Вчення Станіслава Оріховського-Роксолана про людину та її природні права

У філософії склалося два основні підходи до розуміння права – позитивістський і натуралістичний. В основі першого лежить розуміння права як нормативного регулятора, створеного державою, тобто право цей підхід асоціює із законом. Суть другого полягає в тому, що існує право, яке не залежить від людини, право, встановлене природою, об’єктивними умовами людського співжиття, природним ходом подій у світі. Воно відповідає вічним законам справедливості, адже є символом всього істинного, такого, що не залежить від випадку, від сліпого втручання людини, її бажання. Воно існує від природи, а не створюється штучно, тому є первинним щодо позитивного права, тобто закону. Так, один із найвидатніших філософів сучасності Поль Рікер стверджує, що індивід передує походженню держави, тому «права людини в точному значенні слова, тобто права, надані людині як людині, а не як члену політичної спільності, трактованої як джерело позитивних прав», є первинними

Ірина Майданюк. Вісник Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського. Гуманітарні науки. 2008

На етапі становлення законодавства нової української держави важливим є визначення того фундаменту, на основі якого будуть складатися суспільні відносини, без якого система правового регулювання в суспільстві є неможливою. Таким фундаментом є визначення права, вибір того чи іншого типу праворозуміння, який є переважаючим у певному правовому просторі.

Читайте також: З історії формування історико-правових термінів „Магдебурзьке” та „німецьке” права у вітчизняній науці

У філософії склалося два основні підходи до розуміння права – позитивістський і натуралістичний. В основі першого лежить розуміння права як нормативного регулятора, створеного державою, тобто право цей підхід асоціює із законом. Суть другого полягає в тому, що існує право, яке не залежить від людини, право, встановлене природою, об’єктивними умовами людського співжиття, природним ходом подій у світі. Воно відповідає вічним законам справедливості, адже є символом всього істинного, такого, що не залежить від випадку, від сліпого втручання людини, її бажання. Воно існує від природи, а не створюється штучно, тому є первинним щодо позитивного права, тобто закону. Так, один із найвидатніших філософів сучасності Поль Рікер стверджує, що індивід передує походженню держави, тому «права людини в точному значенні слова, тобто права, надані людині як людині, а не як члену політичної спільності, трактованої як джерело позитивних прав», є первинними [1, с. 40].

Проблеми теорії природного права досліджують видатні вчені сучасності, такі як П. Рікер [12], Ю.Ж. Шокумов [5], С.І. Максимов [6] та ін.

Мата статті − аналіз комплексу міркувань Станіслава Оріховського-Роксолана щодо ролі та місця особи в державі, світі, історичному просторі.

Типологічно варіанти природного права зводяться до чотирьох основних форм, визначених С.С. Алексєєвим [2]. Перший тип заснований на природних стосунках і зв’язках, які спостерігаються у житті людей і тварин. Він виражає порядок, встановлений природою, порядок, що випливає з природи людини, природи речей, відповідно до якого треба формулювати юридичні норми. Згідно із другим тлумаченням природного права, обґрунтовується ідея вічності та всезагальності природно-правових законів як істинних законів природи.

Читайте також: Проблеми перекладу термінів канонічного права (на матеріалі творів Станіслава Оріховського)

Такі тлумачення підтверджуються ще поглядами давніх греків, які вже в епоху Гомера оперували поняттями «правда», «справедливість», «звичаєве право». Творчість «семи грецьких мудреців» розвиває уявлення про взаємозв’язок справедливості та права, розкриває моральні основи людської поведінки. Ідеї рівності прав від природи розвивали Піфагор і його послідовники, частиною знань про Космос і його закони як об’єктивні загальносвітові закономірності вважав знання про справедливість і закон Геракліт. Пошуки природних основ права в природі людини та людського суспільства здійснювали софісти, які трансформували Піфагорове вчення про справедливість у природне право, відокремили писаний закон від неписаної справедливості. Свій внеску у розвиток вчення про природне право зробили Сократ, Платон, Аристотель. Так, на думку Сократа, закони держави повинні відповідати вищій справедливості, запропонованій Логосом, Платон же втілює свої міркування про справедливу державу у найвідоміший свій твір «Держава», де стверджує, що ідеальна держава – це продовження ідеального Космосу, земне втілення вимог Логосу, ідеальні закони – закони природного права. Синтезує та розвиває попередні теорії у своїй концепції Аристотель. Різні варіанти концепції природного права розвивали давньогрецькі й давньоримські стоїки Зенон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет, які вважали, що всі моральні і правові розпорядження у державі повинні відповідати природному закону та не порушувати космічних повелінь. Ґрунтовно, на свій час, розробив філософське вчення про право Цицерон. Природним правом у нього є все, що пов’язане з прагненням людей творити справедливий суспільний порядок, бо справедливість – основа природного права.

Третій тип природного права − право як божественний закон – найбільш повно репрезентує Фома Аквінський. Ідеї своїх попередників він доповнює вченням про право природне, право позитивне, право людське та право боже. Для всіх видів права Бог є першоосновою, творцем вічного закону, тому будь-яке право не повинно суперечити праву божественному.
Епоха Нового часу та Просвітництва додає нового забарвлення вченню про природне право, звільняє його від богословських трактувань, вбачає в ньому сукупність ідеальних норм, які мають бути прообразом будь-якого законодавства. Прихильниками права, наданого самою природою, стали Г. Гроцій (розвиваючи концепцію природного права, створив основи міжнародного права), Т. Гоббс (визначив природне право як свободу людини використовувати власні сили на свій розсуд), Дж. Локк (на основі природного права висловив думку про договірне походження держави), Ш. Монтеск’є (формулює вчення про дух законів), К. Гельвецій (ідеї про необхідність постійного поєднання етики, політики і законодавства) та інші мислителі.

Ще один тип природного права повертає нас до вчення І. Канта і стверджує, що лише розум може бути основою для розрізнення «права» і «неправа», саме він є основою природного права.

Відсунута на задній план філософським і правовим позитивізмом, концепція природного права відроджується у світовій філософії права у ХХ ст. Значне місце тут належить Р. Штаммлеру та його ідеї природного права з мінливим змістом, Г. Радбруху та його настановам про те, що природне право – абсолютне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть якщо його оформити як закон, П. Новгородцеву з оригінальним вченням про моральний закон, що не залежить від історичної необхідності.

Сучасна західна філософія права представлена іменами Л. Фуллера, Р. Дворкіна, Д. Ролза, П. Рікера, Р. Циппеліуса, Ю. Габермаса. Л. Фуллер, наприклад, визначає природне право як внутрішнє моральне джерело закону та деталізує принципи внутрішньої моралі права, Д. Ролз вибудовує теорію справедливості на основі принципу рівних свобод, принципу врегулювання соціальних і економічних нерівностей та принципу рівних можливостей.

Етичному обґрунтуванню права присвячені роботи Р. Дворкіна, проблемам історичної розумності, людського щастя, рівності, чесності – Р. Циппеліуса, взаємозв’язку моралі, права та політики – П. Рікера. Ю. Габермас дає сучасному суспільству настанови щодо того, що лише повне духовне розкріпачення громадян, участь кожної дорослої людини в обговоренні сутності справедливості забезпечить можливість легітимізації правових норм.

Природно, що значні надбання в галузі природного права в європейській філософській думці, постійне звернення до проблем взаємозв’язку моралі, політики та права не могли не позначитися на філософській думці України. Філософія права стала невід’ємною частиною філософської культури України ще з часів Київської Русі. Ідеї митрополита Іларіона, Луки Жидяти, Володимира Мономаха, Даниїла Заточника вказують на оригінальність і самобутність традиції природного права в Україні. Значний внесок у її розробку зробили С. Оріховський, К. Транквіліон-Ставровецький, Х. Філалет, П. Могила, П. Орлик, С. Яворський, Г. Кониський, П. Юркевич, Я. Ковельський, М. Козачинський, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Міхновський, Б. Кістяківський, І. Франко.

Оригінальні дослідження філософії природного права залишили М. Тарновський, С. Дністрянський, М. Палієнко, О. Гіляров. Щоправда, з 20-х років ХХ ст. такі дослідження практично звелися нанівець, були перекриті правовим позитивізмом, проте проблематику правосвідомості піднімають П. Недбайло, М. Козюбра, В. Чефранов, П. Рабинович. Нині ж чимало досліджень, присвячених ідеям природного права в Україні, здійснюють українські філософи та правознавці М. Братасюк, Ю. Павленко, М. Петренко, В. Культенко, О. Костенко, О. Патлайчук та ін.

З точки зору величезного практичного значення проблем природного права для правової системи України, що на сучасному етапі реформується, звернемося до історичного досвіду українців у цьому питанні, а саме до одного з найвідоміших представників епохи Відродження в Україні Стініслава Оріховського-Роксолана.

Українські мислителі епохи Відродження висловлювали свої міркування про походження держави, форми державного правління, суть держави та її ідеал, проблеми війни і миру. С. Оріховському тут належить чільне місце, адже у нього є спеціальні праці суспільно-політичного характеру, де він розлого викладає свої погляди на проблему держави та права. Це, передусім, «Напучення польському королю Сигізмунду Августу», «Хроніки», «Про природне право», «Про турецьку загрозу».

Природне право, на думку Оріховського, стоїть вище від людських законів, які в разі необхідності можна змінювати. «Задовго до Локка він писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який є мірилом свободи і рабства, прав і обов’язків, надає людині можливість користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання закону – не обмеження, а запорука справжньої свободи, «гамівна сорочка» для свавільників, які вирішують судові справи на свій власний розсуд» [3, с. 102]. Як стверджує Оріховський у «Напученні королю Сигізмунду Августу», навіть король повинен неухильно дотримуватись закону. На його думку, король − вуста, очі й вуха закону. Не людина править у державі, а закон, людина є лише його інтерпретатором, що зміцнює віру в королівстві й нічого іншого, крім того, що вимагає закон, не робить. Той же, хто чинить усупереч природному праву, є ворогом справедливої держави.

Читайте також: Розмаїття етнонімів як відображення політичного світогляду освіченого львів’янина XVII ст.

Природне право для Оріховського асоціюється із правом божественним. Усі люди на землі – королі, принци, знатні, незнатні, багаті і бідні – «творять одну кошару», «нема ні раба, ні вільного», «всіх одним іменем названо». Якщо ж перед вічним законом природи усі рівні то, як вважає гуманіст, «при однакових правах у всіх однакова сила» [4, с. 39].

Жити у згоді з законом природи − значить дбати про мир, злагоду, спокій у державі. Це має бути кінцевою метою у побудові справедливої держави. Основний принцип функціонування такої держави – принцип вільного блага (блага народу), головні ідеї якого – патріотизм, служіння державі, ідеї суспільної активності, основаної на підкоренні особистих інтересів громадян спільному благу. Погляди Оріховського на принципи служіння суспільному благу теж яскраво виявилися в «Напученні…», де він стверджує, що король повинен піклуватися насамперед про благо народу: « Живи й ти задля спільного добра там, прошу, де всім серцем відчуваєш, ти потрібен» [4, с. 30].

Обов’язок короля, на його думку, − захищати своїх підданих від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Король є сторожем, вождем і захистом у державі та повинен дбати про прихильність людей, якими править. Її можна заслужити любов’ю до вітчизни, глибоким патріотизмом. Мислитель переконує короля їхати на Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів, постійно перебувають у небезпеці. Короля, який знає, які труднощі мають мешканці, чого потребують, який радиться з воєначальниками, дбає про обороноздатність держави, люблять підлеглі і бояться вороги. Усі вважають його діяльним мужем, досвідченим, відважним і вельми надійним, розуміють, що мають справу не з ледащом чи невігласом, не з розбещеним чи нерозважним. Тільки мужність, на думку Оріховського, бореться з вадами та стає вищою там, де більші вади трапляються. З притаманною гуманістам прямотою й сміливістю він порівнює короля, який ховається від підданих, з нікчемним, ледачим непородистим собакою, який ховається серед овець і часом ганебно шукає захисту в чабана.

Якщо громадяни впевнені, що король сильний, мужній, кращий від інших людей, то король матиме любов і ласку підданих, їхню повагу й прихильність, бо без цього не може бути сильною його влада. При такій владі громадяни слухатимуться короля не з примусу, а добровільно, будуть впевненими, що кожному індивіду гарантовані його права та забезпечена користь.

Цікавим є той факт, що Оріховський піклувався про селян, виступав на захист їхніх інтересів. Неабияку роль тут відіграв національний фактор, адже саме український народ внаслідок подвійного гноблення страждав найбільше. Виступаючи проти соціальної несправедливості, гноблення та жорстокості панівних станів, мислитель наголошував: «…люд у Русі нещасливо гине… Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багато славних лицарів посічено…; немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов’язано разом з реманентом і худобою… Жах і смуток всюди… Отож звільни ти свою державу від такого рабства…» [4, с. 24].

За часів Оріховського знову популярним стає вчення про походження держави із суспільного договору. Оріховського можна назвати першим із східнослов’янських прибічників концепції суспільного договору. Ця ідея, як відомо, з’явилася ще в античні часи, значний внесок у розвиток теорії суспільного договору зробили діячі епохи Відродження, які стверджували, що королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, котрі слухаються обраного короля добровільно. Причиною появи держави є вроджені недоліки, які потребують взаємодопомоги, вроджена схильність одного до другого.

С. Оріховський одним із перших в європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади та держави, виступив проти підкорення світської влади духовній і за невтручання церкви в державні справи.

Першоосновою права Оріховський вважає мораль, точніше, − справедливість: «Шануй справедливість і саму її ретельно зрощуй», − настановляє він. А оскільки уособленням права в державі є король, то йому мислитель дає пораду: «Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості» [4, с. 27].

Справедливість у державі можлива за двох умов: поперше, щоб король під час правління ні про що інакше не дбав, як про гаразди підданих, подруге, щоб піддані були цілком переконані, що їх правитель мудріший, сильніший і кращий за них, завжди показує приклади справедливості.

Як бачимо, прагнення до мудрості, до науки, на думку «українського Цицерона», може зробити людину і правдивою, і справедливою, будь-які високі природні здібності не дадуть можливості зробити нічого, гідного похвали, якщо людина знехтує освітою. « …справжня мудрість і правдива наука тісно пов’язані з чемністю, уникають титулів, виявляють благородство й не втручаються до чужих справ» [4, с. 43]. Мудрість – захисниця усіх чеснот, без неї чесноти стають ґанджем, сором’язливість – дивацтвом, цнотливість − глупотою, ощадливість – жадобою.

Моральними категоріями доблесті, честі, гідності послуговується Оріховський, коли радить королю, як обирати своє оточення. Тільки тиран, на його думку, обирає собі таких спільників, які б тримали язик за зубами, не зростали в доброчинстві, науці, чеснотах. Правильними принципами добору радників мають стати вибір на основі авторитету, мудрості, незаплямованості. Так і чинить той, хто дбає про ласку і повагу підданих: « …талановитих і вчених оточує він увагою, цінує їхню працю й певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться…» [4, с. 35].

Сучасні Оріховському соціально-економічні відносини, зростання міст, розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі, розширення і зміцнення товарно-грошового обороту, сприяли розвиткові раціоналістичного погляду на історію як на процес здійснення «природного закону», розуму. Людина при цьому мислилася активним, творчим суб’єктом, звеличувалася як творець історії, прирівнювалася до Бога завдяки власним заслугам і гідності.

Вважалося, що тільки у співдружності з розумними і гідними людьми Бог може встановити справедливість на Землі. Гідність досягається освітою, знаннями, доброчинством, всебічним розвитком, що є задоволенням земних потреб людини, наслідуванням законів природи.

Читайте також: Латина як дипломатична мова української еліти XVI–XVII ст.

Високо цінував гідних людей С. Оріховський. «Гідність у людях цінуй, а на нікчемних …узагалі не зважай», − радить він. Цікавим, на нашу думку, є факт, що гідною він вважав ту людину, яка сміливо може засудити вчинки короля, якщо він помилиться або буде введеним в оману. Підлабузництво, як вважає мислитель, − одна з найганебніших рис людини, якої треба уникати більш за все у житті, вона суперечить праву, бо призводить до незаконності рішень.

С. Оріховський, як і всі українські гуманісти, розвивав ідею рівності народів, а вивищення одних і приниження інших пояснював не «казнями Божими», а причинами земними, залежними від волі людей. Зважаючи на це та вважаючи однією з основ природного права утримання від зазіхання на чужу власність, він прямо звертається до короля, щоб розпочати з Туреччиною війну, бо вона зазіхає на чуже. Правом відвойовувати своє завжди потрібно користатися, бо інакше вільні люди з прихильністю Бога стануть безвідповідальними дурнями, що з власної волі втратили своє майбутнє. Людина народжена для свободи, а «справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі …рівні між собою, гідністю і однаково вільні» [4, с. 65].

Висновки. Нині, в переломний період історії, думки Станіслава Оріховського-Роксолана звучать з новою силою та гостротою. Останнім часом стає дедалі зрозумілішим факт, що покладання лише на позитивістське розуміння права під час реформування правової системи не дасть позитивних наслідків, не використає всіх можливостей ціннісного підходу до розуміння права, не зверне уваги на духовні аспекти права. Суспільство переконалося, що держава повинна визнавати свободу людської особистості, яка належить людині первинно, незалежно від закону, бо дана їй природою та Богом. Будь-яка держава повинна гарантувати людині права, що відповідають вічним законам справедливості. У такій ситуації використання попередніх надбань філософської думки є немалою підмогою, адже звернення до них розкриває правову ментальність народу, долає правовий нігілізм, орієнтує на цінності, які завжди шанувалася, дає підґрунтя для створення таких законів, які б відповідали духові народу та звичайно, беззаперечно народом дотримувалися.

Список літератури
1. Рікер, П. Право і справедливість [Текст] / П. Рікер. − К. : Дух і лра, 2002. − 216 с.
2. Алексеев, С. С. Философия права [Текст] / С. С. Алексеев. – М. : Наука, 1998. − 144 с.
3. Огородник І. В. Історія філософської думки в Україні [Текст] / І. В. Огородник, В. В. Огородник. − К. : Вища шк., 1999. − 543 с.
4. Оріховський, С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу [Текст] / С. Оріховський // Українські гуманісти епохи Відродження. У 2 ч. − К. : Основи, 1995. − Ч. 1. − 432 с.
5. Шокумов, Ю. Ж. Проблемы современного правопонимания [Текст] / Ю. Ж. Шокумов. − Нальчик : Издво Каб.Балк. унта, 2000. − 37 с.
6. Максимов, С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления [Текст] / С. И. Максимов. − Х. : Право, 2002. – 328 с.