Людмила Шевченко-Савчинська, докторант ПХДПУ імені Григорія Сковороди
Тисячі років людина виступає об'єктом наукового і позанаукового пізнання, літератури, всіх видів мистецтва, залишаючись у своїй природній і соціальній сутності і понині непізнаною для самої себе. Про те, що людина була об'єктом міркувань із найраніших часів, свідчать давні джерела індійської і китайської філософії, інтелектуальний спадок греко-латинської Античності. Сократівський заклик: “Пізнай самого себе!” повною мірою не реалізований, незважаючи на всі досягнення біології, медицини, психології та цілого комплексу гуманітарних наук. Існування, екзистенція людини – невичерпне джерело тем, сюжетів, ідей у мистецтві. Екзистенціалізм – нова форма філософських шукань у цій царині, що втілилися передусім у художній літературі.
Пам’ятна лекція, виголошена 1946 р. основоположником філософії буття Ж.-П. Сартром, перевершила наміри автора відповісти на закиди опонентів – вона стала своєрідним програмним документом під назвою “Екзистенціалізм – це гуманізм”. У ній Сартр відмежовувався від осучасненого значення поняття гуманізму, вказуючи на необхідність повернутися ad fontes – до витоків цього світогляду, тобто в епоху Ренесансу, щоб осягнути його первісну суть. Гайдеґґер розвиває ідею “інакшого гуманізму” далі: відкидаючи як непридатний для сучасного суспільства античний гуманізм та його другий прихід в епоху Ренесансу, він стверджує, що це поняття втратило будь-який зміст, і легше його позбутися, замінивши новими, аніж намагатися перетлумачити.
Читайте також: Людина і світ в інтерпретації ранніх українських гуманістів
Однак цього не відбулося, і сьогодні поняття “гуманізм” (лат. humanus – людяний, людський) вживається у двох значеннях: в широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у вужчому – прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних почуттів і здібностей.
В Україні ренесансні ідеї поширилися вибірково і здебільшого у трансформованому вигляді. Якщо Німеччину, Францію, Англію називають країнами Північного Відродження, то Україну разом із Польщею можна було б назвати країнами Східного Відродження, куди це явище прийшло пізніше, а значить, довше зберігся його вплив. У XIII–XIV ст. званих, згідно з усталеною класифікацією, дученто і треченто, явищ Передвідродження в Україні не спостерігається. Упродовж XV ст. (кватроченто, Раннє Відродження), в Європі стрімко збільшується кількість університетів – наслідок зростання зацікавлення наукою та власною культурою. Водночас латинська мова залишається спільною мовою “республіки вчених”: професорів та студентів університетів, філософів, літераторів, дипломатів, юристів – тогочасної інтелігенції, на якій і трималася культура Відродження [1, с. 4]. Для цих людей латина була не лише мовою професії – нею вихідці з різних куточків Європи спілкувалися як звичайною розмовною.
Читайте також: До проблеми Ренесансу в українській літературі
З другої половини XVI ст. у романських країнах на письмі латину витісняли італійська, іспанська, французька мови, а водночас у країнах Північного Відродження ця міжнародна мова утримувала свої позиції ще довго, попри те, що і тут національні мови завдяки Ренесансові отримали потужний імпульс розвитку. Таким чином, зниження інтенсивності вживання латинської мови у Західній Європі відбувалося одночасно з підвищенням – у Східній.
У нас це було спричинено тим, що упродовж XV ст. українські землі поступово перейшли у володіння польського короля. На відміну від колишнього українського зверхника, Литви, охрещеної у середині XIII ст., Річ Посполита мала значно давніші традиції використання латинської мови, а отже, була послідовнішою у функціональному розмежуванні мов.
У цей час в Європі розширюється мережа університетів, зростає їхня роль у житті суспільства. За словами Ф. Енгельса, у XV–XVI ст. вся Західна і Центральна Європа розвивалася в єдиному зв’язку, отож, через Польщу Україна залучилася до загально-європейського культурного процесу. Зростає цінність освіти, збільшується кількість шкіл, але ані середніх, ані вищих шкіл у нас поки що не існує, а відтак, за документальними свідченнями, перші вихідці з України потрапляють до західноєвропейських університетів із середини XIV ст.: у 1353 р. у Сорбонні навчаються декілька студентів з Рутенії; там само у 1463 р. Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич (із Києва) отримують звання докторів богослів’я та філософії. Загалом, протягом XIV–XVIII cт. в університетах Італії (Падуанському, Болонському та ін.) навчалося бл. 600 юнаків з України. З’являються латиномовні твори українських авторів – що цілком закономірно, адже віршування входило до університетської програми.
Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І)
XVI ст., чінквеченто, Високе Відродження – період духовного розвитку європейців, що ознаменувався переворотом у духовному житті, розквітом науки і культури, орієнтованої на відродження Античності. В Україні засновуються потужні осередків освіти, найвідоміший серед яких – слов’яно-греко-латинська Острозька академія (у своїй поемі “Про Острозьку війну” Симон Пекалід називає її “прекрасним творінням, Острозького імені гідним”), набувають поширення реформаційні ідеї; латинською мовою створюється наукова, історіографічна література, етнографічні нотатки, етикетна поезія.
Філософсько-художні латиномовні тексти, які датуються XV–XXІ (sic!) ст., є об’єктом дослідження неолатиністики – молодої дисципліни, що у минулому столітті відокремилася від класичної філології і нині швидко розвивається. Першочергове завдання українських неолатиністів – пожвавлення відповідних студій в Україні, що передбачає дослідження впливу римської (латиномовної) традиції на розвиток української культури, всебічне інтердисциплінарне дослідження латиномовних документів і літературних пам’яток та вироблення сучасної концепції історії української культури як синтетичного, багатомовного за своєю суттю процесу, який є своєрідним виявом розвитку культури центрального східноєвропейського регіону.
Існування ренесансних впливів і тенденцій у літературі східних слов’ян уже давно не викликає заперечень. Однак витворенню розвинутої ренесансної культури на українському культурному ґрунті перешкоджав конфесійний бар’єр. О. Мильников вважає, що “вбачати у діячах Острозького культурного освітнього центру, світогляд яких перебував у руслі ортодоксального православ’я, носіїв ренесансного гуманізму, значить змішувати різні стадіальні рівні культурного розвитку” [2, с. 115]. На думку багатьох дослідників, функції Ренесансу в українській культурі значною мірою перебрало на себе Бароко – зокрема, Д. Наливайко, В. Крекотень, О. Мильников визначають той етап як “один – ренесансно-бароковий: українське бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало і виконувало функції Ренесансу у барокових формах” [3, c. 3].
Філософське мислення XV—XVIІ ст. називають антропоцентричним, оскільки у центрі уваги – людина, тоді як Античність зосереджувала увагу на природно-космічному бутті, а в Середні віки за основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси – притаманна ренесансному світогляду орієнтація на мистецтво, за допомогою якого змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Людина – творець самої себе, і саме цим, а також унаслідок усвідомлення свого визначального впливу на перебіг власного життя та долі, вона відрізняється від решти природних істот.
У цьому чи не головна спадкоємність філософської системи екзистенціалізму відносно ренесансного гуманізму: екзистенціалізм віддає людині у розпорядження її власне буття – кожен може діяти на власний розсуд, і ніхто не має права судити інших; людина така, якою вона себе робить. Проте екзистенціалізм – не стільки гуманізм (бо його речники – не лише Сартр, а й Гайдеґґер), скільки антропоцентризм, який вперше як система суспільних уявлень оформлюється в епоху Відродження. В Україні виразниками ренесансних ідей стала ціла плеяда культурних діячів (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Йосип Верещинський, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Матвій Стрийковський, Ян Щасний Гербурт, Іван Домбровський та ін.), які переважно і зовсім невипадково викладали свої гуманістичні погляди латинською мовою у трактатах, посланнях, промовах, листах тощо.
Наприкінці XV ст. у середовищі українських інтелектуалів намітилися значні зміни у розумінні сенсу життя. Поширення ренесансно-гуманістичних ідей зумовило появу нового образу людини і світу, спричинило осмислення людини як творчої особистості, здатної творити себе й змінювати світ. Сенс її життя вбачався не лише в служінні Богові, а й у здійсненні свого земного призначення, в активній діяльності, реалізації власних творчих потенцій.
Юрію Котермаку-Дрогобичу (1450—1494) – ректору Болонського університету (Італія), професорові Краківського університету, належить першість у багатьох номінаціях: перший український ренесансний гуманіст, перший український доктор наук, що здобув цей ступінь у галузі медицини, автор першої української друкованої книги, яка вийшла 1483 р. у Римі – “Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Інші твори Дрогобича-Котермака залишилися в рукописній формі: трактати про сонячне та місячне затемнення, їхні наслідки, а також кілька листів. Його твори, написані виключно латинською мовою, пронизані гуманістичними ідеями, сповнені захвату людиною як Божим творінням: Et si semota est oculis dimensio coeli, // Non tamen humano distat ab ingenio – Обшири неба для наших очей незбагненно великі, // Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть [4].
Читайте також: Філософське підґрунтя Прогностики Юрія Дрогобича
Саме про таке ставлення до людського феномену пише Ж-П. Сартр як про теорію, що вважає людину метою і найвищою цінністю. На його думку, “культ людства призводить до замкнутого гуманізму Конта і – варто додати – до фашизму” [5, с. 319]. Вказуючи на те, що такий вид гуманізму бере початок в Античності, набуває особливого розвитку за часів Відродження, Сартр однак полемізує не з давніми філософами, а із сучасними йому послідовниками гуманізму в такій інтерпретації, передусім із Ж. Кокто. Він критикує захоплення людськими досягненнями на сторінках художніх та філософських творів: “один із героїв, пролітаючи літаком над горами, вигукує: “Людина вражає!” (...) Але не можна визнати, щоб про людину судила людина” [ibidem].
Ж.-П. Сартр заперечує істинність колишнього тлумачення гуманізму і стверджує, що людина стає такою, якою вона робить себе сама, реалізуючи свій індивідуальний проект буття. Однак на таку ж думку натрапляємо у латиномовному “Напученні польському королеві Сигізмунду Августу” Станіслава Оріховського (1513—1566), видатного діяча східнослов'янського Відродження, який наголошує на тому, що людину визначають її вчинки, а не успадковані титули чи походження: “Отож, підбирай людей не за титулами, а дивися на їхні справи, які спряють осягненню найвищих посад у твоїй державі” [6, с. 43]. Українські мислителі-католики, зосереджуючись на питаннях земного життя людини, надавали перевагу не подвижництву ченців, які ізолювалися від світу в монастирських келіях, а добрим справам і вчинкам людей у реальному житті, діяльним, творчим особистостям. У своїх творах вони оспівували визначні події, добрі справи співвітчизників: цілком мирні – скажімо, відкриття і діяльність Острозького слов’яно-греко-латиномовного колегіуму, та військові – подвиги полководців-захисників (Мартин Пашковський, Симон Пекалід, Матвій Стрийковський, Ян Щасний Гербурт, Лукаш з Нового Міста та ін.).
Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа
Взявши на озброєння античний неоплатонізм, гуманісти епохи Відродження прагнули створити ідеал нової ренесансної людини – талановитої, діяльної, яка розвиває себе і працює на користь людства. Однак ідея загального блага в очах екзистенціалістів дискредитувала себе – саме з неї кпинить Сартр, виводячи у “Нудоті” образ Самоука і прорікаючи устами іншого персонажа, Антуана: “Людство неможливо ненавидіти, як і неможливо любити його!” [7, с. 12].
Імовірною причиною цього бачиться омасовіння всього Західного суспільства: протягом ХIХ ст. населення Європи сягнуло 460 млн. (у попередні 12 століть ця цифра не перевищувала 180 млн.), тобто різко виросло більше, ніж у 2,5 рази. Це викликало значні зміни в суспільному житті, які Х. Ортеґа-і-Ґассет образно назвав “повстанням мас”: політична, культурна еліта витиснута на другий план, на передньому плані у всіх галузях життя – маса. Вона не просто заволоділа всім тим, що раніше було доступне винятково меншості суспільства – маса витиснула всяку індивідуальність, вона пране придушити все неординарне, шляхетне, обране і видатне. Маса породила середню людину, яка і є головним героєм сучасної історії. Але маса вразлива до маніпуляцій, оскільки окрема людина живе розумом, а маса живе інстинктом. Людина виявилася один на один з юрбою, стала беззахисною перед нею. Пристосувавшись до цієї ситуації, людина не використовує свого інтелекту, з метою самозахисту прислухається лише до себе, не слухаючи інших. Тож, належність до маси поєднується зі стихійним бунтом проти неї – “Сізіф, що бунтує” – наскрізний образ філософії А. Камю.
Звідси і проголошення свободи найвищою цінністю сучасного суспільства. Але й ця теза виявляється не новою для гуманізму (тут не варто забувати, що екзистенціалізм – це окремий прояв гуманізму, але з часом гуманізм не зводиться до одного лише екзистенціалізму, – попри усі зусилля його сподвижників). Солодкою називає свободу Мелетій Смотрицький: за неї не шкода віддати не тільки маєток, здоров’я, але й саме життя, – каже він. Про свободу складає трактати Мартин Стрийковський, де докладно описує, як її “пильно боронити і про неї дбати”. Деякі автори вбачають небезпеку турецької неволі у тому, що “тої волі, що у нас, злодії не знають” [8, с. 187].
Та найчастіше ідея свободи фігурує у творах Станіслава Оріховського. Вона для нього є найбільшим надбанням людини; “найвищим добром зі всіх добр”; природним станом благородної людської натури. Завдяки свободі людина, власне, і може повністю реалізувати свою сутність, стати справжньою людиною. “Свобода думку множить, серце підносить, обличчя звеселяє, сміливим око, і погляд, і ходу робить” [6, с. 571]. Палко обстоюючи право людини діяти згідно із законами власної природи, Оріховський висловлював негативне ставлення до аскетизму і наполягав на ідеї тілесної природи людини, захищав право на відмову від неприйнятного для неї способу життя. Кожна людина, на його думку, обдарована певними лише їй притаманним набором якостей – здібностей і недоліків, залежно від цього має привілеї та обов'язки, реалізація яких гарантує їй щасливе життя.
Читайте також: Образ ідеального короля в латиномовній прозі України
Теорія природного права – важливий та унікальний здобуток суспільно-політичної думки доби Відродження. У ній найбільшою мірою відображено спроби застосувати тогочасні природничі уявлення до осмислення проблем суспільно-політичного характеру. Серед принципів природного права: право власності, рівних можливостей, дотримання договорів; право на життя, мир, злагоду в суспільстві; на справедливість, шлюб. Поняття вроджених для кожного індивіда свобод – одна з визначальних у концепції природного права. Людина у неварварській (правовій, згідно з сьогоднішньою термінологією) державі має право на свободу совісті, слова, право керуватись власним розумом. Усі справи мають вирішуватися на підставі закону справедливості, нехтування природніми правами – свідчення дикості, варварства, деспотизму. За Оріховським, Польща не є варварською державою, бо попри численні недоліки, її устрій ґрунтується на природньому праві, а, найближчі сусіди – Московія і Туреччина загрожують поневоленням народам Європи, отже, є варварськими.
З ідеї природного права С. Оріховський виводить поняття громадянської свободи, доцільності і розумності. Природне право вище за людські закони, які можна і треба змінювати. Це знову перегукується зі словами Ж.-П. Сартра про прагнення екзистенціалістів “створити людину, яка створює сама себе, вибираючи мораль, оскільки тиск обставин у сучасному житті є таким, що індивід не може обрати для себе будь-яку певну, сталу моральну систему”.
Читайте також: Вчення Станіслава Оріховського-Роксолана про людину та її природні права
Важливе місце в концепції природного права, виробленої Оріховським, посідає проблема целібату. Назагал, українські гуманісти-католики негативно ставилися до заведеного в католицькій церкві закону про безшлюбність духівництва, і виступали за його скасування, а також виявляли шанобливе ставлення до жінки, яку слід поважати нарівні з чоловіком. У своєму вірші Іван Домбровський стверджував, що жінкам притаманні такі чесноти, що й чоловікам: “Стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто, подвигів славних чимало осяяно жвавістю жінки” [ibidem, c. 218]. Шлюб і сім´я, на їхню думку, природні, а тому порушенню шлюбного зв´язку, руйнуванню сім´ї ні в природі, ні в Божих заповідях немає виправдання.
За Сартром, екзистенціалізм не націлений на пошуки доказів того, що Бога не існує, адже навіть якби той існував, то це нічого б не змінило. Для нього це ще одна нагода відмежуватися від ренесансного гуманізму, виразників якого аж ніяк не назвеш атеїстами – попри прагнення подолати духовну диктатуру і деспотію церкви розмах секуляризації суспільного життя на противагу релігійній домінанті Середньовіччя не слід перебільшувати. І якщо ми можемо знайти чимало подібного у творах ренесансних гуманістів та у того ж таки Ж.-П. Сартра, М. Гайдеґґера, А. Камю, Ф. Ніцше – представників атеїстичного екзистенціалізму, то ще більше подібного із ренесансним гуманізмом у екзистенціалістів-християн (Г. Марсель, М. Шелер, К. Ясперс).
Для релігійного екзистенціалізму характерне прийняття безмежності людського існування і його вічності. Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення, а не створення людини Богом як істоти відкритої до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування, усе життя роблячи вибір між добром і злом. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування – вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для філософії буття ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини поза доступну емпіричну даність. Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної вічності) через індивідуальний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.
Водночас із пізнанням добра і зла людині була дана свобода вибору, інакше кажучи, знання дає можливість вибирати. Ренесансні гуманісти вважали знання шляхом до самовдосконалення, екзистенціалісти не загострюють свою увагу на питаннях гносеології, винятком є хіба що М. Шелер. На його думку, причиною поглиблення кризи в людському суспільства є неправильний підхід до пізнання: абсолютизація знань контролю (природничі науки), недооцінка знань культури (гуманітарна галузь), і повне нехтування знаннями порятунку (релігія), що мають головне значення у житті людини.
Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури, а отже, його зв’язки з ренесансним анропоцентризмом більш відчутні. Декларуючи ідею рівності, мислителі Відродження розуміли її як одну із засад раннього християнства, за якою всі люди рівні перед Богом. Касіян Сакович (1578—1647) цілком у дусі ренесансного гуманізму наголошував на природній рівності людей, які народжуються і вмирають однаковими. Погляди ренесансних гуманістів еволюціонували від християнської ідеї рівності всіх людей перед Богом до визнання правової рівності представників усіх станів перед судом і законом.
Гуманістичні погляди на відносини між різними категоріями населення у державі висловлювали й інші українські мислителі: Ісая Копинський, Касіян Сакович, Якуб Гаватович, Віталій Дубненський, Петро Могила, Іван Вишенський, Григорій Саноцький, Микола Гусовський, Іван Домбровський. Вплив цих особистостей на суспільство був потужним і позначався на всіх сферах життя, передусім відчувався у навчальних закладах, де для одержання освіти всі стани мали рівні можливості. Для порівняння: у тогочасній Московії про рівність не було й мови – існувало суцільне рабство, де всі “навіть вельможі і бояри титулувалися звичайними рабами”. Ці слова належать видатному військовому і політичному діячеві, соратнику Б. Хмельницького полковнику Богунові, який застерігав гетьмана від укладання Переяславської угоди з Московським царем [9, с. 97]. А Юрій Немирич з подивом додає: “Некерований законами священний характер цієї країни так зміцнює владу, що сповнені забобонної шаноби мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають” [10]. “Ні прав, ані волі” не було тоді ні в Туреччині, ні в залежному від неї Кримському ханстві [11, с. 76].
Читайте також: Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть
Григорій Саноцький критикує недосконалість правової системи у Польщі і правні приписи ведення процесів, вважаючи їх за ошуканство і привілей на вчинення грабунку й обдирання людей в самому суді. Симон Пекалід стверджує, що закони повинні служити миру і впливати на поширення всіляких чеснот. І. Домбровський у законах вбачав благо держави, а тому хвалив князя Володимира, зокрема й за те, що “неприборкані страсті, розбрату злії причини умів тихомирить законом...” [ibidem, с. 12]. Ті ж, хто ламає угоди й закони, на думку мислителя, учиняють тяжкий злочин.
Отже, назвавши свою лекцію “Екзистенціалізм – це гуманізм”, Сартр не констатував факт, а, швидше, прагнув заперечити думку, яка набувала у той час поширення, про те, що екзистенціалізм є антигуманізмом, і прагнув привернути таким сенсаційним твердженням увагу до цього питання, заохотити до роздумів.
То що ж, зрештою, спільного між екзистенціалізмом та гуманізмом? Передусім, людина як головний об’єкт філософських шукань: для ренесансних гуманістів – це людська діяльність, а для екзистенціалістів – буття людини, хоча Сартр і декларує, що метою його однодумців є створення діяльного індивіда. Ще одна спільна риса – націленість на формування у людини певного світогляду, тобто наявність виховної мети. Однак ренесансні гуманісти говорять про це прямо, екзистенціалісти ж добре розуміють, що реакція дорослої людини, якій оголошують, що беруться за її виховання, може бути лише негативною, а тому називають це не вихованням (освіченням), а формуванням, створенням, тощо, але їхній дидактизм подекуди очевидний.
Перевиховати нове людство одразу неможливо – звідси екзистенціалістська (не екзистенційна) антитетичність: людина – людство, яке зветься масою, натовпом, юрбою, критика маси, протиставлення їй людини, до якої апелюють екзистенціалісти у своїх нараціях: натовп – поганий, але кожна окрема людина не пропаща, просто вона самотня і страждає, поки не пізнає вчення екзистенціалізму, яке навчить її, як діяти, а отже, позбутися страждань. У часи Відродження людство також було філософською категорією, але його цінність складалася із цінностей індивідуумів, людство сприймалося як гідне служіння товариство, а не знеособлена юрба, лише відокремившись від якої особистість набуває значення і ваги.
На разі можемо спостерігати черговий філософський поєдинок загального та окремого – індивідуалістичні вчення зазвичай прагнуть відкинути або знецінити Бога: ренесансні гуманісти не сумнівалися, що Бог є, що він мудрий і милосердний, екзистенціалісти переважно впевнені, що його нема, а якби і був, це нічого не змінило б.
У часи Відродження під людською рівністю розумілося те, що всі народжуються однаково прекрасні, для екзистенціалістів всі народжуються однаково ніякі, треба діяти, щоб стати якимось, але загалом все зводиться до вибору між добром і злом. Прописане ще у Старому Заповіті право вибору, як діяти, на бік добра чи зла ставати, людина усвідомила лише в епоху Ренесансу – досі за неї це вибирали боги (Античність) чи Бог (Середньовіччя), при цьому за вибір зла людина бувала неминуче покарана, однак це не завжди служило пересторогою для інших. Ренесансні гуманісти сприйняли свободу як дар, екзистенціалісти риторизують: а що робити із цим даром більшості, для якої пошук власних шляхів, позбавлення готових схем – катастрофа?
Ренесансні гуманісти у пошуках мети життя спиралися на твердження Арістотеля: “доброчесність і наука є двома речами, які наш розум полюбляє від свого народження і вживає як свою природну найсолодшу страву”; оскільки людина живе завдяки душі, а в душі міститься доброчесність, то через доброчесність душі вона добре живе; добре жити і мати успіх – те саме, що бути щасливим, тому бути щасливим означає жити доброчесно – ця теорія належить С. Оріховському. Cучасні гуманісти визнають також антигуманне в людині і прагнуть обмежити його вплив, оскільки переконані у можливості успішно та надійно приборкати негативні якості людської істоти у ході поступального розвитку світової цивілізації та унаслідок особистісного самовдосконалення.
Головним началом фундаментального характеру гуманізму є особливий характер його зв'язку з особистістю. Усвідомлення людиною своєї власної людяності, її ресурсів і можливостей – це вирішальна інтелектуальна процедура, яка переводить її з рівня гуманності на рівень гуманізму. Українська екзистенційна традиція сповнюється символами життя, підноситься над зовнішнім світом і виступає резонатором людської душі, відгукується на душевний стан людини, стає дзеркалом її почуттів і бажань [12, с. 35]. Одними з першовідкривачів і яскравим прикладом наслідування цієї тенденції є Г. Сковорода, М. Гоголь, Т. Шевченко, Л. Українка, М. Коцюбинський; риси екзистенціалізму яскраво виявлені у творчості І. Багряного, В. Барки, В. Домонтовича, Т. Осьмачки, В. Підмогильного, В. Шевчука, в поезії представників Нью-Йоркської групи, у ліриці В. Стуса.
І якщо виникнення та становлення екзистенційного напряму в Україні відбувалося у лоні сковородинської філософської традиції [ibidem], то перші пагони символізму і ґрунт для екзистенціалізму зароджуються в українській культурі саме у працях латиномовних письменників – у вигляді ідей, які згодом послужать відправною точкою у роздумах наступників.
Література
1. Наливайко Д.С. До проблеми Ренесансу в українській літературі. // Наукові записки. – Т. 18. Спец. випуск. 2000. – C. 1–13.
2. Мильников О. Спірні питання ренесансної культури з етнокультурної точки зору // Філософська думка. – 1998. – № 2.– С. 101–123.
3. Крекотень В. Освітня реформа Петра Могили і утвердження бароко в українській поезії // Зап. НТШ. – Т. CCXXIX: Праці філологічної секції. – Львів, 1992. – С. 7–25.
4. http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm.
5. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М.: "Политиздат", 1989. c. 319-344.
6. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 1. К.: Наук. думка, Основи, 1995. – 432 с.
7. Сартр Ж.-П. Нудота; Мур; Слова. – К.: Основи, 1993. – 464 с.
8. Orzechowski St. Wybór pism. — Warszawa etc., 1972.
9. История Русов, или Малой России. — M., 1845. 348 с.
10. http://litopys.org.ua/human/hum47.htm.
11. Dąbrowski Іoannes. Camoenae Borysthenides, seu felicis ad episcopalem sedem Chioviensem ingressus... domini Boguslai Radoszowski Boxa, a Siemikovice... gratulatio. S.I. eta. [Fastoviae, 1619].
12. Супрун А.Г. Проблема людини в контексті розвитку української екзистенційної традиції. // Мультиверсум. Філософський альманах. К.: Центр духовної культури. С. 34—40.
1. Наливайко Д.С. До проблеми Ренесансу в українській літературі. // Наукові записки. – Т. 18. Спец. випуск. 2000. – C. 1–13.
2. Мильников О. Спірні питання ренесансної культури з етнокультурної точки зору // Філософська думка. – 1998. – № 2.– С. 101–123.
3. Крекотень В. Освітня реформа Петра Могили і утвердження бароко в українській поезії // Зап. НТШ. – Т. CCXXIX: Праці філологічної секції. – Львів, 1992. – С. 7–25.
4. http://litopys.org.ua/suspil/sus64.htm.
5. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М.: "Политиздат", 1989. c. 319-344.
6. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 1. К.: Наук. думка, Основи, 1995. – 432 с.
7. Сартр Ж.-П. Нудота; Мур; Слова. – К.: Основи, 1993. – 464 с.
8. Orzechowski St. Wybór pism. — Warszawa etc., 1972.
9. История Русов, или Малой России. — M., 1845. 348 с.
10. http://litopys.org.ua/human/hum47.htm.
11. Dąbrowski Іoannes. Camoenae Borysthenides, seu felicis ad episcopalem sedem Chioviensem ingressus... domini Boguslai Radoszowski Boxa, a Siemikovice... gratulatio. S.I. eta. [Fastoviae, 1619].
12. Супрун А.Г. Проблема людини в контексті розвитку української екзистенційної традиції. // Мультиверсум. Філософський альманах. К.: Центр духовної культури. С. 34—40.