Транслітерація іншомовних власних назв у мові новолатинської поеми: домінанта і варіант

Поетичний текст – це специфічна форма комунікації, в якій діють свої лінгвістичні закони та норми, що відрізняють його від інших художніх стилів. З’ясування особливостей транслітерації іншомовних власних назв у латинськомовній поемі Симона Пекаліда De bello Ostrogiano (Краків, 1600) [Яковенко 2002] дозволило виявити зовнішні і внутрішні чинники, які вплинули на появу фонетико-орфографічних особливостей. Оскільки латина вказаного періоду вже не повинна була мати свого природного фонетичного розвитку, то всі фонетичні явища, які в ній простежуються, пояснюються, виходячи з писемної форми.

Кощій Оксана, асист., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Незважаючи на те, що латинській мові кінця XVI ст. не відповідала жодна мовна спільнота, в її орфографічній та фонетичній системах спостерігаються ознаки динаміки мовного життя: звукові і графічні зміни; запозичення і подальша асиміляція іншомовного фонетико-графічного матеріалу.

Комунікативна ситуація в епоху середньовіччя з появою друкарства поступово змінюється, сприйняття літературного твору на той час вже відбувається переважно візуально через читання, а не на слух. Тому графічне кодування і оформлення літературного твору постає як досить важливий момент, незважаючи на те, що графічне (письмове) оформлення мови досить часто недооцінюється, оскільки лінгвісти, як правило, схильні розглядати письмо лише як суто зовнішню фіксацію звукової форми.

Читайте також: Польсько-кримське прикордоння та реформування війська в політичній публіцистиці Речі Посполитої 1610-х років

Вже протягом перших десятиріч існування в Україні друкарства вживання в друці церковнослов’янської, «простої руської», латинської й польської мов мало вплив на поширення нормалізованих варіантів кожної з них. Зрозуміло, що багатотиражність латинськомовної друкованої книжки полегшувала дотримання уніфікованих засад орфографії [Ісаєвич 2002, 134]. Зберігши багатомовність, успадковану від рукописної, друкована книжка стала чинником стандартизації латинської писемної мови.

Практика написання на той час значно відхилялася від постульованих норм: написання було фонетичним і передусім непослідовним, втратилося почуття мовного покарання, панував лібералізм та індивідуалізм [Gansiniec 1960, 73]. Спричинене це було тим, що середньовічна школа подавала орфографію як традицію, написання слугувало лише для фіксації слова на папері і не мало на меті передачу фонетичної вимови.

У тексті аналізованого джерела для відтворення звуків пізньосередньовічної латини використовуються ті самі букви, що й у класичній латині, більшість звуків передаються в основному тими ж літерами, що й в античності. Але при транслітерації іншомовних слів у використанні деяких графем спостерігаються особливості.

Літера і в тексті новолатинської історичної поеми є графемою, яка виконує декілька функцій: вона може позначати як голосний [і], так і приголосний [й] звук. У позиції після приголосного літера і в транслітерованих іншомовних власних назвах, як правило, позначає голосний звук [і], наприклад: Vilius – Вілія, Sigismundus – Сигізмунд. Часто графема і слугує на позначення невластивого для класичної латини звука [и]. Наприклад: Sisca – Шишка, Volinia – Волинь, Horinus – Горинь. У початковій позиції перед іншим голосним літера і, як правило, позначає приголосний звук [й], наприклад: Ianusius – януш, Iarmolinscius – ярмолинський. У деяких запозиченнях після літер а або о графема і також слугує на позначення приголосного звука [й]: Hoiscius – Гойський, Chaidar – Гайдар. Спорадично літера і використовується не для транслітерації голосного чи приголосного звука, а вказує на пом’якшення попереднього приголосного: Miesconis, Piatcus, Sviatlica.

Літера с у тексті новолатинської поеми у транслітерованих іншомовних власних назвах слугує на позначення звука [к]: а) у позиції перед голосними a, o: Comenca– кам’янка, Socalensis – Сокальський, Slapcovius – Шлапковський; б) у позиції перед приголосними та в кінцевій позиції, наприклад: Craci – (крак), Sebeltuc – Шебельтук. Перед графемами, які позначають звуки [е] та [і] літера с, як правило, позначає звук [ц], наприклад: Drucensi – (Друцький).

Читайте також: Мемуарно-епістолографічні твори латиномовної літератури України

У деяких запозиченнях з української простежується протилежне традиційному для епохи пізнього середньовіччя позначення літерою с звуків [к] або [ц] залежно від позиції, а саме: а) літера с навіть перед літерою а може позначати етимологічний звук [ц]: Chortica– Хортиця, Cholsanica– Ольшаниця. Пор. позиційно схоже вживання с на позначення [к] у питомо латинському bibliothecaабо у запозиченні Comenca– Кам’янка; б) літера с навіть перед звуками [е] та [і] може вказувати на етимологічний звук [к]. Пор.: Celadinum – (келадин), Craci– (Крак). Крім позначення традиційних для класичної та пізньої латини звуків [к] та [ц], літера с у деяких запозиченнях може позначати етимологічний звук [ч]: Cernevia – (Чорна), Mecislaus – Мечислав.

Літера h, яка в середньовічній латинській мові більшості європейських регіонів позначала німий звук, в українському варіанті середньовічної латини, зокрема у транслітерованих іншомовних власних назвах, як правило, позначає звук [г]: Haliciam – (галич), Horinus – горинь, Hoiscius – гойський. На користь того факту, що у пізніших запозиченнях літера h, як правило, позначала звук [г], свідчить випадок вживання цієї літери у словоформі anheli замість традиційної angeli від angelus, i m – ангел.

Літера g, яка вже в народній латині зазнала значних змін, зокрема палаталізації, виступає в тексті у традиційній для класичної латини функції – на позначення дзвінкого звука [ґ]. Те ж саме ми можемо спостерігати і в транслітерованих іншомовних власних назвах, в яких літера g вказує на диференціацію між етимологічним звуком [г], який у тексті позначається літерою h або буквосполукою ch та звуком [г]: Gulscius – гульський, Sigismundus – Сигізмунд. Крім того, в українському варіанті середньовічної латини, як і в польському [Weyssenhoff-Brożkowa 1998, 34], спорадично спостерігається явище епентези літери g в словах, у яких вона етимологічно не виступала, а лише слугувала для позначення нескладотворчого і: Vilga, Vilgiadas (пор. вживання однокореневої лексеми Vilius у цьому ж тексті).

Літера l, яка в питомих латинських словах позначала пом’якшений (палаталізований) [Линдсей 1948, 27] звук [л], у запозиченнях може позначати не тільки м’який [л]: Sebeltuc – Шебельтук, Olgerdoviades – Ольгердовіад (нащадок Ольгерда), Lublinensis – люблінський, а й твердий звук [л], як правило, у позиції перед звуками [а] та [о]: Iaroslaë – (Ярослав), Lopusensis – лопушанський, Salamachae – (Саламаха).

Літера s залежно від позиції традиційно вживається для позначення двох звуків: а) звука [c] в усіх позиціях, крім інтервокальної, наприклад: Slucus – Слуцький, Nossus – Ніс, Sigismundus – Сигізмунд; б) звука [з] в інтервокальній позиції: Nisovius – Низовий, Beresina– Березань. Незважаючи на те, що така диференціація вимови літери s у середньовічній латині була традиційною і загальноприйнятою, в тексті досліджуваного джерела ми можемо спостерігати численні коливання і відхилення від цього правила, що ймовірно відбувалося внаслідок інтерференційного впливу польської або української мов. Зокрема, у власних назвах іншомовного походження літера s у інтервокальній позиції може вживатись для позначення звука [c], наприклад: Theodosia, Busiride, Basarabaei, а в позиціях, у яких літера s традиційно позначала звук [c], навпаки, може вказувати на звук [з]: Saslaviana – Заславська, Beresda – Берездів, Sigismundus – Сигізмунд.

Читайте також: Вітання священних королівських величностей

У деяких запозиченнях літера s може позначати звуки, нехарактерні для класичної латини, а саме: а) звук [ш]: Visnovecius – Вишневецький, Lopusensis – Лопушанський, Siska – Шишка, Sebeltuc – Шебельтук, Mocossa– Мокоша, Drobusia– Дробуш, Orsa– Орша; б) звук [ж] (у кінцевій позиції): Suras – Сурож, Trubesi (Трубіж).

Літера z, яка традиційно використовувалась для запису слів грецького походження, що містили звук [з], наприклад: Zephyrus, gaza, в українському варіанті середньовічної латини вживається також на позначення звука [з] в іншомовних власних назвах не грецького походження, наприклад: Zachorovius – Загоровський, Kazna– Казань, Zavacius – Завацький, Zaręba – Заремба. Попри те, що звук [ж] в кінцевій позиції у запозиченнях передається за допомогою літери s, у початковій позиції він транслітерується за допомогою літери z, наприклад: Zuca – Жук.

Незважаючи на те, що звук [з] у транслітерованих власних назвах іншомовного походження може передаватись і літерою s, відзначимо і певну диференціацію у їх використанні. Так, літера z, як правило, використовується для позначення звука [з] на початку слова або перед приголосною, тобто у тих випадках, де s традиційно позначала звук [с].

Літери k та w, які були нехарактерні для латинського алфавіту класичного періоду, у тексті поеми вживаються переважно для відтворення іншомовних власних назв. Попри досить потужну тенденцію до їх вживання на польсько-українському просторі у латинськомовних епіграфічних [Бойко 2006, 91-92], історіографічних [Щербина 2006, 67] та церковних [Косіцька 2009, 7] пам’ятках, у аналізованому тексті вказані графеми виступають досить рідко. Так, літери k та w зустрічаються лише у запозиченнях і позначають звук [к] та [в] відповідно, наприклад: Kosinscius – Косинський, Kius – Кий, Kiovia – Київ, Kazna – Казань, Piątkos (П’ятка), Wlodimire (Володимир), Wladimiria – Володимирова. Таке спорадичне використання літер k та w можна пояснити двома причинами: по-перше, на позначення звуків [к] і [в] в запозиченнях, як правило, використовуються традиційні літери латинського алфавіту – c та v, по-друге, в тексті автор послідовно дотримується норм класичної латини, зокрема норм класичного епічного канону. Цілком ймовірним, що стосується використання літери w тільки у двох, до того ж однокореневих лексемах, може бути й припущення про диференціацію у вимові літер v та w подібно до тієї, яку ми маємо в сучасній польській мові; на користь цього свідчить і позиція w перед l у зафіксованих в тексті словоформах: Wlodimire, Wladimiria. На жаль, у тексті не зустрічається інших лексем, в яких би звук [в] виступав у схожій позиції, що дозволило б нам підтвердити або спростувати таке припущення.

Диграф ae, який традиційно використовувався у словах грецького походження, в тексті поеми позначає звук [е] і в транслітерованих власних назвах іншомовного походження: Salomaea – Саломея, Basarabaei – бесарабський, Praecopia – Перекоп, Praeclavia – Переяслав. При наявності треми диграф ае традиційно позначав два звуки (діерезу) [ае], наприклад: aëris, poëta. Це ж явище фіксується і в запозиченнях: Iaroslaë – (Ярослав), Stanislaë – (Станіслав), Baëran – (баеран).

Диграфи ch, ph, th в латинській мові класичного періоду використовувались для транскрипції грецьких придихових звуків, які позначались літерами χ, φ та θ. У запозиченнях (в тому числі й з грецької мови, але посткласичного періоду) диграфи, як правило, використовуються на позначення таких звуків: а) диграф ch: -[х]: Salamachae, Polochus, Chortica; -[г]: Chrabcovicius, Bochdanus, Ichor; -[к]: Amalech, Moschus; б) диграф ph: - [ф]: Pharaonis, Taphros; в) диграф th: - [т]: Ostrogothon, Lithavos, mecith. У якості графічних варіантів диграфів спорадично можуть використовуватись і деякі триграфи. Наприклад: - cqu = qu: Icqua; -tth = th: Batthus.

Поряд з традиційними для латинського алфавіту літерами та буквосполученнями в тексті аналізованого джерела спорадично вживаються окремі літери польського алфавіту. Таке явище пояснюється намаганням автора поеми адекватно передати в запозиченнях фонологічні особливості рідної мови. Для передачі не характерних для латинської мови звуків у запозиченнях вживаються такі графеми: а) диграф cz, який позначає звук [ч]: Czudna; б) графеми ą та ę, для позначення носових звуків: Zaręba, Pręclaviana, Piątcos. Принагідно відзначимо, що в тексті фіксуються і паралельні спільнокореневі форми, в яких вказані графеми не використовуються, наприклад: Piantcis, Piatkovienses, Praeclavia.

Незважаючи на характерну для тогочасної латини різноманітність у передачі на письмі шиплячих і африкат, орієнтованої на польське чи німецьке написання, вживання складених графем rz, cz, sz, szcz для передачі шиплячих чи африкат у латинській мові аналізованої поетичної пам’ятки не виявлено.

Читайте також: Фонетико-орфографічні особливості новолатинської історичної поеми
Невелика кількість зафіксованих словоформ з нехарактерними для латинської мови літерами w, k і j та повна відсутність диграфів та три графів, властивих польському алфавіту, порівняно з їх кількістю у мові інших регістрів, свідчить про прагнення автора чи видавця (оскільки ми маємо справу з друкованим, а не рукописним джерелом) дотримуватись норм класичної латини. Крім того відзначимо, що друкований текст більшою мірою, ніж рукописний, сприяв уніфікації, нормалізації та усталенню орфографії.

Правильність передачі запозичених лексем у більшості випадків залежить від внутрішніх інтенцій автора та, до деякої міри, від впливу тодішнього правопису польської чи української мов. Вживання не характерних для класичної латини літер, хоч і є спорадичним, але зустрічається тільки у запозиченнях для передачі невластивих для неї звуків української чи польської мови. Не слід також забувати й про те, що деякі особливості, здебільшого спорадичні, можуть бути зумовлені простою друкарською помилкою, оскільки аналізований текст дійшов до нас у друкованому варіанті, а не у вигляді рукопису.

Таким чином, графічна адаптація запозичень до структури латинської мови полягає у графічній субституції українських (польських) звуків звуками латинської мови. Більшість голосних та приголосних звуків української (польської) мови не вимагала спеціального пристосування до фонетичної системи латинської мови, оскільки між ними не було відчутних відмінностей, лише передача деяких фонем, що чітко простежується з таблиці, має різні варіанти адаптації.

1. Бойко Н.В. Латинськомовна інскрипція в Україні кінця XVI – початку XVIII століть (лексико-граматичний аспект): дис. ... канд. філол. наук: 10.02.14 / Наталія Василівна Бойко. – К., 2006. – 218 с.
2. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ярослав Ісаєвич. – Л. : Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2002. – 520 с.
3. Косіцька О.М. Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI–XVII ст. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви): автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.02.14 / Ольга Михайлівна Косіцька. К., 2009. – 19 с.
4. Линдсей В.М. Краткая историческая грамматика латинского языка / Воллес Мартин Линдсей. – М.: Изд-во иностр. лит., 1948. – 176 с.
5. Щербина Р.А. Латинськомовна історіографія в Україні середини XVII ст. як мовно-культурне джерело (на матеріалі хронік про Визвольну війну українського народу 1648-1657 років): дис. ... канд. філол. наук: 10.02.14 / Руслан Анатолійович Щербина. – К., 2006. – 186 с.
6. Яковенко Н. Що за війну описує Шимон Пекалід у поемі “De bello Ostrogiano» / Наталія Яковенко // Яковенко Наталія. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XIV-XVII ст. – Київ: Критика, 2002. – С. 157-188.
7. Gansiniec R. «Metrificale» Marka z Opatowca oraz inne traktaty gramatyczne XIV i XV wieku / R. Gansiniec. – Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskcih, 1960. – 332 s.
8. Weyssenhoff-Brożkowa K. Studia nad łaciną średniowieczną w Polsce / K. Weyssenhoff-Brożkowa // Łacina w Polsce. Zeszyty Naukowe pod redakcją Jerzego Axera. – Warszawa: OBTA, 1998. – 226 s.