Людмила Шевченко-Савчинська, КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001
Omnia mutantur // Nihil iterit. Ovidius P.N. Met. XV, 158
Усе змінюється. // Ніщо не гине. –
Овідій П.Н., Метаморфози, розділ XV, вірш 158.
Чи не першим римським поетом, яким широко зацікавилися в Україні, був Овідій Публій Назон. Хоч і потрапив він в українську літературу, порівнюючи з іншими європейськими, досить пізно. На це були об’єктивні причини: римське письменство до XVI ст. в Україні було знане мало. У добу Гуманізму необхідність класичної освіти була визнана, але українці, будучи переважно, православними, виявляли більше прихильності до творів, написаних давньогрецькою мовою.
Читайте також: Новолатинська література – класична область пограниччя культур. Український аспект
Овідій потрапляє в Україну в другій половині XVI-го ст. – “зразу не так через поезію, як через долю” [10, с. 6]. Починаються наполегливі пошуки і “віднайдення” гробу Овідієвого на півдні України. Це пов’язане з тим, що місто Томи (теперішня Констанца в Румунії), в якому відбував заслання поет, знаходиться поблизу південних українських кордонів. Перекази про перебування Овідія в Україні підтримувалася ще й народною етимологією, яка пов’язувала з іменем римлянина деякі місцеві топоніми: с. Видове, оз. Овидове, г. Овидова - аж у Карпатах.
У XVІІI ст. твори Овідія читали у школах Львова, Острога, Дубна, Луцька, Києва. Найбільша заслуга у популяризації Овідія належить Києво-Могилянському колегіуму. Першим овідієзнавцем можна назвати Феофана Прокоповича. Наслідував і перекладав видатного античного поета Григорій Сковорода.
Метаморфічні мотиви знаходимо у ранніх баладах Т.Г.Шевченка (“Тополя”, “Лілея”) та в пізніший період (“Сова”, “Маринь”). Шевченко звав Овідія “ найдовершенішим творінням Всевишнього Сотворителя Вселенної.” [10, с. 20]
Дуже тонко і вдало транспонований ним один із розділів поеми “Метаморфози”, “Філемон і Бавкіда”. Для початку коротко нагадаю зміст метаморфози: колись давно у негостинні фригійські краї прибув Юпітер зі свитою, прибравши людської подоби. Ніде не захотіли прийняти гостей, окрім бідної хатини, де у злагоді мешкало пристаріле подружжя – Філемон та Бавкіда. Вони щиросердно почастували прибульців, а коли ті захотіли їм віддячити, як можуть тільки небожителі, Філемон та Бавкіда попросили лише одного – померти разом. Так і сталося, якогось дня вони перетворилися на липу з роздвоєним стовбуром.
* * *
Росли укупочці, зросли;
Сіятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею – серцем неповинні,
Аж до самої домовини.
А між людьми ж вони жили!
[16, с. 627]
Не порушуючи хронологічної послідовності, ми підходимо до власне головного предмета нашого дослідження, яке є лише частиною роботи, спрямованої на з’ясування зв’язків української літератури з античністю. Пропонуємо розглянути повість М.В. Гоголя та ідилію “Філемон і Бавкіда” Овідія П.Н. у порівняльному аспекті.
Читайте також: Лексико-семантичні поля перетворень у творах Овідія та в їх українських перекладах
Метою даної роботи є з’ясувати ступінь подібності між ідилією Овідія П.Н. “Філемон та Бавкіда” і повістю М.В. Гоголя “Старосвітські поміщики”. Основним завданням є простежити зв’язок між двома творами на різних рівнях: сюжетно – змістовому, композиційному, лексичному. Розгляд творів М. Гоголя здійснюється в новому руслі, сформованому в останнє десятиліття, тобто як художнє надбання двох національних культур.
Новизна дослідження полягає у простеженні зв’язків тогочасної писемної творчості з античною літературою на конкретному прикладі повісті М. Гоголя – українського письменника, що творив російською мовою, – методом порівняльного аналізу.
Рецепція та вивчення античності, яка уже мовилося, через тривале перебування України в православно-російській культурній зоні, були дещо затриманні в часі. Однак становлення наукового підходу у вивченні класичних мов та літератури, цікаві відкриття і загальне пожвавлення інтересу до греко-римського культурного масиву не могли не торкнутися східного слов’янства. Латинська мова займає чільне місце у світі науки. В системі освіти провідну роль відіграють класичні ліцеї та гімназії.
Микола Васильович Гоголь здобував освіту в Полтавському повітовому училищі, Ніжинській гімназії вищих наук та в Петербурзькій Академії мистецтв. Тож, він був достатньо обізнаний з Античністю, її мовами, літературою і культурою. Повість “Старосвітські поміщики” написано у 1834 році і належить до циклу “Миргород”.
Зміст повісті (дуже стисло): бездітне подружжя сільських поміщиків Товстогубів мирно доживає віку на лоні пишної природи, не користуючись розкошами, не знаючи зла у серці. Смерть розлучає старих, попри їх бажання померти разом. Спадкоємець маєтку робить невдалі спроби реформувати господарство, внаслідок чого воно остаточно занепадає.
При першому ж зіставленні сюжетів уловлюється подібність між ними: бездітні старенькі, що зберегли до сивини теплі взаємини, мешкають в селі, мають для прожиття лише найнеобхідніше, але дуже гостинні; заповітне бажання – померти разом. Те, в чому твір М.Гоголя відрізняється від овідіївської фабули, робить повість реалістичною ідилією, існування якої цілком імовірне, на відміну від оповіді Овідія, яка має міфічний характер і стоїть ближче до народних казок. Такий мандрівний сюжет трапляється і в українських казках: “Жили були дід і баба, і не було у них дітей,” – так, наприклад, починається казка “Кривенька качечка”. Проте всі казки з подібним початком розповідають далі про чудесну з’яву дитятка у немолодої пари.
Читайте також: Нарис історії українського перекладу з класичних мов у Галичині до 1939-го року
Овідій захоплюється усною народною творчістю, (у дитинстві як слухач, пізніше – як збирач). Він фактично, кожен розділ “Метаморфоз” створює на основі фольклорних творів (переказів, міфів, легенд, казок), щоправда, частіше – вже літературизованих. Оповідь про Філемона та Бавкіду звучить в його інтерпретації більш возвишено і “цивілізовано”: бездітні старі не шукають чарівної зернинки, не майструють дитя з поліна, а віддають усю ніжність і любов один одному і навіть навколишнім – гостям, наприклад; а в Гоголя Товстогуби ще й поблажливі до своєї прислуги та підлеглих. Реалістичності “Старосвітським поміщикам” Гоголя надає також ледь вловимий гумор, який лише де-не-де переходить в іронію (при описі тотального розкрадання маєтку за живих господарів, скажімо, чи коли йдеться про “реформи”, впроваджувані колишнім поручником). Однак, що до загального тону оповіді, то він спільний для Гоголя та Овідія – тонкий розчулений і розчулюючий ліризм, замилування описуваним, ностальгія за добрими старими часами.
Подібність між “Старосвітськими поміщиками” Гоголя та “Філемоном та Бавкідою” Овідія легко простежити на композиційному рівні.
Як і овідіївська метаморфоза, ідилія Гоголя починається з опису місцевості, де розгортатимуться події. Оскільки “Старосвітські поміщики” за розміром у кілька разів переважають “Філемона та Бавкіду”, кожна зі спільних складових композицій тут значно розлогіша. Цьому сприяє жанр (повість) та прозова форма, що на відміну від поезії, не вимагає такої стислості та лаконізму. Тому Гоголь починає повість із цілого каскаду описів: після сільського пейзажу йде сукупний портрет подружжя, який підсилює враження ідилічності тим, що відмінності в характерах головних героїв вдало взаємодоповнюються та урівноважуються, а зовнішні риси є дуже подібними в силу спільно прожитих довгих років. Далі – окремий опис звичок і смаків кожного з героїв та інтер’єр, який є ще одною дотичною повісті Гоголя та поезії Овідія: нічого зайвого, “панського”, поза тим, що Товстогуби, як наголошує автор, належать до давніх національних простосердих, але не бідних фамілій. У творі Овідія опис будиночка і господарства розосереджений по всій першій половині метаморфози у вигляді доречних вкраплень при зображенні дії:
1). [17, с.320] - Дослівний переклад фрагмента: “Все ж в одному хоч і в бідному, соломою та болотяним очеретом критому будинку їх [богів - Л.Ш.] прийняли благочестиві старенькі Філемон і Бавкіда (…);
2). [17, с.320] - Отож, небожителі увійшли у низькі двері, згинаючи голови, до пенатів, що їм сподобалися. Не меншу увагу до деталей виявляє і Гоголь:
1. “Але найдивовижнішим у будиночку були розспівані двері. (переклад з латини Л.Шевченко) [3, с.88];
2. (…) килим перед диваном з птахами, схожими на квіти, і квітами, схожими на птахів (…) [3, с. 88];
На відміну від Філемона та Бавкіди, які “самі собі накажуть і самі виконують”, Товстогуби мають обслугу і підлеглих, серед яких процвітає тотальне крадійство, що, незважаючи на розміри, лишається поза увагою господарів. Це ніби ще раз дає можливість автору продемонструвати старечу далекозорість і непрактичність героїв своєї розповіді.
“Опанас Іванович дуже мало займався господарством, (...) весь тягар господарювання лежав на Пульхерії Іванівні” [3, с.89]. Вона застосовувала всю свою енергію на приготування найрізноманітніших варень, желе, пастил, і запасання іншими продуктами харчування, оскільки “Старенькі обоє за давнім звичаєм старосвітських поміщиків, дуже любили попоїсти” [3, с.91].
Герої Овідієвої ідилії такою досить приземленою рисою не наділені. Хоча картина приготування святкового столу на честь гостей виписана досить яскраво. Слуг немає, тому подружжя всі клопоти ділить порівну, наприклад:
[17, с.324]
- Вона зчищає зелене листя овочів, що її чоловік зібрав на политій ним грядці. Господарі небагаті, однак стіл виглядає апетитно:
[17, с.323]
- Поклала свіжу, ягоду Мінерви і заготовану в прозорому настої осінню вишню, і цикорій, і редис, і шматок сиру, і яйця, що тільки трохи в негарячому попелі пробули, - і все це у глиняному посуді.
Гоголь виказує себе справжнім знавцем національної кухні, описуючи страви, які подавали у Товстогубів: коржики з салом, пиріжки з маком, засолені рижики, сушена риба, вареники з ягодами, кисіль, кисле молоко узвар з груш…
“Окрім страв і соусників, на столі стояла величезна кількість горшків із замазаними покришками, щоб не видихався якийсь апетитний виріб старовинної смачної кухні” [3, с.91].
В Овідієвій оповіді страви та вино не убувають на столі з ласки незвичайних гостей – богів:
[17, с.325]
- Тим часом, скільки не черпають, вина не убуває, бачать: само собою відновлюється воно.
У маєтку Товстогубів, який здавалося б, давно мала розтягти злодійкувата челядь, також всього в постійному достатку, тільки причина цього зовсім не містична: “благословенна земля давала скільки всього, а Опанасу Івановичу й Пульхерії Іванівні так мало було треба (...)” [3, с.89]. Хоч тут Гоголь очевидно гіперболізує чи клептоманію слуг, чи родючість землі.
Якщо гостинність овідіївських героїв підсилюється ще й загальним фоном негостинності їх сусідів, то у персонажів Гоголя ця якість безвідносна і дуже яскраво виражена, до її опису автор вдається в декількох місцях повісті: “Ці добрі люди, можна сказати, жили задля гостей” [3, с.94].
Філемон і Бавкіда ставляться до своїх прибульців так само: їм постелено на простому, але зручному вербовому ліжку, час до їжі заповнюється розмовами; для гостей господарі готові були зарізати єдиного гусака.
У Товстогубів гостя, за звичай, добре годували, подаючи найкраще, обов’язково залишали заночувати, а поміж тим розважали нестомливими розмовами.
Гоголь значно увиразнює центральні образи, насамперед, за рахунок численних діалогів між подружжям, чого в Овідія не зустрічаємо зовсім. З діалогів ми дізнаємося, наприклад, що Опанас Іванович любить жартома настрахати дружину – “Я і знаю, що він жартує, а все ж страшнувато слухати”, [3, с.97] – скаржиться вона гостеві.
Власне, діалоги, перемежовуючись з описами, є важливим художнім прийомом. Вони примушують сюжет ніби завмерти в час й обмежують його у просторі маєтком Товстогубів. Якщо й можна кинути погляд десь далі, то не більше, ніж на 3 - 4 версти - саме з такої далечі звичайно приїздили гості до старих, навіть ліс, куди інколи поміщики вибиралися на ревізію, підходив до самого подвір’я.
У творі Овідія також відбувається химерна, хоч не відразу помітна гра з часом: експозиція кількома рядками змальовує землю, де раніше мешкав похмурий черствий народ, а зараз тут болота, заселені диким птаством. Далі поетична уява автора переносить нас в останній день існування на цій землі людських поселень, у дім благочестивих Філемона й Бавкіди. У цих декораціях і відбуваються основні події (астрономічний час півдня). В Овідієвому творі складові композиції окреслені досить чітко: після експозиції - зав’язка (боги, яких не пустили в багаті будинки, приходять до Філемона та Бавкіди), замість перепетій (час – стислий) – яскраві описи; кульмінація з упізнаванням (боги розкривають, хто вони, подружжя виявляє своє заповітне прагнення; розв’язка (перетворення краю жорстокосердих людей на пустку) та епілог (життя стареньких у храмі, метаморфоза у дерево).
У “Старосвітських поміщиках” описи, діалоги, ліричні виступи непомітно нас підводять до кульмінації (смерть Пульхерії Іванівни, тяжкий сум Опанаса Івановича). Трохи несподівано після розміреного початку слідом за кульмінацією настає розв’язка (смерть Опанаса Івановича, остаточний занепад маєтку); епілог, навіть такий слабо окреслений, як в метаморфозі, тут, фактично відсутній, хоча наостанок автор і повідомляє нам, що сталося потім.
І, нарешті , заключна (що стосується змісту) спільна риса між двома творами – це незвичайні обставини смерті стареньких, хоча Гоголь, послідовно притримуючись русла реалістичності, робить ці обставини доволі вірогідними (історія з кішечкою).
Читайте також: Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди
Як кажуть у таких випадках Пульхерії Іванівні “вік вийшов”, і вже зовсім прийнятною навіть для сучасного читача-скептика є натяк письменника на самонавіювання, яке і погубило стареньку, “Це смерть моя приходила до мене!” – сказала собі вона, і ніщо не могло її розвіяти” [3, с.98].
Бажання померти в один день висловлює, вже занедужавши, Пульхірея Іванівна, що правда, в завуальованій формі; вона шкодує за тим, що не буде кому любити і доглядати її чоловіка. Опанас Іванович побивався за дружиною несказанно. Якогось дня йому вчулося що дружина кличе його, він зліг і скоро помер.
Якщо міфічним Філемону та Бавкіді було дароване здійснення їх бажання за моральні якості, чи в реальному житті смерть не зважає ні на які заслуги, вона і розділяє подружжя.
Про лексичну подібність можна говорити досить умовно, адже твори, які ми розглядаємо, написані різними мовами і гоголівська повість не є ані перекладом, ані переспівом ідилії Овідія. Не можна сказати, що існуючі спільні риси на лексичному рівні прямо зумовлені подібністю теми, змісту чи певними композиційними збігами.
Гоголь зі знанням справи перелічує наїдки та напитки, якими частували у Товстогубів, (як уже згадувалося), назви будівель та їх частин (дах, ганок, тин, пліт, віконниці, комора, покої, сіни, піч, штукатурка); виявляє добру обізнаність із названих дерев та рослин (яблуня, слива, волоський горіх, вишня, кавун, диня, дуб, клен, черемха, золототисячник, шалфей, чебрець, нечуй – вітер та ін.) Колориту повісті надають назви товарів, що продаються на ярмарку: мука, мед, пенька, крем’яшки, цвяхи.
Переліки страв і рослин, в Овідія за умов певної систематизації цілком можуть претендувати на роль каталогічних.
Таким чином, розглянуто основні змістові, сюжетно – композиційні, лексичні риси, подібності та відмінності між поетичною оповіддю Овідія П.Н. “ Філемон і Бавкіда” й повістю М.В. Гоголя “Старосвітські поміщики”. Але на цьому тема нашого дослідження не вичерпується – спробуємо з’ясувати міру впливу, справленого овідіївським твором на Гоголя.
При цьому неможливо оминути проблему повторення і наслідування в літературі. Це питання доволі непросте. Визнаючи платонівську тезу: “Мистецтво – тінь” істиною, підемо далі: текст – це обов’язково повторення – по-перше, тому, що його канва виплетена із мільярдновживаних слів, по-друге, тому що текст розповідає, про те, що є / було / буде в навколишньому світі чи діється у душі автора. Повторення в такому сенсі неможливо уникнути.
Наслідування, що часто виливається у свою крайню форму – епігонство, є завжди осмисленим і має конкретну мету – як правило, це популярність.
Тож, можна говорити про два суміжні, але не тотожні процеси, які супроводжують текстотворення: 1 – повтор, 2 – наслідування. Перший з них неминучий, і більше того – необхідний для того, щоб акт творення нового тексту відбувся; другий – небажаний і шкідливий. З чим же маємо справу при розгляді цих двох творів ми?
Сама ідея Овідієвих “Метаморфоз” – ніщо не зникає і не виникає, а лише переходить з однієї форми в іншу – загальнолюдська. У п’ятнадцяти книгах охоплений величезний міфологічний матеріал - 250 греко-римських міфів, оповідань, переказів. Зразкам для Овідія послужили твори грецької елліністичної поезії: “Катастеризм” Ератосфена, “Перетворення” Никандра Колофонського, “Метаморфози” Парфенія та аналогічні твори римської літератури: “Смірна” Гельвія Цінни, “Походження птахів” Емілія Макра та ін. Чимало міфів, які вміщені в “Метаморфозах”, набули особливої популярності в пізніші часи в літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Чому так? Чи не тому, що твір Овідія є неймовірно вдалим поєднанням фольклору, якій завжди відбирає для себе лише вічні теми, до якого додається вишукана форма подачі.
На одній з лекцій, присвяченій повісті сучасного німецького письменника Крістофа Райнсмара “Останній світ. Роман з Овідієвим репертуаром”, довелося почути таку думку: книжкове буття “Метаморфоз” завершилося, вони розчинилися в реальному світі, і головний герой роману спостерігає їх матеріалізацію. Варто зауважити, що більшість сюжетів – це події, які спершу ставалися в житті, і лише потім були описані з більшою чи меншою часткою художнього домислу. “Метаморфози” кристалізувалися із розчиненого в реальності стану. Хоч і після написання твору вічні життєві колізії повторюються в долях людей.
Чи може бути, попри всі спільні риси, твір Гоголя подібним до овідіївського випадково? Теоретично – випадковий збіг можливий, але про протилежне каже такий рядок на самому початку повісті: “Якби я був маляром і хотів зобразити на полотні Філемона та Бавкіду, я б ніколи не вибрав ніколи іншого матеріалу, крім них [Товстогубів – Л.Ш.]» [3, с.85]. Це ще раз свідчить, що М.В. Гоголь знав Овідієву ідилічну оповідь.
Аналізуючи схожі приклади, неважко помітити, що наслідування як результат міркувань звичайно має на меті або досягнення популярності, або ж навчальну, тренувальну ціль.
У даному випадку можемо говорити про дещо інше, ніж наслідування, швидше, про паралелізм як наслідок хвилювання подібним. На користь такої думки може свідчити і те, що твір- повторення (результат наслідування) завжди програє, порівняно з оригіналом, чого ніяк не скажеш про повість Гоголя, зіставивши її з твором Овідія.
Читайте також: Визначальні риси бароко в українських риториках і поетиках XVII—XVIII ст.
Коли виникає питання про наслідування тексту, не слід забувати і про існування підтексту. Умовно кажучи, текст виникає тоді, коли певне його слово означає не тільки те, що воно означає. Якщо текст може бути наслідуванням, то підтекст-наслідування при цьому неможливе.
Іронічна Роксана Харчук зазначає в одній зі своїх статей: “Можна сподіватися, що ІІІ тисячоліття буде “золотим віком поезії”. Книжкову продукцію ліцензуватимуть не суб’єктивні критики, а безпристрасні експерти-невросеміотики (…). Шкода, що я не невросеміотик!” [14, с.226]. Услід за Р.Харчук можна пошкодувати про те саме, хоча інколи суб’єктивне враження при прочитанні художнього твору буде ближче до істини (тобто, того, що відчував і прагнув передати автор), аніж висновки, які ґрунтуються на наукових розробках.
Поет-сучасник Валерій Ілля має свій, дещо нетрадиційний, погляд на мистецтво, зокрема, словотворчість, якій досить вичерпно викладений у статті “В річниці великого стилю чи поза ним”. Прочитуємо той її фрагмент, що стосується підтексту: “Є критерій, важливіший за художність. Це доброта (…). Доброту й надто любов не стилізуєш і не запозичиш” [с. 116].
Доброта присутня в обох аналізованих тут творах, щоправда, в дещо різних проявах: в Овідія в підтексті, в Гоголя – і в тексті. Наявність великої кількості зменшувальних форм слів: старенькі, будиночок, подвір’ячко, стовпчики, кожушок; тон замилування при описах – це лише деякі суто зовнішні ознаки авторської натури.
Гоголеву майже ніжність, що лише подекуди переходить у поблажливість до зображуваного, та Овідієву зовнішню стриманість можна також пояснити часами, в які жили й творили ці письменники. Доба романтизму кидає свій відблиск на “Старосвітських поміщиків”. Овідій же – віртуоз і скептик за природою. В нього дарма шукати надмірного захвату, розчулення, патетики, натомість – класична стриманість, уміння цивілізовано виражати свої почуття. І хоча Гоголь більш емоційний, йому не закинеш фальші, як Овідієві – холодної вправності довершеного рядка. Бо справжні почуття одного та іншого виказують деталі, вималювані з теплотою: іржаві пістолі в коморі, святковий халат Опанаса Івановича з атласної сукні дружини – у “Старосвітських поміщиках”; а в Овідія: стіл із кривою ніжкою, під яку підмощують черепок, єдиний гусак, за яким ганяються старенькі.
Зауважу, що старими героїв обох аналізованих творів можна назвати досить умовно: у Гоголя вони 55–60-річні, Овідій точного віку не повідомляє, але каже, що після того, як хатина стала храмом, минули роки, поки Філемон та Бавкіда, старі й немічні, перетворилися на дерево.
Цікаво, що гоголівську повість, яка аж випромінює душевне тепло, і де засоби вираження комічного це гумор та іронія, радянське літературознавство трактувало як реалістичний твір сатирично-викривального характеру, що зображує духовний занепад представників поміщицько-дворянського суспільства” [13, с.321].
Такий підхід важко навіть назвати формальним чи поверхневим – метод кривого дзеркала.
На відміну від Філемона та Бавкіди, які “самі собі накажуть і самі виконують”, Товстогуби мають обслугу і підлеглих, серед яких процвітає тотальне крадійство, що, незважаючи на розміри, лишається поза увагою господарів. Це ніби ще раз дає можливість автору продемонструвати старечу далекозорість і непрактичність героїв своєї розповіді.
“Опанас Іванович дуже мало займався господарством, (...) весь тягар господарювання лежав на Пульхерії Іванівні” [3, с.89]. Вона застосовувала всю свою енергію на приготування найрізноманітніших варень, желе, пастил, і запасання іншими продуктами харчування, оскільки “Старенькі обоє за давнім звичаєм старосвітських поміщиків, дуже любили попоїсти” [3, с.91].
Герої Овідієвої ідилії такою досить приземленою рисою не наділені. Хоча картина приготування святкового столу на честь гостей виписана досить яскраво. Слуг немає, тому подружжя всі клопоти ділить порівну, наприклад:
[17, с.324]
- Вона зчищає зелене листя овочів, що її чоловік зібрав на политій ним грядці. Господарі небагаті, однак стіл виглядає апетитно:
[17, с.323]
- Поклала свіжу, ягоду Мінерви і заготовану в прозорому настої осінню вишню, і цикорій, і редис, і шматок сиру, і яйця, що тільки трохи в негарячому попелі пробули, - і все це у глиняному посуді.
Гоголь виказує себе справжнім знавцем національної кухні, описуючи страви, які подавали у Товстогубів: коржики з салом, пиріжки з маком, засолені рижики, сушена риба, вареники з ягодами, кисіль, кисле молоко узвар з груш…
“Окрім страв і соусників, на столі стояла величезна кількість горшків із замазаними покришками, щоб не видихався якийсь апетитний виріб старовинної смачної кухні” [3, с.91].
В Овідієвій оповіді страви та вино не убувають на столі з ласки незвичайних гостей – богів:
[17, с.325]
- Тим часом, скільки не черпають, вина не убуває, бачать: само собою відновлюється воно.
У маєтку Товстогубів, який здавалося б, давно мала розтягти злодійкувата челядь, також всього в постійному достатку, тільки причина цього зовсім не містична: “благословенна земля давала скільки всього, а Опанасу Івановичу й Пульхерії Іванівні так мало було треба (...)” [3, с.89]. Хоч тут Гоголь очевидно гіперболізує чи клептоманію слуг, чи родючість землі.
Якщо гостинність овідіївських героїв підсилюється ще й загальним фоном негостинності їх сусідів, то у персонажів Гоголя ця якість безвідносна і дуже яскраво виражена, до її опису автор вдається в декількох місцях повісті: “Ці добрі люди, можна сказати, жили задля гостей” [3, с.94].
Філемон і Бавкіда ставляться до своїх прибульців так само: їм постелено на простому, але зручному вербовому ліжку, час до їжі заповнюється розмовами; для гостей господарі готові були зарізати єдиного гусака.
У Товстогубів гостя, за звичай, добре годували, подаючи найкраще, обов’язково залишали заночувати, а поміж тим розважали нестомливими розмовами.
Гоголь значно увиразнює центральні образи, насамперед, за рахунок численних діалогів між подружжям, чого в Овідія не зустрічаємо зовсім. З діалогів ми дізнаємося, наприклад, що Опанас Іванович любить жартома настрахати дружину – “Я і знаю, що він жартує, а все ж страшнувато слухати”, [3, с.97] – скаржиться вона гостеві.
Власне, діалоги, перемежовуючись з описами, є важливим художнім прийомом. Вони примушують сюжет ніби завмерти в час й обмежують його у просторі маєтком Товстогубів. Якщо й можна кинути погляд десь далі, то не більше, ніж на 3 - 4 версти - саме з такої далечі звичайно приїздили гості до старих, навіть ліс, куди інколи поміщики вибиралися на ревізію, підходив до самого подвір’я.
У творі Овідія також відбувається химерна, хоч не відразу помітна гра з часом: експозиція кількома рядками змальовує землю, де раніше мешкав похмурий черствий народ, а зараз тут болота, заселені диким птаством. Далі поетична уява автора переносить нас в останній день існування на цій землі людських поселень, у дім благочестивих Філемона й Бавкіди. У цих декораціях і відбуваються основні події (астрономічний час півдня). В Овідієвому творі складові композиції окреслені досить чітко: після експозиції - зав’язка (боги, яких не пустили в багаті будинки, приходять до Філемона та Бавкіди), замість перепетій (час – стислий) – яскраві описи; кульмінація з упізнаванням (боги розкривають, хто вони, подружжя виявляє своє заповітне прагнення; розв’язка (перетворення краю жорстокосердих людей на пустку) та епілог (життя стареньких у храмі, метаморфоза у дерево).
У “Старосвітських поміщиках” описи, діалоги, ліричні виступи непомітно нас підводять до кульмінації (смерть Пульхерії Іванівни, тяжкий сум Опанаса Івановича). Трохи несподівано після розміреного початку слідом за кульмінацією настає розв’язка (смерть Опанаса Івановича, остаточний занепад маєтку); епілог, навіть такий слабо окреслений, як в метаморфозі, тут, фактично відсутній, хоча наостанок автор і повідомляє нам, що сталося потім.
І, нарешті , заключна (що стосується змісту) спільна риса між двома творами – це незвичайні обставини смерті стареньких, хоча Гоголь, послідовно притримуючись русла реалістичності, робить ці обставини доволі вірогідними (історія з кішечкою).
Читайте також: Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди
Як кажуть у таких випадках Пульхерії Іванівні “вік вийшов”, і вже зовсім прийнятною навіть для сучасного читача-скептика є натяк письменника на самонавіювання, яке і погубило стареньку, “Це смерть моя приходила до мене!” – сказала собі вона, і ніщо не могло її розвіяти” [3, с.98].
Бажання померти в один день висловлює, вже занедужавши, Пульхірея Іванівна, що правда, в завуальованій формі; вона шкодує за тим, що не буде кому любити і доглядати її чоловіка. Опанас Іванович побивався за дружиною несказанно. Якогось дня йому вчулося що дружина кличе його, він зліг і скоро помер.
Якщо міфічним Філемону та Бавкіді було дароване здійснення їх бажання за моральні якості, чи в реальному житті смерть не зважає ні на які заслуги, вона і розділяє подружжя.
Про лексичну подібність можна говорити досить умовно, адже твори, які ми розглядаємо, написані різними мовами і гоголівська повість не є ані перекладом, ані переспівом ідилії Овідія. Не можна сказати, що існуючі спільні риси на лексичному рівні прямо зумовлені подібністю теми, змісту чи певними композиційними збігами.
Гоголь зі знанням справи перелічує наїдки та напитки, якими частували у Товстогубів, (як уже згадувалося), назви будівель та їх частин (дах, ганок, тин, пліт, віконниці, комора, покої, сіни, піч, штукатурка); виявляє добру обізнаність із названих дерев та рослин (яблуня, слива, волоський горіх, вишня, кавун, диня, дуб, клен, черемха, золототисячник, шалфей, чебрець, нечуй – вітер та ін.) Колориту повісті надають назви товарів, що продаються на ярмарку: мука, мед, пенька, крем’яшки, цвяхи.
Переліки страв і рослин, в Овідія за умов певної систематизації цілком можуть претендувати на роль каталогічних.
Таким чином, розглянуто основні змістові, сюжетно – композиційні, лексичні риси, подібності та відмінності між поетичною оповіддю Овідія П.Н. “ Філемон і Бавкіда” й повістю М.В. Гоголя “Старосвітські поміщики”. Але на цьому тема нашого дослідження не вичерпується – спробуємо з’ясувати міру впливу, справленого овідіївським твором на Гоголя.
При цьому неможливо оминути проблему повторення і наслідування в літературі. Це питання доволі непросте. Визнаючи платонівську тезу: “Мистецтво – тінь” істиною, підемо далі: текст – це обов’язково повторення – по-перше, тому, що його канва виплетена із мільярдновживаних слів, по-друге, тому що текст розповідає, про те, що є / було / буде в навколишньому світі чи діється у душі автора. Повторення в такому сенсі неможливо уникнути.
Наслідування, що часто виливається у свою крайню форму – епігонство, є завжди осмисленим і має конкретну мету – як правило, це популярність.
Тож, можна говорити про два суміжні, але не тотожні процеси, які супроводжують текстотворення: 1 – повтор, 2 – наслідування. Перший з них неминучий, і більше того – необхідний для того, щоб акт творення нового тексту відбувся; другий – небажаний і шкідливий. З чим же маємо справу при розгляді цих двох творів ми?
Сама ідея Овідієвих “Метаморфоз” – ніщо не зникає і не виникає, а лише переходить з однієї форми в іншу – загальнолюдська. У п’ятнадцяти книгах охоплений величезний міфологічний матеріал - 250 греко-римських міфів, оповідань, переказів. Зразкам для Овідія послужили твори грецької елліністичної поезії: “Катастеризм” Ератосфена, “Перетворення” Никандра Колофонського, “Метаморфози” Парфенія та аналогічні твори римської літератури: “Смірна” Гельвія Цінни, “Походження птахів” Емілія Макра та ін. Чимало міфів, які вміщені в “Метаморфозах”, набули особливої популярності в пізніші часи в літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Чому так? Чи не тому, що твір Овідія є неймовірно вдалим поєднанням фольклору, якій завжди відбирає для себе лише вічні теми, до якого додається вишукана форма подачі.
На одній з лекцій, присвяченій повісті сучасного німецького письменника Крістофа Райнсмара “Останній світ. Роман з Овідієвим репертуаром”, довелося почути таку думку: книжкове буття “Метаморфоз” завершилося, вони розчинилися в реальному світі, і головний герой роману спостерігає їх матеріалізацію. Варто зауважити, що більшість сюжетів – це події, які спершу ставалися в житті, і лише потім були описані з більшою чи меншою часткою художнього домислу. “Метаморфози” кристалізувалися із розчиненого в реальності стану. Хоч і після написання твору вічні життєві колізії повторюються в долях людей.
Чи може бути, попри всі спільні риси, твір Гоголя подібним до овідіївського випадково? Теоретично – випадковий збіг можливий, але про протилежне каже такий рядок на самому початку повісті: “Якби я був маляром і хотів зобразити на полотні Філемона та Бавкіду, я б ніколи не вибрав ніколи іншого матеріалу, крім них [Товстогубів – Л.Ш.]» [3, с.85]. Це ще раз свідчить, що М.В. Гоголь знав Овідієву ідилічну оповідь.
Аналізуючи схожі приклади, неважко помітити, що наслідування як результат міркувань звичайно має на меті або досягнення популярності, або ж навчальну, тренувальну ціль.
У даному випадку можемо говорити про дещо інше, ніж наслідування, швидше, про паралелізм як наслідок хвилювання подібним. На користь такої думки може свідчити і те, що твір- повторення (результат наслідування) завжди програє, порівняно з оригіналом, чого ніяк не скажеш про повість Гоголя, зіставивши її з твором Овідія.
Читайте також: Визначальні риси бароко в українських риториках і поетиках XVII—XVIII ст.
Коли виникає питання про наслідування тексту, не слід забувати і про існування підтексту. Умовно кажучи, текст виникає тоді, коли певне його слово означає не тільки те, що воно означає. Якщо текст може бути наслідуванням, то підтекст-наслідування при цьому неможливе.
Іронічна Роксана Харчук зазначає в одній зі своїх статей: “Можна сподіватися, що ІІІ тисячоліття буде “золотим віком поезії”. Книжкову продукцію ліцензуватимуть не суб’єктивні критики, а безпристрасні експерти-невросеміотики (…). Шкода, що я не невросеміотик!” [14, с.226]. Услід за Р.Харчук можна пошкодувати про те саме, хоча інколи суб’єктивне враження при прочитанні художнього твору буде ближче до істини (тобто, того, що відчував і прагнув передати автор), аніж висновки, які ґрунтуються на наукових розробках.
Поет-сучасник Валерій Ілля має свій, дещо нетрадиційний, погляд на мистецтво, зокрема, словотворчість, якій досить вичерпно викладений у статті “В річниці великого стилю чи поза ним”. Прочитуємо той її фрагмент, що стосується підтексту: “Є критерій, важливіший за художність. Це доброта (…). Доброту й надто любов не стилізуєш і не запозичиш” [с. 116].
Доброта присутня в обох аналізованих тут творах, щоправда, в дещо різних проявах: в Овідія в підтексті, в Гоголя – і в тексті. Наявність великої кількості зменшувальних форм слів: старенькі, будиночок, подвір’ячко, стовпчики, кожушок; тон замилування при описах – це лише деякі суто зовнішні ознаки авторської натури.
Гоголеву майже ніжність, що лише подекуди переходить у поблажливість до зображуваного, та Овідієву зовнішню стриманість можна також пояснити часами, в які жили й творили ці письменники. Доба романтизму кидає свій відблиск на “Старосвітських поміщиків”. Овідій же – віртуоз і скептик за природою. В нього дарма шукати надмірного захвату, розчулення, патетики, натомість – класична стриманість, уміння цивілізовано виражати свої почуття. І хоча Гоголь більш емоційний, йому не закинеш фальші, як Овідієві – холодної вправності довершеного рядка. Бо справжні почуття одного та іншого виказують деталі, вималювані з теплотою: іржаві пістолі в коморі, святковий халат Опанаса Івановича з атласної сукні дружини – у “Старосвітських поміщиках”; а в Овідія: стіл із кривою ніжкою, під яку підмощують черепок, єдиний гусак, за яким ганяються старенькі.
Зауважу, що старими героїв обох аналізованих творів можна назвати досить умовно: у Гоголя вони 55–60-річні, Овідій точного віку не повідомляє, але каже, що після того, як хатина стала храмом, минули роки, поки Філемон та Бавкіда, старі й немічні, перетворилися на дерево.
Цікаво, що гоголівську повість, яка аж випромінює душевне тепло, і де засоби вираження комічного це гумор та іронія, радянське літературознавство трактувало як реалістичний твір сатирично-викривального характеру, що зображує духовний занепад представників поміщицько-дворянського суспільства” [13, с.321].
Такий підхід важко навіть назвати формальним чи поверхневим – метод кривого дзеркала.
Це дослідження є лише частиною роботи, спрямованої на з’ясування зв’язків української літератури з античністю. Матеріалом послужила повість М.В. Гоголя “Старосвітські поміщики” та ідилічна оповідь Овідія П.Н. “Філемон та Бавкіда”.
В результаті здійсненого порівняльного аналізу було з’ясовано ступінь подібності та основні відмінності між двома творами, що належать до української та давньоримської літератури. Зв’язок простежено на різних рівнях: сюжетно-змістовому, композиційному та лексичному.
Тема та сюжетні лінії в аналізованих творах подібні, однак “Старосвітські поміщики” – твір реалістичний, а метаморфоза “Філемон та Бавкіда” – міф. Подібність між повістю Гоголя та поезією Овідія легко простежується і на композиційному рівні: у творі Гоголя описи (пейзаж, інтер’єр, портрети), зав’язка, кульмінація, розв’язка, в Овідія це ж обрамлюється експозицією та епілогом. Про лексичну подібність можна говорити досить умовно.
Читайте також: Латиномовна поезія - у шкільному курсі української літератури?
З’ясовано міру впливу, справленого овідіївським твором на Гоголя : в конкретному випадку йдеться не про наслідування, а , швидше, про паралелізм (як наслідок схвилювання подібним). Твердити це дає підстави розгляд спільних та відмінних рис між обома творами – тих та інших, загалом, рівна кількість. Разом з тим, ми не можемо заперечувати існування зв’язку між ідилією Овідія та ідилічною повістю М.В. Гоголя. Однак цей зв’язок не прямий, а опосередкований через низку причин (жанр, форма, місце і час дії, реалістичність та інше).
І все ж загальний тон (тонкий розчулений і розчулюючий ліризм, замилування описуваним, ностальгія за прекрасним минулим) спільний для обох творів.
В результаті здійсненого порівняльного аналізу було з’ясовано ступінь подібності та основні відмінності між двома творами, що належать до української та давньоримської літератури. Зв’язок простежено на різних рівнях: сюжетно-змістовому, композиційному та лексичному.
Тема та сюжетні лінії в аналізованих творах подібні, однак “Старосвітські поміщики” – твір реалістичний, а метаморфоза “Філемон та Бавкіда” – міф. Подібність між повістю Гоголя та поезією Овідія легко простежується і на композиційному рівні: у творі Гоголя описи (пейзаж, інтер’єр, портрети), зав’язка, кульмінація, розв’язка, в Овідія це ж обрамлюється експозицією та епілогом. Про лексичну подібність можна говорити досить умовно.
Читайте також: Латиномовна поезія - у шкільному курсі української літератури?
З’ясовано міру впливу, справленого овідіївським твором на Гоголя : в конкретному випадку йдеться не про наслідування, а , швидше, про паралелізм (як наслідок схвилювання подібним). Твердити це дає підстави розгляд спільних та відмінних рис між обома творами – тих та інших, загалом, рівна кількість. Разом з тим, ми не можемо заперечувати існування зв’язку між ідилією Овідія та ідилічною повістю М.В. Гоголя. Однак цей зв’язок не прямий, а опосередкований через низку причин (жанр, форма, місце і час дії, реалістичність та інше).
І все ж загальний тон (тонкий розчулений і розчулюючий ліризм, замилування описуваним, ностальгія за прекрасним минулим) спільний для обох творів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Белінський В.Г. Про Гоголя. – М.: Просвещение, 1981.
2. Вуліх Н.В. Казкові мотиви в поемі Овідія “ Метаморфози”. – Л., 1960.
3. Гоголь Н.В. Повести – М.: Художественная литература, 1979.
4. Ефремов И.С. Типология художественных текстов и их филалогический анализ. – М., 1982.
5. Ілля В. В річниці великого стилю чи поза ним \\ Основа №3, 1993.
6. Йосипенко М. Гоголь і українська літертура 19 ст. – Львів, 1989.
7. Крутікова Н. Гоголь та його сучасники. – К., 1990.
8. Овідій П.Н. Метаморфози (пер. А. Содомори). – К.: Дніпро, 1988.
9. Пачовський Т. “Метаморфози” Овідія в українській літературі \\ Публій Овідій Н., - Львів, 1960.
10. Пеленський Є. Ю. Овідій в українській літературі. – Краків –Львів, 1943.
11. Петрученко О. Латинско-руский словарь. – М., 1994.
12. Поспєлов Г.Н. Творчість М. Гоголя, - К., 1990.
13. Українська літературна енциклопедія: в 5т. Ред. колегія: І.О.Дзеверін (відп.. ред.) та інші – К., : Українська енциклопедія, 1990 – т.2.
14. Харчук Р. З приводу двох антологій. \\ Молода нація, №3, - К. : Смоловкип, 1996.
15. Храпченко М. Творчість Гоголя. – К., 1983.
16. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К.: Радянська школа, 1961,
17. Publii Ovidii Nasonis opera omnia. – Vol. II. – Lipsiae, 1845.