Мемуарно-епістолографічні твори латиномовної літератури України

Сьогодні епістолярія – багате джерело для досліджень, здійснюваних, передусім філологами та істориками. Не менш цікаво, яке місце в духовному житті людини відводили приватному й офіційному листуванню сучасники аналізованих нами епістол, який вплив на хід історичних подій, на їхню думку, могли мати листи. Історіографи здавна використовували у своїх працях листування як письмові свідчення про ті чи інші події («Зокрема, деталі цієї битви з листів самого Кунцевича, які королю він написав, додаю»), чи як альтернативний погляд (наприклад, Ян Юзефович, пишучи про засідку під Жовтими Водами, в яку 1648 р. потрапили поляки, зазначає, що зіткнення з козаками тривало 14 днів – за Коховським, «чи 20 (як у листах приватних можна прочитати)») або як самодостатній чинник розвитку подій – так, «нічого не знаючи, нібито королівськими листами був прикликаний» до рук убивць Іван Виговський – той, який під час облоги Львова 1655 р. передав таємні листи до міської громади, радячи, «щоб заявленого через своїх посланців твердо дотримувалися, щоб не дозволили себе перетягти на бік московитів, власну підтримку обіцяючи» тощо

Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н. Частина монографії "Латиномовна українська література. Загальний огляд".

Значна кількість текстів латиномовної прози XV–XIХ ст. – це листи, послання, щоденники, нотатки, спогади, біографічні портрети тощо. Характеризуючи на той час практично недосліджену латиномовну сторінку давньої української літератури, Дмитро Чижевський зазначав: «Нарешті, майже всі письменники різних напрямів лишили чимало латинських листів, почасти виданих (напр., 150 латинських листів Сковороди), які в дусі барокової традиції літературно оформлені і тому можуть теж бути цінними джерелами для дослідження поетики того часу та ідеології й освіти авторів листів. Навіть і в листах слов’янськими мовами зустрічаємо латинські уступи, цитати або окремі формулювання, зокрема – якщо автори потребували термінологічного виразу для своєї думки»[1]. Оскільки сучасні вітчизняні вчені-літературознавці, вивчаючи питання історії, поетики й рецепції епістолярного жанру та стилю[2] практично не беруть до уваги латиномовний вимір явища, вважаємо за потрібне привернути до нього більш пильну дослідницьку увагу.

Читайте також: Український новолатинський дискурс в оцінці філологічної науки XX ст. Рецепція Дмитра Чижевського

Ще Аристотель вважав, що у творах, які сьогодні відносимо до мемуаристики та епістолярії, авторові найлегше залишатися собою – адже їхньою основною прикметою є взятий із власного життя матеріал, думки, почуття. Засновником цього жанру вважається Ксенофонт, автор спогадів про Сократа й військовий похід греків («Анабазис», 401 до н. е). Серед римських мемуаристів згадується передусім Сенека з його «Моральними листами до Луцілія» та «Нотатки про Гальську війну» Юлія Цезаря. Бажання творити на підставі власного життєвого досвіду не згасало і в добу Середньовіччя. Ренесансний антропоцентризм сприяв посиленню особистого і художнього в прозі цього жанру, поширення набуває приватне листування, щоденники. В епоху Просвітництва послання служать дидактичній меті, посилюється публіцистичний компонент, відповідно до життєвих ситуацій витворюються найрізноманітніші типи листів, кількість яких залишається незмінно великою. Порівнюючи висновки сучасних українських науковців із настановами давніх теоретиків про те, як слід писати листи, а також розглядаючи епістолярну практику в діахронії, легко помітити, що міра суб’єктивного, ліричного, а особливо міра відвертості нинішніх авторів мемуарно-епістолографічних творів більша, ніж в аналізованому нами відтинкові часу. Водночас латиномовна епістолярія XVII–XVIII ст. більше відповідає довгому переліку тогочасних жанрових вимог, – навіть, коли йдеться про неофіційне листування.

Поширеними видами латиномовної мемуарної літератури є спогади, листи (епістолографія), щоденники (діарії), нотатки, записники. В епістолографії більшість сучасних дослідників виділяють: приватно-ділову, соціально-етичну, інтимно-товариську, родинно-побутову. Якщо у листуванні досить чітко можна провести межу між офіційним (службовим) та неофіційним (приватним), то щоденники належать переважно до приватної сфери, водночас спогади (мемуари), історичні портрети тощо здебільшого призначені для друку. Провідною жанровою ознакою епістоло-мемуаристики залишається суб’єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, співвіднесенням власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціально-психологічною мотивацією їхніх дій, рішень і вчинків. Творам мемуарної літератури притаманна документальність, історична достовірність, а також перебування автора в межах кількох часових вимірів, подвійний погляд на описувані події: в момент їх переживання та через роки.

За відсутності інших засобів зв’язку листи відігравали дуже важливу роль у приватному, а особливо в політичному житті європейців, причому дипломатичне листування велося латинською мовою упродовж багатьох століть, зокрема й українською стороною. Так, вивчення офіційного різновиду української епістолографії можна починати з латиномовного листування Данила Галицького з папою римським Інокентієм IV (сер. XIII ст.). Так само глибокої давнини сягає наша мемуаристика, зародження якої простежується в автобіографічних елементах літератури Київської Русі («Повчання дітям» Володимира Мономаха).

Про те, як правильно написати лист, йдеться у численних риториках. У своїй праці «Як писати листи» Еразм Роттердамський дає настанови щодо стилю, композиції, видів листування, а також наводить приклади та сталі звороти. Еразм наголошував, що складаючи листи, важливо враховувати їхню мету і зміст, а також особистість адресата й автора. У цьому ґрунтовному посібнику детально описані основні тогочасні типи листування: ділове повідомлення, доручення, похвала, подяка, нарікання, привітання тощо. За словами Н. Год, «цікаво, що сам Еразм іронічно ставився до тих споживачів його методичного посібника, які хотіли б легко й швидко оволодіти мистецтвом епістолографії, не докладаючи ні власних зусиль, ні моральності»[3].

Одну з найчіткіших українських латиномовних «інструкцій» залишив Теофан Прокопович у сьомому розділі шостої книжки свого риторичного курсу – «Про листи і, насамперед, що таке лист, звідки його назва і яка його мета». Ця праця датується початком XVIII ст. і є, разом з «Поетикою», настановчим твором класицизму, однак варто процитувати саме її, оскільки, перебуваючи практично посередині латиномовного періоду в українській літературі, філологічні праці Прокоповича узагальнюють попередній літературний досвід і дають установки (орієнтуючись на європейські тенденції) на майбутнє.

Беручись до теми листів, Теофан Прокопович каже про подібність ораторської та епістолярної прози і водночас застерігає: «Здається, що про листи зайво вести розмову (...). Але чому той, питаю я, хто добре навчений мистецтву красномовства, не може писати листа? Або чому ж той, хто вміє, промовляючи, переконати народ своїми промовами, не може поговорити з друзями чи з іншими людьми?»[4]. Вочевидь, причина криється в тому, що, на відміну від решти видів мемуарної літератури, монологічних за суттю, листи – це «своєрідний дистанційний діалог, у якому автор і адресат розведені у просторі й часі»[5]. Сам Прокопович визначає лист як «розмову відсутнього з відсутнім за допомогою письма, а не голосу»[6]. Він послідовно вказує на спільне та відмінне між ораторським й епістолярним жанрами і каже, що видів листів є стільки, що й промов, подає окремі правила і приклади відповідно до вказаних видів, принагідно наголошуючи, що подібність між ними лише зовнішня: «Подумай добре, як розмовляв би ти з особою, до якої пишеш, коли б вона була присутньою, так, отже, й пиши. І більш впевнено можна сказати, що лист повинен бути поважніший, ніж усна розмова»[7].

Отже, за Теофаном Прокоповичем, листи бувають дорадчі, заохочувальні / стримуючі, втішливі, прохальні, доручення; окремо він говорить про судові листи – звинувачувальні та виправдальні, скарга з погрозою, позов зі звинуваченням, прохання про помилування, а також листи «показового типу» – зі сповіщенням, поздоровленням, подякою, жартівливі листи. Основне завдання автора листа, стверджує вслід за Цицероном Теофан Прокопович, полягає в тому, щоб повідомити відсутнім про те, що важливо їм знати про вас чи про них самих. Сучасне літературознавство формулює основне призначення кореспонденції практично так само (інформування про певну подію, висловлення своїх почуттів адресатові, або поєднання того й іншого), зазначаючи поліфункціональність більшості видів листів. Дослідники виділяють переважно чотири функції епістолярного тексту: комунікативну, інформативну, прагматичну, експресивну. Класична п’ятикомпонентна структура листа передбачає звертання-привітання, домагання прихильності, розповідь, прохання, закінчення-прощання. На думку дослідниці епістолографії в українській літературі, Г. Мазохи, кожна епістола повинна була містити хоч би два з означених компонентів, включаючи й обов’язкові змістові формули, які композиційно входили в лист[8].

Листи Юрія Дрогобича цікаві тим, що вони створені на початку аналізованого нами латиномовного періоду в українській літературі рукою талановитого інтелектуала, крім того, це закриті приватні листи, призначення яких, з огляду на різновид, полягало в обміні інформацією чи висловленні прохання. Для прикладу – лист до благодійника Дрогобича, Миколи Чепеля[9], в якому «магістр Георгій зі Львова руського» прохає про допомогу і сприяння у пошуках роботи та інших покровителів. Це типовий приклад прохального листа: текст розпочинається зі згадки про вже здійснені адресатом, «покровителем і другом єдиним», послуги та побажання йому за це всіляких гараздів. Перш ніж викласти прохання, автор обґрунтовує його, описуючи своє скрутне становище: «дивуюсь і не перестаю вражатися, що від моєї колиски завжди того хорошого, чого добивався, я досягав з великими труднощами і гіркими стражданнями»[10] тощо. Наприкінці він повідомляє про скромний дарунок – «я направляю вам мій прогностик на наступний рік, який, благаю, прийміть прихильно, і мене порекомендуйте»[11].

Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)

Дотримання правил і вимог не позбавляє автора можливості виразити себе і свої почування щиро. Він кілька разів у тексті наголошує на своєму прагненні повернутися додому: «я прошу консула [знайти] якийсь засіб, завдяки чому я міг би вести життя мирне і тихе на батьківщині»; «Якщо стане в ваших силах, щоб я, послуговуючи кому-небудь, отримав бенефіцій на батьківщині, то я прошу усіма силами» тощо. І це Юрій Дрогобич пише з Болоньї, де йому вдалося досягнути неабиякого кар’єрного успіху: «Якби, залишаючись у курії, і послуговуючи кому-небудь, я випросив би платню на батьківщині, я б, залишивши все, негайно від занять у Болоньї [відійшов]». А втім, «куди не повернусь – я завжди чужак в домі мінливої фортуни».

Не менш чітко Юрій Дрогобич виражає своє ставлення і до двох справ, якими займається: «Мені не буде важко служити навіть два чи три роки і заглиблюватись в таємниці народження і давати інші прогнози, від яких у такому захваті багато прелатів, аби лишень я зміг що-небудь отримати, аби в майбутньому вести спокійне життя і віддатись лікарським студіям». Цікаво, наскільки він сам вірив в астрологічні прогнози, пишучи: «Я подивився гороскоп свого народження, в якому знак міста Рима падає в дім матеріальних благ. (...) Для мене це дало сподівання, що там мені буде добре».

Чимало висловлювань у листі має афористичний характер («Яка користь від того, що людина все знає, якщо вона бідна і вбога?»). Рядки: «І я буду спроможний дочекатися того щасливого дня, в який зможу сказати: нині я спокійний, з’їдаючи хліб свій без сліз, і відламуючи від нього голодному» – виказують цілу низку авторських почуттів: віра у свої сили, сподівання на краще майбутнє (як визначення мужності), а також готовність допомогти іншим за найменшої нагоди. На жаль, невідома відповідь Миколи Чепеля, однак, якщо він писав її, так само дотримуючись правил, то мав повідомити, що виконає або вже виконує прохання, що бажає, аби трапилася нагода і була змога виявити ще більші ознаки дружби і прихильності тощо.

Епістолярій Станіслава Оріховського має цілковито інший характер: частина листів від початку, за авторським задумом, призначалася для друку (лист до короля Сигизмунда) і мала на меті донести інформацію не лише до безпосереднього адресата, а й справити вплив на решту читачів відкритого послання («Прагнемо також переконати читача...»[12]). Епістола до короля Сигизмунда слугувала своєрідним «супровідним листом» Оріховського до його застережень про турецьку загрозу, акцентуванням ключових положень. Лист до Павла Рамузіо, в якому Роксолан клопочеться про двох здібних юнаків, обговорює деякі видавничі справи, засвідчує, що автор і в приватному листуванні залишається вірним своєму стилю публічної людини[13]. Лист до Яна Франциска Коммедоні містить короткі рецензії на деякі власні твори Станіслава Оріховського.

Як відомо, упродовж життя «руський Демостен» змінював свідоглядні засади, проте, яких би поглядів він не дотримувався, – Оріховського-лютеранця, єретика чи католика не переставали хвилювати проблеми державного масштабу. У своїх від початку призначених для друку посланнях, які сьогодні називалися б відкритими листами, він звертається до польського короля, папи римського й шляхти, тобто прагне вести діалог із суспільством, а оскільки не чекає швидкої відповіді, то наповнює свої тексти риторичними («Чи знаєш, хто ти?», «Та що корисного й гідного зробиш для людей, якщо не будеш вчитися?») та уявними запитаннями від свого співбесідника й опонентів («Ти скажеш: але ж де це в нас у Польщі Арістотель?», «Тому, якби хтось запитав, якою мені здається твоя родина, (...)»), на які пропонує передовсім власні відповіді чи заперечення («Не слухай нечестивих, що просять за іншого такими, наприклад, словами: (...)»[14]), залишаючи, втім, простір для роздумів адресата. Натрапляємо на цілі гурти уявних співбесідників зі своїми репліками[15].

Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа

Прикладом латиномовного епістолярію духовної особи можуть служити листи митрополита Йосипа Рутського (1574 р., м. Рута – 1637 р., с. Дермань), київського митрополита, предстоятеля української греко-католицької церкви (з 1613 р.). Один із листів, адресований «руським вихованцям Грецького колегіуму[16]» (від 08 листопада 1622 р.), розпочинається традиційним у церковних колах вітанням «Найулюбленіші брати у Христі». Вступ, як те і рекомендує Теофан Прокопович для авторів, що повідомляють важливу новину і мають замало часу, короткий: «Повідомляю вам про те, що великий і всемогутній Бог вершить на нас, у той час, відколи ви нас покинули»[17]. Далі автор досить детально розповідає про вбивство схизматиками шаргородського протопопа, а козаками у Києві – отців Олександра й Ігнатія та братів Кирила і Гедеона. Єпископ, як і годиться духовній особі, каже, що така славна кончина достойних отців – привід для духовних радощів, «хоча не без деякого смутку». На закінчення листа він славить Бога і втішає учнів: «Зміцніть дух ваш, найулюбленіші брати, і нехай втішиться серце ваше»[18]. На межі з жанром нотаток перебуває інше послання єпископа Йосипа Рутського – до єпископа Рафаїла Корсака (від 25. 11. 1633 р., з Рути), в якому також йдеться про напади козаків та православних міщан на уніатських священників і так само стоїчно підсумовується: «Великому і всемогутньому Богу слава і хвала, що цим нещасним дав сили не зректися його в часи таких переслідувань»[19].

Загалом, літературна спадщина єпископа Рутського жанрово різноманітна: так, його перу належить біографічний портрет Йосафата Кунцевича, якого він знав особисто. Якби не ця обставина, життєпис полоцького єпископа можна було б беззастержно віднести до агіографічної літератури – настільки текст відповідає канону: розповідь починається з ранніх років Йосафата, який провадив благочестиве життя ще до того, як був закликаний Богом служити, перелічуються його чесноти, видатні якості, духовні заслуги і діяння, але найдетальніше – мученицька смерть та дива, якими супроводжувалася ця подія.

Вельми цікаво було б зіставити латиномовну частину української агіографії зі спостереженнями дослідниці Дарії Сироїд, яка зробила спробу узагальнити поняття агіографічного канону як символічної форми, системи формальних вимог і можливості, характерної для житійної літератури на певному етапі її розвитку[20]. Медієвістка звертає увагу на те, що усталена сукупність правил (канон, жанр) передбачає не лише їх дотримання автором, а й потребує знання цих правил читачем – регламентується не лише спосіб викладу, а й сама рецепція. За Юрієм Лотманом, «розуміючи таке мистецтво як реалізацію певних правил, ми знімаємо лиш один структурний пласт. Механізм дії канонічного тексту відрізняється від тексту сучасного: основна його функція мнемонічна, себто пригадування. Інформація міститься не в самому тексті, а поза ним, “однак потребує наявності певного тексту (...) як неодмінної умови свого вияву”»[21]. Д. Сироїд підсумовує, що агіографи барокової доби відходять від канону жанру, перетворюючи канонічний текст на інформативний. «У різних прозових і віршованих формах переповідаються історії життя святих, викликаючи розчулення й подивування читачів, але це вже інша нарація й інші враження. Так чи інак, а цей момент свідчить про занепад жанру»[22]. Таким чином, латиномовні агіографічні твори засвідчують: поширеність літературних процесів залежала не стільки від мови, скільки від часо-просторових координат, у яких перебував автор.

Сьогодні епістолярія – багате джерело для досліджень, здійснюваних, передусім філологами та істориками. Не менш цікаво, яке місце в духовному житті людини відводили приватному й офіційному листуванню сучасники аналізованих нами епістол, який вплив на хід історичних подій, на їхню думку, могли мати листи. Історіографи здавна використовували у своїх працях листування як письмові свідчення про ті чи інші події («Зокрема, деталі цієї битви з листів самого Кунцевича, які королю він написав, додаю»[23]), чи як альтернативний погляд (наприклад, Ян Юзефович, пишучи про засідку під Жовтими Водами, в яку 1648 р. потрапили поляки, зазначає, що зіткнення з козаками тривало 14 днів – за Коховським, «чи 20 (як у листах приватних можна прочитати)»[24]) або як самодостатній чинник розвитку подій – так, «нічого не знаючи, нібито королівськими листами був прикликаний» до рук убивць Іван Виговський – той, який під час облоги Львова 1655 р. передав таємні листи до міської громади, радячи, «щоб заявленого через своїх посланців твердо дотримувалися, щоб не дозволили себе перетягти на бік московитів, власну підтримку обіцяючи»[25] тощо.

Ян Юзефович на сторінках свого відомого історіографічного твору, присвяченого життю львівських архиєпископів, не раз вдається до епістолярної теми. Листи у тексті постають знаряддям інтриг («Існували листи з України до короля, у яких Павло Тетеря повідомляв, що він замість зачиненого у монастирі Юрія Хмельниченка головним гетьманом козаків обраний (...)»[26]) або засобом дошукування правди («Його самого [Хмельницького] листи до кримського хана у Волощині перехоплені (хоча він і намагався вдавати, що їх Калиновський написав), дали змогу викрити віроломство»[27]). Хронікар переказує деякі з послань: «(...) щиро і довірливо переповів Хмельницький із листів від своїх, наскільки велику поразку Любліну у нас козаки і московити завдали, пихато насміхався з того (...)»[28]); «2-го листопада отримав губернатор Ґродзицький листи від генерала Потоцького, 18-им жовтня датовані, у Слупі до Сандомиру написані, щоб мужньо місто і замок боронили, з обіцянкою швидкої підтримки – запізніла після війни допомога»[29]); окремі, які мають значення історичного документу, практично цитує (наприклад, листи Богдана Хмельницького до львівської громади з умовами зняття облоги[30]).

Читайте також: Зиморович Бартоломей. Львів, столиця Русі, турками, татарами, козаками, молдаванами обложений

Ян Юзефович надає особливе значення листуванню в переговорах львів’ян із Хмельницьким, зазначаючи між іншим: «Листи ці, як і багато інших, як і ті, що від громади – у відповідь, у консульських архівах збережені»[31]. Епістолярія Богдана Хмельницького була багатомовна, як і сам гетьман та його оточення («Обсіли тоді Хмельницького: Іван Виговський, писар війська, Павло Тетеря, польської, латини, слов’янської знавець»[32]) – на відміну від московитів, козацьких спільників у цій військовій кампанії. Недарма після рішучої і палкої промови Кушевича, Павло Тетеря, бажаючи конфіденційності, до одного з посланців міста саме «латиною стиха такі слова промовив: “Залишайтеся стійкими і шляхетними”»[33].

Переказане Яном Юзефовичем листування між обложеними і козацьким табором додає оповіді динамічності й драматизму: «І в цей самий день Хмельниченко вперше написав закличні листи свої до громади, радячи здатись заради старої дружби, якщо громадяни з дітьми і жінками не хочуть потерпіти щонайбільше. (...) 4-го дня жовтня прийшов сурмач Хмельницького, щоб передати відповідь громади і забрав листи від громадян, у яких ті висловлювали намір відважно захищатися і не припускали здачі. 5-го дня жовтня відповів їм сам Хмельницький – лютим ревом метальних машин звідусюди (...). Відповів і наш Лев, виявляючи справедливий гнів, таким самим ревінням, отож побачив Хмельницький, як порушене терпіння обернулося на гнів, і знову листи надіслав (...). Запитав тоді бургомістр з магістратом і знаттю у курій, що саме годиться відповісти на обидва листи тим, які заважають загасити постійний вогонь неприязні. Ухвалили відписати, що пропозицій зібрання не відкидає через посередників, але [і не приймає,] доки рівна запорука по праву народів і за загальноприйнятим звичаєм військовим до міста не буде надіслана. Направив магістрат шанобливого листа і до Виговського, генерального писаря Запорозького війська, заради давньої прихильності (яку в перший козацький похід обіцяв він громадянам виявляти), благаючи добро покровительства. Пройшов сурмач-листоноша крізь кулі, що летіли звідусюди в гуркоті гармат. І скоро серед цих вибухів відповідь як від Хмельницького, так і від Виговського отримав: щоб слову, даному гетьманом, вірили, запоруки не просили, а без страху для перемовин прислали шанованих осіб»[34].

Ще одна епістолярна інтрига описана хронікарем 1690 року, коли «шахрай якийсь, руський священик, прийшов до короля під виглядом посланця від гетьмана козацького Мазепи. (...) Король, лихе передчуваючи, довго лукавого попа до себе допускати не хотів. Але той із найбільшою нав’язливістю короля по Варшаві супроводжував, довго йому листи дедалі палкіші слав. (...) Дійшов він навіть до того, щоб підробити руку і стиль гетьмана Мазепи, аби досягнути довіри і листів від короля, які б недоторкані до царя московського відніс би, чим справи наші погіршив би»[35].

Листи – не єдиний вид мемуарно-епістолографічної літератури, який Ян Юзефович використовує як джерело історичних відомостей. Для опису другої облоги Львова, здійсненої 1655 р. Богданом Хмельницьким спільно з Василієм Бутурліним, хронікар користується щоденником «молодого Івана Божецького, на той час студента львівського колегіуму отців товариства Ісуса Христа, який нотував все польською, але ясно»[36], переклавши діарій латиною. Події описуються за днями, з 28 вересня по 11 листопада. Окремі дати пропускаються, решта описів різні за обсягом – від одного речення до кількох сторінок для подій одного дня (наприклад, 6 і 7 жовтня). На жаль, ми не маємо певності щодо обсягу польськомовного оригіналу діарія – імовірно, Юзефович скоротив початковий текст, згідно з заявленим наміром «переказати стисло».

Замальовкам обложеного міста «з натури» не бракує експресії: «Наростала стрілянина з гармат того дня з обох боків. Заледве ніч темними тінями своїми приспала гуркіт тієї війни»[37], першого дня після укладення миру, «30 жовтня мирно світало у Львові»[38]; «11 листопада вперше за 47 днів підкорені тишею дзвони, коли був ворог вигнаний, радість роздзвонили весело, і годинники взялися відлічувати громаді вільні від ворожого ярма години»[39]. Але без оригіналу щоденника важко визначити, кому саме належать художні засоби, якими насичений опис облоги – авторові Божецькому чи переповідачеві Юзефовичу – як і скептичний тон: «Тоді Хмельницький лисячу шкуру, яку доти носив, зняв, і вовком, яким був усередині, себе показав, (...) похвалявся, що там, де стали переможні козацькі списи, там і межа їхніх володінь буде, приплітав численні погрозливі описи, пророцтвами пихатими сіяв страх серед посланців»[40] тощо.

Природа щоденникових записів відрізняється від листів тим, що тут автор формально позбавлений можливості вести діалог, однак цьому видові літературної творчості притаманна внутрішня діалогічність. Цікавими і дивовижно близькими до аналізованого нами латиномовного текстового матеріалу є висновки сучасного літературознавця Н. Стахнюк. Ведучи мову про сучасні літературні тенденції, вона зазначає, що белетристику витісняють «нефікціональні жанри» – щоденники, мемуари, біографії, автобіографії та ін., і вказує на точку перетину семантичних формул листа і щоденника: «Жанр щоденника, як і листа, передбачає існування двох полярних центрів – відправника і отримувача. Різниця полягає в тому, що у щоденника особлива категорія отримувача – сам автор»[41]. Оскільки література факту дедалі більше приваблює дослідницьку увагу, вивчення її джерел, зокрема, латиномовного мемуарно-епістолографічного масиву, могло б прислужитися для глибшого розуміння суті явища.

Текст літопису Яна Юзефовича, окрім листів, які він наділяв різноманітними означеннями (залежно від того, ким вони були написані й для чого призначені: королівські, приватні, церемоніальні, таємні, гідні віри, шанобливі, жорсткі, дедалі палкіші тощо), та щоденників очевидців подій, містить матеріал для дослідження ще одного різновиду мемуарно-епістолографічної прози – автобіографії. Змальовуючи бурхливі події 1648 р., хронікар згадує про свого діда і його роль в обороні Львова та про нагороду, якою міська громада вшанувала вдову героя[42], а також описує трагічну загибель свого батька, героїзуючи її та водночас нарікаючи на непорядність військового командування[43].

Деякі зі згаданих у цьому розділі латиномовних письменників залишили цікаві з точки зору літературознавства начерки власного життєвого шляху. Прикметно, що всі автобіографічні відомості, безвідносно до детальності, «вмонтовано» в твори інших жанрів: так, лист Станіслава Оріховського до Яна Франциска Коммедоні з проханням допомогти узаконити шлюб з Магдаленою Хелмською містить розлогу автобіографію, призначенням якої бачиться ближче познайомити адресата з адресантом. Подробиці curriculi vitae Бартоломея Зиморовичa розкидано письменником на сторінках багатьох його творів, але чи не найбільше їх – у прозиметричному творі «Дім шляхетності й честі...», присвяченому святому Іванові Дуклянину.

На окреме дослідження заслуговують листи Григорія Сковороди, одного з найвіртуозніших українських епістолографів, значна частина спадку якого – латиномовна. Він так сприймав приватне листування: «Подібно до того, як музичний інструмент, якщо ми його слухаємо здалеку, здається для нашого слуху приємнішим, так бесіда з відсутнім другом звичайно буває набагато приємнішою, ніж із присутнім [...], коли без участі тіла душа з душею безмовно і безтілесно розмовляє»[44]. На відміну від багатьох латиномовних авторів, які вже вибором мови виказували своє прагнення розширити читацьке коло, у листуванні зі своїм учнем Михайлом Ковалинським мислитель обирає латину, передусім, з огляду на дидактичну мету: «Так ми вестимемо бесіду про високе, а тим часом і стиль буде вироблятися»[45]. Проте не виключено, що в тодішніх умовах латина була вибрана з метою максимально звузити аудиторію, убезпечитися від зайвого ока.

Порівняно зі Станіславом Оріховським, чиї епістоли були монологічними за суттю, Сковорода більшою мірою прагнув діалогу зі своїм адресатом – і не лише уявного, а й цілком реального. Філософ сприймав світ таким, в якому все складається з двох натур, тому діалогічність була цілком органічним способом його духовного буття. Він цінував можливість вести бесіду на рівних, і спілкування з Михайлом Ковалинським, вибраним серед власних вихованців у Харківському колегіумі як спорідненої душі, продовжував і поглиблював у листах. Ці послання не тільки виконували своє пряме призначення – підтримувати зв’язок між людьми, що перебувають на значній відстані (наприклад, під час канікул, які М. Ковалинський проводив у батьків), а й доповнювали повсякденне усне спілкування.

Давнє спостереження «discendo discimus – навчаючи навчаємося» знаходить підтвердження в листуванні наставника зі своїм учнем. Григорій Сковорода успішно продукував запитання, коли їх було недосить від реальних співрозмовників, для підтримання процесу пізнання та духовного розвитку, щоб явити не один «зразок розмови душі, яка мовчки веде бесіду сама з собою, ніби грою втішаючи себе»[46]. Як відомо, діалог – це динамічний спосіб обміну інформацією (думками, ідеями, почуттями), яким культура послуговується від найдавніших часів і по сьогодні, за словами Сократа, – найкращий спосіб пізнання своєї або чужої душі[47]. Від часів Античності виникло безліч художніх форм, яким діалогічність притаманна різною мірою: від власне літературно-філософських діалогів через драматургію та епістолографію діалог проникає навіть в етикетні жанри, в чому легко пересвідчитися на прикладі латиномовних епіталам та епіцедіїв українських авторів[48], [49].

Читайте також: Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

Якщо порівнювати листи Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського та Станіслава Оріховського – до короля Сигизмунда, звернення до польської шляхти та ін., легко дійти висновку, що Оріховський прагне викликати на розмову суспільство, а епістолярій Сковороди відображає кращі риси приватного спілкування, замилування яким може заступити важливу деталь: автор веде розмову не тільки і не стільки з вихованцем, скільки – за нього і з собою, попри формальні ознаки діалогу (власні запитання і відповіді – на поставлені Михайлом): «коли ти питаєш, чому я сміюся, ти ніби питаєш, чому я радію. (...) Але ти, напевно, уперто домагаєшся причини, як пожадливий кредитор вимагає у боржника його борг»[50]; «ти, очевидно, був трохи засмучений як з інших причин, так і через прекрасного твого дядечка, що я пояснюю почуттям виняткової поваги, з якою ти ставишся до своїх родичів»[51]; «Мені добре відомо, як любиш ти наукові заняття, і я зовсім не хочу сказати, що тебе потрібно заохочувати» тощо[52]. Більше за те, наставник учить свого вихованця самого вести такі уявні діалоги: «Як тільки з’явиться в тебе бажання поговорити зі мною, поглянь на ці вислови, і тобі здасться, ніби ти розмовляєш зі мною»[53].

У ході порівняння латиномовного епістолярію Григорія Сковороди та Станіслава Оріховського, очевидним стає те, що з огляду на власну вдачу, життєві цілі й пріоритети, ці два письменники свідомо чи підсвідомо наслідували різних римських авторів. Для Станіслава Оріховського це, найімовірніше, Цицерон, для Григорія Сковороди – без сумніву, Сенека. Дослідження другої літературної паралелі (Сенека – Сковорода) видається особливо перспективним, оскільки саме цей римський стоїк упродовж XVII–XVIII ст. залишався «іконою стилю» не для одного покоління латиномовних річпосполитських прозаїків.

Замовити монографію "Латиномовна українська література. Загальний огляд" можна у Книгарні.

[1] Чижевський Д. Історія української літератури. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2003. – С. 320.
[2] Праці В. Агеєвої, Л. Грицик, А. Гуляка, Т. Гундорової, В. Дудка, М. Жулинського, Л. Задорожної, Ю. Коваліва, М. Коцюбинської, Г. Мазохи, О. Мушкудіані, М. Наєнка, Г. Семенюка, Г. Сивоконя, М. Сулими, Г. Штоня, В. Яременка.
[3] Год Н.В. Еразм Роттердамський про освіту як засіб морального виховання особистості / Н.В. Год // Materialy IV mezinarodni vedecko-prakticka konference [«Efektivni nastroje modernich ved – 2008»]. – Dil 9. – Pedagogika: Praha: Publishing Hause «Education and Science» s.r.o., 2008. – С. 66
[4] Прокопович Ф. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво. – Київ: Наук. думка, 1979. – С. 354.
[5] Мазоха Г.С. Жанрово-стильові модифікації українського письменницького епістолярію другої половини XX ст.: Автореф. дис... д-ра філол. наук.. – Київ: Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, 2007. – С. 6.
[6] Прокопович Ф. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво. – Київ: Наук. думка, 1979. – С. 354.
[7] Ibid. С. 356.
[8] Мазоха Г.С. Жанрово-стильові модифікації українського письменницького епістолярію другої половини XX ст.: Автореф. дис... д-ра філол. наук.. – Київ: Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, 2007. – С. 9.
[9] http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=16412
[10] Дрогобич Юрій. Лист магістра Георгія зі Львова з Русі до магістра Миколи Чепеля з Познані, який мешкає у Римі. Клуб поезії. http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=16412.
[11] Ibid.
[12] Литвинов В. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. У 2-х частинах. – Київ: «Основи», 1995. Ч.1 – 432 С. Ч.2 – 432 С. – С. 111.
[13] Ibid. С. 417–419.
[14] Ibid. С. 26–48.
[15] Ibid. С. 53.
[16] Тут і далі переклад з лат. творів Йосипа Рутського здійснено Ольгою Косіцькою.
[17] Косіцька О.М. Латинськомовний текст у церковному житті України кінця XVI-XVII ст. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви). Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.14. – Київ, 2009. – С. 252–253.
[18] Ibid.
[19] Ibid. С. 248–249.
[20] Сироїд Д. Агіографічний канон: проблеми рецепції. // СіЧ, № 9. 2013. – Сс. 59–64.
[21] Ibid. С. 60.
[22] Ibid. С. 64.
[23] 1683. P. 5.
[24] С. 125.
[25] С. 180.
[26] С. 172.
[27] С. 161.
[28] С. 188.
[29] С. 189.
[30] С. 181–182.
[31] С. 134.
[32] С. 128.
[33] С. 134.
[34] С. 172–173.
[35] С. 210.
[36] С. 170.
[37] С. 186.
[38] С. 188.
[39] С. 190.
[40] С. 177.
[41] Стахнюк Н. Щоденник письменника: аспекти дослідження. СіЧ. 2012 p., 7. – С. 99.
[42] Антонович В. (упорядник). Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. litopys.org.ua. 1888 p. http://litopys.org.ua/sborlet/sborlet01.htm#let5. – С. 150.
[43] Ibid. С. 164.
[44] Сковорода Г. Листи до Михайла Ковалинського // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К., 1973. – Т. 2. – Київ, 1973. – С. 306.
[45] Сковорода Г. Листи до Михайла Ковалинського // Твори у двох томах. – Т. 2 (В серії: Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. Корпус укр. перекладів, т. 2). Київ: Обереги, 1994. – С. 253.
[46] Ibid. С. 231.
[47] Волинка Г. І. Філософія стародавності і середньовіччя в освітньому контексті: Навч. посібник. – К.: Вища освіта, 2005. – С. 285.
[48] Zlotorowicz Michaelis. Omina felicissimi futuri connubii... – Leopoli: Simon Patkiewicz, 1670.
[49] Luctus Multiplex ex unica jactura viri toga, sago, religione, maximi; celsissimi Domini, Josephi in Zbaraz et Niemirow Potocki castellani cracoviensis, supremi copiarum Regni Ductoris, Sniatyensis, Lezayscensis etc. – Leopolis, 1751. Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, відділ стародруків, шифр ст.-IV, 33522.
[50] Сковорода, Г. Листи до Михайла Ковалинського // Твори у двох томах. – Т. 2 (В серії: Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. Корпус укр. перекладів, т. 2). Київ: Обереги, 1994. – С. 234.
[51] Ibid. С. 218.
[52] Ibid. С. 221.
[53] Ibid. С. 221.