Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол.н., НМУ імені О.О. Богомольця
Ця стаття була написана 2003 року - з того часу жанрова класифікація творів "з нагоди" та система їхніх назв була істотно уточнена та вдосконалена. Тому, щодо питань, пов'язаних з термінами "етикетна література", "панегірик", "панегіризм", "сервілізм" прошу спиратися на мою позицію, викладену у статтях Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища та Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст. (до питання унормування літературознавчої термінології). - Л.Ш.-С.
Величезний діапазон жанрів, стилів, тем та ідей, які рідко можна спостерігати у чистому вигляді, полімовність ― усе це характерні риси давньої української літератури. Важливе значення для формування національної культури мало латиномовне письменство, яке лишило після себе цілий масив творів різноманітної тематики, написаних переважно протягом XVI–XVIII ст. Попри свою латиномовність, ці твори є питомо українськими, вони повноцінно відбивають самобутні риси ментальності нації. Чужа мова слугувала, перш за все, комунікативним засобом, який уможливлював діалог із рештою Європи, адже Україна того часу була частиною і суб'єктом формування європейської цивілізації постренесансної епохи. Така літературомовна ситуація в Україні була далеко не унікальною: існування наднаціональних мов-посередниць (наприклад, церковно-слов'янської, арабської, латини), які об'єднували країни у відповідні культурні регіони, ― звичайне явище тієї доби.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Йдучи за аристотелівським ученням про мистецтво як наслідування, тогочасні філологи серед визначальних формантів поетичної мови називають художній вимисел і ритміко-метричну організацію у поєднанні з образністю та словесною орнаментальністю ― все це не лише можна, але й треба було наслідувати. Зрозуміло, що такі твердження походять не тільки від традиційних античних та ренесансних поглядів (праці Л. Корвіна, К. Цельтіса, Г. Бебеля, Й. Вадіана) на ars poetica. Озираючись на творчість своїх попередників та сучасників, українські укладачі поетик спостерігали те ж саме. Варто підкреслити, що критерієм оцінки поетичної майстерності на той час були версифікаційна майстерність і точність у наслідуванні античних зразків.
До середини XVIII ст. в Україні орієнтація на провідні, узвичаєні в новолатинській поезії жанри і жанрові різновиди лишалася незмінною. Однак теорія не повністю відповідала тодішній літературній практиці. Поетики засвідчують існування таких видів похвальних поем: з нагоди родин, одруження, зустрічі, розставання, вітальні, вдячні, погребальні. Пізніше літературні критики закидадтимуть митцям «всюдисущність панегіричного тону», який «проникає у вірші різних форм та розмірів — навіть у дотепні акровірші та хитромудрі емблеми».
Читайте також: Панегіричність української латиномовної поезії XVI–XVIII ст.: причини і наслідки
Увагу багатьох дослідників (М. Сулима, О. Савчук, Л. Сагач) привертала значна риторизація української поезії XVI–XVIII ст. Особливо чітко це проявляється у використанні так званих загальних місць, інакше ― топосів. Топос ― це готовий зразок вислову, що слугує змістовою опорою сюжету або, на думку автора, прикрашає твір; його основні риси ― повторюваність і традиційність. Топосом може бути як слово, зворот чи троп, так і стилістична фігура, образ, мотив.
У київській поетиці «Ворота красномовства» (1683 р.) в окремому параграфі під назвою «Про спільні місця панегіриків», перелічувалося, тлумачилося та рекомендувалося вживати топоси «прославлення Чесноти», «викриття мінливості Фортуни», «похвала предків та їх діянь» тощо. Існували цілі словники топосів художнього, філософського і теологічного змісту.
Ми спинимося лише на одному з видів епічної панегіричної поезії, зокрема, на величальних творах з нагоди одруження (у київській поетиці «Lyra» (1698 р.) цей вид названо epitalamica ― термін походить від грецького ‛ή έπιταλάμια ― весільний обряд). Адже саме цей її вид дає підстави переглянути загальну думку про панегіричну українську поезію XVI–XVIII ст. як про «безмежні лестощі, холодний, скляний риторичний блиск розуму та слова, який хибує лише на одне: відсутність живого, щирого уособлення, а отже ― істинної поезії» [2; 28].
Часто авторами віршів з нагоди весілля були друзі молодят або їх родичі, які, проймаючись щирою радістю з нагоди події, намагалися підшукати особливі слова для вітання. Однак повністю відмежовуватися від літературної моди не наважувався, бо, певно, і не бажав, жоден з авторів аналізованих епіталам. Весільні віншування переповнені топосами. Однак міра насиченості ними твору може слугувати індикатором індивідуальності, талановитості автора, його літературних смаків загалом та ставлення до «загальних місць» зокрема.
Читайте також: Польська «кресова» жінка. Постколоніальний контекст
Типовим для весільних віршів є змалювання молодят в образах благородних звірів, які мешкають у світі античних реалій і підкоряються язичницьким небожителям. Так, у вірші Лукаша Словицького «Мисливець Кохання» (1669 р.) наречений зображений Вепром, а наречена ― Левицею (оскільки на родових гербах вони мали кабана та лева відповідно). Кохання, втіленням якого є Афродита, підстерегло їх: молоді серця поцілив усім знайомий хлопчик Купідон. Тут також згадуються інші боги та герої: Юпітер, Вулкан, Адоніс, Пілад, Орест, Александр Македонський.
Читайте також: Словицький Лукаш. Лови Кохання на Вепра та Левицю
Серед типових мотивів у вірші можна назвати:
1) поєднання доль в одну вічним вузлом:
Cordius est nodus, strictus Constantia Amoris
Quem nec Alexandri solvere mucro valet.
[Затягнутий постійністю любові сердечний вузол,
Який навіть мечем Александра розітнути неможливо];
2) швидкоплинність життя:
Vita fugit, Plutusque, fugit, fugit annulus usu.
[Життя біжить, багатство минає,
від використання стирається обручка] ;
3) заклик до веселощів:
Barbita, sistra, tubae, vestras modo cogite turmas,
Vos Amphioniis imlete canalibus auras.
[Ліри, бубни, сопілкии, зберіть своє товариство,
Видихніть із себе повітря у фіванські сурми].
Інша епіталама, написана львів'янином Михайлом Злоторовичем у 1670 р., має традиційно розлогу назву: «Побажання усього найкращого майбутньому шлюбу між доктором медицини та філософії Андрієм Шимоновичем та гідною його панянкою Анною Анчевською». Попри це, автор у дечому відступає від шаблону, виявляюччи свою національну і людську самобутність. Його вірш ― це не просто величання молодят через спогади про діяння їх предків і побажання всіляких гараздів, не лише обігрування події в екзотичних образах (себто не лише гра) ― Злоторовичева епіталама цікавіша за формою, глибша за змістом, ніж багато творів цього роду.
Читайте також: Злоторович Михайло. Усе найкраще у майбутнього шлюбу
Однак топоси легко відшукуються і в цьому тексті:
1) шляхетний охоронець дбає про захист коштовного і дорогого:
Fictos Hesperidum servet Draco pervigil hortos
Tu Leo Servabis cor animumque, meum
[Уявні сади Гесперид стереже дракон недремний
Ти ж Леве, охоронятимеш серце і душу мої];
2) любов ― п'янкий трунок:
Prostrati Samsom legit de fauce Leonis
Mella Calidnaeis annumeranda favis –
Ancevius, tibi propinat Leo nectar amoris
[Самсон зібрав із пащі переможеного лева
Незліченні меди з калідонських сот,
Анцевій тобі надає, Леве, нектар кохання.]
3) і знову йдеться про міцність гордієвого вузла:
Mox iura sanxit faederum
Nunquam, soluta nunquam,
Et arte soluenda, Phrygi
Quam Gordius reliiquit (…)
[Щойно він затвердив права спілки,
Непорушні ніколи, ніколи.
І мистецтвом звільнення,
Яким фрігієць Гордія навкруг пальця обвів (…)].
Злоторович виявляє неабияку уяву і винахідливість, розділяючи свій вірш на десять частин, у яких віншування подружжю виголошують рідний Львів, небеса, молодята один одному, їх маєтки, всільний поріг, банкетний стіл і нарешті ― зібрання доброчесної Львівської громади. І хоча ця епіталама також доволі рясно наповнена топосами, серед безлічі творів свого жанру її вирізняє цікава композиція.
Читайте також: Латиномовна інтелектуальна спадщина «львівського народу» – продукт культурного пограниччя
Саме з тієї самої причини ― невикінчена шаблонність ― звернемося до ще одного віршованого весільного вітання, яке належить перу Віктора Скервіна ― «Львівський гіменей про вдалий шлюб найясніших наречених…» (1670 р.). Більше половини тексту присвячено прослявлянню родичів нареченого ― їх громадянським і ратним подвигам, далі автор наполегливо переконує наречену в тому, що їй неймовірно поталанило. Топоси у цьому вірші простежуються на рівні фразеологічних зворотів, виразів, образів:
1) Ex terrestrium quoque siderum coniunctionе
[із союзу земних та небесних…];
2) Alter Sarmatiae Scaevola
[Другий сарматський Сцевола…];
3) Martium robor
[Марсівська хоробрість].
Уважніший аналіз тексту породжує запитання: з чим пов'язана нетиповість «Львівського гіменея» В.С. Еківіта ― чи тільки з індивідуальною манерою автора? Сумніви зароджуються вже починаючи з імені поета, далі їм знаходимо чимало підтверджень:
1) Advoca novas spes, Lechia!
[Клич нові надії, Лехіє!];
2) Has provincias ita peragravit,
Ut gentilitata solea ubique Polona virtutis
Vestigium impreserit
[Ці землі так об'їздив,
що родова сандалія скрізь польської доброчесності
Слід залишила].
На відміну від попередніх ― легких, майже грайливих, тон цього панегірика до краю помпезний:
Emicant hic Romani imperii lumina
[Сяють тут промені Римської імперії];
як для весільного вірша, він перенасичений політичними реаліями того часу:
Amores et pectus Regium Sigismundi I ita possedit…
[Бажаннями і помислами Сигізмунда I пройнявся так дуже…]
Таким чином, відмінності останньої з аналізованих нами епіталам від решти пояснюються не стільки авторським стилем, скільки належністю її до іншої художньої школи. Топоси проникали в художній світ поетів переважно через лектуру, яка визначалися середовищем (соціальним, національним, etc.). Подальше дослідження цієї проблеми дає змогу простежити розвиток поетичної топіки, її функції, особливості рецепції «спільних місць» на українському ґрунті, а в окремих випадках допомагає встановити належність конкретног твору до тієї чи іншої літератури.
ЛІТЕРАТУРА
1. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов 17 ст. Днепропетровск, – 1972, С. 13.
2. Левицький О. Афанасий Заруцкий — малороссийский панегирист кон. XVII– нач. XVIII в. – К., 1896. – С. 52.
3. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII—першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., Наук. думка, 1983. – с.
4. Кримський С. Культурна універсальність українського бароко // Вісн. НАНУ, – 2000. – № 10. – С. 47–56.
5. Slowicki Lucas Stanislaus. Venator Amor. Leopolis. 1669.
6. Victorinus Skierwinus. Hymenaeus Leoburgicus inter auspicata connubij foedera illustrissimorum neosponsorum (…) Leopolis. 1670.
7. Zlotorovicz M. Omnia felicissimi futuri connubi… Leopolis. 1670.
2. Левицький О. Афанасий Заруцкий — малороссийский панегирист кон. XVII– нач. XVIII в. – К., 1896. – С. 52.
3. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII—першої половини XVIIІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. – К., Наук. думка, 1983. – с.
4. Кримський С. Культурна універсальність українського бароко // Вісн. НАНУ, – 2000. – № 10. – С. 47–56.
5. Slowicki Lucas Stanislaus. Venator Amor. Leopolis. 1669.
6. Victorinus Skierwinus. Hymenaeus Leoburgicus inter auspicata connubij foedera illustrissimorum neosponsorum (…) Leopolis. 1670.
7. Zlotorovicz M. Omnia felicissimi futuri connubi… Leopolis. 1670.