І. Щирський, наприклад, зображує Сонце як людське обличчя, часто в його творчості зустрічаємо зображення Сонця та Місяця, що розташовані разом із розп’яттям. Символізуючи подвійну природу Христа та сили природи, Сонце виступає місцем перебування архангела Михаїла, а Місяць — Гавриїла.
Небесні тіла: Сонце, Місяць, зорі — є також улюбленим символом у творчості Тарасевича. Зображуючи взаємодію небесних і земних сил, він надавав особливого значення людській ініціативі, волі й розумові. Персонажі то вторгаються у сфери природи, то подумки сягають космічних стихій (оформлення тез диспуту у Віленській академії 1683 р.), то хвацько управляють символічними предметами з християнської й античної міфології (титули панегіриків С. Яворського “Arctos et antarctos’’ i “Pelnia xiezyca” 1690– 1691). Всі деталі, реальні й вигадані, осяяні в нього світлом розуму, утворюють середовища, в яких проявляються здібності людини [10, с. 72].
Важко не помітити схильності митців українського бароко до надзвичайної вигадливості та оригінальності форм. Українському живопису, гравюрі, геральдиці, архітектурній пластиці притаманні декоративний принцип єдності та розмаїття деталей, нюансування їх. Такий малюнок часто є прикрасою художніх текстів, фігурних віршів, шрифтів, книгодруків, архітектурних споруд, ювелірних виробів, елементів одягу, предметів інтер’єру тощо.
Барокова декоративність тяжіє до символічного орнаменту, що збагачується зображенням символів рідної природи (рута, дубове листя, квіти барвінку); по-друге, рослинний орнамент стає алегоричним виявом певного світобачення, притаманного українському менталітету. Образ рослини мав значення алегорії природи, Божої сили, життя душі на шляху воскресіння через смерть, алегорії переборення конечності, плинності. У творах Г. Кониського та Г. Сковороди рослина не тільки флора — вона уособлює ритми життя та смерті, животворні сили буття, яке, згасаючи у квітці, знову пробуджується у зерні і пульсує так вічно [2, с. 85]. Образ природи, зокрема рослин, мав значення декоративності, означав сад духовний, розквіт чеснот.
Українські барокові пам’ятки здаються, так би мовити, закучерявленими. Яскравим прикладом сказаному можуть служити дзвіниця Софійського собору, Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври тощо. Широко використовується рослинний орнамент, з елементами листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок. Найпоширенішим серед них був акант. У Книзі Гінесса Валері Портер наводить приклад із словника “Мови квітів”, що з’явився у 1845 році в американській газеті для фермерів. У словнику зазначається, що рослина акант має другу назву — “ведмежа лапа” — та є атрибутом пошани мистецтва [12, с. 400]. Мотив аканта був найулюбленішим в античному мистецтві, використовувався як елемент орнаменту архітектурних фризів, карнизів, керамічних ваз тощо. На відміну від греків, римляни частіше використовували мотив “acanthus mollis” (“ведмежа лапа”) — другий різновид цієї рослини з широко вигнутим листям. Форма аканта надзвичайно пластична й динамічна, що забезпечило їй довге життя в мистецтві. Слово “акант” римується з грецьким akanthos — “необрамлений”.
У середньовічному мистецтві акант асоціювався з листками чортополоху та терновим вінком, що нагадував про страждання Христа. Саме тому такий мотив був водночас символом життя, динаміки, росту та усвідомлення гріха, болі, співчуття, безсмертя душі [4, с. 314].
Читайте також: Перекладацькі вправи Григорія Сковороди за мотивами «Енеїди» Вергілія
У творчості І. Щирського зустрічаємо символ “квітуче дерево”, що символізує життя, спадковість та історичний розвиток. Обхопивши гілками герб Максимовича (серце з монограмою Марії), дерево “піднімає” його вгору. У квітах і листі блаженствують Борис і Гліб. Внизу обробляє землю Антоній Печерський, а поливає дерево Феодосій Печерський. В одному дереві, за волею митця, зійшлися та переплелись корені, гілки, листя, квіти і плоди, що символізують діяльність людей різних періодів вітчизняної історії. Традиція висвітлюється митцем не як механічне передавання духовних цінностей від одного покоління до іншого, а як живий процес зростання, розвитку, цвітіння й плодоношення [9, с. 133].
Другим поширеним рослинним елементом доби бароко стали виноград або виноградна лоза. Для іудеїв виноградні грона уособлювали можливість нового життя, для християн виноградне вино є символом крові Христа [6, с. 176]. Виноград виступає символом духовногожиття,родючості,відродження. Виноградна лоза — символ Христа. Лоза з листям винограду або птахи, що клюють ягоди, вказують на таїнство Церкви — євхаристію. Виноградна лоза була першою рослиною, яку посадив Ной після потопу. За Старим Заповітом виноградну лозу принесли Мойсею із Землі Ханаанської — символ Землі обетованної [7, с. 734].
В ілюстрації Іллі “Принесення виноградної лози з рідної землі”, з циклу ілюстрацій до ненадрукованої Біблії, двоє озброєних шаблями чоловіків несуть на тичині величезне гроно винограду. Це водночас і гіпербола, і символ: образ туги за рідним краєм людей, які в роки лихоліття були вигнані зі своїх осель, забрані татарами в ясир, продані в рабство, уярмлені в кріпацтво — образ віри в добро, правду, прийдешність [10, с. 63].
І. Щирський у своїх творах часто звертався до образів птаства — квочок, лелек, качок. Одним із найпоширеніших символів птаства доби бароко вважається пелікан. Він символізує самопожертву та батьківську любов, милосердя. За легендою, самка пелікана через надмірну любов, обнімаючи пташенят, задушила їх; три дні поспіль з’явився батько-самець і побачивши скоєне, наніс собі на грудях рани, щоб власною кров’ю оживити малюків. За іншою легендою, ролі змінюються, самець вбиває в гніві пташенят, а через три дні з’являється самка, роздирає собі груди, щоб їх нагодувати та оживити. Існує ще одна легенда, за якою, рятуючи пташенят від голодної смерті, мати розриває свої груди та годує їх власною кров’ю. Символ отримав назву “Благочестивий пелікан”, його зображення часто зустрічається в середньовічних церквах. Від часів появи легенди пелікан почав символізувати Воскресіння, а з ХІІІ століття — Христа. Вже у “Божественій комедії” Данте Аліг’єрі Христа називають “Наш пелікан” [12, с. 358]. У геральдиці пелікан являє собою символ відданості батькам та поваги до них або символізує саме батьків. Зображення птаха роблять подібним до орла або журавля, що стоїть в гнізді і намагається нагодувати пташенят своєю кров’ю [7, с. 831]. Поширеним у бароковій творчості є зображення змії, яку вважають символом творчого поєднання та взаємопоєднання добра і зла. Християнській змій-спокусник втілює зло матеріального світу, носить деструктивний характер.
Особливий символ доби бароко — серце, що акцентує визначальну роль глибини людської душі, внутрішнього духовного світу особистості, її емоційного життя, переконань, думок; часто серце асоціюють з моральною відвагою та правдивістю. У творах барокового мистецтва зустрічаємо зображення палаючого серця, що є символом справжнього християнина, а в мистецтві виступає атрибутом благодійної та мирської любові. Зображення серця, пробитого ножем, є символом Пресвятої Діви Марії, яке широко застосовується церквою для позначення матері Христа. Серце є улюбленим символом Іонакія Галятовського, що означає християнську любов та становить сутність індивіда. Воно є тим вмістилищем, де живе сам Бог, а отже, осереддям всього доброго й світлого в людині. Саме покликанню серця, а не формалізму розуму надають перевагу українці [3, с. 155].
Читайте також: До питання утвердження терміна «реторика» в українській науці
Книга у багатьох народів є символом, пов’язаним з релігією, мудрістю, навчанням та передбаченням. Іудаїзм, християнство, іслам часто називають “книжковими релігіями”, оскільки в основі їх лежать священні тексти, отримані від Бога [7, с. 98]. Зображення книги можемо спостерігати на мідьориті І. Щирського “Блаженний Михайло. Гедройць з житієм” (1681). Книга є символом високої культури, вченості, релігії, колодязем мудрості. Існує два поняття: книга світу та книга життя. Відкрита книга означає книгу життя, учіння та духовну мудрість. У християнстві книги — це апостоли, що просвіщають нації, священна книга — символ імені Божого, істини, милосердя.
Поряд із книгою часто зустрічаємо зображення ключа — символу влади, вибору, свободі дії, знання, ініціацій. Через свою властивість відчиняти та зачиняти двері ключ вважається своєрідним доступом до священного та символізує перехід від однієї стадії життя до іншої, своєрідний перехід до загробного життя [7, с. 227].
Велику роль відіграє символіка чисел три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, дванадцять. І. Щирський зазначав, що числа мають не довільний зміст, а впливають на побудову композицій, зумовлюючи кількість персонажів, розташування дерев і кущів, число архітектурних споруд, їхніх деталей на фасадах будинків. Особисто його улюбленими цифрами були три та сім [9, с. 227].
Символіка числа три графічно виражена трикутником, що символізує три аспекти життя: народження, життя і смерть; минуле, теперішнє та майбутнє, розум, душу і тіло. В Біблії існує три ступеня творіння: первісний хаос, створення Адама та посвята суботи. Три є числом, що найбільше зустрічається в Євангеліях: три волхви, три відмови Петра, три розп’яття на Голгофі, воскресіння Христа через три дні після смерті, Єдинство Бога-Отця, Сина та Святого духа [7, с. 49].
Число чотири та його геометричний еквівалент — квадрат означають Бога (квадратний вівтар) та створений ним матеріальний світ, порядок і надію, чотири сторони світу, чотири пори року, чотири вітри, чотири моря, чотири священних гори, чотири ріки раю, що утворюють хрест, чотири Євангелія, євангелісти, головних архангела, головних диявола, чотири пророки, чотири отця церкви, чотири доброчинності (мудрість, справедливість, помірність, твердість) [7, с. 54 ]. У християнстві чотири — число тіла, оскільки три символізує душу.
Число п’ять є символом макрокосму та людини після гріхопадіння (в християнстві). Дана цифра символізує медитацію, релігію, багатогранність, такі почуття, як любов, здоров’я, чутливість, критику, силу: п’ять почуттів, п’ять точок, що утворюють хрест, п’ять ран Христа, п’ять хлібів, якими нагодували п’ять тисяч чоловік [7, с. 58 ].
Другим досконалим числом ста ло сім, що символізує містичну природу людини, поєднання розуму, душі та духу. Людина має сім дверей: два ока, два вуха, дві ніздрі та рот. Число асоціюється з такими поняттями: сім кіл аду, сім космічних ер, сім Небес, сім основних планет, сім променів сонця, сім стовпів мудрості, сім кольорів райдуги, сім днів тижня, сім нот, сім октав, сім категорій абсолютної оцінки [7, с. 63]. У християнстві Бог символізується сьомим, центральним променем серед шести променів творіння. Існує сім таїнств, сім дарів Святого Духа, сім смертних гріхів, сім гірських хребтів в чистилищі, сім вільних мистецтв, сім головних пророків, сім ангелів, сім чортів, вигнаних Христом, сім днів посту, сім захисників християнства, сім престолів, сім печатей [7, с. 65].
Читайте також: Транслітерація іншомовних власних назв у мові новолатинської поеми: домінанта і варіант
Особливе число в символіці бароко — дев’ять, що являє собою потрійну тріаду, яка символізує виконання мрій, досягнення, початок і кінець, небесне та ангельське, рай на землі. Часом цифру асоціюють із злом — перевернутою шісткою, що символізує низьку, фізичну природу людини [7, с. 70].
Символіка цифр завершується числом дванадцять, що символізує повний завершальний цикл, космічний порядок, число гармонії сфер: дванадцять годин дня і ночі, Дванадцять Земних Вітрів, дванадцять плодів на Космічному Дереві. В християнстві дванадцять плодів духа, зірок, апостолів, воріт та каменів в основі Святого Града, днів до святкування Різдва [7, с. 80]. Ці числа визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів.
Символіка чисел, а також геометричних фігур відобразилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури.
Барокове мистецтво вражає символічним характером побудови композицій. Типовою схемою їхньої побудови був рівнобедрений трикутник, що розглядався як символ сонця, джерело життя, тепла та світла. Сонце є одним із виразних символів Святої Трійці [7, с. 108]. Формати кола й еліпса використовувались переважно у графічних портретах та образах святих. Як у візантійському, так і західному мистецтві овал в Україні символізував небо, рай, вищу духовну сферу. Такий зміст також приписувався і квадратові. Гравер Ілля в “Печерському патерику” 1661 року зобразив києво-печерських дивотворців та їхній житійні сцени (наприклад іконописця Алімпія) в циркульних овалах, уміщуючи останні в квадрати й близькі до квадратів прямокутники. Можливо, це був своєрідний наголос на богоугодному характері діяльності цих людей [10, с. 149].
Поширена в українській графіці також композиційна схема піраміди. В її обрисі й об’ємі розміщено більшість однофігурно стоячих або погрудних образів, христологічних і богородичних сюжетів (“Хрещення”, “Преображення”, “Вознесіння”, “Зішестя св. Духа”), деякі тези, титули, фронтиспіси. Піраміда означала піднесеність, тріумф, зближення людини з космосом, рух угору. Конусна композиція утворювалася основою — округлим подіумом або кафедрою, на яких розміщувалися персонажі чи група людей, — і лінями та площинами, що сягали вершини.
Конус застосовувався для виділення головної дійової особи в біблійних сюжетах і образах (Нд, перша проповідь 12річного Христа у храмі, Цар Давид на троні, євангелісти, апостоли тощо).
Однофігурні зображення авторів літургій Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Двоєслова із Служебників мають ромбічну або овально-еліпсовидну форму. Ромб і овал також неодмінні символічні означення “неземного світла” в “Преображеннях”, “Успіннях”, “Пантократорах”, житійних образах святих.
Однофігурні зображення авторів літургій Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Двоєслова із Служебників мають ромбічну або овально-еліпсовидну форму. Ромб і овал також неодмінні символічні означення “неземного світла” в “Преображеннях”, “Успіннях”, “Пантократорах”, житійних образах святих.
Коло як композиційна схема творів заслуговує на особливу увагу, в ньому вбачається засвоєний канон візантійської естетики. “Сфера, — вважає дослідник візантійської естетики В. Бичок, — символ вічного, в собі замкненого, гармонійного, такого, що знімає суперечливість горизонталей і вертикалей, космічний мотив піфагорійців. У візантійському живопису композиція починала будуватися з кола німба, як символу небесної досконалості” [10, с. 151].
Отже, майже в усіх елементах простежується прагнення до вічності та досконалості.
Читайте також: Битомський Ян. Облога Замостя
Безперечний символічний підтекст криється в округлих композиціях гравюр XVII століття. Естампи й ілюстрації, титули й фронтиспіси будуються за принципом еліпса. Текст заголовка, герб або яке інше зображення в центрі подібного ансамблю сприймається як піднесена і схвильована репрезентація свіжої думки. Мотиви кола, еліпса, трикутника, квадрата, піраміди, дуги широко використовувались у багатьох композиціях та були ще одним яскравим проявом символічного виміру мистецтва доби українського бароко.
Враховуючи все вищезазначене, можна переконливо говорити про символічний вимір барокового мистецтва та його нерозривний зв’язок із суспільною думкою доби, що була покладена в основу формування мистецького світогляду.
1. Кучерюк Д. Ю. Культура слов’ян. Україна в контексті культурно-історичних доль слов’янства / Історія світової культури. Культурні регіони. — К.: Либідь, 2000. — 518 с.
2. Кримський С. Б. Феномен українського бароко / Українська культура другої половини XVII–XVIII століть. Історія української культури: В 5 т. — Т. 3. — К.: Наук. думка, 2003. — 1245 с.
3. Макаров А. Світло українського бароко. — К.:Мистецтво, 1994. — 273 с.
4. Некрасов А. Теория архитектуры. — М.: Стройиздат, 1994. С. 314.
5. Ніколенко О. Бароко. Класицизм. Просвітництво. — Харків: Ранок, 2003. — 220 с.
6. О’Коннел М., Эйри Р. Знаки и символы. Иллюстрированная энциклопедия / Марк О’Коннел, Рей Эйри. — М.: Эксмо, 2007. — 256 с. ил.
7. Рошаль В. М. Энциклопедия символов. — М.: АСТ; Спб.: Сова, 2008. — 1007 с. ил.
8. Слоневська І. Б. Григорій Сковорода: Портрет в інтер’єрі бароко: Зб. наукових статей. Педагогічний дискурс. Збірник наукових праць. — Вип. 2. — Хмельницький, 2007.
9. Степовик Д. В. Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі. — К.: Мистецтво, 1988. — 159 с.
10. Степовик Д. В. Українська графіка XVII–XVIII століть. — К.: Наук. думка, 1982. — 329 с.
11. Федоров Валерій. Символи: образ і знак: Symbolarium. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. — 256 с.
12. Фоли Д. Энциклопедия знаков и символов: Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: Вече, 1997. — 512 с. (Энциклопедии. Справочники. Неумирающие книги).
13. Художня культура України / За ред. Л. М. Масол. — К.: Вища школа, 2006. — 240 с.
2. Кримський С. Б. Феномен українського бароко / Українська культура другої половини XVII–XVIII століть. Історія української культури: В 5 т. — Т. 3. — К.: Наук. думка, 2003. — 1245 с.
3. Макаров А. Світло українського бароко. — К.:Мистецтво, 1994. — 273 с.
4. Некрасов А. Теория архитектуры. — М.: Стройиздат, 1994. С. 314.
5. Ніколенко О. Бароко. Класицизм. Просвітництво. — Харків: Ранок, 2003. — 220 с.
6. О’Коннел М., Эйри Р. Знаки и символы. Иллюстрированная энциклопедия / Марк О’Коннел, Рей Эйри. — М.: Эксмо, 2007. — 256 с. ил.
7. Рошаль В. М. Энциклопедия символов. — М.: АСТ; Спб.: Сова, 2008. — 1007 с. ил.
8. Слоневська І. Б. Григорій Сковорода: Портрет в інтер’єрі бароко: Зб. наукових статей. Педагогічний дискурс. Збірник наукових праць. — Вип. 2. — Хмельницький, 2007.
9. Степовик Д. В. Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі. — К.: Мистецтво, 1988. — 159 с.
10. Степовик Д. В. Українська графіка XVII–XVIII століть. — К.: Наук. думка, 1982. — 329 с.
11. Федоров Валерій. Символи: образ і знак: Symbolarium. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. — 256 с.
12. Фоли Д. Энциклопедия знаков и символов: Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: Вече, 1997. — 512 с. (Энциклопедии. Справочники. Неумирающие книги).
13. Художня культура України / За ред. Л. М. Масол. — К.: Вища школа, 2006. — 240 с.